07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Автор: Левченко Татьяна Количество символов: 21168
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq026 Млинці


    

    – Така гарна зима – не на добре. Може зле скінчитися.
    Галя спостерігала через вікно кав’ярні, як у прозорому вечірньому світлі кружляє рій комарів.
    – Дурниця! – відмахнувся Вадим. – Це на погожі й теплі дні. А прикинь, у цих комариків чоловіки їдять нектар, а жінки харчуються кров’ю, – і зареготав.
    – Це ти до чого?
    – Так, до слову. Їж, тут дуже смачні млинці.
    – Я з дитинства їх ненавиджу! Ще оті в них дірки… Так і здається, що вилізе хробак.
    – Заспокойся, Галю. Тим паче зараз Масниця, тож треба їсти, – і Вадим знову заходився уминати млинці.
    – Зараз не Масниця, а Колодій, і ми маємо їсти вареники. Млинці – то поминальна страва.
    Вадим важко зітхнув і покликав офіціанта:
    – Принесіть вареники, будь ласка.
    – Нема.
    – Зовсім?
    – Жодного.
    – Навіть пів вареника? – єхидно поцікавилась Галя.
    – Так…
    Вадим незадоволено кинув ніж.
    – Ти все більше нагадуєш свого братця Олежку. До речі, коли він нарешті прийде? Може, не чекатимемо, а поїдемо вже на вокзал? Бо інакше застрягнемо тут.
    – Чим тобі Олег не подобається?
    – Якщо чесно – дивний тип. У його віці вже не шукають єті, домовиків, іншопланетян, не ворожать на картах і не вірять екстрасенсам.
    Галя образилась:
    – Може, він трохи неспокійний, метушливий, але змушує людей навколо щось робити, не сидіти на попі рівно. Може, я сама така, – і підморгнула, – тільки ховаю власні забобони.
    – І нащо мені такий науковий керівник? – і Вадим поцілував її жирними від млинців і сметани губами.
    – До того ж, він у мене єдиний найближчий родич. Тож припини,  будь ласка, свої жарти. Ось він іде!
    Вони обійнялись, поцілувались.
    – Кого поминаємо? – Олег кивнув на млинці.
    – Тіпун тобі на язик! Згадуємо любов, що пішла, – зітхнула Галя. І відразу спитала: – Домовився?
    – На жаль, ні. Та людина вже давно тут не живе.
    Вадим із підозрою подивився на обох:
    – Про що ви тут потайки домовлялися?
    – Хотіла побачити стару знайому.
    – Чи то знаного черкаського чаклуна шукала? Що привороти робить? – і підморгнув.
    – Може, й чаклуна, – відповів Олег. – Але на вашому місці я би зараз не відмовився від послуг чаклуна. Щоби потяг призупинити.
    Обидва підхопились:
    – А коли останній?
    Олег подивився на годинник:
    – Останній до Києва вже чверть години як пішов. А наступний – лише зранку. Чи то ви номер не забронювали?
    – Ні… То де ж тепер ночувати? – розгублено спитала Галя. – Може, в тебе?
    Він помотав головою:
    – Це зовсім не варіант. Моя колишня та її матір – не дуже гарна компанія в однушці. Ходімо!
    – Куди? – похмуро спитав Вадим.
    – Є в мене знайома, колись ми з нею разом працювали у фізичній лабораторії ЧДУ. Вона неподалік тут живе, у власному будинку. Зачекайте, зараз зателефоную.
     
    Олег лихо розчахнув хвіртку, яка відразу застрягла в рожевому кущі, піднявся на ґанок і впевнено натиснув кнопку дзвінка. Клацнув замок. Господиня – років шістдесяти, висока, худа, зустріла гостей у запасці, забрудненій борошном.
    – Зою Василівно, зустрічай гостей! Це Галя, це Вадим. Твого ж чоловіка теж Вадимом звали, так?
    Вона кивнула:
    – Так. Заходьте, будь ласка. Всі веселіше, коли живі в будинку, – та відійшла убік, пропускаючи гостей до хати.
    Галя роззирнулася. Під стелею – яскрава лампочка у старому, засидженому мухвою плафоні. Газова колонка з чорними плямами від сірників. Посеред столу – висока гірка млинців.
    «І тут млинці, шляк би їх трафив…»
    Зашипів черговий млинець, посаджений на розпечену пательню.
    «Нащо вона вночі пече? – подумала Галя. – Штабель майже до стелі, а тісто все росте й росте. Дивна штука млинці».
    – Дійсно, чого вночі печеш? – спитав і Олег, і Галя здригнулась од несподіванки. – Пригости. Або мені зась?
    Ощасливлений млинцем, Олег обережно взяв Галю під лікоть і відвів убік.
    – Я на ніч телефон не вимикаю. Тож якщо треба – дзвони.
    – Це до чого? – з тривогою спитала Галя. – Може, пошукати місце в готелі?
    – Та жартома, не звертай уваги. На той випадок, коли марсіани прилетять. А готелі вже запізно шукати, – поцілував сестру у щоку та пішов.
    «Що усі сьогодні після млинців лізуть цілуватися», – незадоволено подумала Галя.
    Зашумів чайник, з’явилося варення.
    – Сідайте, будь ласочка, за стіл, я зараз спальню приготую. Душ і  туалет – у коридорі.
    У будинку було затишно й чисто, але видно, що він довго не знав чоловічої руки – поламаний вимикач, душ, із якого крапало час-по-час. Зате доглянутий палісадник із різноманітними квітами надійно ховав те, що відбувалося за невисоким парканом.
    Вмилися, сіли за стіл, посеред якого стояв керамічний горщик. Аж раптом на кватирці з’явився кіт, зістрибнув на підлогу, далі на стілець – і до горщика. Галя хотіла відкрити, але господиня поспішно горщик підхопила й прибрала.
    – Лацьку, ану геть зі столу! Як ти погано поводишся при гостях! Чи то котам боженька совість не давав, а лише красу й цікавість?
    Лацько хижо глипнув на господиню жовтими очима, нібито кажучи: «Кожен край має свій звичай», але від горщику відступився, і жалібно занявчав.
    – Припини! Ото вже влаштував тут ор вище гор. Зараз нагодую, не тре репетувати. Бачте, він у мене страх як любить млинці!
    Господиня поламала млинець коту в миску й той із хижим гарчанням заліз під стіл і почав жерти, мов м’ясо.
    На підвіконні Галя помітила флакон, зроблений у вигляді краплі. З дивною косою горлянкою, запечатаною корком.
    «Добре, що в такому віці вона дбає про парфуми», – подумала Галя.
     
    У їхній кімнаті на підвіконні стояв такий само, як на кухні, горщик під щільною покришкою. Галя подумала, що нарешті вгамує цікавість, озирнулася чомусь на двері – і підняла покришку. Всередині виявилося щось неприємне, якась темно-красна субстанція з нехорошим запахом, схожа на закипілу кров. Галя поморщилась, але нічого не сказала. Бо чужий дім, як душа – темний ліс. Кинула погляд у вікно, а там…
    – Вадиме, диви!
    За вікном, на залитому місячним сяйвом городі, височіло поміж грядками опудало. Недоладне, незграбне – одне слово, якесь чуперадло – в облізлій шапці з кроля, наїжачене та колюче, мов той будяк. Найбільше воно пригнічувало людською подобою, хоча замість голови був набитий сіном чи тирсою лантух. Якийсь жартівник намалював білилом очі, ніс і щербаті зуби. Вітер гойдав дірявий плащ, і здавалося, що опудало з розкритими обіймами крокує до вікна. Це було по-дитячому лячно.
    – Вадику, воно до кімнати не вдереться?
    – Пам’ятаєш чиюсь оповідку про повний захист од кошмарів?
    – Атож!
    І вони з головами пірнули під ковдру.
     
    Галя прокинулась од задухи в кімнаті. Намацала на тумбочці мобільник – майже п’ята. Підвелася, прочинила кватирку й з насолодою втягнула повітря. Здалечку, від ріки, віяло приємною прохолодою. Гострим лезом спалахнув під місяцем гребінь даху сусіднього будинку, сліпуче чорним став садок. І вже нічого не муляло очі, не лякало схожістю з людиною. Та вона й не придивлялася. Грюкнули скляні двері веранди. Галя сторожко прислухалась. Господиня неголосно, по-свійському, із кимось привіталася. Недовга тиша – така, коли люди мовчки стоять, обійнявшись.
    – У каструлі ручка відлетіла. Замок тримається на чесному слові. Як до базару йти, прошу сусідку доглядіти.
    – Полагодимо. То хто в тебе? – голос чоловічій, сухуватий.
    – Приїжджі з Києва, знайомі Олежки. Зранку поїдуть. Не бійся.
    – Та я й не боюся, – легкі кроки, нібито пташині, з майже непомітним дерев’яним рипом, підібралися до дверей і відразу відступили. – Сплять мабуть. Бач, ти знову млинці затіяла!
    – Не витримала, тяжко без тебе. Жити не хочеться. Забери, уведи звідси. Кому я тут потрібна – стара, хвора, без дітей. Мов і не жінка, а камінь у бур’яні. Забери…
    Господиня плакала, він заспокоював:
    – Ото вже зайве. Припини… Припини, будь ласочка. Зарано ще тобі, не можна. Поки ще не можна. Добре, спробуємо ще разок, га?
    Цікаво, хто там у неї? Скоса позираючи у вікно, Галя поспіхом вдяглася, насунула чиїсь розтоптані капці та вже взялася за двері… Аж раптом упустила на підлогу гребінець. Той грюкнув. Вадик прокинувся:
    – Ти куди?
    – Водички попити, спи ото, ще зарано.
    В коридорі було темно, хоча навпроти, навскоси від їхньої кімнати, з прочинених дверей вибивалась тонка світла смужка. Галя обережно заглянула – нікого. Кинувся в очі мереживний трикутник серветки на комоді, а на ньому – велика світлина в позолоченій рамці. Рум’яний здобний чоловік у мішкуватому костюмі за модою дев’яностих, усміхаючись, із морозивом у руці, позував на тлі моря. Поруч із комодом стояла розчахнута шафа. Галя помітила, що на плічках лише чоловічій одяг. Дивно, адже вона була впевнена, що господиня живе сама.
    Галя поспішно пройшла далі, до ванної кімнати. Звідси краще було видно, що відбувається на кухні. Причинила двері, залишив невелику шпаринку, оперлася на допотопний чавунний рукомийник і прислухалась.
    На кухні спиною до дверей сидів чоловік. Здавалося, що плащ йому завеликий. Рухи його були швидкими, але трохи незграбними, мов це велика лялька. Руки – тонкі, що сірники, та на диво пряма спина. Господиня говорила дивно, наче причитувала над померлим:
    «Красивий мій, рідний… Навіщо ти мене кинув напризволяще…»
    При цьому обличчя було зосередженим, щасливим, нібито купала немовля у дитячій ванні. Взяла тарілку млинців – тяжку, непід’ємну. Розстебнула на чоловікові плащ і щось робила – Галі було страшенно цікаво, але не видно. Лише здригнулась од несподіванки, коли порожня тарілка гучно вдарилась об підлогу. Обряд чи що? А на столі, в діжі, знову випірнало через край тісто. Господиня взяла з підвіконня той кришталевий «фіал», відкоркувала й нахилила над головою гостя. Довго щось бурмотала, нарешті промовила:
    – Амінь!
    Той підняв руку й обережно обійняв господиню. Рука звичайна, але надто темна, буцімто підсмажена трохи. Ніздрювата, мов достиглий млинець. Галя знову поморщилась, коли згадала про млинці. А ще… Так, невже пальці в нього без нігтів? Обрубані… Чи на відстані здається? Схоже, час подбати про окуляри.
    Аж тут чоловік почав повільно повертатися до дверей. Собі не вірячи, Галя дивилася на те, що мало бути обличчям. Аби злякатися, треба зрозуміти. Щоби зрозуміти – треба дати ім’я. Воно крутилося на кінчику язика й боялося вилитися в звуки. Аж раптом піднялося з діжі та ухнуло совою – «опудало»!
    Намальований втупив погляд у двері…
    – Вадику… – окликнула господиня, і він слухняно відвів застиглий погляд.
    «Вадику…» Галя вхопилася в одвірок, чекаючи, поки серце припинить калатати. На мить здалося, що та роздута тишею та присмерком куля з мішковини, на якій намальовано лице – то її Вадик. Вона кинулась до кімнати, чомусь вирішивши, що на кухні залишилось обличчя Вадима, привласнене нічним кошмаром.
    Але її Вадик неголосно похропував, накрившись із головою ковдрою. На кватирці сидів Лацько і мружив жовті очі. Лацько розтулив рота з довгими білими іклами та з насолодою позіхнув… Удвох із котом уже не так і лячно. Галя присіла на краєчок ліжка.
    – Ти що? – сонний, такий рідний голос.
    І тут її знову охопив страх.
    – Не дивись на мене, гаразд?
    – Угу. А що таке?
    – Знаєш, там, на кухні…
    – Що?
    – Та не знаю, що! Примарилось, мабуть.
    – Угу. Спи…
    Щось на неї накотило – хтозна. Мабуть, підозра. Мабуть, паніка. Вчепилася в ковдру, хотіла стягнути, але рука заклякла.
    «Та ну, маячня!..» – і ривком стягнула ковдру.
    Пальці ковзнули по вологій мішковині… На долоні – жирна земля з городу. А в ліжку… З-під ковдри виглядала велика дерев’яна лялька у вкритому цвіллю одязі, з нахабною посмішкою на розмальованому кимось обличчі.
    Як уві сні – кортить бігти, але панічний страх утримує на місці. З’явилася задишка, мов бракувало повітря. Голова запаморочилась, і здавалося, що все це відбувається не з нею. Ще трохи – і вона остаточно з’їде з глузду…
    Тут Лацько зістрибнув із кватирки і запустив у ногу пазурі. Галя відразу прийшла до тями й кулею вилетіла з дому…
    Озирнулася – нікого. Ноги ватні, руки тремтять. Вона всілася на лаву, намагаючись угамувати серце. На сході жевріла зоря, далеко в небі гудів літак, од залізниці долинав шум швидкого потягу. Світ, незамкнений низькою стелею, негайно розсіяв усі страхи. Навколо у присадку вірувало життя. З-під призьби визирав сиво-аметистовий ряст, синіли проліски, на форзиції почали розпускатися бруньки. Ще пару теплих днів – і виприснуть із них жовтогарячі квіточки, мов дзьобики пташенят. На зеленій галявинці вздовж паркану вже випірнає гусяча цибулька та кислиця, починає розквітати жовтець, маслянка, пшінка… Як же ж радісно, що все це живе! Придивившись, Галя зрозуміла, що й бруду на руці немає. То що, це панічна атака, як у покійної матусі колись?
    Аж раптом зарипіли двері. Галя підхопилася з лави, вчепилася у хвіртку, але та була замкнута.
    – Та не лякайся, то я, – Зоя Василівна сіла на лаву. – Ти щось побачила?
    – Хто це?
    – Давай отутечки посидимо, – і краєчком хустки промокнула око. – Знаєш, як нам раніше вдвох із ним гарно було? Не сварились, поганого слову одне одному не казали. Що на роботі, що вдома. Ми працювали разом в університеті. Колі скорочення почалися, випнули мене на пенсію. Замкнулися кожний у власну шкаралупку. І почалися скандали. А торік він загинув… Згорів у барокамері, яку розробляв. Що воно таке, сказати не можна, військова розробка. Нічого не залишилося, віддали сам одяг. Не знала, що робити. Гордість, напевно, бо не люблю сентиментів. Повісила на опудало ті речі. А на сороковини спекла млинці. Він їх страх як любив.
     Усі з поминок розійшлися – сумно так стало. А в діжці, бачу, тісто грає. Хоч чимось себе зайняти – вирішила допекти. Але додала я дещо до тих млинців. Власної крові три краплі та… Бачила кришталеву склянку? То не парфуми, а сльози по небіжчику. Такі сльозинці споконвіку клали в труну. Але можна використати й навпаки – як приворотне зілля. Чи щоб померлого вернути. Ось я так само й зробила. І на світанку він прийшов. Не здивувалась я, не злякалася зовсім – адже стільки виплакала за ним. Зраділа, що вимолила «звідти». Він із тими млинцями мов нове тіло отримав – справжній був, живий. Лише сусідам, звісно, не показувався. Це в повню. А на молодику… знову дерев’яним остовом у лахміття пішов. Не по силам така витівка для людей.
    Я навіть хотіла руки на себе накласти – до того це здалося несправедливим. А як повний місяць прийшов – знову покликала його млинцями. Хоч і знала вже, що ненадовго, та несила ж. І себе мучила, і його. Я ж по закритій темі працювала – регенерація живої тканини. Досліджували поведінку клітин під дією різних випромінювань. А виявилося набагато простіше. Коли є любов – усе можна. Тільки й за дива треба платити. Останнім часом Вадим ненадовго лишався – дня три, і вже немає. Бо не можна начаклувати щастя. Бачу, в тебе теж незлагода, це ж видно.
    – У нас із Вадиком уже давно стосунки, але вже майже наприкінці. Може, я дійсно його люблю, а може, просто кортить чогось постійного – тож сподіваюся на шлюб. А Вадик, звісно, хоче втекти, але чи то з малодушності, чи то з меркантильних міркувань – робить вигляд, що любить. Бо я в нього науковий керівник… Ой, а скажіть одну річ! Що то в горщиках було?
    – Куряча кров, – усміхнулася господиня. – У четвер на масляному тижні померлі родичі йдуть додому. Щоби вони лиха не накоїли, навколо кладовища розпалювали багаття, відігрівали землю. Тоді родич спокійно собі вилізе, прийде додому, скуштує млинців та повернеться до могили. Якщо ж цього не зробити, мертві все одно приходять, але лізуть через землю мерзлу, холодну, тому й перетворюються на умрунів. І вже млинцями їх не задовольнити, загризуть когось та потягнуть із собою до труни. Мені багаття палити незручно, тож я ріжу курку, зціджую кров у горщики та розставляю на ніч по хаті. Щоби, раптом замість Вадика умрун прийде, нап’ється цієї крові, а не хазяйської.
    – Ваш чоловік не хоче дива, – тихо промовила Галя. – Ви дозволите йому піти?
    – Та знаю! Сварю себе. Але в повню – знову млинці. Раптом пощастить… Щось холоднувато, ходімо додому.
    – А те, що з городу... воно де?
    – Я відчуваю, коли він тут. Зараз порожньо, холодно в грудях. Пішов… І замок знову не полагодив.
    На кухні – нікого. Аж тут Галя подумала, що млинці – то, звісно, страшна річ, але…
    – Зою Василівно, – нерішуче звернулась Галя. – Ви казали про приворотне зілля. Скажіть, будь ласка, чи можна використати його бодай хоч раз у житті, коли вже немає іншого варіанту?
    Господиня всміхнулася, мовчки взяла з підвіконня склянку і простягнула Галі.
    – То що ж, спробуй. Тільки одну краплю! Тепер, на зростаючому місяці, якраз і можна. Візьми склянку, єдину крапельку випусти коханому на волосся. Та при цьому скажи: «Ти в мене назавжди, серцем і душею».
    – То це ви?
    – Що я?
    – Та сама чаклунка, що Олег обіцяв знайти?
    – Тебе зараз не все одно? Йди, кажу!
     
    У кімнаті продуховина вікна побіліла, але ще не висвітлила ніч. Вадик солодко спав, відкинувши ковдру. Галя роздяглася, лягла поруч, обійняла його лівою рукою. Бо в правій тримала «ловця сліз».
    «Одна крапля… Щось замало. Той був мертвий, а мій Вадик живий».
    Вона відкоркувала флакон і рішуче вилила Вадиму на голову все, що там було. Промовила заклинання, кинула пусту склянку на підлогу – і майже відразу закуняла.
    Прокинулася від того, що хтось бубонив над самим вухом.
    Голос був незнайомий, неприємний, а те, що він говорив – ну геть не лізло ні в які рамки…
    – Ось це мені й подобається… Мені-то пофігу, я й млинці, я й вареники з вишнями полюбляю. Мнямка!
    – Хто тут? – Галя розплющила очі. Сильно боліла голова.
    Ранкові сутінки за вікном, далеко на обрію золота сонячна смужка. Вадик у трусах і майці сидів у кріслі у дальній стіні кімнати, але якось дивно – руки висіли по боках, тіло як ганчірка, голова набік, і дивився кудись, мов нічого не чув і не бачив. А поряд… А поряд із нею на ліжку борсалося щось непомірно велике, але що саме – важко зрозуміти. Бо воно постійно змінювалось, перетікало в різні форми та без угаву бурмотіло…
    – Спочатку з картопелькою на салку, під шкварочки, потім можно з сиром, все під сметанку й жіночку гарну.
    – Зою Василівно! – зарепетувала Галя. – Допоможіть!
    – Та ти що! – той, що був поряд, нарешті припинив мінятися, і Галя побачила на відстані витягнутої руці того чоловіка з морозивом, що посміхався зі світлини.
    Все б нічого, але в нього не було тіла, лише дерев’яний хрест, на якому вже не теліпався дірявий плащ, а був одяг Вадима, і обличчя цього страховиська все більше нагадувало теж Вадима, хоч і здавалося часом, що це куля з мішковини… А справжній Вадим, що сидів у кріслі, все більше скидався на мерця.
    – А ще Сковорода, бо це читабєльно всігда, – потвора несла ахінею далі, ще з рота в неї смерділо гниллю чи то горілими млинцями. – От тіко за це й хатинка в селі. Щоб під цвітом липи й собака щоб гавкав, і кіт щоби нявкав. Лєпотааа! Десь на обрії череда мукає, сонечко при степу, а ти такий – чай не полюбляю, несіть мені квасу, або горілки з перчиком.
    – Зою Василівно, де ви! Воно знову тут!
    – Тут, авжеж! Бо тре прокидатися, он, бачиш? Уже бадилля пре. Поратися надо, сплять усі, щоб вам! Ґазди в хаті нема, курви! – опудало дихнуло цвіллю і показало щербаті зуби.
    Нарешті Галя схопилася, кинулась до дверей, але страховисько стало на шляху. Ззовні хтось ломився, але відчинити не міг – двері пручалися, вигиналися. Нарешті, прочинилися трохи, й у шпарину заскочив Ляцько.
    – Кидай той горщик на підлогу! – з-за дверей крикнула господиня. – Чуєш мені – не гай часу!
    Опудало вже поруч… Галя вдарила його по руці, млинцеве тісто розповзлося, шматок упав на підлогу. Кіт підскочив і почав жерти цей млинець. Роззирнулася, побачила горщик із курячою кров’ю, та скинула на підлогу. Розповзлася кровава калюжка. Опудало відразу зігнулося навпіл і припало до брунатної плями, загрібаючи по підлозі ніздрюватими пальцями без нігтів.
    Тим часом кіт дожер млинець і стрибнув опудалу на загривок, почавши дерибанити тканину. Полетіли жмути зогнилої соломи. Потвора намагалася скинути кота, але той тримався міцно. Нарешті, кіт розірвав якийсь пасок, і страховисько завмерло на підлозі, перетворившись на купу брудного лахміття. Ляцько дико завив, але не від страху. Галі здалося, що він доповідав господині. Двері відчинились, і Зоя Василівна увійшла до кімнати.
    – Казала ж тобі – лише єдину краплю! То ти навіть не Вадика мого, а якогось умруна покликала з кладовища.
    Вона швидко привела Вадима до тями, надававши йому гучних ляпасів. Той розплющив очі:
    – Як здалеку чув. Опудало, так? – нібито не дивувався вже нічому.
    – Потім розповім, – сказала Галя. – Збираймось! Якнайшвидше! Бо треба звідси йти!
    Зоя Василівна мовчи дивилась, як вони збирають речі, а тоді попросила Галю поговорити наодинці.
    Удвох вони замкнулися на кухні.
    – Відпусти його, – сказала господиня.
    – Кого? – розгубилася Галя.
    – Вадика свого. У вас же давно все померло. На неживе завжди летить неживе. Умруни відчувають, коли ти людину не відпускаєш від себе. Їм так простіше чуже життя випити. Не хочеш іще побачити умруна – знайди сили, звільни коханого. Та й собі шукай іншу долі. Бо не твоє воно.
    – А що треба зробити?
    Вона простягнула Галі «ловця сліз».
    – Розчави це руками.
    – Боляче ж… – і господиня відразу відвела руку. – Стривайте! Добре, я спробую, – і якомога сильно стиснула склянку в руці.
    Хруснуло скло, вп'ялося в шкіру, потекла кров.
    – Ходімо.
    Вони увійшли до кімнати, де так само на підлозі лишалися рештки умруна. Галя кинула на них закривавлені скалки.
    – Все?
    – Не все. Амінь! Тепер усе... Прощавай.
    Коли зібрали речі, на прощання ретельно оглянули кімнату, щоби забуте не привело назад.
    На дворі вже було світло. Вирішили йти, поки не підбере попутка. Зоя Василівна сиділа на лаві біля ґанку. Опудало шматували ворони.
    Коли вже порядно відійшли від будинку, Галя обернулась і прошепотіла:
    – Як я ненавиджу... Ненавиджу млинці!
    

  Время приёма: 16:52 22.03.2020