 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Одним з останніх поїздів метро Ви повертаєтеся додому. Решта пасажирів, галасливі заробітчани, покинули вагон на Видубичах, Ви ж мешкаєте в одній з багатоповерхівок поблизу Славутича. На жаль, Південний міст тягнеться безкінечно довго, відділяючи Вас від запашної кави та м’якої постілі. За вікном проноситься зловісна чорнота з безладним розсипом вогнів столиці. Ви куняєте, понуривши голову.
Розплющивши очі, Ви бачите відчинені двері й одразу вибігаєте в них. Отямившись, розумієте, що помилилися станцією, та вже пізно: поїзд рушає, лишаючи Вас на платформі. Ви дістаєте телефон й гірко всміхаєтеся: розряджений, хто б сумнівався. Підлога під ногами золотисто-жовта, як і колони та стіни навкруг. Ніде немає й натяку на ескалатори чи інший вихід і в Ваше серце прокрадається страх. Єдине, що не дає Вам панікувати – яскраве освітлення на запечатаній станції. А ще те, що Ви на ній не самі.
Насправді, незважаючи на пізню годину і відсутність входів, платформа запруджена народом так, що яблуку ніде впасти. Люд тут зібрався найрізноманітніший: зморені працею роботяги, брудні волоцюги, стурбовані домогосподарки, пузаті політики та бізнесмени, деяких з яких ви навіть бачили у новинах; вишукані дами та кавалери, немов щойно зі званого вечора, якісь лицарі в латах чи навіть щось ще химерніше. Особливо ж, наскільки це взагалі можливо у такому збіговиську, виділявся чоловік у золотій масці трагедії, вбраний в мантію, прикрашену крихітними ляльковими головами з унікальними, але однаково нещасними, обличчями.
– Це сон чи реальність? – спантеличено питаєте Ви. І несподівано отримуєте відповідь.
– А яка різниця? – лунає за Вашою спиною у супроводі дзвінкого дівочого сміху. – Навіть якщо це сон, вам не захочеться, щоб він обернувся кошмаром.
Обернувшись, Ви бачите двох, що тримаються за руки. Пара? Можливо. Він худорлявий та капловухий шатен, у фраку з бантом на шиї. Одна рукавичка в нього чорна шкіряна, інша біла лайкова. Вуста скусані, не позбавлене привабливості молоде обличчя з кількаденною щетиною втомлене й пом’яте, а важкий погляд темних очей змушує щулитися без жодної видимої причини.
Вона ж старша від нього, проте це помічаєш не одразу через її крихітний зріст. Смаглява і вродлива, з чорними, мов ніч, циганськими очима та важкими смоляними локонами, пов’язаними червоною стрічкою. Червоно-біла сукня підкреслює ладну фігуру, а яскравий макіяж додає якоїсь зухвалості та навіть дикості. Білозуба посмішка не сходила з її вуст, але в глибоких очах легко вгадувалося хвилювання.
– Вибачте, ви знаєте, як звідси вибратися? – стурбовано питаєте Ви. Чоловік кривиться.
– Саме над цим міркуємо, – стишивши голос, відповідає він. – Та труднощі не привід забувати манери, тому давайте познайомимося. Мене звуть Костянтин Монтер, це Зоя, – дівчина привітно махає Вам. – Ми з цирку. Нам запропонували виступити окремо від решти трупи…
– Не давши права відмовитися, – завершила за нього Зоя. – Так ми тут й опинилися. А яка ваша історія?
– Я просто не на тій станції вийшов, – розгублено зізнаєтеся Ви, назвавшись. – Як гадаєте, що тепер з нами буде?
– Звідки мені знати? – Костянтин розвів руками, потягнувшись за цигарками. – Гадаю, це залежить від того, глядачі ми сьогодні чи артисти.
– Помиляєтеся, юначе, – в розмову втручається незнайомець у сонячних окулярах та чорному діловому костюмі, з тростиною, прикрашеною фігуркою ворона. Дуже блідий, з червоними, немов нафарбованими, вустами і змащеним гелем, зачесаним назад, волоссям, він виглядає не старше двадцяти, тож навряд чи мав би так звертатися до Монтера.
– Розумієте, цієї ночі всі ми водночас і глядачі, і артисти, – продовжує молодик, по-пташиному схиливши голову. – В цьому й полягає чарівність таких зібрань. Програш чи поразка, багатство чи бідність, навіть життя чи смерть – сьогодні все вирішує випадок. Й ваш талант, звісно.
– Талант? – розгублено питаєте Ви. – А якщо хтось не має таланту?
– Всі мають талант, – заперечує незнайомець з тростиною, зловісно посміхнувшись. – Якщо ж ви не знаєте про нього чи не можете реалізувати, то стережіться: Теличка не церемониться з невдахами.
– Теличка? – в один голос перепитуєте Ви з циркачами. Парубок сміється і з його горла виривається щось схоже на застуджене вороняче каркання:
– Так, Теличка. Де по-вашому ще ми можемо бути? Не на Хрещатику ж, їй Богу!
– Я так розумію, ви не вперше на подібному зібранні? – обережно питає Костянтин, крутячи пальцями цигарку. Юнак киває:
– Ще б пак! Я відвідую їх вже дуже-дуже давно і жодного не пропускаю. Похвалюся, що пам’ятаю ті часи, коли її звали Телям Аарона. Але не сподівайтеся, хитруни, що я вам щось підкажу. Гра без правил теж має бути чесною. Ходімо краще ближче й ви відчуєте все на власних шкурах. Швидше, не хочу проґавити початок. Чи, в моєму випадку, радше проворонити. «Проворонити», зрозуміли жарт?
Й, хрипко посміюючись, незнайомець манить Вас за собою, протискуючись крізь натовп. Перезирнувшись з циркачами, Ви слідуєте за ним.
Там, де мали здійматися ескалатори, натомість височіє величезна золота статуя корови, нависаючи над розгубленим натовпом, що копошиться в її тіні. Роги в худобини ледь виткнулися, але вим’я велике, з набухлими, повними молока, сосками. Уявного молока, звісно, хоча зображені дуже натуралістично.
На постамент під її копитами вийшов кремезний чоловік у смокінгу і з бичачою головою. Якщо це й були маска чи шолом, то напрочуд реалістичні. Ви холонете від жаху й помічаєте як Костянтин кладе руку Зої на плече і вони сплітають пальці. Піднявши мікрофон, чоловік на постаменті починає говорити.
– Вітаю всіх вас, званих та заблудлих, вірних й безтямних, відданих прихильників Золотої Телиці і тих, хто ніколи не чув про неї до сьогоднішньої ночі! – бичачі вуста не рухаються і Ви полегшено зітхаєте, розуміючи, що це все ж маска. – Запевняю, більше ви не блукатиме у пітьмі. Кожен з вас свідомо чи несвідомо служив Телиці усе своє життя. Хтось вважає інакше? Кажете, злато для вас неважливе? Але Телиця це не тільки гроші, не лише багатство й матеріальні цінності. Її життєдайне молоко струменить у наших жилах, воно створює галактики та підтримує рух часу. Все навкруг дари Телиці і самі ви існуєте лише завдяки її милості.
– А він вміє утримувати увагу публіки, – шепоче Костянтин. – Мені б не завадило повчитися у нього…Ай!
Розсерджена Зоя штурхає його в бік.
– Знайшов час для уроків, – невдоволено бурчить вона.
– Але навіть її милість не є безмежною, – розпаляючись, продовжує чоловік на постаменті. – Навіть вона потребує віддачі. Бо кров і молоко струменять разом, змішуючись і ніхто не в змозі роз’єднати їх. Такий закон. І саме тому проводяться наші нерегулярні зібрання. Хтось жертвує Телиці свій талант, решта ж жертвує…себе. Вона натомість не лишається байдужою та завжди винагороджує гідних. Переконайтеся, якщо не вірите, – він дістає з мішечка жменю золотих монет і жбурляє у натовп. Найближчі до постаменту одразу затівають бійку, мов голодні пси за шмат м’яса, проте більшість натовпу лишається байдужою.
– Тож розпочнемо гру! – вигукує розпорядник і покинута станція занурюється в морок. Звідусіль чуються злякані скрики, Ви ж мовчите, скуті страхом перед темрявою. Та раптом спалахує промінь прожектора, розганяючи пітьму, він пробігає схвильованим, мов штормове море, натовпом, аж доки не спиняється зовсім поряд з Вами. Обернувшись, Ви бачите, що в колі світла стоїть Костянтин й досі тримаючи Зою за руку. Ви налякані, але разом з тим відчуваєте полегшення, що обрали не Вас. Вмикається основне світло і Ви помічаєте, що нині згаслий прожектор встановлено на голові статуї.
– Що ж, от і наш перший обранець, – оголошує чоловік з бичачою головою і натовп розступається навкруг Монтера. Ви відступаєте разом з усіма і лише зблідла Зоя продовжує стояти поряд з ним, не відпускаючи руки юнака.
– Виходьте і покажіть свій талант, – приязно махнувши рукою, наказує розпорядник. – У славу та велич її.
Випнувши підборіддя, Костянтин рішуче йде вперед, але Зоя утримує його за руку.
– Не гай час на дешеві фокуси, – просить вона, невміло приховуючи хвилювання. – Почни одразу з гіпнозу.
Коротко кивнувши, Костянтин звільняє руку та підходить до розпорядника. Той театрально вклоняється, жестом спонукаючи юнака до дій.
– Мені потрібні добровольці, – говорить Монтер, обводячи притихлий натовп своїм важким пекучим поглядом. – Є бажаючі?
У відповідь тиша.
– Ну ж бо! Невже мені доведеться знову вмикати прожектор? – обурюється розпорядник. – Чи серед вас немає жодного сміливця, лише полохливі зайці?
Після цього до постаменту виходять троє. Костянтин починає з синьоокого блондина у білому костюмі, з затиснутою в зубах цигаркою.
– Будь ласка, дивіться на годинник, – він виймає з внутрішньої кишені вкритий подряпинами золотистий диск і, тримаючи його за ланцюжок на рівні очей добровольця, розгойдує мов маятник. – Давно палите?
– Скільки себе пам’ятаю, – бурмоче той крізь стиснуті зуби втомленим сонним голосом. – Й години без затяжки не протягну.
– О, ви помиляєтеся. Дозвольте, – спритним рухом фокусник вихоплює в оторопілого чоловіка цигарку і кидає її на підлогу. – Розтопчіть її. Ось так, ногою, сміливіше. Насправді ви ненавидите цигарки. Їдкий запах тютюну вас дратує, перетворюючи на дикого звіра. Ви відчуваєте його зараз, так? Прямо на вас?
Закотивши очі, блондин незграбно, мов п’яний, обшарює кишені, аж доки не знаходить сигарети. Тоді він нестямно розриває пачку, не спиняючись, аж доки від неї не лишаються тільки крихітні обривки. Опісля ж несподівано кидається на гіпнотизера.
– Що ви робите? – розгублений Костянтин піднімає руки, дозволяючи себе обшукати. Знайшовши цигарки, блондин гарчачи, мов дикий звір, розправляється і з ними.
– Так, годі цього неподобства, – говорить фокусник, клацаючи пальцями. Розгублений чолов’яга дивиться на свої руки прояснілим поглядом.
– Що ти зі мною зробив, паскудо? – розлючено питає він – Ти хоч знаєш хто я?
Він рветься до Монтера, та між ними встає розпорядник.
– Правила, пане Іване, дотримуйтеся правил, – застерігає він – Ви знаєте хто я і що мені не варто суперечити в її тіні.
Вилаявшись, блондин йде, зливаючись з натовпом.
– Продовжуйте, – велить розпорядник, дивлячись на гіпнотизера неживими бичачими очима. – Мені сподобалася ваша робота і є ще два відчайдуха, що чекають своєї черги.
Кивнувши, Костянтин обертається до жінки у відкритій чорній сукні з дуже глибокими вирізами. Її гарне, але хиже смагляве обличчя наводить на думки про далеку й таємничу Індію, а темну шкіру вкриває татуювання з зображенням сплетених змій. У відблисках світла здається, що вони рухаються, звиваючись мов живі. Прикрас на жінці стільки, що аж очі розбігаються: перстні з коштовним камінням на кожному пальці, браслети на зап’ястях, масивне кольє охоплює шию, частково прикриваючи звабливе декольте, у вухах поблискують діамантами сережки. Все із золота, у тон оздобленню станції. Коли фокусник дістає годинник, східна красуня лише зневажливо посміхається, глузливо піднявши тонку брову.
– Бачу, на вас багато прикрас, – говорить він, зазираючи їй у вічі. – Вони вам непотрібні, адже тільки відволікають від вашої незрівнянної краси. Позбудьтеся їх. Роздайте! Гадаю, знайдеться немало бажаючих їх приміряти.
Спотикаючись на підборах, жінка поспішно знімає та віддає усім охочим свої перстні, браслети та кольє. Глядачі жадібно простягають руки, штовхаючись та мало не б’ючись за коштовності. Посміюючись, Костянтин задоволено спостерігає за цим.
– І про сережки не забувайте. Подаруйте їх он тій маленькій насупленій пані, – радить він, вказуючи на Зою. Загіпнотизована покірно знімає сережки і вкладає циркачці у руку. Зблідла циркачка не рухається, міцно стискаючи прикраси у кулачку.
– Завершимо, – гіпнотизер клацає пальцями, втерши спітніле чоло. Отямившись, обкрадена жінка, як не дивно, зовсім не сердиться, а підходить до нього і подає візитівку. Спантеличений Костянтин крутить картку двома пальцями, не знаючи, як реагувати.
– Останній лишився, – нагадує розпорядник. Похитуючись від втоми, фокусник підходить до приземистого товстуна з великим м’язистим носом і пористою шкірою, всіяною прищами та гнійниками.
– Скажіть, що ви любите найбільше? – питає він добровольця. Той вишкірюється, демонструючи зеленкуваті зуби.
– Дітей, – від цих слів дехто в натовпі здригається, а Зоя хапається за серце. Невдоволено скривившись, Костянтин вирішує, що не хоче знати більше.
– Нецікаво, – каже він, гойдаючи годинник перед очима чолов’яги. – Уявимо краще, що ви балерина. Майя Плісецька власною персоною. Покажіть мені вмираючого лебедя.
Незграбно підстрибуючи на одній нозі та крутячись в пародії на фуете, біжучи навшпиньках з грацією підстреленого кабана і змахуючи руками, зображаючи політ, товстун танцює. Піт градом котиться з нього, вислі щоки трясуться, мов холодець, а товсте черево перекочується під одягом, неначе в ньому оселився цілий виводок Чужих. Натовп вибухає реготом, шумно аплодуючи. Спіткнувшись, горе-танцюрист падає, продовжуючи зображати конаючу птаху криками і страждаючим поглядом заплилих жиром очиць. Змилувавшись, гіпнотизер клацає пальцями, припиняючи комедію.
– Що ж ви чудово виступили як для початківця, – плескає в долоні розпорядник. – Й заслужили свою винагороду. Гадаю, півкілограма золота стане гідною платою?
Забравши мішечок з монетами, Костянтин під бурхливі овації юрби повертається до Зої. Циркачка міцно обіймає його, а потім боляче щипає.
– Ти чого? – обурено скрикує фокусник.
– Я бачила, як ти на цицьки тієї багатійки витріщався, – шепоче вона, почервонівши і не розтуляючи обіймів. – Кожна з мою голову завбільшки. Віддай її візитку, я спалю цей бісів папірець.
– Яка ж ти ревнива! – всміхається Костянтин, ніжно перебираючи її чорні локони. Їхні любощі перериває вимкнене світло.
Прожектор знову гуляє натовпом, аж доки не спиняється, цього разу дуже далеко від Вас. Люди розступаються й Ви бачите розгубленого юнака у помаранчевій сорочці з бейджем. Ім’я Вам не розібрати.
– Підходьте і покажіть свій талант, – пропонує йому розпорядник. – Не соромтеся, тут всі свої. Віддані шанувальники її величі.
– Послухайте, я не хотів приходити, – затинаючись, відказує молодик. – Мене запросили, я не знав, що тут буде. Сказали, можна підзаробити.
– Так і є, – бичача голова похитнулася, з’їхавши трохи вперед. – Проявіть себе і підете звідси заможним як Крез. Він, до речі, теж збагатився на одному з наших ранніх зібрань. Ми чекаємо на ваш талант, пане…
– В мене його немає! – в розпачі вигукує юнак – Зрозумійте, я менеджер і якщо вам потрібно…
Його перериває оглушливий постріл, що відбившись луною від стін, на мить позбавляє Вас слуху. Все навкруг мигтить, крутиться та переливається. Коли Ви приходите до тями, то помічаєте тіло, яке, незграбно розпластавшись, лежить на золотій підлозі. Витікаючи з розкроєного черепа, кров забарвлює шляхетний метал червоним. Шоковані, Ви обертаєтеся до постаменту:
– Нездатні сплатити талантом, платитимуть кров’ю, – пояснює розпорядник, ховаючи пістолет. – Такий закон.
Дві третини натовпу кидаються врозтіч, але їх спиняє місцева охорона – люди, одягнуті в суцільно чорний одяг в обтяжку, без жодного видимого клаптика шкіри. Їхні маски навіть не мають отворів для очей та рота, що робить їх ще страшнішими. Непомітні до цього, вони з’являються звідусіль, зганяючи учасників, немов худобу.
– Ніхто не покине гру до світанку,– оголошує розпорядник – Але я буду поблажливим й дам вам перерву. П’ять хвилин і продовжуємо. Телиця ще не наситилася.
– Знаєте, ваш годинник видається мені знайомим, – звертається до Костянтина сивий довговолосий рокер в поношеній шкірянці, похрустуючи довгими пальцями з брудними нестриженими нігтями. На зморшкуватому обличчі з високим чолом та впалими щоками немає й тіні страху, немов його зовсім не хвилює недавнє вбивство. – Він працює? Зазвичай годинники спиняються, коли я на них дивлюся.
– О, пане Верен, радий зустрітися! – юнак з тростиною бере його під руку та відводить вбік. – Нам варто обговорити деякі справи. Останнім часом ваш син забагато собі дозволяє і це погано впливає на мій бізнес. Мені б не хотілося діяти без вашого відома, тож…
Ви обертаєтеся до цирачів, не розуміючи, чому вони так злякано дивляться на цих двох. З Вашої точки зору, боятися варто розпорядника та його безликих прихвостнів.
– Це якась вечірка для божевільних багатіїв, – припускаєте Ви, тремтячи всім тілом. – Вони так розважаються, ризикуючи нашими та власними життями. Або ж справді вірять у цю Телицю, адже сект нині розвелося на будь-який смак.
– Це в кращому випадку, – говорить гіпнотизер, залишаючи найгірший варіант невисловленим. – Як би там не було, особисто я не збираюся чекати світанку.
– Я теж, – киваєте Ви. – Спробуймо вирватися?
Монтер хитає головою.
– В нас жодного шансу. Зачекаймо вдалого моменту.
– Тобто купимо собі спасіння ціною чужого життя? – з викликом питає Зоя. Костянтин розлючено скреготить зубами:
– Мені це теж не подобається, та ми не маємо вибору. Я гадки не маю, кому тут можна довіряти, тож покладаюся лише на вас двох. Потроху задкуємо, доки не опинимося біля рейок, а там діятимемо за обставинами. Але не поспішайте, щоб не стривожити охорону.
– Час вийшов! – оголошує розпорядник і світло знову згасає, а прожектор бігає принишклим натовпом. Ви теж спиняєтеся, відчуваючи як холонуть ваші кінцівки і майже силою змушуєте себе слідувати за артистами. Звичайно, Вам не вдається не думати про небезпеку бути обраним. Що станеться тоді? Чи повторите Ви долю нещасного менеджера? Ви маєте талант, це безсумнівно, та чи вдасться Вам його показати?
Раптом світло прожектора осліпляє Вас. На мить Вам здається, що Ваші страхи збулися і Ви стали новою жертвою, але ні: промінь вказує на розгублену Зою, яка здається ще меншою в оточенні темних постатей, злитих пітьмою в єдину безлику стіну. Вона й досі тримає Костянтина за руку.
– Дідько! – лається гіпнотизер, стискаючи кулаки, але Зоя м’яко спиняє його.
– Не роби дурниць, – шепоче вона, йдучи до постаменту. Станцію знову заливає ввімкнуте світло і Ви помічаєте, що стоїте зовсім поряд з колонами. Всього кілька кроків, зістрибнути на рейки та чкурнути в тунель, а там їм нізащо Вас не піймати. В пошуках підтримки, Ви звертаєтеся до Костянтина.
– Спробуймо? – шепочете Ви. Юнак обертається, блідий, мов мрець.
– Я не піду без неї, – категорично відповідає він. Зітхнувши, Ви вирішуєте зачекати: кидати нових знайомих на вірну смерть Вам не хочеться. Між тим Зоя наближається до копит Телиці.
– Сміливіше, маленька пані, – розпорядник подає їй руку, допомагаючи піднятися. – Сподіваюся, вам є що показати нашому шановному зібранню?
– Так, – циркачка виглядає розгубленою, але тримає себе в руках. – Я ходжу канатом і, запевняю вас, дуже вправно. Ви дозволите мені це продемонструвати?
– Звісно, – бичача голова схиляється до неї. – Канат вже готовий. Слідуйте за охоронцем, він вас проводить.
Задерши голову, Ви дійсно бачите канат, простягнутий під самою стелею. Висота десь три чи чотири людських зрости і падіння з нього на золоту підлогу буде смертельним. Це розумієте й Ви, й Костянтин, й решта глядачів. Затамувавши подих, натовп мов заворожений дивиться вгору, не сміючи відірвати погляд.
Аж ось на канаті з’являється крихітна фігурка у біло-червоній сукні. Зоя йде босоніж, це добре видно знизу. Рухається не поспішаючи, старанно вивіряючи кожен крок. Не зважаючи на її мініатюрність, канат тремтить й прогинається. Акробатка проходить половину шляху і раптом спотикається, насилу утримуючи рівновагу. Юрба занепокоєно гуде, а потім злякано скрикує, коли вона все ж падає, ледь встигаючи вхопитися. Зоя тримається на одній руці, відчайдушно борячись за життя.
– Це частина шоу, щоб глядачі не нудьгували, – бурмоче Костянтин і Ви зовсім не певні, що він не обманює сам себе. Та все ж акробатка відчайдушним ривком підтягується і починає танцювати на канаті, наспівуючи:
Червону руту не шукай вечорами,
ти у мене єдиний, тільки ти один…
Розпалившись, вона підстрибує, роблячи сальто і торкаючись долонею стелі. Натовп захоплено аплодує, а юнак полегшено видихає, щасливо посміхаючись.
Раптом Ви помічаєте постать на іншому боці канату. Її важко розгледіти, але білий костюм видає ображеного на гіпнотизера курця. Він відстібає канат і той летить донизу, звиваючись в повітрі, мов сполохана змія. Заціпенілий, Ви втрачаєте дар мови і немов покидаєте власне тіло, стежачи за всім збоку. Юрба вирує, охоронці та розпорядник незворушні, а Костянтин падає на коліна, в розпачі збиваючи кулаки об золото підлоги.
На щастя, Зої вдається втриматися, обхопивши канат руками та ногами, і вона гойдається на ньому, аж доки той не спиняється. Після чого зісковзує і, накульгуючи, йде до постаменту. Раптовий обрив не минув для неї безслідно: акробатка сильно припадає на праву ногу, здерті долоні кровоточать, а порвана сукня на ранок відправиться у смітник. Проте вона досі жива, тож гріх скаржитися.
– Даруйте за цей прикрий випадок, – вибачається розпорядник, приклавши руку до серця. – Присягаюся, ні я, ні мої слуги не мають жодного стосунку до нього. Але саме завдяки йому ваш виступ став одним з найбільш вражаючих, що я пам’ятаю. І він заслуговує щедрої винагороди. П’ять кілограмів золота, як вам таке?
Натовп схвально аплодує.
– Ви знущаєтеся? – втомлено питає Зоя, поглянувши на мішок перед нею. Крізь юрбу протискується Костянтин.
– Я візьму, – говорить він, закидаючи винагороду на плече і, взявши акробатку за руку, тягне її подалі від розпорядника та його ненаситної богині. Лише біля колон, поряд з Вами, гіпнотизер дає волю почуттям.
– Я так за тебе боявся, – припавши на одне коліно, шепоче він, тримаючи Зою за руки. – Ти поранена?
– Це дрібниці, – відповідає циркачка, обіймаючи його за шию. – Я ледь не померла, коли канат обірвався. В такі миті життя справді проноситься перед очима і можна побачити всі упущені можливості та згаяні шанси. І я більше не хочу нічого упускати.
Вона поривається до нього, зливаючись у довгому палкому поцілунку. З ввічливості, Ви відвертаєтеся, відзначаючи, що цілунок й справді затягнувся, виявившись дуже пристрасним. Але і вас, і закоханих перериває голос розпорядника:
– То хто наступний?
Чомусь Ви певні, що під своєю маскою він посміхається на всі тридцять два зуби. Прожектор знову розпочинає полювання і невдовзі обрана нова жертва: дивак у золотій масці трагедії. Здається, навіть розпорядника вразив такий вибір.
– Що ж, цього разу в нас доволі незвичайний обранець, – зацікавлено говорить він. – Але правила є правила, тому покажіть свій талант.
З-під маски лунає зловісний сміх. Спочатку тихий, він стає дедалі гучнішим, переростаючи у оглушливий регіт з металевим відлунням. До нього приєднуються й інші голоси, хоча ніхто в натовпі й не думає сміятися:
– А ви готові його побачити? – глузливо питає обраний. – Ви готові?
Його рука нарочито повільно підіймається до маски. Раптом лунає багатоголосий вереск, від якого Вам закладає вуха. Ви не певні, та здається це кричать лялькові голови, що прикрашають його мантію. Одна за одною вибухають лампи, осипаючи іскрами зляканий натовп. Знята маска падає додолу і станція занурюється в темряву.
У мить тиші Ви чуєте шарудіння одягу і вгадуєте в пітьмі обриси чогось зовсім не схожого на людину. Заціпенілі від жаху, Ви немов відключаєтеся, вже вдруге за сьогодні покинувши власне тіло. До реальності Вас повертає поштовх в спину.
–Тікаймо, – велить Костянтин, зникаючи за колоною. Ви слідуєте за ним і не озираєтеся.
Гіпнотизер зіскакує на рейки, Ви також. Зоя стрибає в обійми гіпнотизера і він, не випускаючи її з рук, біжить у темряву тунелю. З досі зануреної в пітьму станцію долітають крики, плач, прокльони та звуки сутички. Вас вони не надто цікавлять і Ви не стишуєте крок, навіть коли яскравий спалах на мить осяює морок за вашими спинами. В тиші чітко лунає голос розпорядника, який здається страхітливо близьким.
– Кільком вдалося втекти! – розлючено вигукує він. – Впіймайте їх. Ніхто не покине це зібрання без її волі.
Поворот, ще поворот, і ще один. Зрідка освітлені мерехтливими лампами, що більше підкреслюють темряву, ніж розсіюють її, тунелі метро видаються однаковими, заплутаними та безкінечними. Попереду ледь вгадується тонка постать Костянтина. Реальності фокуснику додає хрипле нерівне дихання, що зі свистом виривається з його грудей.
– Опусти мене, – просить Зоя. – Ти втомишся і згаєш останні сили.
– Не верзи дурню! – сердиться Монтер, важко хекаючи. – Я бачив, як ти шкутильгаєш й, навіть без травми, твоїми короткими ніжками далеко не втечеш. До речі, ти важча, ніж я очікував.
– Грубіян! Не можна жінці таке казати. Я просто добре поїла, а в моєму випадку це відчутно додає ваги, – жартує акробатка. Вона намагається засміятися, але виходить більше схоже на схлип.
Ви знаєте, що вас переслідують, це не викликає сумнівів. Ви чуєте шум погоні, не перемовини чи тупіт черевиків, а радше скрегіт кігтів, нерозбірливий шепіт та звіряче гарчання. Невже вони спустили собак? Щоб там не було, воно наближається, Ви вже відчуваєте його холодний подих на своїй спині. Озирнувшись біля чергового ліхтаря, помічаєте дивні покручені тіні, не схожі ні на людські, ні на звірячі. Ваші переслідувачі мовчазні, але не безшумні і саме це лякає найбільше. Обернувшись, Костянтин теж їх бачить і його очі розширюється від жаху. Але циркач не пасує.
– Тримайте, потвори! – він жбурляє додолу жменю золотих монет, отриманих у винагороду за сеанс гіпнозу – Ви ж любите золото, то беріть. Що, мало?
Як не дивно, це подіяло. Невидимі переслідувачі спинилися за межею світла і Ви можете лише чути, як дзвенять підібрані ними монети. Не гаючи часу, Ви з Костянтином кидаєтеся навтьоки.
І знову повороти, знову безкінечні тунелі. Потроху Ви починаєте втомлюватися, липкий піт заливає Ваше чоло, а кожен новий крок дається важче, ніж попередній. До того ж погоня відновлюється й дуже швидко наздоганяє вас. Брехливе відлуння зводить з глузду, змушуючи думати, що переслідувачі шепочуть Вам на вухо.
– Стривайте, там драбина! – відганяє ману голос Зої. Костянтин радісно сміється, міцно цілуючи та підсаджуючи її і вони вдвох починають підійматися. Похитуючись від втоми, Ви йдете до них, та раптом спотикаєтеся. Різкий біль пронизує ногу і Вам ледь вдається виставити руки, щоб захистити обличчя.
– Що сталося? – стурбовано питає гіпнотизер. Не відповідаючи, Ви марно намагаєтеся підвестися. Не виходить. Смикаєте ногою – ще гірше, при найменшому русі на очі навертаються сльози. Розуміння приходить згодом: Ваша нога втрапила у отвір в підлозі і застрягла. Можливо, ще й зламалася на додачу.
– Я допоможу, – збагнувши, що сталося, говорить Костянтин, але Ви спиняєте його.
– Ні, – кажете Ви, розуміючи, що не маєте ні шансу на порятунок. – Вони вже близько. Врятуйтеся і розкажіть про все, що тут трапилося, щоб це більше ніколи не повторилося. Я ж їх затримаю.
– Дякую, – ледь чутно шепоче Зоя, ковтаючи сльози. Ви мовчите, збираючи крихти мужності для вирішальної сутички. Судячи зі звуків, погоня вже проминула останній поворот і мчить прямо на Вас. Ви готуєтеся загинути, так і не побачивши сонячного світла. Дарма.
Високо вгорі чується скрегіт металу і довге вовтузіння, й до Вашого серця закрадається страх: «А раптом їм не вдасться вибратися і всі ми помремо даремно?» Аж ось широкий промінь світла розсіює довколишню пітьму, відкриваючи Вашим очам бетонні стіни, ржаві рейки та решту неприглядного убранства тунелю. Спочатку Вас осліпляє, та згодом Ви з цікавістю роззираєтеся, відчуваючи дивне полегшення і навіть радість. Лабіринти метро вмить втратили свою моторошність та таємничість, варто було пролити на них трохи світла. Навіть жахливі переслідувачі, нехай і причаїлися зовсім поряд, здаються далекими та нереальними. Може, вони й справді лише примарилися Вам у темряві?
Звісно, Ви не такі наївні, щоб тішити себе марними сподіваннями. Розпорядник не дасть Вам прожити достатньо, щоб повідомлена циркачами поліція Вас врятувала. Можливо, він та його кодло навіть уникнуть покарання, адже не схоже, щоб вони бідували. Та все ж цієї ночі двом щасливцям вдалося висковзнути з-під нещадних копит Телиці, тому Ви загинете переможцем.
Вам здавалося, що смерть безшумно підкрадеться з темряви, але Ви помилилися. Натомість вона увірвалася з оглушливим лязкотом коліс, розрізавши морок світлом ліхтаря першого ранкового поїзда. І жоден з його пасажирів не чув Вашого останнього крику.
Костянтин та Зоя брели зарослим високою травою пустирем, підтримуючи одне одного. Світало і ще по ранковому сіре небо без жодної хмаринки обіцяло чудовий день. Вийшовши до дороги, вони обійнялися, присівши на узбіччі. Йти далі не вистачало сил, тож їм потрібно було трохи перепочити.
Та сили повернулися, щойно на горизонті з’явився великий чорний позашляховик. Безстрашно вискочивши мало йому не під колеса, циркачі навперебій благали водія спинитися. Вміло оминувши їх, автомобіль зупинився трохи попереду.
– До найближчого відділку поліції, терміново! – вигукнув фокусник, схопившись за ручку. – Наш друг в біді.
– Сідайте назад, – звелів водій, не відкриваючи тонованого скла. Змучені артисти так і зробили, радісно всміхаючись та полегшено відкинувшись на м’яке сидіння. Позашляховик рушив, набираючи швидкість.
– Ви маєте зрозуміти, що я не можу відвести вас до поліції, шановні, – водій обернувся до них, черкнувши бичачими рогами по стелі. – Ви дуже мені симпатичні, але служіння їй куди важливіше особистих симпатій.
Зоя злякано схлипнула, ткнувшись Монтеру в плече. Гіпнотизер, натомість, не тямив себе від люті.
– Щоб ти не задумав, паскудо, тобі це так не мине! – прошипів він, намацуючи під фраком годинник. – Наші друзі знайдуть тебе і тоді Слава залюбки покаже тобі, що крокодили роблять з худобою.
– Ох, не сумніваюся, це було б захопливе видовище! – глузливо розсміявся розпорядник. – От тільки вони ні про що не дізнаються. Насправді, навіть ви нічого не знатиме і не пам’ятатимете. Принаймні, до наступного зібрання.
Невдовзі салон заповнив сірий туман з сильним медичним запахом. Кашляючи та марно намагаючись не вдихати, Костянтин та Зоя повалилися на сидіння, забувшись важким неспокійним сном. І навіть у ньому вони здригалися від безжального холодного сміху слуги Телиці.
– От що буває, коли зв’язуєшся з нерозвиненими істотами, – пробурмотіло створіння, вдягаючи золоту маску трагедії – Спершу просять «покажи», а потім раптом вмирають. Як безтактно! Одні тільки ви цінуєте мій талант, правда?
Він ніжно торкнувся лялькових голів, що прикрашали його мантію, і крихітні роти розкрилися в багатоголосому нестямному крику.
|
|
|
|
Время приёма: 21:08 05.04.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев