Постріл! Бах! Бах! Бах!
‒ Мамо! Вони стріляють!
Жінка лише притисла голову Адама до землі.
‒ Заспокойся, ти вже дорослий.
Вони ще якийсь час лежали у високій траві. Стара жінка та шістнадцятирічний хлопчик. Адам підозрював, що у старих фільмах таких як він вже називають дещо інакше. Але мати дуже зрідка називала його іншими словами. А на занедбані кінотеатри вони з нею не натрапляли вже два роки. Можливо тому, що мама вважала, що кіно погано впливає на сина і обходила хижі місця десятою дорогою.
‒ Так, малятко… Ти заходь справа, я зайду зліва. Ну ж бо. Як я тебе вчила.
Адам кивнув. Міцніше вхопив ножа і поплазував до старої купи сміття. Крізь півсторічний бруд проступав поліетилен античних часів. Бруд та непотріб. Це все, що лишили пращури після себе на згадку. Один з переслідувачів чхнув. Адам дременув щодуху, наче та ящірка перебираючи руками та ногами. Ще дві секунди ‒ і він завмер за великим кущем. Ризикнув визирнути. Троє з автоматами якраз підходили до того місця, де вони з матір’ю перед тим ховалися.
‒ Розосередитися! ‒ махнув рукою середній.
Той що звернув у лівий бік, йшов перевальцем. Адам усміхнувся. Легка здобич. Хлопець підкрався настільки тихо, на скільки дозволяли чобітки на розмір більший. Мати тоді казала ‒ на виріст. Зараз би вона пишалася сином. Адам вже приготувався стрибнути… Але раптом пролунав зойк. Дідько! Матуся встигла перша! Чоловік з автоматом нервово наготував зброю. І став роззиратися. Адам підібрав камінчик і кинув його подалі у кущі. Далі чекати не можна. Супротивник наготував зброю і смикнувся у той бік, де затряслася шавлія. Адам стрибнув. Гостро заточене лезо ножа увійшло у горло бідолахи по саме руків’я. Адам дав жертві захлинутися власною кров’ю, а тоді повалив тіло на землю.
‒ Коля! Вова! Де ви, засранці!
Мертві пальці тримали автомат міцно. Але все ж Адамові вдалося його висмикнути. Хлопчик критично оглянув тіло. І хижо поглянув на старі армійські чоботи. Сорок перший. Замаленькі. Навіть для шістнадцятирічного хлопчика. Не щастить, так не щастить. Адам вийняв свій ніж, вхопив автомат зручніше і пригинаючись побіг до останнього противника. Високі кущі дозволяли зробити це непомітно.
‒ Стій! Виродку!
Адам завмер.
‒ Так! Так! Ти! Я тебе бачу!
Хлопець стрибнув два метри ліворуч, перекинувся через спину, наготував автомат в бік супротивника і натис на гашетку. Нічого не сталося.
‒ А в мене ‒ заряджений, ‒ усміхнувся чоловік і підійшов ближче. ‒ Підводься. Руки вгору! І без фокусів!
Тут лишалося тільки підкоритися. Адам відкинув марно схоплений автомат і підвівся. Голосніше зачовгав ногами, щоб матері було легше підкрастися. Зараз вона його врятує..
‒ Тра-тата-та!
Чоловік навскидку спрямував автомат назад. Адам зробив крок вперед, але ворог миттю зреагував.
‒ Стій!
І пересмикнув запобіжник. Раптом пролунав шурхіт справа.
‒ Тра-тата-та! ‒ чоловік надув губи.
Адам зробив ще один крок вперед.
‒ Стій!
Чоловік знову надув губи. “Нащо він надуває губи?” раптом спала думка Адаму. Чоловік наставив автомата на хлопця.
‒ Ти теж виходь! Я зараз вб’ю заручника!
‒ Стріляй! ‒ пролунало з кущів. Адам не повірив власним вухам.
Супостат прицілився і надув губи.
‒ Тра-тата-та!
Нічого не сталося. Адамові знадобилася ще секунда, щоб зрозуміти, що його весь цей час шили в дурні. Він знову дістав ножа.
‒ Стій! ‒ крикнув чоловік і вхопив свій автомат наче дрина. Адам зробив крок вперед. Бідолаха викинув власний автомат і кинувся навтьоки.
‒ Що стоїш! Наздоганяй його! ‒ матір підвелася з кущів і вказала в бік втікача.
Думати часу не було. Адам міцніше вхопив ножа і дременув вслід за останнім ворогом. Він вже майже наздогнав його незважаючи на більші на розмір чоботи, але тут чолов’яга побачив, що його переслідують і побіг ще швидше. В Адама перехопило подих. Він зупинився тримаючись рукою під ребрами. І підтюпцем повернувся до матері.
‒ Він втік!
Стара жінка мала не видерла у себе пасмо волосся.
‒ Боже! Нащо мені така кара! А якби він тебе переслідував, а не ти його? Ти б спокійно дав би себе вбити! Ідіот! Ідіот! Ідіот! Пішли!
Вони рушили у протилежний бік. Мати не переставала вичитувати Адамові його недоладність.
‒ Підкрадався довго! Рота не затулив жертві! А що це в тебе на руках? Кров? Знов ніж тримав не так як я вчила? Горе-горе! Вчиш-вчиш ‒ одні двійки! А як мене не стане, як ти будеш виживати?
Адам промовчав. До нотацій він вже звик.
‒ Переставляй ноги швидше, той недоумок скоро прибіжить з підмогою!
‒ В них теж будуть автомати?
‒ Синку! Патронів для автоматів вже років із тридцять ні у кого немає! Стріляти з них ‒ це розкіш!
‒ Але я чув постріли!
‒ Які ще постріли?
‒ Як у фільмах!
Бідолашна жінка затулила долонями обличчя.
‒ Синку, постріл з вогнепальної зброї, це як грім, від якого закладає вуха. Те як надували губи ці недоумки ‒ сміх та й годі! Ти вже дорослий! Мав би здогадатися.
Адам прикусив губу. Матір часто розмовляла про ніби й звичні для себе речі і постійно дивувалася, чому син не відрізняє “Корн” від “Дебішмод”.
‒ Ходімо, малятко, знайдемо якийсь струмочок. А то кров як засохне ‒ то не відітреш нічим.
Вони йшли ще годину, оминули старе звалище автомобілів, стрімголов перебігли через асфальтовану колись дорогу, пройшли ще двісті метрів і вже там натрапили на завалений старими шинами ярок. Матір пішла вниз, акуратно ступаючи по шинах. Адамові було далеко до її спритності і він кілька разів втрапляв ногою у багнюку, через що його потерті чоботи набирали вологу крізь дірку в підошві. Струмок впадав у великий бетонний колектор, в якому могла пройти людина. Матір перевела подих і смикнула сина за рукав.
‒ Манюня, знімай куртку. Я спробую відтерти ту кров. А ти вдягай мою і сходи пошукай щурів на вечерю.
‒ Добре, мамо, ‒ погодився хлопчик.
У куртки матері рукава були трохи коротші. Але шістнадцятирічний Адам не звик жалітися. І закатав рукава по лікті. Якщо заляпати ще й материну куртку…
‒ Тримай ножа правильно!
Адам поліз до кленових заростей.
‒ Добре, мамо!
‒ І дивися, щоб вони тебе не покусали! Потрапить інфекція!
‒ Мені вже шістнадцять!
Щурів він здибав навіть двох. Один з них відкопав дощового хробака і вони вдвох за нього вовтузилися, що навіть не зачули Адама. Хлопчик справедливо вирішив, що полювати за обома не варто. Вибрав товстішого. І стрибнув. Мати б мала пишатися. Адам лише провів поглядом, як втікає другий щур. І поглянув на впольованого. Рефлекси не підвели. Лишалося тільки вирізати тельбухи. Адам взяв тварину за хвіст і поніс до матері.
‒ Де ти так довго?
Хлопець передав їй щура.
‒ Я вже хвилюватися почала, ‒ жінка критично оглянула здобич. ‒ Малятко, сходи назбирай хмизу. Тільки сухого, а то дим видасть нас із тельбухами. Ти ж прикопав їх коли вирізав?
Адам зітхнув і пішов за дровами. Про дрова мати йому ніколи не допікала. Колив він повернувся, вона накинула йому на плечі його куртку з мокрими рукавами.
‒ Ну ж бо ближче до вогню. А то на тебе холодно дивитися.
Він нічого не відповів. І став слідкувати, як мати тримає над жаринами наштрикнутого на гіллячку щура. Весь цей час вони мовчали.
‒ Тільки на заляпайся.
Адам закотив очі. І відрізав собі ножем шматочок м’яса.
‒ Дуже смачно. Я так не вмію, ‒ похвалив він.
‒ Бо ти тримаєш завжди занадто близько до вогню і не даєш йому просмажитися, ‒ усміхнулася жінка.
Після вечері вони пригорнулися одне до одного, накинули на плечі обидві куртики і стали слідкувати, як дотлівають жаринки ватрища. Адам поглянув на зорі.
‒ Мамо, а розкажи про старі часи.
‒ Про які часи?
‒ Про те, що було до того, як все зникло.
Жінка поглядила його по волоссю.
‒ Синку, мені самій тоді було тільки п’ять років.
‒ Але ж ти пам’ятаєш, як стріляли автомати…
‒ Так вони і потім років з десять стріляли. Поки набої не скінчилися.
Вона погладила сина по голівці.
‒ Спи, манюньо. Постріли ‒ це не те, що варто тримати в пам’яті.
Адам знову поглянув на зорі.
‒ А що тоді тримати?
‒ Теперішнє, ‒ усміхнулася мати.
‒ Тобто минуле взагалі не варто пам’ятати?
‒ Малятко, є речі, за якими я сумую. Скажімо за морозивом. Але пам’ять про них приносить смуток, через те, що вони ніколи вже не повернуться.
Жінка міцніше пригорнула сина до себе.
‒ Спи.
Ранок був холодний. Адам прокинувся від того, що мати кудись пішла і лишила йому обидві куртки. Звиклий засинати у будь-якому положенні, хлопчик розім’яв затерплі суглоби. Зняв черевики і підсунув ноги ближче до ватрища. Жарини були ще ледь теплі. І лише як почув якийсь шурхіт, згадав, що треба бути пильним.
‒ Манюня, в мене для тебе сюприз, ‒ мати вийшла із колектора, біля якого вони зосталися і поманила хлопця за собою. Адам вдягнув куртку, черевики та пішов за нею. Вони пройшли аж до іншого кінця, де вода зі струмка впадала у невеличке озерце.
‒ Що ти бачиш?
‒ Щось червоне, ‒ хлопчик пильно вдивився у невеличку пляму, що лишилася на бетоні поруч з вологою.
‒ Так. Це кров, як ти думаєш, чия?
‒ Щура. Чи може змилася з моєї куртки.
‒ Ні. Ти не правий. Ця кров тут уже кілька днів.
‒ Когось поранили?
Жінка захитала головою.
‒ Ні. Це менструації. Тут була жінка. І судячи з запаху, що ще досить солодкий, це може навіть бути дівчина твого віку.
Адам ковзнув черевиком по червоній плямі.
‒ І що?
‒ Вона не могла втекти далеко. Ми можемо її наздогнати.
‒ А що ми далі зробимо?
Хлопець щільніше загорнувся у куртку.
‒ Ми її схопимо, зв’яжемо і ти її зґвалтуєш, ‒ впевнено заявила жінка.
‒ Мамо, але ж у фільмах казали, що ґвалтувати ‒ то погано.
‒ Так. Погано. Але зараз у нас немає вибору. Людство має виживати!
Хлопчик відвернувся.
‒ Я не хочу нікого ловити. І тим більше...
‒ Твій батько теж взяв мене силою! Але уяви, як би я тепер виживала без тебе!
Адам потупив погляд.
‒ Ходімо, а то справді втече і ми вже не можемо наздогнати, ‒ махнула рукою жінка.
Вони повернулися, до багаття.
‒ Синку, доїж щурячі кісточки. У тебе організм росте, тобі треба кальцій! ‒ мати вділа свою куртку.
Хлопцеві зосталось тільки йти за нею.
Коли стежки втоптані лише слідами бродячих собак, Адам не міг збагнути, як розрізнити на них відбитки людського взуття. Мати йому постійно щось пояснювала, але її слова проминали повз вуха. Він себе заспокоював, що в матері просто самої нюх як самих пекельних псів. Кілька разів вони зустрічали дорогою бродячих собак, але жодну вполювати не вдалося.
‒ Ми вже близько, ‒ мати втягнула носом повітря на одній з покинутих стоянок. ‒ Якщо пробіжимо цей шлях до вечора, то вже завтра її спіймаємо.
Адам тільки зітхнув. Більше всього йому хотілося зостатись на цій галявині і нікуди не йти.
‒ Ну ж бо, лежибоко! Хоч потренуєшся бігати! А то що як нам доведеться тікати?
Скигленням можна заробити тільки стусана. І хлопець побіг за матір’ю. Діряві чоботи вже ледве трималися і в них от-от мала б розвалитися підошва.
Під вечір вони зупинилися біля античної заправки. Мати казала, що тут стародавні люди годували свої автомобілі. Жінка лишила хлопця відпочивати і вполювала двох щурів. Відразу після їжі вона наполягла, щоб вночі бігти далі і затемно настигнути ту дівчину, яку вони переслідують. Адам не сперечався, хоча зовсім не розумів, нащо то треба.
При світлі повного місяця вони дійшли до великої річки. Адам не розрізняв їх, чи то Буг, чи то Дніпро, чи то Десна. А перепитувати не наважувався. Знов матір назве його йолопом. Коли вже почало розвиднювати, вони помітили саме ту дівчину. Вона вже не спала, сиділа на березі та зустрічала світанок.
‒ Сопи тихіше, а то сполохаєш, ‒ прошепотіла мати.
Вона розплутала кілька мотузок, що мали підтримувати штані на поясі, поки Адам намагався вирівняти дихання. Але це виявилося складно. Незнайомка тим часом підійшла ближче до води. Хлопець дивися на неї і чомусь дихав тільки ще частіше.
‒ Тримай, ‒ мати дала йому мотузку.
‒ Чого я?
‒ Тобі ж бо жінку ловимо!
Хлопець кивнув і затримав подих. Підкрався наче ящірка. І зупинився позаду жертви. Струнка. Якраз його віку. Заплутане руде волосся до плечей. В ньому застрягло гілля, листя та суха трава. Дівчина нахилилася до води і провела по ній пальцями. Адам вийшов з-за старої верби. І зрозумів ‒ пора. До дівчини лишилося два кроки. Хлопець приготувався до стрибка. І лише в наступну мить зрозумів, що його видно у воді. Вона напала різко й рішуче. Всього лише секунда перетворила мисливця на жертву. Адам інстинктивно відсахнувся і лезо ножа блиснуло за дюйм від його обличчя. Хлопець міцніше вхопив мотузку і приготувався захищатися. Дівчина спрямувала ножа йому у горло. Мотузка відхилила її руку, але й сам Адам впав на землю. Вона замахнула рукою і стрибнула. Адам сахнувся і ніж втрапив у землю. Дівчина замахнулася ще раз…
‒ А-а-а!
Мати прийшла на поміч дитині. Жінка схопила нападницю за руку і повалила на землю і стала бити об землю, щоб вибити ніж.
‒ Що стоїш! Допомагай мені! ‒ гукнула вона.
Адам підхопився та окрутив мотузкою другу руку. Вдвох з матінкою вони заламали дикій дівчині руки у болісний захват і заламали за спиною. Хлопець викрутив з пальців ножа і кинув подалі. Дівчина спочатку сичала від злості, але потім поглянула на них з жахом.
‒ Що далі? ‒ спитав Адам.
‒ Як що? Бери. Ґвалтуй, ‒ жінка відвернулася.
Адам поглянув то на неї. То на нажахану дівчину.
‒ Мамо… Я не хочу…
‒ Швидше! Ну ж бо!
‒ Мамо… Я не знаю… Я не знаю як...
Старенька затулила вуха.
‒ Синку, що значить “не знаю”? Це ж інстинкти!
Хлопець майже хвилину дивився у очі дівчини. Не кліпаючи. І… Щойно він кліпнув, дівчина схопилася з місця і спробувала втекти. Та не встигла. Стара жінка вдарила її ногою.
‒ Куди зібралася?
І дала Адамові другу мотузку, щоб скувати ще й ноги.
‒ Лежи тихо. Добре, дорогенька? ‒ прошепотіла старенька.
‒ Ви мене з’їсте? ‒ пропищала нещасна.
Жінка усміхнулася.
‒ Ні. Якщо ти гарно себе поводитимеш.
Вони дозволили дівчині сісти.
‒ Ви перші почали! ‒ похмуро вицідила вона.
Вітер підняв хмару пилюки. Адам підняв комір куртки. Дівчина тільки відвернулася.
‒ Адаме, малятко! Годі стояти! Іди вполюй нам щурів на сніданок! ‒ смикнула мати хлопця.
‒ А чому я?
‒ Ти тепер чоловік. У тебе дружина та старенька матір. Тому іди ‒ і вполюй. І не одного-двох, а хоча б трьох.
‒ Мам…
‒ Що “мам”? Іди ну ж, а я повартую твою наречену.
Не було його хвилин вісім. Весь цей час жінки мовчали.
‒ Мамо…
‒ Що?
‒ Там щурів немає!
‒ Як ще немає?
‒ Ніде немає.
‒ То пошукай ще!
‒ Але там гадюки!
‒ Ну то й що!
‒ Ти сама казала, що там, де є гадюки, щури не водяться!
‒ То вполюй гадюку!
‒ Мам…
‒ Господи! І за що мені таке нещастя!
Жінка підхопилася і дістала ножа. Підвела хлопця до полоненої і повернула до неї за шию.
‒ Дивися за нею! А я піду прослідкую, щоб ми не померли з голоду!
І пішла. Перші дві хвилини хлопець і дівчина уникали поглядів одне одного.
‒ Як твоє ім’я? ‒ раптом спитала дівчина.
‒ Що значить “ім’я”?
‒ Як тебе звуть?
‒ Коли я загублюся у лісі, мати кличе мене “Адам”.
‒ Ясно.
Вона відвернулася.
‒ А тебе як кликати? Якщо загубишся.
‒ Ліля. Але я не відізвусь.
Вона поклала голову на коліна. І поглянула в небо.
‒ Можеш йти якщо хочеш, поки матері немає, ‒ Адам сів поруч, взяв довгу гілку і почав її стругати.
‒ А нащо ви мене спіймали?
‒ Спитай ще раз у неї, коли повернеться.
Дівчина промайнула зв’язаними руками через ноги і хлопець допоміг їй зняти пута.
‒ Вибач, їй постійно як щось як стукне в голову, то й сперечатися неможливо.
‒ Чого ж ти досі з нею?
Адам відвів погляд.
‒ Малятко! У нас тепер є, що їсти! ‒ пролунало з-за дерев.
Хлопець зблід.
‒ Тікай! ‒ прошепотів він.
Дівчину не треба було просити двічі. Вона зірвалася з місця і дременула мов вітер. Суховій знову підняв куряву пилюки. Адам підняв комір. Поглянув на річку. І позіхнув. Безсоння далася взнаки.
‒ Малятко… Малятко… А де…
‒ Втекла.
‒ Як… Я… Як?
Хлопець не озирнувся.
‒ Розірвала пута і втекла.
І лише як побачив у воді постать матері в себе за спиною ризикнув повернутися.
‒ Людство приречене на вимирання, ‒ зітхнула жінка.
Краще залізти в кубло гадюк, але Адам все ж підвів погляд. І опустив знову.
‒ Ходімо знайдемо місце для багаття. Хоч поласуємо гадюнятиною, ‒ махнула жінка рукою.
‒ Гав! Р-рав! Рав!
Пес вистрибнув на стежку і скалив зуби. Мати з сином дістали ножі.
‒ Фу, Рексе! Залиш їх нам! ‒ почулося з гущавини лісу.
Вівчарка знову наскалила зуби. На стежку вийшли чоловіки з автоматами.
‒ Степаничу! А ти казав вони небезпечні! Та це простіше ніж набіг на супермаркет! ‒ засміявся чорнявий кремезний велетень з чорною бородою. Від підійшов до пса і попестив його під зашийок. ‒ А ще кажуть, що собак треба їсти. Але ж хто краще за них вчує здобич!
Вони всі зареготали.
Адам зручніше перехопив ніж, як мати вчила.
‒ Я б на вашому місці йшов своєю дорогою, ‒ рішуче заявив хлопець.
‒ Чому?
‒ Вас тільки троє.
Вони всі зареготали.
‒ Але в нас автомати!
‒ Надувати губи будете іншим дурням!
Пролунав постріл. Такий, що закладає вуха. Мати впала на землю. Адам нахилився над нею і побачив, що з плеча в неї стікає кров.
‒ В кожного по три набої! Хочеш перевірити щастя, шмаркач? ‒ гукнув кремезний велетень.
Раптом Адам помітив, що ззаду до них підкрадається Ліля. Дівчина, яку він відпустив, рішуче наготувала величезного дрина.
‒ Забагато честі для нас, ‒ голосно промовив Адам.
‒ Так, це розкіш. Але ми можемо це собі дозволити, ‒ усміхнувся велетень. ‒ Ніж на землю!
Хлопець повільно опустив зброю.
‒ Молодець! Людожери з Оболоні гарно за вас заплатять, може виторгуємо у них цілу обойму!
Вороги підійшли до них ближче.
‒ Р-рав! Р-рав!
‒ Рекс! Циц!
‒ Гав!
‒ Фу! Кому говорю!
Далі чекати не можна, зрозумів Алекс. Він вхопив впольовану матір’ю гадюки і жбурнув у одного з посіпак.
‒ Ай! Змія! Змія! ‒ крикнув він.
Далі все сталося напрочуд швидко. Адам підхопив свого ножа і всадив у горлянку другому. Ватажок навів на нього автомат, але отримав дрином по голові від Лілі. Це його не дуже приголомшило, але він переключив увагу на дівчину. Навів зброю і вистрілив. В останній момент Адам стукнув по автомату і постріл прийшов у землю. Хлопець заламав руку здорованя у захват. І останнім пострілом той вцілив собі у ногу. З останнім розібралася матір. Вона ледве трималася на ногах через поранення, але ножа тримала міцно. Син подав їй руку.
‒ Подряпина! Виживу! ‒ відмахнулася старенька.
Ще ледь живий ватажок, спробував відповзти.
‒ Вас знайдуть! Всіх собак спустимо! ‒ прохрипів він.
‒ Ррав! ‒ знову подав голос пес. Але при цьому задкуючи.
‒ Малятко! Прикінчи його.
Адам вийняв ножа з ворога. І підійшов до ватажка.
‒ Мам, я не хочу.
‒ Ну ж бо! Він твій батько!
‒ Е… Справді?
‒ Жартую. Швидше, ну ж бо!
‒ Тоді краще я, ‒ встряла Ліля.
І з усієї сили приклалася дрином по голові здорованя.
‒ Чому ти вирішила нас врятувати? ‒ спитав у неї Адам.
‒ Я повернулася за своїм ножем. Він все моє життя.
Дівчина підбігла, смикнула рукою у траві та дістала своє лезо, що мало не вкоротило хлопцеві життя трохи раніше.
‒ А ти думав, я благородна?
‒ Р-рав! Гав! Гав!
Пес знову подав голос. Дівчина вийняла з кишені жменю собачого корму.
‒ На! Будь слухняним хлопчиком! В супермаркеті більше не лишилося! То мій останній набіг!
Собака облизав її руку і схряцав смаколик.
‒ То що ми тепер одна зграя? ‒ спитав у неї Адам.
‒ Батьки мені казали, що життя ‒ це супермаркет. А набігаючи на супермаркет треба хапати все, що погано лежить! ‒ усміхнулася дівчина.
Хлопець підсунувся до неї ближче, потім ще ближче. А потім стався поцілунок.
‒ Ходімте в кінотеатр, ‒ зітхнула мати.
‒ Мам!
‒ Що? Спалять останній кінотеатр ‒ людство вимре. Ви ж зовсім не знаєте, як правильно все робиться!
І спершись на той дрин як на ковіньку, взяла впольовану змію і пішла у бік лісу. Адам та Ліля сховали ножі та пішли за нею. Пес трусив за ними.
|
Рассказ открыт для комментариев