 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
…Чи то легенду, чи то бувальщину про козацьку церкву Матвій вперше почув ще у ранньому дитинстві. Давню історію про те, як православний храм, не знати чому, перевезли на свій бік річки турки. А потім, через кілька днів, запорожці повернули його назад. Хлопець кілька разів навіть бував у тій церкві. Вона дивним чином збереглася до наших днів. Разом з бабусею, звичайно ж. Зруби храму з потемнілих від часу, зібраних без єдиного цвяха, товстих колод спокійно простояли кілька століть над річкою, мов у землю повростали…
Він, малий, на все життя запам’ятав ті нечасті відвідини. Ще й сьогодні пригадується специфічна і таємнича суміш запахів мира, ладану, воску і поїдених шашелем дерев’яних стін. А ще, – скорботні, й беззахисні, вицвілі від часу, примарні лики святих. Невигадливо намальовані на старезних, потрісканих, наче зморшкуватих, дошках…
Нещодавно козацьку церкву зруйнували. На її місці збиралися, як краєм вуха чув хлопець, спорудити сучасну громадську будівлю… Прогрес, нехай йому!..
***
…Матвій, переминаючись з ноги на ногу від холоду, наче чекав на когось неподалік руїн козацької церква. Трохи далі темніла скута кригою ріка. На її ближньому березі, збившись у купку, мерзло кілька голих дерев… Вечоріло. Мороз посилювався. Пішов дрібний сніжок. Зненацька зірвався й пробрав до кісток студений вітер… Раптом, прямо посеред задублих дерев, невідомо звідки, з’явився чоловік у дивному одязі. Його голову прикривала старомодна шапка. Кабардинка, здається. Зараз такі не носять. З-під довгого, – трохи нижче колін, – баранячого кожуха виднілися чудернацькі сині штани-шаровари і червоні чоботи з короткими халявами… Зовнішнім виглядом незнайомець дуже нагадував запорізького козака. Як їх, зазвичай, малюють у популярних історичних книгах про тогочасні події. Тільки виглядав він насправді не так яскраво й войовниче, як на малюнках…
Козак довго дивився на те місце, де колись стояла церква. Потім спантеличено перехрестився. Роздратовано поворушив розкішними пшеничними вусами і сердито роззирнувся навколо, наче вперше бачив околиці. Грубі, мов би вирубані з сірого каменю, риси його обличчя випромінювали непідробну розгубленість. Ще через якийсь час чоловік відвернувся, з досадою махнув рукою, зробив крок і… щез. Зовсім. Ніби крізь землю провалився. Матвій від здивування аж рота роззявив і швидко-швидко закліпав блакитними очима. Він відразу ж геть забув про мороз, вечір і сніг, що починав йти. Розпачливо шморгнувши, хлопець, у якомусь незбагненому пориві, швидко побіг на те саме місце, де так загадково зник незнайомець, у костюмі запорожця, і… раптом зовсім перестав бачити, втрапивши у щось неприємне, дуже холодне, тягуче і липке.
Матвія на кілька секунд щільно окутало крижане марево. Наче нагло вимкнули світло. Аж подих забило… Коли він знову почав дихати й бачити, то, мов би нічого й не сталося, стояв наче на тому ж самому місці. Тільки хлопчина швидко зрозумів, що не зовсім на тому… Навколо так само вечоріло, але стало значно холодніше. І вітер стих, і сніг припинив йти.
Підліток з цікавістю роззирнувся навколо. Праворуч біліє вкрита снігом і кригою ріка… Біліє? Чому біліє!? Невже за кілька секунд, поки його огортало липким туманом, встигло насипати скільки снігу!?. Начебто він і йшов не сильно, а зараз так взагалі припинився… І мосту між берегами чомусь, не видно… і береги крутіші й занедбаніші… і звичних хлопчачому оку будівель й дороги теж немає… Зате похмуро й зловісно чорніють стіни якогось чудернацького давнього укріплення… Хлопець знов безпомічно закліпав і закрутив головою, намагаючись зрозуміти, у яку це халепу він так несподівано втрапив.
Від купки оголених дерев під блідим і холодним сонцем, що ненадовго визирнуло між хмарами й неспішно закочувалось за небокрай, по неглибокому снігу тягся ланцюжок свіжих слідів. Матвій машинально прослідкував їх напрям і у спадаючих сутінках, метрах у десяти попереду себе, побачив вже знайому йому шапку-кабардинку і кремезну спину в баранячому кожусі. Запорожець обережно й повільно йшов до іншого чоловіка, який стояв поодаль і ніби на когось чекав. Теж у кожусі нижче колін. Тільки світлішому й новішому. З під нього виглядали чорні блискучі чоботи й чорна та цупка… спідниця… чи ряса?.. На голові ґрунтовно сиділа кумедна повстяна шапка. Теж чорна. «Невже піп? – здивовано подумав хлопець. Знову шморгнув і мерзлякувато повів плечима. – І що він по такому морозу тут робить? Церкву ж зруйнували… чи ще ні?..»
Враз козак спинився, скинув кабардинку, і хрестячись, вклонився:
–Здравствуй, панотче! Боже помагай! – дихаючи парою, суворим басом мовив він.
Наче грім сердито пророкотав.
–І тобі доброго здоров’я, Степане, – теж басом, але вже співучим, оксамитовим, неспішно хрестячи козака, привітався «панотче». – Ну, що дізнався? Кажи!
–Так я про все ще позавчора знав. Вкрали, розібрали й перевезли таки бусурмани нашу церкву частинами на свій берег! Навіть відразу і не зрозумію, нащо вони це зробили. Хіба що православний люд та запорожців налякати й подратувати… Хотів ще раз переконатися… Ото телепень!..
–І я не второпаю навіщо це їм. То що, переконався?
–Ні. Не туди втрапив, панотче, – похнюпившись, відповів козак і важко зітхнув. – Таке іноді трапляється…
–Ну, нехай. Не хвилюйся… А то хто такий? – відразу погодився з козаком батюшка і зацікавлено, та в той же час насторожено, кивнув у напрямку Матвія.
Хлопчина, заціпенівши, так і стояв між голих дерев. Як то кажуть, ні живий, ні мертвий. Його тільки раз у раз окутувало парою, що при диханні йшла з рота. У благенькій курточці на «риб’ячому» хутрі… у кролячій шапці з відкинутими «вухами»… у стоптаних черевиках не по сезону... На руках, – замалі й холодні рукавички зі шкірозамінника…
–Де? – відразу ж наполохано за озирався Степан. – Не знаю… Певно, брама у часі не встигла зачинитись і якийсь… гм, нащадок випадково втрапив у неї... Таке теж трапляється… іноді… Але не варто перейматися…
–Все у тебе трапляється! От що значать не богоугодні здібності… відьомські! – роздратовано мовив піп і хрестячись, відвернувся…
–Ти хто такий будеш? – тим часом, обертаючись, сердитим тоном звернувся козак до Матвія.
–Я… я Матвій, – затинаючись, злякано відповів підліток, мимоволі відступаючи на крок. І знову шморгнув…
–Ти звідти, де я щойно був?
Хлопчина з натугою ковтнув липку слину, якої, чогось, відразу набігло повен рот, і мовчки кивнув.
–Значить точно, нащадок, – скрушно махнув рукою Степан і похитав головою. – Ото напасть!.. Завтра, тільки-но сонце зійде, поверну тебе у той же час і у те саме місце, звідки ти сюди потрапив. Сьогодні вже пізно і браму я вже не зможу відчинити… Сил замало…
–Так я в іншому часі!? От здорово! А… а що мені сьогодні робити, зараз? До того ж, бабуся хвилюватиметься… і мама, – злякано й водночас зраділо скрикнув хлопець і враз зіщулився. – Куди йти?
–В іншому… в іншому часі… Що робити, кажеш? Зараз щось вигадаємо, – розгубився козак і запитально глянув на попа. – А мама й бабуся, дасть Бог, нічого не дізнаються. Зовсім нічого, – додав він.
Батюшка, що уважно прислухався до розмови незнайомого хлопця і запорожця, у задумі закопилив нижню губу…
–Що вже з тобою робити? Нумо гайда до господи, – піднявши густі брови, нарешті нехотя запросив піп і повернувшись, покрокував до охайної, підведеної білим, хатинки з невеликими віконцями, що мов би росла зі снігових кучугур. – Негоже християнина на морозі тримати. І ти, Степане, надівай шапку й теж з нами ходи.
Піп, а за ним Матвій і козак, долаючи замети, подалися до людського житла, до тепла…
***
–Ну що, нащадку, кажи, у Бога віруєш чи ні?! – тільки-но вони увійшли у темне приміщення сіней, хижо, наче кібець, накинуся на Матвія козак.
Хлопчина сахнувся від нього з несподіванки, наче від дідька. Тільки шморгнув і зацьковано позирав то на запорожця, то на батюшку.
–Охолонь, Степане, охолонь!! Не на Січі! Спершу дай отроку в хату зайти. Познайомся з ним, як годиться, – зітхнувши, відповів замість Матвія піп. – Певно що вірує… прости Господи… ласкаво прошу до господи...
–А може він ворожий вивідач? – несподівано насторожився козак, мимоволі намацуючи рукою неіснуючу шаблю. Вуса його войовниче настовбурчилися. – У нього ж на лобі не написано, що він християнин…
Не знайшовши шаблі, запорожець натомість зняв кабардинку і люто пошкріб пальцями голену потилицю, посеред якої виднівся довгий і напівсивий козацький чуб.
–Годі вже тобі, Степане! Геть здурів на старість, чи що? Який з нього вивідач, коли він з іншого часу, – байдуже мовив піп. – Сам подумай!
–А й справді… не втямив зразу… Як тебе, кажеш, звати, нащадку?
–Матвій, – мимоволі здригаючись, тихо відказав хлопець. – Я не ворожий розвідник… я свій… тобто, я нащадок…
–Нащадок? Свій? Точно свій?.. Тоді будь здоровий, Матвію! –кивнувши, несподівано швидко заспокоївся і простягнув хлопцю шкарубку долоню козак й блиснув очима. – Мене кличуть Степаном… на прізвисько Чуб…
–Дуже… дуже приємно, – хрипко мовив підліток.
Він перестав здригатися і шморгати, озирнувся й обережно простягнув правицю у відповідь. Вони поручкалися.
–Ну, от і познайомились. А ти не слабенький, Матвію… не слабак. Міць у руках маєш, дарма, що малий, – хитро усміхнувся у вуса Степан і зняв кожуха, лишившись у парчевому каптані, підперезаному широким шовковим поясом, та синіх чудернацьких штанях з великою матнею.
–А я отець Федір… Проходь, не соромся. Зараз паніматка на стіл збере, – легенько підштовхнув Матвія до столу піп. – Роздягайся та сідай оно на лаву. В ногах правди нема, Боже помагай…
Зараз же до кімнати, наче підслуховувала чоловічу розмову, швидко увійшла жінка у вишитій сорочці з простого полотна і картатій вовняній спідниці. В хаті було натоплено, аж душно, але досить темно…
–Оксано, запали-но свічки і давай на стіл збирай! Повечеряємо, чим Бог послав, – мовив отець Федір і знову перехрестився. – Нас троє і ти, паніматко, значить четверо…
–Добре, – жінка покірно кивнула. – Я зараз…
Через кілька хвилин у світлиці, розганяючи морок, запалало кілька воскових свічок, а на столі з’явилися дерев’яні ложки, кухлі й глиняні миски, пшоняна каша з вареною рибою і ще незнані Матвію давні наїдки.
–Прошу до столу, – ледь вклонившись, запросив гостей отець Федір. – Випити не пропоную, бо піст передріздвяний. Та й рано отроку ще… Он тільки що хіба узвар…
–То нічого. Давай до столу, чого стоїш, мов засватаний? – підштовхнув Матвія Чуб. – Помолімось перед трапезою…
Вони помолилися, хоча Матвій відмовлявся і ніяковів. Але Чуб страшно гримнув на нього:
–Ти що, не християнин і в Бога таки не віриш?! Чи може, Божих молитов не знаєш?! Ану зараз же мені перехрестися!!!
–Знаю… Чому не знаю… Але ж… Але ж я піонер, – завагавшись, наполохано відказав, підліток, та потім все таки нерішучи перехрестився.
Не даремно бабця навчила… Наче знала… Потім Матвій трохи прикрив повіки, схилив голову, зітхнув і зашепотів слова «Отче наш». Єдиної молитви, якої, знову ж таки, навчила бабуся…
–Ну ось, значить віруєш у Христа! А то піонер, піонер, – міцно стусонув його у плече Чуб і гучно зареготав. – До речі, що то таке «піонер»?
Матвій аж похитнувся від міцного стусана й нічого не відповів.
–Помолилися? Давайте вже вечеряти, – на правах господаря заклопотано велів піп. – А ти, Семене, облиш хлопчину у спокої. Хай попоїсть…
–Та я що, я нічого, – вже вкотре знітився Чуб.
На якийсь час у кімнаті запала тиша, тільки стукотіли ложки та потріскували, повільно згоряючи, свічки…
***
Після пісної вечері Степан подякував господині, витяг із-за пояса коротку глиняну люльку, набив її тютюном з вигадливого кисета і мовчки припаливши, вийшов у сіни. Встали і отець Федір з паніматкою. Жінка відразу ж заходилася збирати зі столу. Тільки Матвій, подякувавши, залишався сидіти, з цікавістю озираючись навколо. Йому було спокійно й тепло. Як удома…
Хвилин через десять повернувся з сіней Чуб, але вже не сам. З якимось хлопцем. Довготелесим, у кожусі. На вигляд старшим за Матвія років на три-чотири. У таких самих як і у Степана, але вже малинових, шароварах і козацькій шапці з китицями. Він її зняв зразу, тільки-но зайшов у хату. І з порогу вклонився Оксані і попу:
–Доброго здоров’я, паніматко! Доброго здоров’я, панотче!
–І тобі не хворіти, юначе, – своїм співучим басом не поспіхом привітав хлопця отець Федір і перехрестив його.
Оксана, потупивши очі, нічого не сказала, а лише похилила голову.
–Знайомся, нащадок. Це мій джура Омелько, на прізвисько Сережка., – дружелюбно загримів Степан.
Матвій кивнув на знак знайомства, з під лоба вивчаючи підлітка. Тим часом той, привітавшись з господарями й не звернувши уваги на Матвія, запитально глянув на Чуба і почав повільно скидати кожуха.
–Почекай роздягатись, синку, – спинив його козак. – А ну, Омелько, розкажи-но краще, як там наші справи…
–А що наші справи? Все гаразд. Сани я дістав… кілька… Гадаю, вистачить… Вірьовки сиром’ятні, скільки міг, зібрав. Лишилось тільки коней запрягти, козаків зібрати й можна рушати.
–Ти, хлопче, почекай. Нехай добряче стемніє, тоді й вирушимо. А зараз давай, хутко до куреню вертай, повечеряй, – мовив Чуб, випроваджуючи юнака.
–А можна і я з ним? – зненацька насмілився спитати Матвій.
–Не можна! Тут сиди! От послав Бог нащадка! Не вистачало, щоб ти ще у яку халепу втрапив, – гримнув Степан і насупився.
–А що то за наші… тобто, ваші справи?
–Військова таємниця! Багато знатимеш, довгий ніс виросте,
–За церквою вони зібралися, – несподівано замість козака сумно відповів піп. – Нещодавно захопили її бусурмани і у свою слободу перевезли… На той бік річки. Ото нехристі!
Матвій аж схопився. Це ж він потрапив саме у той момент, коли козаки зібралися повертати церкву від турків! Ото поталанило! Значить, то не легенда зовсім!
Матвій знав, що у давнину, на лівому березі річки козаки заснували прикордонне поселення, захищене шанцем, і поставили біля нього дерев’яну церкву. Згодом турки на правому березі збудували свою слободу і чомусь перевезли на свій бік православний храм. По-суті нагло поцупили його.
–Візьміть і мене з собою! – з палаючим очима попросився хлопець.
Йому аж дух перехоплювало від того, що він братиме участь у такій захопливій пригоді, хоча ніщо не свідчило, що запорожець погодиться!
–Е-е, нащадку… І не думай! Не візьмемо ми тебе до турків, – заперечив козак. – І не проси…
–Ну чому? Омелькові он можна, – набравшись сміливості, відчайдушно почав Матвій. – Чим я гірший?
–А таки гірший! Сережка який не який, та все ж козацький джура, – втомлено відповів Чуб. – Майбутній запорожець… Ось! А ти хто? От ти, приміром, запряженими кіньми правити вмієш?
Матвій відразу ж знітився і заперечливо похитав головою.
–А верхи їздити, зброю у руках тримати?
Матвій знову похитав головою:
–Але я навчуся… І верхи, і шаблею, і пістолем, – з надією гаряче мовив підліток. – Тільки візьміть!
–Отож то й воно. Ні, кажу! Розмову закінчено... Вчитися тобі довго треба, а часу катьма. До того ж, мені ще тебе у твій час доправляти. Значить, відповідаю за тебе…
–Нехай хлопчина допоможе, як таке бажання має, – зненацька подав голос отець Федір. – Бач, як йому кортить, аж очі горять…
–Гаразд, – несподівано погодився Степан. – Хай допоможе, коли кортить. Тільки тут, а не на тому боці річки! Я не можу його у турецьку слободу взяти… непідготовленим!
–А як тут? – розчаровано, та все ж з ентузіазмом, спитав Матвій. – А шаблю дасте? Чи пістоль?
–Не дам! Коли ми поїдемо, розпалите з отцем Федором велике багаття, щоб ми у темряві і завірюсі не заблукали, – загадково мовив козак –Ідіть, готуйтеся. Незабаром з козаками за церквою поїдемо...
–Яка… яка завірюха? На вулиці ж ані сніжинки, ані хмаринки. І повний місяць… сходить… і зірки… Видно, майже, як удень, – здивовано відповів Матвій. – Нічого не розумію.
–Буде тобі й завірюха, і темрява, хоч в око стріль, – думаючи про щось своє, відсторонено відповів Степан, ніби щось знав.
–Роби, як він каже, і не діймай його питаннями, – прошепотів Матвію отець Федір. – Ходімо, ліпше, дрова для багаття підготуємо.
Чуб тим часом, не прощаючись, обережно зачинив двері і швидко пішов до фортечки. Мабуть, готуватись до незвичайного походу…
***
Поки вони вечеряли і розмовляли, геть споночіло…
Отець Федір і Матвій й собі одяглися та вийшли на вулицю. Там під світлом повного місяця почали готувати вогнище, тягаючи з дровітні гіляки і сухе сіно. Скоро біля козацького укріплення почалося пожвавлення. Скрипнувши не мащеними завісами, повільно відчинилася обкута залізом важка брама і з неї виїхало кілька саней. Слідом вийшли десятків зо два запорожців і спинилися. За ними з укріплення повагом вийшов Чуб і спершу попрямував до попа та хлопця.
–Ну що, все підготували для багаття? – перехрестившись, спитав він.
–Все, виїжджайте з Богом, – скоромовкою відказав батюшка.
Матвій від хвилювання тільки кивнув.
–Гаразд. Зараз над річкою і на тому березі здійметься вітер і почнеться сильна хуртовина. Не зважайте… Хвилин через двадцять ми вирушимо, а ви не баріться і хутко розпалюйте багаття. Якраз, коли з церквою повертатися будемо, вогонь й розгориться… Ну, Бог помагай, – зосереджено мовив Чуб і відвернувшись, заспішив до саней і козаків.
Поговорив про щось з ними. Про що, ні Матвій ні піп не розчули, – далеченько. Нарешті запорожець обернувся обличчям до них і повільно ворушачи губами, ніби промовляючи якісь слова, зробив кілька незрозумілих плавних рухів руками.
Зараз же, невідомо звідки, небо над річкою затягло хмарами і пішов густий, дрібний сніг. Здійнявся сильний вітер. Він почав закручувати сніжинки якимись карколомно-немислимими пасмами. Люди не мали ніякої змоги навіть попередити черговий дошкульний порив хурделиці…
–Не зрозумів, а як це: щойно світив місяць, стояла тиха погода і враз все перемінилося? – пошепки спитав Матвій у батюшки. – Хіба так буває?
–У Чуба й не таке буває, – скрушно хитаючи головою, відповів отець Федір. – Ти про характерників чув?
–Читав колись, – нерішуче відповів хлопець і мимоволі почухав потилицю під шапкою…
–Так от, Степан характерник, – піп перехрестився. – От бісова душа!
–І у вовка може перевтілитися? Як Сірко? – блискаючи очима, у захваті спитав Матвій. – Оце да!
–Боюсь, у вовка не може. Та й взагалі, мистецтвом перевтілення він не володіє. У нього інші здібності… Хоча, церква це і не вітає, та нехай вже. Коли на користь громаді, то можна, – з осудом у голосі відповів батюшка і знов перехрестився. – Прости Господи мені грішному!
–І які у нього здібності? – допитувався хлопець.
–Наскільки мені відомо, Чуб майстерно керує погодою, може проходити крізь час і ще недовго мати неабияку силу, – відповів піп…
***
…Козаки у сніговій круговерті перебравшись через замерзлу ріку, відразу ж побачили кліті розібраної церкви. Вони безсистемно стояли майже біля самого берега. Сніг та вітер все посилювалися, надійно захищаючи запорожців від стороннього ока. Сторожі ніде не було видно. Та це й не дивно! Хто вештатиметься на дворі за такої собачої погоди!?.
Чуб дивним чином уберіг від хуртовини білий диск повного місяця, котртй крізь заметіль та набіглі хмари, наче прив’язаний, непорушно повис у небі й героїчно давав козакам змогу досить чітко бачити, що вони роблять…
Робота посувалася швидко. Щойно козаки прийшли по храм, а он вже закінчують вантажити його перші частини…
Найважче і найдовше запорожці вантажили наву. Чуб напружився і з неймовірними зусиллями відірвав таки три примерзлі кути великого й важкого восьмикутного зрубу від землі. Цього вистачило, щоб Сережка спритно загнав туди самі низькі та довгі сани… Потім прилаштували під наву ще двоє саней…
Найбільший зруб ривками рухався крізь заметіль на розмиту пляму багаття, котре справно палили отець Федір з Матієм. Від недалекої ще турецької слободи почулося самотнє виття якогось переляканого пса. Вся операція по визволенню церкви з турецького «полону» тривала від сили дві години.
…Не пройшло і півгодини, як з боку річки, наче виринаючи зі снігової купелі, почали з’являтися засніжені запорожці і сани з навантаженими на них засніженими частинами церкви. Причому, треба сказати, лівого берега негода жодним чином не торкнулась… Майже не торкнулась…
***
Товариство і не з чулося за клопотами як почало світати. Хурделиця скінчилася, мої би й не починалася зовсім. Небо на сході посвітлішало.
–Все, нащадку, збирайся, прощайся. Повертатиму тебе у твій час, – як тільки зійшло Сонце, стомлено мовив Чуб.
Вони стали між деревами дуже близько один до одного. А ще за мить їх постаті наче розчинилися у морозному повітрі…
–Прощавай, нащадку, я пішов назад. Спати хочеться, – зітхаючи, мовив Степан, тільки-но вони вигулькнули з липкої темряви в іншому часі.
Поплескав Матвія по плечу, розвернувся і… зник, наче його ніколи й не було у хлопчачому житті…
Підліток розгублено роззирнувся навколо… Вечоріло… Козацьке укріплення зникло, зате натомість з’явилися знайомі будівлі, міст і дорога.
Не обманув Чуб. Повернув Матвія, як і обіцяв, у те ж саме місце, звідки хлопець «провалився» крізь браму часу… Нараз голова Матвію запаморочилась. Потім стало жарко-жарко і зразу ж холодно-холодно. Й темно. Він мов би знову провалився невідомо куди…
***
–Вставай, сонько. Температуру поміряти треба і ліки випити. Ну й налякав ти нас учора, коли біля річки знепритомнів! Якби не сусіди, так би й замерз серед дерев. І чого ото тебе туди понесло? – сварливо проказала бабуся, тримаючи в одній руці термометра, а в іншій кухоль з якимось цілющим напоєм.
Мить постояла і турботливо підійшла до постелі хлопця. Поклала суху долоньку йому до лоба:
–Наче жар пройшов…
–А як же запорожець Чуб і панотець Федір?.. І церква? – піднімаючись на ліжку і розгублено озираючись, спитав Матвій.
–Та лежи вже спокійно! Знову вигадуєш, фантазер? Нема… нема церкви. Зруйнували, безбожники…
|
|
|
|
Время приёма: 19:39 06.04.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев