 |
|
| |
10:06 02.01.2026
У нас снова работает форум. И это хорошо.
В ближайшее время обновится список "Аргонавти Всесвіту" і REAL SCIENCE FICTION. Книжек за эти полгода прибавилось изрядно. Заброшенные ветки форума будут удалены, вместо них думаю открыть тему "Будущее Украины". Нет, это не публицистика. Это проза. Фантастика. В теории, на двух языках: рус/укр. На русском, потому что ещё не родился такой путин, который бы мне запретил думать на языке, которому меня научили папа с мамой. И на украинском, потому что путин, который загнал репутацию русского языка под плинтус, увы! - всё-таки родился.
Надеюсь, я найду силы, время и возможность для реализации этого проекта.
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
|
|
|
|
|
|
На маленькому острові стояла чудова осіння погода. Годинник нещодавно пробив дванадцяту, і на вулицях містечка не було майже нікого. Всі традиційно повернулись до домівок на домашній обід.
Порожньою вуличкою неспішно крокував чоловік. Він не дивився ні на блакить неба, ні на барви осіннього листя, не зазирав у вікна. Просто йшов, зрідка спотикаючись, втупивши важкий погляд собі під ноги, в пересохлий грунт.
Майже наосліп від добрався до крамнички. Важкі дерев’яні двері рипнули, ледве піддаючись слабкому натиску жовтуватих рук. Увійшовши в напівтемне приміщення літній чоловік запустив за собою шлейф із мерехтливого пилу, освічений заломленим променем світла. За його згорбленою, понурою спиною дзвінко задзеленчали металеві бурульки, сповіщаючи сонного, незацікавленого продавця про прихід нового покупця.
Старий чоловік в кавовому плащі і важких , затертих часом черевиках, переступив поріг, і його великі, світло-сірі очі, збільшені до неприродних розмірів скельцями товстих окулярів, одразу зблиснули і жадібно втупились в одну із скляних полиць. Рік за роком, майже щодня, цей дивак заходив в антикварну крамничку, що розташовувалась на розі двох тісних вулиць невеличкого містечка на острові. Але ще жодного разу нічого не купив. Він лише стояв біля однієї і тієї ж вітрини, жадібно всотуючи очима омріяний предмет. Проте сьогодні чоловік налаштований рішуче. В кишені назбиралась достатня сума, щоб здійснити покупку.
Антикварні витребеньки – дороге задоволення. А річ, котра його цікавила, взагалі була безцінною. Чоловік уже декілька років сплачував невеликі внески за неї, хвилюючись, щоб хтось інший не придбав її до нього. Хоча хвилювання старого були марними, так як про справжні властивості цієї речі мало хто знав. Та й кому вона потрібна, якщо назад дороги нема…
Предмет покоївся на верхній скляній поличці в закритій на ключ шафці. Він мало чим відрізнявся серед інших своїх родичів. Одні з них були більші, інші – менші. Деякі покриті золотом та дорогоцінними металами, інші – просто виконані з доступних матеріалів. Але призначення у них було одне – наближувати до зору віддалене.
Чоловік прийшов сюди за біноклем. Та це був не простий бінокль, а «Бінокль вірогідносі». Дивлячись в нього можна було побачити можливий розвиток подій, після прийняття деяких важливих рішень у житті. Мабуть, в кожного з нас були моменти, коли потрібно було вибирати. Робота - або сім’я. Вірність – чи зрада. Гроші - або здоров’я. Любов - чи кар’єра. Правда – або брехня. І кожен врешті робив свій вибір, по котрій із стежок рухатись далі. Але всі ми не раз після цього думали про те, а як би склалась доля, якби тоді ми обрали той, інший варіант…?
Здавалось би, цього неможливо спрогнозувати, бо варіантів може бути безліч. Але насправді – варіант був лише один. І саме «Бінокль вірогідності» міг показати ту єдину,правильну відповідь.
В старого затремтіли руки, коли він підійшов до каси, з твердим наміром заволодіти нарешті омріяним біноклем.
