 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
В житті Гната, хоч і недовгому, були три великих зради.
Його вчили, що зразками для будь-якої людини мають бути митрополит Київський, князі Київські Олельковичі та Пан Король.
Першим зрадив митрополит.
Батьки вважали, що першим він сам, Гнат, зрадив їх, коли відмовився вчитися на стрільника. Це ж знакомиті Київські стріли - віз солі за десяток! Ремесло дідів, прадідів, пращурів! А він, щеня, носом крутив, мурмотів щось про те, що душа не лежить, не цікаво, хочеться чогось іншого… Втікав з першої ліпшої нагоди, вештався біля ринку, слухав розповіді про далекі країни - нібито Київського князівства не вистачає, щоб жити, народити синів та померти. Намагався навчитися читати, бо чув, що в книгах можна знайти ще цікавіші речі - нібито у ремісників є гроші на книги та час, щоб марнувати його на читання.
Хлопця помітив домініканець, брат Яцек. Поговорив, посміявся і запропонував влаштувати в школу при монастирі Миколая. Сам прийшов говорити з батьками. А коли батько закричав, що прожене дурного сина з дому, забрав Гната до себе.
Ось тоді батьки і галасували про зраду - їх, пращурів, та, чомусь, віри. До чого тут віра, Гнат не зрозумів. Адже сам митрополит Григорій казав, що немає більше розподілу на "клятих латинян" та "добрих греків", що церкви з'єдналися на вселенському соборі в далекому місті Флоренції. І погодилися з цим і Папа Римський, і Патріарх Царгородський, і князі Київські Олельковичі, і Пан Король.
Тільки дурні московити відмовились дати згоду і відкололися від усіх, але ж це московити.
А наступного року митрополит Григорій зрадив віру.
Сказав, що новий патріарх не визнає з'єднання, і що він, митрополит, відмовляється від цього з'єднання.
Багато киян раділи, що врешті все буде "як раніше", нібито "як раніше" - це завжди краще.
Нібито якщо людина каже, що відмовляється від віри - це робить поганою покинуту віру, а не людину, що зреклася.
Гнат так і не погодився знов ділити християн на католиків та православних.
А ще за два роки, в грудні, помер Семен Олелькович, князь Київський.
І тоді зрадив Пан Король.
Не призначив нового князя. Взяв і відмінив князівство, зробив замість нього якесь “воєводство”, яких в Литві хоч греблю гати.
І коли все місто відмовилось пускати такого собі нового воєводу пана Мартина, Гнат теж був на стінах. Він, як всі, волав, що князем має бути Михайло Олелькович, брат Семена. Що ніколи в Києві не буде намісника - тільки князь. І разом з усіма готувався вмерти, але не підкоритися самодурству Казимира Ягеллончика, якого Гнат до того поважно звав Пан Король.
Брат Яцек сумно усміхався, але не сперечався, не забороняв хлопцю відстоювати свободу та бігати до братів - допомагати кувати стріли. Батько дивився хмуро, але не заважав, навіть показував, як треба, як краще, а як - швидше, коли якість не так важлива, як кількість.
Ось тільки коли разом с паном Мартином прийшло коронне військо - кияни раптом забули клятву захищати свої права зі зброєю в руках. "Дурну молодь" зігнали зі стін, щоб не наробили біди, відкрили ворота - і попрохали пробачити всіх.
Пан Мартин пробачив, іменем Пана Короля, та забув.
Гнат забути не зміг. Ні зраду Казимира, ні зраду киян.
Коли Гнат навчився досить добре читати та писати слов'янськими літерами, брат Яцек попрохав купця Мелешковича взяти хлопця учнем.
Спочатку Гнат допомагав записувати товар, що приносили та уносили зі складу. Потім почав розбиратися, як перевірити якість, вчив та запам'ятовував, де що краще купити, а де вигідніше продати, на що звертати увагу, а на що не витрачати час. Роздивлявся монети, дивувався, скільки їх на світі - та знов вчив, де монети зазвичай добрі, а де королі та князі часто псують гроші. Вчився відрізняти фальшиві від чесних...
Гнат перебрався жити до “контори” купця, але часто бігав до брата Яцека. Той продовжував навчати хлопця - латині, логіці, та просто всьому, що знав сам.
Якось брат Яцек влаштував зустріч Гната з венеціанцем Амвросієм, який їхав в Персію послом та десять днів нудився в місті, поки чекав на Литовського посла, що мав довезти його в безпеці до Кафи. Амвросій Гнату спочатку не сподобався. Лаяв місто - “дома доволі погані” та “вулиць слушних немає”, лаяв людей - “п'ють з третьої дня до самої ночі по шинках та б'ються”, лаяв воєводу пана Мартина - покликав на обід, пригощав та пригощав Амвросія, а той мріяв про відпочинок…
Але коли венеціанець почав розповідати про своє місто, Гнат забув про все. Навіть подумав, чи не має Амвросій рацію - щодо людей, домів та вулиць, бо лаяти Пана Мартина Гнат і сам любив.
Гнат вчився добре, і купець Мелешкович вже брав його з собою в дорогу – в Твер, потім в Крим, в ту саму Кафу, "ворота Сходу".
А потім князь Київський, Михайло Олелькович, зрадив Казимира.
Казали, що пан Ходкевич, новий воєвода та друг князя, дізнався про заколот, щоб вбити Ягеллончика та зробити Михайла Великим князем Литви. Казали, що цей новий Іуда викрив заколот та підвів друга під сокиру ката.
Гнат дуже образився на князя. Не за заколот - тут він був згоден, що Михайло краще Казимира. За те, що так по дурному загубив справу, за те, що дав себе стратити.
Коли під час страти Гнат загорлав "Слава Олельковичам! Ганьба Ягеллончику!", ніхто не спробував відбити князя. Його крик майже ніхто не підтримав.
Коли жовніри кинулись в натовп шукати бунтівника, Гната схопили свої ж кияни.
На тому великі зради в житті Гната мали закінчитись.
Бо і саме недовге життя хлопця мало закінчитись, швидко і боляче.
Брат Яцек щодня відвідував Гната в в'язниці, приносив книги, здебільшого латиною.
– Нащо пан домініканець час витрачає, - з повагою казали жовніри. - Хлопа цього не сьогодні-завтра повісять, якщо йому пощастить. Краще б вже готували його до життя вічного...
– Пан Бог має ласку, - смиренно відповідав брат Яцек. - І Пан Король теж. Що, Гнате, всі слова зі вчора пам'ятаєш?
Брат Яцек не помилився - справді привезли лист з Кракова. Казимир наказував простити і відпустити молодиків, що кричали про нього дурниці.
Пан Король карає тільки за справи - лайка дурного хлопчиська його образити не може.
А що лист йшов майже дев'ять місяців - так у Пана Короля справ багато, а часу мало.
Слуга купця Мелешковича зустрів Гната відразу біля воріт в'язниці. Сунув в руки торбу з речами, лист - та втік, аби не слухати, що скажуть.
Щоб потім навіть не казали, що він слухав.
В листі купець наказував не турбувати, погрожував спустити собак, якщо побачить Гната надто близько.
Брати допомагали схопити бунтівника. Ні вони, ні батьки жодного разу не відвідали хлопця.
Гнат нікого не звинувачував. Радів, що вийшов живий та на своїх ногах.
Брат Яцек забрав його до себе.
– Я дам тобі лист, - сказав брат Яцек. - Спробуєш поступити в університет. В Падую.
– Дякую, - кивнув Гнат. - Сьогодні їхати? Чи можна попрощатися з Києвом?
– Іди, - дозволив брат Яцек. Не пішов разом, щоб простежити. Не нагадав, щоб не робив дурниць. - Не поспішай.
Гнат сам попрохав чорний плащ домініканця, накинув білий каптур - навіщо зайві розмови, сварки, бійки?
В Києві буяла весна. Квітнули каштани. Повітря було солодким від бузька та акації.
Перед монастирем гудів житній торг. Вірував життям Поділ - до самої оболоні, що в травні мала бути просто болотом.
За спиною піднімалася Замкова гора - стіни та башти, за якими жив пан Ходкевич зі своїми жовнірами.
Гнат звернув направо, пройшов під містом Володимира, де з часів Батия лежала в руїнах Десятинна церква. Подивився на золоті верхи Михайлівського монастиря.
На Боричевому узвозі, як завжди, метушилися люди - бігли на ринок, бігли в Софію, бігли ще кудись, не звертаючи увагу на весну. Дуже мало посміхалося. Здебільшого журилися. Навіть не раділи, що можуть іти, куди хочуть.
Гнат дійшов до воріт, подивився на стіни, що мали захищати Поділ - давно не ремонтовані, деінде перекошені, в сходинках не вистачало ланок. Остання облога була за часів хана Едигея та пана Вітовта. Татари з Великої Орди іноді вдиралися на землі князівства, але їх звичайно били - чи українці, чи поляки, чи союзні кримці. Коли чотири роки тому в Криму захопив владу дурний хан та сунувся на Київ - той самий пан Мартин розігнав татар, захопив дурня в полон і дозволив сісти в “Сорока замках” правильному хану.
Гнат тоді вчився у Мелешковича, мріяв стати його помічником, мріяв, що сам стане возити товари та торгувати… Гнат посміхнувся і пішов з міста, в Хрещатий Яр.
Там його і зустріла Леся.
Гнат сидів на кручі над Дніпром, милувався видноколом, вдихав чисте повітря. Насолоджувався свободою, потроху відвикав від постійного очікування смерті, ганебної та дуже неприємної. Жовніри любили розповідати, як карають за образу пана Короля - в подробицях…
На тому березі Дніпра, на Троєщині, височів палац Олельковичів.
Нагадував, що пробачили не всіх.
– Доброго дня, - раптом почувся захеканий дівочий голос.
Гнат озирнувся. Впізнав доньку купця Шаула, яка шумно відсапувалася після підйому. Стара нянька підтримувала дівчину.
Гарну дівчину, визнав Гнат.
– Не заважаю шановному пану панотцю? - запитала Леся.
– Я навіть не послушник, - посміхнувся хлопець. І тільки тоді зрозумів, що зняв каптур. Одягти не встиг.
– Ти - Гнат, так? - впізнала Леся. – Що єдиний заступився за гонор князя?
– Та не один… Ще ж кричали...
– Один-один, - підтвердила няня. Голос в неї був твердий, міцний. - Інші кричали, що тебе в'язати треба.
– Можна з тобою посидіти?
– Я б не радив шановній пані сидіти з бунтівником, що живий тільки з ласки… пана… К… К... Казимира. Ваш гонор...
– О, - безтурботно засміялася Леся. - Я ж донька відьми та сама відьма. Невже не чув?
– Люди кажуть занадто багато дурниць. Прошу шановну пані мене пробачити, якщо я не пам'ятаю це.
– А чого ти до мене звертаєшся, нібито ми з тобою говоримо про когось, кого тут немає?
– Лесю! - строго сказала няня.
Дівчина відмахнулася. Гнат посміхнувся.
– Це ввічливо.
– В Польщі?
– І в Німеччині.
– А якщо я попрошу розмовляти зі мною так, як ввічливо в Україні?
– Я спробую.
І в нього вдалося.
Гнат не поїхав з Києва навесні.
Не поїхав і влітку.
Лист до пана ректора лежав в його клунку разом з документами, де поважні люди свідчили, що він походить з доброї родини і сам є добрим християнином.
Брат Яцек тільки раз позіхнув - і більше не повертався до розмови про Падую.
Леся зачастила в Печерську Лавру. Ходила майже щодня, якщо не було дощу.
За воротами на неї чекав Гнат, доводив до воріт святині - і знову чекав, поки можна буде вести додому.
Він чекав щодня.
І під дощем теж - на випадок, якщо раптом Леся вирішить прогулятися.
За місяць в монастир Миколая прийшов старий Шаул. Познайомився з Гнатом, перевірив, чому хлопець навчився у Мелешковича.
Зі згоди брата Яцека запропонував перебратися до його контори та почати допомагати по справах.
– Але ж я бунтівник…
– То і що? Все одно їхати звідси треба, бо доньці життя не дадуть, як не дали… Ат! То що, згоден ти чи ні?
А ще за місяць, коли старий Шаул торгував в Кракові, Лесі наснилася пожежа.
– Татари йдуть, - гарячково казала вона Гнату вранці. - Спалять місто. Кого не вб'ють - заберуть в Крим.
– Це просто страшний сон, - позіхала няня. - Не заважай хлопцю, йому працювати треба. Батько повернеться, що він звітувати буде? Не займався справами, бо Лесю заспокоював, як міг? Юначе! Зупини вже її обіймати!
– Нема куди йому повертатися буде! Тут лише попіл залишиться! Я ж не один раз це бачила уві сні! Як почну засинати - Київ горить та люди кричать! Заплющу очі - бачу, як вони йдуть. За тиждень тут будуть!
– Бачиш, як ідуть? - перепитав Гнат. - І де вони зараз? Що бачиш?
– Гнатко! Ну як так можна! - крикнула няня. - Я їй кажу, дурня це все, а він нібито вірить!
– Вірю, - кивнув Гнат.
Він уважно розпитував подробиці. Про степ, про пагорби, як хто виглядає, в якому порядку рухаються.
– І ти вважаєш, що це все - татари?
– А хто ще?
– Треба уходити, - замислився Гнат. - І попередити всіх, кого зможемо. Пакуйте речі.
– Я старому Шаулу все розповім, юначе!
– Я сам розповім. Якщо живий буду.
– Зібрати весь товар та пливти на північ? - засумнівався старший помічник Шаула. - В Гомій?
– Краще в Могильов.
– Чого вже тоді не в Смоленськ? Якщо ти правий, то поки що я ще знайду кораблі, і мабуть не так вже й дорого… І відправлю назад відразу, як звільню… А якщо ти помиляєшся… Піду в Вільно, сам торгувати стану. Давно про це думаю. Ну дякую, Гнате! Що так, що сяк буде мені краще! А як одружишся на Лесі - приїздіть в гості!
Брат Яцек повірив. Наказав йти до воєводи - бо він єдиний міг врятувати місто.
Купець Мелешкович говорити відмовився - як і обіцяв, спустив собак.
І лист взяти відмовився теж.
До батьків Гнат і не ходив - не повірять, краще відразу до воєводи.
В пастку.
В замок Гната просто не впустили.
Він прийшов в плащі, низько опустив каптур.
– Пане домініканцю, - зупинив його жовнір. - Вибачте, але я маю побачити обличчя пана.
– Мені треба поговорити з паном Ходкевичем, - прогудів з-під каптура хлопець.
– Тим більш…
– Та це ж Гнат, - засміявся другий жовнір. - Невже по голосу не впізнав? Що, засумував за нами та за ґратами?
– Мені треба попередити пана воєводу. Татари йдуть.
– Глупство кажеш! Як хана вбили, Велика Орда вже нікуди не ходить.
– Кримські…
– Йди проспися! - різко наказав жовнір. - Кримський хан - друг пана воєводи. Якщо хтось почує, припишуть образу хана, а він не пан Король, не помилує!
– Але…
– Геть! Ще раз пащу відкриєш - сам за ґрати кину, посидиш, поки в себе не прийдеш. Пішов!
Гнат потягнувся вниз. Хитрий план не спрацював - а другого доброго не було. Дочекатись, поки воєвода кудись піде чи поїде, та кинутись в ноги… Коли ще він поїде! А й поїде - справді ще заарештує, знов за образу…
– Стій, пес господній! - рикнули за спиною.
Гнат стрепенувся, зрозумів, що плащ на ньому справді домініканський. Повернувся.
– Гнат, - кивнув вершник при шаблі, років за сорок, із довгими чорними вусами. - Що ти там казав про татар, чорт їх всіх забирай?
– Місто спалять. За тиждень.
– Чорта лисого їм, а не місто, - пробурмотів вершник. - Добре! Веди до Лесі своєї. Тебе, шмаркача, переконала, може, і мені доведе, що сон в руку.
– Леся тут до чого?!
– Не бреши мені, хлопче, - попередив вершник. - Я брехунів жах як не люблю. Ось як чортихатися люблю, тільки навпаки. Добре. Кажуть, ти розумник великий, то вчися, поки я добрий. Звідки ти міг дізнатися про татар, якщо ходиш тільки до домініканців та до Шаула? Ще в Лавру, але звідти б я точно раніше знав. Домініканці б прийшли до воєводи самі, Шаул би повідомив спершу купцям. Ерго, тобто, значить, донька Шаула врешті почала бачити сни з пророцтвами, як її матуся… Не знав?
– Ні.
– Чорт забирай! Ти ж вже одружився майже, а такого не знав?! Вона і про смерть старого Олелька казала, і про нового митрополита, хоч ніхто не повірив. І про наїзд Саїд-Ахмада казала, тоді завдяки їй встигли кримців покликати на допомогу… Ото часи були, чорт їх вкрав! Ну що, не всрався з переляку? То веди, Вергілію закоханий!
Вершника звали Остапом. Він служив “не воєводі, чорт його забирай, а - Києву та князівству”.
У Шаулів в домі почався переполох - слуги збирали господинь їхати, виносили скрині з цінним товаром, щоб нести до Почайни. Няня як побачила Остапа, лаялася не гірше крамарки, в якої вкрали останній гріш. Намагалася не впустити в дім - Леся сама вискочила на крик.
Остап попрохав розповісти все, уважно вислухав, перепитав декілька деталей та спохмурнів.
– Збирайся, Гнате, - наказав він. - Їжі на тиждень. Коня я тобі дам. Приходь опівдні до Золотих воріт. Прогуляємося. Пошукаємо твоїх татар.
– Куди ти юнака зібрався…
– Циц, курко! Був хлоп, стане чоловік!
Гнат очікував, що поїдуть вони вдвох - але Остап встиг зібрати досить великий загін.
– Твій, - Остап підвів коня. До сідла була приторочена шабля.
– Я не маю права на зброю.
– Хто в тебе в степу права перевірить, дурню?
– Я не вмію.
– Це просто, - відмахнувся Остап. - Вперед!
Гнат навчився їздити верхи, коли був з Мелешковичем. Думав, що знає, як це - мчати швидко.
Нічого-то він не знав.
Гнат тільки-то призвичаївся до скаженої швидкості, як Остап порівнявся з ним і крикнув їхати за Іваном. Іван же уповільнився, вдерся на високий пагорб - і зупинився.
– Збирай хмиз, - наказав Іван.
– Навіщо?
– Справді йолоп? - сухо запитав Іван.
– Що ми взагалі робимо?
– Дякую, Остапе, - позіхнув Іван. Замислився на мить. - Внизу - вода. Напоїш коней, обітреш, приведеш назад, стриножиш.
– А хмиз?
Іван не відповів, і Гнат зрозумів, що краще виконати наказ.
Питання - потім.
Якщо пощастить.
Коли Іван закінчив робити велике багаття, Гнат здогадався сам. Остап залишає в степу ланцюжок “сигнальних димів”, і як тільки побачить татар - майже відразу будуть знати і в Києві.
– Дивись - туди, - показав Іван. - Я спати.
– Коли розбудити?
– Навіщо? - не зрозумів Іван.
– Справді, - погодився Гнат.
Чекали вони чотири дні.
Іван спав, як вовк: постійно прокидався, дивився, чи не бачна дим вдень або огонь вночі - і засинав знову.
Коли не спав - сидів, схрестивши ноги, і чекав на знак.
– Навіщо я тут? - обережно спитав Гнат вранці другого дня.
– Спитай Остапа.
– Але…
– Не заважай.
Гнат намагався навчитися спати так само, як Іван.
Не навчився.
Гнат намагався сидіти так само нерухомо, просто дивлячись вперед, як Іван.
Вистачало його не надовго.
Гнат мріяв побачити дим першим.
Він прокинувся, коли Іван вже розпалив вогонь. На сході небо починало світати.
– Їдемо? - запитав Гнат.
Іван не відповів, дивлячись тепер в протилежну сторону.
Вдалечині, десь на башті Києва, замиготіла зірочка відповідного багаття.
– Їдемо.
Леся чекала на Гната біля воріт.
– Ну, бувай, - кивнув Іван, як помітив дівчину.
– Може, разом поїдемо?
– Куди?
– А ти куди? - розгубився Гнат.
– В замок.
– Але ж місто спалять…
– Не спалять. Я в хана влучу.
– Він не поїде так близько.
– То я сам підійду. Бувай, торохтійка…
– Не свари мене, Гнате, - попрохала Леся. - Всі поїхали, тільки я та няня залишилися.
– Навіщо?
– Я знаю, де татари. Попереджати буду, поки буде час.
Гнат позіхнув.
– А ще простежу, щоб ти дурниць не наробив.
– Лесю! - як з під землі вискочила няня. - Не можна так з чоловіками!
– Я хочу, щоб він жив.
Брат Яцек відмовився їхати.
– Якщо місто загине, людям в полоні треба буде допомога, - пояснив домініканець. - Я не можу кинути їх.
– А я, собако, так можу тебе кинути, - Гнат стиснув зуби, аж захрустіло.
– Я дам тобі листи, - м'яко сказав брат Яцек. - Якщо місто загине, і я буду в полоні, відвезеш їх в Краків. Там зберуть викуп на мене - і на всіх.
– Ти можеш їх відправити зараз.
– Якщо місто відіб'ється, це буде брехня. Мені треба надійна людина. Ти.
– Коли забрати листи? - позіхнув Гнат.
– Зараз. Цей до монастиря в Кракові. Цей до пана Короля. Цей до Одровонжів. Це моя родина. Дякую, що береш на зберігання і довезеш, якщо знадобиться.
– Бережіть себе. Будь ласка.
– Пан Бог береже всіх.
Київ нагадував розкиданий мурашник.
Мурахі бігали в усі боки, хто з речами, хто без. Вози із крамом тягнулися до воріт. Але вулиць слушних справді не було - дома тулились один до одного, як було зручно будувати. На вузьких кривих завулках вози застрягали, стикалися, псувалися від перевантаження. Ті, яким щастило доповзти до воріт, застрягали в величезному заторі, як в меді. Деякі кидали вози, забирали речі і йшли пішки. Інші, кому мало що було втрачати, уходили з торбами за плечима. Ті, хто міг собі дозволити втратити майно, їхали верхи. Ревли віслюки, нав'ючені вище за вуха. Брехали собаки, жалися до своїх возів, щоб не потрапити під колеса чи копита.
Жовніри втрачали голос, поки наводили хоч якийсь лад.
На Почайні чорніло від човнів, байдаків, шаланд, дубків, чайок. Іноді можна було побачити справжній ког - круглий, широкий, з високими бортами, ніби величезна бочка, в яку вставили щоглу. Вантажники тягли скрині, клунки, торби, стикалися, впускали речі під прокляття господарів. Падали від втоми.
На стінах замка стояв постійний стукіт - намагалися хоч якось полагодити стіни.
Стіни Подолу не чіпали - воєвода навіть не збирався захищати все місто.
Часу не вистачало.
Гнат із Лесею і нянею уходили з останніми біженцями.
Родину Гната відправили в перший день – як зброярів, потрібних короні. Швидко по тому купець Мелешкович відправив майно на возах, сам уплив на швидкої чайці.
Гнат три рази на день ходів до Івана, передавав, чи далеко татари.
Зранку четвертого дня Іван наказав уходити – бо інакше не встигнуть сховатись.
Уходили разом з теслярами та мулярами, що до останнього ладили стіни замка. З їх родинами. З селянами, що збирали урожай, щоб засипати збіжжя в сховища пана Ходкевича: жовніри планували сидіти в осаді до підходу кавалерії, чи то коронної, чи литовської, чи з Волині. Уходили разом з тими киянами, що хотіли пересидіти вдома, але жовніри відправили їх з міста, щоб не було зайвих ротів, щоб залишились тільки військові і священики.
Київ опустів.
Дивно виглядав порожній Боричів узвіз з забитими наглухо домами. Кліті на житньому ринку розібрали, майдан виглядав ніби незнайомий: великий, чистий – і без жодної людини. На Подолі ніхто не кричав, не брехали собаки. Мовчали дзвіниці.
– Попіл, - шепотіла Леся. – Лише попіл залишиться тут за кілька днів…
Люди уходили хмурі. Деякі впівголоса лаяли – воєводу, татар, весь світ… Тільки пана Короля не згадували.
Леся їхала на смирної лошиці, няня на мулі. Гнат - на подарунку Остапа. Шаблю він сховав, щоб не мозолити очі.
Їхали на північ – спершу по торговельному шляху, потім стежками, далі і далі в ліс.
Ввечері зупинилися, як потемнішало. Люди укладалися спати під возами, просто на землі, загорнувшись в плащ. Деякі диваки святкували новий рік - закінчувалося тридцять перше серпня.
Зранку почули гул гармат. Поквапились далі.
До вечора гармати замовкли.
Вночі над Києвом піднялася багряна заграва.
– Горить, - прошепотіла Леся. Закрила очі. Вперше за останні дні заснула спокійно.
А зранку її зібралися вбивати.
– Татарин знає, де я, - перелякано сказала Леся. - Він їде сюди.
Сказала надто голосно - почули сусіди. Прислухалися.
– Татарин? - не зрозумів Гнат.
– Той, чиїми очима я бачила. Через кого дізналася, що татари йдуть. Звідки я знала, де вони. Тепер він знає, де ми. Де я.
Сусіди підійшли. Хмурі. Злі. Навколо Лесі, Гната і няні почав згромаджуватися весь загін.
– Спалити відьму! - крикнув хтось. - Краще одну її вбити, ніж всім загинути!
– Двох вбивайте! - загарчала няня.
– Йди геть, карга!
– Хлопче, ти теж відійди, ми проти тебе нічого не маємо.
Гнат позіхнув. Вийняв шаблю - подарунок Остапа. Він сподівався, що це справді - просто.
Своїх рубати.
– Вона всіх врятувала, - нагадав він, хоч розумів, що нікого це не зупинить.
– А нас загубить!
– Та це ж пес господній! - згадав хтось.
– Пся крев!
– Латинянин клятий!
– Зрадник віри!
– А він не має права зброю носити! Воєводі треба поскаржитись!
– Вбити обох!
Коло стискалося. Поки що людей лякала шабля. Але вже побігли за сокирами та вилами. Інші виламували коли та дрюки.
Перший камінь обідрав Гнату вухо, другий вдарив у грудь.
– А ну пропустить, - гаркнув кряжистий чолов'яга з косою. Гнат оцінив супротивника, змістився, щоб стати навпроти, захистити Лесю. Шабля проти коси - занадто коротка.
– Не поріжся, хлопчисько, - прогудів чолов'яга. Раптом повернувся до натовпу. - Вбивайте трьох тоді. Тільки я не це щеня, я з собою кілька душ заберу. Не можна відьму кривдити. Якби не вона - згорів би я ось там. І ви теж. Ну? Підходь по одному, хто сміливий!
Натовп завмер. Стихнув. Десь заспівав птах.
Ще один чоловік, з теслярською сокирою, мовчки став поруч з косиньєром. Ще один, з дубиною.
Натовп розсипався.
Люди розходилися.
Потім поквапилися до своїх речей - і в ліс.
Останнім уходив косиньєр з родиною.
– Не тримайте зла, - попрохав він. - Хай вам щастить. Як це все закінчиться - заходьте в гості. Завжди радий буду.
Леся дочекалась, поки зник і він.
– Татарин один їде, - сказала вона. - Я йому назустріч поїду.
– Це не татарин, - сказав Гнат. - Генуезець, мабуть.
– Що?
– Я тому тобі і повірив… більше. Ти розповіла, що він виглядає, як генуезець, а назвала татарином. Таке не придумаєш.
– То ти Лесю не знаєш, - посміхнулася няня. - Вона і не таке може. Лесю, я їду з тобою.
– Я з вами.
– Краще б ти залишився, Гнате.
– Лесю!
– Не можу.
– Знаю. Але краще б ти залишився...
Чоловік чекав на них на узліссі. Тонкий, гарний, віком не старший за Гната.
– Джузеппе, генуезець, - представився він.
– Леся, українка, - першою відповіла дівчина.
– То він на вас чекав, чорт забирай?!
Остап з'явився, здавалося, з повітря. Чи то лежав у густій траві, чи то ховався в листі дерева.
– Всі друзі! - крикнув Гнат, стрибнувши між чоловіками. - Сховайте шаблі, панове!
– Він з татарами йшов, чорт їх всіх забирай!
– Це він нас попередив!
– Лесю! Циц, коли чоловіки…
– Ти просто його очима бачила, курча дурне!
– Але це було навмисно, синьйор.
– Що?!
– Я встановив контакт з Лесею, - пояснив Джузеппе. - Я кохаю її.
– Лесю?!
– Гнате, чорт лисий! Шаблю сховай!
– А я - кохаю його.
– Як? - видушив Гнат.
– Я - чаклун, - зізнався Джузеппе. - І Леся теж. Ми познайомилися у сні. Це не зовсім сон, але так вам буде зрозуміліше. Я дізнався, що вона в Києві, поїхав в Крим. Почув, що Менглі Герай іде в похід – і попрохався з ним. Я не поганий інженер, обіцяв допомогти з облогою. І попередив Лесю.
– Так, - коротко підтвердила дівчина. - Я знала, Гнате, що треба потоваришувати з тобою. Не знала навіщо. Тепер знаю. Ти врятував місто. І мене. Дякую. Вибач.
– Таке, - криво посміхнувся Гнат. - Я хотів купцем стати. А в твого батька – єдина донька, чоловік міг би успадкувати все. А якщо купець не кохає дружину, так купець і вдома майже не буває. Вибач, якщо подумала, що я закохався.
– Я зараз заридаю, бісові діти. Пенелопа, Одіссей і… всі півсотні женихів в однієї особі, чорт їх всіх забирай. Що ви далі-то робити будете?
– Поїдемо в Геную, спочатку, - відповів Джузеппе. - В мене там родина, гроші в банку. Потім далі. Друг, Крістобаль, давно до себе кличе. Він зараз в Португалії, поплив фортецю будувати, десь південніше екватору. Повернеться - до нього переїдемо. А там, мабуть, будемо разом шукати шлях в Індію. Вибачте синьйори, нам треба рушати. Татари скоро здогадаються, що я втік, почнуть шукати.
– Шукати, кажеш… Давай плащ, чорт італійський.
– Скуза? - розгубився Джузеппе.
– Плащ знімай, кажу. Почекаю на татар, уведу подалі. Тут біженці близько, нема чого татарам, чорт їх всіх забирай, по кущам шастати.
– Ви хоробра людина.
– Плащ.
– Гнате? - покликала Леся. - Ти з нами?
– Їдьмо, - додав Джузеппе. – Я знаю багато купців. Влаштуєшся…
– Я з Остапом. В мене тут справи.
– Візьміть цей перстень, - генуезець зняв каблучку. - В Генуї тебе впізнають по ньому, якщо передумаєш. Коли справи закінчаться.
– Дякую. Синьйор.
Леся обняла хлопця. Няня перехрестила обох, і Остапа, і Гната.
– Зі мною ти не залишишся, - хмуро сказав Остап. - Один я з татарами пограюся, чорт їх всіх забирай, а якщо вдвох будемо - гаплик обом.
– До того ж татари будуть шукати одного, і краще їм не бачити двох.
– Слова не пуері, сед вірі. Тобто, не дитини, а дорослої людини. Але… Брехунів жах як не люблю. Які-такі в тебе справи?
– Написати старому Шаулу, що донька жива, здорова, чекає на нього в Генуї.
– Це вона сама напише.
– Відвезти листи в Краків. Щоб викуп збирали. Для брата Яцека.
– О це справа! Поїдеш через Коростень, бо Житомир можуть теж спалити. Уві Львові зустрінемося. Там таверна є, “Золотий дукат”. Якщо першим приїдеш, почекаєш. Скажеш - від мене, пустять та нагадують в кредит.
– Остапе?
– Теж поїду гроші збирати, Івана треба викупити.
– Він живий?
– На власні очі бачив, поки сюди їхав. І Київ бачив. Церкви зруйновали. Замок та Поділ спалили… Апокаліпсис! Тобто, кінець світу… Забирайся, щоб коли татари прийдуть, я був спокійний!
– А Яцек?
– А що Яцек? Як завжди. Наших підтримує, татар, чорт їх всіх забирай, закликає хреститься, душі врятувати.
– А ти… Яцека добре знаєш?
– Дуже добре! Став би я за якимось шмаркачем бігати, якби сам Яцек мене не попрохав?
– Тобто?
– Він попередив, що ти прийдеш. Сказав вислухати. Чи ти справді думав, що я слухаю, хто там про що з жовнірами на посту балакає?
– І про Лесю він написав?
– Нащо? Він знав, що я сам здогадаюся. Гнате, ти, може, і хто для тебе помилування випросив, не знаєш?
– Я думав пан К… Казимир сам… Теж Яцек?
– Янголи! Їдь вже, не заважай. “Золотий дукат”, запам'ятав?
Остап всівся на землі, як Іван - схрестивши ноги, завмер, тільки очі уважно дивилися на виднокрай.
Гнат перевірив, що листи сховані надійно. Перевірив гроші та документи. Зрушив коня.
– Гнате! - покликав Остап. - Я думаю, це початок гарної дружби...
|
|
|
|
Время приёма: 13:54 18.04.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев