07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Автор: Анастасія Гетманська Количество символов: 24637
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq022 Треба – то треба


    Потягуючи пиво на літній терасі піцерії, Орест насолоджувався в’язкою неквапливістю серпневого вечора. Напій приємно охолоджував наморене в офісній задусі тіло. Зараз мали принести “Баварську”. Уявивши, як смак мисливських ковбасок ідеально доповнить нефільтроване, хлопець аж примружився від очікуваного задоволення.
    – Привітики! – Марися як завжди налетіла вихором, встигнувши за секунду чмокнути Ореста, добряче відпити з його бокалу і впасти на стілець навпроти.
    Орест мимоволі замилувався своєю дівчиною. Каштанові пасма спокусливо вибивались з недбало зібраного хвостика, легкий рум’янець забарвив ніжну кремову шкіру. Напівпрозора зелена блуза так і запрошувала перевірити те, що вже встигла домалювати фантазія. Хлопець одразу подумав, як буде класно продовжити цей вечір у більш інтимній атмосфері. Наче прочитавши його думки, Марися одразу випалила на одному подиху:
    – Я лише на хвилинку, мушу бігти до батьків – татові знов спину прихопило. Де та піца?
    Піцу саме принесли і Марися на якусь хвилину-дві була зайнята швидким ковтанням гарячих шматків тіста. Орест несхвально спостерігав за таким варварством. Завершивши експрес-підзаправку, дівчина впевнено заявила:
    – Котику, ми зустрічаємось вже майже рік. Мені здається, настав час вивести наші стосунки на новий рівень.
    Орест ледь не вдавився оливкою. Про що це вона? Час з’їжджатися чи, може, мова вже й за весілля? Не те, щоб він був проти котрогось з варіантів, але його план на сьогоднішній вечір складався з двох пунктів: смачно підкріпитися і відпочити після роботи – у цей короткий список аж ніяк не входило вирішення доленосних питань.
    Не даючи хлопцеві часу обміркувати ситуацію, Марися рівним тоном продовжила:
    – Поїдеш зі мною на вихідних до баби з дідом на село картоплю копати? То на Закарпатті – за години три доїдемо.
    Орест бував у селі лише проїздом і не мав жодного досвіду у копанні картоплі, втім щиро зрадів такій пропозиції. Принаймні, у даному випадку він точно знав правильну відповідь.
    – Звичайно, кицю. Треба – то треба!
    – От і славненько! Буде весело! – пообіцяла Марися і втекла у справах, лишивши Ореста спокійно доїдати піцу, розмірковуючи над тим, який саме момент гарування на полі під пекучим сонцем може видатись веселим.
    ***
    У п’ятницю виїхали одразу після роботи. Дорогою на Чоп швидко проскочили до Мукачева, після чого навігатор сповістив, що час покинути хорошу трасу і сміливо пірнути вглиб закарпатського бездоріжжя.
    – То що, вони все життя там живуть? – Орест спробував відволікти себе від підрахунку кровожерливих ям, котрі так і норовили відхопити колесо в його коханої Хонди.
    – Та хата з землею в них завжди була. Але жили вони здебільшого в місті, а то скоріше як дача. В сезон господарство не можна на довго лишати, то замість туди-сюди їздити вже там сидять. Їм на природі подобається. А на зиму до міста вертають. Пам’ятаєш, я розповідала, що батьки свій магазин мають?
    – Той, що з товарами нетрадиційної медицини? – серйозно уточнив Орест. Його не бентежила специфічність бізнесу Марисиних батьків. Якщо є охочі купувати якісь рослинні порошечки та настоянки, то чому не робити на цьому гроші. Він і сам мріяв колись відкрити свій бізнес і не працювати з ранку до вечора “на дядю”.
    – Ага! Баба з дідом їм половину товару постачають. Я з сайтом допомогла, то тепер і з-за кордону купа замовлень, – відчувалась, що Марися пишається сімейною справою.
    – А нащо ж тоді сили на картоплю витрачати? – обережно поцікавився Орест, намагаючись бути тактовним.
    – Картоплю вони для себе вирощують, – не стала розвивати тему Марися.
    Коли сонце робило останні кроки за небосхил, дорога почала хвилястою стрічкою спускатися до невеликого села в долині. Через напівопущені вікна машина швидко наповнилась ароматом свіжоскошеної трави. Неспішно проїжджаючи повз поля, Орест помітив між ними зарослий цвинтар з кам’яними надгробками, за яким виднівся високий хвойний ліс. Машина різко сіпнулась і зупинилась.
    – Що сталось? – обурилась Марися.
    Орест якусь мить мовчав, уважно вдивляючись в занедбані поховання. Він щойно бачив, як об кам’яний хрест на краю цвинтаря спиралась дуже худа людина, майже скелет у лахмітті, схожий на опудало своїм великим покоцаним капелюхом. Проте, Орест міг заприсягнутись, що бачив, як створіння дивилось прямісінько на нього. Зараз на тому хресті безтурботно вичісував своє пір’я крук.
    – Здалось, що якась тваринка дорогу перебігла, – не зізнаватися ж у справжніх глюках. Та спека його доконає.
    Дівчина нічого не сказала, проте підозріло глянула у бік цвинтаря.
    – Я думав у селі дбайливо ставляться до могил. А на тому цвинтарі усе бур’яном поросло, – наче між ділом відмітив Орест, від’їхавши подалі від дивного місця.
    – Це старе кладовище. На ньому вже давно не ховають і навряд хтось ще пам’ятає, чиї там могили. До речі, якраз біля нього бабине поле. Завтра туди підемо.
    Хата Марисиних родичів стояла осторонь на самому краю села. Такий собі нічогенький двоповерховий будинок з пластиковими вікнами і саталітарками. Орест навіть відчув розчарування через відсутність автентичності. Місце у гаражі займав старенький форд, тому довелось залишити машину на узбіччі перед парканом.
    Хвіртку було не замкнено.
    – Хороший хлопчик! – Марися радісно привіталась з великим сірим собакою. Тварина на превелике полегшення Ореста була на прив’язі.
    – Що за порода?
    – Справжній вовк! – засміялась Марися. Наче на підтвердження цих слів замість загавкати, пес голосно завив, вітаючи чи то гостей, чи то блідий місяць, котрий вже встиг вискочити на небо. Почувши це вітання, на ґанку з’явилась і господиня – тендітна жінка у простій блакитній сукні. Так одразу і не скажеш, що бабуся: жінка легкою ходою поспішила до них, тримаючи пряму поставу, наче балерина. Бабуся Галина, вочевидь, не визнавала традиції носити хустку: підкручене біляве волосся було вкладено в охайну коротку зачіску.
    – Марисю, чого ж ви так довго? – бабуся кинулась обнімати онучку. – А ну покажи, кого ти до нас привезла!
    Не встиг Орест, пробурмотіти щось схоже на “Добрий вечір”, як його вже крутили з боку в бік, роздивляючись, наче вбрання в магазині.
    – А чого такий худий? Марисько, чого хлопа не годуєш?
    Не чекаючи на відповідь, бабуся потягнула гостей в дім. У передпокої одразу стало зрозуміло, що це все ж не звичайна заміська хата. По стінах звисали в’язанки різноманітних підсушених трав та гілля. Довгі полиці були заставлені скляними банками та пляшками з різними субстанціями, в більшості з яких щось плавало.
    – Пані Галино, то все на продаж? – Орест вирішив похизуватись своєю обізнаністю.
    – Щось на продаж, щось буває і так людям віддаємо. У нас усе натуральне! Усе чітко за рецептурою!
    Бабуся почала діловито демонструвати жмутики м’яти, звіробою, чебрецю, шавлію та решти місцевої флори, примушуючи Ореста нюхати кожну і оцінити свіжість та натуральність.
    – Галю! Ви чого застрягли? Сама ж бідкалась, що все стигне.
    Голос дідуся Степана справляв більш грізне враження, ніж він сам – невисокий і дрібонький до пари дружині. Претензії бабусі Галини щодо худоби Ореста виглядали невмотивованими, оскільки в порівнянні з дідом хлопець виглядав досить вгодованим.
    На вечерю до молодої картоплі з відбивними поставили миску з овочами та зеленню з власного городу. Дід Степан навчав, що стиглий, майже солодкий помідор “волове серце” потрібно споживати разом з чорним хлібом, присипаним сіллю, та з як мінімум п’ятдесятьма грамами холодної горілки. При цьому Орест підмітив, що дід покращував собі апетит не штампованим продуктом, а темно-зеленою рідиною власного виробництва.
    – Яка у вас цікава настоянка, на абсент схожа.
    – То, хлопче, цілюща водиця. Не подумай, що шкода пригостити – рано тобі ще. До неї організм підготувати треба, – весело відказав дід Степан і підморгнув жінці. Хлопцеві навіть здалося, що він помітив зелений вогник в карих очах дідуся після того, як той ковтнув “водиці”.
    Марисі й Оресту постелили в одній кімнаті, але на різних одномісних ліжках. Спроби зсунути їх докупи були марні – дерев’яні бильця наче вросли в підлогу.
    Ситна вечеря зробила свою справу – Орест заснув, щойно накрився простирадлом. Однак серед глухої ночі він прокинувся, почувши рипіння підлоги.
    Розплющивши очі, хлопець аж підстрибнув на ліжку – хтось стояв прямісінько над ним. Хтось, чиї очі світились у темряві яскраво-зеленим.
    – Та чого, ти, хлопче? Галя сказала вам водички занести, як пити схочете. А ти вже й злякався. – Турботливо зашепотів дід Степан.
    Тепер Орест і сам бачив, що дарма перелякався спросоння: дідусь дійсно приніс пляшку води, а у напівтемряві не можливо було роздивитись колір його звичайних очей.
    – Ну ти спи-спи, завтра багато роботи, – тихо попрощався дід, виходячи з кімнати.
    Марися, як не дивно, навіть не поворухнулась.
    Вдруге сон не йшов. Повітря здавалось гарячим і глевким. Щоб якось зарадити цій проблемі, Орест підійшов до вікна і, відсунувши вбік легку фіранку, спробував ширше його прочинити.
    Глянувши за вікно, хлопець одразу забув про свою мету. В кінці подвір’я, у невисокій траві під вишнею пристрасно кохалась молода пара. Місячна доріжка освітлювала коханців, як артистів на сцені. Прислухавшись, можна було почути і звуковий акомпанемент цьому дійству. Орест потрапив на момент, коли коханець різким рухом розірвав сукню на жінці, оголивши її струнке гнучке тіло. Не на жарт розпалившись, Орест з надією глянув на Марисю. Дівчина продовжувала спати непереборним сном, картинно поклавши руки під щічку. Збудити таке миле створіння завадила совість. Цікаво, що за цю хвилину коханці або завершили свої розваги, або перебазувались в інше місце – під вишнею вже нікого не було.
    На ранок Орест почувався невиспаним та млявим. Марися спокійно відреагувала на розповідь про любителів нічних пригод на чужих подвір’ях. Мовляв, у селі і не таке побачиш. На питання, чого ж справжній вовк не зреагував на чужинців, дівчина лише знизила плечими та пожартувала, що, певно, йому також подобається спостерігати.
    Після сніданку сиром з варенням, молодь одразу залучили до справ. Орест весь день сумлінно допомагав у господарстві – то сіно зібрати, то паркан і дах поремонтувати, то город полити. Хлопець декілька разів випитував, коли ж вони підуть на картоплю. І Марися, і бабуся Галина відповідали, що ще встигнеться, а зараз є більш нагальні справи.
    Завершивши чергову справу Орест у пошуках Марисі заблукав на задній двір. Там на старому стільці валялась блакитна тканина, в якій хлопець впізнав вчорашню сукню бабусі Галини. Навіть поверхневий огляд свідчив про те, що сукня безжально розірвана. Орест швидко відігнав від себе химерну думку.
    Годині о шостій вечора стало зрозуміло, що ні на яку картоплю вони вже не підуть. Орест сподівався завтра зрання вирушити додому, та тепер ці ілюзії розвіялись.
    Цього разу за вечерею дід Степан розщедрився і крапнув гостю своєї цілющої водиці. Було таки дещо спільне в цього питва з абсентом – обидва мали серйозний градус і різкий смак. Оресту аж дух перехопило після першого ковтка.
    Бабуся, крадькома глянувши на Марисю, озвучила плани:
    – Ти, Орцю, зара поїш добре, потім трохи відпочинь і з новими силами на поле підете.
    – Та то ж вже ніч скоро, пані Галино, може вже завтра вранці підемо? – Орест не мав ані сил, ані настрою продовжувати трудові подвиги.
    – У нас, Орчику, незвичайна картопля – по неї вдень не ходять, – грайливо пояснила бабуся.
    – Не переживай, від дідової настоянки будеш як огірок. – Марися добре знала свого хлопця і бачила, що той вже вичерпав свої резерви.
    Дочекавшись, коли їх лишать на самоті, Орест озвучив Марисі свої підозри:
    – Кицю, що то за дивні справи? Чого по темну йдемо? Кажи вже як є – то що не ваше поле?
    – Тьфу на тебе! Яке ще чуже? Ще моя прабабка на тому клаптику карячилась, – вдавано обурилась дівчина, але відчуваючи, що Орест втрачає терпець, примирливо додала, – Ти ж чув, в них усе за рецептурою. А той корінь, по який ми підемо, слід вночі викопувати.
    – Що ще за корінь? Нащо ж було голову з картоплею морочити?
    – Орко, пробач, ти б мені все одно не повірив. А зараз сам усе побачиш.
    Орест вже почав був сердитись на цю дивну сімейку з її незрозумілими натяками, як відчув неабиякий приплив енергії. Правду казала Марися, від дідової настоянки втому як рукою зняло. Ба більше – хлопцеві закортіло терміново зайнятись якоюсь справою, хай би навіть це була нічна вилазка на поле.
    По врожай збирались не з пустими руками. В машину закинули ліхтарі, мотузку, каністру з якимись хімікатами, декілька порожніх мішків і один повний – як пояснила бабуся, це добрива. На задньому сидінні розмістили тачку й діда, котрий прихопив із собою довгий патик. Хлопець завбачливо взяв з собою і пляшку питної води змочити горло.
    Раніше Орест не помічав в собі схильності до містицизму, проте відчув, як його пройняли дрижаки після команди діда зупинитись на краю старого кладовища.
    – Отже, молодь, вперед! Я тут почергую, щоб ніхто справі не завадив, – зі звичною веселинкою в голосні дав останні настанови дідусь Степан.
    До Ореста знов підкралась підозра, що справа пахне крадіжкою. Певно, завдяки чарівному трав’яному напою, який добряче вдарив в голову, ця думка породжувала в хлопцеві скоріше азарт, ніж хвилювання.
    Було навіть щось романтичне у штовханні вночі вздовж цвинтаря тачки, навантаженої устаткуванням. Марися сумлінно освітлювала шлях ліхтарем.
    – Ми ж п’янючі, як чіпи, – влучно зауважив Орест.
    – За себе кажи, – захихотіла Марися.
    Коли зрештою дійшли до кінця кладовища, стало видно, що між ним і лісом дійсно сховалась невелика ділянка землі, з якої вітер доносив запах сірки. Щойно вони зробили перші кроки на цю землю, світло від Марисиного ліхтаря зникло.
    – Що сталось? Батарейка сіла?
    – Орко, ти, головне не лякайся. Я зараз станцюю і ліхтар вже не знадобиться.
    За звичайних обставин Орест не задовільнився би таким поясненням, чи, принаймні, виказав би велике здивування, але хміль, що досі тримався в голові, допомагав сприймати усе як належне.
    Ніч не була настільки темною, щоб не помітити, що Марися швидко зняла з себе увесь одяг, зокрема й білизну. А далі, вона дійсно почала танцювати, обережно крутячись між рядків насаджень в такт якоїсь лише їй чутної музики та пошепки наспівуючи незрозумілі слова. За хвилину Оресту здалось, що він також чує цю музику, ніжну і водночас потужну. Коли дівчина протанцювала майже до середини ділянки, поле спалахнуло десятками ліхтарів. Орест вперше бачив щось подібне. Темні великі листки рослин, схожі на листки хріну, майже лежали на землі, утворюючи пишні спідниці, з середини яких росло по декілька фіолетових квітів. Саме квіти слугували світильниками. Рівненько в центрі ділянки, наче володар цієї краси, височів розлогий дуб.
    Марися припинила танок і швидко повернувшись, почала похапцем натягувати одяг.
    – Та вже б лишалась так – а то ще згаснуть, – на автоматі промовив зачарований Орест.
    – А тобі аби на голяка дивитись, – тихенько засміялась Марися. – Пару годин не згаснуть, а збирати комфортніше в одязі.
    – Ти зрештою скажеш що це?
    – Це мандрагори. Круті такі чаклунські рослини. Майже від усього допомагають, особливо корисні для підняття потенції, омолодження, проти вроків, на вдачу.
    – Ого! Дійсно, від усього. І чого вони світяться? – Орест вже не сподівався спіймати хоч якусь логічність у тому, що відбувалося.
    – Та ж бо чарівні!
    – Звичайно, чого ж ще! – легко погодився Орест, вкотре подумки дякуючи дідові за таку гарну паленку. Його досі не полишало приємне відчуття легкості та здатність спокійно прийняти увесь сюрреалізм сьогоднішньої ночі.
    – Орко слухай уважно, – посерйознішала Марися. – Дуже важливо робити усе, як треба. Інакше можуть бути неприємності, розумієш?
    – Ні, – чесно зізнався Орест.
    – Просто роби усе чітко, як я скажу, добре?
    – Та добре, кажи вже.
    – Давай з цієї почнемо. – Марися вказала на найближчу до них рослину. – Бери каністру і лий в середину, там де квіти. Зовсім трохи лий, щоб на всіх вистачило. Та, все, отак добре. Тепер наступну.
    – І нащо ми це робимо?
    – Щоб легше було витягати.
    Поливши весь рядок, вони повернулись до першої мандрагори. Марися дістала з тачки мотузку. Лише зараз Орест помітив, що мотузка має на кінці петлю, як справжнє ласо. Дівчина поклала петлю попід листя, і почала обережно затягувати її.
    – Тепер ти. Треба як слід потягнути, щоб добути корінь. Але тягни не різко, щоб не пошкодити.
    Орест плавно потягнув за мотузку. З першого разу нічого не вийшло. Корінь не виказував жодного бажання показатись з землі. Друга спроба виявилась більш вдалою. Орест ледь не впав, коли корінь піддався і випірнув на поверхню. У приглушеному світлі квітів відростки знизу і з боків корінця нагадували потворні ніжки та ручки.
    – Молодчина! Кидаймо його до мішка і переходимо до решти.
    Марися швидким рухом дістала щось з іншого мішка з добривами і кинула це щось в ямку, що лишилась від мандрагори.
    – То що була дохла миша? – Орест вже б нічому не здивувався.
    – Та нє, то тобі в темряві привиділось. Звичайний перегній! – якось не дуже переконливо заспокоїла Марися.
    Повитягавши увесь рядок мандрагор, хлопець трохи знудився і втомився. Та й дія цілющого напою, здається, почала слабнути, позаяк в голові все гостріше поставало питання, якого дідька вони тут роблять.
    Щоб якось розважити себе він вирішив, доки Марися відвернулась, полити рослину не хімікатами, а звичайною водою зі своєї пляшки. Цікаво, на що це вплине? Невже дійсно буде складніше витягати?
    Полита водою мандрагора дійсно так просто не піддавалась. Але найгірше почалось тоді, коли Оресту все ж вдалось витягнути вперту рослину. Поле накрило огидне пронизливе верещання.
    Від несподіванки Орест впустив корінь на землю і не повір своїм очам – корінь поповз по землі і швидко пірнув туди, звідки його щойно витягнули.
    Тепер, коли верещання стихло, Ореста більше лякала Марися, котра застигла, наче кам’яна статуя на сусідньому цвинтарі.
    – Кицю, що з тобою? Що це було? Чого та рослина повзає, як жива?
    Веселий дзвінкий голос Марисі кудись сховався. Зараз її слова були гострими і холодними, як крига.
    – Вони почули.
    – Хто? Хто почув?
    В цей момент вітер не знати звідки доніс приглушений звук, схожий на цокання.
    – Хапай мішок з корінням і забираймося звідси.
    – А тачка і решта всього?
    – Завтра заберемо.
    Орест вперше бачив свою дівчину такою наляканою, тому вирішив за краще послухатись без подальших розпитувань. Він закинув на плечі мішок з врожаєм, але не встиг ступити і кроку, як мандрагори згасли.
    – Де наш ліхтар? – занервувала Марися.
    – Він в тебе висів на поясі. Аааа! Щоб тобі! – заволав Орест, – щось торкнулось моєї руки!
    – Знайшла!
    Світло ліхтаря освітило смужку землі.
    – На мене, на праву руку посвіти! Щось бачиш?
    – Ні, нічого. От дідько – туман.
    Орест прослідкував за світлом ліхтаря: за декілька кроків його зупиняла густа стіна імли.
    – Звідки він тут взявся? Диви, він підступає з усіх боків!
    Марися розвернула Ореста до себе і чітко промовила:
    – Треба дістатись дороги. Там безпечно. Далі цвинтаря вони не підуть. Нізащо не віддавай їм мішок.
    – Кому їм? – обережно поцікавився Орест.
    – Мертвякам. Снодійне чогось не подіяло на ту мандрагору. Вони почули, як вона волала. Корінь – то для них квиток у наш світ.
    Це було вже занадто. Орест нарешті усвідомив, що хтось із них двох скоріше за все з’їхав з глузду, а може, і обоє. Усвідомив і по справжньому перелякався.
    – Можеш мені не вірити, тільки не віддавай їм мішок, добре?
    – Та добре, добре.
    Раптом щось повалило Ореста на землю, і схопивши за ногу, з шаленою швидкістю потягнуло його в гущину туману. За мить ногу відпустили. Орест підхопився на ноги та озирнувся. Навкруги лише імлиста темрява.
    Марися? – боязко покликав Орест. Марися!
    Жодної відповіді.
    Зробивши декілька кроків, він наштовхнувся на дерево – напевно його затягло до центрального дуба. Одразу знов спалахнули декілька прилеглих мандрагор, підсвічуючи густу ковдру туману під ногами. На жаль, мляве світло дало змогу побачити не лише це – на гільці дуба гойдалась повішана жінка. “Хвала Богові, не Марися”, – лише й встиг подумати Орест, коли жінка легко звільнилась з зашморгу і зістрибнула прямісінько перед ним. Можливо, років сто тому це була красуня. Зараз її одяг нагадував старе ганчір’я, щоки прогнили, оголюючи кістки щелепи, чорний рот викривився в страшній гримасі, а в рештках сплутаного волосся щось копошилось. Орест закляк не в змозі зробити і кроку.
    – Віддааай.., – створіння видавало щось середнє між шипінням і свистом, – Кидааай коріііння дияяявола та тікааай до своєї дівууулі.
    Орест з подивом виявив, що досі міцно тримає мішок з урожаєм. Ноги і далі не слухались, а потвора підступала.
    – Чи, можеее, хочеееш розвааажитись? – від її потойбічного голосу волосся ставало дибки.
    Повішена потягнула до Орестового обличчя свої обдерті прогнилі руки і одразу схопилась за своє горло, натужно крехтячи.
    – Лиши мого хлопця, курво! – репетувала Марися, затягуючи зашморг на шиї нечисті. Жінка почала судомно сіпатись, зникла й одразу з’явилась на своєму законному місці – підвішена за гілку дуба.
    – Мішок з тобою? – коротко спитала Марися без зайвих сентиментів.
    – Угу
    – З усіх боків цей стрьомний туман, тому доведеться навпростець, через цвинтар. Як на когось наступиш, не зупиняйся. Побігли!
    З боку кладовища туман дійсно був не таким густим. Вони швидко добігли по стежині між рядками мандрагор до перших надгробків. Орест почув огидний хруст під ногами. Шкода, що туман не вкривав тутешню землю, - хлопець чітко побачив під світлом, як з землі у прямому сенсі видираються на поверхню скелети. Десь з’явилась лишень рука, а десь мрець вже зумів вилізти по пояс.
    – Чорт, вибачте! – на бігу перепросив Орест, коли в нього під ногами вкотре хруснула чиясь кісточка.
     Лишались останні могили і вони б вибрались на дорогу. Не вийшло. На самому краю цвинтаря Марися спинилась. Перед ними стояв старий знайомий Ореста – мрець у капелюсі.
    – Так і знав, що він мені не привидівся, – з досадою сплюнув хлопець.
    – Ти його бачив? Ти що не міг сказати?
    – А ти мені багато чого розказала?
    – Усе, любчики, – подав голос вартовий. Якби не бачити його страшної висушеної пики, можна було б подумати, що з ними веде бесіду добропорядний сусід, – дівчино, ти знаєш, як то працює – один має лишитись.
    Для переконливості вартовий клацнув пальцями і на межі цвинтаря виросла стіна вогню.
    Не зважаючи на відмову розуму прийняти реальність того, що відбувається, одне Орест розумів напевне – Марися в небезпеці. Хай вона разом зі своєю сімейкою дивна на всю голову, але він її кохає – зараз він відчував це особливо сильно.
    – Марися, на мішок, біжи, а ми тут з опудалом поговоримо. По чоловічому.
    – Правильно, хай хлопець лишається. Та й відьмі він припав до ока. Але корінці доведеться лишити, – спокійно пояснив мрець.
    Поки вони стояли, до них зі свистячим шепотом все ближче підповзали скелети. Марися крутила увсібіч ліхтарем, шукаючи вихід. Орест уважно дивися під ноги в пошуках чогось корисного у бійці.
    – Ну все! Лишитесь оби… - завершити погрози мерцю в капелюсі завадив кілок, що стирчав з його грудей.
    Вогняна стіна одразу зникла, наче її й не було.
    – От молодь, ніц самі не можуть! – забуркотів дід Степан, виходячи з-за спини мерця, – Чого роти роззявили? Це вам не закордонний упир – за пару хвилин оклигає.
    Миттю заскочивши до машини Орест газонув, не оглядаючись. Марися без упину розказувала дідові про їхні пригоди і з особливим захопленням про те, як Орест наважився лишитись сам на сам з вартовим. Навіть у такому шоковому стані хлопець відчув вдоволення, що кохана дівчина оцінила його вчинок.
    Бабуся Галина, як почула, що все пішло не за планом, кинулась оглядати онучку і Ореста, чи бува не поранені. Переконавшись, що вони відбулися лише подряпинами та синцями, вона змусила Ореста випити пів склянки зеленої настоянки, завдяки якій хлопець одразу відключився і прокинувся аж вранці. Марисі у ліжку не було.
    Коли Орест зайшов на кухню, усі чинно сиділи там, поїдаючи оладки.
    – Хтось пояснить мені, що вчора було? Що це за мандрагори та мерці?
    – Він усе пам’ятає! Я ж казала, що він особливий! – Марися кинулась Орестові на шию і почала активно його заціловувати. – Ти мав усе забути, але ти пам’ятаєш!
    – Звичайно пам’ятаю. – Орест подумав, що не так вже й погано було б забути усе під три чорти.
    – Ну що ж хлопче, ласкаво просимо до сім’ї! – дід Степан був у незмінно доброму гуморі. – Ти вже вибачай за вчорашнє. Думали, зробити тобі легку перевірочку, а воно бач, як обернулось.
    Перед від’їздом Орест глянув у дзеркало, щоб переконатись, що нічні пригоди не мали наслідків для його обличчя. Хлопець навіть не здивувався, коли знайомі сірі очі у віддзеркаленні блиснули зеленим вогником.
    ***
    Вересень нарешті вигнав спеку, даруючи приємну вечірню прохолоду. За столиком на відкритій веранді кафе двоє молодих людей з апетитом доїдали шматочки піци.
    – Орко?
    – Га?
    – Бабуся дзвонила, просила під’їхати, треба з яблуками допомогти.
    – А, може, давай, я їм куплю тих яблук, будь-який сорт! – без особливої надії запропонував Орест. – Ні? Ну, треба – то треба.
    

  Время приёма: 16:34 22.03.2020