Дзвони ратуші пробили першу. Чоловік міцної статури прямував проїжджою частиною в сторону виїзду з містечка. Перейшовши залізну колію, він звернув наліво, до статуї, що височіла на фоні зоряного неба. Чолов'яга глянув на кишеньковий годинник. Стрілки приладу, хаотично бігали в різні сторони, нарешті, всі вони вказали на римську цифру один. Він занурив пальці в карман пальта і витяг залізний коробок. Після натискання на маленьку кнопку, премудрий механізм розклався, наче конструктор, прийнявши вигляд старовинного ліхтаря. В цю мить кам’яна глиба, на якій стояла статуя, почала пробурюватись в землю, поки, нарешті, очі незнайомця і очі фігури не опинились на одному рівні. Добродій повісив ліхтар на долоню скам’янілості. Рука статуї опустилась наче важіль, поряд з розвалинами відкрився прохід в підземелля. Чоловік зняв ліхтар і знову склавши його, зник в темному земляному проломі. А поряд з перекресленою табличкою «Белз» знову, як ні в чому не бувало, стояв пам’ятник Святому Вінсенту, що гостинно вказував подорожнім на місто.
Шлях вів вниз по гвинтовій драбині. Повздовж земляного коридору мерехтіли жовтуваті вогні дрібних лампочок. Нарешті сходи вивели його в високі катакомби. Підземне місто. Так близько до людей не селився ще жоден народ. Попереду вбачались рейки, почувся гуркіт, до імпровізованого перону підкотився візок. Гальма нестямно завищали. На перон вискочив представник племені Тенебріз Корну, або просто корн, як називали їх в Ордені Святого Вермунда. Зустрівшись, вони потиснули один одному руки і корн запросив чоловіка сісти в вагонетку, як тільки вони розташувались, візок помчав тунелями підземелля.
Брас де Ріг ніколи не був прихильником цих створінь. Але справа була термінова, тож очільник Бадроу наполіг, щоб саме він розібрався в цій ситуації. І тепер найліпший мисливець Ордену проробив довгу дорогу, щоб спіймати найпотворнішу з істот світу Замежів’я. Чоловік особисто голосував за те, щоб таких як ноктеми, Орден взяв під контроль. Але верховний суд виніс інше рішення щодо їх перебування: «Клан Тенебріз Корну, несе відповідальність за утримування химер Люміно Ноктем, в зв’язку з цим, істоти залишаються в звичному середовищі, поряд з людьми».
Вагонетка пристала до одного з численних перонів і вони вийшли.
– Прошу за мною, майстер Коноа чекає вас, – корн повів Браса за собою кам’яним проходом. Голова паморочилась від безкінечних напівосвітлених кімнат і стиснутого повітря. Проте корн відчував себе тут, як риба в воді. Дивно, все ж, як створіння, що досить довго жили в повітрі, тепер існують в підземеллях. Нарешті, Брас побачив попереду високу печеру, де горіла незчисленна кількість різноманітних ламп і ліхтарів. Здавалось все, що люди викидали на сміття, перероблювалось в прибори і механізми. Почувся гуркіт молотків, свердління, скрип коліс. Вони вийшли до саморобного ліфта, зверху опустилась зварена з металобрухту клітина, корн натиснув на обдерту червону кнопку і ліфт помчав вниз.
Повз гострий зір чоловіка проносились сотні працюючих корнів, вся печера була перекреслена рейками, по яких сунули завантажені та пусті вагонетки. Такі ж ліфти, скрегочучи цепами, опускались то до гори, то вниз. Брас відмітив для себе, що ніхто з Тенебріз Корну, працюючих в печері, не користувались своїми крилами. Він придивився до свого проводжатого: на голові стирчали гострі вуха, в маленьких очах відбивалось світло печери, подовгаста морда переходила в химерний носовий виріст, ікла були майже сточені. Цей мав сіре коротеньке хутро, та Брас вже побачив коричневих, і чорних. Мисливець зупинив погляд на руках істоти, там де колись були кінцівки широких крил, тепер стирчали спотворені, але дуже моторні пальці, тіло корна нагадувало кажана, тільки в рази більшого і міцнішого. Лапи закінчувались покрученими кігтями. Брас помітив, що кажан невдоволено розмахує лисим хвостом, і припинив його роздивлятись.
Особисто, де Ріг зустрічався з представниками їх роду лише на загальних зборах істот, коли всі хто жив поза Межею, звітували перед Орденом. Він завжди рахував їх стерв’ятниками, живитись мертвою людською енергією було огидним. Проте в Ордені вирішили інакше: «Ліпше мертвими ніж живими». От і дали добро селитись цим істотам поряд з найбільшими похованнями. Тенебріз Корну заселяли схід Європи. Українське містечко Белз, стало ласим шматком, за понад тисячу років існування немало людей склало тут голови. Кістки на кістках, цвинтар над цвинтарем, кров однієї нації на крові іншої. Українці, поляки, євреї – хто тільки не жив в цій землі. Більшого таким, як корни, не треба.
Ліфт зупинився, кажан знову повів Браса довгими тунелями. Цього разу ішли вони не довго, за декілька хвилин чоловік побачив велетенську залу, в центрі якої височів трон. Ватажок клану Тенебріз – Коноа Білокрилий, величний і гордий, скидався на кремезну горгулью. Поряд з його троном, зібраний з тисяч гвинтиків, стояв круглий стіл, за яким сиділи радники короля. Брас встав перед поводирем кажанів і швидко уклонив голову.
– Брас де Ріг, мисливець Ордену Святого Вермунда!
– Ми чекали на вас, – Коноа зробив жест рукою в сторону стола. Брас сів, лишалось ще одне незайняте місце. Почулись кроки з іншого тунелю і в його проломі з’явилась згорблена жіноча фігура. Вона прослідувала до трону і вклонилась Коноа. Стара прошамкала беззубим ротом:
– Мадам Стефанія Моранн, до ваших послуг, володарю царства Тенебріз.
– Наша вірна захисниця і соратниця, раді вітати, мадам Моранн, прошу не стійте! – голос Білокрилого виражав однозначну симпатію жінці. Брас де Ріг в свою чергу ледь не підскочив від люті. З цією каргою в нього були свої рахунки. Всюди було повно мадам Моранн, її ненавидів весь клан мисливців. Кожен раз, коли справа доходила до рятування світу від оскаженілих істот, що вийшли з під контролю, Стефанія була тут як тут. Вона оскаржувала в Ордені всі методи мисливців і завзято захищала лютих душогубів. Взагалі, деколи скидалось на те, ніби вона навмисно шкодила, щоб Замежів’я, яке всіляко намагалось утримати кровожерливих тварюк, розвалилось. Але, чи то дружба з найвищими особами в Ордені, чи то її високий титул, досі допомагали їй триматись на поважному посту міністра Захисту Химер. Брас ненавидів її всім серцем.
Почалось засідання, один з корнів, встав і відкашлявшись промовив:
– Я, перший радник Коноа Білокрилого, від імені свого повелителя, доношу до відома пана де Ріга: ввірена нам Судом істота, відома як Люміно Ноктем, яку ми утримуємо задля добуту їжі – втекла! – Радник промокнув спітніле чоло і продовжив вдивляючись в лице мисливця. – Ми обшукали всі наші підземелля і зі скорботою заявляємо: ноктема прорила хід нагору до людей.
– Що!? – Брас зірвався з місця. – Коли я вирушав в дорогу Орден запевнив мене, що тварюка в катакомбах, і людям нічого не загрожує. Для того, щоб знайти її на поверхні потрібно більше мисливців, чому ви не сповістили старійшину Бадроу?
– Заспокойтесь, мій милий друже, ноктеми не такі агресивні, як ви собі уявляєте, зараз істота нагодована, можливо, вона не буде нападати, – розміреним голосом відповіла мадам Моранн.
– Це грубе порушення законів! Ви хоч уявляєте собі скільки людей вона переполохає за цей час. Границі Замежів’я все тонкіше, з кожним роком прогрес наступає нам на п’яти і наш світ ризикує бути виявленим. І тоді всі, кого ми так старанно приховували століттями, вийдуть живитись людською кров’ю: носферату, вервольфи, піксі, вуїври, духи і демони. Ви хоч уявляєте, як важко підтримувати секретність?
– Досить! – прогримів голос Коноа. – Брас де Ріг, ви виконаєте своє зобов’язання перед Орденом знайдете і повернете ноктему, мій син Зармул всіляко вам посприяє.
Поряд зі Стефанією виник молодий корн, підійшовши до Браса він простягнув руку.
– Я проведу вас підземеллями і забезпечу необхідним.
Чоловік відповів на вітання і вийшов з-за столу, в спину йому полетіли слова мадам Моранн.
– Істота має повернутись неушкодженою! Я особисто вас проконтролюю! Наказ Ордену!
Мисливець готовий був розірвати капосну бабку навпіл. Проте, не подавши своїх емоцій назовні, Брас з гідністю покинув тронну залу.
***
Зармул наполіг оглянути решту ноктем, перед тим, як рушити на полювання за втікачкою. Це значило – доведеться спуститись ще нижче. Візок мчав в самі надра землі, чоловік подумки рахував кілометраж, замкнутий простір давив на нього. Брас припустив. що якби він загубився тут, то вже навряд побачив би сонячні промені. Довго їх транспорт трусило по закрученим коліям, нарешті вони дістались місця основних розкопок. Сотні корнів били і свердлили землю, хлипкі балки утримували тони розритої землі. Стояв гул і скрегіт саморобної техніки. До Зармула наблизився корн в шахтній касці з ліхтариком, і розмахуючи руками, почав щось імпульсивно пояснювати, кажани переглянулись. Син Коноа кивнув головою і прокричав Брасу в саме вухо:
– Вони дістались чергового гробовища, зараз приведуть ноктем!
І дійсно, пролунав голосний виск. Тунелем вели двох Люміно Ноктем закованих в кайдани. Гігантські істоти, вкриті шкірою болотного кольору, спритно бігли на коротеньких лапах, орієнтуючись виключно на запах. Створіння підземель були абсолютно сліпі, проте нюх мали відмінний. Довгі морди вели ноктем вперед, туди куди вказував Зармул, до старовинного цвинтаря. З обох боків від ноктем ішли озброєні наелектризованими списами корни. Вони направляли істот в разі непокори. Нарешті химери зупинились перед широким проходом, з під горлянки в них з’явились довгі гнучкі хоботки, які ноктеми встромили в шар землі. Брас бачив, як щоки істот роздувались від чогось, але, що поглинали ноктеми – він не розгледів. Хтось сунув йому в руку монокль.
– Дивись, – гукнув Зармул.
Мисливець підніс монокль до ока. Там, де знаходились ноктеми, вирувала велетенська хмара, зіткана з людських душ тих, хто був похований тут тисячу років назад. І ноктеми пожирали ці душі, встромивши свої хоботи в згусток такої хмари. Вони втягували в себе енергію мертвих. Коли істота закінчила з одним з таких скупчень, до неї наблизився робочій зі скляним балоном. Хтось з корнів вдарив ноктему струмом і та, заревівши від отриманої травми, опустила свої вуса-трубки в ємність. Після ще одного розряду істота почала випускати поглинуті душі в балон. Коли той наповнився, а щоки ноктеми майже здулись, тварюку врешті перестали катувати і потягли назад тунелем. Браса кинуло в піт, він знав, що химер корни тримають як худобу, яка дає їм харчування, але ніколи не бачив як це роблять.
– Такого балону вистачає приблизно на дві тисячі партій сироватки для нашого народу, – Зармул повів Браса до вагонетки, – я знаю, що це кардинальні засоби, але це єдине наше джерело живлення. Колись мій клан жив над землею, і поглинав кров і плоть живих людей. Орден поставив перед нами вибір: або ми шукаємо альтернативу, або на нас відкривають полювання. Ми були вимушені спуститись під землю. Ін’єкції з такої сироватки рятують нас від голоду і дають сили працювати.
– Мені потрібна зброя і вся інформація про створіння яке втекло, – Брас вдав, що не розчув слова Зармула. Він звісно знав, як колись клан корнів вигнали в підземелля, і яким кровожерливим світ був за часів їх існування в небі. Треба сказати, що Тенебріз дуже працьовиті і розумні, багато винаходів і приладів вони розробили для Замежів’я, проте слава про їх ненаситність ходила століттями. Дикими методами вони поневолили таких створінь, як ноктеми, і досить жорстко обходяться з ними зараз. Не дивно, що істота втекла.
Врешті, вони повернулись до спустілої зали в якій проходило зібрання. Зармул підізвав двох корнів і ті притягли купу мішків. Витрухнувши їх вміст на стіл, син Білокрилого почав демонструвати винаходи своїх одноплемінників. Брас де Ріг прискіпливо вертів в руках кожен з принесених апаратів. Тут була і майстерно зібрана зброя, і прилади для полювання, і різноманітні види пасток.
– Мені потрібна сітка, чим по міцніше.
– Є така, гаптована з тонких стальних ниток, ніхто не вирветься.
– Гарпун-кішка?
– Ось, складається в мініатюрний кийок, а стріляє в довжину до тридцяти метрів і піднімає до двохсот кілограм.
Брас миттєво укомплектував потрібне на свій пасок, де вже були револьвер і ножі.
– Можливо і це вам знадобиться? – Зармул постягував Брасу два широких срібляних браслети. Той приладив наруччя, вони миттєво обхопили руки від зап’ястя до ліктя.
– Різкого випаду рукою достатньо, – корн самовдоволено усміхався.
Брас зробив рвучкий жест і з кожного браслету вискочило по парі гострих лез.
– Моя особиста розробка!
– Добра зброя, згодиться! Мені час, треба обдивитись місцевість, на землі вже вечоріє.
– Я вивезу вас, тільки вийдете іншим ходом, біля Вінсента забагато перехожих.
Вони помчали земляними ходами, діставшись чергового перону, корн вручив маленький кований ключ мисливцю.
– Це дозволить вам відкрити будь-яку з наших дверей, щоб дістатись назовні чи назад в катакомби. Просто витягніть його і він сам спрямує вас до замкової шпарини.
Брас прийняв ключ на металевому ланцюжку і опустив в кишеню короткого шкіряного пальта, яке влучно приховувало всю зброю, що носив при собі чоловік. Кивнувши корну, мисливець спритно пустився вгору заіржавілою драбиною, опинившись перед масивним люком він витягнув ключ. Той притягнувся ніби магнітом і влучив в щілину, почувся скрип старого механізму, щось клацнуло і люк відчинився, чоловік сховав ключ і радо вдихнув свіжого повітря. Потім, він обережно вислизнув з проходу, обачно зачинивши двері. Замок знову заскрипів, а на місці входу в підземелля знову, як ні в чому не було, жовтіли парості кущів.
Брас опинився в центрі розвалин. Щоб краще розгледіти місцевість він витягнув «кішку» і спрямував на верхівку кам’яного муру. Трос зачепився і підтягнув чоловіка догори. Восени в такий час вже майже нічого не видно, тож фігура Браса лишилась непомітною. Витягнувши з нагрудного карману мапу міста, він провів пальцем по позначкам-маякам, що означали входи до катакомб. Зараз він стояв на рештках домініканського монастиря, а істота втекла в районі Аріанської вежі, про це його сповістив Зармул. Звісно, хід, що вирила ноктема, вже засипали, але обдивитись місцевість необхідно. Чоловік спустився тим же чином як і заліз, і рушив в потрібному напрямку. Не дійшовши декілька метрів до старовинної базарної площі, він перемахнув через невисоку огорожу і опинився біля вежі-каплиці, обійшовши споруду навколо, Брас витягнув окуляри з синіми лінзами. Вдягнувши їх, мисливець знову прослідував кругом будівлі. За вежею виднілись сліди, виглядало ніби ноктема вмочила свої лапи в липку фарбу. Сліди вели в напрямку міського цвинтаря. Авжеж, де шукати створіння, що харчується мертвою енергією, як не на могилах. Брас швидким кроком лишив місце перебування і сунув за химерою. Він нісся повз невеликий центр, де чувся сміх і гомін молоді.
«Тільки б тварюка не наважилась напасти на людей. Нічого, вже майже ніч, скоро всі розійдуться по домівках», – розмірковував Брас, переслідуючи істоту. Він зайшов з лівого боку цвинтаря, крізь нього вела навпростець стежка, що дозволяла перейти на сусідню вулицю. Мисливець зняв окуляри, весь простір навколо склепів і поховань був вимащений заплутаними ланцюжками слідів ноктеми. Тримаючи одну руку на мінімальній близькості до револьверу Брас пішов через цвинтар, за дерев’яною церквою, що височіла над могилами, почулось шарудіння. Чоловік попрямував на звук, наступила тиша, він зрозумів – його відчули. Раптово на нього стрибнула велетенська фігура ноктеми.
Збивши Браса з ніг, створіння притиснуло його передніми лапами до землі, він відчув як хруснуло його ребро, сліпа морда тикалась в нього мокрим чутливим носом. Дякувати, створіння не мало пащеки. Ноктема продовжувала напад, довгі хоботки вже присмоктатись до горлянки чоловіка, він відчув як серце сповільнює биття, кров наче загусла, а з підребер’я до горла сунувся теплий клубок. Машинально для самозахисту Брас зробив різкий удар рукою, з наручника вискочили леза і проткнули істоті щоку. По повітрю пронеслись хвилі вібрації і виску, терен затремтів. Ноктема здійнялась на задні лапи і судомно задриґала передніми, Брас прийшов до тями і вихопив сітку. Не встиг він натиснути на апарат розкриття, як почувся гуркіт коліс мотоцикла. Істота, зачувши менш клопітну здобич, рвонула в сторону дороги. Чоловік кинувся за нею, вискочивши з воріт цвинтаря, він побачив лиш світло задньої фари, що віддалялось в напрямку старого аеродрому.
Мисливець знову вдягнув окуляри, сліди химери тягнулись в ту ж сторону. Брас побіг так швидко, як тільки міг. Мотоцикл загальмував на обочині, вочевидь його водій розмовляв по телефону. Мисливець побачив попереду ноктему, химера бігла крадькома, принюхуючись до жертви, вона вже майже стрибнула. «Ну ж бо, їдь!» – молився про себе Брас. І мотоцикл завівся, знову пірнувши на дорогу. А ноктема схопила лапами лиш дим з вихлопної труби. В ту ж мить на створіння впала стальна сітка і миттєво стягнула тварюку, що безпорадно пручалась. Брас підскочив і прожогом вколов в болотну шкіру порцію снодійного. Істота перестала скавуліти і, врешті, зовсім заспокоїлась. «Ну ось, місія виконана, лишилось придумати, як дотягти тебе до підземелля» – промовив сам до себе чоловік.
***
Мисливець встиг проклясти все на світі, поки тягнув за собою велетенське тіло химери. Найближчий хід, як йому здалось, був навпростець, крізь вулицю, що виводила на край містечка, де мерехтіла в місячному сяйві тоненька річка. Не довго роздумуючи чоловік витягнув балончик схожий на газовий, добряче потрусивши його Брас натиснув на розпилювач і направив в бік ноктеми. Витримка з очей хамелеону мала дати їм можливість пройти повз домівки непоміченими. Обприскавши створіння і себе, мисливець знов схопився за сітку і поволік, що було сил. Пси розривались на своїх подвір’ях відчуваючи незрозумілі їм запахи і звуки. Звідкілясь навіть визирнув сонний дідуган, посвітивши ліхтарем в сторону Браса він, не помітивши нікого, вилаявся на свою дворнягу і зачинив двері. Застиглий на місці мисливець знову рушив, зі своєю ношею.
Врешті, він дістався чергового бункеру, ключ знову спритно знайшов шпарину в дверях проходу. Дивно, але цей замок не скрипів, виходить їм досить часто користались. Брас замислився: «Хто виходив назовні, якщо кажани не підіймаються на поверхню вже багато років?». Роздумуючи він витяг окуляри і роздивився все навколо. Тут, де і близько, не мало бути ноктеми, кругом були її сліди і ще чиїсь, придивившись Брас впізнав покручені лапи корнів. Значить, або вони переслідували істоту, або самі ж її і випустили. Недобрі передчуття забрались в душу мисливця. «Навіщо було випускати химеру, і навіщо їм потрібен я? Ні, щось не те тут твориться». Дія хамелеону минула. Він стояв перед розкритим входом в катакомби, озирнувшись на ноктему, Брас в три стрибки опинився біля річки, витяг з кишені сріблясту кульку і кинув її в воду. Миттю в річці засяяло світло, а кулька, що пішла на дно, створила воронку. Де Ріг закотив зіниці, сконцентрувався і застиг, з його тіла визирнула астральна проекція, що зробила крок в воронку. Чоловік відкрив очі і побачив свого наставника, що корпів над манускриптом.
– Старійшина Бадроу!
– Так мій любий Брас, що привело тебе в чертоги Замежів’я? Ноктема вже спіймана? – сивий старець не повертаючись до проекції продовжував гортати пожовтілі сторінки.
– Єдине питання: де Моранн?
– Мадам Стефанія взяла декілька днів відпустки, хотіла навідати онуку. А що?
– Тобто в Белзі її бути не повинно?
Бадроу нарешті розвернувся і подивився на мисливця.
– Ти ж не хочеш сказати, що магістр Захисту Химер якимось чином опинилась в світі Тенебріз Корну?
– Ноктему випустили, вона не втекла! Це якась пастка. Я казав що стара відьма грає на два боки! Мені потрібна підтримка.
– Я вишлю підмогу, не висовуйся допоки не прийде поміч.
Проекція зникла, Бадроу взяв до рук маленький дзвіночок і задзвонив в нього. По палатах замку Арн пронісся оглушливий звук, а по коридорах до кімнати старця вже бігли мисливці Ордену Святого Вермунда.
Брас отямився, і хотів було обернутись, але в спину його впилась гостра сталь списів. А потім по тілу мисливця розлилась хвиля болю від потужного удару струмом і він втратив свідомість. Троє корнів відволокли тіло Браса в підземелля.
Тим часом за містом вирувала робота. Під покровом ночі, відкривши люки, корни вийшли назовні і почали встромляти в землю зв’язки саморобної вибухівки. Коли всі заряди були закладені, корни знову зникли в катакомбах.
Ребро зламане ноктемою нило, вдихати було важко, судоми від удару все ще зводили тіло. Брас намагався підвестись, він лежав на землі від якої тхнуло моторним маслом. Нарешті він зміг сісти. Голова йшла кругом, повітря не вистачало, а значить – він дуже глибоко. Мисливець обдивився навкруги, тут, вочевидь, корни тримали своє обладнання. Зламані насадки бурів, живці від лопат, викручені колеса вагонеток – все це лежало неподалік купою брухту. Земляна кімната була закрита звареними наспіх гратами, корни дуже квапились зробити решітку, Брас схопився за неї і посмикав. Хлипка на перший погляд конструкція, міцно трималась на вході в земляну печерку. Почулись кроки і Брас побачив мадам Моранн, що самовдоволено шкірила зморщені губи.
– Брас де Ріг, ви не дотримались умов, ноктема мала повернутись неушкодженою, а ви нахабно поробили діру в її щоці. А це ж улюблена істота Коноа Білокрилого. Як не соромно? – Стара повчально похитала пальцем, – Ви зігниєте в цих катакомбах, а весь світ Тенебріз Корну підніметься вгору! Вони знову запанують над нікчемними виродками, що звуться людьми.
– А я знав, відьмисько, що з тобою щось не так, ти ніколи не підтримувала Орден! Ти жадаєш виявити Замежів’я!
– Не просто виявити! Я знищу кордони між цими світами, і людство паде перед великим родом Химер і їхньою королевою!
– Це ти про себе? Божевільна бабка! Тебе вб’ють, як тільки використають, ти ж також людина!
Але Стефанія Моранн вже не слухала, вона повернулась спиною до гратів і зробила пару кроків, коли почула слова Браса:
– Але одного не розумію, навіщо ця вистава з ноктемою, навіщо тобі я?
Жінка зле прошипіла:
– Відкрий очі! Орден ледь живий, єдине, що його тримає – це Бадроу і ти, ви два бовдура, що досі вірите в якісь великі принципи. Коли тебе не стане, все рухне, нікому буде об’єднувати мисливців, ви занадто різні. І твій сивий наставник, до моєї великої радості, навряд чи витримає втрату свого улюбленця. Як не ноктема – то земля поховає тебе! Корни підірвуть окраїни міста і вийдуть на криваві жнива, а катакомби завалить землею, тож вдихай поки є як!
Стара зникла в одному з проходів. Справи були кепські, Брас всіляко намагався залишками мотлоху розігнути решітку, але та не піддавалась. Він обшарив всі кишені, його добре роззброїли, не залишилось нічого. Тунелями пронісся гул барабанів, це корни сповіщали родичів про загальне зібрання. Повз клітку пробігла пара крилатих, вони не звернули на мисливця жодної уваги, зате він побачив, що вони тягнуть за собою механізм з вибухівкою. Кажани розставляли такі пристрої на всіх нижніх ярусах підземелля, скоро все обвалиться. Вперше в житті Брас де Ріг не знав як йому врятувати становище.
***
Чоловік сів на землю обхопивши голову руками. Як на лихо, нічого доброго не йшло на розум, а може просто нестача повітря так діяла на його мозок. Десь зверху доносились окремі звуки галасу, вочевидь корни вже зібрались і тепер чекали свого часу. Вкотре роздивляючись свою «камеру», Брас помітив зеленувате світло на стіні. Придивився. Воно стало ще виразнішим, і врешті, перед чоловіком виникла якась загублена душа. Привид мав вигляд стародавнього воїна, скорше за все татарської орди, на поясі в нього висів примарний сагайдак зі стрілами, а в руках був тугий лук. Він мовчки стояв і вдивлявся в мисливця. Брас не витримав:
– Хто ти, примара, і чого тобі треба?
Воїн підняв своє кругле лице і прошепотів:
– Допоможи мені і я виведу тебе звідси.
Брас ожив і підхопився з місця, підійшовши до привида він уважно його розгледів, сумнівів не лишалось – цей мрець був проклятий.
– Розповідай, що з тобою трапилось, бо не знаючи подробиць важко допомогти загубленій душі.
– Давно це було, я вже й не пам’ятаю скільки вештаюсь в цих землях. Колись я був відважним воїном свого хана, ми осаджували це місто, пролилось багато крові. Люди ховались, але надії в них не було, і тут хтось з них виніс на мури християнську ікону, в надії на захист. Ми висміяли це! Певно злий біс вселився в мене і я здійняв свій лук і випустив стрілу. Я влучив в Образ. Кров полилась на мури з тої рани, а на наше військо опустилась темрява. Ніби сказились наші коні, поскидали нас, мої ж соратники почали вбивати один одного. Ми вгризались один одному в горлянки, як бродячі пси. Чиясь шабля проткнула моє серце, наша битва була програна, ми знищили самі себе через свою лють. Такою була кара їхнього Бога. З того часу я не знаю спокою, я втомився бродити околицями. Я просив пробачення, та ніхто мене не чує. Звільни мене!
Вислухавши примару Брас замислився і відповів:
– Є один спосіб, як тебе звільнити. Я просто випалю твою душу і ти більше не будеш існувати, іншого способу я не знаю. Ми не заперечуємо християнському Богу. Проте мені потрібні мої речі, без них я не допоможу тобі, виведи мене і я звільню тебе від страждань.
Привид кивнув і показав на купу з брухтом.
– Там за мотлохом є ще один прохід з невеликим лазом, він хисткий і може обвалитись, але це єдиний вихід.
– Виберусь – покличу. Як тебе звати?
– Алаг, – промовивши це привид зник, а Брас кинувся розгрібати навалу. Нарешті його руки натикнулись на прілі дошки, що перекривали прохід, чоловік гупнув по них ногою. Це було схоже на нору, Брасу довелось зігнутись і пересуватись по ній навколішки. Чоловіку здалось, що він цілу вічність повзе по цьому темному тунелю, аж коли руки його провалились в безодню і мисливець не втримавшись полетів вниз.
Тим часом в великій печері сотні корнів зібрались вислухати свого повелителя. Коноа Білокрилий вийшов на широкий, імпровізований з балок і рейок балкон. Клан Тенебріз привітав його схвально улюлюкаючи, кажани підіймали крила догори і підстрибували зі своїх місць. Коноа витягнув руку, закликаючи корнів до тиші, його владний голос розлетівся печерою.
– Тенебріз Корну, мої вірні піддані! Ми століттями жили, як нікчемні щурі в підземеллях, підтримуючи своє життя переробленою мертвою енергією. Хіба це гідне життя для таких величних створінь?
Корни осудливо загули у відповідь, а Коноа продовжив.
– Більше ми не прогнемося під закони Замежів’я, більше ніхто не вказуватиме нам як жити і кого їсти! Сьогодні ми вийдемо зі своїх печер і повернемо собі можливість літати, угамуючи спрагу людською кров’ю. Ведіть ноктем!
Відкрились тунелі, по ним бігли одна за одною ноктеми, але їх вже ніхто не вів і не змушував. Корни приручили цих істот, і тепер ті служили їм, як добрим господарям.
– Виведіть створінь підземелля, дайте їм поласувати свіжими душами! Хай живе клан Тенебріз Корну! – Ричав Коноа.
Кажани бурхливо підтримували свого очільника. Раптом за спиною Білокрилого почувся тихий говір.
– Хай живе клан Тенебріз і їх королева.
– Мадам Моранн, – Коноа хижо облизнувся, – ми так вдячні вам за допомогу, і за те, що нагадали нам хто ми такі, звісно у нас була угода, але…
– Що «але»?! Ви, телепні, і досі сиділи б в своїх норах, як би я не підказала вам, як приручити ноктем. Це я заманила мисливця, я привезла складові для вибухівки! Ви мені ноги маєте цілувати! – Мадам Стефанія кричала не своїм голосом, непокори вона не чекала. За її чудовим планом, кажани мали б увіковічити її ім’я в історії свого клану, як рятівниці від підземної тюрми, але не сталось. Зармул тихенько підкрався позаду старої і міцно схопивши, прошипів їй в самі вуха.
– Корни не кланяються людям!
З цими словами він перерізав Моранн горлянку і скинув її труп з балкону до низу. Дві ноктеми жваво накинулись висмоктувати з розбитих залишків душу. А родичі бурхливо аплодували сину Білокрилого.
За всім цим безчинством спостерігали двоє людей, молодий юнак і чоловік чиє лице перекреслювали шрами. Обидва переглянулись в момент смерті Стефанії. Юнак спитав свого напарника:
– Як будемо діяти?
– Підірвемо тут всіх цих потвор, – пролунав позаду голос Браса де Ріга.
Чоловіки озирнулись, проходом до них наближався Брас, якого супроводжувала вродлива жінка.
– Ось, ледь підхопила, вирішив політати на дозвіллі, – промовила вона, тріпнувши мисливця по плечу.
– Так, без Ібріси, я б приземлився менш вдало, – усміхнувся Брас, – Гектор, Кайл, радий бачити вас, добре, що вчасно дістались!
Чоловіки обмінялись братніми рукостисканнями, де Ріг ввів колег мисливців в курс справ.
– Ну і виляпаєшся ти, Брас, вічно по самі вуха, – простягнув старший чоловік. Ібріса шикнула на нього.
– Так міг попасти будь-хто з нас, Гектор! Ніхто не знав, що Стефанія зрадниця. Пропоную зібрати вибухівку і сконцентрувати всю її тут, коли вони підірвуть нижні яруси, вони візьмуться за поверхню, тоді самі себе і знищать, – жінка обдивилась своїх напарників, – всі за?
Чоловіки хитнули головами у відповідь.
– От і домовились, я позбираю вибухівки зверху, скоро повернусь, – Ібріса розвернулась і розправивши руки миттєво обернулась на велику сову. Птах змахнув крилами і ледь чутно полетів в гору печери.
– Як вона це робить? – хмикнув юнак.
– Вчися, адепт, таких, як вона одиниці. Ходімо, є ще справа. Маємо знайти мою амуніцію, скорше всього вона в головній залі. – Брас закликав за собою Кайла. – Гектор, чекай на Ібрісу.
В печері панував хаос, корни носились назад-вперед, тягали якесь спорядження, ліфти то підіймались то опускались, тож ніхто не помітив двох людей. що проникли до тронної зали. Брас і Кайл озирнувшись, переконавшись у відсутності перешкод, підскочили до столу засідань, де, як і припустив Брас, лежала мисливська зброя.
Де Ріг швидко укомплектував речі, а Кайл роздивлявся інші прилади, набиваючи деякими з них свої кишені.
– А все ж шкода, що їх доведеться знищити, розумні чортяки! – сказав хлопець витріщаючись на черговий винахід. – О, катапульта! Згодиться!
– Все, ходімо, я знайшов що шукав, – Брас помахав чудернацькою запальничкою.
– Вирішив на привидів пополювати? – саркастично підмітив Кайл.
– Маю борг – мушу віддати, хутчіш!
В цей час пролунав вибух, це корни почали засипати свої нижні підземелля. Чоловіки пробрались назад до тунелю, куди вже повернулась Ібріса притягнувши численні заряди вибухівки в чіпких і сильних кігтях.
– А місто не піде під землю? – засумнівався юнак.
– Ні, тут вдало розташовані підпори з заліза і каменю, хіба асфальт трохи перекривить. – Брас розділив пристрої між товаришами.– А тепер слухайте уважно! Нам треба підірвати кути печери. Але цього не достатньо, щоб покінчити з корнами треба вибух більшої потужності, хтось має святу олію?
– Цілий міх, – Гектор поплескав по бурдюку, зробленому з шлунку вовкулака, – гупне так, що тиждень буде горіти!
– Ібрісо, візьмемо олію разом з вибухівкою і піднімемось до гори.
Сова ухнула у відповідь. А знизу Білокрилий продовжував підбурювати свій народ до винищення людської раси. Корни, в очікуванні полювання і свободи, збожеволівши, бушували. Багато з них народились вже в катакомбах, проте жага крові була закладена в їх підсвідомості. Ноктеми вищали і гарцювали в передчутті поживи. Почулись вибухи в нижніх катакомбах, печера наповнилась пилюкою. Білокрилий гаркнув:
– А тепер, підривайте верхній шар землі! Нарешті ми побачимо світло зоряного неба!
Зармул дав команду, кажани натискали на важелі, проводи від яких мали запалити вибухівку зверху, але у відповідь була тільки тиша. Коноа безпорадно проричав, і лиш здійнявши голову доверху, побачив там ширяючу сову, яка тримала в кігтях Браса де Ріга. Білокрилий скомандував дістатись мисливців, але з різних боків почали сипатись стіни печери, це Гектор і Кайл з маленької розкладної катапульти жбурляли запалені вибухівки по різних боках. Зверху корнів засипала земля, почалась паніка. Але найгірше було потім. Брас підпалив свій заряд і примотавши до нього бурдюк з олією скинув вниз. Долетівши до скупчення крилатих, вибухівка спрацювала, олія підсилила її дію. Всі кого торкався цей вогонь миттєво обертались на попіл, Коноа і Зармул застигли обпеченими фігурами, ніби старі дерева на попелищі.
Сова неслась тунелем, вихід з якого єдиним лишився не замкненим, біля річки за містом, де планували зробити атаку корни. За кігті Ібріси вхопились троє чоловіків, в п'яти яким дихало полум'я святої олії. Птаха вилетіла на поверхню, а за нею вирвався потік жару. Перетворившись на людину, жінка скинула нарешті свій баласт, мисливці сторчма покотились пожовклою травою. До сходу сонця лишалось пару годин. Так, за одну ніч Замежів'я втратило цілий народ, неповторних підземних ноктем і міністра Захисту Химер. Віддихавшись, мисливці Ордену обдивились все навкруги на предмет залишків своєї діяльності. Переконавшись, що все залагоджено, Гектор підпалив сигнальний вогонь, над головами почувся гул гвинтокрила, хоча самого його було не видно. Нізвідки, зверху опустилась мотузкова драбина. Кайл першим забрався на неї, за ним Гектор та Ібріса, Брас чогось вичікував. Жінка гукнула:
– Скорше, дія витримки хамелеону не вічна! Чого чекаєш? Бадроу тримає портал для проходу в Варшаві, мусимо встигнути до світанку!
Чоловік озирнувся і крикнув:
– Алаг!
З під землі потягнулось зелене світло і перед мисливцем встав воїн.
– Я тримаю свої обіцянки, – Брас витягнув запальничку і чиркнувши кресалом підніс її до привида.
Той лише покірно схилив голову, його примарне тіло зайнялось і, врешті, перетворилось на ефемерну хмару, що миттю розтанула. Брас заскочив на драбину і за хвилину вже сидів поряд з напарниками в кабіні гвинтокрила.
Кайл подав знак пілоту і вони, зробивши пару кругів над Белзом, щоб переконатись що все гаразд, посунули в сторону польського кордону.
Ібріса качала головою.
– Ти будеш мати неприємності за те, що звільнив проклятого самовільно.
– Це вже мої проблеми, взагалі-то я його знищив, – огризнувся де Ріг.
Ранком пожежні бригади тушили палаючі терена за рікою. Голова МНС давав інтерв'ю місцевій пресі, а в заголовках газети значилось:
"Через недбалість і підпал сухої трави торф в надрах землі почав горіти. Пожежники вже взяли під контроль ситуацію». |
Рассказ открыт для комментариев