A society that puts equality before freedom will get neither*
Milton Friedman
І віддав лепрекон горщик з десятком монет
і розділили їх десять друзів порівну
Великий Канон
Зграйка голубів пролетіла над майданом і вмостилася на жердині. Місто цього навіть не помітило. Кудись поспішають перехожі, неквапом котиться по бруківці екіпаж, вдалині дзеленчить монорейка, на розі юнак чекає дівчину, стискаючи букетик квітів. Все як завжди.
Погладжую свого голуба. Треба врешті обрати. Так як є вже не буде ніколи. Та чи в праві я? *** Я вихопила монету з кишені, проте Тристан випередив мене заледве на мить. Монета свиснула і поцілила точно під надбрівну дугу. Злидар схлипнув, впав навзнак, стилет дзенькнув об бруківку.
Ми перезирнулися. Відточені роками рефлекси виявилися швидшими за думку. Я відправила монету у політ. Напевно, Тристан вагався, інакше б я не встигла. Монета увійшла під серце, на одежі виступила кров. Він зітхнув і осів на землю. Що ж я накоїла?!
– Тристане!
Підбігла. Його очі затягувалися поволокою. Тристан силувався щось сказати. Я схилилася і таки розчула:
– Канон…
Затих. Пульсу не відчувалося. Провела долонею, опускаючи його повіки. Притиснулася до нього, пригладила рукою волосся, торкнулася вустами чола.
Як же так, Тристане? Монетарій. Ну чому, чому?!
На очі навернулися сльози. У зоряному світлі помітила відблиск між Тристановими пальцями. Таке дивне відчуття… Ще теплі, проте вже мертві пальці, стиснуті на кружальці. Я витягнула монетку, порізала палець об відточений до блиску гурт.
Вдалині почулися кроки. Я дослухалася. Десь за рогом, проте вже близько, брязкали дзвоники. Патруль. Трясця, їх ще не вистачало!
Спочивай з миром, Тристане. І пробач. Якщо зможеш.
Натягнула каптур і шугнула в найближчий провулок.
*** Я тихо постукала і увійшла до кабінету. Мінцмейстер** відвів погляд від книги, пригладив вуса і кивнув на стілець. Я сіла.
– Доброго вечора.
– Доброго, Ніссо, доброго. В тебе щось трапилося? На тобі лиця немає.
– Так... але я сама нічого не розумію. Я... – на очі навернулися сльози.
– Ну-ну, дитино, заспокойся. Щоб не трапилося – це вже минуло.
– Я... я вбила. Монетарія.
Погляд Мігеля враз став серйознішим. Він стягнув пенсне, протер, знову посадив на перенісся. У скельцях на мить відбилося полум'я самотньої гасової лампи на стільниці, а чи то просто його очі спалахнули.
– Розповідай. Намагайся не пропустити жодної дрібниці.
Я зітхнула. Тут би й хотіла, та де там.
– Тристан.
– Твій наречений? – ахнув мінцмейстер.
– Так. Ми гуляли і він... Нас хотів пограбувати якийсь злидар. І... Він вбив злодія... – я схлипнула. – Монетами. А потім я...
Мігель підвівся, підійшов, обійняв по-батьківськи. Від нього пахло книжковим пилом і плавленим золотом.
– Ніссо, дівчинко. Співчуваю. Проте ти вчинила так, як вчить Канон. Якби не ти, то він би. Тримайся.
– За умови загальної рівності кожен монетний двір має право на власну таємницю, що виключає можливість доступу до неї представників інших монетних дворів, – процитувала я Канон і схлипнула.
– Вірно.
Руки Мігеля ніби випромінювали тепло і від того ставало трохи легше. Здавалося випалювали ці зморшкуваті, жовтуваті, ніби пергаментом обтягнуті, руки увесь біль і розпач.
– При ньому щось було?
– Я не встигла, вартові були поруч.
– Погано.
Мігель повернувся на місце, сів, склав руки на стільниці.
– Отже, його вже знайшли. Слухай-но, дівчинко, ти втомилася. В першу чергу, від переживань. Ходи, відпочинь, поспи. Завтра будемо вирішувати. А мені варто усе добре обміркувати.
– Добре.
Я підвелася. На порозі згадала про Тристанову монетку, обернулася.
Мінцмейстер виглядав надто стривоженим.
"Врешті, це ж просто монета, нічого особливого, завтра покажу", – вирішила собі.
– Добраніч, Мігелю.
– Бувай, Ніссо. *** Сонце продиралося крізь густі крони дерев. Ноги втопали у пружному смарагді, ледь не запліталися в густих стеблах. Хороше то як. І повітря свіже, густе, духмяне – хоч заварюй чай із нього.
Я йшла лісом і так легко було на душі. Відпустили чіпкі лещата міста, розтиснулися заіржавлені щипці вулиць, відступилися надгробки будівель. Хоч зараз відштовхуйся від трави і лети у височінь, яку ще не прохромили причальні щогли та не пошматували крила орнітоптерів.
Раптом попереду зачулися голоси. Я спинилася, дослухалася. Балакали чи то троє, чи навіть четверо людей. Сторожко рушила вперед, ховаючись за стовбурами. Врешті побачила їх.
Десятеро чоловіків стояли півколом біля старезного дуба. І був попід стовбуром ще хтось, здалеку й не розгледиш достемно. Чолов'яги щось вимагали, розмова йшла голосно і заповзято.
Підкралася ближче, врешті розчула:
– Віддавай, кому кажу! Інакше під цим дубом і лишишся назавжди!
Овва! Виходить розбійники.
Рука сама собою ковзнула по ременю, намацала кружальця. Відстібнула монетки з тримачів, примірялася. Вже не ховаючись вийшла за дерев і рушила прямо до людей.
– Ану відпустіть!
Вони обернулися майже одночасно.
"Молоді", – відмітила мимохідь. А потім засвистіли монети.
Грабіжники навіть не зрозуміли, що трапилося, так і повалилися півколом на траву. Смарагд рясно закривавився.
Пришвидшила кроки. В траві хтось незграбно борсався, силуючись підвестися. Врешті йому це вдалося. Невеликого зросту, заледве не дитина, він горбився, притискаючи до живота горщик. Розгледіла на голові ковпак, на тулубі жакет, на ногах штанці під колір трави.
– Не бійся, – спробувала заспокоїти чоловічка.
– Чи ж не тебе боятися, – грубо відказав він і підняв голову.
Рефлекси випередили думку і монета відправилася у політ. Увійшла точно під кумедний ковпак. На обличчя Тристана бризнула кров, горщик випав і покотився травою, зупинився біля ніг мертвого грабіжника. Я підбігла, проте тіло карлика вмить зникло, ніби випарувалося.
Зазирнула у горщик, сахнулася. Сонце заграло на лусці ще живої риби. Верхня рибина важко хапала ротом повітря, ніби хотіла щось сказати.
З криком прокинулася, рвучко сіла на ліжку. Трясця, насниться ж таке! Утерла піт з чола, відсапалася.
За склом займався світанок, під вікнами щось розмірено скрипіло, певно злидар-купчина котився бричкою на ринок.
Трясця, двічі один і той самий сон за ніч – то занадто. *** Зранку мінцмейстер виглядав зовсім виснаженим. Під очами запали тіні, зморшки на обличчі стали виразнішими. Певно не спав усю ніч.
– Ніссо, ти ранкову пресу бачила?
Коли б устигла? З першими променями зловила екіпаж і відправилася до монетного двору. Машталір*** виявився мовчазним, відтак обговорити плітки і новини не вдалося.
– Ні, не встигла.
– Газети повідомляють про одного вбитого. Одного, Ніссо! Злидаря-грабіжника.
– Можливо, приховують? Або поліцаї ще не дали інформації.
– Можливо, – пальці Мігеля, постукали по стільниці, сплелися у замок, – а може твій Тристан, його ж так звали?
Я кивнула.
– Можливо він працював не один. Ти ж усвідомлюєш, що він саме працював?
– Т-так, – увесь вечір я думала над цим. У його випадкову появу зараз не вірилося взагалі. А я, дурепа...
– Ви довго були разом?
– Трохи більше чотирьох місяців.
– Мало, – пожував губами мінцмейстр. – Що тобі про нього взагалі відомо?
– Насправді, не так вже й багато. Нетутешній, здається, француз. Ночував у мене рідко, речей не залишав. Він мало розповідав про себе. Працював у монорейковому депо, винаймав квартиру. Близьких друзів не мав. З батьками спілкувався рідко, листи спалював. Принаймні декілька, при мені.
– Дівчинко, і це тебе не насторожило?
– Спочатку так, потім звикла, – я знизала плечима. Ну хто ж знав?
– Ще щось можеш згадати? Можливо, якісь розмови, погляди, політичні вподобання?
Я замислилася.
– Наче ні. Політичних – так і зовсім ніяких. Йому це взагалі було байдуже.
– Не-ба-га-то, – простягнув Мігель. Підвівся, пройшовся кабінетом. Ноги дратівливо човгали підлогою, ніби хтось тер скло пінопластом. Бр-р-р-р. Мінцмейстер врешті сів на місце.
– А ти не могла помилитися? Може, він вижив?
Якби ж то.
– Ні, Мігелю, я перевірила пульс. Нажаль – Тристан помер. Хіба воскрес потім, – всміхнулася гірко. На очі навернулися сльози.
– Ну-ну, припини. – Мінцмейстер помовчав. Погляд його блукав по стіні позаду мене. Потім додав, ніби для самого себе, – все це надто дивно. Звісно, може просто збіг, а може й ні.
– Який збіг?
Мігель зняв пенсне, потер перенісся, поклав скельця до футляру.
– Пів року тому безвісти зник мінцмейстер у Дубліні. А п'ять місяців тому – вбитий мінцмейтер Кіншаси. І от тепер у нас з'являється монетарій. Який з усіх жінок міста обирає саме тебе.
Я мовчала. Він теж, лише пильно дивився на мене. Раптом я зрозуміла – він же підозрює мене у змові!
– Мігелю! Я... я... я тут ні до чого, присягаюся Каноном, – видихнула ледь чутно.
– Я хочу в це вірити, дитино, дійсно хочу. І допоки буду. Ми маємо розгадати цю таємницю. І оскільки ти знала Тристана найкраще – тобі й розплутувати. І якщо вдало – розраховуй на нове коло посвячення. *** Крізь запилюжені вікна бібліотеки пробивалося світло. Раз по раз я гортала Канон, проте зрозуміти, що мав на увазі Тристан – не вдавалося. Чи може у нього і Книга інакша? Не мого рівня посвяти? До речі, якого ж він двору, якого рівня? Я витягла монетку, задумливо покрутила. Виготовлена з невідомого сплаву, вкрита золотим напиленням посередині. Зображення якісь незвичні. Принаймні, я таких не бачила раніше. На аверсі хитро мружиться згорблений лепрекон із горщиком золота. На реверсі дерево з десяти коренями та тим самим горщиком над кроною. Девіз затерся, не розібрати. Через один корінь пролягла раковина, рівненька, ніби спеціально хтось пропил зробив. А раптом не ніби?!
Десять коренів – чи не десять то дворів? А пропил – чи не загиблий мінцмейстер Кіншаси? Якщо направду так, то Тристан причетний до цих подій. Зовсім забула спитати чи в Кіншасі та Дубліні обрали нових мінцмейстрів. Хоча чи так це важливо? Втім знову ж таки, не складається воно докупи. Вбитий і зниклий, а раковина одна. Чому ж тоді ніяк Дублін не позначений?
Голова йшла обертом, паморочилося. Раптом мене знудило, добре хоч не на книгу. Дивно. Отруїлася? Клятий злидар-овочівник продав накачані якоюсь агрохімією баклажани, чи що?
Трясця, хто ж ти такий, Тристане? Нащо казав про Канон? Де зникло твоє тіло?
Зрозуміло єдине – зараз я в Каноні не знайду відповідей. Можливо, згодом. *** Від гробаря тхнуло винними вичавками, часником та кмином. І, здається, блювотиною. З пожмаканого і почорнілого обличчя на мене дивилися помутнілі очі. Злидар гикав і відригував. Проте заступ тримав у руках міцно.
– Добридень, – з відразою мугикнула я.
– Віт-таю. Вам могилу?
– Ще зарано. Мені потрібна інформація.
Гробар зневажливо зиркнув на мене. Однак відразу в погляді майнула жадібність, ледь я підкинула на долоні мішечок з монетами.
– Слухаю.
– Щось дивне відбулося на цвинтарі цієї ночі?
Гробар почухав п'ятірнею кудлату потилицю.
– Та як зав-вжди. Мрець, гул-ляв, прив-види вили усеньк-ку ніч.
– Не про те питаю, казочки онукам розповідатимеш. Земля свіжа була де?
Він замислився.
– Хіб-ба от, – кивнув на купу землі біля ями. – На нижньому більш-ше ніде.
– А на високому?
– Вельможні сьог-годні не хочуть мерти, – вищирився гробар.
– Тобто, на високому ти не був?
– Не був.
– І на нижньому нікого не прикопав стиха? – я витягла монетку, перекотила між пальцями униз-уверх, підкинула, упіймала, стиснувши між мізинцем і безіменним.
Натяк гробар зрозумів, хитнув головою.
– Нікого.
– Дивися. Коли збрехав – повернуся.
Обернулася і рушила в бік високого цвинтаря. Навздогін долинуло:
– А плат-та?
– Тримай, – жбурнула через плече мішечок монет.
Високий цвинтар від низького відділяв паркан. Зараз стіна поросла плющем і виглядала радше декоративною прикрасою, аніж справжньою межею. Колись це дійсно була огорожа кладовища, проте згодом, коли місто розрослося, ховати почали і за стіною. Зараз цвинтар підступав майже впритул до міського муру.
Анфілада статуй та надгробків тяглася майже до самого урвища, за яким пінилося і хлюпотіло море.
Навряд чи спільник Тристана став би ховати тіло на високому. Проте, коли вже на низькому нічого – варто перевірити і тут. З одного боку, заможних значно менше, їх ховають рідше, менше злидарів приходе вшанувати пам'ять, тому шанс знайти свіжу землю менший. З іншого боку – якщо хтось помітить могилі пращура сліди свіжої копанини – ґвалт здійметься страшний.
Десь попереду хруснула гілка. Я завмерла на півкроці, дослухалася. Звір? Не схоже. Тварина б чкурнула, було б чутно. А так – тиша. Лише шурхотить листя поодиноких дерев та долітає ледь чутне рокотання хвиль далеко внизу. Ну не мрець же з байок гробаря!
Позаду шелепнуло. Обернулася рвучко. По найближчому надгробку котився камінець. І одночасно з тим попереду затупотіло. Хтось з голови до п'ят у чорному, в каптурі, щодуху мчав від мене. Я кинулася навздогін, намагаючись відстібнути монетки. Відчепила. Метнула одну. Втікач ніби відчув мій кидок спиною, якимось дивом ухилився, монета майнула повз плече. Трясця, ну не в голову ж цілити, мерця не допитаєш.
Постать, здається, чоловіча. Широкі плечі, м'язисті руки, вузький таз.
– Стій! – крикнула у спину втікачеві. Намарно.
Ми мчали вуличками цвинтаря. За дивною гонитвою байдуже спостерігали статуї. Ще двічі я намагалася поцілити у втікача, та обидва рази не влучила. Врешті відкинула цей задум – надто важко прицільно метати монети на бігу, та ще й коли по спині щокроку плескає наплічник.
За черговим поворотом втікач зник, ніби крізь землю провалився. Уважно обдивилася довкруж. Майдан викладений важкими плитами. Навкруги ледь не столітні кипариси впереміш із якимись чагарниками. Край майдану склеп. Я вклякла. Колись білий камінь посірів від часу, місцями викришився, подекуди поріс мохом. Масивні двері прикрашені чеканкою – дерево з десятьма коренями, мідь потьмяніла і вкрилася зеленю. Обабіч на колонах однакова ліпнина – горщики з монетами. Колони утворюють арку, на ній напис "Він обрав рівність, проте не отримав ані її, ані свободи". Дуже схоже на цитату з Канону, тільки перекручену і збочену.З арки глипає скам'янілими буркалами гаргуйль, брат-близнюк тих, що прикрашають колони нашого двору. Гостра стріха склепу, увінчана височезним шпилем, прохромлює небо.
Тут я не була ніколи. Зрозуміло, що втікач завів мене в одну із старих частин цвинтаря, якщо не найстарішу взагалі.
Смикнула двері – зачинено. Та й востаннє вони відчинялися невідомо коли – на петлях вікова іржа.
То де ж подівся втікач? Що робив на цвинтарі? Хто він в біса такий? Як усе це пов'язано з Тристаном ти чи пов'язано взагалі? Очевидячки, так.
Обійшла склеп. Інших дверей, на що я сподівалася одразу, не відшукалося. Позаду склепу чагарі утворили майже непролазні хащі. На одній з гілляк відшукався шматок чорної тканини.
– Ну хоч одним питанням менше, – промурмотіла сама до себе і рушила до виходу.
В голові запаморочилося і мне знудило прямо під корені чеканного дерева. *** Розмірено погойдувався вагончик монорейки. В задушливому салоні тхнуло іржею, машинним маслом і злежаним пилом. На додачу палітру смороду доповнювали запахи поодиноких пасажирів – дешеві парфуми, піт, м'ятна жувальна гумка, гарний тютюн.
Я тулилася лобом до прохолодного скла, сподіваючись хоч так вгамувати розбурхані думки та роздратованість. Не виходило. Забагато подій, забагато загадок, забагато збігів.
Втікач із цвинтаря дуже схожий зі спини на Тристана, проте трохи вищий і ширший у плечах. В депо про нього знають ще менше од мене. Склеп цей дивний. Зазвичай, двори мають власні цвинтарі. Треба обов'язково повернутися туди з Мігелем, може знайдуться хоч які натяки на відповідь.
Монорейку хитнуло на повороті. Я стукнулася у скло, стиха лайнулася. Ненавиджу. І смикнуло ж мене з депо поїхати саме монорейкою. Краще б екіпаж зловила. А ще краще було б забрати мобіль з сервісу. Але ж другий тиждень не можуть двигун відрегулювати, професіонали кляті.
А ще, хоч як не хочеться, доведеться зустрітися з Карлосом. Цікаво, чи відповів він на мою записку?
Задуха ставала нестерпною, сморід навкруги теж. Треба тікати звідси, ще не вистачало, щоб знудило знову. Тим паче, до дому дві зупинки – прогуляюся. Якраз до аптеки зазирну. *** Біля приймача пневмопошти лежало дві капсули. Нічого, почекає. Я роззулася, скинула наплічник, дістала з нього тест і відправилася у вбиральню. Зараз це найголовніше для мене.
Позитивний... Трясця, Тристане, ну чому?
Повернулася, відкрила капсули. В одній рахунки за комунальні послуги. Це вбік, заплачу потім. В іншій – записка.
Каліграфічний почерк на білому лінованому папері повідомляв, що Карлос згоден зустрітися о сімнадцятій в нашій улюбленій кав'ярні на набережній.
Поглянула на хронограф. Стрілки показували чверть на четверту пополудні. Цілком встигаю.
Швидко прийняла душ, змила піт, втому, роздратованість та чужі запахи. Настрій дещо покращився. Похапцем зібралася, неспішно заходилася наводити макіяж. *** Карлос чекав в означеному місці. Як завжди одягнений у класичний темно-синій піджак, під піджаком світло-сірий жилет в темну клітинку. На голові котелок, на шиї хустина, пов'язана дивним вузлом. У руках тримав тростину.
Добре, хоч квітів зметикував не брати, як-не-як ділова зустріч. Що було – то було, а життя продовжується.
– Привіт, Ніссо, чудово виглядаєш.
– Вітаю, Карлосе. Ти теж нівроку, – я всміхнулася. – Ходімо.
Він галантно взяв мене під руку, я вдячно кивнула. Насправді, ноги вже гуділи. І підкошувалися до усього.
Парфуми Карлос змінив, нинішні йому пасували значно більше. Та й взагалі вигляд мав більш представницький, підвищення отримав, чи що? І ланцюжок годинника з кишені скидається на золотий, і тростина прикрашена нібито слоновою кісткою. Та й камінчик у запонках на перший погляд справжній, коштовний.
Гарний злидар, насправді. Іноді навіть шкодую, що розійшлися.
Тераса кав'ярні виходила прямо на море. Свіжий бриз жбурляв солонувате повітря в обличчя, хвилі лизали пісок синіми язиками. Вдалині, біля доків, пихкав пароплав. Над ним, збиваючи білі клапті пари на вершки, метушився самотній орнітоптер, спускав вантажні контейнери на палубу. Трохи далі, понад маяком, височів метеорологічний цепелін, гондола кидала на воду золотисті відблиски.
– Щось будеш? – голос Карлоса відірвав від споглядання моря.
– Каву. Дякую.
– А як же фісташкове морозиво? – він змовницьки підморгнув.
– Утримаюся.
Це ж треба, досі пам'ятає мої вподобання.
– Як хочеш.
Карлос підкликав офіціантку, замовив дві кави. Мені просту, собі – з корицею. І круасан на додачу. Певно, не встиг навіть повечеряти після роботи, одразу примчав на зустріч.
– Яка потрібна допомога?
– А звідки ти взяв, що я її потребую?
– Інакше б не зверталася, – відкрито всміхнувся він, демонструючи рівні білі зуби.
– Гм, маєш рацію. Потрібна. Проте не допомога – інформація. Чи ти пішов з поліції?
– Ні, працюю. І чому я маю її надати?
– Не повинен. Проте, я тебе дуже прошу.
Господи, як же незручно і бридко на душі. Не люблю просити, а колишнього – й поготів.
– Дай вгадаю – вчорашнє вбивство?
Подали замовлення.
– Дякую, – мовила я офіціантці.
Карлос лише кивнув і заходився перемішувати цукор. Аромат кави з корицею лоскотав ніздрі.
– То що, вгадав?
– Так.
– І чому тебе це раптом зацікавило? Хтось знайомий? – Карлос повів бровою.
– Ні. Плітки просто дивні ходять, – замовкла на мить, подивилася прямо у вічі. Ох ти ж! Очі волого блищали, їх власник просто роздягав мене поглядом. Досі ж кохає!
Взяла філіжанку, зробила маленький ковток. Певно, досить, пауза витримана. Облизнула губи. Додала:
– Нібито там не одного вбили, а декількох. А газети про одне вбивство повідомляють.
Він всміхнувся, відпив сам.
– Ніссо, не вірю, що через плітки ти раптом згадала про мене, – в голосі зачулася образа.
– Ну, – я зам'ялася, – не те, щоб зовсім через плітки. Розумієш, я... я хочу спробувати себе в іншій справі. Збираю матеріали для статті про загадкові смерті.
– В журналісти зібралася? – Карлос відломив шматочок круасана, вкинув до рота.
– Можна і так сказати.
– Плітки брешуть. Один там вбитий був.
– І що?
– І все, – другий шматочок круасана прослідував за першим.
– Зовсім нічого дивного? – вії затріпотіли, заблищали очі.
Трясця, чи не переграю часом? Не казати ж йому правди. А тут хоч закоханий, проте не допитаєшся.
– Майже нічого.
– Себто, щось таки було?
– Кожен злочин дивний на свій лад, – філософськи відмітив Карлос.
– Це зрозуміло. Проте ми говоримо про цілком конкретне вбивство. Що, вбили чимось дивним? Знущалися над тілом? Вбивця – хтось із можновладців?
– Ні, ні і ні. Погано в тебе вгадувати виходить, Ніссо.
– То що тоді? Померлий раптом ожив?
– Фантазерка, – Карлос щиро розсміявся, – ніхто не ожив. Але хтось намагався інсценувати смерть.
– Та невже?! – вигук вийшов зовсім не награним.
– Скоріш за все – так. Поруч вбитого була кров. Яка виявилася зовсім не кров'ю, – він знову відсьорбнув кави. Про свій напій я зовсім забула.
– А...
– Фарба. Червона фарба.
В серці замлоїло. Он воно що, значить. В яку гру ти граєш, Тристане? Що усе це має означати?
Певно, на моєму обличчі щось відобразилося. Карлос затурбувався:
– З тобою все гаразд?
– Так, все добре, дякую. Дійсно дивне вбивство. Дякую, Карлосе. – Я заходилася збиратися. Швидше додому, стягнути кляту сукню, розшнурувати корсет, закинути якнайдалі довбані туфлі. Перевдягнутися у звичні штани, жилет, зручні кросівки, закинути на спину наплічник і одразу до мінцмейстра.
– Давай проведу, – Карлос теж підвівся з-за столику.
– Не треба, – хитнула головою, – я, якось, сама. Дякую ще раз.
На виході з кав'ярні Карлос наздогнав мене, узяв під руку:
– Слухай, Ніссо, ти... ти вільна зараз?
– Н-не знаю... Зараз я вже нічого не знаю. Вибач.
І підкорюючись дивному бажанню поцілувала Карлоса у щоку. *** Двері з тихим скрипом прочинилися. Мігеля у кабінеті не було. Гасова люстра на стелі кидала тьмяні відблиски на стіл. На стільниці купа якихось паперів, поверх них позолочене перо. Біля чорнильниці глобус. Знічев'я прокрутила його пальцем. На різних континентах відшукалися десять червоних цяток. Поводила по ним нігтем, з'єднуючи мітки. Дублін, Барселона, Січеслав, Урумчі, Мацуе, Олбері, Кіншаса, Сан-Паулу, Сан-Хосе, Монреаль. Монетні двори світу з'єднані лініями в такому порядку утворювали цікаве зображення – ламана фігура дещо нагадувала наконечник стріли з вістрям у Сан-Хосе. Ніколи б не подумала.
Дзенькнув приймач пневмопошти, у відсік викотилася капсула, примостилася алюмінієвим боком до ще з десятка побратимів. Певно, Мігель відсутній давненько, коли не прочитав. Або має важливіші справи, ніж листування.
Підійшла до книжкової полиці праворуч столу. Містилися тут переважно гросбухи, інші ділові папери, якісь різнокольорові теки. Втім, були і якісь наукові трактати, журнали, альманахи.
Увагу привернув чорний корінець фоліанта. Колись золоте тиснення на корінці потьмяніло від часу, або затерлося безліччю рук і зараз майже не виділялося на тлі палітурки. Судячи з відтиснутого дерева, це був примірник Канону. Проте, розмірами фоліант переважав читаний-перечитаний мною. Найпевніше, древній, шрифти інші, от і видається більшим. Потягнула книгу з полиці.
За шафою щось тихо клацнуло. За мить з-за стіни долинуло гудіння. Я сахнулася, відступила назад. Шафа здригнулася і від'їхала вбік. За нею виднівся освітлений коридор.
Отакої! Чергова таємниця.
Обережно рушила в прохід. Світло лилося з-під стелі. Я на мить вклякла. Скляні кульки, що віддалено нагадували алхімічні реторти, лишень без носиків, були з'єднані проміж собою якимось дротами. Всередині кожної кульки спіраль – чи то з червоного металу, а чи просто дуже розігріта. З цих дивних утворень і лилося світло, трохи яскравіше за звичну гасову лампу. Чудасія!
Рушила далі. Сходи тяглися усе глибше і глибше під землю, здавалося кінця-краю їм не буде. Врешті попереду забовванів яскраво освітлений прохід. Закортіло стишити кроки. Відкинула безглузду думку: я ж бо вдома, що зі мною трапиться?
Вийшла у величезну кімнату. У кутку гуділа якась металева машинерія, що розмірами нагадувала книжкову шафу. Блимала різнобарвними вогниками. На стіні висіло два великих прямокутники. Один матово-темний, інший... Трясця, що це в біса таке? Інший був розділений на маленькі квадратики, на кожному якісь зображення. Живі зображення! Ніби... ніби... та навіть порівняти немає з чим! Картинки видалися знайомими. Придивилася. Точно! Так мали б виглядати панорами довкруж монетного двору, якщо дивитися на них з висоти. З висоти колон, засідланих кам'яними гаргуйлями! Якщо дивитися на світ очима гаргуйлів.
Запаморочилося, я притулилася до стіни, почала часто і глибоко дихати. Камінь приємно холодив спину і за якісь кілька хвилин я оговталася. Поглянула ще раз на живі картинки. Точно. Величезний рудий кіт пробіг перед фасадом салону-бутіку "Лампа Алладина" з продажу різноманітних освітлювальних приладів. "Освітлимо краще за будь-якого джина", – промовляв слоган. Назва більше пасувала б якійсь магічній крамничці, втім власникові видніше. На іншому квадратику тріпотить прапор на щоглі королівського оперного театру, на даху пара голубів труться дзьобами. На третьому поважно пливе цепелін до причальної щогли.
Під прямокутниками прямо побіля стіні примостився великий письмовий стіл. На всю стільницю гравюра – мапа світу. Міста з монетними дворами підсвічені червоним, лише Дублін та Кіншаса тьмяні. На столі різьблена підставка, поруч книга.
Підійшла ближче, поглянула. Сріблястий надпис "Трактат (не)рівності" на палітурці. Під назвою дерево, над кроною горщик.
Відкрила книгу, погортала. Та це ж Канон, тільки якийсь давній примірник. Сторінки пожовкли, подекуди зашарпалися кутики аркушів. Знайшла розділ, присвячений засновникам. В кінцівці малюнок монети. Пальці затремтіли, я витягла Тристановий спадок. Однаковісінькі. На аверсі хитро мружиться згорблений лепрекон із горщиком золота. На реверсі дерево з десяти коренями та тим самим горщиком над кроною. Девіз півколом над деревом "Asocietythatputsfreedombeforeequalitywillgetahighdegreeofboth****."
Напис під малюнком повідомляв: "І віддав лепрекон горщик з десятком монет, і розділили їх десять друзів порівну. Таким чином кожен з десяти отримав Предтечу. І вирішено було розійтися світом і в десяти містах заснувати монетні двори. І лишити Предтечі у них, на знак рівності між дворами".
Цього я не знала. Отже, маю Предтечу. Тільки чому мені хочеться, щоби я ніколи не отримала її?
В книзі відшукався тринадцятий розділ, якого, звісно ж, не було в зачитаному мною до дір Каноні.
Основним рушієм еволюції є свобода індивідуума. Свобода волі, вибору, дії та віросповідання. Відтак, визначення рівності для кожного індивідуума нівелює для нього поняття свободи. Культивування рівності, як головного ідеалу суспільства призведе до втрати значимості свободи, отже, і до обмеження еволюції на певному етапі.
Однак, завжди знайдуться індивідууми, для яких свобода залишиться найбільшим пріоритетом. Це створює певні загрози філософії рівності. Таких варто або ж навернути на шлях рівності, або ж завербувати, або ж знищити фізично.
Головним завданням найближчої перспективи є створення інституції нагляду та контролю. В іншому разі еволюція буде спонтанною і неконтрольованою, що матиме згубні наслідки для усіх сфер життя. Такою інституцією має стати невелике коло осіб за мірками людської популяції. Обраних. Вищих. Тих, чиїм інструментом стане поняття (не)рівності, гнучкої системи цінностей, абсолютна двозначність якої полягає у рівності для загальної більшості та необмеженої свободи для себе. Унітарна владна вертикаль з жорсткою ієрархією та єдиним каноном і забезпеченням комунікації виключно на найвищому рівні посвяти.
Asocietythatputsfreedombeforeequalitywillgetahighdegreeofboth!
Мене трусило. Невже я поклала все життя на обмеження свободи інших? Невже призначення монетних дворів лише у цьому? Очевидно, що так. Технологій з цього кабінету, справжнього кабінету мінцмейстра, я не бачила ніде. І, напевно, вже не побачу. Якщо мене тут упіймають, найпевніше знищать. Навіщо ти мене привів сюди, Тристане?
На сходах почулися кроки. Тихі, обережні. От тобі і маєш. Що ж робити? Сховатися ніде, та й який сенс? Все одно Мігель побачив відчинений прохід, отже усе зрозумів. І тікати нікуди.
Раптом на думку спала відчайдушна і дика ідея. Швидко скинула наплічник, витягла прокладку, добре, що викласти не встигла, обережно прорізала Предтечею так, щоб монетка повністю сховалася і не могла поранити мене. Вклала у білизну, не на звичне місце, а якомога вище. Ну не шукатимуть же там? Гляди, якось викручуся.
Що далі? Лише вірити і сподіватися. Я тихо відійшла від столу, стала і витріщилася на живі картинки. Прикинуся дурочкою, хоча навряд чи це врятує.
Кроки чулися все ближче, час розтягнувся. Щосекунди страх сковував тіло, лоскотав натягнуті нерви.
– Доброго вечора, Ніссо, – почула позаду.
Картинно підскочила, рвучко обернулася, сполохано кліпнула.
Мінцмейстер був сам. Трясця, знала б – прийняла бій.
– Здрастуй, Мігелю.
– Ох, Ніссо, Ніссо, а я тебе скрізь шукаю.
Чотири миттєвих порухи руками, я ледь встигла їх помітити і тіло вибухнуло від болю. Монети влучили в плечі та ноги. Ніби лантух я повалилася на підлогу. Очікувала крові, та її не було. Біль зник раптово, я спробувала поворухнутися, проте тіло ніби паралізувало.
– Не намагайся, не вийде. Дівчинко, навіщо ж ти полізла куди не треба? – мінцмейстер картинно заломив руки. – Шкода тебе втрачати.
Мігель підійшов, згріб мене в оберемок, потягнув сходами нагору. І звідки в ньому стільки сили?
– Я не стану тебе страчувати, ти мені майже за доньку. Проте я мушу бути певен, що ніхто нічого не дізнається.
Він помовчав, напевно розмірковуючи, як досягти бажаного. Продовжив задумливо:
– Так, ти житимеш... Тобі заллють очі золотом, щоб ніколи більше не бачила непотрібного, та відріжуть язик, щоб назавжди замовкла. Може навіть немертвий Тристан тебе забере. Не дивуйся, я вже дізнався, що ви інсценували вбивство. І наостанок ти мені розповіси, хто він і навіщо ви це робите.
Сил і бажання відповідати не було. Решту шляху він мовчав. Нагорі кинув мене перед столом, повернувся до шафи. І лише коли вона зайняла звичне місце гукнув у коридор:
– Заберіть її. І обшукайте, раптом дівчинка озброєна. *** В камері тхнуло щурячим послідом. Не було жодного вікна, щоб бодай приблизно зорієнтуватися у часі. У тіло потроху поверталася чутливість, руки сяк-так слухалися.
Я сіла на лежанці, обдивилася себе. Жодних критичних поранень не знайшла, синці не вартували уваги. Мігель нейтралізував мене звичайними монетами, не бойовими! А я ще розмірковувала щодо спротиву. Та який вже там спротив?
Трясця, як же хочеться вціліти! Зараз вже не для себе. Здається, відчула в собі биття двох сердець. Маячня, звісно ж, не здатна я ще цього відчути, хіба уявити.
Заходилася розминати плечі. Треба відкинути роздуми і обміркувати план втечі. Скількох за мною пришлють? Максимум двох, більше не потрібно, обшукали мене ретельно, навіть до грудей дісталися, тьху. Добре, хоч блузу лишили, жилет та наплічник конфіскували. Нічого, не критично. Хоча жилет і міг захистити бодай від дотичного удару.
Добре. Двох, гадаю, я ще сяк-так подужаю А що далі? Навіть якщо з двору виберуся – мене шукатимуть. І знайдуть, ніде не дінуться. Максимум – виграю трохи часу. Хіба десь у глухі джунглі сховаюся, проте що ж там робити? Що моя дитина там побачить? Ні, тікати – найгірший варіант, так усе життя і пробігаю.
За стіною ніби почулися кроки. Дослухалася. Точно. Дзеленчав метал. Я підвелася, присіла. Ноги вже теж слухалися. Поки кепсько, проте параліч щосекунди відступав. Пройшлася камерою. П'ять кроків з кута в кут. Легенько підстрибнула, знову присіла, покрутила руками. Дістати Предтечу? А тільки де я її зараз сховаю?
В замку задзеленчав ключ. От і все, час роздумів сплив.
Їх направду було двоє, один із кайданками. Перестраховуються, сердешні.
– На вихід, ренегатко.
Он воно що. Підійшла, простягнула руки. Клацнули замки. Добре хоч ланцюжок не надто короткий. Позаду грюкнули двері. Мене підштовхнули у спину.
Ми рушили звивистими коридорами, конвоїри тупцяли на півкроку позаду, час від часу підганяючи.
– Не підгоньте – встигнемо, – прошипіла злісно.
– Йди давай, – хлопець штурхнув мене в плече.
Смикнулася, повела плечем, одночасно пропустила лівий мізинець під ремінь штанів. Здається, не помітили. Поворушила, намацала мереживний край спіднього. Обережно просунула решту пальців, лише великий уперла в живіт. Відтягла. Тепер би ще правицею витягнути Предтечу.
У повітрі ледь вловимо запахло гарячим металом. До ливарні ведуть.
Правиця ковзнула під ремінь. Хоч би не підштовхнули зараз, бо не втримаю рівноваги. Намацала прокладку, ковзнула пальцем в проріз. Дотик до металу заспокоїв, додав упевненості. Просунула інший, ледь не зашипіла від болю, гурт глибоко врізався у пучку. Сяк-так затисла монету між двома пальцями. Потягнула. Знову стримала зойк, коли розсікла шкіру на лобку. Врешті, дістала. Пальці лівиці втомилися, кілька разів стиснула долоню в кулак, розминаючи.
Перехопила зручніше Предтечу. Поїхали.
Затнулася на півкроці, перенесла вагу тіла на ліву ногу, правою сильно відштовхнулася, одночасно здіймаючи руки. Тіло описало півколо. Вищому перерізала горло, нижчому зачепила щоку. Він зойкнув притис руки до обличчя, згорбився. Щосили приклала ліктями у спину, змахнула Предтечею. Він забулькав і затих. Хутко обшукала, знайшла лише ключ від кайданків, скинула холодне залізо. Ет, зараз би хоч десяток монет. Збігати, пошукати? Ні, не можна. На сполох заб'ють раніше.
Побігла коридором, у скронях пульсувало, серце калатало. Вижити!
Запах розпеченого металу ставав дедалі сильнішим. Стишила кроки, відсапалася. Сторожко рушила далі.
Двері до ливарні прочинені, з них пашить жаром. Підкралася впритул, сховалася за одвірком. Мінцмейстер стояв посеред зали, побіля столу з ременями. Над імпровізованою дибою на довгому ланцюзі звисала люстра. Обабіч Мігеля зібралися ще семеро. Трясця, як вбити вісьмох однією монетою? Чи все ж таки втекти? Розповісти комусь усю правду. А хто повірить? Врешті, монетарії Мігеля все одно порішать усіх, кому я щось розповім. І мене, у помсту.
Люстра! Ледь не плеснула себе долонею по лобі. Прикинула. Так, якщо когось і не зачепить, то зчинене сум'яття дасть мені час наблизитися. Підкинула Предтечу на долоні. Важкенька монета, та чи зможе вона перебити ланцюг? Врешті, інших варіантів не бачу. Примірялася. Метнула Предтечу.
Голосно дзенькнуло, монета висікла іскру, відлетіла до горну. Люстра хитнулася і впала. Бризнули уламки дерева, хтось закричав. Я зірвалася з місця, помчала до рятівної Предтечі. Під уламками хтось хрипко стогнав і, певно, силувався підвестися. З-під уламків розтікалася кров.
Добігла, підхопила монету. Назад. Посеред уламків стояв навколішках мінцмейстер, спирався на праву руку. Лівиця звисала вздовж тіла, з рваного рукава вихльостувала кров. Ухопила Мігеля за волосся, рвонула голову. Полоснула монетою по шиї.
Перевела подих. Усе скінчилося? Почвалала до виходу.
Хтось не переховуючись ішов коридором. Впевнені кроки відлунювали у тиші.
– Браво, Ніссо. Ти розумничка.
Тристан вигулькнув у проході. Він усміхався і тихо плескав у долоні.
– Покидьок! – крикнула розпачливо.
Одягнений в усе чорне, так само, як на цвинтарі. Підняв руку, демонструючи затиснуту між пальців монету.
– Без жартів, Ніссо.
– Навіщо це все? Ти ледь не згубив мене і свою дитину! – на очі навернулися сльози, за мить заструменіли щоками.
– Ну а як інакше мотивувати жінку боротися до останнього? – вуста розпливлися у саркастичній посмішці.
– Навіщо?!
– Ніссо, я не злий геній, а ми – не в театрі, щоб я усе пояснював. Та й для чого тобі? Роль відіграна, справа зроблена. Поверни Предтечу і назавжди забирайся.
Я мовчала.
– Ну що тебе не влаштовує? Відступися і йди з миром. Якщо ти забудеш усе, що побачила. Я не хочу зайвих смертей.
– Не забуду!
– Тим гірше. Тоді я змушений тебе прибрати.
– А як же дитина?
– Ти справді думаєш, що мене це зупинить?
– Ти наволоч! – сплюнула під ноги.
– Можливо. Відступися, Ніссо.
Я хитнула головою.
– Хочеш влади над усіма дворами?! Бажано, чужими руками?! І заради цього ладний вбити навіть свою дитину?!
– Як же пафосно, аж нудить. Так, хочу.
– Ані руш! – крикнули позаду Тристана.
Він рвучко обернувся і метнув монету. Гримнув постріл і одночасно з тим свиснула Предтеча.
Тристан здригнувся, куля влучила йому в плече, монета ж уп'ялася під потилицю. Він захрипів і осів на землю.
Біля одвірка сидів Карлос, у опущеній руці тримав самостріл, іншу притискав до живота, крізь пальці крапала кров.
– Карлосе! – я підбігла, опустилася навколішки.
– Все добре, – мовив він. – Добий покидька.
Кивнула, підійшла до Тристана. Той лежав навзнак і ще дихав. Краєчок монети визирав із шиї. Витягла її, ногою перевернула тіло.
– Я не можу програти, – прохрипів він.
– Можеш, мінцмейтере, можеш. Ти ж з Дубліна, вірно?
В очах спалахнула ненависть. Притисла Предтечу до яремної вени. Прощавай, Тристане. *** – Звідки ти тут, Карлосе?
Він застогнав.
– Вибач, я ненароком.
Накладати бинти в мене виходило не дуже.
– Нічого, переживу, – процідив він крізь зуби. – Закінчуй вже.
– Зараз.
– Після розмови ти була надто... не в собі. Я увечері написав. Відповіді не отримав, зранку помчав до тебе. Не застав вдома, відтак поїхав сюди.
– Дякую. Тепер я завдячую тобі життям.
– Ну, – він всміхнувся, – прийму борг тільки у вигляді прожитого зі мною. Я...
Я притисла палець до його вуст. Потім схилилася і поцілувала довгим, пристрасним поцілунком.
– Маю до тебе одне прохання. Слухай... *** Зграйка голубів пролетіла над майданом і вмостилася на жердині. Місто цього навіть не помітило. Кудись поспішають перехожі, неквапом котиться по бруківці екіпаж, вдалині дзеленчить монорейка, на розі юнак чекає дівчину, стискаючи букетик квітів. Все як завжди.
В який світ я хочу привести дитину? Свободи, чи нерівності?
Погладжую свого голуба. Треба врешті обрати. Так як є вже не буде ніколи. Та чи в праві я? Хто має вершити долі? Хто знає, як краще світу? Злидарі, монетарії, уряди? Я?
Відповідь очевидна – ніхто.
Я підводжуся. З даху монетного двору місто видно, як на долоні. Метушаться внизу злидарі, бідкаються своїми такими важливими справами. І не знають, сердешні, що апокаліпсис для них вже настав. Що вони вже не зрівняні нерівністю злидарі, а люди. Ну майже. І нехай, врешті, вирішують самі. Як зможуть розібратися – то добре. Як ні... Ну, що ж поробиш, в мене немає бича, щоб підганяти світ. Навчена лише зупиняти.
Підкидаю голуба в прозоре небо.
– Лети!
Птах важко розправляє крила, чималенький мішечок, прив'язаний до лап, добряче тягне до землі.
Вихоплюю Предтечу. Призахідне сонце виблискує на монеті, ріже промінчики об гострений гурт.
Ще можна спинитися. Залишити технології і таємниці двору нам із малюком. Або віддати людям, попередньо запатентувавши. Мігель міг розповісти багато, та впевнена, що загадки з часом отримають розгадки, а всі питання – відповіді. Все це можна, але не варто.
Розмахуюся і метаю монету. Предтеча прорізає мішечок на лапках голуба і на людей унизу спадає злива грошви. В польоті монети кружляють, ловлять на боки сонце, розбризкують навсебіч золоті переливи. Звільнений від тягаря голуб шуга у височину.
І коли перші монети дзенькають об бруківку, Карлос прочиняє браму монетного двору.
* З інтерв'ю Мілтона Фрідмана The Open Mind 12.07.1975 р. В дослівному перекладі "Суспільство, що підносить рівність понад свободою не отримає ані одного, ані іншого"
** Чиновник, що відповідав за виробництво монет на монетному дворі. Під загальною назвою посади мінцмейстер часто об'єднували відповідні або близькі посади: пробувальний майстер, начальник монетного переділу, керуючий монетним переділом і керуючий механічною частиною.
*** Візник, візниця, фурман – людина, яка править кінним екіпажем. Розташовується на передку, тримає в руках віжки.
**** З інтерв'ю Мілтона Фрідмана The Open Mind 12.07.1975 р. В дослівному перекладі "Суспільство, яке підносить свободу понад рівністю отримає високий ступінь одного й іншого."
|
Рассказ открыт для комментариев