...Гей, пливе кача... по Тисині... Пливе кача по Тисині...
...Дід наостанок длубається ціпком у ватрі, крекчучи підводиться і, залишивши мене тупитись на жарини, розчиняється у темряві...
* * *
Кому як, а для мене справжній Кінець Світу звершився саме тоді, коли окупанти знищили наш загін. Мабуть, останній на всю країну. Професійно зачистили всю нашу територію. Тільки криївку не знайшли, де я на той час поранений валявся. Ось так я і вижив. Сам-один. Але життя раптом геть утратило сенс. За кого воювати? “Гей, слов’яне, немає народу!” Хтось утік на захід, хтось став колаборантом. Інші ‒ або загинули, як мої побратими, або сконали в буцегарнях переможців. За що воювати? Нема країни, нема вільної землі. Хіба що мій відносно чистий клаптик, оточений полями радіаційного забруднення. От цей клаптик й обороняю останні п’ять років...
Щоб обійти свої “угіддя” не маю потреби користуватись лічильником. Іще за часів існування загону напам’ять знаю всі забруднені ділянки. Так само й приховані від ока невеличкі, але чисельні трясовини, що утворилися на місці вирв од вибухів війни і довоєнної діяльності копачів бурштину. Тож можу ходити хоч із заплющеними очима...
...Зайця, що потрапив до моїх сильців, доводиться відпустити. Фонить. Нехай бігає собі, доживає, сіромаха, бог із ним. Як нічого не вполюю ‒ попрямую надвечір до озера. Там риба майже вся чиста. А зараз ‒ сиджу в чагарнику, смакую ягоди. Чи то чорниці, чи то лохини? Завжди їх плутав. Щось до рота, щось до торби... Е-ех, а колись ‒ все до торби, а потім зносили, хто що надибав, а Галка з Наталкою вже чаклували з тим, що є. З будь-яких комбінацій щось вигадували. Просто богині кулінарії... Були...
...Сонце вже впевнено піднялося над обрієм і щедро ллє свою лагідну радіацію на лісисті пагорби й зелені долини. День обіцяє бути спекотним. Хоч “кікімору” скидай. А ще й половину території не обійшов. Нічого, впораюсь неквапом... Якщо “гостей” нечиста не принесе. Двічі, а то й тричі на рік з’являються. Мисливці. Ні, не на дичину, нашо їм те брудне м’ясо? Мисливці на людину, вірніше на мутанта. Позаторік в одного такого йолопа вдалося гаджет відкрити. Хотів поглянути, що там у світі коїться. Нічого нового. Та ж сама окупаційна влада. Вішає на вуха населенню, зліпленому з місцевих і загарбників, як їм після “звільнення” гарно живеться разом на випаленій ядерними ударами землі. Геть нічого, що б заслуговувало на увагу. А от особисте листування невдахи-екстремала відкрило дещо цікаве. Виявляється, цей самогубець збирався на полювання на “того самого” снайпера-мутанта, що панує в цих землях, де зникає кожен, хто сюди потрапить. Така от собі легенда. Ну що ж, недалеко від істини...
А днями іще гвинтокрил кружляв. Чи то мене видивлялись, чи рекогносцировку проводили?..
...Чорт забирай, наврочив! На сході з лісу піднялися сполохані птахи. Саме по собі це нічого б не означало, якби не дві обставини. Окрім гелікоптера. По-перше ‒ саме на сході вранці. Щоб моя оптика дзеркалила, а їхня ‒ ні. По-друге ‒ саме там пролягає східний майже чистий коридор до моїх земель. Тому саме туди й поведуть лічильники непроханих “гостей зі сходу”. Шляк би вас трафив! Хоча, з іншого боку, ‒ велкам, мої щедрі постачальники зброї, набоїв, лічильників та військових сухпайків!.. Слава богу, собак не чутно. Терпіти не можу стріляти в тварин. Це якось нечесно, ницо. Кулі ‒ лише для двоногих тварюк...
Повільно лягаю на землю, підтягую гвинтівку й виповзаю з чагарника. Над верхівками смерек зі сходу летить крук.
‒ Крук! Крук-крук!
Дякую, брате, я вже зрозумів. День перестає бути млосним...
* * *
...Біжу-біжу. Бо треба бігти. Бо коли перетинаю долину ‒ між нами має бути пагорб. Особливо ‒ коли відкрита місцевість. А коли вони видеруться на верховину ‒ я вже маю перевалити наступну. Чому я впевнений, що вони йдуть за мною? Та хтозна. Але ж якось вони розраховують знайти голку в копиці сіна? Навіть якщо без собак, ну то й що? Біс їх знає, які в них там газоаналізатори? Може, слід беруть не гірше за собак. Як дістануться до лохини, що я обгризав, ‒ і ату! Тож треба бігти... Потроху забираю ліворуч. Є в мене там лігво. Одне з декількох. З гарним кутом поля зору. Коли фанати адреналіну туди допхаються ‒ сонце вже буде на моєму боці. А сонце ‒ чудовий союзник, якщо в тебе за спиною.
Видершись на чергову висоту, озираюсь і бачу позаду над попереднім пагорбом безпілотник. Аж ось вам і “собака”! Дрон зазвичай іде попереду, тож я, здається, непогано відірвався. Але “хвости” треба вчасно рубати! Займаю позицію. Постріл. Чорт, схибив! З другої спроби завалюю “гончака”. Е-ех, старію. А в біатлоні це було би додаткове штрафне коло... Та тута вам не біатлон. А яка ж у нас тоді збірна була!.. Колись... Була... Ну, годі, біжимо далі! Іще один пагорб ‒ і бачу на наступному точний орієнтир. Височезна стара смерека на верховині. Витнулася серед сестер наче свічка, нанизуючи небо на своє верхів’я. Моя ж ти кралечко!..
Фу-ух, нарешті на місці. Спітнів, втомився. Але зараз відпочинемо. Вирівняємо дихання, заспокоїмо серцебиття... Лігво в ідеальному робочому стані. Брили, травичка ‒ все як годиться. І над лігвом вже цілковита тінь від смереки. Дякую, моя люба! Тепер вже оптика точно не засвітиться. При тому, що є непоганий запас часу. До речі, що там натікало? Звичка контролювати час залишилась у спадок з минулого життя. То що мені скаже мій вірний швейцарський автомат? Довоєнний. Ані батарейок, ані заведення. Тільки рухайся кожен день, що й роблю сумлінно. Звісно, потребує, ріднесенький, періодичної корекції. Та мені у цьому знову ж таки мисливці допомагають. Виставляю по їхніх гаджетах. Шо б я без вас робив, кляті манкурти?!.. Отже ‒ біг я майже півтори години. Враховуючи, що мисливці змушені пересуватися повільніше... щонайменше хвилин зо двадцять маємо.
Зголоднів. Можу дозволити собі пообідати. Розриваю трофейний сухпай, що завжди тягаю з собою. А що? До ворожки не ходити ‒ сьогодні НЗ в криївці поповниться новими. А якщо ж ні... Тоді й цей мені на тому світі не знадобиться...
Після обіду можна вже й “лимонку” причепити на штатне місце. Про всяк випадок...
Отримавши добову дозу корисних речовин, організм переходить на інший рівень сприйняття довкілля. Поки що в бінокль. У приціл ‒ згодом, коли буде в кого цілитись...
Ох і земля ж мені дісталась! Які пейзажі, яка краса! Щоправда, чесно кажучи, по закордонах не дуже довелося... Але ж світлини бачив ‒ нічого такого, щоб аж кортіло проміняти. Можливо, теж є непогані місця. Та все ж таки енергетика чужа. Духи інші, не рідні. І як тільки люди можуть звідси тікати?.. Чи це тільки я такий?.. Як ця смерека. Корені не видереш, не побіжиш. Де зросла, там і помре...
Стоп! Годі патякати! Бо точно зараз тут і помру... Допоможуть, є кому... Тож всьому свій час, зараз думай про справу!
* * *
Нарешті помічаю якийсь рух. Обрисів не розрізнити, все розпливається. Лише рух, що переривається паузами через рівні проміжки часу. Чортівня якась. Що це за камуфляж? Невже саме той міфічний адаптивний плащ-невидимка, якого в окупантів ще п’ять років тому і в помині не було, самі чутки? От халепа! А ще ж десь має бути другий! Вони хоч і відчайдухи, але ж на такі полювання навіть самогубці поодинці не ходять! А судячи з того, що перебігає і таїться він рівні проміжки часу ‒ напарник у нього один.
Де ж ти, пане “другий”? Праворуч-ліворуч. Аж ось де ти! Широко йдуть, але не втрачаючи один одного з поля зору. Мисливці наблизилися вже достатньо, щоб розгледіти на примарних шоломах великі димчасті окуляри, схожі на лижні маски. І ніяких сонячних зайчиків! Не здивуюсь, якщо ті окуляри ще й оптикою оснащені не гірше мого бінокля. А з огляду на те, що під камуфляжем напевно броники найвищого класу, ‒ моїми цілями можуть бути тільки ці сірі маски.
Та головна проблема ‒ не це. Мисливці грамотно йдуть. Поки один перебігає ‒ інший зачаївся і пильнує довкілля. Покладу одного ‒ інший мене засіче. Тож тут без варіантів ‒ треба вловити момент і гасити спостерігача. А з другим доведеться гратися. В кого терпець міцніший.
Праворуч-ліворуч. Призвичаївшись до їхнього ритму, переходжу на оптичний приціл гвинтівки. Праворуч-ліворуч... Ох, матінко, куди ж тебе, сердешний, несе?! Прямісінько в болото! Ну ось, так і є, на повному ходу вскочив у трясовину! Та-ак, плани змінюються. Допоки ти будеш борсатися, я займуся твоїм напарником. Але де ж він? Щось не дуже поспішає на допомогу. Зачаївся. Ох і хитрий! Невже дасть колезі втопитися? Та ні ‒ он щось рухається за кущами. Повзе. Ну повзи-повзи. Дай мені тільки тобі “в очі” зазирнути. Крізь приціл...
Підповзає. Бачу окуляри. Тамую подих. Пшик. На одного любителя гострих відчуттів поменшало. А що другий? Все так само намагається дотягнутися до суходолу, загрібаючи гвинтівкою, що тримає обома руками. Спиною до мене. Стріляти немає сенсу. Парадокс. Тебе від мене зараз рятує твій суперброник, але він же непереборно тягне тебе на дно. Почекаємо...
‒ Ані руш! ‒ лунає позаду. ‒ Руки від зброї!
Ось тобі й маєш! Виявляється, ті двоє ‒ то була лише приманка. Справжній мисливець ‒ ось, позаду мене. Дотепно. Тільки те, що ти, шановний ”третій”, мене одразу не завалив ‒ це була твоя друга помилка. Перша ‒ це те, що ти взагалі сюди припхався... Розчепіривши пальці, повільно розводжу руки.
‒ Перевернись!
Що, захотів подивитись в обличчя живого “мутанта”? Чи навіть взяти живцем? Це твоя третя і остання помилка. Перевертаюсь, зубами видираючи кільце з “лимонки”, закріпленої на плечі. Таким чином, щоби ворог бачив цей процес у розвитку. Трюк, відпрацьований вже давно, довгими тренуваннями.
Не вперше пересвідчуюсь, що інстинкт самозбереження ‒ не завжди найкращий радник. Особливо ‒ коли випереджає логіку.
Примарний мисливець валиться на землю, накриваючи собою гвинтівку. Обличчям долі, ногами до мене. Вишколений дурник.
І як тепер до твоєї пики дістатися? Стріляю в ногу. Мисливець виє від болю, перевертається на бік, намагаючись спрямувати на мене зброю. Запізно. Стріляю в окуляри. Двічі. Для впевненості. Тіло опадає, адаптивний камуфляж лише посилює враження, що труп всотується в землю. Засовую дуло під шолом. Контрольний в... те, що залишилось усередині. Ну от і все. Тепер чеку з кільцем можна вставити на місце ‒ в муляж гранати...
Ні, чорт забирай, це ще не все! Як там мій “водяник”? Падаю в лігво. Де там те болото? Та ось і болото, ось і “поплавець”, нікуди він не подівся. Продовжує борсатися. Ані в плюс, ані в мінус. От бідолашний! Я б охоче припинив твої страждання, та ти ж ніяк до мене не розвернешся! Ну що тут поробиш? Лишається одне ‒ цілити по зап’ястках. Раз... Два. Чорт, не влучив... Три. Ну все, лишай зброю на березі й прямуй до пращурів. Тобто ‒ в багно.
З двома іншими екземплярами падла, що лишаються на суходолі, доводиться пововтузитись. Розсортувати “третього”, поховати в найближчій калабані. Теж саме повторити з “першим”, відправивши його до “другого”. Зібрати докупи трофеї. Не стільки тієї здобичі, скільки мороки!
Впорався врешті-решт. Ближче до вечора заношу трофеї до криївки. І коли вже сутеніє ‒ збираюся розслабитись і заплющити очі. Але одразу ж відчуваю знайомий поклик. Байдуже, що проти ночі. До гроту дістанусь навіть навпомацки...
* * *
Вузька глибока ущелина, вкрита рідколіссям і густими хащами. Коли не знати, що тут є грот, то його в цих “джунглях” і вдень можна не знайти. Щільний чагарник надійно ховає моє “капище”.
Розкладаю багаття, хоча смажити нема чого. Але це вогнище не для куховарства. Має прийти Дід. Він завжди приходить, коли душа потребує. Тільки обов’язково має бути живий вогонь.
...Коли я тоді вперше видерся з криївки і пішов блукати нашими землями, шукаючи побратимів... А знаходив лише тіла... І ховав, ховав... А потім прийшов сюди помирати. Розвів багаття, нехай бачать, примотав до плеча “лимонку”. Справжню. І чекав... Вони не прийшли. Прийшов Дід. Уперше. Не пам’ятаю вже, про що ми там базікали... Отакечки тоді я й заснув. Під потріскування ватри та бурмотіння Діда...
Аж ось і він ‒ про вовка промовка. Із сутінків поволі з’являється постать ‒ ставний дідуган, трохи накульгуючи і спираючись на посох, неквапливо наближається до вогнища. Людина як людина, така ж, як і я. Тільки, хіба, борода значно довша за мою, і одяг якийсь дуже-дуже стародавній.
‒ Кхе-кхе. Доброї ночі, братику, ‒ скрипить старий, вмощуючись на брилу навпроти мене. ‒ Як ся маєш?
‒ Живий, як бачиш. Тобі теж не хворіти.
‒ Як полювання? ‒ лукаво примружується Дід. ‒ Багата здобич?
‒ Та взагалі-то полювали на мене. Тільки знову облизня спіймали. А в мене здобич так собі ‒ два комбези-невидимки, три снайперки, чотири сухпаї. Лічильників немає. Мабуть, в окуляри були вмонтовані.
‒ Непотріб якийсь, ‒ кривиться дідуган. ‒ А цікавеньке щось є? Мо й для мене щось маєш?
‒ Та й для тебе трофей знайдеться, ‒ відповідаю, витягаючи з-за пазухи пласку флягу з нержавійки. ‒ Ось, пригощайся.
Дід робить добрячий ковток, і з гарчанням зауважує:
‒ Ох і файна отрута. Смачна. Треба з ватрою поділитися.
І вихлюпує дещицю “пального” у вогонь. Багаття задоволено шкварчить і миттєво спалахує, наче дякуючи. Фляга повертається до мене. Я теж прикладаюся, і гаряча хвиля від горлянки розтікається по всьому тілу.
‒ До речі, дякую тобі за болото, ‒ розслабившись, відчуваю, як розв’язується язик. ‒ Аби не ти, навіть і не знаю, як би впорався... Як завжди. Що б я без тебе робив?
‒ Та годі тобі, ‒ сміється старий. ‒ Прибідняється він! Сам онде який фортель утнув! З гранатою. Хе-хе. А то я вже хтів з переляку смереку на те одоробло завалити!
‒ Обійшлося без цього, слава богу. Не треба стареньку чіпати. Нехай стоїть собі, поки сил стане.
Мовчимо. Слухаємо, як ватра потріскує... Зірки вип’ялись...
‒ А ти, братику, отак до віку і збираєшся лісами швендяти? ‒ порушує тишу Дід. ‒Допоки тобі на голову маленьку ядерну бомбу не скинуть, та?
‒ Еге ж, дійсно! Нема їм більшого клопоту, як на мене, задрипанця, дорогий боєприпас витрачати!
‒ Тож так і хочеш сконати ні за цапову душу... рано чи пізно?
‒ А що, є варіанти?
‒ Та ти ж не звір дикий. Вертав би до людей.
‒ До яких? Люди всі або повтікали, або ж погинули... А ті, що залишались... Нашо мені до тих манкуртів? А землю цю, кров’ю братів политую, їм на поталу віддати?.. Разом з тобою?.. Хіба що піти в останній наступ. І героїчно загинути. Безглуздо і безславно. Та це я ще колисьустигну...
Дід, глибоко зітхнувши, починає з сопінням ворушити ціпком вугілля в багатті.
‒ А ну, сьорбни ще свого зілля. Добряче сьорбни, як годиться!
Охоче підкоряюся, наразі відчуваючи, як розв'язується вже не язик, а свідомість.
‒ А тепер дивись на жарини. Уважно дивись... Що бачиш?
І я бачу... Бачу місто, багатоповерхівки, вулиці, автівки. І все палає яскравою вогняною загравою. Обличчя, спотворені стражданням. Ядерний Апокаліпсис... Ох, матінко! Мабуть досить уже на сьогодні цю отруту ковтати!
‒ Е-хе-хе, дурнику, ‒ зітхає Дід. ‒ Не те ти бачиш. Це нове життя повстає з попелу. Осяяне ранковим сонцем... Руїна в нас уже була багато разів. Та ніхто й ніколи ще не зміг знищити силу землі цієї. Повстануть паростки. І потягнуться до сонця...
‒ Хтозна, може й так... Але то все буде вже без мене...
‒ Чому ж без тебе? Знайди собі таку, як сам, хе-хе, мавку лісову...
‒ І шо?
‒ І шо-шо! ‒ передражнює стариган, злегка стукаючи мене посохом по макітрі. ‒ І на оновленій землі врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люде на землі...
Дід наостанок длубається ціпком у ватрі, крекчучи підводиться і, залишивши мене тупитись на жарини, розчиняється у темряві. Але він однаково ще повернеться. Він завжди повертається. Час од часу. Бодай щоб не занадто часто. Інакше я тоді остаточно з глузду з’їду...
...Гей, пливе кача... по Тисині... Пливе кача по Тисині... |
Рассказ открыт для комментариев