07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Автор: AuthorX Количество символов: 30915
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq013 Нікого не треба карати


    

    Ятки, перегріті весняним сонцем, аж ломились від букетів та вінків. Від клумків на асфальті, з яких стирчали пожухлі бутони, несло сирою землею. Зрідка погримуючи, торгашки відганяли від товару безперспективних покупців та сухих червонопиких чолов'яг, що, попри ранню годину, вже ледь тримались на ногах. Сперте повітря розсікали дебелі бабищі, з їхніх пакетів тхнуло ваніліном. З-за паркану доносились різнобійні тости та монотонні низькі священницькі наспіви. Ціла вулиця скидалась на якийсь химерний карнавал.
    Аж не вірилось, що за огорожею простягався цвинтар.
    Вітчим бульдозером пер у напрямі золотих півкруглих бань, волочучи за собою малого брата. За його широченною спиною крокувала мама. Кет тупцювала слідом, намагаючись не заплутатись у довгій чорній спідниці. Раз по раз на неї налітав хтось м'який та мокрий, і зникав у натовпі, лише зрідка бурмотячи щось схоже на вибачення.
    - Невже неможна було сюди вибратись у інший день? — ледве розминувшись із черговим п'янчугою, не витримала вона.
    - І в інший можна, — мовила мама. — Але гробки — сьогодні.
    - Ясно. Усі поперлись, і ми за ними?
    - Катю, припини, — відмахнулась від неї мама. — Як сама суті не розумієш, то хоч іншим не заважай.
    Кет розуміла суть. Тільки не уявляла, яке відношення мають цвинтарні бухарі до вшанування мертвих.
    - Та ти подивись на неї, — буркнув вітчим. — Вона щось зрозуміє, ха! Наче сама тільки розрилась. Тільки б її Батюшка за нечисть не прийняв.
    Кет насупилась. Знову пригадалась служба за дідусем. Тоді жирний бородатий кнур у рясі привселюдно виставив її надвір, волаючи щось про непристойність її вбрання. Шкода, що він не спитав, чи було пристойно їй міняти закаканому дідусеві підгузки.
    - Толику, не треба так, — промовила мама. "Невже вступиться?" — промайнуло в Кет у голові. — Катруся на службу не збирається. Правда ж? — покосилась мама на неї.
    "Якого хріна?" — подумала Кет.
    - Ні, збиралась, — відрізала вона з несподіванною впертістю.
    Весь їхній караван загальмував. Вітчим розвернувся та втупив у неї лютий бичачий погляд.
    - Катю, ти чого? — перелякалась мама. — Ти ж казала, що туди не хочеш, — наголосила вона останні слова.
    - Хочу! — скрикнула Кет. — Це — мій дідусь. І я маю право з ним попрощатись.
    - Ви це чули? — гаркнув вітчим так, що мама підскочила. — Права вона має, ха! Спочатку морду вмий і шмарклі витри, перш ніж про права тявкати, псявка!
    - Толику! — вчепилась у нього мама.
    - Що "Толику"? Виростили зі своїм ботаном казна-що, а мені тепер розхлябувати! Ні розуму, ні поваги, а пика взагалі — тьху! Сатаністка хрінова. Ви ременя їй хоч раз давали?
    - Толику, милий, не треба, — занила мама. — Що "не треба"? Розбалували цю упирку, а мені перед людьми червоніти? Врізати б їй разок, щоб знала!
    - Собі вріж, здоровило! — вирвалось у Кет. За мить у вухах задзвеніло від ляпаса. Перед очима попливло.
    - Ясно?! — гримнув вітчим, впираючи руку в бік. — Ще один вибрик — і прилетить вже по справжньому! Подумай про це, поки ми на службі будемо. І щоб за годину була тут, на цьому самому місці!
    Однією рукою він загріб маму з талію, другою вчепився в плече малого братика, і вони всі троє розчинились у натовпі. Тільки мама докірливо зирнула на неї з-за плеча. 
    Кет залишилась одна.
    - Мала, ти чого тут стала? — привів її до тями пронизливий бабський голос. Кет крутонулась та зустрілась очима із одутлою жінкою із маленьким букетиком ромашок. Мить — і лють на товстому обличчі перетікла у переляк.
    - Носа витри, — буркнула жінка та побігла геть.
    Кет змахнула пальцем під губою, і відчула там щось мокре. Вона глянула на палець та побачила яскраво-червону краплю.
    ***
    Лише на безлюдній старій території, під знайомим склепом з хрестом Кет трохи заспокоїлась. Білий янгол, що тримав хреста, схилився над нею, наче питав, чого вона знову сумна. Кров з розбитого носа капнула на білу сходинку. Раз, вдруге, втретє... Зітхнувши, Кет зірвала з найближчого кленка лапатого листочка та притулила його до носа. В очі кинулась невеличка пасочка, що гордо стояла на серветці під новою табличкою збоку від склепу. Свіжа, рум'яна, з ще не присохлою глазур'ю зверху... Кет ковтнула набіглу слину. Може, з'їсти її прямо зараз? Вона від сніданку нічого не їла, а повечеряти Толик спокійно не дасть.
    Посунувшись на край плити, Кет вхопила жадану випічку.
    - Ти хто? — почула вона чийсь хрипкий голос. Кет звично наїжачилась, вишукуючи між кущів наглядача. Але нікого там не побачила.
    - Ніхто, — буркнула вона в порожнечу. — Привид.
    - Неправда, — знову хрипнув хтось. — Тут немає привидів.
    - Тепер є, — відрізала Кет. — Будьмо знайомі.
    - Ти не привид. Не схожа. Ти — живась.
    - Хрінась, — цикнула Кет, вертячи головою на всі боки. Хто ж це до неї говорить такий? — Може, покажешся нарешті, голос з потойбіччя?
    - Ну дивись, — промовив голос звідкись спереду. 
    Кет глянула туди та побачила невисоку дівчину в подертому мішковинні. Тіло її було худющим, аж всохлим; тонкі гачкуваті пальці закінчувались довжелезними кривими пазурями. Брудно-молочні очі ледве проглядались на блідо-сірому обличчі. Довге, нерівно обскубане чорне волосся звисало з голови жирними бурулями. Бомженя, — вирішила Кет. Тільки цього їй зараз бракувало.
    А втім, чому б і не бомженя? Каже ж цей мерзенний Толик, що її соромно культурним людям показувати. То вона, йому назло, тепер з бомжами якшатиметься.
    — Будеш? — простягнула вона малій шмат паски.
    — Що це? — спитала сіра.
    — Паска. Їжа, — додала Кет, вгледівши повне нерозуміння в білесих очах малої. — Будеш?
    — Це не їжа, — відрізала та. — Не для мене. А для тебе — так?
    — Ну... так, — брякнула Кет, відкусивши для вірності шматок. Паска виявилась солодкою та повітряною, аж танула у роті. "І таку смакоту мерцям лишають", — гірко подумала вона. 
    — Ти хотіла поділитись їжею? — все допитувалась мала.
    - Хотіла. До речі, тебе як звати? — спитала вона сірошкіру.
    - А? — наче не зрозуміла дівчина.
    - Ну ім'я в тебе яке?
    - Не знаю, — хрипнула вона. — А що це таке?
    - Слово таке, яким тебе називають усі. Я — Кет. А ти хто?
    — Нема такого слова.
    "Охрініти, — подумала Кет. — Бомжі своїм навіть імен не дають".
    - Тоді придумай собі якесь, — буркнула вона. — Я ж маю знати, як до тебе звертатись.
    - Без цього не вмієш? — здивовано покривилась дівчина. — Тоді давай, ти мені таке придумаєш.
    Кет спробувала щось вигадати, але марно. Всі нормальні ніки наче здуло з голови. "От срань, — рипнула вона зубами. — І що це за кара на мене звалилась?" І тут її брови аж злетіли.
    — Кара підійде? — спитала вона дівку.
    — Мені подобається, — подумавши, мовила та. — Воно щось значить?
    — Значить те, що ти отримуєш за щось погане.
    — А що значить "погане"?
    Кет замислилась.
    — Те, що шкодить іншим, — нарешті знайшлась вона. — Або робить їм боляче. 
    — А як це — "боляче"?
    — А отак! — відрізала Кет та міцно вщипнула сіру за суху шершаву руку. 
    — Ай! — скрикнула Кара та, відсахнувшись, накрила скривджене місце пальцями.
    — От бачиш? — здійнявши руки до гори на знак того, що більше не буде, промовила Кет. — Отой, хто часто і сильно робить так з іншими, — поганий. Зрозуміло?
    — Так, — відповіла мала, і раптом блискавично смикнула рукою. Пазурі боляче шарпонули по руці, на шкірі виступили криваві смуги. Кет запізніло відсмикнула руку, прикривши пальцями свіжі рани. Від вигляду крові очі малої аж загорілися.
    — Це було погано? — спитала вона, жуючи нігті.
    — Більше ніж! — гаркнула Кет та, скочивши на ноги, покрокувала геть: бажання бачити цю дівку як вітром здуло. 
    — Куди ти? — захвилювалась мала. 
    — Не твоє діло! — кинула Кет через плече .
    — Тобі боляче? Я зробила дуже погано, так? Стій! — скрикнула Кара вслід. Кет автоматично зупинилась та розвернулась: дівка виглядала як завинілий цуцик.
    — А що у вас роблять, аби їм забули щось погане?
    Кет хотіла буркнути щось зле, та, побачивши знічені безбарвні очі, передумала та спитала:
    — Ти хотіла сказати "пробачили"?
    — Напевно, — розвела руками Кара. — А що це таке?
    — Забути іншому зло. Тільки про це треба попросити.
    Мала аж просяяла:
    — Тоді я про це прошу. Дуже-дуже сильно прошу. Ти мені пробачиш, так?
    — Я подумаю, — форкнула Кет та покрокувала до виходу. Біля самісінької хвіртки Кет вона озирнулась.
    Сірошкіра дівка обмакнула довгий палець у ще не присохлу червону калюжу та злизнула з нього кров. Від насолоди її очі примружились.
    ***
    У повітрі приємно пахло м'ятою й хлоркою. За прозорою перегородкою знайома симпатична жіночка стукала по клавіатурі, зазираючи у якісь папери: певно, реєструвала нові препарати. Давненько вона вже тут не була. Мимоволі Кет оглянула всю аптеку, аби пересвідчитись, що майже за півроку тут нічого не змінилось. 
    — Доброго дня, — проказала вона у віконечко.
    Аптекарка відірвалась від свого заняття та, впізнавши її, легенько посміхнулась:
    — Привіт, Катрусю. Що тобі: "Левоком", як завжди?
    В грудях Кет щось защемило.
    — Ні. Вже ні, — промовила вона. Жінка знітилась. — Тільки гематоген. Десять штук, будь ласка.
    — Що, мала, — почувся з-за спини різкий дівочий голос, — місячка доконала?
    У носа вдарив тютюновий сморід. Кет озирнулась та побачила прямо за собою Зінку з паралельного "Г". Як завжди: у вирвиочному ганчір'ї й на каблах. 
    —Просто так, — відповіла Кет, насилу вгамовуючи підкотілу відразу.
    — Та не бреши, — вищирилась Зінка. — Всі ж знають, що за тобою кров'яка аж до дому тягнеться. Що, предки на тампони кеш зажимають?
    "Якого хріна ти до мене причепилась? — гарячково думала Кет. — У своєму класі почмирити нема кого?"
    — Ось, тримай, — почувся рятівний голос аптекарки. — Вісімдесят вісім, рівно.
    Кет намацала в кишені куртки м'яті купюри та взялася їх відраховувати.
    — Бабоси є? — буркнула у вухо Зінка. — Чи може ще в переході поколядуєш?
    — Ось, — Кет пропхала у віконечко зібрану суму та, розвернувшись на п'ятах, поспішила на вихід.
    — Слухай, — донеслося слідом, — скажи мені: чого в тебе пика така бульдожа?
    — А пішла ти, — пробурмотіла Кет, грюкаючи за собою дверима. 
    Вийшовши з триклятої аптеки, дівчина взяла курс на цвинтар.
    Звісно, вона давно зрозуміла, що ніяка Кара не бомжиха. І навіть не людина, як переконливо довів інтернет того ж вечора. А от хто вона саме, Кет ще було незрозуміло. Запитувати про таке саму Кару було тупо — вона на злі й добрі не знається; звідки їй було дізнатись, як її рід люби називають. Начебто не вампір, не зомбак, і навіть не упир. А от гуль начебто підходив. Старі бабусині книги запевняли, що ситого гуля можна не боятись. А якщо поділитись з ним їжою, він навіть може стати твоїм другом. Хліба Кара не їла, а от щось м'ясне їй могло сподобатись. Або з кров'ю.
    Дотупцювавши до старої готичної брами, Кет тихесенько прослизнула повз буду охоронця, що вже давно мав на неї зуб, та заглибилась у цвинтарні хащі. Ніким не прибиране гілля разом із паростками кропиви постійно чіплялись за спідницю, погрожуючи порвати мереживо.
    Втім, дорогу до склепу її одяг пережив. А янгол, що, як завжди, тримав свій хрест, навіть видався привітним. Кет стала перед ним, помилувалась його красою та здивовано відмітила, що їй тут подобається. І що, здається. це — єдине місце де на неї можуть чекати. 
    — Каро! — скрикнула вона впівголоса.
    Десь хвилину нічого не відбувалось. Невже вона помилилась? Кет для певності ще кілька разів гукнула малу гулиху, і, так і не отримавши відповіді, розвернулась у бік брами.
    — Кет! — раптом почула вона хрипкий голос десь поруч. — Ти повернулась?
    — Угу, — промовила Кет, опускаючись на склепову сходинку.
    — І ти мене пробачила? — почула вона вже під самісіньким вухом.
    — Та пробачила-пробачила, — зітхнула вона. — Вилізай вже, поговоримо по-нормальному.
    Суцільна стіна зелені, що висілась за склепом, заворушилась, і з неї вилізла Кара. Так-сяк обтрусивши від сухого гілля своє сіре мішковиння, вона всілась на ту ж сходину, що й Кет, та глянула на неї своїми молочними очима.
    — На, тримай, — промовила Кет, витягаючи з сумки гематоген. — Це ж — їжа, правда?
    — Не знаю, — відповіла їй Кара, підтягнувши батончика до самісінького носа. Нюхнувши кілька разів оболонку, сірошкіра опустила пазуристі пальці та розгублено втупилась у Кет. — Нічим не пахне.
    — Тю, хто ж обгортку нюхає? — форкнула дівчина, забравши з гулевих рук гостинець. Розірвавши пластикову плівку, вона витягнула бруннатний батончик та простягла його Карі. — Ти ось так спробуй.
    Гулиха піднесла батончик до носа, галасливо втягнула в себе повітря та розцвіла у ікластій посмішці.
    — Їжа, — промовила вона, відкусивши половину плитки. — Смачна. Солодка. Дякую.
    — Нема за що, — відмахнулась Кет. Хоч тут вона вгадала.
    — Неправда, є. Ми за смачну їжу дякуємо. Особливо — друзям.
    — То я — твій друг?
    — Друг! — аж скрикнула Кара, мимоволі плямкнувши гематогеном. — Най-найкращий.
    — Добре, — зітхнула Кет. — Хоч це добре.
    Кара припинила їсти. Її сіре обличчя здивовано і співчутливо витяглось.
    — А що в тебе погано? — спитала вона, дивлячись Кет прямісінько в очі. "Наче дитина", — мимоволі подумала та.
    — Та таке. Нічого особливого, — відмахнулась вона і мимоволі закрила обличчя руками.
    — Ні! — вигукнула Кара, підповзаючи їй під самісінькі коліна. — Розповідай! Все розповідай. Будь ласка. Я дуже хочу знати про все, що в тебе погано.
    — Справді? — прибрала Кет руки з обличчя.
    — Справді. Я ж твій друг.
    Кет набрала повітря в груди... і її наче прорвало. З очей полилось чотири струмки, а з рота — слова. Вона говорила і говорила, а вони все не закінчувались. Як і спогади. Про хворобу дідуся. Про лазарет, на який крок за кроком перетворювався їхній будинок. Про те, як одного дня назавжди пішов тато. Про плями, що невідомо як, але завжди невчасно з'являлись на одязі. Про насмішки однокласників, що від неї тхне лайном та сечею. Про цього мерзенного Толика, що з'явився нізвідки та відібрав у неї маму. І про те душне щоденне пекло, на яке перетворилось її життя саме зараз. І з кожним словом з її душі по камінчику наче сипалась якась невидима, але дуже важка гора, що невідомо як там взялася. Закінчивши свій довгий монолог, Кет перевела подих та подивилась у Карине обличчя. 
    В очах гулихи завмерло дві величезні мунті сльозинки.
    ***
    Міцно міряючи важкими ботами шкільне подвір'я, Кет крокувала до задньої хвіртки. Свиняча кров, придбана на ринку ще зранку, хлюпала в пляшці. Теляча Карі подобалась більше, але й знайти її було важче. Та й коштувала вона дорожче.
    Під шкільним парканом разом зі своїм почтом зависала Зінка. Димлячи, як паровоз, та чимось хизуючись перед купою слухняно роззявлених ротів. Кет сподівалась потай прошмигнути за її спиною, та не тут було. Вже коли вона була аж біля рятівної хвіртки, миршава руда дівка з Тінкіного почту випадково на неї зирнула та аж звискнула. Зінка крутонулась та встромила у Кет хижачий погляд.
    - Ти! — рикнула вона. — Куди пішла.
    "Йди до біса", — пробурмотіла Кет, намагаючись прискоритись.
    — Ти що, глуха? — пролунало ззаду. — Ану стояти!
    Кет напіддала ходи. Марно.
    — Ти, лохушко в ночнушці, куди поперла? — почулось над самісіньким вухом. — Коли до тебе звертаються?
    Хтось різко та несподівано сильно вхопив Кет за плече та шарпонув на себе. Перед самісінькими очима  постала розмальована морда Зінки.
    — Алльо, тебе що, не вчили вітатись? — видихнула вона димну хмару прямо Кет в обличчя. Шлунок підкотився до горла.
    — Здорово, — брякнула Кет крізь зуби. — Пусти, я поспішаю.
    — Поспішаєш? Цікаво, куди? В бомжатник потусити? Чи в бордель нові труси відробляти?
    Дівки, що вже стали навколо них щільним колом, віддано заіржали. Кет кинулась вишукувати, яку б з них відштовхнути. Зінка це помітила:
    — А чого це в тебе очки забігали? — ледь не пхнула вона свої фарбовані пазуряки Кет в очі. — Невже вгадала? А дай-но сюди свою сумку! — вчепилась вона в ручку та різко рвонула її на себе.
    — Стій! — скрикнула Кет, але марно — аж дві баби нависли на її руках, а Зінка вже копирсалась у її речах.
    — Зошити, книжки, дурня якась... О, а це в тебе що? — збадьорилась та, намацавши щось у сумці. "О, ні", — ледь встигла подумати Кет, коли та вже витягла за горлечко потаємну пляшку та взялась її напросвіт розглядати. — Компотик? Чи, може, винчик?
    — Облиш! — наказала їй Кет. Вийшло жалюгідно, як нявкання облізлого кошеняти.
    — Чого б це? — вищирилась Зінка, відкручуючи пляшку. — Ділитись не хочеш, жадюго? Ану дай хоч цей шмурдяк спробую!
    І вона аж присмокталась до пляшки. Кет ледь не знудило. І Зінку також.
    — Тьху! — скрикнула вона, виплюнувши половину ковтка на землю. — Що це за лайно? Ти що, мене отруїти хотіла, паскудо? Ану, тримайте її, і розійдітсья! — наказала вона своїм бабам.
    Кет і отямитись не встигла, як густа, темно-червона жижа бризнула їй в обличчя, на сукню, на волосся... Вона ледве встигла замружитись, аби липка гидота не потрапила їй в очі. Чиясь — певно, Зінкіна, — п'ятірня врізалась їі в лице та стала зло й боляче розмазувати кров по обличчю та волоссю.
    — Ось тобі! — лунало над вухами. — Щоб більше ніколи й нізащо не сміла! Лохушка чортова! Ось тобі! — Рука кілька разів пройшлася по її животові, наче обтиралась. — Все, провалюємо, — скомандувала Зінка невидимому почтові.
    Коли вона нарешті розкрила очі, навколо нікого не було. Тільки майже розлита пляшка із залишками крові разом із сумкою валялась під ногами. Закрутивши її якнайщільніше, Кет так-сяк обтерла її травою. Згодиться. Школа тільки, вона гадки не мала, як почистити одяг.
    — Гей, дівчинко, що з тобою? — раптом гукнула її завучка. 
    "Трясця, тільки не ти!" — подумала Кет, і вже хотіла було втекти, але жінка перекрила їй дорогу. 
    — Що з тобою? В чому це ти вимазалась? — допитувалась вона.
    — Кров, — брякнула Кет. Очі завучки полізли на лоба. В голові спалахнула рятівна брехня: — Я кров'янку хотіла зробити, домашню. Протекла.
    — А-а-а, кров'янку... — потягнула завучка. — Буває-буває. Сухай, підіймись-но на третій поверх, і підійди у вчительську.
    — Що?! — переполошилась дівчина. — Чому? За що? Я ж нічого не зробила!
    — Та заспокойся, ніхто тебе не карає. Там у нас в туалеті душ є, тільки він на ключ закривається. Візьмеш там ключ у когось, скажеш, від мене.
    Рушників чи серветок в туалеті, звичайно, не знайшлось, але то вже були дрібниці. Дорогою до кладовища її одяг підсох сам, тільки волосся все звисало мокрими бурулями. Кара як завжди чекала її під склепом. Побачивши Кет, ще й голосно втягнувши носом повітря, вона розплилась у посмішці:
    — Привіт. Ти смачно пахнеш, — ласкаво промовила вона.
    — Каро, припини, — обірвала її Кет, відганяючи холодок, що пробігся нутрощами. Механічно полізши в сумку, вона витягла звідти пляшку з залишками крові та простягнула її гулисі. — Вибач, сьогодні їжі мало. 
    — А що з нею сталося? — спитала та, з насолодою присмоктуючись до горлечка.
    — Зінка з "Г" класу знайшла її першою.
    — Вона тебе ображає?
    — Авжеж, ображає! — вибухнула Кет. — Коли тебе кров'ю на очах в усієї школи обливають — це що по-твоєму, коли не образа?
    — Значить, це образа, — промовила сірошкіра. — То вона погана?
    — Дуже, — зітхнула Кет.
    — Вона щось від тебе хоче?
    — Крові моєї хоче! — брякнула Кет. Але, згадавши сьогоднішню сцену, виправилась. — Точніше, страждань.
    — Нащо?
    — Бо вона — хижачка. І їй потрібно когось мучити. Вона обрала мене.
    — Значить, вона — зло? А зло треба карати, правда? — все допитувалась гулиха.
    — Та як ти її покараєш? — форкнула Кет. — Підніжку поставиш? Чи кабли відламаєш?
    У відповідь очі Кари якось зловісно блиснули.
    ***
    Не наважуючись полишити затишний напівморок під'їзду, Кет нарізала кола туди-сюди, поглядаючи на Зінчину спину. Відіславши свій почт куди подалі, та саме "клеїла" якогось чергового на клас старшого бовдура, "стріляючи" в нього цигарки. Бовдур, що тримався павичем, гордовито скалився у відповідь.
    Від Кет вимагалось зовсім небагато: вирвати у Зінки сумку, пробігти з нею через пустир та закинути під дальній кущ. Саме під той, де мала сидіти Кара. Головним було, щоб Зінка за нею побігла, тож Кет довелось чаїтись аж до кінця перекуру. А ще Зінка не мала її наздогнати, але тут Кет не переймалась: бігунка з Зінки була хрінова, ще й на каблах.
    Нарешті здоровань прощально змахнув рукою та, чмокнувши Зінку в прихильно підставлену щічку, звалив своєю дорогою. Кет набралась сміливості, вийшла зі свого сховища та попрямувала до Зінки.
    — О, здорово, лохушко! — поблажливо кинула їй Зінка. — Що, вибачатись приперлась?
    Кет не відповіла. Її завданням зараз було підібратись якнайближче.
    — Ти що? — реготнула Зінка. — Язика проковтнула?
    Кет саме зрівнялась із нею. Пора!
    — Ні! — мовила вона, і, вчепившись в її сумку, блискавично рвонула її на себе. Шлея луснула, і Кет щосили понеслась до рятівного пустиря.
    — Що?.. Як?... Ах ти, погань! — пролунало ззаду, і за мить Кет почула позаду тупіт. Все, шляху назад немає!
    — Стій, сволота! — верещала Зінка. Здається, — відмітила Кет, — її голос відідалився. Треба сповільнитись.
    Переслідувачка збадьорилась і напіддала ходу. Тепер добре! Так і бігтимемо! Ось вже півшляху залишилось. Третина... Ось той самий кущ... Кет щосили замахнулась сумкою та, не збавляючи темпу, показово жбурнула її під кущ.
    — Ах ти ж, су... — скрикнула Зінка, і раптом заверещала. Кет аж заклало вуха. Вона хотіла загальмувати, але ноги поїхали по траві. Щосили бряцнувшись обома колінами, вона сперлась на долоні та підвела голову.
    Зінка валялась на спині, неприродньо вигнувши шию. Її перелякані ошалілі очі благально дивились на Кет. На її животі, простромивши його всіма своїми пазурями, вигиналась забризгана кров'ю Кара.
    — Катько!!! — заверещала Зінка.
    У голові недоречно спалахнуло: "Вона знає моє ім'я?". Кара ворухнула пальцями, і з-під її пазурів порснула кров. Зінка заверещала ще голосніше:
    — Катюхо!! Поможи!
    Кет хотіла заволати, але голос наче відняло. Гулиха аж здійнялась та клацнула зубами за Зінчиній шиї. Останній, відчайдушний вереск захлинувся...
    ***
    Трусячись всім тілом, Кет сиділа під ооблізлим парканом. Чорний одяг наче не грів. Руки й ноги ходили так, як дідусеві в його останній тиждень. В голові стояв якийсь суцільний і болючий туман. І лише одне питання: що я наробила?
    — Що з тобою? — почувся поруч голос Кари. Коли вона тут з'явилась?
    Кет мовчки перевела на неї осклянілий погляд. Кара витлумачила його по-своєму.
    — Хочеш? — цокнувши язиком, простягнула вона недогризнану кістку. Кет відсахнулась так, що стукнулась тіменем об бетон.
    - Ні, — аж скрикнула вона. — Не треба.
    - Чого? — облизнула Кара червоні губи. — Це ж їжа.
    - А я? — видихнула Кет. — Я теж їжа?
    - Ти? — покосилась на неї Кара. — Ні, ти — не їжа. Ти — друг. Ми не їмо друзів.
    - Чому? Чому вони — їжа, а я — друг?
    — Бо ти хороша. Ти не обзиваєшся. Не б'єшся, не кричиш...
    — Я вмію кричати! — зойкнула Кет, аж луна покотилась. — Чуєш? Я вмію кричати! І битись! І обзиватись! Чому вона — їжа?
    — Бо вона погана! Поганих можна їсти, — пробурмотіла Кара вже без колишньої впевненості. 
    — Я теж погана! — скрикнула Кет. — Так! Я дуже погана! Я розповіла тобі про неї! Я привела її до тебе. І ти її з'їла. Розумієш, Каро? Тепер її немає! Вона мертва! Через мене! Це все через мене! Я тепер погана! 
    — Це... Я не хотіла поганого. Я хотіла зробити добре. Покарати зло...
    — Я тепер зло! Покарай мене! На! Їж! — пхнула вона Карі під ніс обидві свої руки.  Гулиха перелякано відсахнулась.
    — Я не їм друзів! — пробурмотіла вона.
    — Я тобі не друг, — прошепотіла Кет. — Чуєш? Я тобі не друг! — заволала вона, скочивши на ноги.
    — Кет, але ж...
    — Я не друг! Я — зла! Я погана! Облиш мене! — заверещала Кет.
    І, не розбираючи дороги, понеслась додому. Спідниця сковувала ноги, боти шматували її на дрантя, а Кет все бігла і бігла. Раз за разом їй здавалось, що хтось за нею женеться, але швидкі погляди назад нікого не знаходили. В голові билась лише одна думка.
    Додому. До мами. Скоріше.
    Добігши до свого будинку, вона аж злетіла на свій поверх та закалатала кулаком по дзвінку. Відчиніть! Пустіть мене! Будь ласка!
    — Ти диви, хто до нас приперся! — почула вона чоловічий голос.
    Двері розчинились, за ними, вперши руки в боки, з глумливою пикою стояв Толик. Він вже набрав в груди повітря, аби її за звичкою обматюкати, але, глянувши на неї, аж запнувся.
    — Шуруй в свій склеп, упиряго! — позадкувавши, врешті вичавив він та вказав на двері дитячої. — І до ранку не розривайся, бо на тебе дивитись страшно!
    Стягнувши в коридорі боти, Кет мовчки почовгала туди. Там вона всілась на дивана, обхопивши руками ноги та втупившись у стіну. Брат, що вже давно повернувся зі школи і вже шпилив у свої перегони, навіть не зирнув на неї. Зараз вона навіть була цьому рада. Вона хотіла лише одного: забуття.
    ... Крізь туман у голові прорвалось мерзенне дзенькання.
    — Синку, перевір, хто там! — почула вона голос вітчима. 
    Брат скривився та, облишивши свій комп'ютер, неохоче покинув кімнату. Кет лише почула, як за ним закрились вхідні двері.
    За хвилину брат повернувся:
    — Там надворі тебе кличуть, — звернувся він до Толика.
    — Я тобі скільки разів пояснював, як до мене звертатись? — спитав вітчим. — Що ж ти за довбень такий? Ану негайно повтори, як треба.
    — Там до тебе прийшли... тату, — повторив брат, ледь не вдавившись останнім словом.
    — Згодиться, — відмахнувся вітчим. — Хто прийшов, нащо?
    — Не знаю. Тітка якась. Сказала, що їй потрібен Толик.
    — "Толик"? Прямо так і сказала?
    — Саме так. 
    — Не вірю. Мене так ніхто не називає. Анатолій, Анатолій Борисович... Що за жінка? Хто вона? Як її звати?
    — Та не знаю я! — не витримав допиту брат. — Я навіть не розгледів її. Голос у неї хрипкий якийсь...
    Серце Кет пішло в п'яти. Кара. Це вона. Їй не ввижалось — вона дійсно гналась за нею. Вона привела гуля під самісінький свій дім.
    — Ну гаразд, піду подивлюсь, — здався Толик. — А ти, бовдуре, наступного разу питай, хто прийшов, навіщо, і звідки він мене знає.
    Двері грюкнули. Кет миттю взулась та вискочила за Толиком, ледь не знісши при цьому брата. Проскакавши кілька прольотів, Кет вилетіла на вулицю: Толика там не було. Де ж він? Кет прошаруділа очима подвір'я, — її погляд сам собою зупинився на старій котельній.
    Вона вгадала: Толик був саме за нею. Валявся на спині, безладно мотильгаючи руками. На його грудях, вищиривши гострі зуби, сиділа Кара.
    — Стій! — заверещала Кет, що аж вікна затрусились.
    Кара, що вже звела пазурі над Толиковим обличчям, завмерла.
    — Пусти його! — скрикнула дівчина.
    — Навіщо? — втупивши в неї червоні очі, спитала Кара.
    — Хай іде. Не вбивай його, будь ласка.
    — Я не вбиватиму, — відповіла Кара, сповзаючи з Толикових грудей. Ледве звільнений, вітчим поповз до Кет. "Господи, — подумала дівчина. — Невже дійшло?" — Я лише хочу його покарати. Справедливо.
    — Не треба його карати, прошу тебе, — повторила Кет. — Хай іде собі.
    — Але ж він поганий, — мовила Кара. — Він б'є тебе, маму твою ображає, брата обзиває... Чому його не можна покарати?
    — П-п-покарати? — простукав зубами Толик. — Нащо?
    — Не треба його карати! — заволала Кет.
    — Але ж він поганий.
    — Все одно не треба! Іди, я сама з ним розберусь, — молила Кет, закидуючи вітчима благальними поглядами. Чорт, тільки б він звалив поскоріше!
    — Покарати? — повторив Толик. У його очах наче засвітився розум. — Мене? За що? Це що, твоя ідея? — раптом втупився він Кет у очі. 
    Кет заклякла. Ідіот! Який же він ідіот!
    — Не моя! Геть пішов, негайно! — заволала вона, забувши будь-яку повагу. Але Толик не слухав.
    — Ти! — наставив він на Кет пальця. — Це все ти! Ти натравила на мене це одоробло!
    — "Одоробло" — це погано? — почувся голос Кари.
    — Вали звідси! — заверещала Кет Толикові. Невже до нього не доходить?
    — Ах ти ж, шмаро дрібна! — рикнув вітчим та щосили прописав їй кулаком у вилицю.
    У голові загуділо, ноги самі собою підігнулись, тіло потягнуло до землі. Ледь спершись руками в асфальт, Кет розвернула голову назад.
    Плавно, наче в уповільненій зйомці Толик замахувався на неї ногою. На його спину кішкою приземлялась Кара...
    ***
    — Підпишіть ще тут, і тут, будь ласка, — промовила сувора суха тітка, підсовуючи жінці чергові папери.
    — Що це? — спитала та, вдивляючись у незрозумілий лікарський почерк.
    — Рецепт на седативи. І згода на лікування.
    — Вона ж і так спокійна, — не зрозуміла жінка. — Аж занадто.
    — Так, спокійна. Зараз. А по ночах вона часто плаче. І кричить. 
    — А що кричить? — напорошилась жінка.
    — Щось на зразок: "Кара, ні, не треба!" Ви що, лупцювали її?
    — Що ви, ні! — схопилась жінка. — Ніколи, навіть голос не підвищували.
    — Може, зайдете до неї? — запропонувала лікарка.
    — Зайду. Наступного разу. Розумієте, зараз усі ці розслідування, похорони, ще й син молодший, та й мені ще в поліцію сьогодні треба встигнути... — кинулась жінка одразу виправдовуватись.
    — А там хоч щось кажуть?
    — Що то тварини були. Собаки якісь, чи коти... Ціла зграя. До кісток його об'їли, уявляєте? На очах в Катрусі. Не знаю, як її не зачепили... — зірвалась жінка в сльози.
    Лікарка звичним рухом налила їй води. Та випила, вдячно киваючи.
    — А ваша донька, вона з вашим чоловіком ладнала? — спитала вона, ледве мати заспокоїлась.
    — Ні, — замотала та головою, — зовсім ні. Сварилась, ображалась, казала, що він б'є її... Ледь не ворогом його вважала. А він її, бачите, від зграї врятував! Може, вона хоч тепер до пам'яті його добрішою буде.
    — Звісно ж буде. Ви тільки час їй дайте. Потім поговорите...
    — Я вже намагалась. Вона мовчить. І дивиться так, наче мене не бачить.
    — Це просто шок, — промовила лікарка. — Підліткова психіка гнучка, вона оговтається.
    — Так-так, звісно, — схлипнула жінка, натягаючи на себе куртку. — Піду, свічку за її одужання поставлю, як Толик навчив. І за його упокой теж. І вам дай, боже, здоров'я, шановна пані лікарко, — промовила вона вже від дверей.
    Лікарка проводила її холодним насупленим поглядом. 
    — Вже пішла?  — показалася з-за ширми санітарка, що саме скінчила там прибирання. — Це ж та, у котрої чоловіка пси погризлии?
    — Так, вона, — відповіла лікарка. — Хоч би до дитини зайшла, страждалиця чортова.
    — Та ну, не треба так, — відставила санітарка свою швабру. — На неї й так забагато всього звалилось.
    — А на дівчинку що, мало? І чоловік її — чистий янгол святий. Так я й повірила, вже за крилами побігла. Бабо Рає, годі, — відмахнулась та.
    Баба Рая повела плечима та повернулась до прибирання. Була вже шоста, а їй залишалось цілих два поверхи.
    Коли вона скінчила, сонце вже наполовину заховалось за дальніми будинками. Невеличкий лікарняний парк поволі занурювався в сутінь. Баба Рая розправила спину та полегшено навалилась на найближчу стіну. І тільки тоді помітила, що вона в коридорі не сама.
    Біля найближчого вікна стояла якась дівчина. Висока, бліда, із величезними очима, оточеними темними колами. Чорне волосся з сантиметровим відрослим корінням звисало з голови нечісаними бурулями. Її відсторонений порожний погляд дивився крізь скло на порожню паркову доріжку.
    — Дівчинко, — здивувалась санітарка, — ти чого тут стоїш? Спати пора.
    Дівчина все дивилась у вікно скляними очима.
    — Дівчинко, — повторила баба Рая, взявши ту під лікоть. Дівчина не зреагувала. — ходи спати. Інакше тебе покарають.
    — Не треба... — раптом прошепотіла та. Баба Рая недочула.
    — Чого? — перепитала вона, нахилившись до дівчинки поближче.
    — Не треба нікого карати, — промовила мала, не відводячи від вікна очей.
    Санітарка мимоволі прослідкувала за її поглядом. Нікого, звісно, там не було. Тільки вітер ворушив у кущах якесь мішковиння. —
    
    
    

  Время приёма: 16:57 22.03.2020