 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
– Ти чим оце зарядив?
– Звичайні п’ять-сорок п’ять!
– Та ні, не може бути!
– Он гільзи, диви!
Біля моєї ноги шарудить сніг – хтось у ньому копирсається. Перед очима блимає долоня у тактичній рукавичці, обліплена білим порохом, і пляма світлого зимового камуфляжу.
– То що?
– П’ять-сорок п’ять… Але ж… То що це було?
Голоси лунають у мене над головою, але здається, що кожен звук б’є просто у мозок. Я сиджу у снігу, опершись на закляклі руки, і відчуваю, що встати не зможу. Мабуть, вже ніколи не зможу. До нудоти болить у скронях, і перед очима все кружляє.
Звуки над головою перетворюються на невиразний гуркіт. Я лише тепер збагнув, що за два дні, які я провів із цими хлопцями, я вперше чую їхні голоси. Раніше вони спілкувалися між собою переважно на мигах, а часом мені здавалося, що взагалі телепатією. Лише подеколи хтось приглушено сичав мені: «Стій!», «Ляж тут» або «Бери, їси». А зараз сперечаються на повний голос, трохи не горлають.
Проте в мене бракує сили щось відчувати. Всередині так порожньо, що, здається, звуки подиху відлунюють від ребер. Я не розумію, про що кажуть ці хлопці. Не знаю, що таке «п’ять-сорок п’ять», навіщо вони шукали гільзи, і що саме їх так здивувало.
Адже автомат із цими патронами вони дали мені самі…
1.
Я почуваюся так, наче знову захворів. Як тоді…
У дитинстві мені майже не доводилося недужати. Мабуть, завдяки батькові: він завжди казав, що «у здоровому тілі – здоровий дух», і ретельно тренував і мене, і брата з сестрою. Тато працював інструктором на гірськолижному курорті й проводив там же семінари з альпінізму, а ще брав участь в усіляких екологічних проектах. А ми з мамою і двійнятами мешкали у містечку неподалік, бо там була школа, проте всі вихідні й канікули проводили у горах. Взимку не злазили з лиж, а влітку – зі скель.
Аж раптом нагодилася та епідемія. Мені тоді було тринадцять, а малим – по дев’ять років. Мабуть, це справді було щось небезпечне, бо ми навіть припинили ходити до школи. А коли зачиняється школа, це достеменно свідчить, що щось у світі полетіло шкереберть.
Згодом батьків гірськолижний курорт теж припинив працювати. Ми усі сиділи вдома, бо людям заборонили виходити з будівель. Але не нудьгували, бо тато проводив з нами усілякі тренування, які можна робити у приміщенні, а ще можна було досхочу читати книжки.
Але незабаром я захворів. Так, як ще ніколи в житті. Раніше не уявляв, як це може бути – коли ти не здатний не те що ходити, а навіть злізти з ліжка, бо довкола усе кружляє. І вперше дізнався, що таке «болить голова».
Мене забрали до лікарні й нікого туди не пускали, навіть маму. Хіба що дозволяли телефонувати. Було дуже страшно, бо я почувався вкрай зле, і ставало дедалі гірше. Коли вже не міг ані дихати, ані ковтати, ані розмовляти, мене перевели до реанімації й причепили до якихось апаратів.
Втім, я це пам’ятаю дуже погано. Згадую лише один день – коли поряд зі мною з’явилася мама. Це мене якось струснуло, я випірнув з млосного памороку, і все довкола стало дуже чітким.
Мама була у захисному костюмі й масці, тому я впізнав її лише по голосу і не бачив обличчя, лише очі. Хотів спитати, чи я не помру, але не міг. Втім, подумав, що все ще не вкрай погано, бо вона не плакала. Сиділа поряд, а коли медсестра, яка щось робила з іншим пацієнтом, відійшла – раптом дістала звідкілясь (з кишені, чи що?) невеличку ампулку і шприца. Я побачив, що рідина у ампулці перлисто-біла й густа, а якщо її колихати, то у білому з’являються різнокольорові пасма. Мама потрусила ампулку й погріла у руці, поки її вміст не став кольоровим весь, без білого. А тоді швиденько відкрила, набрала рідину у шприц і вколола мені в плече. Вона вміла добре робити заштрики, бо тато часом отримував травми на змаганнях, і йому призначали усілякі ін’єкції.
Що це були за ліки, і чому їх мені вколола сама мама, а не дала медсестрі, я не розумів. А навіщо вона ретельно загорнула порожню ампулку і шприц у серветку й сховала? Проте я тоді був не спроможний гадати. Щось бачив, запам’ятовував, проте не обмірковував. Мене цілком задовольняло, що мама поряд і тримає мене за руку.
Далі я заснув. А коли прокинувся, почувався набагато краще – до такої міри, що за кілька днів мене вже відімкнули від апаратів, а невдовзі перевели до звичайної палати.
Коли я одужав і мені дозволили повернутися додому, ми ще якийсь час усією родиною сиділи на карантині. Проте, окрім мене, більше ніхто не захворів.
А далі настав день, коли ми переїхали на гірськолижну базу, де колись працював тато.
Крім нашої родини, там не було нікого. Електрика й опалення вимкнені, підйомники на схилах не працювали, а щоб зловити Інтернет чи комусь зателефонувати, доводилося брати альпіністське спорядження й видиратися на сусідню гору. Ми оселилися в одному з туристичних котеджів, де був комин, а ще тато зрештою зробив так, аби в нас була електрика – прилаштував дроти до лінії електромереж, які проходили неподалік. Тепер можна було користуватися комп’ютерами, хоч і без Інтернету, а фільмами і електронними книжками мама запаслася надовго.