Продавець прискіпливо подивився спочатку на старого, а потім на золоті монети, що покотилися по відполірованій ліктями ляді стола. Перелічивши тричі, він дбайливо поскладав монети у сумку, що висіла в нього на поясі, і пішов відкривати шафку.
Серцебиття у літнього чоловіка критично прискорилось, а долоні, що вже довгі роки шурхотіли списаним пергаментом шкіри - спітніли.
Рухи продавця видавались старому аж надто повільними. Ніби той навмисне дразнив його, випробовуючи терпіння, котрого залишилось вкрай мало.
Спочатку продавець вдягнув білі рукавички і акуратно вийняв бінокль. Потім поставив його на стіл, протер м’якою оксамитовою тканиною, обгорнув у шурхотливий папір і врешті - дбайливо запакував у коробку, перев’язуючи грубим шнурком.
Невеличкий пакунок нарешті опинився в нетерплячих обіймах старого. Він притиснув його до грудей і похапцем покинув крамницю, забувши подякувати і попрощатись…
Старий мешкав доволі далеко від крамниці. Колись то був гарний маєток, але роки і впертий морський вітер змінили його. В занедбаному будинок тримався осторонь від усіх, на краю поселення. Його подвір’я також не справляло належного враження… Дерев’яна огорожа похилилась, давно не кошена трава перетворилась на сухе переплутане бадилля, а фарба на вхідних дверях і вікнах облущилась, нагадуючи обвітрену часом і сіллю пригод шкіру мандрівника.
Цей старий чоловік-дивак останніх декілька років геть зовсім не дбав про своє помешкання. Та й про себе також. Тонке волосся клубочилось сивою хмарою на голові, одяг потертий та зношений, а погляд якийсь відсторонений і бентежний.
Грошей на ремонт чи покупку нових речей катастрофічно не вистачало. Харчувався він аби чим, лиш би протягнути. Більшість його заощаджень пожирала ця покупка. Рік за роком, день за днем, він відмовляв собі майже у всьому. Але то пусте. Бо зовсім скоро він вибереться звідси. Здається, чоловік припустився помилки, тоді, сорок вісім років тому, коли був ще надто молодим і самовпевненим. І той вибір і та дорога, котрі він вважав більш виграшними для нього, в результаті привели його не зовсім туди, куди він очікував. Та тепер в старого з’явився шанс все змінити. «Бінокль вірогідності» покаже йому, що станеться, якщо він прийме того доленосного дня - інше рішення.
Невеличкими кроками, старий доволі швидко здолав всю відстань від магазину до дому, і нарешті переступив поріг свого дому. Поквапом скинув плащ, і одразу підійшов до стола. Його руки ще й досі тремтіли, а подих перехоплювало. Він відірвав від грудей пакунок і поставив його на столі. Старий сів на скрипучий стілець, випив склянку води, вирівняв спину і постарався заспокоїтись та відновити дихання.
Він мовчки дивився на коробку впродовж декількох хвилин, а потім пальці самі торкнулися грубої мотузки, легенько тягнучи її до себе, тим самим розв’язуючи вузол. Трохи заспокоївшись, старий підняв кришку, розгорнув папір і витягнув бінокль. Шкіра рук одразу ожила від прохолодного цілунку каменя, з котрої був зроблений корпус. Приємна вага та блиск металевих деталей, надавали йому якоїсь значущості та елегантності. Трохи подряпані піском часу лінзи, манили своєю мутною глибиною і кликали зазирнути всередину…
В роті чоловіку пересохло, а вода в склянці, як на лихо скінчилася. Старий заціпенів і не міг рушити з місця. Від хвилювання вуха заклало і він чув лише збитий ритм свого збудженого серця, котре то завмирало, то ледь не вистрибувало з грудей. В голові трохи запаморочилось. Ось і настав той довгоочікуваний момент. І вже за мить він побачить все, що так хотів знати роками.
На біноклі було три зубчастих коліщатка для наведення різкості. Проте, ця різкість була особливою. То були золотисті шестерні з цифровими позначками. Треба було виставити день, місяць та рік. Той конкретний день, коли був обраний шлях. День, коли серед двох варіантів він вибрав лише один.
Старий ніколи не забуде цю дату… І неслухняні пальці, що тремтіли від збентеження, лише з третьої спроби виставили дату. 30.04.1820…
****
Мутне скло бінокля задрижало. Перед старечими очима молочним кисилем заклубочився туман. А потім, в обличчя одразу вдарив солоний бриз і запах стривоженого моря.
Того дня, на березі містечка стояла буремна, та вітряна погода. З опівночі море бушувало тривожними, темно-синіми хвилями. До берега темною примарою наближався корабель.
На пірсі з самого ранку, скупчилось доволі багато людей, не зважаючи на розміри містечка. Всі вони були стривоженими і швидко метушились туди-сюди. Корабель відчалював через 10 хвилин, незважаючи на погоду, чи тих, хто не встиг. Для його міцного металевого корпусу, сьогоднішні хвилі були не більш ніж пестощами, що нагадували тремтливі поцілунки молодої панночки.
Цього весняного дня корабель «Вісник» попливе у далекі води, долаючи милі соленої води та перетинаючи недосяжні лінії мінливого горизонту. І вже через місяць плавання, доставить пасажирів і численні вантажі до Великої землі.
Це вперше, у цей маленький, непоказний порт причалило таке судно. І багато жителів містечка витратили останні збереження, щоб придбати квиток у нове життя.
Того ранку старий також стояв на причалі, перед великим дерев’яним трапом, проводжаючи найкращого друга в далеку мандрівку. Хлопцям на той час було не більше двадцяти, і обоє горіли азартом та спрагою відчуттів до нових пригод. Можливість потрапити до Великої землі, затуманила їм очі, і все нездійсненне раніше, тепер здавалось таким простим та досяжним. Вони палко розмовляли, бажаючи один одному удачі. Хоча насправді, за веселою усмішкою приховувався страх, хвилювання, та біль від розлуки.
Старий востаннє потиснув руку товариша, поплескав по плечу, обійняв і гукнув «Удачі!».
Хлопці розійшлися в різні боки і це була остання їхня зустріч.
Старий залишився жити в містечку, хоч також мріяв поїхати з другом. На той час він доглядав за хворим батьком і не зміг його покинути. Та й грошей на квиток йому не вистачило, хоча товариш пропонував позичити.
Чоловік повернувся до звичного життя молодого, заклопотаного хлопця, що опікується батьком і не в змозі дозволити собі те, що роблять інші хлопці, вільні від обов’язків.
Зв’язок з товаришем після відплиття обірвався. Хоча друг пообіцяв, що напише одразу з нової адреси. Але листи не приходили. А старому впродовж життя, так і не вдалося відшукати його.
Хворий батько помер через три місяці після відплиття корабля і хлопець почав картати себе, за те, що відмова від подорожі виявилась марною. Батько все одно би помер, а йому, принаймні випала б нагода змінити своє життя. Саме з того дня у нього з’явилась надокучлива думка про те, а як би склалась його доля, якби тоді, він вирушив на «Віснику» разом з приятелем, залишивши батька помирати з чужими людьми.
І зараз, коли цей білий туман розсіється, бінокль покаже йому те, як він не прощатиметься з товаришем, а разом з ним підніметься дерев’яним трапом на палубу. Він відчує своє прискорене серцебиття, а настрій збуджений пригодою та смаком дороги, видасться йому найкращим пережитим спогадом. Пальці відчують, як тремтить на вітрі тоненький білий квиток, нагадуючи пір’їну, вискубнуту з полохливої пташки, що зветься Надія…
****
Які метаморфози відбувались з часом, старий достоту не зрозумів. Дивлячись у бінокль - часу для нього більше не існувало. Чи то він розтягнувся до небувалих розмірів, чи навпаки - прискорився до швидкості світла, чоловік не знав. Але врешті, прийшовши до тями і відкладаючи предмет від обличчя, він усвідомив, що опинився в суцільній темряві, а за вікном хати - давно глуха ніч. Хоча він точно знав, що повернувся з крамниці не пізніше, як по полудні.
Але ніч якого дня зараз? Того самого, коли він приніс додому пакунок? Чи минуло вже декілька днів, котрі він просидів в кріслі, витріщаючись на фрагменти з вірогідного минулого, які могли стати його власними спогадами. Але ті всі картинки – то був не він, не його життя. Все, що відбувалось в окулярах бінокля – відбувалось не з ним, а з тим, яким би він став, обравши інший шлях.
Врешті вставши з стільця, старий похитнувся. Він почувався дуже втомлено. Ніби весь вантаж прожитого ще одного життя, важким тягарем навалився на плечі і вибив з нього останні сили. Він не очікував стільки всього там побачити. І не лише побачити, але й відчути.
- А, - думав собі, - побачить пару відрізків з простого, ще одного буденного життя, схожого на те, яке він прожив тут, на цьому малому острові, ніколи навіть не покидаючи його.
Роки життя навколо нього протікали мирно. Більшість населення - фермери, котрі обробляли ділянки та вирощували худобу. Вони не цікавились ні Великою землею, ні тим, що на ній відбувалося. Для них це були просто байки, вигадки, або перебільшення. Ліс, дерева, природа, земля… Хіба ще щось потрібно для більш щасливого існування?
Старий ніколи не розумів цього бачення, цих обмежених прагнень. Йому некомфортно жилось серед цих людей і він почувався завжди, як не у своїй тарілці. В зв’язку з цим, чоловік перетворився на відлюдника, котрий худоби не тримав, город не садив, до церкви не ходив. Але покинути містечко так і не наважився.
Від померлого батька йому дістався великий будинок у спадок, котрий він розділив на дві частини, переробивши його на двохсімейний маєток. І одну половину тепер здавав в оренду молодій сімейній парі.
Отак, без поспіху і клопотів минало його життя. Він осів тут, читав книги, гуляв лісом і таке існування тепер цілком його влаштовувало. Ніби весь захват і надії юнацьких літ, назавжди покинули його напризволяще, разом з відплиттям того корабля.
Проте в окулярах «Бінокля вірогідності» доля склалася інакше. І як тільки він ступив крок на Велику землю – життя закрутилося за ним.
Одні можливості відкривали інші,одні почуття змінювали інші, і так молодий та кмітливий хлопець швидко знаходив себе у будь-якій справі, котру доводилось виконувати у Великому місті, щоб якось вижити. Потрібно було шукати і шукати все кращі пропозиції, котрих у місті було безліч.
У великому місті жили кмітливіші люди, які володіли технологіями і винаходами інженерії, принцип роботи яких далеко не всім був відомий. Тому – потрібно було вчитися.
Велике місто росло в висоту і в ширину, все збільшуючись до меж неможливості сприйняття. І в цій всепоглинаючій силі, у цьому хаосі відчувалась якась магія. Щось у цьому місті штовхало рухатись вперед, не дозволяло опускати крила чи вішати носа, примушуючи довести самому собі – що ти не порожнє місце. Бо інакше, зуби його шестерень зітруть тебе на порох.
Роботи змінювались одна за одною, так, як і помешкання, де в кожному наче починаєш жити новим життям. Лишні речі не обтяжували чоловіка, бо потрібно було часто переїжджати з місця на місце, женучись за успіхом та достатком. Хоча, насправді набагато легше, коли ти майже нічим не володієш. Бо життя – не ворог, завжди підкине можливість викрутитись. І йому вдавалось викручуватись. Він прожив яскраве та наповнене життя. Так само довге життя. І «Бінокль вірогідносі» показав його аж до самісінького дня смерті. Страшно було побачити її. Але ще страшнішим було усвідомлення того, що до цього моменту він не жив по-справжньому.
Збентежений та виснажений, старий почвалав до спальні.
В голові паморочилось, а до горла підступила нудота. В роті пересохло, очі пекли. Старий насилу зміг добратися в темряві до ліжка, і одразу впав на нього, як важка шматяна лялька. Квола свідомість тієї ж миті покинула його, і старий поринув у глибокий та тривалий сон….
На ранок наступного дня чоловік насилу піднявся з ліжка. Кволою ходою він пошкандибав повз велике дзеркало до кухні, і жахнувся свого відображення. З сріблястої прохолодної порожнечі на нього дивився старий пересушений дід, з сивою копицею волосся на голові, що тріпотіло від кожного поруху. Очі почервонілі та запалі. Сіра шкіра, на враз засохлому обличчі звисала тонкими клаптями. А найголовніше – абсолютно порожній погляд відсутності. Чужий погляд. Не його погляд. Все, що він вчора побачив, всоталося всередину нього, додавши досвід прожитих буремних літ.
Ще одне псевдо-життя відібрало останні сили. Він не очікував таких змін. Мабуть, це і була плата, за можливість побачити ще один з можливих варіантів долі.
Чи сподобався йому варіант того життя, яке він побачив? Так, воно було насиченим. Але кожна подія – це нові відчуття. Чи готовий він пережити всі їх? Цього разу так багато…
Сум. Тривогу. Зраду. Біль. Радість. Кохання. Ейфорію. Страх. Безвихідь. Втому. Розчарування. Байдужість. Щастя. Блаженство. Віру. Силу.
Бінокль показав йому багато фрагментів того життя. Миті тріумфу, занепаду, втрату близьких і навіть власну смерть.
Але одне з побаченого, намертво закарбувалося в його розхитаній пам’яті. Це були очі. Жіночі очі. І лише заради того, щоб зазирнути в них ще раз, він готовий витерпіти все, що потрібно пройти на шляху до щастя, до кохання та цих очей…
*
Рішення про мандрівку було прийнято остаточно. Але старий вирішив дати собі декілька днів, щоб прийти до тями. Він повинен бути у формі, коли врешті сяде в машину і рушить туди. Старий знає, як ця крихітка працює і скільки забере в нього сил. Адже він сам сконструював її. Це і було головним його заняттям тут, на маленькому острові. І допоки робота тривала він знав, навіть був впевнений в тому - що вона йому знадобиться.
Подорож у часі одностороння. Назад дороги нема. Але заради тих очей він готовий спробувати. Бо такий погляд не забувається. Погляд, котрим закохано дивляться лише на тебе.
*
Сірий костюм-трійка, придбаний на його двадцятиліття,був одним із улюблених. Він майже не носив його, бо завжди чекав особливої нагоди. Дочекався. Але нажаль, в сьогоднішній визначний день, костюм сидів так собі і помітно провисав на плечах.
Скроні поголені, підрівняний сивий чуб зачесаний назад та напомаджений блискучою мастикою для волосся. Щоки навіть розпашілися, проганяючи блідість, після тривалого та ретельного гоління небезпечною бритвою навпроти того самого великого дзеркала.
Закінчивши з останніми штрихами, старий чоловік цокаючи підборами напастованих до блиску черевиків, попрямував до гаражу. Обережно, ніби знімаючи ковдру з немовляти, він стягнув брезентове покривало з мідної машини, зусібіч покриту трубками і коліщатками.
Чоловік ніжно провів по корпусу пальцями і відчинив важкі металеві двері. В кабіні було місце лише для однієї людини. Маленьке чорне шкіряне крісло аж надто низько кріпилося до підлоги. Старий переступив всередину, присів на нього, повність випрямляючи ноги в колінах.
Великий важіль містився біля правої ноги, трохи нижче пояса. А під лівою ногою зблиснула невеличка кругла педаль. Потягнути на себе важіль, натиснути педаль і все - машина часу стартує. От тільки перед цим – не забути правильно ввести дату.
Вмостившись, та вдихнувши на повні груди повітря перед стрибком, старий ввів дату. Ту саму дату. 30.04.1820…
Машину затрясло, зсередини спалахнуло яскраве світло. Заревів мотор, задиміло з вентиляційних отворів. Повітря намагнітилось і з сліпучим спалахом машина зникла…
*
Причал. Дерев’яний трап. Морський бриз. Вітер. Молодий хлопець в сірому костюмі-трійці впевнено піднімається на палубу. В його руці тремтить білий папірець. Тоненький, напівпрозорий квиток, що нагадує пір’їну вискубнуту з пташки, що зветься Надія…
|
|
|
|
Время приёма: 23:36 09.04.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев