14:16 01.11.2020
Вітаємо переможців!
1 Сокира au001 Домовик
2 Дракотик au003 Златопілля
3 Птиця і Фантом au005 Білим по білому


16:22 28.10.2020
Поступила в продажу книга "Зiркоходи". Поздравляем авторов и читателей с этим событием.

   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 55 (осень 2020) Фінал

Автор: anthoracij Количество символов: 25231
Конкурс № 53 (весна 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ar028 Чужинець


    “Він був гноблений і віддав себе на муки,
    але уста свої не відкривав”
    Біблія, Ісаї 53:7
    
    — Він іде, іде… Його бачили!
    Пустельним містом пронісся крик.
    — Його бачили, бачили… Він близько!
    Вітер шмигонув серед жовтих стін понівечених будівель чотирьох кварталів. Між пустих вулиць Старого міста засипаних піском. Серед пагорба над Кедронською долиною. Повз єдині ворота звернені на захід до Середземного моря. Місто мовчало.
    — Він близько, близько…
    Босоногий хлопчина біг безлюдною вулицею у напрямку Мусульманського кварталу. Зачепився через завал, упав та повалився покотом. За секунду піднявся, струсив мертвий пісок. Відчув на зубах іржавий скрегіт, приправлений кров’ю. Хотів сплюнути, але стримався. Полетів швидше тіні.
    — Кара! Зійде кара з небес на мене! – майнула думка.
    Побите коліно – дрібниця!
    Пошарпаний лікоть – не біда!
    Порепане обличчя – поцілунки сонця!
    Головне, що він – не проклятий. Не помічений хворобою дорослих. Не заразний. Діти зберегли дарунок янголів. Залишились чистими.
    У всіх інших, що вижили після Кінця, шкіра покрилась лускою. Обличчя деформувалося. Очі наповнила пітьма. У декого, відмирали пальці кисті та стопи. Колесо історії жорстоко крутонули назад. “Темні часи” повернулися. Хворобу знову занесло додому .
    Хлопчина пролетів повз Золоті ворота. Вхід лежав у розвалинах. П’ятисотний мур було розбито вщент . Незайманим залишилось лиш мусульманське кладовище. Мертвих заборонено турбувати, інакше жорстоко поплатяться живі. Навіть під час найбожевільніших війн до кладовищ ворогів ставилися з пошаною. Пересторогою. Мертві мають залишатися мертвими. Вхід до Храмової гори оголився повністю. Давнє пророцтво скоро здійсниться.
    Захеканий, хлопчина звалився біля ніг “першого за честю”.
    — Води, – прохрипів настоятель. – Швидше, хлопцеві води!
    Слуги заметушилися, забігали діти. Один із наймолодших хлоп’ят закинув відро у вимощений каменем колодязь. Зачерпнув трохи води, налив у чашу. Вклав у руки ближньому незрячому, а той поклав у долоні іншому. Обряд повторився. Сліпці кволо передавали один одному дерев’яну надщерблену посудину по вінця наповнену водою. Холодну та цілющу. Хлопчина ледь вмочив вуста, мовив:
    — Пустелею блукав чоловік у чорному…
    — Чорному, чорному, чорному… – між рядами, пошепки, передавалися уривки фраз.
    — Спочатку, я подумав, що то мара, – продовжував хлопець, – що сонце обпалило непокриту голову і мої очі обдурюють мене. Вигадують слуг Азазеля у мертвому морі піску.
    Хлопець зупинився. Ще раз вмочив свої губи та зробив ковток. Оглянув всіх присутніх та, немов боячись накликати на себе прокляття, продовжив пошепки:
    — Або ще гірше, – проковтнув колючий клубок, що продирав йому горло, – отримати мітку на яблуку Адама. Прокляття…
    Свист вітру заповнив секунду тиші. Всі інші навколо мовчали, уважно слухаючи. Щоб не пропустити жодного слова. Адже, можливо, саме сьогодні їм принесуть благу вістку. Спасіння. І, можливо, від їх очей відступить темрява.
    — Заспокойся, хлопче! – рука настоятеля лягла на його спину, а інша, тильною стороною, пройшлася по його обличчю. Хлопцеві від дотику почорнілої кисті стало моторошно. А що як, мертва шкіра старця вгризеться у його щоку? Пустить кров, поповзе, мов слизький слимак, до його рота. Вчепиться та вжалить, гірше гадини, отруюючи очі.
    — На твоєму обличчі ще не чути борозен часу, – продовжив настоятель, – навіть паростків дозрівання немає. Гладке, як чисті води Йордану.
    Хлопчина промовчав. Хвиля нудоти приступила до горла. У голову вдарила гаряча кров. Його ніздрі розширилися, а на шиї від хвилювання напружилися вени.
    — Звідкіля він прямує? – продовжив настоятель голосом, немов давнього товариша, а не володаря життя кожного у цьому проклятому місті. – Думаєш, він іде у наш бік? До міста?
    — Мені видається, можливо, – хлопчина затнувся, – що він крокує з Оливкової гори.
     — Від розвалин Університету , зі Скопуса ? Ей, Симоне, – настоятель, не відводячи сліпого погляду від хлопчини, мов змія, цілим тілом швидко обернувся вбік. Прошипів, – ти чуєш мене, хто сьогодні за легіонера ?
    — Серафим, онук Михаїла, мій повелителю, – промовив керівник охорони, трохи молодший за сорок чоловік із продертим шрамом на носі, – він заступив на варту ще до світанку.
    — А чому він нічого досі не доповів? – сичав настоятель. – Може, він ледацюга, солодко спить, заколисаний сонцем. Я ж просив відправляти по двоє легіонерів на варту. Ні в якому разі одного, чуєте? А хто ж вартуватиме вартового?
    — Повелителю, – тихіше промовив чоловік, схиливши голову, – у нас немає стільки зрячих дітей. Хвороба прогресує, накидається на щораз молодших. Здорових народжується обмаль. Ви ж самі знаєте, що всі зайняті щоденною працею. А від дорослих…
    — Так, як від того Серафима, толку мало. Швидше пошліть когось по нього, не зволікайте. – проревів настоятель. – Покрий же, темряво, ледачі очі, що піддаються сну у годину негоди. Нехай світло назавжди згасне у них, а проясниться погляд іншого, достойного. – останні слова більш скидалися на прокляття, що вкинуте у пустельну безмежність, ніж на молитву-прохання.
    Більше ніхто не подавав голосу. Всі сумирно мовчали, припавши до гарячого піску. Дехто приставив вухо, намагаючись почути кроки чужинця. Нічого, тільки мертва розмова пустелі.
    — Він високий на зріст? – повернувся настоятель у напрямку хлопця. Його незрячі очі залишалися пустими, ковзаючи десь осторонь. Глибоко в душі, хлопчина дякував Богу, що залишався в тіні. Захищеним.
    — Не впевнений, можливо й так. – він замислився. – У пустелі все здається нечітким та несправжнім. Часто трапляються видива.
    — То ти, можливо, взагалі нікого бачив? – голос набирав агресивності. – Тобі примарилося, а ти як боягузливий пастух кричиш: “вовк, вовк”!
    — Ви помиляєтеся, повелителю, я…
    — Я помиляюся чи ти?! – настоятель зірвався із місця, зі сторони в сторону, кидаючи головою.
    — Вибачте, повелителю, я не це мав на увазі. – хлопчина відступив на крок назад. Йому хотілося утекти, але коло зрячих дітей, що сиділи біля дорослих, у будь-яку секунду могли накинутися на нього. Зупинити. Прикувати кайданами до місця, яке цілий день обпалюватиме сонце. Без жодної краплі води.
    — А що тоді, хлопче? – він назад опустився в крісло. – Просвіти мене, весь наш народ… – пустий погляд та розкинуті в сторону руки. – Всі зібралися, чекаючи від тебе лиш одного – істини. Говори, Гавриїле, повідай нам правду, що бачили твої зрячі очі. – вперше настоятель назвав хлопця на ім’я.
    — Він – високий!
    — Що?!
    — Чоловік у чорному. – хлопець знову затнувся. – Я мав на увазі, що він високий на зріст. Десь під два метри, як філістимлянин Голіят.
    — Він повний?
    — Скидався більш на стовбур тонкої пальми.
    — Кульгавий?
    — Його хода була легка та виважена. – непевно додав. – Ступав так, неначе розсікав хвилі Галілейського моря. Вітер злегка колихав пісок під кожним його кроком.
    У пам’яті хлопця знову спалахнула ранкова картина побаченого. Чи розбурхана дитяча уява домалювала деталі, яких насправді ніколи не існувало? Можливо, йому самому хотілося у це вірити. Сподіватись, що прийде Спаситель та звільнить його народ від темряви та немочі. Хвороби посланої із неба за гріхи людства. За гріхи його народу, батьків та його власні...
    Тоді у хлопця, наче щось збурилося в середині. Блиснула іскра серед безодні відчаю. Хробак непевності заворушився десь глибоко у підсвідомості. Думки заметушилися, забігали. Він прагнув відповідей на питання, які боявся сказати в голос.
    — Але які саме прогрішення? Чим він завинив перед Богом та Всесвітом?
    Первородний гріх – це лише вірність традиції, а не свідоме злодіяння. Хіба можна судити дитину, яка ще не скуштувала заборонений плід? Хіба справедливо карати потомство за прогрішення батьків? Хіба люди не народжуються в гріху, щоб чинити гріх? Хіба мораль має міру, а справедливість вагу? Усе відносне, що створено людиною. Усе, рано чи пізно, піддається сумніву...
    Хлопчина боявся визнати очевидне. Найбільше чого прагнуло його дитяче серце – покинути це прокляте та забуте Богом місто. Утекти назавжди. Забутися. Загубитися у сірих пісках безпам’ятства.
    — Можливо, твій гострий зір, угледів його обличчя? – питання настоятеля вирвало його із заціпеніння. Він покрутив головою, немов відбиваючись від павутиння сумнівів, що окутувало його щоразу від думок про втечу. Із Старого міста, від такого життя.
    — Ніяк ні, повелителю, – відказав хлопчина, – я тримався на відстані, як вчили мене. Обачність – це властивість мудрих, а дурнів покарає пустеля. – швидко повторив завчене правило. – Його обличчя заховала відгола, а тіло довга чорна мантія, наче ряса священнослужителя.
    Хлопець замовк. Місто скувала тиша. Невдовзі настоятель промовив:
    — Тоді, нам залишається тільки чекати…
    
    ***
    Чужинець прибув надвечір.
    Вітер приніс його, ледь вловимий запах. Аромат втоми та довгої дороги. Подих сотні днів проведених під палючим сонцем. Голос тисячі годин самотньої пустельної ночі. Присмак надії на спасіння.
    Як мовилося у пророцтві: він минув Золоті ворота, направляючись до мовчазної юрби. Ніхто більше не встеляв йому шлях пальмовими гілками. Нікому було кричати: “Осанна! Благословенний, хто йде у Господнє Ім’я!” . Усі сумирно мовчали, опустивши погляд незрячих очей додолу. Усі стримано сиділи, не піднімаючи скалічених кінцівок. Навіть діти, яким непосидючість дарована природою. Стіни Старого міста завмерли в очікувані.
    Тихою, неспішною ходою зморений мандрівник підступив до зібраного натовпу. Його чорний плащ, що досягав майже до щиколоток, колисав вітер. Залога прикривала обличчя, а пошматований часом рюкзак, звисав із вузької спини. Здавалося, що його тонкий стан став наслідком буремної подорожі. Мабуть, не менше сорока днів він блукав пустелею у пошуках Обіцяної землі. Його ж зустріло напівзруйноване місто, що потопало у піску. Із жителями, які знемагали від страшної Хвороби, що з’їдала їхні кінцівки та випалювала очі.
    У поклоні він привітав мешканців міста.
    Ніхто не відповів. Не зронив жодного слова. Не підвів погляду вгору.
    Чужинець роззирнувся. Важко вдихнув, обхопив очима всіх присутніх. Скинув із плеча свою ношу та мовчки протягнув праву руку долонею вгору.
    Минуло, мабуть, кілька хвилини, перш ніж з натовпу, трохи несміливо, вийшов хлопчина. Той самий, що приніс благу вістку для містян, що втратили надію. Того самого, котрого помітив чужинець, зрадівши, що його місія виявилася вдалою. Гавриїл підніс чужинцю чашу з водою.
    Незнайомець зробив кілька ковтків та передав посудину назад. Хлопчина помітив навдивовижу тонкі руки чоловіка. Довгі пальці та до чорноти обпечену шкіру. Його мертве мовчання підживлювало тривогу. Бентежило.
    Тоді чоловік у чорному поманив рукою хлопця підійти ближче. Він злегка нахилився, приставивши руку до своїх губ.
    — Мабуть, хоче, щось прошепотіти мені на вухо, – подумав хлопчина, – щоб ніхто не почув, ні єдина жива душа...
    Хлопець зробив ще один крок на зустріч чоловіку. Підвів голову вгору. Його очі напружилися у темряві, щоб краще роздивитися обличчя незнайомця. Коли хлопчина поглянув під капор, мороз пройшовся по його шкірі. Очі затуманилися, подих став уривчастим. Думки плуталися у нерозумінні неможливого, а його мова перейшла на шепіт.
    — Цього не може бути, не може бути… – крутячи головою, раз за разом повторював хлопчина. Хвиля несамовитого розпачу накривала його. Неначе він стояв на березі Червоного моря, а не серед безкраю пустельної безодні.
    — Що? Що не так, хлопче? – насторожено крикнув позаду настоятель. – Чому ти мовчиш, Гавриїле? Та, говори нарешті, говори!
    — Це, це…
    Чужинець легко скинув із голови залогу.
    Діти, що сиділи попереду, мов піддавшись масовому гіпнозу, завмерли у німому заціпенінні. Їх здивування застрягло глибоке всередині, не видавши жодного звуку. Здавалося, що хвороба враз мутувала. Перекинулася із незрячих дорослих на невинні вуста дітей. Атрофувала язики та скувала зуби.
    Незрячі знемагали в очікуванні. Вони не розуміли, що відбувається насправді. Можливо, сонцесяйний образ Спасителя так вразив дітей, що вони не можуть сказати ні слова? Але насправді все було не так.
    Під чорним капором виявилася жінка. Шкіра відтінку дозрілого оливка. Кучеряве волосся кольору воронячого крила. Високі вилиці та товсті губи із невеликим порізом. Очі темніші зерен просмаженої кави на обвітреному обличчі. Зростом вона скидалася на філістимлянського велетня часів Давида. І чомусь досі вона мовчала…
    — Це жінка! – кволо вимовив Гавриїл, наче сили покидали його.
    — Щоооо?! – вигукнув настоятель, кинувшись вперед. Більше ніхто не посмів зрушити з місця. Дорослі та діти виглядали бетонними статуями серед руїн Старого міста. Всі сиділи сумирно. Немов вросли, пустили глибоко коріння у мертву землю.
    — Жінка! Жінка! Жінка! – голос хлопця міцнів, грубшав, набирав сили, переходячи на вигуки божевільного. Здавалося, що його світ пустився берега. Перевернувся з ніг на голову, а потім навпаки. Хотілося вірити, що очі обманюють його. Нічні тіні граються з ним у піжмурки. Чи можливо, це якась пустельна химера стоїть перед ним? Ще одна витівка демона Азазеля, володаря пустелі? Проте, хлопець розумів найголовніше – це ніяк не Спаситель!
    — Це велетенська чорношкіра жінка! – в останнє вихопилось у нього та, немов від гримучої кобри, він поволі відходив назад.
    Чужинка стояла на місці. Вона не розуміла, що відбувається. Щораз кидала здивований погляд то на хлопця, то на натовп людей. Вона розводила, перебирала руками, намагаючись щось повідомити. Сказати. У її очах вигравав вогник страху та занепокоєння. Хоча вона досі не зронила жодного слова.
    — Це – демон! Спокусник! – шепотів настоятель. – Гріховний змій, що у подобі жінки знову хоче занапастити синів Адама та позбавити спасіння.
    Жінка залишалася на місці. Вона, мов дружина Лота на скелі Содом, стояла незворушно. Очікувала.
    — Ловіть її, відьму! – закричав настоятель, показуючи пальцем десь убік. Його очі не піддалися прозрінню. Пелена темряви не спадала.
    — Вона – вавилонська блудниця! Пустельний демон!
    Тоді діти, наче зграя собак, кинулися у сторону чужинки.
    Вони повалили її додолу, скрутили руки. Приволікли мотузку, яка змією обкрутила її ноги, вгризлася у тіло. Вона відчула кілька болючих стусанів під ребра. У її рот забився пісок, із носа потекла кров. Очі наповнилися вологою.
    Вона не кричала. Вона не видала жодного звуку. Лишень глухі стогони болю, яке поглинуло море людського божевілля. Їй залишалося лише широко відкривати рот. Знову і знову, не втрачаючи ні секунди. Щомиті. Вона мусить, вона так близько від здійснення місії…
    З усіх сил, щоразу захлинаючись у піску, вона знову задерла голову вгору. Ні, не для того щоб ковтнути повітря чи благати про милість. У цього не було сенсу. Вона хотіла, щоб ці безумці нарешті зупинилися. Побачили. Подумки, вона молила Господа, щоб лють не затьмарила їхніх очей. Інакше вони загинуть. Інакше її жертва буде марною.
    — У неї немає язика!– перекрикували дитячі голоси, очманівши від побаченого. – Немає язика! Немає!
    — Ви тільки подивіться! Хтось відтяв їй язик!
    — Вирвав! Висмикнув!
    — Вирізав!
    Вони тягли її до настоятеля. Плювали та копали. Щоразу несамовито завдаючи удар за ударом. Тіло вкрилося синцями, подекуди схожими на гусяче яйце. Її обличчя розпухло, перетворившись на криваве місиво. Залишалося лиш увінчати її терновим вінцем. Дітям невідоме милосердя. У своєму гніві вони перевершують дорослих.
    Її ледь живу кинули до ніг настоятеля. Звичайно, підвестися вона не змогла. Так і залишаючись лежати обличчям ниць до піску, рясно окропленого її кров’ю. З пошматованого одягу, темряві розкрилися острівці голого тіла.
    — Дивіться, – крикнув чорноволосий хлопчина із розхристаними очима, – У неї дивний знак на спині!
    — Знак! Знак! Знак – повторили хором діти.
    — На що він схожий? – запитав настоятель
    — Здається, на символ Спасителя, – мовив той самий хлопчина, – але із вигнутими кінцями та…
    — Який, немов крутиться по колу?!
    На її плечах виявили тавро – гаммадіон . Кривавий рух сонця. Заборонений знак, що приносив смерть ще два століття тому. Отруював у газових камерах. Розстрілював у рідколіссях та гущавинах. Пожирав вогнем із неба у власних домівках. Її долю було вирішено…
    — Знак брунатної чуми! – вимовив настоятель. – Вона принесе нам загибель! У неї мітка смерті! – тоді у його наступних словах прозвучав вирок. – Спалити, відьму! Негайно!
    Дітям не потрібно було повторювати двічі.
    Багаття розгорілося за лічені хвилини. Осяяло авансцену для екзекуції. Живе коло юних глядачів зімкнулося. Із широко відритими очима, вони вперше бачили, як полум’я поглинає людську плоть. До цього злочинців закидували камінням. Скидали одурманених зі скелі. Смерть має приносити спокій, а не нові страждання. “Старий закон” забороняв нівечити тіло, лише умертвити. Столітні традиції – це ті невидимі нитки, що міцно зв’язують народ, інакше їх знищить історія. Навіть, якщо це стосується смерті.
    Жінка так і не прийшла до тями. Язики полум’я цілували, пестили її тіло. Гралися із волоссям, обіймали груди. Гаряче лоскотали занімілі руки. Скривджені, знеможені ноги. Танцювали, підстрибуючи високо до небес. Чорний, кучерявий дим обіцяв віднести її душу додому…
    
    ***
    Хлопчина здалеку споглядав, як догоряє вогнище.
    Коли всі кинулися на чужинку, Гавриїл відступив убік. Крок за кроком, а потім кинувся тікати. Подалі від божевільного натовпу. Подалі від смерті та крові. Подалі від безжальності та люті. Сховався у кутку піщаного завалу, щоб його ніхто не побачив. Він не міг дивитися, як невинну жінку роздирають нацьковані звірі. Щось було не так у цій потворній картині. Щось було не так із цими людьми, які прагнули спасіння. Адже, спасіння проходить стежкою прощення, а не навпаки. Інакше, для зворотного напрямку потрібна жертва.
    Щось зламалося у ньому. Всередині. Він це відчував, але змінити, на жаль, нічого не зміг. Серце нестримно калатало, руки тряслись. Очі, наповнені по вінця, спотворювали навколишній світ. Викривляло реальність.
    На секунду йому здалося, що у руці він тримає рюкзак чужинки. Міцно стискає пошарпану тканину. Його пальці побіліли, а головою пронісся несамовитий біль. І тоді, сколихнувшись, він потонув у темряві…
    Перші промені світла прошили небо. Воно прибралося у червоний саван. З півночі повіяло холодом. Вітер, мов навіжений, гуляв пустелею. Над Старим містом зібралося вороння.
    — Гавриїле, вставай… Давааай вставааай, скільки можна? – хлопчина із розхристаними очима, теліпав свого друга, якому піщаний завал замінив ложе. – Агов, ледацюго, тебе всі шукають. Все місто поставлене на вуха, а ти тут прохолоджуєшся…
    — Що? Що? – він сонно протирав очі, не розуміючи, що відбувається. – Що сталося? Де це я?
    — І настоятель хотів би це знати: “де це ти?” – перекривив його друг, присівши біля нього. – Ти чого вчора змився, га? Тікав, як навіжений, немов за тобою гнав рій диких бджіл. Дідько би тебе не здогнав, так ногами перебирав!
    — Можливо, я не пригадую. – уникаючи відповіді, мовив Гавриїл.
    — Кажуть, що ти украв речі чужинки. – після короткої паузи хлопчина звів здивованого на нього погляд. – Це правда?
    — Я не знаю, все так… – він тер своє чоло, мов намагався згадати вчорашні події. – Швидко, заплутано… Ця ніч здавалося страшним сном.
    — Угу, можливо. То він у тебе?
    — Що у мене?
    — Та рюкзак, звичайно. Ще запитуєш? – далі товариш заговорив тихіше, по-змовницьки, – то ти дивився, що там у середині, ааа?
    — Ще ні!
    — От, зараза.
    — Ти тільки скажи мені, – його почало морозити і трясти, – чому вони так з нею повелися? Ти? Ти також там був, ти…
    — Так, я також кинув у неї каменем. – підсвиснув хлопчина. – Всі кидали! Це ж настоятеля наказ, не мій.
    — Чому тоді вона нічого не сказала на свій захист? – здавалося, підіймається температура. – Не мовила жодного слова? Навіть звуку?
    — Бо вона не могла…
    — Як це не могла?
    — Ти не повіриш, але у неї того…, пальцем, немов пилкою, туди-сюди поворушив біля губ, – язик відрізано, сам бачив.
    — Не брешеш?!
    — Богом, клянусь.
    — Богом, не можна. Пам’ятай заповідь дану нам…
    — Та заткнись ти, – недбало кинув до нього, – ми не у місті. Думаєш, що Бог нас тут почує? Хіба він щось зробить? Помахає мені грізно пальцем?! Пошле із неба янголів?! Покарає?! – хлопчина кисло ковтнув слину. – Ми так – всі прокляті. Рано чи пізно, хвороба зжере нас всіх по-одному. Добереться до кожного. Хіба не так?
    — І тому, – Гавриїл також неодноразово про це думав, – тому вона не могла говорити?! Захистити себе?!
    — Аякже!
    — Дивно це все, дуже дивно…
    — Давай краще подивимося, що там у середині, – вказуючи на рюкзак.
    — Давай!
    Хлопці підійшов до рюкзака чужинки. Роззирнулися, нікого. Обережно струсили пісок. Розімкнули защібку, яка піддалась не одразу. Гавриїл засунув руку всередину.
    — Ну що там, показуй швидше?!
    — Книга!
    — Книга? – невдоволено перепитав товариш. – Яка ще, до дідька, книга?
    — Це… Це Біблія! – Гавриїл високо підняв книгу, дивлячись на неї з усіх сторін. – Чужинка принесла нам Біблію.
    — Біблію?! – недовірливо звів на нього очі. – Ти так думаєш, певен?
    — Найбільше у своєму житті. – хвиля неспокою накривала його. – Бачиш, трохи стертий символ Спасителя, чорна оправа і…
    — Дай подивитися. – книга перекотилася в інші руки. Хлопчина довго на неї дивився, вивчав палітурку. Розгорнув, заглянув у середину. Сторінка, друга. Враз, і жбурнув її подалі.
    — Ти чого? – Гавриїл ледь не накинувся на товариша.
    — Того… А яка з неї користь? Всі сторінки чисті. Повністю білі, із якимись горбиками та виїмками. Ніяких тобі написів, слів.
    — Що? – очі у хлопця розширилися. – Що ти сказав, повтори?
    — Чисті, із горбиками та виїмками всередині. Це фальшивка! – хлопчина надув щоки, розводячи руками. – І що, яка різниця?
    Гавриїл замислився. Він рвучко піднявся та підійшов до книги. Він знову взяв її у руки, притуливши до грудей. Біль пронизав все тіло, але за мить палючий вогонь згас.
    — Вона призначалася для незрячих. Біблія для сліпців! – здавалося, що невидима пелена нарешті спала із очей хлопця, який, хоча був зрячим, але світло прозріння лише зараз обпекло його свідомість.
    — Вона несла нам спасіння. Визволення із пітьми. Свободу! – його слова перейшли на ледь чутний шепіт, який розчинився у божевільному сміху безумця. Руки нервово ковзали по обличчю, немов намагаючись продерти глибокі борозни. Здавалося, цими діями хлопчина хотів сказати світу і собі, що він подорослішав, виріс. Його розум загострився. Серце вкрила шорсткувата оболонка. Очі набули латунного холоду.
    — Спаситель приніс нам прощення, – крізь сльози, ледь вимовляв слова, – а ми знову вбили його…
    Хлопчина зірвався і побіг у бік Оливкової гори. Він більше не озирався. Він більше не чув криків свого товариша. Він більше не відчував піску під своїми ногами. Він більше ніколи не повернеться у Старе місто. Провидіння кликало його у пустелю…
    
    ***
    — Увага, центр, як чуєте мене?
    — Кеп, ми на зв’язку. Зв'язок хороший, повідомлення приходять миттєво!
    — Центр, у мене для вас погані новини. Вона зникла! – повідомлення замиготіло на екрані. – Ми щойно втратили її із нашого радару. Пропала…
    — Кеп, як… Як це взагалі можливо?
    — Центр, ми не знаємо. Перевіряємо всі дані. Моніторимо. – чоловік гучно прокашляв. – Поки немає чітких результатів. Ми робимо все мож*(2 – напад кашлю знову повторився. – ливе. І так дивно, як система пр2цювла у такому радіусі. Відстань величезна, пер2шкоди. Хибні дані, викривлені частоти.
    — Розумію. Кеп, $$$в0н8А? – повідомлення знову підвисло. – Думаєте, що І-25.12, мертва?
    — Центр, сподіватися на протилежне безглуздо. Стільки часу минуло. Сигнал синхронізований із її життєвими показниками. Раптом, миттєво зник. Більше не з’являвся. Швидше за все, що так. Імовірність негативна.
    — Її останні координати, сподіваємося, зафіксовано?
    — Звичайно, Ц8нтр. С2кунду, з6р6з. – клавіатурою швидко забігали пальці. Повідомлення щоразу приходили деформованими. – Р6йон колишньої Р8спубл1ки 1зраїль. Можливо, Єрус6лим, Ц2нтр.
    — Кеп, як думаєте, вона когось знайшла? Поселення, людей?
    — Можливо, але мало вірогідно. – чоловік спершу задумався, пізніше відповів. – Імовірність негативна.
    — Кеп, варто відправляти туди розвідгрупу?
    — Не думаю, досить ризиковано. – чоловік задумався у правильності свого рішення. – Імовірність позитивної місії – МІЗЕРНА. Інших поселень досі не знайдено.
    — Кеп, вас зрозуміла. Чекаю повного звіту, кінець зв’язку.
    — Вас, теж. Кінець зв’язку.
    Чоловік встав з-за пристрою та поплентався коридором. Наблизився до білих дверей із перевернутим трикутником. Зайшов у середину, притулився чолом до холодного дзеркала. Ввімкнув кран, почекав поки вода очиститься, збавить жовтуватий відтінок. Зробив кілька ковтків, легко підвів голову вгору, втупившись у дзеркало. Розкрив широко рот та пальцями правої руки намацав те місце, де недавно був його язик.
    Минув місяць, а він ніяк не міг звикнути, що його немає. Не міг одразу зрозуміти, чому навколо досі тихо і не чути людських голосів? Жвавих розмов, сміху? Лиш моторошна мовчазна тиша І так тепер завжди…
    Після Кінця, здавалося, давно забута Хвороба з минулого повернулася. Вона мутувала та косила цілі міста та райони. Клаптики країн, що залишилися після Останньої війни. Острівці ледь заселених містечок, які колись були мурашниками, а тепер скидалися більше на сміттєзвалища.
    Від Хвороби, звичайно, не одразу, але знайшли ліки. Точніше, вихід. Люди зрозуміли, що спочатку, штучно створені, біологічні бактерії фізичним шляхом централізовано уражували єдиний піддатливий м’яз – язик. Пізніше вона, проникаючи із слизом та кров’ю, розносилася по тілу та рвала із середини. Деформувала обличчя, покривала тіло лускою. Затьмарювала очі.
    Тому, щоб врятуватися, вцілілим його просто ампутували. Відрізали.
    Іноді, спасіння потребує кривавих жертв…
    

  Время приёма: 17:52 09.04.2020