На десять кілометрів довкола не було жодного житла. Найближчі люди мешкали у двох селах, які розташовувалися за хребтом. Навесні батьки купили там чотирьох козенят, розсаду для городу, і ще їм подарували кумедного песика Куцика. Ми тимчасово поселили собача у хаті, щоб не втекло, і першої ж ночі сестра нишком затягла його спати разом із собою, аби не сумував. Куцикові це так сподобалося, що він негайно забув про село і вже за тиждень став балуваним хатнім лежнем.
Несподівані канікули мене дуже тішили. Щоправда, доводилося трохи вчити уроки по електронних підручниках, але весь вільний час я катався на лижах, блукав лісами, грався з малими, лазив разом із батьком по скелях і читав книжки про усілякі пригоди. Іншої компанії, окрім родини, не потребував – мені завжди було цікавіше лазити урвищами або досліджувати хащі, ніж спілкуватися з однолітками, бо їхніх забавок я не дуже розумів. Тобто, жив саме так, як прагнула душа, і був цілком собі щасливий.
Восени до нас раптом прилетів гелікоптер – велетенське одоробло, що аж учинило віхолу своїми лопатями. Сідати воно не стало, лише зависло над майданчиком біля схилу й хутенько спустило униз на товстій линві великі короби. Та й полетіло далі, перш ніж я встиг роззявити рота.
У пакунках були лантухи з борошном і крупами, олія і консерви, миючі засоби, усілякі речі для гігієни, а також мисливська рушниця й кілька пак набоїв.
– Звідки це все? – спитав я, коли ми розпочали перетягати усе це добро на візочку до комори.
– Дядько Роман профінансував, – пробурчав тато. – Тепер вистачить майже на рік.
Дядько Роман, татів старший брат, до епідемії часто приїздив до нас покататися на лижах і відсвяткувати Різдво. Він був біохімік і шанований вчений, його ще до мого народження запросили працювати за кордон, і він досліджував щось важливе в Німеччині. Своїх дітей не мав, тому нас, племінників, дуже любив і балував.
– Тобто, ми раніше ніж за рік звідси не поїдемо? – спитав я.
– Мабуть, ні.
– Це добре! А нащо рушниця?
– Про всяк.
– А ти вмієш стріляти?
– Ні. Але навчимося. І я, і ти.
– Овва!!! – захоплено загорлав я.
– Тільки у живе стріляти не можна, – попередив тато.
– Звісно!
Ми з татом любили блукати горами і спостерігати за тваринами чи птахами, але нам навіть на думку не спадало їх ловити чи вбивати. Батьки завжди вчили мене, що у світі, де уся жива природа й так майже винищена, це паскудство.
Звісно, коли людям нема чого їсти, то доводиться полювати, аби вижити. Проте допоки ми мали повну комору харчу, про це можна було не думати. Саме тому, певно, я й не вважав, що у світі відбувається щось екстремальне. Коли ти живеш у лісі й маєш річний запас харчів, з яких мама готує смачні страви, ніякої погрози не відчуваєш.
Тому я надалі нічого не питав. Це тепер розумію, що варто було дечим поцікавитись. Але у горах мені було добре, я ні за що не переймався й хотів, щоб так було завжди.
Мабуть, більшість людей у світі хоче саме цього. Ні за що не перейматися й бажати, щоб так було завжди. А у чотирнадцять років і поготів.
Дві зими ми з малими вчилися дистанційно. Завдання отримували й відсилали через смартфон, коли ходили на сеанси зв’язку на скелю, а тато тоді ж телефонував дядькові Роману або дізнавався новини в Інтернеті. Навіть свідоцтво про закінчення базової освіти я отримав через онлайн.
В нас утворилося чимале господарство, яке потребувало догляду і роботи, зате ми тепер мали власні харчі. До цивілізації не їздили – тато казав, що не можна, бо карантин триває досі. Він сам кілька разів виїздив, привозив борошно й цукор, проте нас не пускав.
Але минулої осені телефонний зв’язок раптом зник. І взимку ми на «скелю для перемовин» не ходили, бо через дощі й завірюхи вона геть скрижаніла. Наступного разу вирішили туди прогулятися лише на початку березня. Снігу ще було чимало, проте скелю вже відігріло.
Та коли видерлися нагору – побачили, що ефір «мертвий». Не ловилося навіть радіо, лише щось гучно сичало.
– Що це таке? – пробурчав я. – Якась магнітна буря?
Тато стенув плечима, а тоді похмуро пробурчав:
– Ти ба!..
Я обернувся й помітив, що з-за обрію висувається чималенька димова пляма. Коли стоїш на горі, відстань до обрію набагато більша, ніж на рівнині, тож це було десь дуже далеко.
– Що це? То ліс горить?
– Ні. Це аж за лісом, - проказав він.
– А що там за лісом?
– Місто…
– А чого це? – промимрив я. Дурне питання, звідки ж тато міг знати? Та чомусь закортіло, щоб він сказав щось заспокійливе.
– Хтозна, – стримано відповів він.
– А це воно так широко горить, чи просто рознесло дим? Може, якесь сміттєзвалище?
– Там немає сміттєзвалища, – зауважив тато, суплячи брови. Почав повільно обертатися довкола себе, уважно оглядаючи обрій, і за хвилину пошепки лайнувся.
Я побачив, що з іншого боку теж курить. Вже роззявив рота, аби щось спитати, проте почув, що над головою щось гуркотить. Наче літак – чи, радше, кілька літаків. У низьких хмарах їх видно не було, але, судячи зі звуку, вони стрімко наближалися.
Тато схопив мене за руку й смикнув до себе.
– Злазимо! Хутко!
Ми швидко з’їхали униз по линві, а нижче вже були сосни, тож я не побачив, що там летіло.
– Все! – похмуро гримнув тато. – Гайда додому!
А тоді пробурмотів, наче сам собі:
- Нічо’, головне – від зарази нас Ромчик урятував. А з іншим упораємося. Готовий?
Ми рушили далі вниз. Але поки спускалися зі скелі й простували лісом, я напружено обмірковував його останні слова. Що означає – «Ромчик врятував від зарази»?
Лише коли вже підходили до урвища – збагнув.
– Тату, – гукнув я, наздогнавши його на обвіяному вітром схилі. – Це дядько Роман дав ті ліки, що мама мені вколола? Отам у реанімації? Коли я хворів?
Тато мало не перечепився. Зупинився й уважно поглянув на мене.
– А ти пам’ятаєш, що було у реанімації?
– Так. Вона мені вколола щось з ампулки. Що це було?
– Експериментальний стимулятор, – неохоче відповів тато. – Коли Ромчик дізнався, що ти захворів – щось таке терміново намішав у себе в лабораторії і передав нам. Сказав – сам не знаю, чи щось вийде, але все одно нема чого втрачати. Маму до тебе пустили, бо вважали, що ти протягом години помреш. Вона тобі це вколола, і ти одужав. Але про це ані пари з вуст! Нікому! Зрозумів?
І витріщився на мене так, що я аж злякався.
– Звісно, – поквапом закивав я. – Я ж не малий! Але… Мені ж ти можеш пояснити? Що не так із тими ліками?
– Вони не сертифіковані, – пояснив тато. – За законом їхнє використання – це кримінал. Аж надто у німців. Ромко страшенно ризикував.
– Але ж я одужав!
– Одужав. Але… Бач, ніхто не зрозумів, чому саме ти одужав. В тебе це відбувалося якось дивно. Ніби твоя кров просто зжерла ті віруси! Ти мав такі аналізи, що тебе не хотіли відпускати з лікарні. Казали, що в тебе спотворена вся формула крові. Але ми бачили, що ти добре почуваєшся, і начебто здоровий. Я написав заяву і забрав тебе з лікарні. А тоді відвіз вас усіх у гори. Щоб ніхто не з’ясовував, що то в тебе була за дивина.
– А ви від мене не заразилися?
– Заразилися. Коли вже тебе виписали, у нас всіх теж виявили вірус. Але минулося у легкій формі. Пару днів температури, і все. Ти, мабуть, навіть не помітив.
– Еге ж… А що в мене з кров’ю тепер?
– Не знаю. Ми надалі не робили аналізів. Але ти добре почуваєшся?
– Чудово!
– Отже, все гаразд, – посміхнувся він.
– Тобто, нам тепер цей вірус не страшний?
Тато похмуро стенув плечима.
– Цей – мабуть, ні. Але…
– Та кажи вже! – загарчав я. – Що не так? Я ж бачу, що щось не так!
Тато трохи помовчав, покусуючи вуса. Ніби розмірковував, чи варто мені щось казати. А тоді повідомив:
– Був другий вірус. Набагато гірший. Через це у світі все зараз дуже погано. І я не певен, що в нас є імунітет від того, другого. Тому поки що житимемо тут, як жили. А далі побачимо.
– А чиї то були літаки? – спитав я. – І чому ми від них ховалися? Вони що, вишукують і вбивають заражених?
– Та ні! То ти вже передивився жахастиків! Але краще, аби про нас ніхто не знав. Так безпечніше… Все, годі балакати!
І рушив далі. А я за ним. Проте анітрохи не заспокоївся.
Що, хай йому грець, означає «безпечніше»?..
Я втикаюся розпеченим чолом у сніг, аби трохи його охолодити.
Мені байдуже, що кажуть довкола. Може, ці хлопці зараз мене пристрелять, аби не заважав? То й нехай! Я зробив усе, що хотів. Надалі нема чого прагнути або чекати. Нічого вже не повернути. Нічого не виправити.
Голоси вгорі змовкають. Поряд зі мною рипить сніг. Стиха брязкає автомат, наче за щось зачепився. А тоді міцні лаписька підхоплюють мене на руки, наче дитину, і вмощують на плечі. Я не такий вже легенький, проте в цих залізних грабках почуваюся, наче маля в дитсадку.
Світ довкола незграбно сколихується. Я не пручаюся, лише розплющую очі. Бачу просто попід носом пляму світлого зимового маскхалату. Десь далеко внизу – сніг, що ритмічно похитується в такт крокам. А далі у полі зору блимає щось чорне. Потроху віддаляється, проте стає дедалі чіткішим. Інколи, аби побачити щось у повному обсязі, треба відійти подалі.
Тепер я бачу, що це ноги. Дві пари незграбно підігнутих ніг. Теж у камуфляжі, проте іншого кольору. Там, де ці ноги з’єднуються, по тканині розпливаються великі темні плями від сечі. А далі сніг рясно забризканий червоним…
Я знову заплющую очі. Байдуже. Те, що я втратив, все одно не повернеться.
2.
Я не знаю, як звуть цього хлопця. Не уявляю, як він виглядає, бо жоден з них не знімав при мені балаклави. Але він мене несе. Весь час сам. Лише час від часу перекладає моє затерпле, змертвіле тіло з одного плеча на інше. Тому я добре запам’ятав його запах – суміш металу, збройового мастила і підталого снігу з легеньким серпанком мускусу, наче в хижого звіра.
Навіть коли у смерку ми спиняємося на ночівлю, вони не знімають балаклави, лише трохи підкочують, аби можна було їсти. У світі ліхтарика блимає гостре підборіддя, поросле русявою щетиною. Тверді пучки, що пахнуть снігом і мастилом, пхають мені до рота щось їстівне і масажують горлянку, аби я не вдавився. Спочатку я не можу ковтати, проте врешті-решт щось виходить.
