 |
|
| |
10:06 02.01.2026
У нас снова работает форум. И это хорошо.
В ближайшее время обновится список "Аргонавти Всесвіту" і REAL SCIENCE FICTION. Книжек за эти полгода прибавилось изрядно. Заброшенные ветки форума будут удалены, вместо них думаю открыть тему "Будущее Украины". Нет, это не публицистика. Это проза. Фантастика. В теории, на двух языках: рус/укр. На русском, потому что ещё не родился такой путин, который бы мне запретил думать на языке, которому меня научили папа с мамой. И на украинском, потому что путин, который загнал репутацию русского языка под плинтус, увы! - всё-таки родился.
Надеюсь, я найду силы, время и возможность для реализации этого проекта.
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
|
|
|
|
|
|
З неба другий тиждень сіялася нудна мжичка. Дощ не дощ, так, крупний туман. Його дрібні крапельки з тихим шарудінням падали на вкриту опалим листям землю. Щоправда, іноді мжичка раптово припинялася. Тоді кволі пориви вітру з натугою розганяли хмари і із-за них несміливо визирало бліде Сонце. Але ненадовго. За мить небо знову щільно затягувало тривожною чорнотою і тиха негода продовжувалась…о
Що поробиш? Жовтень. Осінь, вона і у Пип’яті осінь, як не крути. Їй зовсім нема діла до випадкових подій. Крім того, необачно заподіяних самими людьми… як кажуть, не мала баба клопоту, купила порося.
***
…БТР нагадував хижого звіра. Він м’яко хитнувся кілька разів і спинився на узбіччі асфальтової дороги, що далі переходила у занедбану порожню вулицю, вкриту місцями рясним килимом з прілого листя. Іноді воно, мов живе, дрібно ворушилося під дощем.
У бронетранспортері заглушили мотори і терпляче на щось чекали… Чи на когось. Вулиця, де не була вкрита листям, рясніла вибоїнами. В основному, задавненими. По обидва її боки стояли порожні багатоквартирні будинки. Панельні або з великих бетонних блоків. Рідко, – з білої силікатної цегли. Переважно п’яти поверхові. Подекуди траплялись і вищі. Біля бордюрів іржавіли покинуті автівки. Від них, як і від будинків, відверто віяло осиротілістю і невимовною пусткою. Людей на вулиці не було… зовсім.
Невдовзі з боку порожнього міста, сито муркочучи, впевнено під’їхав інший бронетранспортер. Заглушивши двигуни і так само хитнувшись за інерцією кілька разів, він спинився поряд з першим. Його сіро-зелена башта, мов жива, сіпнулася з боку вбік, ніби насторожено вивчала навколишні краєвиди. Своєрідно принюхалася, так би мовити. Потім у тиші, яку порушувало лише тихе шарудіння дощу, щось голосно і сухо клацнуло, наче хто стрельнув, і з люка другої машини зараз же з’явився чоловік у зеленому плащі хімзахисту з накинутим капюшоном. Ні на що не звертаючи уваги, він заходився поспіхом припалювати сигарету.
У першому БТР через деякий час теж відкрився люк. З нього висунувся молодий, червонощокий офіцер у форменому кашкеті:
–Сержанте Кухаренко! Доповідайте! Не спіть! – карбуючи кожне слово, строго звернувся він до чоловіка у хімзахисті.
–Зараз, товаришу лейтенанте, зараз! – не обертаючись, глухо відповів той. – Одну хвилиночку…
Потім обернувся. Крізь мжичку під насунутим капюшоном вдалося розгледіти безвусе й худе, майже хлопчаче обличчя, густо всіяне ластоаинням. Його власник кілька разів гарячково затягнувся, смачно сплюнув на броню і, довгою цівкою випустивши дим, щиглем відкинув недопалок у найближчу калюжу:
–Вибачаюся, командире! Добре… наче цілу вічність не курив… Доповідаю! За час патрулювання нічого суттєвого не сталося! Тільки от на пристані… Хвилин двадцять тому там помічені двоє цивільних! Їх особи встановити не вдалося! При спробі увійти в контакт, невідомі зникли! Рекомендую взяти до уваги. Патрулювання здав! Доповідь закінчено!
Лейтенант, про щось замислившись, повільно кивнув:
–Прийнято. Патрулювання прийняв… Можете вирушати у розташування.
Вочевидь, Кухаренко просто полінувався вилізти з БТРа і з’ясувати особи цивільних. А може на те були й інші, більш вагомі причини. Підвищена радіація, приміром. Кажуть, граніт її добре вбирає і затримує, та ще метал… А металу на порожніх вулицях під час евакуації та ліквідації наслідків моторошної аварії накопичилось чимало. У вигляді покинутих легкових авто чи вантажівок, приміром… чи інших механізмів…
–Єсть вирушати у розташування! – бадьоро відгукнувся сержант.
Поспішно віддав честь і миттю сховався у БТРі. Знов клацнула, закриваючись, кришка люка. Через мить бойова машина ревонула двигунами, випустила густі хмарки сизого диму, і швидко покотилася геть. Невдовзі бронетранспортер зник за вигином дороги…
За три місяці відрядження лейтенант Петрикін, як і його бійці, так до пуття й не зрозумів сенсу щоденних патрулювань міста-привида, з якого ще на початку минулого травня спішно вивезли мешканців. Усіх. Без винятку. Хоча, чесно, намагався. Певно, не розуміли цього і самі начальники… Старі пердуни! Про дбайливе ставлення до особового складу і техніки, не кажучи вже про банальну економію палива для БТРів, навіть не йшлося. Тільки б вчасно доповісти вищому керівництву, що наказ виконано… Вислужитися, «прогнутися», так би мовити. Зняти з себе всіляку відповідальність. А чому наказали, навіщо, то не суттєво. Та й хто насправді повірить, що три бійці на одному бронетранспортері ефективно патрулюватимуть територію цілого міста, хай і покинутого! Тільки підстаркуваті генерали, що вже вижили з розуму, і віддали цей безглуздий, а головне, шкідливий у всіх відношеннях, наказ і повірять. Може, браві командири, з яких вже пісок сиплеться, сподівалися, що ціною здоров’я молоденьких солдатів-строковиків та таких недосвідчених лейтенантів, як Петрикін, вдасться перешкодити хоча б кільком охочим розібрати на металолом залишені на вулицях після аварії на електростанції радіоактивні автомобілі та іншу «брудну» техніку і хоч якось зберегти військову таємницю… Хоча, яка там, в біса, таємниця! Про жахливу подію на Чорнобильській АЕС в останні місяці не говорив хіба що лінивий. Кажуть, навіть інопланетна тарілка прилітала. Повисіла якийсь час над зруйнованим енергоблоком і рівень радіації на прилеглих ділянках відразу ж знизився на порядок. Та Петрикін не особливо вірив подібним байкам. Вважав їх малокорисними і навіть шкідливими. Злочинною дезінформацією мирного населення, словом…
Докладного плану проїзду містом під час патрулювання не було. Хоча, ні. Він звичайно ж був, але його мало хто дотримувався. Ось і зараз БТР, час од часу ліниво водячи з боку в бік баштою зі штатним крупнокаліберним кулеметом Волкова, повільно їхав до центру Пип’яті. Раптом машина спинилася. Відкрився люк і нього неспішно виліз лейтенант. Вже одягнений у мішкуватий зелений плащ з капюшоном, незграбні резинові чоботи і такі самі рукавиці. На три пальці кожна, щоб можна було стріляти. Обличчя військового ховав респіратор. Офіцер роззирнувся. Потім недбало закинув на плече автомат, зіскочив з броні і крадучись, кудись пішов. Як виявилося, недалеко – до міського парку. Пройшовши метрів п’ятдесят, він зупинився і до чогось уважно прислухався.
Продовжував ледь чутно шарудіти дощ. Повільно хитаючись під слабеньким вітром, огидно поскрипували покинуті каруселі та гойдалки. У іржавій телефонній будці, що стояла неподалік, ледь гойдалася знята з важеля слухавка. Здавалось, ось-ось скінчиться дощ, розсіються хмари і галаслива дітвора, вистрибом повернеться до нагло залишених через негоду атракціонів, а навколишня тривожна тиша наповниться безтурботнім дитячим галасом…
Військовий важко зітхнув і, зсунувши респіратор з обличчя, підняв голову догори й на повні груди вдихнув гіркувате вологе повітря. Нараз до самотнього неритмічного скреготу гойдалок і каруселі додався ще якийсь звук. Лейтенант миттю зняв з плеча зброю, зсунув каптур і насторожено прислухався. Звук йшов… від телефонної будки. Вірніше, з телефонної трубки. Офіцер підійшов до облупленої іржавої споруди і обережно взяв слухавку. З неї спочатку чувся лише сухий тріск атмосферних перешкод. Потім важко прорвалося чиєсь зморене «Алло! Алло!.. Микола!.. Ти мене чує… Відпра…», і все. Зв'язок урвався. Слухавка замовкла… Несподівано до металевого скреготу неживих атракціонів додався живий звук працюючих двигунів. Він, повільно наростаючи і заглушаючи все інше, наближався. Серед нечисленних оголених і ніби хворих дерев міського парку у мряці раптом вималювалася важка тінь БТРа.
Не доїхавши з десяток метрів до Петрикіна, машина спинилася. З люка висунулась голова бійця у вицвілій пілотці. Кілька разів повернулась з боку вбік. Нарешті боєць запримітив лейтенанта:
–Командире! – голосно прокричав солдат, тримаючи у руках танковий шлемофон. – Другий на зв’язку! Доповідає, що без пригод дістався частини! Відповідати будете, чи я сам?
Здригнувшись від несподіванки, офіцер озирнувся. Потім покашляв, прочищаючи горло, і невдоволено прокричав у відповідь:
–Добре! Відповідай сам! Відбій! Я зараз підійду…
***
–Рушай до причалу, де попередній патруль запримітив незнайомців, – наказав лейтенант водієві, з полегшенням вмощуючись на командирському сидінні й неохайно струшуючи кралі води з блискучих прорезинених рукавів. – Що там каже зовнішній лічильник старого Гейгера?
–Мовчить, – прислухавшись, через мить бадьоро доповів солдат.
–Умгу, – вдоволено кивнув лейтенант, розстібаючи плащ і знімаючи рукавиці. – Значить, фон зовні нормальний. А що всередині машини?
–Теж усе нормальний, – зараз же відповів водій.
–То рушай вже, кажу!
–Ага, – озвався той. – Рушаю…
Двигуни запрацювали голосніше. Машина смикнулася й плавно хитаючись, мов корабель на некрутих хвилях, повільно рушила у вказаному напрямку...
***
Діставшись до річкового порту, бронетранспортер спинився. Відразу ж почулося швидке клацання лічильника Гейгера.
–Радіоактивність навколо машини зросла! – майже відразу доповів солдат. – Данні приладу не рекомендують відкривати люк і полишати БТР!
–Згода. Спостерігатимемо за портом зсередини, – мить подумавши, прийняв рішення лейтенант. – Кухаренко, певно, теж не покидав машини…
БТР знову рикнув мотором і незграбно розвернувся носом до причалу. Кілька покинутих суден сиротливо іржавіли в порту. У три пари очей дозор деякий час напружено вдивлявся через лобове скло, помережане сотнями мікроскопічних цяточок дощу, і в перископи у безлюдну, неживу, а тому, зловісну панораму.
–Когось бачите? – через деякий час запитав Петрикін. – Я нікого.
–Нікого, – в один голос відповіли підлеглі.
–Треба б вийти назовні й детально оглядітись, – почав було водій.
–Відставити назовні! – відразу ж перервав його Петрикін. – Досить і побіжного огляду! Розвертайся!
–Єсть! – зразу ж заспокоївся солдат.
Слухняно взявся за кермо, увімкнув передачу і плавно додав газу.
Бронетранспортер розвернувся. Раптом лейтенант помітив, як старенький «Жигуль», що стояв на узбіччі і здавався набором покинутого радіоактивного мотлоху без водія, почав виявляти слабкі ознаки життя. За гуркотом моторів БТРа, звуку працюючого двигуна легковика не було чути. Тільки з вихлопної труби автомобіля спочатку вирвалась хмаринка синьо-сизого вихлопу. Потім ще одна, густіша. Тоді на іржаво-бежевих «Жигулях» дисципліновано увімкнувся сигнал повороту і автівка поважно від’їхала від бордюру та, прискорюючись, жваво покотилась у бік центру Прип’яті…
Від несподіванки лейтенант забарився з наказом і тільки через кілька секунд крикнув:
–Башта, до бою! За ним, швидко за ним!!!
Тим часом «Жигуль», ще раз забруднивши повітря вихлопом, зник за найближчим поворотом.
–Вперед, кажу! Швидше вперед! Це мародери, про яких казав Кухаренко! За ними! – висуваючи очевидні здогади, продовжував віддавати накази Петрикін.
Він помітив крізь заднє скло автомобіля, що віддалявся, дві розмиті постаті… Здається…
–Зараз, зараз… Поїдемо, – зовсім не за статутом бурмотів водій, гарячково тиснучи на педалі і торсаючи важіль перемикача швидкості.
Нарешті БТР ривком зрушив з місця і, швидко набираючи хід, покотився вулицею навздогін. Проїхав поворот. Через кількасот метрів зупинився. Перед дозором відкрилася пряма й безлюдна вулиця.
…Як тільки вони поїхали з набережної, лічильник Гейгера перестав клацати. Значить, зовнішній фон, не знати чому, прийшов до норми. Принаймні, не становив загрози життю. У Прип’яті таке траплялося часто й густо…
Старенькі «Жигулі» наче у воду канули. Командир віддав наказ заглушити мотор. Запанувала мертва тиша. Тільки нудно шурхотів по броні дрібний дощ. Зненацька крізь це шарудіння почувся звук двигуна, що вмикається. Ще через мить з міжбудинкового проїзду метрах у тридцяти попереду бронетранспортера, не поспішаючи, викотився легковик ймовірних мародерів. Верескнули шини при повороті, авто зразу ж газонуло і почало швидко віддалятись у напрямку виїзду з покинутого міста. Державний номер у нього був чи то навмисно, чи випадково, добряче замазаний багнюкою.
–До бою! До бою! – знов істерично заволав Петрикін. – За ним! Стріляй, чого чекаєш?!
–Зрозумів, – відповів солдат, пірнаючи у башту. – Єсть вогонь!
Та пройшло секунд сім-вісім, перше ніж запрацював короткими, економними чергами кулемет. З першими пострілами авто втікачів почало небезпечно вихляти на дорозі, заважаючи стрільцеві вести прицільний вогонь. БТР тим часом почав наповнюватись кислим запахом порохового диму.
–Вперед, кажу!.. За ними!.. Негайно!.. Нездари!.. Під трибунал! – продовжував істерику лейтенант.
Він вже зрозумів, що цього разу мародерам пощастило більше, ніж їм… Хоча, це ще з якого боку подивитися… Невидима радіація, напевне, ще дасться взнаки…
Нарешті БТР нехотя рикнув і завівся. Він кинувся навздогін за порушниками режиму, та не ушкоджений пострілами «Жигуль», ніби знущаючись, блиснув наостанок стоп-сигналами і, повернувши до Янова, зник серед хворих дерев Рудого лісу...
–Що далі робити? – розгубився водій, стишуючи хід.
–Не зупиняйся! Вперед! За ними! – захоплений азартом погоні, аж трохи піднявся зі свого місця Петрикін. – А ти уважно пильнуй навколо! Зрозумів? – наказав він кулеметнику…
–Єсть пильнувати! – стомленим голосом відгукнувся той і відразу ж приліпився до перископа.
Лічильник Гейгера знов почав нечасто клацати…
***
Хвилин через п’ятнадцять бронемашина м’яко спинилася біля споруд залізничної станції. Лічильник вже не клацав, а помірно стрекотав… як біля порту. Легковика ніде не було видно. Дощ нещодавно припинився, а небо посвітліло.
–Проїдь трохи, – велів Петриків.
Водій проїхав і заглушив двигун. Радіація знову несподівано прийшла до норми. Лейтенант, зітхнувши, застібнув на всі ґудзики плащ, знову надів резинові рукавиці, підняв капюшон і вибрався з БТРа. Солдат подав йому автомати…
Незабаром він, теж у хімзахисті й респіраторі, незграбно виліз на броню. Ще за мить зіскочив на мокрий, у зморшках тріщин, асфальт. Петрикін мовчки подав бійцю зброю і вони, насторожено озираючись навколо, повільно пішли до самотньої будівлі залізничного вокзалу…
Вона зустріла військових помірним безладом всередині й сумною пусткою. Солдат і офіцер побачили брудну кахляну підлогу з нечисленними калюжами дощової води. На підлозі то тут, то там траплялися вогкі обривки паперу, стосики якихось журналів, клапті пожовклих газет, обшарпані й вологі канцелярські папки, купки зламаних меблів… Мов роз’ятрена рана, зяяло розбите віконце квиткової каси. Під слабким світлом, що лилося крізь брудні, запилені вікна, розбиті скалки скла хижо поблискували з підлоги. Крізь напівпрочинені двері якогось кабінету виднівся куток занедбаного стола з двома дисковими телефонними апаратами, мертвий пульт комунікаційної установки і настільна лампа. При диханні з ротів військових йшов легкий пар.
–Нікого нема, – тихо кашлянувши, чомусь, пошепки хрипко сказав Петрикін.
–Так, нікого, – боязко озираючись, теж пошепки, відповів солдат.
Несподівано навколишню тишу розірвав, мов нагло розчахнув її навпіл, телефонний дзвоник. І відразу ж, чомусь, коротко блимнула настільна лампа. Військові мимоволі здригнулися і, підкоряючись обов’язку та виставивши поперед себе автомати, повільно почали рух у напрямку кімнати зі столом і запиленими телефонами. А дзвінки з монотонною, настирливою періодичністю, що лякала й дратувала, все лунали… Різко, настирливо. Нарешті, добряче налякані військові зайшли до покинутої кімнати. Лейтенант, не опускаючи ствол автомату і не відриваючи наполоханого погляду від телефону, котрий продовжував вперто дзвонити, підійшов до столу і незграбно зняв слухавку. Наче отруйну змію взяв. Обережно приклав її до вуха, закритого каптуром. У слухавці спочатку, як і на дитячому майданчику, почувся тріск перешкод, чи ще там чого, а потім зненацька прорвався безликий, напрочуд реальний та чіткий голос: «Алло! Алло! Петрович!... Чуєш?! Ка… …варняк до станції вже прой… чи ні? Ми чека…». Петрикін з жахом кинув трубку на стіл. З неї ще кілька секунд долинали тріск і обривки слів та лайки моторошного у цьому мертвому радіоактивному світі, напрочуд живого голосу. Потім все разом несподівано скінчилося, змінившись короткими гудками.
Незабаром слухавка і взагалі затихла. Натомість, десь знадвору, почувся якийсь металевий лячний брязкіт. Військові налякано озирнулися на звук. Крізь, чомусь, потемніле, брудне вікно вони побачили таке, що ніяк не вкладалось у розумні межі. Здавалося, що оточуючі події, то якийсь жахливий сюр! Повз станцію повільно… їхав тепловоз. Майже беззвучно, якщо не рахувати нечастого брязкання коліс на стиках рейок.
Це вже було занадто для розхитаних містом-привидом нервів військових! Лейтенант інстинктивно кинувся до закритих дверей, солдат – до БТРа… Коли офіцер прочинив їх, тепловоз так само беззвучно й повільно вже відкочувався колією назад. У його кабіні нікого не було! Двигуни не працювали. Петрикін крутнувся на місці, закричав з переляку не знати що, і незграбно, наче на уповільненій кінострічці, побіг геть. Добре, що вистачило розуму не пальнути з автомата…
Віддихався лейтенант вже у бронетранспортері. Лічильник Гейгера знов повільно і методично клацав.
–Бачив? Що… що то було? – наполохано спитав він.
–Де було? – не зрозумів водій.
–Ет, мовчи! Не тебе питаю!
–Не… не знаю, – злякано відповів інший солдат, судомно стискаючи побілілими пальцями автомат.
Резинові рукавиці він вже зняв… Чи й взагалі не одягав…
Боєць, не знати як, опинився й сидів в глибині БТРа. Важко дихав і чомусь не розстібав плаща та не знімав капюшона...
–Все, все… Не панікуй. Все вже скінчилося. Поклади зброю, – заспокійливо мовив лейтенант. – Нічого не було… Нічого… Й нікого… Так я кажу, Морозов?
–Так… нічого не було, – покірно дерев’яним голосом повторив солдат і, мов сновида, повільно поклав автомат та, не скидаючи хімзахисту, поліз у башту до кулемета.
Його невидющі очі дивились, наче крізь Петрикіна. Над по-дитячому припухлою верхньою губою рясно виступили дрібні крапельки поту.
–Зберися! Нічого страшного не сталося, воїне! Запам’ятай!
–Чого не сталося, командире? – знов здивовано спитав водій.
–Нічого! Слідкуй он краще за дорогою! – з досадою гримнув Петрикін.
Несподівано ззовні бронемашини почулося натужне ревіння іншого двигуна, а через мить десь ззаду БТРа із-за будівлі жваво вистрибнув уже знайомий патрулю іржаво-бежевий «Жигуль» і, час од часу підвиваючи карданом та вихиляючи по дорозі з боку вбік, помчав геть від станції.
Водій сіпнувся:
–Зараз, зараз я його наздожену!
–Облиш, – байдуже притримав його руку лейтенант. – Нехай собі… Досить нам сьогодні дивини і несподіванок. Поїхали, краще, спокійно патрулювати. До зміни ще недовго лишилось…
***
Спокійно до патрулювати їм того дня, певно що, не судилося. Коли дозор повернувся у Прип’ять і спокійно їхав до порту, біля будівлі міської ради військові не очікувано запримітили святково вбрану чорну «Волгу». (Знову сюр, чорт забирай!). З безтурботними веселими повітряними кульками, з різноколірними стрічками. У авто спокійно сідала вбрана у цнотливу білу сукню, якась нереальна, наче нежива, наречена. Її дбайливо притримував за руку такий самий штучний наречений. У бездоганному сірому костюмі з сірим метеликом і, чомусь, білих блискучих черевиках. До «Волги» було ще досить далеко. Поки бронетранспортер під’їжджав, дверцята автомобіля беззвучно зачинились і машина повільно рушила… назустріч БТРу…
–Накажете розстріляти порушників? – якось відсторонено і нерішуче спитав Морозов.
Він, спостерігаючи за авто, незворушно сидів у башті і судомно тримав палець на кнопці електроспуску кулемету. Хлопець вже втомився одночасно страхатись і дивуватися подіям цього, цілком звичного, крайнього перед поверненням у частину, патрулювання.
–Ні в якому разі! Нехай їдуть. Зробимо вигляд, що нікого й нічого не помітили, – похитав головою Петрикін. – До того ж, зміна незабаром.
Підтверджуючи його слова, ожила рація:
–Прийом! Прийом! Третій викликає Першого! Трохи запізнююсь. Буду у районі патрулювання хвилин через п'ятнадцять-двадцять. Як мене чуєте? Прийом!
–Чую тебе добре, Гошенко! Прийом! З Прип’яті зараз виїде чорна «Волга» з весіллям. Наказую затримати пасажирів і водія до з’ясування! Як зрозумів? Прийом!
–Чудово зрозумів вас, Перший! Затримати чорну «Волгу» з весіллям до з’ясування! Прийом!
–Виконуйте! Все. Кінець зв’язку!
–Слухаюсь, товаришу лейтенанте! Кінець зв’язку!
Петрикін вимкнув рацію.
–Командире! Вони йдуть лоб в лоб! Я не встигну! Вони не виживуть! – раптом закричав водій і, знявши руки з керма, закрив ними обличчя.
Цієї ж миті «Волга» зіткнулася з БТРом, що спинявся. Від удару корпус бронетранспортера різко, але доволі м’яко, хилитнувся на амортизаторах. Почувся звук незвично глухого удару. Наче об щось не зовсім металеве. Об тіло!?.. На лейтенанта і його бійців війнуло чимось страшним, мертвим. Якоюсь неживою, але потужною енергією. У дозорців аж волосся поставало дибки з жаху.
Зразу ж у спадаючому присмерку перед машиною виникла якась опукла сіра стіна з нечисленними… ілюмінаторами?.. чи то просто овальні отвори у перешкоді, котра невідомо звідки з’явилася на шляху бойової машини? Ото ще халепа! Може масова галюцинація? А якщо ні?..
Раптом всі сумніви стосовно галюцинації розвіяли вже знайомі наречені з невідомо куди зниклої чорної «Волги». Вони несподівано спустилися десь зверху. Наречена упівоберта лишилася стояти посеред калюжі прямо перед БТРом. Та ні, – вона граційно зависла у повітрі, не торкаючись ногами води! Жінка безтурботно й щасливо усміхалася, вдивляючись у сутінкову далину. Її туфлі на високих підборах були чомусь чорного кольору. «Який несмак, – відсторонено подумав Петрикін. – дивна парочка… Може, вони не сповна розуму?». Він тільки зараз помітив чорні туфлі… Вітерець між тим заходився легенько тріпати білосніжну фату нареченої, наче нічого й не сталося…
Дощ раптово припинися... Посвітлішало… А от наречений раптом… подовжився, немов гумовий, і миттю опинився поряд з БТРом. Його обличчя, затуляючи небо, виявилося прямо перед Петрикіним. Їх розділяло лише всіяне цяточками крапель лобове скло… Обличчя як обличчя, з крупними, звичайним рисами… Тільки от щетини на щоках не видно і ніс завеликий… І ще, – воно чомусь дивно нерухоме і видається дерев’яним чи пластмасовим, як у великої ляльки чи манекена. Ні один м’яз на ньому навіть ні разу не здригнувся. Темні, з великими зіницями, й порожні очі нареченого не кліпаючи, дивилися на лейтенанта. Наче зазирали крізь череп прямо в голову. Петрикін повільно облизав враз пересохлі губи і несподівано гикнув… «Заспокойтеся. Ми нічого вам ні заподіємо. Ваш вид ще ментально недорозвинений, але у вас є те, що нам треба… Усього кілька хвилин. Ми полагодимо хвильовий перетворювач і зникнемо…». Здавалося, ці слова якимось дивним чином мов би самостійно виникли у мозку офіцера.
–Це… це чую тільки я? – не відриваючи погляд від незворушного обличчя незнайомця за склом хрипко прошепотів розгублений Петрикін і знову голосно гикнув. – Чи ні?..
Відповіддю йому було моторошне мовчання. На додачу до всього почало слабшати освітлення приладів. А за бронею заглядала у лобове скло, попри всі зовнішні ознаки, зовсім не людина, а невідома істота… чи неістота? і незворушно пропікала лейтенанта байдужим поглядом невидющих очей.
–Ти хто? – злякано видихнув Петрикін і сильніше стис кулаки.
«Яке це має значення? Ось зараз полагодимось і полетимо. Скоро ти про нас навіть не згадаєш, – знов почулося наче в самій голові Петрикіна.»
Обличчя незнайомця при цьому залишалося незворушнім, нерухомим. Не ворухнулися навіть кутики губ! «А втім, ми спостерігачі, – продовжували виникати у свідомості лейтенанта, наче самі собою, слова… чи думки? – Дивимося за вами, щоб ви не накоїли непоправного лиха і ненароком не щезли без сліду, як вид… Цього разу трохи не встигли. На жаль. Все відбулося несподівано. Аварія все таки сталася, та наслідки вдалося, до певної міри, мінімізувати… Ви не повинні були нас бачити… принаймні, цього разу…».
–Морозов! Агов, Морзов! – слабким голосом покликав вражений і наляканий Петрикін.
Та нараз йому, чомусь, дуже закортіло поспати… невідворотно.
Через мить лейтенант, закинувши голову на підголовник сидіння і випустивши з ослаблих рук автомат, вже мирно сопів. З легким стуком зброя вдарилася об метал кабіни і впала на підлогу…
Наречений ще якийсь час байдуже постояв біля БТРа. Потім обернувся до нареченої, наче та його безмовно покликала. Його тіло втяглося назад і набуло нормальних пропорцій. А ще хвилини через дві щось тихо зашипіло. Опукла стіна з темними овалами ілюмінаторів перед БТРом зникла. Зникли і дивні наречені. Зате знову попереду за мить з’явилася чорна «Волга». Тільки вже без повітряних кульок і різнобарвних стрічок. Звичайна машина. На диво, вона після зіткнення з БТРом виявилась абсолютно неушкодженою. «Волга» постояла трохи на дорозі, наче збираючись з думками, повільно розвернулася на місці і раптом… злетіла над землею. Пришвидшуючись, у повній тиші пропливла над бронетранспортером, над порепаним мокрим асфальтом, віддаляючись і помітно підіймаючись все вище й вище. Нарешті без жодного звуку зникла, наче розчинилася у сутінках.
***
…Петрикін прокинувся від розміреного грюкання і не зразу зрозумів де він. Його, чомусь, засліплювали ззовні два потужних променя світла. Поряд тихо працювали двигуни якоїсь іншої машини. Хтось переповненими жахом очима, здається, у плащі хімзахисту і респіраторі, заглядав у вітрове скло і щосили тарабанив по броні. Офіцер машинально підняв з підлоги зброю і здивовано помацав руками поперед себе. Нащупав рацію і згадав… все згадав…
–Товаришу лейтенанте! Товаришу лейтенанте! Ви мене чуєте? З вами все гаразд? Відкрийте люк! – на БТРі сидів його заступник, старший сержант Гошенко.
Він все ще перелякано чимдуж гамселив чимось по металу.
–Відставити стукати, сержанте! – прокашлявшись і відкриваючи люк наче наказав, а по факту попросив Петрикін.
–Єсть відставити! – чомусь зрадівши, зараз же перестав грюкати боєць.
–Доповідай!
–Екіпаж готовий заступити на чергування! Дозвольте виконувати?.. Що у вас сталося, чому не відповідали на виклик по рації?
–Дозволяю. Нічого не сталося… Виклик по рації?.. Може не чув… Зараз гляну, – здивувався лейтенант і намацавши тумблер, перемкнув його.
Нічого не відбулося. Рація не подавала ознак життя. Він машинально посунув чиюсь руку з важеля перемикача швидкостей і навпомацки, спробував увімкнути двигуни БТРа… Безрезультатно…
–У вас все гаразд, командире? А де Морозов і водій? До речі, ніякої чорної «Волги» доргою я не помітив. Може до Рудого лісу звернула? – відірвав його від спантеличених роздумів Гошенко.
–Га?.. – опам’ятався Петриків. – Все гаразд. А… Морозов?.. Певно, за кулеметом… А водій?.. водій ось, поряд… На своєму місці… Тільки спить… чомусь… Дивно…
Офіцер з подивом поторсав солдата за руку. Той засопів:
–Ну перестань!.. Дай поспати, – крізь сон манірно мовив він і відмахнувся.
–Не спати на посту! Не спати! – розгублено й недоречно крикнув Петрикін. – Чому в тебе БТР не заводиться?!
–Не… не знаю… Де це я? А він не заводиться? – водій з переляку миттю прокинувся і у паніці почав раз за разом натискати кнопку запуску двигунів, але мотор зловісно мовчав. – Дійсно, не заводиться…
–Я не питаю, чи заводиться, чи ні!!! Я питаю, – чому НЕ ЗАВОДИТЬСЯ! – дратуючись, і від того не зовсім зрозуміло формулюючи фрази, розлючено гаркнув лейтенант. – Зараз же відшукайте причину, солдате! І не полінуйтеся доповісти! Бігом!
–Єсть, командире! Я зараз, – пробурмотів водій і спробував увімкнути фари.
Коли й це зробити не вдалося, у розпачі почав голосно чимось шарудіти, певно, шукаючи аварійну лампу.
–А Морозов теж спить? – здивовано зазирнув у БТР Гошенко. – Ну і діла у вас…
–Не знаю! Не заважай! – несподівано фальцетом верескнув Петрикін. Потім зніяковіло прокашлявся і вже нормально прокричав, – Морозов!!! Відповідай, Морозов! Ти де?!
–Тут Морозов! Біля кулемета я, – почувся з башти глухий заспаний голос.
–Не спати, солдат! Ти на посту! Не спати! – знов розлютився лейтенант. – Доповідай обстановку!.. Мерщій!..
–У машині, чомусь, зовсім відсутнє живлення. Навіть прилади не підсвічуються. Напевне, акумулятори здохли, – винувато подав зверху голос водій.
–Акумулятори?! Чому здохли? – продовжував недоречно обурюватись Петрикін.
–Не можу знати! – тихо відповів боєць. – Розрядилися чомусь… мабуть…
–У мене теж, певно, електроспуск кулемета не працює, – подав з башти голос Морозов. – Перевірити?
–Не треба! Помовчіть всі! – сердито відповів лейтенант і задумався.
Потім спробував заспокоїтись і визначитися з подальшими діями. Пройшло кілька секунд. Гошенко байдуже курив і чекав біля відчиненого люку. Морозов принишк у башті. Невидимий у темряві водій мовчки сидів поруч… Тишу мертвого міста порушував лише стукіт працюючих двигунів сусіднього БТРа. І ніякої світлої плями, окрім фар бронетранспортера! Хоч в око стріль…
Нарешті Петрикін прийняв рішення:
–Старший сержанте! Допоможи завести машину! Морозов! Уважно пильнуй околиці! Водій! Допомагай Гошенку!
–Я пильную, тільки не видно нічого, – озвався Морозов.
–А ти все одно пильнуй! – роздратовано кинув Петрикін. – Не чую відповіді!
–Слухаюсь, товаришу лейтенанте! Єсть пильнувати! – за статутом нехотя відповів боєць і ображено зітхнув.
–Ото ж бо… Розпустилися, бачиш, тут, – примирливо пробурмотів офіцер.
***
…Хвилин через п'ятнадцять командирський БТР вже вдоволено мурчав працюючими двигунами, наче нічого не сталося. Прилади почали оживати. От тільки рація не працювала. Та то нічого. Зараз водій підєднає живлення… Гошенко підбіг у світлі фар і козирнув:
–Наказ виконано! Дозвольте починати патрулювання?
–Так… а ми у розташування. Доповідай по рації, якщо що… не так… Щасти вам, – не за статутом відповів Петрикін і кивнув водієві. – Рушай.
–Єсть доповідати! – знову козирнув старший сержант і побіг до своєї машини…
Коли бронетранспортер, виїхавши на дорогу, жваво рухався від Прип’яті до місця розташування, лейтенант глухо спитав:
–Що то було?
–Напевне цей… випадкова зустріч0, – повагавшись, відповів Морозов.
–Зустріч з ким? – схвильовано уточнив Петрикін.
–З інопланетянами… мабуть…
–Тоді не зустріч, а контакт… А може нічого й не було, – розгублено резюмував офіцер і не за статутом почухав потилицю. – А якщо й було щось, то нехай тут і лишиться. Спишемо на аномалії Прип’яті… Згода?
–Згода, – байдуже відгукнувся Морозов.
Водій же уважно дивився на стрічку дороги у тремтячому світлі фар і робив вигляд, що не чує, про що говорить лейтенант.
***
…А вже наступного дня під вечір взвод під командуванням Петрикіна повертався з відрядження у свою частину. Події чудернацького крайнього чергування у місті-привиді швидко забулися під впливом нових клопотів і вражень, на які так багате життя військових.
Тільки через багато років давній товариш підполковника Петрикіна зумів пояснити, як це іржавий тепловоз без пального і машиніста рухався станцією Янів…
А от телефонні дзвінки і контакт з примарним весіллям, ймовірно, інопланетян так і лишилися моторошними загадками покинутого міста атомників…
|
|
|
|
Время приёма: 19:37 06.04.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев