08:30 03.05.2020
Вітаємо переможців 53-ого конкурсу!

1 Олена ar027 Перелітний

2 Юлес Скела ar038 Полювання на Чугайстра

3 Макс Пшебильський ar008 Монетний двір


07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Фінал

Автор: АлексМокієнко Количество символов: 39670
Конкурс № 53 (весна 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ar007 МІСЦЕ ДЛЯ ЩЕ ОДНОГО ШАНСУ


    Тепла цегла Бібліотечної стіни гріє спину, і Вагрант(1) з насолодою притуляється до її шорсткої поверхні. Вітер, граючись, несе повз нього чортиків з пилу, сміття та паперу. За якусь мить вони губляться у серпанку, що огортає навколишню піщану пустку. Дрібний, білий пісок тягнеться до самісінького небокраю, але Вагранту відомо, що пустельна порожнеча має свій кінець.
    Башта Безмежної Бібліотеки(2), складена з потрісканої темно-коричневої цегли, самотньо стирчить з піску, відкрита всім вітрам та жорстокому промінню білого сонця, яке ховається в вишині, десь над головою. Мінлива пляма світила на віки зависла в зеніті, ніби дірка в самісінькому центрі небесної півсфери.
    Розігріте повітря мерехтить навкруги, малюючи дивні картини міражів й Вагранту здається, що він бачить місця якими йшов, долаючи свій довгий, та, як вважалось декому, безнадійний шлях. Але химерні видіння розчиняються, лишаючи його сам на сам із сонцем та втомою. Знесилення лягає на плечі важким мішком, змушуючи Вагранта сісти на останню, вже вкриту піском, сходинку.
    Скреготіння заліза долинає згори й чоловік виринає із втомленого заціпеніння. На його волосся й плечі сиплються цегляні крихти. Піднявши голову він дивиться на стіну Бібліотеки, що губиться в осяяній сонцем вишині. Щось, відблискуючи полірованим металом, повільно рухається вниз до землі, та самотньої людини, що відпочиває біля підніжжя башти з помаранчевої цегли. Дуже скоро Вагрант бачить величезну сталеву змію, яка ігноруючи будь-які закони світобудови, наближається до нього, дзижчачи моторами та брязкаючи металевою лускою.
    Спустившись змія на мить завмирає, ніби готуючись до нападу. Досконале, сегментоване тіло вбивці сяє на сонці так, що очам стає боляче. Скляні очиська фокусуються зеленими кришталиками, ловлять погляд чоловіка. Вагрант спокійно мовчить. Змія декілька разів гойдається зі сторони в сторону. Її велика макітра майже впритул наближається до чоловіка і він чує різкий свист. Зміїна голова розкривається з шипінням, немов химерна квітка. Летять в різні боки краплини мастила впереміш з чимось біло-жовтим, неприємним. З мішанини металевих деталей, механізмів та сплетіння тремтячих, напівпрозорих, вкритих слизом трубочок, на Вагранта дивиться немолоде, але все ще красиве, жіноче обличчя з заплющеними очима.
    — Ти вирішила ще раз спробувати мене вбити, Сентін(3), та, що береже стародавні знання?
    Вагрант всміхається. Зміїне тіло тихенько вібрує, та дзижчить моторами. На стиках сегментів проступають крапельки жовтуватого мастила. Жіноче обличчя повільно розтуляє тонкі, безкровні вуста, але очей не розплющує.
    — Ні, непосидо! Мені просто стало цікаво. Тепер ти, той, що може вільно ходити між осередками життя, знаєш все. Ти отримав відповіді на питання, які не давали тобі спокою весь той час, що ти себе усвідомлюєш. І що ж ти робитимеш тепер? Ти вже обрав свій шлях?
    Чоловік невесело посміхається та хитає головою. Вкрита мілкими, що ледь загоїлись, порізами рука куйовдить брудне, сивіюче волосся. Порізи світяться зсередини кривавим, червоним світлом. Сумний погляд розфокусовано зупиняється на далекій лінії горизонту. Десь там, за невидимою стіною туману, схований від усіх існуючих, чекає на Вагранта Головний Вимикач.
    
    ***
    
    Гарно все ж таки бути Драфтом(4). Хто-хто, а вони точно знають що їм робити. Єдине, осередок у них, занадто дивний. Навіть не просто дивний, а химерний у креслярів осередок. Вагрант коли до тями прийшов, спочатку взагалі нічого зрозуміти не міг.
    Одного разу туман, що оточує всі осередки життя, нахлинув та затопив частину території на якій мешкали Драфти так, ніби не було площі та декількох будівель креслярських. Коли ж туман відступив до своїх звичайних меж на білій бруківці лежав досі нікому не відомий чоловік.
    Так і вийшло, що першим осередком, який побачив Вагрант, коли до тями прийшов, була чудернацько розмальована територія креслярів - химерна мішанина з різнокольорових ліній. От бачиш бувало стіл, а поверхня його геть уся покреслена. І ніби немає системи у тих малюнках, а придивляєшся, і помічаєш, як лінії на стіну, поряд з якою стіл стоїть, переходять. Деякі Драфтом, що поруч сидить мандрують, та поєднуються з візерунком, на підлозі зображеним. І змішується все, аж в очах мерехтить, та лячно стає. Тікуть завше, живуть своїм життям, креслярські лінії.
    Весь осередок у Драфтів білий-білісінький. Будівлі, меблі. Земля теж біла. І все у лініях. Частіше всього колір намальованого чорний. Але зустрічаються сині фрагменти. А якщо на червоний натрапиш - вважай пощастило. Люблять креслярі червоний колір. Важливий він для них. А що частіше за все червоне? Звичайно кров. От у тому то і біда, яку інколи Драфти коять.
    Мало того, що осередок свій у геометричний жах перетворили. До всього й самі креслярі страшнувато виглядають. Вони добрі насправді. Страшні, але добрі. Високі, вище Вагранта це точно. Худі-худі. Шкіра біла, як все у них в осередку. Руки довгі, майже до колін. А на кінчиках тонких пальців чорне з'являться, гостре - інструмент, функція їх, креслярські принади.
    Малюють-креслять Драфти дуже вправно. Така чітка геометрія у їх малюнках бачиться, що Вагранту інколи недобре стає. І фарба на кінчиках пальців сама у них з'являється. Чорна, синя. Звідки креслярі отримують червоний колір Вагрант теж бачив, але згадувати це зайвий раз не хотів.
    — Ось ти кажеш іти. А куди й навіщо - сам не знаєш. Вештатись всюди без мети, це діло дурне! У кожного своя функція повинна бути!
    Кресляр дивився маленькими, широко розведеними, чорними очима кудись в середину лоба чоловіка. Вони завжди так, в очі не дивляться, погляд не зловиш. А відчуття таке, ніби тебе всього вже окреслили та на прості елементи поглядом розділили.
    Слова ці Вагрант чув вже не вперше. І навіть не втретє. Кожного разу, коли він збирався в дорогу, хтось з креслярів заводив те саме, про безцільність Вагрантового існування. Та цього разу щось було не так.
    Як зажди, незрозуміле почуття почало крутити Вагранту нутрощі за декілька днів до того, коли він точно зрозуміє - більше сидіти на одному місці йому несила. Кличе щось, спочатку тихенько, а далі все сильніше та сильніше. Вабить Вагранта шлях. І не важливо, куди саме. Головне рухатись. До всього, у такі моменти, все навкруги видавалось Вагрантові неприроднім, та дратуючи неправильним.
    Але сьогодні все дійсно було не так, як завжди. Перед ним стояв не аби хто, а сам головний кресляр. Драфти жили дружньою громадою й очільника обирали усім осередком. Кресляр, чиї лінії були найточнішими, тепер дивився Вагранту у вічі. Це було дивно, бо погляд такий серед креслярів майже не зустрічався. І значити він міг лиш те, що розмова буде над важливою.
    — Сьогодні до мене завітав Жовтий Птах. Частина того, хто відає туманом, який осередки розділяє. — Драфт поглянув на молочно-білу стіну, що стола нерушна, в якихось десяти кроках від них. — Дай но мені свою руку, непосидо. Мої лінії подорожують усіма центрами життя нашого світу. Птах велів тобі допомогти. І здається, я знаю чим саме зможу бути тобі корисний.
    Вагрант, не розуміючи чого чекати, простягнув свою ліву руку зап'ястком до гори. Тканина помаранчевої сорочки, що вже трохи втратила колір від часу, відкрила бліду шкіру з тонкими нитками вен. Вказівний палець Драфта затанцював, виводячи на зап'ястку дивну, та доки незрозумілу мішанину ліній. Болю майже не було. Шкіру легенько пекло, та ніби поколювало тоненькою голкою. З кожною новою лінією в голові Вагранта з'являлось розуміння та зв'язок з цим дивовижним малюнком. Лінії на шкірі рухались, зміщувались в сторону, ніби стираючись, а під пальцем кресляра з'являлись, та миттєво зникали, всмоктуючись, маленькі краплі крові.
    Вагрант намагався навіть не дихати до того моменту, коли кресляр відступив, ніби втративши до нього цікавість. Тепер, обмежена видовженим прямокутником, на його лівому зап'ястку жила своїм мінливим життям мапа осередків існування. Схематична, але доволі точна. Чоловік провів пальцем по вмить схолоднілій ділянці шкіри. Мапа рухалась відповідаючи на дотик. Осередки де хтось мешкав були зображені синім кольором, туман та лінії, що відповідали відомим шляхам між ними - чорним. Криваво-червона крапка позначала місцеперебування самого Вагранта.
    — До цього часу ти вештався всюди без мети. Навмання. Тепер ти маєш найточнішу мапу нашого світу. Все, куди сягають лінії Драфтів, на ній зображено.
    Чоловік роздивлявся малюнок. Наближував, віддаляв. І як не крутив, бачив, що в центрі дивного малюнку, сплетіння ліній та синіх зон, територій де існувало життя, була не замальована пляма. По всьому виходило, що в самісінькому серці їх світу було порожньо.
    Кресляр мовчки слідкував за діями Вагранта і відповів, не чекаючи на питання, що майже зависло, в повітрі.
    — Що саме знаходиться всередині нашого світу, не знає ніхто. Лінії жодного з креслярів не досягають туди. Можливо ця таємниця відкрита Жовтому Птаху, нехай шляхи його будуть вільними, а подорожі туманом легкими, але він ні з ким не ділиться своїм знанням.
    Вагрант, дякуючи, сховав мапу під рукавом сорочки.
    — Слухай, кресляр, я ставив це питання усім, хто волів до розмови. Тобі ніколи не здавалось, що з нашим світом щось не так? Все що коїться навкруги якесь протиприродне. Мені інколи видається, що наш світ це щось штучне?
    Але співбесідник знов повернувся до свого звичного стану, і дивився кудись у самісінький центр лоба Вагранта.
    — Ми Драфти, наша функція - креслити лінії, зв'язувати осередки. У всіх повинна бути мета, своя функція. Один ти вештаєшся, а навіщо й сам не знаєш.
    За мить кресляр повільно йшов геть, до білих, чудернацько розмальованих, будівель свого осередку, ніби забув розмову і свій подарунок. Ох і не надовго ж вистачило йому зустрічі з Жовтим Птахом.
    Дивина того, що відбувається навкруги, яка не давала спокою Вагранту з перших днів, з того моменту, як він усвідомив себе в осередку креслярів, почала потроху роз'яснюватися. Свої питання він ставив всім, і Драфтам і мешканцям інших осередків, до яких зміг дістатись. Але відповідей не отримував. В якийсь момент навіть виявив, що він єдиний може, без певної, як тоді здавалось, мети, подорожувати від однієї зони життя до іншої. Скоріш за все таке саме вміння було й у Жовтого Птаха, якого місцеві поважали, ніби втілення чогось божественного, але з цією істотою зустрітись йому ще не довелось.
    І ось саме тепер Вагрант усвідомив свою ціль, функцію, як казали усі, дуже точно. Ніхто не дасть відповіді на його питання. Тож отримати їх він мусить сам.
    Звірившись з подарованою Драфтом живою мапою, Вагрант підійшов до молочно-білої стіни туману. Останнім з відмічених креслярами місцем, за яким починалась порожнеча “дірки у серці світу” був осередок, з назвою Башта Безмежної Бібліотеки. Про таку місцину Вагрант навіть не чув.
    Зазвичай мешканці світу, коли до того була потреба, подорожували між заселеними місцинами за допомогою спеціальних шляхів, що розсікали туман у чітко визначених місцях, та відкривались лише у конкретно означений час. Але Вагрант був єдиним, з принаймні йому самому відомих мешканців світу осередків життя, кому не потрібні були жодні шляхи. Більш не вагаючись він увійшов до білого туману. Мертва для усіх інших субстанція легко поглинула його. Центр світу чекав. Здавалось, що всі відповіді знаходились у місці, до якого не змогли дотягнутися всюдисущі креслярські лінії.
    
    ***
    
    Молочно-біле ніщо вирувало навколо, але Вагрант впевнено крокував вперед, не зважаючи на мороки, які створював хитрун-туман. Щось носилось поряд, легкі, майже не відчутні, сутності торкались шкіри. З білісінької імли виринали обриси незвіданих будівель, сяючи різними кольорами, літали туманом плями світла, але жодна з них не була живою та мислездатною.
    Жовтогарячий згусток пронісся поряд, і чоловік відчув щокою живе тепло. Світловий привид промчав повз ще раз, і ще. Вагрант зупинився. Його помаранчевий комбінезон був най недоречнішою штукенцією у цьому потонулому в імлі місці. Пляма жовтого світла зависла перед ним та, роздираючи туман на шматки, на Вагранта зиркнула хитра пташина голова з жовтим пір'ям. Птах був середнього розміру, з золотавими очима, довгою шиєю, та коротким мідним дзьобом.
    — Система функціонує як треба, — промовив Птах. Дзьоб його розтулявся не влучаючи у слова. — Всі живуть як живуть, у кожного своя функція. Один ти швендяєш, незнамо навіщо, і куди.
    Вагрант дивився на скуйовджену пташину голову, що стирчала з жовтої туманної хмари, й не знав, що собі думати. Жовтий Птах, уособлення місцевого бога, сутність, яка не з'являється за так будь-кому. Ті ж Драфти вірять, що поява Жовтого Птаха несе велику вдачу, та не цурається кривавих жертв. Тож така зустріч коштує дорого. Птах на мить зник, ніби пірнув у туман, а коли з'явився тримав у дзьобі невеличкий пластиковий прямокутник. Вагрант обережно взяв до рук шматочок пластику та повільно покрутив у пальцях. Поки він здивовано роздивлявся власне зображення у невеличкій прямокутній рамочці, жовтогарячий згусток зник. До вух чоловіка долинув, віддаляючись, голос Птаха.
    — Це твоя картка доступу, непосидо. Одного разу згубив, а мені по всьому туману шукати! Більш не втрачай. Без неї тобі не пройти до Головного Вимикача.
    Картка в руках була ледь теплою. Поверхню її вкривали глибокі подряпини. Поряд з фото, вцілів єдиний напис:
    “Співробітник з ПОМАРАНЧЕВИМ рівнем допуску. Департамент супроводження енергетичних систем”
    Подряпини знівечили те місце на якому, і то Вагрант знав точно, повинно було бути написане його ім'я. Цей клаптик білуватого пластику з не усміхненим обличчям був Вагранту гарно знайомий. Колись, мабуть, у минулому житті, він щодня тримав його у руках та використовував. Де? Для чого? Спогади губились у всюдисущому тумані, наче були близькими родичами з Жовтим Птахом. До речі, й голос цієї дивної істоти також виринав із клаптиків на які нині перетворилась пам'ять. Колись Вагрант, якого звичайно кликали зовсім по іншому, часто спілкувався з тим, хто тепер перетворився на Жовтого Птаха.
    Те саме відчуття ненормальності оточуючого світу накотило знову. Дійсно, щось змінило, переплавило, граючись, усіх з ким довелось зустрічатись Вагранту. Сама тканина реальності спотворилась під впливом невідомих нікому сил. А коли реальність відшуміла незбагненним штормом, у каламутній масі туману лишились плавати, бульбашками спокою, поодинокі осередки життя, заселені скаліченими створіннями, що втратили останні крихти пам'яті. Але натомість отримали прив'язку до своїх чудернацьких функцій і абсолютну апатію до всього, що трапилось. Всі вони вважають, що так і треба. Що це і є нормальне життя. Один лиш Вагрант борсається, намагаючись щось зрозуміти. І так, він єдиний хто носить помаранчевий комбінезон, та виглядає як справжня, неспотворена людина.
    За декілька кроків туман розступився і Вагрант по коліно провалився до загуслої темно-зеленої гидоти. Поодинокі згнилі дерева стирчали так близько, що чоловік міг торкнутись їх рукою. Вдалині бовваніли обриси частково зруйнованих споруд і Вагрант впізнав осередок життя Дефендерів(5). З одного боку це означало, що він майже дістався до дірки в середині світу і того, що Жовтий Птах називав Головним Вимикачем. Все псувало те, що Вагрант добряче знав норов Дефендерів. Пройти через їх місцину спокійно буде дуже не просто.
    
    ***
    
    Треба було знов поринати у туман. Хоч і не можна так часто це робити. Одного разу Вагрант, по тоді ще незнанню, увійшов до туманних володінь двічі, бо дуже не сподобався йому осередок до якого принесли непосидючі ноги. То було майже мертве місце, і жодного бажання називати його вмістилищем життя Вагрант не мав. Обляпані жовтувато-зеленою пліснявою коридори вулиць тягнулись врізнобіч. На стінах пульсували хворим, блідим світлом пухирці наривів, а до чоловіка повільно сунули, вражені дивною пліснявою істоти, без очей, та у незрозумілих, майже живих лахміттях, чи то одягу чи вже чогось неприродно живого. Все навколо рухалось, тоненько стогнало, а ніздрі різав огидний сморід. Живе так смердіти не повинно. Побачивши все це, Вагрант не вагаючись впав в обійми туману, з якого з'явився мить тому.
    Потім хтось із Драфтів розповів йому, що так інколи буває. Хворіють осередки життя. Коли туманом котиться незрозуміле хвилювання, він змінює свої межі, десь забираючи, а десь і віддаючи трішки нового простору. Такі хвилі можуть викинути не тільки незнайомця у помаранчевому комбінезоні, а й заносити різноманітну пошесть. І кольорова пліснява, що нищила будівлі та виїдала очі живим, позбавляючи їх глузду, не була чимось таким вже дивним, з того, що може прийти до осередків життя ззовні.
    Віддавши себе на волю туману двічі поспіль, без належного перепочинку Вагрант наразив себе на іншу, не менш підступну ніж невідома хвороба небезпеку. Туман не простив такого вільного до себе відношення та заморочив мандрівника як слід. Чоловік блукав різнокольоровим маревом декілька днів, провалювався у забуття та виринав у якихось зовсім незрозумілих осередках, допоки знесилений не впав на територію, якою володіли Драфти.
    От і зараз, продираючись крізь темну, загуслу масу він якийсь час міркував, чи не варто повернутись та віддати себе на волю туману. Але блукати ні чим, незрозуміло скільки часу Вагранту не хотілось. Хвилювання туману частішали. Шторми приходили, і кожний з наступних був сильнішим за свого попередника. Мешканців осередків це не дуже турбувало. Вони сприймали все, як єдино можливий сценарій та до іншого не прагнули. А от Вагранту інколи здавалось, що одного разу прийде наймогутніший шторм і зітре всю цю карикатурну копію справжнього життя Жовтому Птаху під хвіст. І лишиться тільки каламутний туман, а він, Вагрант так і не дізнається, що ж сталось з навколишнім світом.
    
    ***
    
    Коли Вагрант вибрався на суху землю почало темнішати. Осередок Дефендерів - єдине місце, де зберігалась зміна дня і ночі. Хоча жодного небесного світила тут як раз і не було. Небо починало тихцем темнішати, а потім майже миттєво падали важкі сутінки, за якими приходила глупа ніч. Але час до темряви ще був.
    Вагрант крокував до не таких вже й далеких будівель, що розтяглись на півострівці з одного боку оточеному неглибоким болітцем. Інший край доволі витягнутого півострова впирався в стіну туману. Чоловік звірився з живою мапою. Все вірно. За осередком Дефендерів лежала Безмежна Бібліотека, місце до якого вони ніколи нікого не допускали.
    Перший з місцевих з'явився як завжди нечутно. Деякий час Вагрант крокував поміж майже неушкодженими сірими будівлями наодинці. Але за мить шкірою відчув ворожі погляди. Дефендери відділялись від стін, середнього зросту, міцні, закуті у легку броню тіла. У кольорі одягу домінували темно-сірий та коричневий, змішані у камуфльоване забарвлення. Зброї місцеві не носять, та й нащо їм, коли вони самі собі ліпша зброя. Майже людські обличчя з хижими, недобрими поглядами, короткі зачіски темного волосся із татуйованими на потилицях номерами. Та руки, з чималими пазурами.
    Вагрант гарно знав, що зараз буде. Одного разу він забрідав на їх територію, але тоді його відпустили, наказавши, що за наступне порушення чекатиме двобій з одним із місцевих. Так воно й вийшло. Чинити опір в такій ситуації - діло дурне.
    Спалахнули десятки прожекторів. Вмить злетіла до небес рухома летюча платформа арени - коло діаметром приблизно з десять широких кроків. До землі була бісова купа метрів.
    З одного боку стояв Вагрант, а з іншого - плечистий Дефендер, з пазуристими сильним руками. Обличчя його було хижо розмальовано червоним та чорним. За мить почався бій і Вагрант швидко втратив будь-яке сприйняття реальності. Спочатку чоловік намагався відбиватись, але його били, били та ще раз били. Він вставав, втираючи кров, блокував один удар з дести, лиш для того, щоб отримати наступний, та знову впасти. Протистояти сильному вояку, що живе боєм, було неможливо.
    Пропустивши ще одну потужну атаку Вагрант втратив рівновагу та полетів за межу летючої платформи. Тепер він висів, вчепившись пальцями за нерівну поверхню краю. Внизу гомонів натовп глядачів. Дефендер, красуючись, не поспішав до своєї жертви, розуміючи, що вилізти тому самотужки несила. Боліло відбите ліве плече. Супротивник крокував повільно, насолоджуючись, і в цю мить Вагрант відчув на своїй правій руці додаткову важкість. Вмостившись на його пальцях, прямісінько в самі очі, глядів йому Жовтий Птах. Створіння повело головою і миттєво почало кігтями дерти шкіру на його правій руці. Кров бризкала навсібіч. Летіла в обличчя. Вагрант заволав. Птах декілька разів вдарив дзьобом. Потім легко злетів та розчинився у сутінках.
     — Терпи біль, непосида! Як цей воячок підійде ближче, вдар як слід! Дивитись на тебе гидко, б'єшся як дівка! — Голос Жовтого Птаха лунав лише у голові Вагранта, що ритмічно пульсувала болем.
    Супротивник наблизився. Присів та заніс пазуристу руку для останнього удару. Але вдарити він не встиг. Біль вщух. Від руки по всьому тілу розливалось тепло, а свіжі порізи майже затягнувшись, світились та пульсували в такт серцебиттю червоним світлом. Вагрант різко смикнув тіло вперед лівою рукою, відчуваючи силу, якої у нього ніколи ще не було. Вистрибуючи з-за краю наніс він перший удар. Дефендер відлетів, але швидко піднявся. Рушив до чоловіка більш обережно. Замахнувся, та Вагрант більше не збирався терпіти атаки. Бити сьогодні буде лише він.
    З вишини рухомої платформи Вагрант бачив, як осередок Дефендерів заповнювала каламутна туманна юшка. Насувався шторм. Він був вже зовсім близько. Недарма відчуття біди розливалось навкруги не гірше за бурхливе море туману. Десь там, унизу миготіли розмиті тіні, це хазяї осередку, забувши про безглузду тепер бійку, марно намагались врятувати хоч щось зі свого звичного життєвого простору. Але чомусь чітко розумілось - всі їх намагання марні. Такого шторму, що йшов зараз. майже від самої межі дірки в центрі світу Вагрантові бачити ще не доводилось. Туманом гуляли різнокольорові блискавки, а вітер свистів, набираючи силу, ніби вирішив здмухнути чоловічка у помаранчевому комбінезоні, немов дивну пір'їнку.
    Дефендер почав відновлюватись після останньої атаки. Ушкоджене тіло повільно, з тріском, немов ламають сухі гілки, підіймалось на ноги. Хижі очі знов набували ясності та зосереджувались на своїй цілі. Вагрант посміхнувся. Знівечена правиця, дивний подарунок Жовтого Птаха, містила ще достатньо сил для продовження двобою. Але не зараз. Досить. Другого раунду сьогодні не буде.
    Стоячи на самісінькому краєчку платформи, Вагрант широко розкинув руки, та повалився не дивлячись, спиною вперед, в порожнечу. Вітер гудів у вухах, десь поряд били невидимі блискавки, а він летів туди, де вже вирував мінливий океан, що затопив все навкруги. Поринаючи в туман, ніби у теплу воду, Вагрант ще встиг побачити, як над краєм летючої платформи висунулось, тримаючись міцними пазуристими руками, сильне тіло Дефендера. Хижа пика провела його здивованим поглядом залитих кров'ю очей, ніби не розуміючи, як це можливо - піти з поля бою не закінчивши бійку.
    
    ***
    
    Ніколи ще, потрапивши до туману, Вагрант не опинявся одразу в іншому осередку. Цьому завжди передувало ходіння між дивними мороками. Але тепер, впавши у шторм, що розігрався, він за мить опинився у невеличкій кімнатці, поряд з залізними дверима. У вухах ще дзвеніло відлуння, а перед очима стрибали різнокольорові зайці, яких він нахапався пролітаючи повз численні блискавки.
    Вагрант поглянув на живу мапу, що оселилась на його лівому зап'ястку. Червона крапка вказувала на те, що він опинився саме там де треба - на межі відомих осередків існування, коло самісінької дірки у серці світу. Вагаючись лише мить він торкнувся двері, яка легко прочинилась, випускаючи свого невільного бранця у широкий коридор геть заставлений книжковими шафами. Книжки були всюди, далі коридор роздвоювався перехрестям, від якого тягнулись нові та нові шляхи. Лабіринт, зрозумів Вагрант. Звичайно куди йти, та що саме шукати у цьому дивному місці - він не знав.
    Тихий металевий лязкіт не дав Вагрантові насолодитись видовищем неймовірної кількості книжок. До цього часу у світі осередків життя йому не траплялась жодна, але чоловік чітко розумів що це саме вони. Лязкіт наростав, до нього додавалось шипіння. Щось стрімко виринуло з-за ближньої полиці. На Вагранта дивилась велика, майже з людину розміром, змія із товстенним сегментованим тілом, що зблискувало полірованим металом. За мить до неї додалась ще одна, більша. Потім іще й іще. Змії повзли проходами, спускались з книжкових полиць, їх ставало все більше та більше. Злі очі, що світились жовтим, неприродним світлом, були нібито, виготовлені з штучного каміння.
    Коли змії, тихо погойдуючись та дзижчачи моторами заповнили весь простір, до Вагранта виповзла найбільша із них, з великими смарагдовими очима.
    — Не знаю як ти пройшов наших пришелепкуватих сусідів-вояків, але у Башті Безмежної Бібліотеки чужинцям не місце! Ніхто не доторкнеться до останніх знань, про світ, що загинув! Я Сентін, правителька осередку знань, й моє слово тут закон!
    Змії, з шипінням та лязкотом, немовби тільки чекали на команду сунули на Вагранта, а той, рефлекторно, не розуміючи що робить виставив вперед праву руку. Подарунок Жовтого птаха, сила, що тепер жила десь під шкірою, ховаючись за налитими криваво-червоним світлом шрамами, миттєво відреагувала на атаку. Але цього разу все вийшло не так, як з Дефендером. З руки Вагранта вистрілили врізнобіч тонкі короткі промені червоного світла. Промінчики вдарили точнісінько у точку між очима кожної зі змій, і за мить всі вони скам'яніли, не рухаючись, з розкритими хижими пащеками, та завмерлими поглядами скляних, штучних очей. Якийсь час нічого не відбувалось. Вагрант зачудовано розглядав механічних істот, що за мить роздерли б його на шмаття, а потім в центрі лоба кожної змії відкрилось маленьке віконце. У ближніх Вагрант помітив такі ж самі пластикові прямокутнички, зі світлинами людських облич, схожі на картку, яку свого часу отримав і сам. Голос Жовтого Птаха промовив чітко та владно.
    — Носій частини моєї сили має право пройти далі! Він останній, хто носить помаранчеву форму мешканця Першого осередку. Без нього наш світ приречений. Шторми сильнішають! Дуже скоро настане час, коли прийде таке збурення туману, що життя у тій формі, в якій воно збереглось, зникне назавжди. Допоможіть йому пройти фінальну ідентифікацію!
    Промені згасли, так само швидко як і з'явились. Тихо зачинились маленькі віконця, ховаючи істині обличчя чудернацьких мешканців цього місця. Шарудіння та звуки моторів знов заповнили простір. Механічні змії зникали одна за одною. Шарудячи розповзались вони безкінечним, повним старих книжкових шаф простором.
     Смарагдові очі старшої з народу Сентінел дивились на Вагранта зі сумішшю суму та здивування.
    — Вибір Птаха незвичайний настільки ж, наскільки божевільний він сам. Хоча, хто б міг подумати, що лишився хоч хтось, із дотепер замкненого та спорожнілого, першого з осередків життя. — Змія ще раз окинула чоловіка зеленими очима, зашипіла та повільно поповзла вперед, минаючи численні книжкові полиці.
    Вагранту нічого не лишалось, як вертіти головою навсібіч, та рушити слідом. Їх оточував безмежний лабіринт з книжкових шаф та полиць, через декілька хвилин перебування у якому, будь-хто втратив би орієнтири та безнадійно заблукав на віки. Але Сентін рухалась впевнено, швидко звертаючи у несподіваних місцях, чим чітко вказувала на те, хто справжній господар цього місця. Доки Вагрант швидко йшов, з незосередженим поглядом, все було добре. Як тільки він намагався розгледіти котрусь із книжок більш детально, голова паморочилась, а в очах темнішало.
    — Це місце, не зовсім те, чим здається на перший погляд. Тому не намагайся вгледіти більше, ніж воно хоче тобі показати.
    У голосі Сентін почулась веселість, і Вагранту стало цікаво, як саме всміхаються змії-вбивці, що мешкають у мінливому просторі бібліотеки.
    — Коли сюди дотягнулись лінії Драфтів, їх сприйняття зобразило нашу бульбашку, доверху наповнену інформацією, у вигляді бібліотеки. Осередку життя це сподобалось, тому він намагається так виглядати. До речі, ми вже прийшли, й у нас є одна справжня книга.
    Вагрант зупинився коло непримітного закутка, де ніби ховався старенький дерев'яний стіл, на якому лежала товста книжка у зеленій шкіряній палітурці. Поверх старої фарбованої шкіри була акуратно наклеєна смуга білого паперу.
    ДЕПАРТАМЕНТ СУПРОВОДЖЕННЯ ЕНЕРГЕТИЧНИХ СИСТЕМ.
    ЗВІТ ПРО ПОЧАТКОВІ УМОВИ ТА ПІДГОТОВКУ ДО ПРОВЕДЕННЯ ЕКСПЕРИМЕНТУ З ПРОТОТИПОМ НОМЕР ТРИ.
    КНИГА ПЕРША.
    Вагрант прочитав напис, видрукований чорною фарбою, та поглянув на Сентін.
    — Знущаєшся, металевий ти черв'як? Це що взагалі таке?
    На правій руці спалахнули, готові до бою, червоні шрами, але змія, дійсно посміхнувшись, зблиснула зеленим смарагдом очей.
    — Знущаюсь? Хотілось би, друже, але ні. Хоча, давай, притисни руку, тільки праву! Ти ж прагнув відповідей на свої питання! Це єдина річ, яка лишилась нам від Першого Осередку. Вона повинна тебе пізнати.
    На руці, над якою познущався Птах, вмить заболіли всі порізи. Вагрант поглянув на свою правицю. Шрами, більш спокійно пульсуючи, продовжували світились червоним. Чоловік підніс руку до книги. Біль посилювався, а в кишені, сама собою, затанцювала, ніби вириваючись назовні, подарована Птахом картка. Мить Вагрант вагався, а потім рука, ніби сама, доторкнулась до холодної фарбованої шкіри. Лінії гарячого червоного світла охопили зелену поверхню.
    І прийшла темрява.
    З темряви з'явилось світло.
    Зі світла народилось знання.
    
    ***
    
    Жіноче обличчя Сентін вперше розплющує очі та Вагрант зустрічається поглядом з примруженим від сонця смарагдовими очима. Біля підніжжя башти віє приємний вітерець, ніби насміхаючись над штормом, що гуляв осередком Дефендерів, здавалось лише годину тому.
    — Я завжди знав, що навколишній світ лише потворна калька з чогось значно більшого.
    Вагрант замовкає, а Сентін знов заплющує очі, гріючись у променях навіки завмерлого сонця, та починає говорити. Механічна потвора, існування якої неможливе за будь-яких інших умов, сталева змія з обличчям немолодої, але дуже вродливої жінки розповідає, а у голові Вагранта малюються дивовижні картини минулого.
    Люди завжди воювали одне з одним. Так було з тих часів, коли перша облізла мавпа схопила палицю, а друга пробила їй череп гострою каменюкою. Колесо з'явилось значно пізніше. Головним рушієм прогресу завжди слугувала жага вбивати собі подібних з максимальною ефективністю.
    З давнини поселення воювали з поселеннями, ворогували міста та країни, в кінці часів їм на зміну прийшли могутні корпорації, що отримали повну владу, та стали єдиною силою у світі до катастрофи. Багато зусиль було кинуто на нові й нові наукові дослідження, що могли прикриватись будь-якими гаслами та знаменами, але в решті решт мати єдину мету - створення зброї, що буде досконалішою ніж та, яку вигадає конкурент.
    Перед внутрішнім поглядом чоловіка пливли величезні міста повні звичайних людей, величні підприємства, виробничі комплекси, океани та поодинокі лісові масиви, дороги сповнені автівками й змілілі ріки. На заміну картинам природи та ділам рук людських приходили войовничо крокуючі загони, важка техніка, що руйнувала міста, небо повне великих залізних машин, що сипали на голови своїх супротивників незчисленні купи маленьких безпілотних роботів-вбивць, дронів, що не жаліли нікого, несучи смерть та руйнації. Беззвучно гриміли розриви точкових бомбардувань, живі та мертві тіла перемелювало довгими чергами важких кулеметів. Перекошені від болю обличчя змінювались кривавими бризками.
    Змія на мить замовкає і чоловік виринає до реальності.
    — Я вірно зрозумів, всі осередки життя, острівці більш менш нормального, простору, що плавають у клятому тумані, це залишки величезного науково-виробничого комплексу? — Запитав Вагрант, намагаючись вибити з голови жахливі картини минулого.
    Сентін схвально хитнула головою та продовжила свою розповідь.
    Виходило так, що прикриваючись від ворогів, та всього світу докупи, розробками новітніх джерел енергії, одна з мега-корпорацій винайшла, та почала створення зброї, що повинна була б перевернути усю військову справу, та вивести власника на небувалий до того рівень. Для цього у далекій безлюдній пустелі, що межувала з високими мертвими горами був побудований великий комплекс, обладнаний за останнім словом техніки, та захищений як невеличкою приватною армією так і самою природою.
    Перші прототипи зброї з'явились швидко, та працювали як треба, створюючи точкові проколи простору-часу у визначених та чітко вказаних областях. Те, що коїлось на тестовому полігоні вражало своєю жахливістю. Коливання простору однаково легко змішували у химерну купу техніку та живу плоть тих нещасних, кому випала сумна доля зіграти піхоту умовного супротивника. Для експериментів частіше за все використовували злочинців, та бранців, що служили конкурентам й потрапили у полон.
    Але, як завжди верхівці корпорації хотілось більшого. Третій прототип був зброєю масового знищення. Його планували створити та лишень відкалібрувати на території комплексу, а випробувати вже у справжніх, бойових умовах. Книга, та що ти бачив й до якої торкнувся - частина останнього нашого експерименту, того самого калібрування. Саме згадкою про ці події обмежуються наше інформаційне поле.
    — Експеримент йшов у три етапи. Спочатку ввімкнули енергетичну установку. Так, це зробили хлопці у помаранчевих костюмах, думаю там, серед них, був і ти. Наступним етапом було увімкнено третій прототип. Після цього, майже миттєво прийшов туман. Заповнив собою все, витискаючи живих до краплі. Думаю, що в цей момент нашу реальність роздерло на мільйони шматочків, та змішало з такими ж уривками інших світів. Добряче перетрусило у горнилі найпершого шторму, та виплеснуло те що вийшло назовні, змінивши закони існування та запустивши час по новому.
    Вагрант слухав мовчки, а Сентін знов грілась у променях теплого сонця.
    — Коли шторм вщух ті, кому пощастило його пережити, усвідомили себе, кожний у своєму осередку життя, новими сутностями, у змінених інколи до невпізнання тілах. Кожен з осередків життя, певною мірою, уособлював один з підрозділів нашого комплексу, та чітко прив'язав мешканців до своєї, часто доволі спотвореної функції. Вояки, енергетики, мережевики, інформаційники та аналітики, це лише деякі з тих кого тобі довелось побачити.
    Чоловік подивився на металеву змію, а вона продовжувала.
    — До багатьох з осередків життя ти не дійшов. Інколи мені здається, що це навіть на краще. Оселя, що колись була медичним блоком, навряд чи прийшлась тобі по душі. Те що там роблять з чужинцями - не порівняти навіть з дурістю Дефендерів, та нашою з тобою “теплою” зустріччю.
    — Виходить, що до якогось часу існував осередок де мешкали такі як я? — Голос Вагранта зрадливо затремтів, але він швидко узяв себе в руки.
    — Так, осередок енергетиків, йому навіть не встигли вигадати певної назви. Саме від вас ми дізнались, що прототип до цього часу працює, і у вас є контрольна панель з останнім, або як ви самі його нарекли, Головним Вимикачем.
    Що було далі Вагрант знав тепер і сам. Торкання до книги з його рідного осередку не пройшло повз нього. Потім прийшов другий шторм і людей у помаранчевих костюмах не стало. Ніхто, навіть всезнаючі металеві змії, не зміг дістатись до втраченого осередку життя. Він лишився в їх пам'яті, але зиску з цього було мало. Не стало тих, хто міг би пройти перекресленим для інших шляхом, а пристрій, прототип номер три, так і продовжував працювати, підтримуючи жахливу реальність, та народжуючи туманні шторми, що з кожним разом ставали все сильніше.
    — Останнє питання, — тихо мовив Вагрант. — Хто такий Жовтий птах?
    — Птах, це просто та складно водночас. — Змія зашуміла моторами розправляючи своє сегментоване тіло. — Жовтий, це уособлення Ш.І. нашого комплексу. Програма помічник, адміністратор, та ще багато всього. Він те, у що переродився штучний інтелект, під впливом пристрою, що досі працює там, за туманом, у самісінькому серці нашого світу. Жовтий Птах отримав свідомість та згадав себе першим. Йому відомо все, і він може дуже багато, але вимкнути прототип йому не під силу. Це може зробити лише той, хто сам є частиною Першого Осередку. І це ти Вагрант!
    Чоловік подивився на Сентін, але сталева голова зачинилась, немов квітка, що засинає, коли сонце ховається за горизонтом. Вітер посилювався, пісок, сміття та уривки паперу знов утворювали чортиків. Смарагдові очі змії спалахнули, а металевий голос вимовив, чітко промовляючи слова.
    — Нікому не відомо, що буде, коли пристрій вимкнуть. Але й лишати все напризволяще не можна. Тому - вибір за тобою непосидо!
    Механічна змія швидко линула піском. Від її тіла лишався важкий слід. За хвилину вона завернула за ріг будівлі бібліотеки та зникла. Вітер замітав колію. Через хвилину про присутність Сентін нагадували лише декілька калюжок мастила, що також були вкриті мілкими піщинками.
    Вагрант піднявся. Зробив один крок, другий, стис правицю у кулак і за мить опинився коло стіни туману. Все вірно, якщо у ньому є частка всемогутнього Птаха, то і він здатен до миттєвих пересувань будь-яким осередком. За спиною підіймався вітер. Десь зовсім поруч народжувався шторм. Все вірно - в якийсь момент Жовтий знайшов його картку, потім наздогнав і власника. Остання частинка Першого осередку, Книга, впізнала Вагранта.
    — Пристрій, клятий прототип, працює все нестабільніше! — Глос Жовтого Птаха знов лунав поруч, — Але навіть мені не відомо, що буде, коли хтось натисне Головний Вимикач. Можливо все повернеться у стан до катастрофи, і ніхто нічого не згадає. Можливо ми всі остаточно помремо. Я навіть не можу сказати з впевненістю, ця маячня коїться лишень з нашим комплексом, а назовні всі продовжують жити як жили, чи катастрофа поглинула весь всесвіт, а ми просто не маємо змоги дістатись до інших осередків.
     Птах розсміявся та додав стихаючи.
    — Ще може статись і так, що всі ми давно вже мертві, а Вимикач, ні на що не здатна примара. Одним словом, вибір за тобою!
    Голос Жовтого стих. Вітер гудів, а туманом починали гуляти до часу слабкі блискавки. Вагрант згадував картинки, що змальовувала йому свідомість під час розмови з Сентін.
    Створення чогось нового та смерть. Чудові будівлі, квітучі сади, зелені ліси та кров на руках вояків. Вічна гонитва за владою. Життя, що базувалось на безкінечних війнах.
    Чи повинно людство, таке яким воно було до катастрофи, існувати? На простий погляд чоловіка у помаранчевому костюмі - звичайно ні. Але, не дивлячись ні на що, чи нормальне теперішнє становище, і чи має людство право на ще один шанс?
    Вагрант кивнув сам собі, сумно посміхнувся та увійшов до туману. Спина затягнута у помаранчеву робочу куртку зникла, а блискавки почали бити все частіше. Новий шторм набирав оберти. В цей момент непосида опинився коло Головного Вимикача.
    — Майже завжди повинно бути місце для ще одного шансу! — промовив Вагрант, кладучи руку на важкий важіль.
    
    Примітки.
    
    1. Імення головного героя, Вагрант, очевидно походить від англійського vagrant, що не дослівно означає “людина дороги", “волоцюга”, та “той, що вештається околицями”.
    2. Безмежна Бібліотека - місце про яке майже нічого не відомо. Щось середнє між справжньою бібліотекою (принаймні намагається здаватись таким) та інформаційною базою, що вміщає в собі всі відомості про світ, яким він став після початку останнього експерименту.
    3. Ім'я сутності механічного змія, Сентін випливає з Sentinel, у значенні “вартовий” та “хранитель чогось”. Так само Сентінел це загальна назва народу що оберігає старовинні знання у Башті Безмежної Бібліотеки.
    4. У світі розрізнених осередків Драфтами називають всіх мешканців територій креслярів, чиї живі лінії пронизують усі осередки життя. Назва походить від draftsman, “художник”, “той хто добре володіє прийомами малювання” та звичайно “кресляр”.
    5. Дефендер - захисник, частково у значенні “той хто повинен захищати усіх”. Таке буває, коли пошесть з хворих осередків породжує зовсім небезпечних потвор, і на допомогу кличуть Дефендерів. Також і у значенні “той хто охороняє та захищає щось своє”. Дефендери доволі відлюдні, та мало кого терплять на своїх територіях.
    
    

  Время приёма: 10:17 16.04.2020