Хлопці вмощуються спати просто у снігу, і мій носій запихає мене до спальника разом із собою. Всередині тісно, але ми обидва худі, тож вмішуємося. Я притискаю ліктями й грудьми до його спини, і за якийсь час починаю відчувати, що від неї лине живе тепло. Таке потужне, що моє тіло нарешті розпочинає відігріватися, вперше за кілька днів.
Мабуть, це єдине, що ще втримує у мені залишки життя. Живе тепло…
Я досі живий лише тому, що напередодні в нас зламався водяний насос.
Зранку тато послав мене з боклажками до річки. Вода витікає з джерела, тож чиста й на чай годиться.
Я спустився вниз в ущелину, тримаючись за альпіністську линву, бо стежка була слизька. Вже нахилився над водою з черпаком, коли почув згори якісь звуки. Вода голосно джеркотіла по каменях і забивала слух, але мені здалося, що це розлючений гавкіт Куцика. Я здивовано обернувся – наш песик майже ніколи не гавкав, не було на кого.
Та не встиг нічого збагнути, бо гавкіт раптом перетворився у пронизливий вереск. А за мить пролунав ще крик, вже людський, але я не розібрав, чий.
Я впустив черпак і сіпнувся бігти до стежки. Проте коли вхопився за линву і задер голову – побачив на краю бескиду темну постать, що цілилася у мене з автомата.
Добре, шо схил був крутий, і я встиг відсахнутися під виступ, де була «мертва зона». Побачив, як щось зацокало по брилах біля води, розкидаючи увсебіч кам’яне кришиво. А далі час довкола наче зупинився…
Я збагнув, що ця істота зараз сюди спуститься – і далі від жаху вже ні про що не думав. Певно, мозок сам все за мене вирішив. Змусив руки висмикнути линву, що кріпилася трохи вище (добре, що не прив’язав, а закинув петлею) і, змотуючи її на ходу, поповзти попід скелею. Далі я завернув за виступ, що затуляв від огляду стежку, перестрибнув по слизьких брилах через найвужче місце річки й сховався у виярку, з якого витікав струмок – там мене з гори вже видно не було. Проповз по ньому рачки і гайнув до нашого альпіністського полігону. Там, накидаючи мотуз на вже вбиті костури, за хвилину видрався нагору й побіг у ліс. Почав потроху тямити себе, лише коли залишив позаду хребет.
Але далі усе пам’ятаю лише уривками. Як побачив дим попід горою, там, де були села – не чорний дим згарища, а щільний білий туман, наче від спец-ефектів на музичному шоу, а коли він розвіявся, там вже нічого не рухалося. Як невпинно хлипав, кусаючи обідрані, закляклі від холоду руки. Як уже перед смерком повернувся назад і побачив у річці біля водоспаду два маленьких тіла, що застрягли на каменях на мілкій воді. Згори вони здавалися крихітними, і були білими, наче порцеляна. Я не одразу збагнув, що вони обидва голі. Крові на розтрощених головах не було, її вже змила вода. Але я бачив, як кіски моєї сестрички метлялися у потоці…
Мені було вже шістнадцять років, і я уявляв, навіщо дорослі чоловіки роздягають догола дівчат, перш ніж їх вбити. Або скинути з тридцятиметрової висоти на брили у річковому руслі.
Я нестямно завив і рушив кудись у ліс, наче сліпий. Геть не усвідомлював себе – аж до тої миті, коли мене вже у смерку раптом згребла чиясь потужна ручиська, а інша затиснула рота.
Коли я збагнув, що це зовсім інші бійці, наші, і вони шукають тих, хто витруїв села – здається, щось їм доволі притомно розповів. Навіть провів до схилу, звідки можна було бачити гірськолижний комплекс. Не знаю, де брав сили. Ще й бурмотів, як навіжений, на кожному кроці: «Дайте мені їх вбити… не вбивайте всіх самі… дайте мені…» Це я теж пам’ятаю. І як хтось відповів: «Дам. Обіцяю».
Але мені ніхто нічого не дав. Відвели до якоїсь галявини, запхали до спальника, аби не закляк, і лишили під наглядом одного з бійців, а усі інші зникли.
Проте вранці вони повернулися, і притягли отих двох покидьків. Певно, з ними вже «попрацювали» щодо здобуття інформації, і надалі вони були не потрібні. Їх кинули переді мною навколішки, і командир – я відрізняв його лише по голосу, бо в маскхалатах і балаклавах вони всі виглядали, наче близнюки – коротко повідомив: «Якщо хочеш, вони твої». Скинув з плеча автомата, зняв запобіжник й простягнув мені.
Автомат був короткий і не дуже важкий, тому навіть такий невіглас, як я, з ним упорався б.
Я взяв зброю. Стан був якийсь дивний – наче моя душа плавала у просторі окремо від тіла і керувала ним, наче лялькою. Все довкола було напрочуд чітке – таке, що я бачив кожну синю пляму на потовчених пиках потвор. Навіть мій голос лунав якось окремо від тіла.
Я спитав командира, що там з моїми батьками – дуже спокійно й розмірено. Треба було лише трохи напружувати щелепи, аби чітко вимовляти кожен звук. Той понуро схилив голову, а тоді додав: «Мої співчуття. Ми усіх поховали. Я помітив місце на мапі». Я допитливо поглянув на нього – чи не бреше? Але зрозуміти щось через балаклаву було зась. Проте коли позирнув на хлопців – побачив у двох скрижанілі плями на берцях і штанах. Отже справді лазили у воду за малими.
– Дякую, – незворушно, наче загальмовано проказав я. – Розв’яжіть оцих, будь ласка.
Командир на мить закляк, міркуючи, й кивнув. Один з вояків розв’язав бранців, і всі відступили, аби не втрапити до сектору стрільби. Десь позаду тихенько клацнули запобіжники – певно, мене підстраховували. Та й нехай.
Один із гадів почав щось патякати. Я бачив, як плямкають його вуста, проте слова зливалися у суцільний гул.
Це був здоровезний чолов’яга з синім від холоду писком. Зовні схожий на людину, але я знав, що це не людина. Люди створюють щось добре і дбають про дітей, навіть чужих – а не розважаються, вбиваючи і ґвалтуючи. Це навіть не тварина, бо тварини теж таке не роблять. Це істота якогось окремого виду – примітивного, паразитичного і вкрай небезпечного. Наче вірус.
Чомусь згадалось, як тато казав: «У живе стріляти не можна»…
Я гірко, злісно засміявся. І звів автомат.
Аж раптом побачив, як увесь простір довкола вбивць огортає напівпрозорий серпанок. Так, наче мій подих створює у повітрі мерехтливу пелену і може переміщувати її, куди схоче. Ось вона вже огорнула бридкі пики, заблимала кольоровими крапками…
Я розпачливо видихнув і натиснув на гачка.
І щось вибухнуло.
Ні, звуку вибуху не було. Лише приглушене пухкання – автомати були якісь особливі й стріляли тихо. Але наступної миті голови потвор аж бризнули увсебіч – наче спілі кавуни, по яких щосили вгатили молотком. Безголові тіла ще якусь мить стирчали, похитуючись, а далі незграбно звалилися.
Я теж хитнувся, бо раптом занудило й дуже заболіла голова. Лише встиг подумати: «Нічогесеньки у цих хлопців зброя…». Та й звалився навколішки, тицьнувши руками в сніг. Почув, як поряд хтось розгублено лайнувся й запитав:
– Ти чим оце зарядив?
– Звичайні п’ять-сорок п’ять!..
3.
У горах ще був сніг, але внизу вже все розтануло.
Ми їхали у джипі – той вояк, що ніс мене у горах, за кермом, а я поряд. Автомат був прикріплений скотчем до боку спинки – аби не падав, але була змога одразу схопити, відліпивши тонку стрічку. У мене біля сидіння ховався пістолет – він дав його мені після того, як трохи повчив користуватися. Сказав: «Якщо щось, працюєш по моїй команді». Я кивнув, хоча не мав жодного уявлення, навіщо мені пістолет у цивілізованому світі.
А тоді він нарешті зняв балаклаву. І сказав:
– Я Вовк.
Я поглянув на нього й зрозумів, що й справді – Вовк. Різкі карбовані риси, тонкий загострений ніс і жовтаво-зелені очі. Середній на зріст, сухорлявий і пружний.
– А ти Антін, – сказав він. – Я знаю.
Я кивнув. Звісно ж, знає. Коли ми вийшли з гір, мені передали наплічника з речами, які вони зібрали для мене у нашому домі. Дещо з одягу, телефони, татів ноутбук, родинний фотоальбом, який впорядковувала сестра, рушниця з набоями і всі документи. Далі питали, чи маю якихось родичів. Я згадав про дядька у Німеччині й бабусю в Шостці. Вони якось дивно, похмуро перезирнулися, наче я їм повідомив, що моя рідня десь на Місяці. Дядькові таки спробували зателефонувати, проте марно. Ще про щось посперечалися. А тоді Вовк сказав мені, що відвезе до безпечного місця.
– Куди? – спитав я.
– Це військове містечко, де мешкають наші родини, – пояснив він. – Закрита зона. З охороною.
– А чому не можна до Шостки? – спитав я.
– Ти коли востаннє виїздив з гір? – поцікавився він.
– Три роки тому…
– Бач, світ з тої пори трохи змінився.
– Я помітив, – пробурчав я.
Але вже невдовзі збагнув, що зморозив нісенітницю. Щодо «помітив» – я мав на увазі, що змінився мій світ. Але не уявляв, що не лише мій.
Коли ти десь давно не бував, у тебе в голові лишається та картинка, яку ти бачив востаннє. Повертаючись туди знову, очікуєш побачити саме те, що запам’ятав. І якщо там усе несхоже, почуваєшся наче у поганому сні, де добре знайомі місця перетворюються на щось страшне й незбагненне.
Шосе, яке вело до міста, я впізнав, хоча на ньому не було жодної машини, окрім нашої. Лише згодом назустріч прокотила невеличка колона військових БТР-ів. Але Вовка це ніби не дивувало, тому я теж мовчав. Лише дивився у прочинене вікно.
– Зачини, – сказав Вовк, коли попереду замаячіло місто. – І дай респіратори. У наплічнику.
– Навіщо?
– Щоб не смерділо.
– Чим?
Він не відповів.
Через місто ми не поїхали, Вовк звернув на бічну дорогу. Там теж було порожньо, лише подекуди стояли кинуті машини – вже облізлі, поплямовані іржею, на спущених балонах. Я задивився на ці машини, згодом на краєвид…
І лише за годину подорожі нарешті збагнув, що саме здалося мені найбільш дивним.
Я ніде не бачив людей.
– А де усі люди? – спитав я, коли вже у полі Вовк дозволив мені зняти респіратор.
– Померли, – незворушно відповів він.
Кілька хвилин я навіть не знав, що сказати. Лише слухав гуркотіння двигуна. А тоді спитав:
– Що – усі?
– Майже.
– Чому?
– Довго розповідати, – відрубав він. – Іншим разом.
– Це через вірус? – наполягав я.
– Не лише, – неохоче пробурчав він. – Є речі, гірші за вірус.
– Які?
– Людська підлість і дурість! – з несподіваною гіркотою процідив він.
Так, світ справді змінився. Від того, що я пам’ятав, лишилися якісь спотворені уламки, на яких нині розгорталося інше, невідоме життя.
Порожні будинки й вулиці замість вирування люду. Вивіски, що не світилися. Пошарпані банери з рекламою товарів, що вже не існують. Скляні громади торгівельних центрів, заповнені крамом, який нема кому купляти. Невеличкі юрби постатей, схожих на космонавтів у яскравих кострубатих костюмах хімзахисту. Навалені уздовж узбіч довгі чорні пакети, які виглядають так, наче їх гамузом вишпурнули з самоскидів. «Космонавти» вантажили ці пакети на візочки й тягли до сірих будівель з високими трубами, з яких валив масний чорний дим.
А ще – сморід. Тлін, екскременти, гар, дезінфекція, горіле м’ясо і ще щось хімічне, що я не знав, як визначити. Цією сумішшю відгонило геть усе – навіть ліси, крізь які ми проїздили, і вітер над неораними полями.
Далі джип звернув північніше, і невдовзі я побачив дороги, потолочені траками танків. Вкриті камуфляжною сіткою ракетні установки, що неквапом проїздять повз. Цілі селища зі зруйнованими, вигорілими будинками, від яких лишилися самі підмурки й купи мотлоху, вже ледь видні крізь щільні парості тогорічного бур’яну.
– Це ми трохи об’їдемо, – пояснив Вовк. – Там ще горить ліс, треба проскочити по краю.
– А хто це все спалив? – спитав я.
– Розбомбили з літаків.
– Хто?
– А з ким ми воюємо?
– Е-е…
– Ти не знаєш, з ким ми воюємо? Тобі що, батьки не казали?
– Та…
Вовк аж підскочив і ляснув обома долонями по керму. Гучно хапнув повітря у легені, наче збирався щось сказати, але лише тихо, дуже стримано промовив:
– Добре… отут я краще помовчу…
А я раптом відчув, що мене нестримно трусить. Зціпив руки, затиснув долоні між колін, щоб було не видно.
Та й остаточно збагнув: нічого вже не виправити. Місць, де нікого не вбивають, довкола вже не існує. Я навіть не уявляв, що весь цей величезний світ здатний перетворитися на суцільний цвинтар. І не знаю, чи зможу тут жити далі…
Я отямився від того, що джип сіпнувся – так, наче Вовк зненацька натиснув на гальма. Мене кинуло вперед так, що пасок безпеки аж перебив подих.
– Що таке?..
Вовк пильно дивився вперед, гальмуючи короткими натисками, аби не занесло. Я теж туди поглянув і спочатку не побачив нічого дивного. Шосе було порожнє, ліворуч унизу під високим насипом – заболочена лука з торішнім очеретом, праворуч пустище, за ним трохи навкоси висока бетонна стіна і труби, ніби покинутий завод.
І з-за цієї стіни метрів за сто від нас назустріч вивертали танки. Один за одним, ціла колона.
Спочатку я не збагнув, чого це Вовк сіпається. Звісно, траса вузенька, проте роз’їхатися можна... Та тут у вічі впав колір прапорців, що тріпотіли над залізними потворами.
Це були не наші прапорці…
Вовк ще раз пригальмував, намагаючись якнайбільше скинути швидкість. Гримнув «тримайся!», втопив педаль гальма у підлогу й щосили крутнув кермо.
Схоже, він намагався зробити «поліцейський розворот» навколо передніх коліс, і йому це майже вдалося. Якби ми були на приземкуватому легковику, то вже мчали б собі у зворотній бік. Проте короткий джип з високим центром тяжіння перехилило так, що я врізався коліном у дверцята, а наступної миті відчув, що колеса відриваються від землі…
Я ледве встиг упертися в стелю, як ми гепнули на бік. Важкий удар з потужним струсом, моторошний скрегіт металу просто під плечем, що аж відлунював у зуби…
За мить збагнув, що лежу на боці в купі зібганого залізяччя й битого скла. На щастя, не зовсім лежу, бо пас таки втримав, але добряче в усе це втикаюся.
– Не ворушися, поріжешся! – просичав Вовк, висячи наді мною на водійських дверцятах. Відстібнув пас, гнучко викрутився головою догори, оперся ногою на спинку мого крісла й відчинив вцілілі дверцята. А тоді нахилився, вхопив мене, відстібнув мого паса й випхнув назовні. Вислизнув сам, вже зі зброєю, і смикнув мене за руку, ховаючи за машиною. Тицьнув до руки пістолет. Щось промовив…
Але я його майже не чув, бо вуха забивав потужний гуркіт, і під колінами тремтіла земля. Перший танк повз просто на нас, на його бортах сиділи постаті з автоматами, в темно-зеленкуватому однострої. Через оглушне рокотіння я не чув, що вони горлали. Проте бачив вибалушені очі, роззявлені роти і помахи рук – як у малих дітей у передчутті захопливої розваги. Або мисливців, що ось-ось схоплять здобич.
Танк трохи пригальмував, постаті пострибали з бортів, розсипаючись узбіччями. Величезне одоробло хитнулось на траках спереду назад, наче човен, і рвонуло у наш бік, набираючи швидкість.
– Тікай! – загорлав Вовк мені просто у вухо. – Стрибай униз! І біжи! Повз болото у ліс! Зрозумів?
– А ти?..
– Я їх приберу! Пішов!
Я судомно ковтнув, заклякло втупившись у танк. І раптом знову побачив різнокольоровий серпанок. Він щільно огортав залізне громадище й розпливався увсебіч. Я перевів погляд трохи убік і помітив, що хмарка теж рухається, підкоряючись моєму поглядові. Онде вже охопила одну постать… другу… усіх… потяглася далі, до другого танка у колоні… оповила тих, хто сидів там на бортах…
Не відриваючи від них погляду, я зрушив запобіжник пістолета, опер руку на коліно й вистрілив. Майже не цілячись. Раз, другий – а наступної миті Вовк вхопив мене попід пахву, перекинув через узбіччя, і ми обидва покотилися схилом.
Але в нас ніхто не стріляв. Ми лише чули, що траки промолотили по шосе десь над нашими головами. Важкий удар металу об метал, моторошний скрегіт… стишення гуркоту двигунів, ніби водії усіх машин раптом скинули газ… а за кілька секунд – ще гучніший удар трохи далі від нас… і видовище, яке я ніколи в житті не гадав побачити: танк, що сповзає зі схилу якось боком, наче некерована велетенська бляшанка, перевертається через борт, продирає у вогкій землі глибоку борозну стволом гармати й пірнає у воду догори траками серед потрощеного очерету. А просто за ним суне інший, проте застрягає на узбіччі, повільно перекошується на схилі, і траки припиняють рух…
Це останнє, що я міг згадати. Наступне враження – напівголі дерева лісосмуги довкола, шелест сухої трави перед писком, шалений стукіт серця і болісні судоми у стегнах, наче щодуху біг пригинцем. Лаписька Вовка міцно тримала мене за куртку на карку, втискаючи у землю,, і він різко, напружено сапав. А тоді гримнув: «Лежи!», відпустив й зник. Наче розчинився.
Я заплющив очі й притулився розпашілим чолом до прохолодної трави. Бо чомусь знову заболіла голова…
Як Вовк повернувся, я не бачив. Лише поруч шурхонула трава, і на неї гепнули наші наплічники, які ми кинули у джипі. Я поволі сів, кліпаючи очима, наче спросоння.
– Вставай, – хрипким, якимось замороженим голосом промовив Вовк. – Треба йти.
– Куди?..
– До своїх… А як ти це робиш?
– Що?..
– Оце!
– Що – оце?..
Вовк якийсь час пильно дивився на мене. А тоді гучно вдихнув, набравши повні легені повітря. І коли видихнув…
Це звучало приблизно так: мовляв, поясни мені, бовдурові, яким, хай йому грець, чином вісім здоровезних гаспидських танків зараз стоять на тому окаянному шосе, і з цілої роти там не лишилося жодної живої тварюки – і вони усі, матері твоїй ковінька, виглядають так, наче кожен з них проковтнув по поясу шахіда з двома кіло тротилу й активував детонатор, тобто те, що ними щойно було, зараз утримують укупі лише миршаві бронежилети, але довкола, окрім нас, жодного злиденного вилупка від обрію до виднокраю, тобто це не якась несподівана третя, четверта чи двадцять п’ята «стороння сила», а ще він за десять років війни бачив геть усе, що зброя здатна зробити з живою істотою, проте «оце» – не зброя, а якась бісова некромагія, і не треба йому розповідати, що це все зробили дві нещасні кульки з пістолета, бо він ще об сосну не вдарений – а тому він ще раз мене питає: яким чином, за допомогою якого проклятущого чаклунства ТАКЕ могло статися, і як я примудряюся це робити?
– Я нічого не робив… – спантеличено промимрив я.
Вовк гучно сапнув, наче йому бракувало повітря. Повільно видихнув. І вже спокійно, звичайним голосом спитав:
– Цигарка є?
– Я не палю…
– Я теж. Але… Тобто, броня тобі не заважає?
– Е-е-е?..
– Броня! На танках! З усіма, хто був під бронею, те ж саме. Тому доведеться дибати пішки. На машинку нашу трохи наїхали, тож їй гаплик. А на танчику не поїдемо. Я трохи вмію, та там нема де сісти. А те, що всередині, витягати не буду!
– Добре, – злякано промимрив я. – Ходімо пішки…
– Що – добре? Оце я вляпався! Знайшов, бач, на свою голову гаспидову Керрі… чи то дитинча-ікс… чи хто ти взагалі є? Га? І якщо ти таке можеш, то чому отак сталося з твоїми?
– Що – можу?! – розпачливо, зірвано заволав я. – Я не розумію! Про що ти кажеш?! Я нічого не робив! Сидів поряд із тобою! Яке дитинча-ікс?!
– Тихо, тихо! Божечку милосердний! Отже, ти навіть не…
Вовк звів догори брови й швидко закивав – наче нарешті збагнув те, що хотів.
– Гаразд. От що, хлопче: тікаймо. По мапі ця територія наша, тут не мусило бути цієї мерзоти. Але ж, бач! Гуляють, наче в себе вдома. Гайда, хутко! Поки пішки, а там надибаємо якісь колеса…
4.
Що роблять терористи, коли хочуть захопити владу?
Схема проста: масові жертви – хаос і паніка – атмосфера тотального страху – розпачливе бажання вцілілих, щоб хтось прийшов і врятував. Будь-хто. Отут потвори й приходять, і, користуючись безладом, загарбують усе, що схочуть.
Нині ніхто достеменно не знає, чи збудник першої пандемії був наслідком природної мутації через вкрай забруднену екологію, чи «втік» з чиєїсь лабораторії. Але щодо другої хвилі мору тепер точно відомо, що вона була штучна. Дехто вирішив, що пандемія – це зручний спосіб знищити «геополітичних супротивників» і перетворитися зі злиденного аутсайдера на господаря світу. Адже навіть перша хвиля хвороби з летальністю 6% трохи не обвалила світову економіку. А якщо створити вірус з летальністю 60%?
Саме це вони й зробили. Синтезували вірус і водночас вакцину (друге, звісно, для себе). І коли у світі було припинено карантин після першої пандемії – хутенько розповсюдили нового збудника. Зачекали, допоки наново розгуляється ще жорстокіша моровиця, і запропонували постраждалим країнам «гуманітарну допомогу». Але в літаках і гумконвоях замість лікарів виявилися десантні групи, що захопили зв’язок, транспортні вузли й військові бази по всій території Старого Світу. А далі заїхали танки і артилерія, без жодного спротиву, і тепер там усюди адміністрація окупантів. Звісно, солдатів загарбників вірус не вражав, бо вони усі щеплені.
– А нас чому досі не захопили? – спитав я в Кара-Дага.
– Бо ми з ними перебували у стані війни, – пояснив він. – Ретельніше відстежували агентів, труїти нас було важче. І їхню «гуманітарну допомогу» не пустили б. А ще їм було важливо спочатку захопити країни з найпотужнішою економікою, бо для подальшого загарбання треба великі ресурси. А з нами достобіса мороки і обмаль зиску. Тому вони вирішили, що ще встигнуть. Деякий відсоток зарази втрапив і до нас, проте вразив не всі райони.
– Але ті, що вбили моїх… це ж наша територія! Як вони там опинилися? І навіщо?
– Перейшли через кордон з уже захопленого плацдарму, – похмуро пояснив Кара-Даг. – Шукали місце для встановлення ракетних комплексів. А та ваша гора - панівна висота, ще й є інфраструктура для розміщення особового складу. От вони й «зачистили» усіх, хто там був, і ще найближчі села, аби не виникло витоку інформації. Це їхня звичайна тактика – ліквідовувати цивільних свідків. Села витруїли хімічною зброєю, аби не морочитися.
Я давно вже не питаю: а хіба так можна – позбавляти життя невинних людей «з тактичних міркувань»? І ким треба бути, щоб таке робити? Шок і розпач від усвідомлення, що подібні істоти живуть поряд на цій планеті, вже минув. Тепер я просто знаю, що вони є. Що від них не сховаєшся й не відсидишся навіть у найдальших горах.
Кара-Даг – це командир анти-диверсійної групи, що знайшла мене у лісі, і нині я підпорядковуюсь йому як розвідник-альпініст. А іншого про мене ніхто, кому не треба, не знає.
Того, що насправді я – Антивірус.
Дядько Роман навряд чи здогадувався, яку побічну дію матиме його препарат. Лише створив стимулятор з потужними біоактивними елементами, здатними винищити віруси у моїй крові. Але коли я вилікувався, ці елементи нікуди не поділися, ще й почали непередбачуваним чином еволюціонувати, пристосовуючись до мого організму. Мабуть, вирішальну роль у їхній нинішній трансформації зіграв тяжкий стрес, який я пережив, адже в такому стані суттєво змінюється склад крові.
Нині моє тіло наскрізь просочене колонією фагів неймовірної потужності. Фаги – це такі специфічні віруси, які знищують паразитичні форми життя. Вони створили певний симбіоз з моїм тілом і збудували складну систему захисту з незвичними властивостями.
Тепер разом із моїм подихом, часточками шкіри і потом у довкілля викидається величезна кількість фагів, тому я можу лікувати усіх, хто заражений будь-якими вірусами. Там, де я перебуваю, вже за кілька годин утворюється таке потужне антивірусне середовище, що люди не хворіють навіть на нежить.
Але це не все. Не знаю, як мені вдалося так налаштувати свого симбіонта, але він специфічно реагує і на «віруси» на макрорівні. Тобто, людських особин з певними характеристиками, яких він сприймає як руйнівників. Коли такі з’являються поблизу, мій організм починає терміново виділяти цілу хмару фагів – це виглядає так, наче рій бджіл вилітає з вулика, аби атакувати ворога, тільки ці «бджоли» мікроскопічні. Вони стрімко оточують джерело небезпеки, просочуються всередину через роти й носи, а далі відбувається потужний викид енергії, від якого голови ворогів наче вибухають зсередини. І стріляти, до речі, не потрібно. Коли щільність поля фагів досягає певної межі, усе спрацьовує само по собі.
Як саме фаги визначають, кого саме треба нищити, досі не дуже зрозуміло. Спочатку ми думали, що вони реагують на антитіла у крові щеплених від вірусу вояків окупаційної армії. Проте згодом з’ясувалося, що вони завзято «жерли» будь-яких мерзотників, а от навіть окупантів винищують не всіх поспіль. Найменш жорстокі й тупі після атаки фагів лише непритомніють, проте не гинуть.
Колись Вовк зауважив, що людська жадібність, підлість і дурість гірші за віруси. І тато теж так казав. Але, може, самі ці риси і утворюють з людей «вірусів», які дедалі швидше знищують людство? Адже саме через таких істот виникали усі війни, геноциди, мори і екологічні катастрофи. Може, мої фаги визначають певні особливості психіки людини по її мозковим імпульсам, наче енцефалографи? Або через склад крові у певних ділянках мозку? І ліквідовують тих, кого визначають як «паразитів»?
Отже, деякі люди, які опиняються поблизу мене, виліковуються, а інші конають. Але якось впливати на це я не здатний, все відбувається само по собі.
Мабуть, дядько Роман зміг би у цьому розібратися. Сподіваюся, що він живий, і я знайду його у Німеччині. Бо нам туди вже недалечко. На знелюднілих від мору територіях війська окупантів розосереджені, і коли винищуєш опорні пункти, можна просуватися вперед швидко. В загарбників вже розпочалася паніка – від того, що цілі їхні батальйони перетворюються на добрива, навіть не встигнувши вступити у бій. І ніхто навіть не здогадується, що це спричиняє невеличка розвід-група, у складі якої є деякий непримітний хлопчисько.
Дивно і лячно почуватися інструментом, завдяки якому екосистема планети намагається позбутися руйнівних форм життя. Але якщо я такий з’явився – може, так треба? І Земля дає нам ще один шанс – збудувати світ, в якому люди не поводитимуться як паразити?
|
|
|
|
Время приёма: 22:40 17.04.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев