...шостий поверх готелю “Дружба”. У коридорі напівтемрява, але всередину деінде світло проникає крізь розчинені настіж двері. Мені цього достатньо, тому ліхтар не вмикаю. Внутрішній антураж коридору виглядає дивно: рожеві шпалери на стінах, білі двері номерів, під ногами червоний килим. Наче тут мешкають самі дівчата. Але ні, дівчат тут і близько не має. Тільки зомбі.
Я йду крадькома, весь час обертаюсь через плече, підходжу до повороту, обережно визираю, притискаючись щокою до стіни. Біля ящика з протипожежними засобами, в якому мене цікавить сокира, стоїть мрець, б'ється головою об скло. Помічаю, що одна з його рук прикута наручниками до труби. Це добре. Підходжу ближче, але тримаю дистанцію. Мрець нарешті помічає мене, тягнеться своїми набряклими пальцями до мене, сопе, клацає щелепами, хапаючи порожнє повітря. Ухиляюсь від нього, шукаю знаряддя, але марно. Мрець смикається все інтенсивніше, я бачу як з його руки злазить клаптями шкіра, а потім чується глухий тріск і він, не втримавшись на ногах, падає на підлогу. Його відірвана по лікоть рука залишається висіти в наручниках і я який час витріщаюсь на неї. Зомбі повзе, вже торкається своєю вцілілою рукою моїх ніг, що приводить мене до тями, підхоплююсь, біжу від нього геть. На сходи.
Там я лицем у лице стикаюся з ще одним мерцем. Його затуманені очі дивляться наче повз мене, шкіра на обличчі висить складками, скальп майже зірваний. Він деякий час стоїть загальмований, немов виринаючи з довгого сну, а потім суне на мене. Я поспішно штовхаю його у груди. Мрець падає, і я, перестрибуючи через нього, біжу вниз, без перешкод долаючи один сходовий проліт за іншим. На четвертому поверсі зупиняюсь. Бачу барикаду з меблів, яка перегороджує мені шлях. Смикаю двері, але вони заблоковані зсередини. Іду вверх, але на п'ятому поверсі теж саме. Доведеться повертатись на шостий, бігти в інше крило готелю, шукати вихід там.
Я вже тричі намагався покинути цю будівлю. Якщо й можна звідси вийти, то напевно мертвим. Це в мене набагато краще виходить...
Я зберігаю гру й покидаю кімнату віртуальної реальності. Поряд десятки таких же як я й всі вони занурені у гру. Навіть моя мати інколи грає. Живе у вигаданому світі, але в її сценарії немає нашестя зомбі чи якоїсь іншої апокаліптичної сцени. Кожен знаходить в іграх свою власну віддушину, до того ж у бункері, де ми мешкаємо, не дуже багато розваг.
Люди сховалися під землею десятки років тому, тікаючи від чуми, яка охопила всю планету. Хвороба косила всіх підряд, від малого до великого. Пандемія. Почався всесвітній карантин, але без вакцини зупинити смертельний вірус з кожним днем ставало все більш складно. Напруження наростало, паніка й безпорадність охопила весь світ. Назрівала війна за ресурси серед країн з ядерним арсеналом і деякі громади не стали цього чекати. Пішли жити під землю, сподіваючись що так вони врятують свої сім'ї від прийдешнього апокаліпсиса. В усякому разі вони саме в це вірили, коли переселялися в бункери. Люди пішли, відрізавши себе від зовнішнього світу, лише мали змогу підтримувати зв'язок з іншими такими ж підземними укриттями, які були з'єднані між собою підземними комунікаціями. Я живу в бункері номер дев'ять, він останній у ланцюгу підземних сховищ цього регіону. Я тут народився, навчаюсь, росту на книгах, фільмах та віртуальних іграх. Упевнений, що одного разу покину наш підземний притулок. І сподіваюсь, що буду готовий до всього, що б там на поверхні не відбувалося.
Я проходжу повз житлові приміщення, йду коридором до їдальні. Побачивши свого друга Макса, прямую до нього. Він сидить за столом, з серйозним виглядом дмухає на чай, в руці тримає печиво. Помітивши мене, питає:
– Пашо, привіт, що знову?
– Ні, – стримано відповідаю. – Ще ні. Вийшов. Треба поїсти.
На кухні швидко розігріваю собі овочеве рагу, наливаю чай та сідаю поруч. Мій друг у грі обрав сценарій глобального голоду. Виживає. Зовсім як я. Теж готується колись вийти назовні.
Макс починає розповідати:
– На цей раз я прожив трохи довше. Ми навіть город засадили, але його важко обробляти. Посуха, нестача води. Та ще завжди знайдеться той, хто сильніше тебе. Інша група напала на нас, все забрали, навіть одяг у декого. З мене зняли черевики, уявляєш? Довелося опуститися до людоїдства.
– Тебе з'їли?
– Ні, іншого. Але м'ясо виявилося зараженим. Знаєш, сценарій з падінням астероїду мені більше подобався. А тут я почуваю себе поросям. Тобі ще не набридло гратися у свій зомбі-апокаліпсис? Є ще багато інших сценаріїв. Цунамі, виверження вулканів, землетруси, ядерна війна...
– Вони закінчуються однаково: всі в кінці помирають, – відповідаю я. – У моїй грі хоча б є надія на виживання. Певною мірою.
– Експансія з космосу значно цікавіша. Це буде наступне в що я буду грати.
– Будеш залицятися до інопланетних дівчат? Дивись, ще виникне новий вид, – пошуткував я.
Сміючись, кладу брудний посуд у мийку, виходжу зі столової та знову прямую до віртуальної кімнати. Поки йду, думаю про слова Макса, сподіваюся що на поверхні, серед усіх перерахованих ним сценаріїв, ніколи не буде жодного.
...Я знову на шостому поверсі. Рухаюсь до іншого крила готелю, завертаю та бачу натовп мерців, які ідуть прямо на мене. Звідки вони узялися? Повертаю назад, гарячково міркую що робити далі. Вбігаю в хол з ліфтами. Вони не працюють, тут глухий кут, не стану же я стрибати у вікно. Раптом голову осяює ідея. Дурнувата, але що я втрачаю? Руками хапаюся за двері шахти й з зусиллям розмикаю залізні стулки в сторони. Переді мною чорне провалля, кабіна ліфту десь далеко внизу. Бачу підіймальний канат, який тягнеться зверху вниз. Так, це мій єдиний порятунок. Знімаю з себе куртку, обмотую нею руки. Готуюся до стрибка.
Зомбі йдуть по коридору, я вже їх чую зовсім близько, коли стрибаю вперед. Зачепився. Вишу над прірвою, відчайдушно тримаючись за сталевий канат, як за своє життя. Починаю повільно сповзати вниз, міцно стискаючи пальці. Це хоч якось знижує швидкість, але тертя об дріт долонями відчуваю навіть через тканину.
За мить стою на даху кабіни ліфта, важко дихаю, навіть упрів малість. Тут темно, знімаю з шиї ліхтарик, вмикаю й натягую гумову стрічку налобника на чоло. Підіймаю люк, всередині нікого. Стрибаю униз. Пробую розсунути дверцята ліфту. Саме в цей момент зверху на дах щось гучно падає, потім ще й ще. Чорт забирай! Мерці! Кабіна ліфту здригається, але стоїть на місті. Відчуваю як напружуються м'язи на руках, лаюся, але нарешті все ж розмикаю ці кляті двері. За ними ще одні, розчинені. Вибігаю в хол. Перший поверх!
На підлозі червона доріжка, яка веде до виходу, по кутках розставлені вазони з квітами. Рослини, звісно, висохли, але кольорова кераміка впадає в око. На стінах висять картини, чорно-білі фотографії міста в масивних рамках; зліва від мене зона відпочинку з диванами, столами та кріслами, праворуч – барна стійка, за якою стоїть зомбі-бармен. Це викликає в мене посмішку. Йду прямо до нього, гучно ступаючи по уламках скла.
– Мені кави, будь ласка, – кажу йому.
Мрець тягне до мене руки, б'ється тілом об стільницю. Деякий час дивлюсь на нього, а потім виходжу на вулицю, прямо через розбите вікно, стою на тротуарі, оглядаюся навколо.
Сонце хилиться до заходу. Треба знайти укриття на ніч, – вирішую. Це буде гарне закінчення ігрового дня.
Проходжу повз аптеки, пекарні, пошту, підхожу до церкви. Це єдиний притулок, двері якого завжди відчинені: для багатих, бідних, здорових чи хворих. Але не зараз. Вхід забито дошками, так, наче всередині замкнули якесь зло. На паркані поруч висить аркуш з написом: "Надії немає". Мене зачіпає написане і я швидко йду геть.
Обираю собі для нічного перепочинку двоповерховий будиночок, в якому на диво всі вікна вцілили. Стукаю у двері, наче прийшов до когось у гості. Чекаю, прислуховуюсь, чи є хтось усередині. Тихо. Смикаю ручку: зачинено. Проходжу на заднє подвір'я, де бачу прочинене вікно, через яке проникаю всередину. На кухні натрапляю на набір ножів, з усіх обираю найменший. Сподіваюсь, що мені не доведеться скористатись ним. Бо в мене, так би мовити, є моральний кодекс. А ще я не люблю зброю. Всі ці мерці, які навколо мене, колись були живими людьми та не винні, що хвороба їх перетворила в зомбі. Хай навіть це просто черговий вигаданий сценарій ігрового світу.
Вам, мабуть, цікаво, як можна вижити у місті повному зомбі з таким світоглядом? Можна і в мене це добре виходить. Я буду ховатися, бігати, робити все, щоб максимально не зашкодити їм. Вони й так вже постраждали. Можливо, я дурень, цю думку я теж припускаю.
Підійшовши до вхідних дверей, підпираю їх комодом який стоїть поруч. Підтягаю ще диван, блокую коридор остаточно. Підіймаюсь на другий поверх. Тут на мене чекає сюрприз: зомбі-жінка, яка не вийшла на гуркіт і не подавала ніяких ознак життя. До сих пір.
Я наче скам'янів, стою з ножем у руках в дверях спальні, не в змозі зробити бодай один рух. Колись у цієї жінки було дуже пишне волосся, але зараз воно виглядає зовсім жалюгідно: як гніздо, звите божевільними сороками. Сукня на ній висить немов на опудалі. Я вірю, що в минулому, вона звісно була охайною, гарною жінкою, це смерть зробила її такою.
Жінка-зомбі робить крок до мене. Дивлюсь їй за спину: вікно розчинене. На столі стоїть комп'ютерний монітор, хапаю його як щит, тримаю перед собою. Ніж поспіхом ховаю за пояс. Якщо все правильно вирахувати, є шанс позбавитися її.
Відтісняю її до вікна, хапаю за ноги та виштовхую назовні. Спостерігаю як вона падає на траву, лежить там на спині, борсається, нагадуючи перевернутого жука. Подумки вибачаюся перед нею, бо не можна так поводитися з жінками, навіть з мертвими.
Я залишаю вікно відкритим, причиняю двері, сідаю на ліжко. Можна зробити паузу в грі, як раптом чую дивний звук. Посвист, який нагадував давно забуту мелодію.
Хто це? Зомбі не вміють співати. Ще одна людина? Я раніше зустрічав мережевих гравців, але тримався осторонь. Не довіряв, хоча замислювався про те, що треба з кимсь об'єднатися. Не весь же час же бути одинаком.
Хтось підіймається на другий поверх, чую як скриплять сходи. Я стою посеред кімнати, витягаю ножа, але тримаю руки опущеними. Сподіваюся що знайду компроміс з новоприбулим.
Двері різко й гучно відчиняються, пробивають ручкою дірку в стіні. В отворі стоїть дівчинка років дванадцяти. У зеленому комбінезоні, черевиках та чорному береті, з під якого виглядають дві руді косиці. У руках вона тримає пістолет. Помічає мій ніж, усміхається.
– Привіт, – кажу я їй, здивований і розгублений водночас. – Ти тут сама?
– А ти? – питанням на питання відповідає вона, з підозрою оглядаючи кімнату, наче когось шукає.
– Я тебе не ображу, – роблю спробу заспокоїти її.
– Ага, як же, – зухвало відповідає вона. – Так всі кажуть.
Має рацію, є погані люди. Але я не з них.
– Вимітайся, – раптом чую.
– Куди? Майже ніч на дворі.
– То й що? Бігаєш ти швидко.
Виходить вона спостерігала за мною.
Десь внизу чути гуркіт. Згодом чуються знайомі до болю звуки: шаркотіння, скрип, глухі удари. І де тільки взялися ці кляті мерці? Я ж забарикадував вхід. Може це дівчисько привело за собою хвоста? Поглядаю з осудом і не вірю своїм очам. Вона усміхається. Мала зараза.
– Підвал ти звісно не перевірив? – питає руда, націливши на мене зброю.
– І що ти зробиш? Вб'єш мене? – з розпачем питаю я.
– Мертвим ти не будеш корисним.
З цими словами вона стріляє мені в ногу, підбігає до вікна, застрибає на підвіконня та щезає в сутінках. Я намагаюся зачинити двері в кімнату, але вони розбиті й довгої осади не витримають. Підходжу до вікна, теж стрибаю вниз, але не втримавшись на ногах, падаю в траву, випускаю з рук ножа. Лежу наче паралізований, хапаючись за поранену ногу. Мої метушіння привертають до себе зайву увагу й останнє що я пам'ятаю, це ту колись красиву жінку-зомбі, яка вгризлась своїми жовтими зубами в мою шию...
Я прокинувся серед ночі, у своєму ліжку. Не знаю що розбудило мене. Було темно й дуже тихо. Потім зрозумів: очисник повітря перестав працювати. Я звик, що завжди чутно шелест вентилятора, під нього засинаю щовечора, наче під колискову. Потягнувшись до вмикача світла, клацнув тумблером, але безрезультатно. Проблеми з електрикою? Таке іноді траплялось. Спробував згадати де зараз може знаходитись головний інженер. Останнім часом він унадився грати вночі у віртуальний футбол. Наче хоче виграти кубок світу чи ще якийсь трофей. Мабуть, знову посварився зі своєю дружиною. Треба піти покликати його.
Взявши ліхтар, який лежав завжди під рукою, вийшов з кімнати у спільний коридор. Вирішив поки що не турбувати інших, нащо підіймати паніку серед ночі? До того ж я знав, що зараз у кімнатах знаходяться лише діти й літні люди. Дорослі мали свої погані звички й це не були спиртне чи цигарки. Це були ігри. Вночі батьки більшості дітей жили своїм іншим життям, у віртуальному світі.
Я пройшов повз теплиці, де вирощувались овочі й злаки. Рослини потребували дбайливого догляду, тому система гідропоніки була повністю автоматизована, управлялася комп'ютерами. Якщо світло не з'явиться, капець нашому врожаю. Думаючи про це, я пройшов повз тренажерну залу, наблизився до ігрової, але там не мене чекав сюрприз. Розсувні двері були зачинені. Що могло заблокувати їх? Я чув глухий стук по ту сторону, але ніяк не міг допомогти. Що ж тепер робити?
Я вже збирався повертатися назад до житлової зони, коли мій ліхтар почав блимати. А потім зовсім згас. На якусь мить я відчув паніку, бо темряву з дитинства не любив. Та й хто любить? Я ніколи не губився, але зараз таке почуття виникло. Крикнути? Позвати на поміч? Скажуть що злякався. Не дуже добре для репутації в замкнутому просторі. Взяв себе в руки. Зосередився. Вирішив, що треба йти в інше крило бункеру, можливо там ще є світло. До того ж там завжди хтось чергував біля систем життєзабезпечення.
Перетнув їдальню, спотикаючись об стільці, навіть перевернув декілька. Навпомацки почав шукати вхід у блок Б, коли побачив тоненьку смужку світла крізь нещільно зачинені двері. Швидко пройшов до пункту управління системами бункеру і деякий час мовчки дивився на стіну з лампочками, які блимали червоним світлом, відображаючи стан різних систем. Чергового на місці не було. Де він ходить коли потрібен? Чого не на посту? Що мені з цим робити? Я не інженер, не електрик. І не якийсь з супергероїв, до речі.
Згадав, що поруч знаходилось приміщення зв'язку. Може зателефонувати в інший бункер, спитати поради й попросити про допомогу? Я відчинив двері, але там було темно. На підлозі побачив тіло людини, закляк в нерішучості, вирішуючи: звати на поміч чи зробити щось самому. Обізвав себе боягузом, допомогло. Наблизився до лежачого, схопив за комірець його одягу й потягнув до виходу, на світло. Це був наш інженер, про якого я погано подумав.
– Дядя Ваня? – покликав я, струснувши його.
Чоловік розплющив очі, деякий час дивився на мене, наче намагався згадати хто я такий.
– Павло? Що сталося?
– Я знайшов вас на підлозі, непритомного. Все гаразд?
– Здається так.
– Може розбудити лікаря?
– Не треба, все добре.
– У блоці А світла не має.
– Знаю. Щось трапилося з електрикою, зовні. На електростанції. Я запустив запасні генератори, системи перейшли в економний режим.
– Що могло статися?
– Аварія, збій, що завгодно. – З цими словами Дядя Ваня підвівся на ноги, хитаючись, вийшов у коридор. – А де інші дорослі? Ти чому сам?
– Інші замкнені в ігровому залі, – відповів я.
– Мабуть, коротке замикання, – пробурчав чоловік.
– І що нам робити?
– Потрібна допомога. Зв'язок не працює. Швидше за все, проблеми зі світлом не тільки в нас. Доведеться піднятися на поверхню, зможеш?
Його питання застало мене зненацька. Піднятися на поверхню? Я?
– Чого злякався? Сам я не впораюсь. Я дам тобі рацію та частоти на які треба настроїтися щоб зв'язатися з сусідами. Відправиш сигнал SOS.
– А якщо ніхто не почує?
– Навіть не смій думати про це! Спробуєш ще раз. І ще. Від цього залежить життя усієї нашої громади. Зрозумів? І це не гра. Йди за мною.
Я мовчки пішов за ним у шлюзову камеру, де зберігалися костюми хімзахисту. Дядя Ваня допоміг мені одягнути комбінезон, гумові чоботи, потім одягнувся сам і провів мене ще через кілька знезаражувальних шлюзів, зупинившись перед сталевими дверима з вентилем. Точка евакуації. Вихід.
Двері виявились важкими, навіть для дорослого чоловіка. Вийшло лише трохи прочинити їх, щілина як раз для такого щуплого хлопця як я. На сходах було темно. Я обернувся назад. Дядя Ваня підбадьорливо мені посміхнувся і як дорослому протягнув руку. Я потиснув її, взяв рацію й обережно почав підніматись, опираючись рукою на стіну.
Підйом був довгий, або мені це тільки здалося. Перше, що я побачив коли вийшов з укриття, це безкрайнє синє небо. Сонце ще не встало, але крізь прозоре скло шолому я бачив тонку рожеву лінію на сході. Я озирнувся на будівлю з якої вийшов: вона виглядала такою маленькою зовні, абсолютно непримітною – цегляна будка на межі лісу й поля. Через зовнішній навушник шолома я чув спів пташок, шелест листя на кущах, шум вітру у кронах сосен. Навіть присів навколішки щоб помацати траву. Деякий час дивився на мокру рукавичку й відчув сльози на обличчі. Складалось враження, що з зовнішнім світом все гаразд. Я був радий, що Земля не згоріла в ядерному вогні та продовжує жити за своїм власним сценарієм. Емоції поступово відійшли на другий план і я згадав навіщо тут. Спробував налаштувати рацію, але сигнал був відсутній. Можливо, треба пошукати його в іншому місці? На більш відкритій місцевості?
На той момент я навіть не припустив, що можу заблукати. В мені прокинувся азарт першовідкривача, розвідника. Я знайшов собі палицю, так я почував себе більш захищеним. Пішов по стежині через поле, яка згодом вивела мене до шосе, де я побачив залізний знак з написом: дякуємо за чисте узбіччя. Повз мене проїхала машина, потім інша. Я продовжував стояти біля відбійника, в ступорі, дезорієнтований та розгублений.
Через деякий час біля мене зупинилась поліцейська машина, з якої вийшли двоє. Скоріше за все, мій зовнішній виглядав підозріло. По іншому й не могло бути: яскравого жовтого кольору комбінезон, шолом... чисто прибулець з іншої планети.
– Хлопче, з тобою все гаразд? – спитав мене один з офіцерів. – Звідки ти тут узявся?
Я непевно вказав рукою кудись собі за спину, але вони не захотіли перевіряти, обережно підходили до мене, наче я ніс якусь загрозу.
– Кинь палицю, – сказав другий поліцейський, кладучи руку на кобуру на поясі.
Я бачив націлену на себе зброю, але палицю не кинув і через якусь мить вже лежав на асфальті, скорчившись у судомах. Електрошоковий пістолет? Цього я аж ніяк не очікував.
Отямився я не скоро і перше, що побачив, це грати. Тюремна камера? Приїхали. Оце я "рятівник", схоже, тепер мені самому потрібна допомога. А ще я виявив що костюм хімзахисту з мене зняли й зараз я був одягнений у свій темно-синій комбінезон рядового "громадянина бункеру". Рація зникла, чоботи теж. Глянув на свої ноги у шкарпетках, а потім помітив кеди біля ліжка. Завеликі, але хоч щось. Не буду же я ходити босий.
Підвівшись на ноги, підійшов до решітки. Лампи на стелі не горіли, єдиним джерелом світла у приміщенні були маленькі заґратовані віконця.
– Є хтось? – крикнув я. – Мені потрібна допомога! Гей?
На мій оклик ніхто не відгукнувся. Сусідні камери-клітки були порожні. Я схопився руками за решітку, потряс її. А потім побачив ключі на столі під стіною. Метра два до них. Цікаво, що буде якщо я спробую дістати їх? Мене можуть ще раз заарештувати?
Подібне я вже робив, коли тренувався виживати у віртуальному світі. Тому швидко витягнув шнурки з кед, зв'язав між собою, зробив імпровізований якір. Досить швидко дістав ключі, відчинив замок й вийшов зовні, при цьому ніхто не спинив мене. Пройшов до виходу, глянув на камеру спостереження в кутку. Пострибав перед нею, помахав руками, але ніхто знову не зреагував. Це дивувало. Що коїться? Куди я потрапив?
По сходах я без перешкод піднявся в офісне приміщення. Столи, завалені папками та паперами, комп'ютери, телефони, принтери, механічний годинник на стіні. Всі електроні прилади мовчали, наче вийшли з ладу, тільки хвилинна стрілка годинника клацала кожного разу, коли минала коло. У повітрі стояв неприємний запах, джерело якого я не міг визначити. Я побачив поліцейського, який сидів за столом спиною до мене. Покликав його, але той мовчав, наче не чув мене. Навіть не поворухнувся. Я підвищив голос, але він все одно не реагував.
– Якого дідька? – сказав я вголос. Наблизився до сидячого, присів навпроти нього. Застигле тіло, скляний погляд. Наче не людина, а лялька. Раптом я побачив обвуглений провід, який тягнувся з-під його сорочки до електричної розетки, впав у ступор. Я не вірив своїм очам. Такий сценарій апокаліпсису я аж ніяк не передбачив.
Помахав перед лицем полісмена рукою, поклацав пальцями. Нуль реакції. Похлопав по щоках. Виглядає як живий. Майже. Вирішив остаточно упевнитися. Знайшов ножиці на столі, вагався деякий час, а потім встромив їх копу в долоню. Крові не було, тільки якась блакитна рідина витекла з-під порізу.
І чому я взагалі вирішив що з цим світом усе гаразд?
Вийшовши на вулицю, деякий час просто стояв посеред тротуару, оглядаючись. Я бачив небо над головою, сонце яке ховалось від мене серед будівель різних форм і конструкцій, дихав свіжим повітрям. Машини, магазини, дерева, фонтани, тут були навіть газони з квітами. Вони були справжніми, на відміну від тих, які я бачив раніше в іграх-симуляторах. Але я не бачив людей. Жодної людини. Ось що мене бентежило. Навколо були тільки голуби та горобці, які ходили по тротуару прямо у мене під ногами, наче справжні господарі цього міста.
А потім я побачив їх. Тих, хто зовні були схожими на людей. Зараз ці істоти були нерухомі, як той поліцейський у відділку. Я бачив тіла, застиглі в різних позах: в машинах, на лавочках у сквері, деякі просто лежали на асфальті. Наче хтось вимкнув їх одним натисканням клавіші.
Що це могло бути? Якийсь електромагнітний імпульс? Тоді збій у постачанні електроенергії теж не був випадковим. Це могла бути не аварія, а диверсія, почав здогадуватись я. І це означало що світ досі належав живим.
Я пішов вздовж вулиці, штовхаючи ногою камінець. Затримався біля магазину з продуктами, погляд пройшовся вітриною. Продавця звичайно ж не було, як і відвідувачів, але товари лежали на полицях, наче тільки чекали свого покупця. Це мене відволікло від думок звідки узялися ці андроїди, хто їх створив і де поділися інші люди.
Двері крамниці піддалися і я зайшов всередину. Підійшов до стелажа з крекерами, взяв пачку, глянув на дату виготовлення. Протерміновано, але все одно надірвав, не глядячи, сунув печиво до роту. Тверде, але їсти можна. Підійшов до холодильника з напоями, деякий час роздивлявся їх. Витяг пляшку води. Теплу.
– Можна й мені? – раптом почув за спиною. Обернувся. Побачив дівчинку в зеленому комбінезоні з рудими косицями. На цей раз на ній не було берета. Як і пістолета в руках.
Я не злопам'ятний, та й зовсім не час, у нинішніх обставинах, наживати собі ворогів у цьому дивному світі.
– Тримай, – сказав я, простягаючи дівчинці воду.
– Тут немає зомбі, – раптом сказала вона. – Так дивно.
– Так, – погодився я. – Цей світ геть інший.
– Але вони виглядають зовсім як ми. Не мертві й не живі одночасно. Я бачила у сквері на лавці жінку з дитиною, підійшла заглянути у коляску, а вона порожня. Жах якийсь.
Ми деякий час мовчали, ніяково розглядаючи один одного. Нарешті вона вирішила представитися:
– До речі, мене звуть Ася. Я з шостого бункера. А ти?
– Павло, – пробурчав я і простягнув їй печиво у знак примирення. – Я з дев'ятого.
– Уявляєш, наше укриття було під лікарнею.
– А наше за містом.
– То як ти сюди потрапив?
– Мене привезли поліцейські. Я нічого поганого не зробив. Вийшов по допомогу і відразу потрапив у неприємності.
– У вас теж виникли проблеми з електрикою?
– Так, у нас теж проблеми, – стримано відповів. – Навіть не уявляю що там зараз у нас коїться... Частина дорослих заблокована, моя мама серед них. Фіговий я рятівник. Виглядало, наче я виправдовувався, але Ася на це не звернула уваги:
– Ти можеш піти зі мною, у нас є зв'язок з восьмим бункером. Вам надішлють допомогу. Мої батьки й брат зараз облаштовують наземний табір, послали мене на розвідку.
– Послали? – скептично спитав я.
– Ну не зовсім, – знітилась дівчинка. – Але моє зникнення навіть не помітили. Там зараз така метушня, сканують повітря, проводять тести. Наш інженер каже, що треба шукати альтернативне житло. Цей світ наче не такий і поганий. Думаю, дорослі розберуться що тут коїться й врятують його.
– Так, – усміхнувся я. – Але спочатку треба їх самих врятувати.
І ми пішли вдвох по вулиці, жуючи печиво на ходу, розповідаючи один одному різні небилиці, наче були давніми друзями.
Ми не знали що трапилось з усіма людьми на планеті, поки десятиріччями відсиджувалися в бункері. Так само й не знали, що з нами буде далі. Але обов'язково спробуємо все виправити. Будемо намагатися знову і знову. Поки ми живі. Це вже буде не гра, а життя. А життя, як відомо, завжди не за сценарієм. |
Рассказ открыт для комментариев