 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Тоді лише пізнається цінність часу,
коли він утрачений.
Сковорода Г.С.
Працюючи на швидкій не варто запізнюватися. Саме це промайнуло в голові у Нурс, щойно вона побачила як «магнік» здіймається в повітря та набирає швидкість. Жінка побігла до нього і наздогнала, перш ніж медичний літун з синьою сніжинкою на іржавому боці встиг розігнатися. Одначе, нехай бігала вона швидко, заскочити на борт їй би не вдалося, якби не простягнута чоловіча рука. Вхопившись за неї, Нурс і незчулася як опинилася всередині.
Поглянувши на свого рятівника, жінка посмутніла і приготувалася до прочуханки. Це був Док, знаний на всю клініку своєю сварливістю та нестерпним характером. Одна зміна з ним рахувалася за робочий тиждень, але лише по втомі і згаяним нервам, а не оплаті. Медична маска не приховувала чорну щетину на його обличчі, під колись білим халатом він носив чорну варську форму, а на поясі випиналася кобура.
– І як ти примудряєшся так гасати у цьому дранті? – запитав Док, вказавши на її взуття. З дірки у матерчатій чешці Нурс стирчав великий палець.
– Практика, – відповіла вона, непомітно торкнувшись ШТ (шприца-тюбика) в кишені. Цілий, все гаразд. Збагнувши, що Док не сердиться, жінка поглянула на Шута, який похмурою тінню маячив в нього за спиною. Весь у чорному, в протигазі та при зброї, він здавався настільки ж чужорідним убранству медичного «магніка», як автомат на дитячому святі. Особисто Нурс й досі не звикла, що такі хлопці тепер частина бригади «швидкої». Як і Док.
– Гей ти, здоровило, чого стовбичиш? – обернувся він до Шута. – Не бачиш, що місця мало? Лізь в свою комірчину і не висовуйся звідти!
– Не варто, – заступилася за вара Нурс. – Доки пацієнтів немає, нам і втрьох у салоні вистачить місця.
– І чути цього не хочу! – заперечив Док. – В інструкції сказано, що його місце в комірчині, то нехай там і сидить. А не подобається, завжди можна перевестися, його брату вистачає чим зайнятися. От тільки смертність на блоках чи в патрулях куди вища, ніж у нас, так, сміливцю?
Не відповівши, Шут слухняно забрався в комірчину. Вона являла собою відділену стінкою нішу з амбразурою для стрільби, в якій доводилося сидіти скоцюбившись, мов горбате немовля. Така незручна конструкція була викликана тим, що стрілець не має заважати роботі медичної бригади. Зазвичай відстрілювався лікар і лише в крайніх випадках, тому незручності можна було перетерпіти, але два тижні тому на всі «швидкі» додали варів, змушених проводити в комірчинах всю зміну. Реформи, щоб їм грець!
– Тривожний маячок у квадраті С-17! – повідомив Драйв з кабіни. – Проводжу діагностику, запитую підтвердження у тамошнього ая. Вибух на блоці, постраждалих не менше п’яти.
– Радше десяток і це тільки зі стандартним караулом, – пробурмотів Док. – Чупа! В нас на всіх «магніків» не вистачить. Жени, шоферу!
– Слухаюсь, – ввімкнувши сирену, Драйв збільшив швидкість. «Магнік» звично затрусило і Док з Нурс змушені були вхопитися за поручні, щоб не впасти на вібруючій підлозі. Про те, як почувався Шут у своїй комірчині співчутлива жінка намагалася не думати.
Звернувши за ріг, вони промчали повз шибеницю. Повішені самогонщики вже почали розкладатися. Висохла, коричнева, мов пергамент шкіра подекуди тріснула, оголивши білі кістки, а з порепаних животів вивалися гидотні сині нутрощі. В інші часи тіла обов’язково привабили б воронів та інших пернатих любителів плоті, але вже майже два десятиріччя минуло відколи бачили останнього птаха. Вони не те щоб вимерли, просто зникли, відлетівши на пошуки більш родючих земель. Цікаво, чи знайшли?
– Приїхали! – оголосив Драйв, опускаючи «магнік». Щойно салон відчинився, Нурс прожогом вискочила і злякано роззирнулася. Розірваний на шматки блок палав, а навколо лежали тіла мертвих та поранених. Не п’ять і не десять, а щонайменше двадцятеро. З утвореної вибухом діри в укріпленнях, крізь дим та вогонь, виднілися руїни околиці. Слухаючи стогін та бурмотіння, Нурс переходила від одного постраждалого до іншого, оцінюючи їхній стан. На жаль, «магнік» вміщає лише одного пацієнта.
– Покинь його! – окрикнув її Док, поки вона вправляла руку легко пораненому. – Цього беремо.
– Цього? – здивувалася Нурс, поглянувши на обгорілого до чорноти бідолаху, на якому не лишилося жодного не зачепленого вогнем місця. Док люто зиркнув на неї.
– Так, цього, – підтвердив він. – Якісь проблеми? Ноші та морфін, швидко!
Не сперечаючись зі старшим, Нурс побігла до «магніка». Тим часом Док напустився на Драйва:
– А ти чого сидиш, кнур? Нам вдвох його не підняти, гайда сюди.
Водій миттю вискочив з кабіни і його огрядне пузо смішно колихалося на бігу. Він схопив постраждалого за руку, за що одразу отримав запотиличник від Дока.
– Що ти робиш, довбню? – гаркнув лікар. – Його тіло зараз суцільна рана. Дочекайся, поки Нурс зробить укол.
Діставши ШТ зі штатної аптечки, жінка ввігнала його обгорілому вару у вену. Той беззвучно ворушив губами, а потім його погляд затуманився і він заснув.
– Тепер підіймаймо, – звелів Док. – На рахунок «три». Раз, два, взяли.
Вони поклали постраждалого на ноші і швидко завантажили у «магнік». Драйв повернувся до кабіни, Нурс з Доком заскочили у салон. Жінка, не чекаючи команди, почала обробляти маззю опіки непритомного вара, а Док відпочивав, притулившись до тремтячої стінки. З комірчини визирав Шут, емоції якого надійно приховував протигаз.
– Не знаєш, чому я обрав саме цього, коли там було безліч більш підходящих варіантів? – запитав лікар, немов читаючи її думки. – Бо їх насправді не було. Розумієш, у решти важкі переломи та черепно-мозкові і з нашою тряскою ми їм тільки ще більше нашкодимо по дорозі. В цього ж не зламана жодна кістка і тому найбільше шансів вижити в наших умовах. Запам’ятай, я завжди керуюся логікою і нічим більше. До речі, про тряску… Барило! – він грюкнув кулаком по стінці, що відділяла кабіну. – Давно хотів спитати, чому нас так трусить? Перешкоди в магнітному полі?
– Ями на дорогах, – відказав Драйв, викручуючи кермо. Док вражено вилаявся.
– Ми ж летимо! – озвучив він очевидне.
– На фіксованій висоті 3 метри над землею, – пояснив водій. – Це стара модель і в ній параметри незмінні. Комп’ютер автоматично намагається підтримувати їх, тож ми відчуваємо кожну нерівність поверхні, наче ковзаючи з гори на клейонці. Давно треба провести модернізацію, але запчастин немає.
– Або хтось їх потайки продає, – пробурмотів Док і, стурбовано зиркнувши на пацієнта, звелів: – Нурс, введи йому ще морфіну.
– Тоді в нас зовсім знеболювального не залишиться, – заперечила жінка. – А в клініці нове не видають.
– Байдуже, – відмахнувся лікар. – Я не втрачу пацієнта через їхню жадібність. Вводь!
– Але ж це лише перший виклик, – стояла на своєму медсестра. – Нам ще цілу зміну працювати!
– Та ти поглянь на нього! – розлютився Док, вказавши на пацієнта чиї знову розплющені очі ледь не вилазили з орбіт. – Він не кричить лише через больовий шок. Введи йому клятий морфін, доки у бідолахи серце не вибухнуло!
Кивнувши, Нурс вколола постраждалому останню дозу знеболювального. ШТ в кишені при цьому обпікав, немов розплавлена сталь. Приїхавши до клініки, вони передали пацієнта черговим та повернулися до патрулювання.
Все почалося з екології. Гори сміття, викинуті техногенною цивілізацією, просто не встигали розкладатися, забруднюючи довкілля. Попри всі поради по правильній утилізації батарейок, людство не надто прислухалося до них, доки не стало запізно. Отруєна земля перестала родити і тоді почалося найгірше: брак ресурсів. В марній спробі зупинити процес люди прозріли, збагнувши, що відновлювані джерела енергії, типу сонячної чи вітрової надто енергоємні і відкинуться першими. Якийсь час надію давав старий добрий атом, який не лише забезпечував світлом і теплом, а й живив синтетичні ферми, де вирощувалися генно-модифіковані і тому дуже поживні та невибагливі рослини. На жаль, досвід Фукусіми, Чорнобиля та Три-Майл-Айленд мало хто взяв до уваги і серія катастроф, викликаних грубим поводженням зі смертельно небезпечною руйнівною силою, додала до всіх проблем підвищений радіаційний фон. Повітря вбивало, але не одразу і маски та протигази стали звичним аксесуаром на вулицях спустошених міст. А от радіоактивні піщані бурі можна було тільки пересидіти в надійному укритті, адже від застигнутих ними лишалися самі кістки. За останнє десятиріччя не народилося жодної здорової дитини, зате мутанти ходили землею вже майже півсторіччя.
Як не дивно, були й плюси в цьому повільно вмираючому світі. Епідемії, що так лякали людство на початку третього тисячоліття зосталися в минулому. Мала щільність населення призвела до того, що хворі вмирали, не встигаючи розповсюдити інфекцію, та й імунітет у дихаючих радіоактивним повітрям був в рази кращим, ніж у їхніх пращурів.
– Сигнал від ая у квадраті С-8! – оголосив Драйв, обірвавши роздуми. – Проводжу діагностику. Двоє варів, один серйозно поранений, інший начебто цілий.
– Приймаємо, – звелів Док і «магнік» набрав швидкість. Визирнувши у заґратоване віконце, Нурс помітила на узбіччі чорний каптур Безмовного, але, звісно, не мала змогу підійти до нього. Доведеться чекати іншої нагоди.
Щойно «магнік» приземлився, Нурс першою вискочила з нього. Вона помітила спалахи й почула тріскотню, тому встигла зреагувати швидше від Дока, який тільки вибирався з літуна.
– Лягай! – вигукнула вона, поваливши чоловіка на землю і впавши на нього. Піднявши очі, жінка наткнулася на дуло автомата.
– Не рухатися, – звелів вар у балаклаві та лахмітті. Його поранений побратим тихо стогнав неподалік, бруднячи кров’ю потрісканий асфальт.
– Ти що, геть здурів? – обурився Док, підводячись. – Поглянь, що тут намальовано! Синя сніжинка. По сніжинкам не стріляють, йолопе! Ми життя рятуємо, а не віднімаємо. Ви в себе в D-зоні що, зовсім здичавіли?
– Відколи з вами почали літати таунські покидьки, так, – похмуро кинув околичний. – А як ще нам чинити, коли вони по нам стріляють з ваших посудин?
З «магніка» виліз Шут і вар одразу перевів зброю на нього. Мовчазний стрілець відповів йому тим же. Скориставшись цим, Нурс з Доком прожогом кинулися до пораненого.
– Я клятву Гіпократа давав, тому мені помідорно допомагаєш ти нам чи вбиваєш, – кинув Док, доки Нурс затягувала джгут постраждалому вище коліна. – Я все одно тебе врятую. Так, ну, цій нозі Мегідо. Доведеться ампутувати. А в нас якраз знеболювальне скінчилося.
Очі пораненого округлилися від жаху, а жінка відчула докір сумління, згадавши про ШТ у кишені. Але їй він потрібніший, тому пробач безіменний околичний.
– Я буду різати, але тобі його не втримати. Навіть разом з Драйвом. Гей, ви двоє, йдіть сюди! – побачивши, що вари й досі ціляться одне в одного, Док не на жарт розлютився. – Та опустіть вже свої скоростріли, вилупки! Якщо так треба, потім навкулачки зчепитися, я не заважатиму. Здоровенні парубки, чого ж ви так боїтеся, що мертвою хваткою в зброю вчепилися?
Присоромлені, вояки поспішили до пораненого. Драйву також не вдалося відсидітися в машині і, блідий, мов смерть, він злякано косився на здорового околичного, намагаючись триматися від нього якнайдалі. Вчотирьох, вони міцно схопили ледь притомного постраждалого, поки Док готував інструмент.
– А тепер кричи, хлопче, не стримуйся, – порадив він зляканому пацієнту. – Бо нічого подібного ти ще в житті не відчував.
Його останні слова заглушило огидне дзижчання циркулярної пилки. Нурс, утримуючи постраждалого всією вагою свого тендітного тіла, оглушена криком та скрипом металу по кістці, могла дивитися лише у вічі околичному навпроти. Чорні мутантські очі, ледь видимі з-під балаклави.
– От і все, тепер житимеш, – Док лагідно поплескав змученого пацієнта по плечу. – Ти молодець, хлопче.
– Дякую вам, – щиро сказав його побратим, підводячись. – Ми більше не стрілятимемо по сніжинкам, присягаюся.
– Я знаю, – відповів Док, вихопивши пістолет і вистріливши йому в голову. Наступну кулю отримав недавній пацієнт, не встигнувши навіть злякатися.
– Ось як це робиться, довбню, – кинув він, штовхнувши розгубленого Шута. Помітивши осудливий погляд Нурс, Док рвучко обернувся до неї.
– Я й варську присягу складав, пам’ятаєш? – він говорив швидко, аж захлинаючись від люті, немов хотів запевнити самого себе. – І маю виконувати обидві. Я не знехтував своїм обов’язком лікаря і врятував його, хоча міг одразу пристрелити. Вони прийшли в цей квадрат вбивати, то чи варто дивуватися, що смерть настигла їх?
Повернувшись до «магніка», Нурс міркувала над його словами. Відрізаним від решти світу радіоактивною пустелею, охопленим війною містом керували тауни. Так називали еліту, жителів закритих кварталів зони А, що володіли 90 % постійно згасаючих ресурсів. Вони дихали чистим повітрям, мали вдосталь їжі і ніколи не виходили на вулиці без протигазів. Але навіть у них не народжувалося здорових дітей.
Значно гірше від таунів, але все ще терпимо жилося так званим хрущам – мешканцям «хрущовок 2.0» в зоні В. Так прозвали величезні сірі коробки хмарочосів, що здіймалися до небес і мали за мету вмістити якомога більше людей в квартирах типу «смарт» та «міні-смарт». «Максимум об’єму, мінімум комфорту» – таким був неофіційний девіз їхніх конструкторів. Освинцьовані стіни цього непривабливого житла захищали від радіації, але ненадійно; кондиціонери очищували повітря, але не повністю; а протигази замінялися саморобними пов’язками. Своїх ресурсів хрущі не мали, тому отримували від таунів скудний пайок, займаючись надто небезпечною та шкідливою для еліти роботою. Саме до цього прошарку і належали Нурс, Док та Драйв.
Але навіть безрадісне буття хрущів видавалося раєм порівняно з виживанням околичних. Це ті, кому не пощастило мати жодного захисту, хто виявився витісненим на околицю міста, у руїни зони D. Вони б мали вимерти або вести жалюгідне існування, якби не випадковий притік зброї та ресурсів. Справа в тому, що на околиці стояло немало приватних будинків, чиї мешканці мали бункери з запасами, сподіваючись самотужки пережити важкі часи. Чого вони не врахували, то це люті менш запасливих сусідів та здичавілих прибульців з зони Е. Отриманого не вистачило на гідне життя, проте воно дозволило розпочати кровопролитну війну з таунами, що без жодних успіхів тягнулася останні роки.
Саме серед околичних було найбільше мутантів. Тауни їх ненавиділи, вважаючи отрутою людського роду і тому, коли серед хрущів народжувався мутант це призводило до вигнання на околицю цілої родини. Подібний підхід викликало невдоволення серед деяких мешканців сірих хмарочосів, які потайки, а то й явно підтримували околичних. Проте більшість все ж лишалася на боці таунів, адже горя не відчуєш, доки не пізнаєш його на власній шкурі.
На перерві всі, крім Шута, хлебтали рідку кашу, яку було легше пити, ніж зачерпувати ложкою. Вар же, не знімаючи протигаза, всмоктував через катетер щось з фляги у нього на поясі. Це не могло лишитися без уваги Дока:
– Погляньте-но, воно гидує з нами їсти! – чоловік зневажливо сплюнув у власну тарілку і, вилаявшись, продовжив їсти. – Та що там казати, воно навіть дихати з нами одним повітрям гидує. Таунський багатій, якого відправили у вари і який знайшов собі тепленьке місце, поки його побратимів шматують околичні. Татко постарався чи, може, у вас матріархат? Але знаєш, в чому жорстока справедливість, друже? – рвучко підвівшись, Док вхопив стрільця за протигаз і притягнув до себе, зазирнувши у сховані за склом очі. – В цих штуках вугільні фільтри. Вони накопичують радіаційні частки і навіть починають їх виділяти, отруюючи тебе. Таким чином, ти фактично носиш на собі джерело випромінювання і здохнеш швидше, ніж ми в наших масках. Як тобі таке, тауне?
Зіщулившись, Нурс поглянула на медичні маски, які знезаражувалися паром над киплячою водою. Виробництво одноразових речей було неприпустимим марнотратством у світі стрімко згасаючих ресурсів, тому вони використовували полотняні, наче з середини двадцятого сторіччя. Захист залишав бажати кращого, але бодай якусь частку смертельних речовин вони стримували, а на більше хрущам розраховувати не варто.
– А в тебе також є додатковий варський пайок? – запитав Дока Драйв, давно з’ївши свою порцію і навіть облизавши жерстяну миску. Лікар підозріло зиркнув на нього.
– А коли й є, що тобі з того? – з викликом поцікавився він. – От хто-хто, а ти явно від голоду не страждаєш, шофере. Он який мамон відростив! Звідки взагалі в постапокаліпсисі товстуни взялися, не поясниш?
– Це спадкове, – спробував виправдатися розгублений Драйв. – Кістка товста…
– Ага, аякже, – недовірливо хмикнув Док. – Або ж хтось потайки продає запчастини від «магніка», щоб нажертися досхочу. Підвісити б тебе поряд з самогонщиками, але тоді й всім таунам треба зашморг на шию накинути. Ви, насправді, нічим не відрізняєтеся: гаєте обмежені ресурси задля власного комфорту, прирікаючи інших на голодну смерть. Тільки ти робиш це з-під поли, лякаючись власної тіні, а вони самовдоволено чавкають, дивлячись як ми подихаємо.
– То ти, виявляється, за околичних? – запитав водій. – Чому тоді до них не переметнешся? З зони С всіх охочих випускають, от тільки назад не пускають.
– Околичні відрізняються від таунів лише тим, що їм менше пощастило, – заперечив лікар. – Як і ми, між іншим. Вторгнувшись в зону А, околичні не змінять систему, вони лише заберуть те, що мають тауни собі. І при цьому руйнуватимуть, вбиватимуть та ґвалтуватимуть. Єдине, що в них краще це поблажливе ставлення до мутантів. Але не виключено, що отримавши владу, вже мутанти почнуть знищувати всіх несхожих на них. Таке вже траплялося в історії й не раз.
– А от щодо мутантів мені цікаво, – Драйв спробував перевести розмову в інше, більш мирне русло. – Раптом вони народжуються інакшими, бо пристосовані до цього світу? Яка ймовірність, що вони зможуть вижити в ньому і відродити його?
– Нульова, – криво всміхнувшись, відказав Док. – 93 % всіх мутацій нейтральні. Немає різниці, синя шкіра в тебе чи ріжки на лобі – це ніяк не вплине на твоє життя. Переслідування таунами ми зараз не враховуємо, лише природні чинники. Решта 5 % шкідливі, які тільки швидше зведуть мутанта в могилу. І 2 % позитивних мутацій надто мало, щоб заново заселити вмираючий світ.
– Але мутанти першого рівня…, – почав було водій, але лікар швидко його перебив.
– Рівні характеризують лише степінь відхилення від норми, а не їхній вплив, – категорично відказав він і, обернувшись до Нурс, спитав куди м’якше: – Як там твоя дитина?
– Хворіє, – відповіла жінка, не вдаючись в подробиці. Док проникливо поглянув на неї.
– Тримай, – він простягнув їй плитку шоколаду. – Без цукру і навіть без його заміни, але так корисніше. І, не думай зайвого, це теж логічний вчинок. Діти наше майбутнє і доки вони житимуть, доти й існуватиме цей світ.
Нурс коротко кивнула, безмовно дякуючи і приймаючи подарунок. Док хотів сказати ще щось, але втрутився невгамовний Драйв.
– А що ти думаєш про Безмовних?
Ця згадка змусила жінку напружитися і знову торкнутися ШТ в кишені. Коли всі релігії зникли, не витримавши зіткнення з реальністю, зосталися тільки Безмовні. В основному, тому що вони нічого не обіцяли, не проповідували й не вказували. Вони просто ходили містом у своїх чорних робах з каптурами, приймаючи підношення і виконуючи прості обряди на прохання бажаючих. Не промовляючи при цьому ні слова.
– Шахраї, – категорично відказав лікар, але тут же поправився: – Насправді, не зовсім, бо люди самі обманюються, вигадуючи про них байки. Але ні, на дива вони не здатні.
– Але ж Безмовні виходили неушкодженими з піщаних бурь! – заперечив обурений водій. – Вони години проводять у пустелі, де звичайній людині не вижити навіть у протигазі! Літають, зникають і проходять крізь стіни!
– Про бурю маячня, – заперечив Док. – Там не вижити нікому і нічому. Щодо перебування в пустелі, то каптур приховує маску, а під робою легко сховати балон з повітрям. Решта старі як світ фокуси, здатні обдурити лише легковірних. Я навіть час не хочу гаяти на їх пояснення.
– А ти як вважаєш, Нурс? – звернувся до жінки Драйв. Пильно поглянувши на лікаря, вона відповіла:
– Якщо не вірити у силу Безмовних у що взагалі тоді вірити у вмираючому світі?
Сигнал тривоги обірвав їхню розмову і водій стрімко розвернувся до панелі.
– Ай з квадрату D-13, – повідомив він. – Цивіли, жінка з дитиною, сильно пораненою і, здається, непритомною. Далеко, щоб його!
– Все одно приймаємо, – відказав Док. – Всі по місцям, помчали!
Околиця зустріла їх руїнами та страшним стогоном. Вискочивши з «магніка», Нурс одразу зіткнулася з брудною скуйовдженою жінкою, в скривавленому згортку на руках якої ледь вгадувалася маленька дівчинка.
– Швидше! – вигукнула мати, передаючи їй дитя. – Вони вже тут.
– Хто? – не зрозуміла Нурс. Відповіддю стало моторошне завивання та огидне дзявкотіння. Кілька рудих куль, що рухалися так швидко, що здавалися мазком фарби, вигулькнули неподалік і стрімко наближалися.
– Тут чупи! – вигукнула вона і миттю оглухла від пострілу. Док вправно перестріляв нападників, але на горизонті з’явився ще десяток. Окрім рудих, траплялися також чорні, сірі та білі особини.
– Врятуйте мою доньку, благаю! – молила жінка, заливаючись сльозами. До пострілів Дока приєдналася тріскотня автомату Шута. Вдвох їм вдавалося утримувати чудовиськ на відстані, але було лише питанням часу, коли ті доберуться до них. Підстрелені «кулі» замирали і виявлялися шестиногими волохатими тварюками з витягнутими мордами із трьома рядами гострих зубів. Вони були нащадками чи то собак, чи то лисиць, а може й шакалів, що відростили собі додаткову пару кінцівок і стали значно швидшими та агресивнішими. Спочатку їх вважали мутантами, але значна кількість і більш-менш стабільний зовнішній вигляд впевнено доводили, що це окремий вид, породжений наостанок стражденною природою.
– Ви теж поранені, – перезаряджаючись, Док помітив, що жінка накульгує, залишаючи криваві сліди. – На жаль, в нас немає місця для двох пацієнтів.
– Заберіть бодай її, прошу! – мати злякано зиркнула на чупів, що насувалися на них неспинні, мов снігова лавина. Док вилаявся.
– І лишити вас їм на поживу? Нізащо! – він рвучко обернувся до Шута. – Ти знаєш, як повинен вчинити, варе. Ти єдина зайва ланка у нашій бригаді і от тепер тобі випав шанс довести свою користь. Втім, вибір за тобою: лишиш дитя сиротою чи доведеш, що я помилявся щодо тебе?
Не відповідаючи і не перестаючи стріляти, Шут рушив назустріч орді чупів. Невдовзі вони зіткнулися і дрібні волохаті тіла збили його з ніг, поховавши під собою. Стихнули спочатку постріли, а згодом і приглушені протигазом крики. Проте чупи ледве вповільнилися.
– На борт, швидко! – звелів Док, поспішаючи. Нурс заскочила останньою, разом з огидним зубатим створінням. Чупа спробувала вкусити її, але жінка ухилилася і копняком відправила тварюку до невгамовних родичів внизу. Втерши спітніле чоло, вона озирнулася і зустрілися з розширеними від подиву очима Дока.
– Як тобі це вдається? – вражено запитав він, але відповісти вона не встигла, бо треба було рятувати дівчинку. Дитя билося в припадку, жалісно схлипуючи і відштовхуючи медиків та мати кволими рученятами.
– Якби ми тільки мали знеболювальне, – скрушно пробурмотів Док. Не говорячи ні слова, Нурс дістала заповітний ШТ і зробила укол. Дівчинка одразу затихнула, сонно посапуючи, а мати вдячно потиснула руку її рятівниці. В очах обох жінок блищали сльози.
Промивши та перев’язавши рани дитині, Нурс самотужки зайнялася матір’ю. Ту лише злегка цяпнули за ногу і куди більше дискомфорту, ніж поранення, їй завдавало сидіння в комірчині. Прибувши в клініку і передавши їх обох черговим, «магнік» повернувся до патрулювання.
– Сьогодні Шут примудрився здивувати мене позитивно, а от ти навпаки, – тихо, щоб не почув водій, промовив Док. – Від Драйва я ще очікував таку підлість, але не від тебе. Ти ж знаєш, в яких умовах ми працюємо, знаєш, що нам не вистачає найнеобхіднішого і все одно крадеш. Зрозумій, ти не у таунів крадеш, а у клініки, у пацієнтів, чуп тебе роздери. Це ж все одно що власноруч їх вбити, тільки більш підло.
– Не тобі мене повчати, – твердо відповіла жінка. – І я цілком розумію наслідки моїх дій. Не минає й дня, щоб я жалкувала про вчинене. Але в мене немає вибору. Якщо тобі від цього полегшає, я краду наркотики не заради кайфу чи продажу.
– Це для твоєї дитини, так? – співчутливо запитав чоловік. – В нього сильні болі?
– Ні, він здебільшого спить, – відповіла Нурс, швидкими рухами витираючи очі. – Завжди такий тихий, що кожне повернення додому обертається для мене нічним жахом. Я повільно підходжу до його ліжечка, дослухаючись до кожного звуку, сподіваючись вловити шелест дихання, шерех ковдри та бодай щось і не знаючи живий мій Сашко чи мертвий. А потім мені відлягає від серця і я можу прожити ще день. Морфін не для нього, він для Безмовних. Вони зберігають життя моєму хлопчику.
Док відвернувся від неї і істерично розреготався.
– Яка ж ти дурепа, Нурс, повна дурепа! – вигукнув він, схопившись за голову. – Подумати тільки: ти щодня ризикуєш життям та роботою, жертвуєш пацієнтами і все заради оманливої віри у всемогутність якихось фіґлярів у робах. Ти непробудно тупа і тому я навіть не намагатимуся вказати тобі на істину. І, не хвилюйся, я тебе не здам. Дитина має рости з матір’ю, а ти далеко не найгірша, хоча й довбана фанатичка.
– Думай, як хочеш, – ображено буркнула жінка. – Але моя віра це єдине, що не дає мені розпрощатися з цим остогидлим життям.
У квадраті С-11 сталося несподівано.
– Кротобайки! – злякано заверещав Драйв, дивлячись на дисплей. – Не менше десятка і явно нас переслідують.
Док пірнув до комірчини і приникнув до амбразури. Позаду них з-під землі, підіймаючи фонтани пилу та розритого ґрунту, виринали кротобайки – чоппери, чиї переднє колесо заміняв великий бур. На них їхали агресивного вигляду околичні в саморобних шоломах та шкіряних куртках. Улюлюкаючи та вигукуючи щось нерозбірливе, вони невмолимо наздоганяли медичний «магнік».
– Може, повз проїдуть? – припустив Док, але тієї ж миті найближчий з кротобайкерів пожбурив гарпун у «швидку», причепивши її до свого підземного скакуна.
– Нас беруть на абордаж! – панікував Драйв, вчепившись в кермо.
– Сам бачу, – відказав Док. – Спробуй підлетіти, щоб вони не дістали.
– Фіксована висота, – нагадав водій. Лікар вилаявся.
– Гаразд, тоді просто жени і відірвися від них, – звелів він, дістаючи зброю. – А я спробую віднадити наших переслідувачів.
Він кілька разів вистрілив, але це нітрохи не допомогло. Влучити в швидкі рухомі цілі, та ще й в хмарі куряви, здійнятої кротобайками, крізь крихітну амбразуру було не під силу навіть такому гарному стрільцю. Стіну «магніка» пробив ще один гарпун.
– Тримайтеся! – звелів Драйв, рвучко викручуючи штурвал. Одного з гарпунерів занесло на повороті і він на повній швидкості злетів з байка, врізавшись в бетонну стіну. Проте інший втримався і невдовзі до нього приєдналися ще три. А потім магнітний двигун вимкнувся і «магнік» гепнувся на землю.
– Всі цілі? – запитав Док, підводячись і допомагаючи встати Нурс. Втім, вони одразу знову впали, щойно «магнік» смикнули й потягли, шкребучи днищем по потрісканому асфальту.
– Це кінець, – приречено заявив Драйв, крапаючи кров’ю з розбитого носа на згаслу панель. – Вони нами повечеряють. Мною так точно, бо ж стільки м’яса на околиці ще не бачили. Ох ну за що мені це, за що? Так і знав, що треба було двірником до таунів іти.
– Не кажи дурниць, нас не їстимуть, – обурено заперечила Нурс і, поглянувши на Дока, про всяк випадок уточнила: – Не їстимуть?
– Хтозна, – відказав лікар, перевіряючи пістолет. – На околиці всяке трапляється. Але панікувати точно не варто. Викрутимось. Навіть ці дикуни мають пам’ятати, що означає синя сніжинка.
Через кілька годин «магнік» спинився. Док приготувався стріляти, Нурс затиснула в руці скальпель, Драйв ридав у кабіні, присягаючись схуднути. Раптом живлення повернулося і люк відчинився. Зовні стояли кротобайкери, з гарпунами й палицями. Найбільший з них зняв шолом, прикрашений ірокезом зі спиць і сказав, шепелявлячи:
– Не штрілять, – він торкнувся розбухлої щоки і жалісно скривився. – Жуб болить.
– О, з цим ми вам охоче допоможемо! – полегшено видихнувши, розсміявся Док, дістаючи стоматологічні клешні. – Але одразу попереджаю, що знеболювального в нас не лишилося.
Доки він разом з п’ятьма кротобайкерами досліджував ротову порожнину їхнього ватажка, а Драйв вказував решті, як зашпаклювати ними ж пробиті дірки, Нурс насмілилася пройтися табором підземних гонщиків. Зважитися на це їй допомогло те, що серед кротобайкерів виявилося немало жінок і вона не здавалася надто привабливою на фоні місцевих напівголих татуйованих красунь, нехай і з явними мутаціями. Втім, визначити хто був мутантом від народження, а хто навмисне спотворив себе, слідуючи химерній місцевій моді, було нелегко. Кротобайкери жили в кількох подертих брезентових наметах і їли трьох щурів вдень на півсотні чоловік, проте все одно здавалися щасливими. Відусюди лунав сміх, люди їли, спали, кохалися і справляли природні потреби поряд і у всіх на очах. Це було шкідливо й огидно, але разом з тим…ідилічно. «Певно, навіть в пеклі можна насолоджуватися життям, якщо не надто заморочуватися» – подумала Нурс і раптом помітила Безмовних.
Чотири таємничі постаті в чорних робах та каптурах здіймалися посеред натовпу місцевих. Троє показували свої вміння, вражаючи околичних зникненнями та польотами, четвертий же стояв на віддалі, не приймаючи участі у виставі. Саме до нього й рушила жінка.
– Я не зможу сьогодні принести морфін, – сказала вона, впевнена, що Безмовний знає про що йде мова. – Але молю вас зберегти життя моїй дитині. Бодай сьогодні, тільки сьогодні. Завтра я принесу дві дози, навіть п’ять, якщо треба. Тільки нехай він житиме, благаю. Сашко це все, що у мене є, він єдина дорога мені істота у цілому світі.
Безмовний тримав голову схиленою, так що Нурс не могла розгледіти його обличчя під каптуром. Більше того, вона не була певна, що він взагалі має обличчя. Гамір кротобайкерів став неймовірно тихим та далеким, наче її від них відділяли тисячі кілометрів і стрімкі гірські хребти.
– То він житиме? – запитала жінка, не в змозі більше витримувати мовчання. – Я знаю, що вам не можна говорити, але бодай натякніть. Я знаю, ви це можете, коли треба.
Безмовний рушив до трійці побратимів і, взявшись за руки, квартет зникнув, розчинившись в повітрі. Схлипуючи, Нурс побрела назад, до «магніка».
Нелегка занесла їх у квадрат Е-3, де Драйв приречено оголосив:
– На нас наближається піщана буря.
– Ти здурів? – обурився Док. – Не міг раніше повідомити?
– Вона щойно виникла, – водій був неймовірно спокійним, певно, змирившись з неминучою загибеллю. – Вони спонтанно зароджуються. Принаймні, є така теорія.
– Слідуй найкоротшим шляхом до зони D, – звелів лікар. Драйв зневажливо хмикнув:
– Без тебе знаю. Ти, може, й головний, Доку, і взагалі крутий перець, але за кермом сиджу я і рішення по маршруту приймаю теж я. Приготуйтеся, зараз нас добряче потріпає.
Це було дуже м’яким описом того, що сталося згодом. «Магнік» жбурляло у всі боки, то вдаряючи об землю, то підносячи до хмар. Нестримна стихія торжествуюче ревла, шкрябаючи по обшивці мільярдом піщаних пазурів, а злякані й побиті люди в шкарлупці медичного літуна, могли лише міцніше чіплятися за поручні, благаючи, щоб ці муки швидше припинилися. І їхні благання справдилися.
– Ви живі? – охриплим і якимось не своїм голосом, поцікавився Док, дивуючись, що стоїть на вікні. Нурс торкнулася його плеча і вказала на купку піску на долівці.
– О, ні, – закотивши очі, пробурмотів лікар. – Герметичність пошкоджена. Драйв, ввімкни тривожний маячок. Нехай тепер за нами «швидка» летить.
– По-перше ми поза зоною, а по-друге, він все одно не працює, – повідомив водій, схилившись над тріснутою мигаючою панеллю. – Як і більшість наших функцій. Летіти не можемо, обшивка пошкоджена. Маємо балон з повітрям, якого вистачить одному на півгодини. До найближчого ая щонайменше три години пішки і це якщо дуже пощастить. Ситуація безнадійна, тож які будуть накази, Доку?
– Берегти повітря, – відказав лікар, зазирнувши до кабіни і вистріливши Драйву в потилицю. Злякано скрикнувши, Нурс метнулася до люку, але її спинив сердитий окрик.
– Стояти! – Док змахнув пістолетом, наказуючи їй повернутися на місце. – Й куди, мені цікаво, ти зібралася? Ми за межами зони Е, там радіаційна пустеля. Маскою від неї не захистишся. Один подих і ти мертва. Я зробив послугу Драйву, позбавивши його страждань.
– Якщо так, то я обійдуся, – заявила жінка, перед загрозою неминучої смерті втрачаючи страх. – Ти й справді гадаєш, що ці півгодини варті твоєї душі?
– Начхати мені на душу, в мене є план, – відказав чоловік. – Малоймовірний, та все ж є. Розпали примус і постав воду кип’ятитися.
– Ти лише дарма витрачаєш повітря, – сказала Нурс. Док розлютився і вистрілив вгору:
– Виконуй, – процідив він крізь зуби. Коли вода вкрилася бульбашками, лікар вийняв магазин і, помітивши як напружилася жінка, звелів:
– Не смикайся. Пам’ятай, що в стволі завжди лишається одна куля. Принеси краще балон.
Побачивши їхню єдину надію на порятунок, Док пожбурив магазин у киплячу воду.
– Це щоб ти дурниць не накоїла, – пояснив він спертим від нестачі повітря голосом. – Вже відчуваю, як задихаюся. Отож, слухай. Лишатися тут самогубство, треба брати балон і бігти у напрямку зони Е. З нас трьох ти найшвидша і лише тому я довіряю це тобі. Не тому, що ти мені подобаєшся чи ще через якусь душевну дурню. Тільки розрахунок, чиста логіка. В тебе найбільше шансів вижити, нехай вони і нікчемні. Головне, послухайся мене і не будь більше такою дурепою.
З цими словами він вистрілив собі в голову. Кров бризнула на обличчя та халат Нурс, змішавшись з кров’ю багатьох інших, врятованих та загиблих. Жінка злякано закричала, а потім залилася сльозами.
– Це ти дурень, – схлипуючи, бурмотіла вона. – Повний, непрохідний телепень! І йолоп.
Заспокоївшись, Нурс під’єднала маску до балона і вийшла з «магніка». Медичний літун лежав на боці на краю урвища, на дві третини засипаний землею та радіоактивним піском. Частки останнього ще й досі витали в повітрі чи то осідаючи після бурі, чи то будучи звичним явищем для мертвої пустелі. Жінка відчула, що задихається, впала на коліна, захрипіла і…полегшено вдихнула на повні груди. Антирадіоактивні зябра розкрилися, відфільтровуючи шкідливі частки і пропускаючи до легень тільки чисте повітря.
«2 %, – подумала вона, чіпляючи балон на спину і починаючи бігти. – Всього 2 % корисних мутацій і одна з них дісталася мені. Бодай в чомусь я щасливиця».
Біжучи зі швидкістю, недоступною звичайним людям, вона дісталася зони Е за півтори години. Там довелося замаскуватися, вдягнувши маску та почавши дихати повітрям з балону. Ще через півгодини її засік місцевий ай, – крихітний дрон, схожий на збільшене втричі людське око з крильцями, мов у бабки. Він передав сигнал медичному «магніку» і невдовзі по неї прилетіла «швидка».
Прикрившись поганим самопочуттям від допитів та пояснень, спустошена та виснажена Нурс брела додому між рядами однакових сірих хмарочосів, спиняючись лише, щоб прочитати номер. В голові у неї наполегливо пульсувала всього одна думка: «Як там мій Сашко? Чи дихатиме він, коли я схилюся над його ліжечком?».
Життя та смерть неможливі одне без одного і навіть вмираючий світ відчайдушно бореться за існування, радіючи кожному прожитому дню. Бо навіть марно прожитий день кращий від дня без життя.
|
|
|
|
Время приёма: 21:04 05.04.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев