 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
День розпочинався гарно. Я прокинувся у чудовому настрої, відігнав уламки сновидінь, вимкнув свого дрім-браслета і швидко вдягнувся. Що у нас там за графіком? А нічого нового! Спочатку мене чекає зустріч із сусідкою Міланелою, яка щоденно пильнує моє єство і в курсі всіх моїх справ. Думаю, вона має екстрасенсорні здібності. Також припускаю, що Міланела років сорок тому служила у міській поліції, аж поки не вийшла на пенсію та оселилася в одному блоці зі мною. Мені здається, що вона вночі не спить, а літає на наномітлі. Після розмови із сусідкою я спробую призвичаїтися до навколишнього світу, порадію, що позбавився спілкування з нею, спіймаю таксі. За двадцять хвилин – “здоровенькі були!”. Переглядаю пошту, коректую графік роботи на день та cмакую каву. Потім вмикаю дрім-машину.
Та вийшло зовсім не так, як планувалося і я второпав, що день сьогодні особливий, не такий, як усі. По-перше, насторожила відсутність Міланели (та то подія!). А як же – стою на вулиці сам-один, двері за спиною тихенько зачинились, на лаві нікого немає, все якось позитивненько, жодної капості на небосхилі. Виникає глибоке філософське питання – як жити далі, адже і так все гаразд. По-друге, повітряне таксі виявилось напівпорожнє, кудись зникли андроїди, а, отже, і моє не вельми гарне до них ставлення. Ну, не люблю я цих реплікантів, не спри-йма-ю! По-третє…
Ось тепер я можу зупинитися, перевести дихання, зосередитися і сказати, що порівняно з моїм начальником навіть андроїди є цікавими співрозмовниками.
Гнат Юзер Гамбрович – це суміш пороху та іскри від кресала шанувальників клубу “Стародавніх речей”, адже вибухнити може у будь-який момент. Настрій в нього частенько змінювався, а ще інколи Гамбрович зникав, ніби розчинявся серед стін та коридорів нашої компанії. Мені згадується, що одного разу він зник на цілий день. В кабінеті його не було, за межі подвір’я компанії не виходив. За однією із версій мого колеги Вінталія Дейсі, в шафі у нашого керівника знаходився зовсім не костюм п’ятидесятилітньої давності (як вважав Краміс Теккер), а портал на іншу планету.
Гнат Юзер Гамбрович зустрів мене перед дверима контори і налетів як той дракон із мого Сну №256.
- Джаспере, головний ти наш фахівець! Доктор сновидінь, інженере-креативнику! Де тебе ноги носять? Чому я на роботі вдень і вночі, а ти запізнюєшся на три хвилини!!!!
М-дя. Три хвилини. Отакої! Я пригледівся. Точно, тепер стало зрозуміло, звідки я взяв образ того дракона. А все гадаю – як в моїй голові таке моторошне чудовисько з’явилося?
Всі ми знаємо, що Гната Юзера Гамбровича вдома чекає велика родина, онуки злітаються з усієї Сонячної системи, тож і тікає він до свого кабінету, до схованки, так би мовити.
Я почекав, поки Гамбрович охолоне, потім промовив:
- Щось трапилося?
- Трапилося. Ти статистику нашу бачив? Звіти останні?
- Ображаєте, ви ж так гарно виступали, – це був мій удар нижче поясу (головне, похвалити шефа).
- Джаспере, годі підлабузнюватися, йдемо до мого кабінету, – Габрович посміхнувся і я зрозумів, що своїм ударом досягнув потрібної цілі.
Ми йшли коридорами контори, я слухав шефа, а думав про життя-буття.
**
Гнат Юзер Гамбрович – то людина унікальної долі та можливостей. Засновник першої компанії, яка займалася конструюванням сновидінь та продажем дрім-аксесуарів, протягом п’ятидесяти років він стояв у керма великої організації, час від часу волав, що всіх розжене і буде вирощувати бананодиню на якомусь острові у Тихому океані. Невеличкий, ніби притиснутий до підлоги часом і тягарем відповідальності, Гамбрович знав усе про всіх у конторі, мав довгі вуса та пасма рудого волосся, що стирчали у різні сторони. Гамбрович був активним членом клубу “Артефакти та старожитності”, намагався розшифрувати втрачену мову сіячів, однієї із таємничих рас дальнього Всесвіту. Шефа ми поважали, інколи зневажали, кричали, що теж розженемо один одного та будемо вирощувати бананодиню на острові. Гамбрович посміхався і казав, що втіче від нас на Марс. Та ми знали – нікуди він не дінеться, бо не любить космічні кораблі і джамп-навігацію. Ніби я то люблю!
**
Під дверима кабінету сиділи двоє моїх колег – рудий Вінталій Дейсі і довгоносий Краміс Теккер.
Я зиркнув із під лоба на своїх колег. Пхе!
- Пішли, – скомандував Гамбрович і ми зайшли за ним.
Загалом нас працювало у відділку дев’ятеро, проте виділялась група найбільш продуктивних співробітників, які мали статус недоторканих осіб. Скажу відверто, останнім часом у нашому відділку корпоративна культура ледь на ладан дихала, часто-густо ми з колегами, перебуваючи в конкуретних дуелях, займались тролінгом та підсмикуванням один одного. В роботі траплялись випадки повторень сюжетів сновидінь. Підозрюю, що Краміс Теккер десь дістав мою базу конструктора сновидінь і тепер займається копірайтерством образів та дублюванням сюжетів. Таким чином, насправді серед нас був лиш один фахівець, здатний до продуктивної роботи. Ну, ви зрозуміли кого я маю на увазі.
- Джаспере!
- Я слухаю!
Гамбрович посміхнувся:
- Знаю я тебе.
Я просто шкірою відчув, що Вінталій Дейсі і Краміс Теккер обмінялись поглядами. Радіють, мо, бідолаги !
- Шановні друзі, – почав свою промову Гамбрович, – я довго говорити не буду, але хочу відзначити вашу роботу. Я вивчив звіти за останні три роки, навіть дозволив собі передивитись декілька ваших сновидінь. І от що я скажу…
Ми завмерли в очікуванні продовження.
- Ваша продукція найкраща, ваші образи та сюжети оригінальні та головне, не банальні. Файна робота, одним словом!
Оце так! Якось дивно чути такі гарні слова з вуст начальника. А як щодо звітів за останні три роки? У чому тут підступ?
- За результатами роботи я хочу преміювати вас відпусткою. Гадаю, що відпочинок не завадить, як вважаєте?
- Не завадить, – розгублено я промовив. Що відбувається?
Гамбрович зиркав на нас і продовжував.
- Ось квитки на джамп-перехід. Я замовив вам джампару.
Тут уже Вінталій не витримав.
- А квитки, перепрошую, куди?
Наш начальник блимнув очима.
- На Марсі наступного тижня відбувається виставка-продаж сучасних нанотехнологій. Ми ж не можемо бути осторонь, як вважаєш, Вінталіє?!!
Ясна річ, не будемо. Ми піднялися, взяли квитки і пішли.
**
Три години пішло на оформлення відрядження, біганину між бухгалтерією і відділом кадрів, переписуванням заяв (бо помилок наробили). Як виявилося, з нами мав їхати Джонні О’Доннел, фахівець з відділу збуту дрім-машин та аксесуарів. Що ж, друже, сам будеш тягнути свої коробки, а ми – вільні інженери-креативники.
Ми зібралися на вокзалі, біля третьої платформи ретро-транспорту. Це, між іншим, в дусі нашого Гамбровича. Міг же обрати щось сучасне, а ні! Його на старовину потягнуло.
На платформі, як соти у вулику, стояли ангари із машинами. Переважно то були джампари, стилізовані під легкові машини середини двадцятого століття, проте зустрічались і вантажівки, напевно для екстремалів. Насправді, такі телепорти дуже зручні і стильні, набагато кращі, аніж джамп-брами, або звичайні кабінки для “стрибків” через простір. Як відомо прогрес не стоїть на місці!
Дейсі був у гарному настрої.
- От мене тішить, що наш Гамбрович не купив квитки на джамп-електричку. Пам’ятаю, якось здійснювали перехід на Венеру, до колонії. Так у вагонах місця вільного не було, та ще й репліканти замучили, продавали всякі дрібнички, на сміттєзвалищі збирали напевно.
- Погоджуюся, – додав Краміс, – а я якось летів на трамваї. Ледь живий залишився.
Ми знайшли потрібний ангар і залізли до джампари. То було стареньке авто зі шкіряними сидіннями та радіомагнітолою. Я набрав на терміналі код-адресу місця прибуття. Дейсі тицнюв квитки у термінал, який заблимав червоним та жовтим вогниками, потім знову червоним та жовтим, і нарешті, зеленим. Приємний жіночий голос чітко промовив: “Перехід дозволено, перехід дозволено”.
За хвилину ми рушили крізь простір і час. Я уважно дивився у вікно, де реальність почала повільно змінюватися. Здавалося, що то художник на картині впевненою рукою змішує фарби, породжуючи дивні химерні образи. Ми дивились на гру кольорів і повільно занурювались до того стану, який властивий для всіх подорожуючих за допомогою джамп-транспорту. Інакше – ми засинали.
***
Чиїсь голоси лунали поряд.
- І довго …. приходити… до тями?
- Не знаю. Може най полежить, а ми ще розвідаємо і таки визначимо, куди потрапили.
Згадав. Вінталій Дейсі, Джонні О’Доннел і Краміс Теккер.
Розліпив очі. Три обличчя наді мною обмінювалися усмішками.
- Не чекали?
- Джаспере, тебе довго не було. Ти нас не поважаєш?
- Ох, як мені ваші жарти вже набридли.
Я подивився навкруги. Те, що побачив, змусило мене підхопитися та мало не злетіти у повітря, адже замість джамп-вокзалу на Марсі, замість численних ангарів та джампар, замість гурту людей, я побачив високі дерева, залишки якоїсь будівлі, галявину, вкриту квітами та суницями та невеличкого жука, що кружляв над мною.
Дейсі кивнув.
- Все правильно, ти останній прокинувся. Нас добряче побило в дорозі, хоча це дивно звучить, я розумію.
Справді, джампара стояла трохи подерта та побита. Що відбувається? А глянув на колег.
- Поки ти сам-один насолоджувався відпусткою, ми трохи познайомилися із територією. Висновок: ми не потрапили на виставку.
- Це мені зрозуміло, – я чекав на продовження.
Джоні О’Доннел пояснив:
- Схоже виникла якась проблема із переходом, років двадцять тому була подібна історія, коли вся транспортна система ледь не зруйнувалася. Напевно, нас закинуло в інше місце. На іншу планету. Ти не звернув увагу, але код-адреса прибуття не відповідає координатам джамп-вокзалу на Марсі, я взагалі не знаю, що то за ієрогліфи.
Чудово. Потрапили не туди, як вибратися – не ясно, іще на додачу, гурт, в якому я змушений проводити час, не вельми приємний. Ми і на роботі теплих почуттів один до одного не виявляли.
Ось так почалось наше життя-буття на околиці цивілізації. Виявилося, що сновидіння ми вміли створювати, а от із організацією побуту впоратись не могли.
Однак, сперечаючись, ми таки змогли стартувати у нашому побутовому марафоні. Оскільки треба було з чогось розпочинати, то прийняли рішення викинути на пальцях, хто за що відповідає. Вийшло з третього разу.
Вінталій рушивя за пошук багаття (запальничка знайшлась у його кишені), Джоні попрямував шукати їжу, Краміс майнув досліджувати місцевість, а я спочатку вивчав досвід Родена, потім Декарта, потім Гамбровича. За Гамбровича мені ледь не натовкли пику. Аякже, керівників тут не любили. Так-сяк нам вдалося домовитися, дошкуляли лиш невідомі комахи, подібні на наших бджіл.
Ближче до обіду неочіковано стався землетрус. Здавалось дерева затанцювали і реальність навколо нас ледь не розсипалась. Краміс повернувся із своєї недовгої подорожі, забрав нас з собою і ми вийшли з лісу та опинилися на краю світу. Ми стояли вчотирьох на піщаній площадці і мовчки дивились на сотні островів навколо нас, що здавалось просто висіли у повітрі. На найближчому до нас острові ми побачили стареньку дерев’яну хатинку. Здавалося із неї ось-ось вийде старенька бабця із кістлявою ногою і перетворить нас на якийсь мотлох. Ба, та острови не просто висіли, а рухались за годинниковою стрілкою. Стало зрозуміло, що ми знаходимося на такому ж острові і теж летимо разом з іншими.
Сказати, що у нас почалась паніка – нічого не сказати. Кожна година привносила у наші розмови непорозуміння, а наш острів набирав швидкості, втім як і інші острови. Джоні О’Доннел оголосив, що нас усіх чекає Рагнарок, і, спостерігаючи за розміщенням островів, припустив, що нас усіх затягує у велетенську воронку. Атож, наступного дня почався жахливий землетрус, ми волали не своїми голосами, розбігаючись у різні сторони. Однак порятунку не знаходили, земля просто уходила з під ніг, дерева валились, величезні тріщини утворювали постапокаліптичний малюнок. Ми бачили, як інші летючі острови наближались до нас і руйнувались, падаючи кудись вниз. Мої колеги один за одним провалились у безодню, за ними полетів і я, ми летіли разом, я просто шкірою відчув, як виникає, зміцнюється наша корпоративна культура, а потім знову зникає. Звісно, нам залишалося лише подумки попрощатися один з одним, та особисто мені в голову лізли лише думки про комашок і чорних кішок, які їх їдять.
**
Знову чиїсь голоси лунали поряд. Вінталій Дейсі, Джоні О’Доннел і Краміс Теккер.
Я знову розліпив очі. Три обличчя наді мною радісно сяяли усмішками.
-Джаспере, як чудово, що ти прокинувся!
Я лежав на галявині біля зруйнованої будівлі. Поряд стояла подерта джампара, на галявині червоніли суниці, а в повітрі літав різнокольоровий жук.
- Привіт, друзі. Як справи? Щось новеньке є?
- Ні, – радісно промовив Краміс, – все так само.
- Ясно. Ми знову живі?
-Ага, – повідомив Джоні О’Доннел, – наче і не було нічого.
Ми знову були на летючому острові, знову почали налагоджувати життя, розподіляли обов’язки, знову лаялись. Мирились, лякались землетрусу, а потім гуртом летіли у безодню. Вже тричі ми просинались на галявині із суницями, біля високих лапатих дерев.
Здавалось, що кінця-краю немає нашим пригодам. Та коли ми прокинулись останній раз, Краміс знайшов на острові, на іншій його стороні, невеликий будинок. Справжній будинок. Здавалось, що з нього зараз вийде старенька бабця із кістлявою ногою. Проте двері у будинку виявились зачиненими. Краміс заглядав у вікна, смикав за дверну ручку, молотив у двері руками і ногами – проявів життя не було.
За будинком ми знайшли старенький дерев’яний човен. Одним словом, приплили!
**
Я лежав на траві голічерева. Вінталій і Джоні активно сперечались, Краміс мовчав.
- Я кажу, нам треба спробувати дістатись іншого острова, – доводив Дейсі, – минулого разу я кидав дрючок у повітря з землі, він летів, не падав. Побудуємо плот, можливо щось знайдемо. човен!
Джоні заперечував.
- Ні, Дейсі, треба ретельно дослідити наш острів, можливо тут є печери, чи щось інше.
- Та ні, друже, наш порятунок – там! Треба дістатись туди! – Дейсі показав правицею ліворуч, в сторону найближчого острова.
“Туди-сюди, сюди-туди. Яка різниця? – подумалось мені”.
- Ні, друзі ви обоє помиляєтесь. Я знаю, що треба робити. В мене є версія того, де ми знаходимося. Дивіться, ви ж знаєте скільки є різних екзопланет у всесвіті, теоретично, світ, в який ми потрапили, існує. Так, в ньому діють абсолютно інша фізика і життєвий цикл. Планета живе лише один день і вмирає. Хіба це можливо?
Дейсі кивнув.
- Можливо.
- Проте в мене є і інше запитання. А чи вмирає?
Пауза.
- Детальніше, – порушив мовчанку Джоні.
- Представимо, що це планета, яка має іншу властивість часу і простору. Насправді, я думаю, що цей світ не руйнується, а..
- Перероджується?
- Життя – це рух, нагадую. Це планета, чи всесвіт, який рухається в часі і просторі, відображаючи сам себе, вибудовує своєрідну голограму. Цей світ так подорожує галактикою.
О-о-о! Я просто пишався собою, бо придумати таку маячню не міг ані Роден, ані Декарт, ані…
- Представимо, що коли ми падаємо у безодню, то потрапляємо у місце, яке нагадує..
- Джамп-ворота?
- Точно, тільки масштаби інші.
- Зачекай, Джаспере, – зупинив мене Краміс, – ти хочеш нам донести, що все це провалюється в якусь безодню, в якійсь тунель, чи кротову нору і потім знову народжується, створюється, і, таким чином, подорожує галактикою? Тобто тут є портал, велетенська брама?
- Думаю, так.
- І нам треба пройти крізь неї?
-Точно.
-Добре, хлопці, – підбив підсумок Вінталій, у нас є три години до кінця світу.
Коли все почало руйнуватись, ми залізли до машини. Нас кидало в усі сторони, здавалося, що ми от-от розіб’ємося, за вікнами джампари панував справжній хаос. Однак я зміг набрати в терміналі код-адресу вокзалу на Землі, почули дозвіл і за мить ми здійснили стрибок.
**
Я, звісно, передбачав, що мене можуть лупцювати, але не хотілося щоб мої острахи перетворилися у реальність.
Колеги до мене обережно наближались.
- Чуєш, ти, Ейнштейне недороблений!
- Ілон Маск доморощений!
- Колеги, помилочка вийшла! Це була версія, так би мовити!
Та мене ніби не чули.
Раптом просто з неба пролунав хриплий голос.
- Яка чудова картина!
- Що? Га? А-а-а…
Над нами у повітрі ледь рухаючи крилами, висів велетенський синій птах.
- Вітаю, мої любі! Дозвольте представитись, містер Аюн. Всезнаючий птах Світу Тисяча Островів. Відпочинок, смачні обіди, екскурсія островами, знайомство із архітектурними спорудами. Низькі ціни. Система бонусів.
- Ви теж це чуєте? – пробурмотів Краміс.
- Краще б не чули!
Містер Аюн розміром був із машину. Та лякав не лише розмір, а його бажання нам впарити якійсь сумнівні послуги.
- Містере Аюне, а може підкажеш, як звідси вибратися?
-Пхе! Оце гості, тільки прибули, а вже тікають. Двісті доларів.
- Що?
- Кажу за двісті доларів можу підказати. Можна розрахуватись карткою.
Ми перезирнулись.
Вінталій Дейсі витягнув із гаманця картку.
- Спочатку підказка.
Містер Аюн опустився на землю. Тепер ми його розгледіли краще. Та це ж величезний папуга!
- Вмовили, тільки для вас. Отже, треба піти туди, не знаю куди, знайти те, не знаю…
Дейсі помахав карткою.
- Ну, добре-добре. Завдання сформулювати таким чином, щоб прийти до ідеального кінцевого результату. Знайти протиріччя і знайти ресурси. Скласти список ідей розв'язку задачі і проаналізувати кожну ідею.
Після цих слів містер Аюн простягнув крило і торкнувся картки.
-Дякую. Кошти переведені.
- А де підказка?!
Величезний синій птах піднявся у повітря.
- Відпочинок, смачні обіди, екскурсія островами, знайомство із архітектурними спорудами. Низькі ціни. Система бонусів!
- Чуєш, ти!
Дейсі несамовито заволав.
- Повернися!!!!!!
Джоні провів птаха поглядом.
- Дивно все це. Вас не турбує, що папуга розмовляє як інженер-винахідник? Схоже, наш папуга перед сном читає теорію Генріха Альтшуллера.
Нас вже нічого не дивує.
- Поверни гроші, горобець обскубаний!!! - не міг вгамуватися Дейсі.
Ми знову сиділи на галявині біля дерев’яного будинка. Раптом у мене майнула думка. Та це ж дійсно так! Знайти протиріччя і знайти ресурси!
- Агов! Зупиніться! Я зрозумів!! Вам не впадало в очі, що можливо, це не один острів!
- От кмітливий хлопчина! – похвалив Дейсі. – Точно Ейнштейн!
- Я маю на увазі, що це один острів!! Один!!
- Хлопці, я давно натякав, що йому треба пику натовкти, – ледь чутно промовив Краміс.
- Тихо-тихо! Пояснюю – кожен раз ми потрапляємо на той самий острів, але різний!
- Я казав, що це Рагнарок почався, а ви не слухали. – приречено промовив О’Доннол.
-Ні-ні, це все один і той самий летючий острів, ну, або багато однакових! На кожному є будинок із зачиненими дверима, є галявина і ми кожного разу потрапляємо на різні, але однакові острови! Це дзеркальні відображення!
- Гм. А хлопчик подорослішав! – кивнув Дейсі.
-Та якого біса нас закидає знову і знову на летючий острів?
Краміс премудро задумався.
- Я гадаю, це як задача якась. Давайте міркувати логічно. Що ми маємо? Є чотири чоловіка, що потрапили у скрутну безвихідь. Є будинок із зачиненими дверима. Є острови, що кружляють у руйнівному хороводі. Про що я забув?
Ми перезирнулись.
- У нас є човен, Крамісе. Ти забув про човен.
Ми дивились на Джоні. Мовчали і посміхались.
Ясна річ, у нас же є човен!
***
Проблема виявилась у тому, що човен був невеликий. В нього ледь-ледь могли влізти двоє. От халепа! Згадалась відома задача про капусту із козою та вовком, яких мали переправити на другий беріг річки. Посміхнуло.
- Робимо так, – промовив Дейсі. – Ми з Джаспером переправляємося до острова, дивимося що і як, а далі – за обставинами. Ви нам допоможете, треба гарненько штовхнути човна.
- А якщо ви… ну, схибите, повз острова полетите?
- Тут купа інших островів. Чи то різних, чи то однакових. Джаспер краще знає. Якщо не вийде, що нам втрачати?
Дійсно. Втрачати нічого.
Проте, перш ніж розпочати нашу акцію, я звернувся до хлопців.
- Знаєте, колеги, мені було з вами весело. І на острові, і в конторі. Вибачте, якщо я щось робив не те.
- І мені.
- І мені!
- Це була гарна пригода!
Ми потиснули один одному руки. А далі все вийшло за планом. Краміс і Джоні моцно штовхнули човен і ми з Дейсі поволі пливли назустріч летючому острову. Коли ми підійшли з ним до будинку, нас чекала приємна новина. З вікон його линуло світло, а двері були напіввідчинені. Я повернувся за Джоні, потім за Крамісом. А потім… коли ми підійшли до дверей, виявили, що вони зачинились. І щоб ми не робили, відчинити їх не могли. Світло теж зникло.
Раптом Краміс промовив:
- Дивіться!
На острові, звідки ми прибули, із вікон будинку лилося світло і двері повільно відчинились.
- О, ні! – прошепотів Джоні.
От халепа! Краміс залишився на острові, а ми втрьох поплили назад. Потім я за ним повернувся, але коли ми зібралися всі разом, двері зачинились.
- Нічого не розумію, – промовив Краміс. – Схоже, нам разом не вибратись з цього клятого місця.
- Так. Думаємо.
А що тут думати! Здається, я зрозумів.
- От що. Ми - команда, для вирішення задачі нам потрібна єдність і зусилля в єдиному напрямку.
Я розказав про свою ідею. Потім продовжив:
- Робимо таким чином. Двоє залишається на тому острові, двоє на цьому. Отже, у нас є двері. Наша задача їх відчинити! Якщо острови і будинки – це відображення, значить і діяти слід відповідно до законів цього Світу Тисячі островів.
Я переправив Дейсі і Джоні на протилежну сторону. Потім повернувся і ми з Крамісом пішли до дверей будинку. Вони виявились зачиненими.
- Ми готові!!! - вітер доніс до нас крик наших друзів з іншого летючого острова.
- Поїхали! - щосили я закричав.
В цю мить ми з Крамісом навалились на двері. В цю мить Джоні і Дейсі потягнули на себе двері будинку на своєму острові. В цю мить відчинилися двері всіх будинків Світу Тисячі Островів.
***
Ми впали просто на підлогу. Вчотирьох.
Знайомий голос лунав ніби із іншої кімнати.
- Чого розляглися? Відрядження закінчено, молодці алгоритм знайшли.
Ми знаходились у кімнаті нашого начальника Гамбровича. Лежали біля його шафи. Він же був у доброму гуморі, ворушив вусами і міряв кімнату широкими кроками.
- Останнім часом ви троє почали мені псувати клімат у конторі.
Ми повільно піднялись.
- І ви вирішили нас трохи провчити?
- Це мій, знаєте такий веселий тімбілдінг. І наша нова розробка, світ симуляції для подорожей! Це перша спроба поєднати джамп-техніку із можливостями нашої компанії, здійснення колективних подорожів у світ симуляції, створеної за допомогою технологій творіння сновидіння. Синій папуга містер Аюш часто мені снився у дитинстві. Кумедний, правда? А про всесвіт, який рухається в часі і просторі ти, Джаспере, придумав гарно, голова в тебе працює. Маячня, звичайно. Я думаю, ви запам’ятаєте, який алгоритм працює, коли є командна робота.
Коли я виходив з кабінету, то звернув увагу, що Гамбрович підійшов до полиці, де стояли різні артефакти. Він простягнув руку до одного з них. То був пісочний годинник, їх часто продавали колекціонери, видаючи за артефакти сіячів. Таких артефактів в світі була сила-силенна, їх тисячами завозили торговці іншопланетним хламом.
Гамбрович перевернув іншопланетний годинник і мені здалося, що десь далеко, на краю світу, на одній дивній планеті тисячі летючих островів затанцювали в нескінченому хороводі. А в голові нав’язливо лунало: “Відпочинок, смачні обіди, екскурсія островами!”
|
|
|
|
Время приёма: 10:42 18.04.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев