 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Підкидаю хмиз у багаття. Полум’я залюбки облизує сухі гілки. Підсуваюсь до вогню, щоб зігрітись і втамувати незвичне почуття незахищеності, адже я ще ніколи не ночував у лісовій глухомані. Вогнище яскраво освітлює Романа, казанок та рюкзаки. Втім, уже за стовбурами ближніх дерев чатує непроглядна темрява. Через це кортить озирнутися й перевірити, чи хто підступно не підкрадається.
Зненацька позаду лунає хрипкий протяжний крик, від якого в жилах холоне кров
‒ Не сіпайся! ‒ поблажливо всміхається Роман, спостерігаючи мою нажахану фізіономію. ‒ То ‒ пугач. Звична справа. Прокинувся і сповіщає, що ця територія ‒ його.
‒ А схоже, наче якийсь бідолашний чолов’яга заблукав у лісі, втрапив вовкові в пащу і волає про допомогу, ‒ кажу перше, що приходить в голову.
‒ Чому думаєш, що цими хащами хтось о такій порі не може вештатись умисно?
Від слів Романа стає моторошно. Мимоволі втягую шию у плечі.
Уява одразу малює вервечку страхітливих істот. Починаючи із класичних образів сердитого на непроханих гостей лісовика; хтивих мавок, охочих позбиткуватись із молодих парубків; чортяки, який працює цілодобово сім днів на тиждень аби лиш занапастити якнайбільше християнських душ; і аж до сучасних персонажів на зразок красунчика-вампіра в дорогому костюмі, чи дуже голодного, але тупого зомбі.
Лежачи в квартирі на м’якому дивані, подібні фантазії лише розважили б мене, але тут, серед ночі у лісових нетрях, коли до найближчого села більше десятка кілометрів ‒ кожен персонаж набуває настільки реалістичних рис, що мороз пробігає по шкірі.
‒ Кого маєш на увазі? ‒ стишено запитую, не бажаючи накликати біду.
‒ Звісно… себе! ‒ відповідає Роман із серйозним виглядом. А потім від сміху мало не падає у полум’я. В останню мить товариш вертає собі рівновагу, проте ненароком тручає казанок із залишками гречаної каші. Добре, що ми повечеряли, інакше мали б збиток. І собі посміхаюсь: гарний жарт ‒ то перша справа, щоб заспокоїти нерви.
‒ Не віриш? ‒ примружується давній друзяка. ‒ Та я за останні роки в таких місцинах побував, що тобі й не снилося! Всю Україну об’їздив! Трипільські поселення, скіфські кургани, середньовічні замки, стародавні церкви, козацькі кладовища… А Галич, Остріг, Кам’янець-Подільський, Меджибіж, Хотин – знаю краще за їх мешканців. Набачився такого, що іншим за все життя й десятої частини не перепаде.
‒ Щось коштовне траплялось?
‒ Авжеж. Але не так багато, як хотілося б, ‒ після тривалої паузи багатозначно каже Роман. ‒ Та ще маю мрію, відшукати щось неймовірне. На кшталт золота Павла Полуботка чи скарбів Олекси Довбуша. Щоб довіку собі ні в чому не відмовляти.
‒ І ти справді не боїшся таким займатися? ‒ недовірливо цікавлюся я. ‒ Адже за легендами подібні місця вважаються під надійною охороною нечистої сили…
‒ Звичайно, ні, ‒ перебиває мене Роман, в його голосі бринить зверхність. Він трохи підтягує светра і я помічаю за його поясом руків’я пістолета. ‒ Не вірю в забобони та містичні нісенітниці, а з людьми завжди можна якось поладнати…
Товариш раптово змовкає. По зосередженому вигляду здогадуюсь, що він до чогось напружено прислухається. Проте окрім легенько потріскування гілок у багатті та прискореного стуку власного серця я більше нічого не чую. Навіть осоружний пугач мовчить, наче остерігається чогось лихого.
***
…Пиво, після третього кухля, здається майже солодким, гамір від теревень довкола відступає на край свідомості, тіло охоплює приємна млість. Усі проблеми починають здаватися не такими вже й значними. Подумки хвалю себе за те, що вирішив присвятити вечір відпочинку, а не самоїдству ‒ тобто тому, чим регулярно й успішно я займався останні три місяці, залишаючись після роботи на самоті.
Як же добре людям, які вміють знімати стрес такою простою річчю, як алкоголь! Мене цей спосіб раніше взагалі не приваблював. Одначе, коли обставини складаються так, що постає вибір між гнітючою депресією і невеличким керованим запоєм ‒ я обираю останнє. Хоч і розумію, що завтра на мене очікує серйозне похмілля.
За мій столик підсідає огрядний бородань з пузатою пляшкою «Мартелю». Наливає тягучий янтарний напій в свій келих. Запитально дивиться на мене. Я хитаю головою. Ненавиджу коньяк, від однієї думки про нього мій шлунок корчиться в спазмах.
‒ Не хочеш ‒ мені більше зостанеться, ‒ каже товстун і поволі, явно смакуючи, випиває першу порцію. ‒ До речі, мене звати Артур.
Добре хоч не лізе в бійку, щоб примусити до спільної випивки.
‒ Олександр, ‒ обмінююсь з ним люб’язністю. Дуже сподіваюсь, що на цьому наше спілкування закінчиться. Мені взагалі нецікаво базікати з подібними особами.
‒ Жінкам від нас треба тільки одне ‒ гроші! ‒ заявляє мій новий знайомий, наливаючи собі знову. ‒ А те, що у чоловіка робиться на душі їх узагалі не цікавить.
Для кращої ілюстрації почуттів Артур б’є себе кулаком в груди і тяжко стогне.
І навіщо я сюди прийшов? Щоб вислуховувати те, що є болісним і для мене?
‒ Я ж силкуюся, працюю. Всю зарплату віддаю, а їй усе не догода, ‒ голос у огрядного дядька стає плаксивим. Він підсувається ближче, мало не дихаючи у моє вухо.
Роззираюсь довкола: всі столики зайняті, за ними сидять не менше двох-трьох відвідувачів. Тільки у протилежному кутку, в напівтемряві, хтось займає місце наодинці.
‒ Знаєш, вона сказала, що піде до іншого, ‒ нав’язливий сусід хапає мене за рукав, щоб утримати увагу до своїх проблем. ‒ І я їй вірю! Вони всі та-а-акі егоїстки!
Щемить серце. Бо зі мною вже три місяці, як порвали стосунки. Може і через гроші. У житті все так взаємозв’язане, наче у комп’ютерній програмі. Кохана хоче, щоб ти їй приділяв більше уваги? Значить на роботу залишається менше часу і отримуєш менше грошей. Без дорогих подарунків та ресторанів побачення стають не такими яскравими. А коли зосереджуєшся на праці ‒ кохана сумує й підозрює у зраді!
Раптом помічаю, що той одинак за дальнім столиком подає мені знаки рукою. Махаю у відповідь. Ось і пристойний привід покинути надокучливого бороданя. Підвожусь і нетвердою ходою простую через усю залу. Ймовірно мене з кимось спутали, адже я тут буваю рідко. Та зараз мені на це начхати. Головне, що відкараскався від скиглія, якого, на мою думку, й так занадто довго ще якась жінка терпить.
‒ Сашку? Скільки літ, скільки зим? ‒ дивується чолов’яга, що сидить на самоті. Упізнаю давнього товариша, з яким разом знімав кімнату, коли ще вчився в університеті.
‒ Романе? Не може бути!
Ми обіймаємось, плескаючи один одного по плечах.
‒ Ти майже не змінився, ‒ каже Роман, всаджуючи мене біля себе й підливаючи горілки у мій надпочатий кухоль пива. ‒ Ну, розповідай! Як життя? Чим займаєшся?
‒ Та так, ‒ знизую плечима. ‒ З комп’ютерами працюю. Системний адміністратор в одній фірмі. Інколи беруся за сторонній підробіток.
‒ І добре платять?
‒ Вистачає. А постійно їсти хліб з маслом навіть шкідливо! ‒ жартую я.
‒ Ти ж відмінник! Невже не вигадав, як менше працювати, а більше одержувати?
‒ А ти як? Археологи зараз у ціні? ‒ перевожу розмову з неприємної для себе теми. Роман закінчив історичний факультет. Щоправда вчився він не дуже, хоч здібності у нього були. От тільки довго зосередитись на чомусь одному в нього не вистачало терпцю.
‒ Дивлячись які, ‒ загадково відповідає він. ‒ Особисто мене зараз усе влаштовує. А незабаром, гадаю, буде ще краще.
‒ Круто! А для мене не знайдеш якоїсь роботи? ‒ зазвичай в тверезому стані мені було б незручно про таке прохати. Але випите пиво розв’язує язика і таким сором’язливим, як я. ‒ В мене скоро відпустка… Хочу спробувати щось нове.
‒ А чого ж, можна, ‒ після роздумів погоджується Роман. ‒ Надійний напарник нікому не завадить. Тільки мусиш мене слухатися краще, ніж дитятко мамки.
‒ А це… без криміналу? ‒ про вся випадок перепитую я.
‒ Якщо не зловлять ‒ то без, ‒ хитро всміхається товариш. ‒ Ти за кого мене маєш? Я ‒ серйозний науковець, мене знають багато поважних людей. Навіть зі штатів прилітають на консультації. Втім, якщо боїшся ‒ не вмовлятиму! Вирішуй!
‒ Гаразд. Згоден, ‒ киваю я, хоч погане передчуття й шкребеться на денці душі…
***
Товариш знаками показує слідувати за ним. Йдемо до великого дуба, що росте неподалік. Ховаємося за стовбуром. Вузлувата кора дряпає шкіру долонь. З нашої криївки добре видно галявину з вогнищем посередині. Полум’я ще має поживу, але якщо не підкидати дрова, то незабаром згасне. А залишатись у повній темряві мені не хочеться.
На кого чи на що ми чекаємо? І що мені робити, коли воно навідається?
Зненацька помічаю темну постать у довгому, мало не до землі, одязі. Вона стоїть з протилежного від нас боку багаття. Саме на тому місці, де я сидів. Здається ця проява виникла нізвідки. Тільки що дивився ‒ не було, а за мить ‒ уже є… Відчуваю, як від переляку терпнуть кінцівки, і наче міцний обруч стискає горло. Кортить закричати й дременути куди подалі. Проте це тепер понад моїх сил.
Жахіття мені часто сняться. І в них я такий же безпорадний та знерухомлений, як зараз. Отже слід трішки потерпіти і я обов’язково прокинуся. Ще й посміюся над собою потім… Але якщо все це діється наяву, то справи наші кепські. Позираю на друга. Хоч він і поруч, але в темряві не можу розгледіти його обличчя. Може саме тепер і варто діставати зброю? Інколи один її грізний вигляд може змінити наміри супротивника.
‒ Во ім’я духа доброго й духа злого! В-виходьте! ‒ здригаюсь від низького розкотистого голосу. В ньому бринить така впевненість, що ми підкоримось, наче він усе життя звик наказувати і не потерпить відмови. ‒ Інакше більше мене не побачите.
Хм-м-м! Наче я його прохав до нас серед ночі підкрадатися! Щось тут не так!
Тим часом Роман повагом виходить із-за стовбура на галявину. Поправляє одежу, обтрушує бруд зі штанів. І взагалі поводиться так, наче нічого особливого не трапилось. Ну й титанова у нього ж витримка! Слухаючи його історії про археологічні мандрівки, я вважав, що друг частенько прикрашає факти яскравими побрехеньками, як він це колись робив у юності. Однак зараз я готовий вірити йому на всі сто відсотків.
‒ І вам доброго здоров’я! Вже гадав, що не прийдете, ‒ відповідає мій товариш, наближаючись до чужака. ‒ Бо, щоб призначити зустріч у такому місці треба мати вагомі причини… Або гарне почуття гумору!
‒ Ми ніколи не порушуємо своїх слів, ‒ постать у чорній халамиді здається роздратованою. ‒ Такі бажаєш спізнати найдорожчий скарб? Все зважив?
‒ Якби сумнівався ‒ мене тут не було б, ‒ зауважує мій друзяка.
‒ А я не лише тебе запитую, ‒ чужак підіймає руку, вказуючи довгими кістлявими пальцями у мій бік. З моєї хованки у відблисках полум’я вони здаються білими, наче належать мерцю. ‒ Ось він ‒ також добровільно на це погоджується?
Нічого не розумію. Роман мене ні про що подібне не попереджав.
‒ Сашку, ходи сюди. Є розмова, ‒ зве мене мій роботодавець.
Дуже не хочеться покидати криївку. Відчуваю, що мене змушуватимуть до чогось недоброго. І чому я в тому барі не залишився разом з бородатим скиглієм? Ну, став би йому суперечити. Доводити, що жінки всі різні, як і чоловіки. Може би й отримав в пику. Хіба то було б так погано, як зараз? Роман знайшов би іншого наївного простачка для своїх небезпечних пригод. Жаль, що моя мудрість проявляється лиш заднім числом…
‒ Я згоджувався тобі допомагати в археологічній розвідці, ‒ про всяк випадок нагадую йому нашу домовленість, виходячи до світла на здерев’янілих ногах. ‒ Ну і в різних побутових справах, як буде потреба…
‒ Послухай, друже, ‒ перебиває мене товариш, в його голосі звучать винуваті нотки. ‒ Я добре знаю, що просто дістатись до цієї глухомані ‒ то вже справжній подвиг для тебе. Якби я розповів все інше наперед ‒ ти обов’язково б відмовився.
‒ Це точно, ‒ киваю я. ‒ Не люблю ризикових справ.
‒ Тому до скону тягтимеш лямку на передбачуваній, але копійчаній роботі, якщо не зрозумієш, що такий шанс як зараз ‒ дається раз у житті, ‒ передрікає Роман і на його слова моя душа відзивається гострим болем. ‒ Й не використати його ‒ гріх!
З хвилину обмірковую почуте. Що би не вирішив ‒ все-одно шкодуватиму, або за тим, що вчинив, або за тим, що побоявся зробити. Нарешті запитую:
‒ Що від мене вимагається?
‒ Бути готовим і до життя, й до смерті, ‒ врочисто повідомляє чужак в чорній одежі. Обличчя його заховане під великим каптуром і я не можу з впевненістю сказати, чи це взагалі людина. І вже точно не схоже, що він уміє жартувати.
***
Рухаємось услід за чужинцем, підсвічуючи собі ліхтариками. Дивно, та провідник не використовує ніякого освітлювального приладу. Він пересувається в нічному лісі так впевнено й швидко, наче це міський тротуар серед білого дня. Нам навіть важко за ним устигати. Ще й на плечі тисне ранець з харчами, а під ноги постійно втрапляють кляті гілки. Раз-по-раз стираю рукавом рясний піт з чола.
‒ Куди йдемо? ‒ запитую так тихо, що мене має чути лише товариш. Адже розмовляти з істотою, яка ймовірно бачить у темряві ‒ зовсім не хочеться.
‒ Десь тут є щось на зразок древнього капища, ‒ шепче мені у відповідь Роман. ‒ Підземного. Принаймні так мені розповідав один знайомий. Він ще патякав, що ці сектанти віддавна поклоняються якійсь нечесті, мало не самому дияволу. Практикують людські жертвоприношення. Але то все ‒ вигадки. Напевно для того, щоб ніхто зайве не пхав сюди носа. А от щось дорогоцінне у них має бути. Нутром чую!
Шпортаюсь, хоч під ногами зараз рівно. Я не віруючий, та все-одно звістка не з приємних. На світі є ще багато незвіданого. А як справді комусь вдалося встановити зв'язок із силами, непідвласними нашому розумінню?
‒ Та не бійся! ‒ підбадьорює мене напарник, кидаючи погляд на провідника. Втім, тому взагалі не до нас: він жодного разу не озирнувся перевірити, чи його підопічні не відстали. ‒ Стародавні культи ‒ суцільний примітивізм. Шанують ідолів, духів предків чи тотемні тварини. Не здивуюсь, якщо вони поклоняються такому ж чорному метеориту, як мусульмани у Каабі. Або якій-небудь тисячолітній кам’яній бабі.
З його то досвідом у таких справах всі релігії видаються лише фантазіями про створення світу та про здатність людини вмилостивити вищі сили подарунками чи гарною поведінкою. Я не дуже розуміюсь на теологічних питаннях, отож вирішую за краще не суперечити професіоналу. Головне, щоб нам справді не випустили тельбухи, нехай і в ім’я якось славетного божества. А все інше я вже якось перетерплю.
Поспішаємо за сектантом, хоч насправді я був би не проти загубитися по дорозі. Але Роман, який замикає нашу групу, підганяє мене уперед легенькими стусанами. Ми кілька разів змінюємо напрям руху. То деремося вгору, то мало не скочуємося в якесь урвище, або перескакуємо струмок... Можливо провідник просто водить нас по колу, щоб заплутати й не дати запам’ятати дорогу до його обителі?
Коли над верхівками дерев починає світлішати ‒ ми нарешті зупиняємось. Чомусь зринає в свідомості прочитана ще в дитинстві казка, де зі сходом сонця нечиста сила зникає й залишає в спокої бідолашних героїв. Чоловік у довгій чорній, схожі на ту, що носять монахи, одежині стає навколішки перед величенькою брилою. Помічаю на ній по краям два заглиблення, наче для рук. Й справді він кладе туди свої долоні.
Відсапуюсь, знімаючи рюкзака. Роман робить так само. Нам вкрай необхідно зробити привал. Ноги гудуть і ниють. Та й поновити сили їжею не завадить. Здається, що за цей нічний марафон я спалив калорій більше, ніж за весь минулий рік. Однак сподівання на перепочинок марні. Не розумію, як наш провідник самотужки зсуває здоровезний камінь. Під ним зяє величенький отвір, в який пролізе і людина.
‒ Ласкаво прошу! ‒ адепт невідомого мені релігійного культу вказує вниз.
Кружельцятко світла ковзає по його каптурі, вихоплюючи обличчя. Мало не впускаю додолу свого ліхтарика. Такого старезного дідугана я ще не видів. Йому напевно років зо сто. І як він узагалі не розсипався досі на порох? На тлі суцільних зморшок вирізняються колючі очі. Вражає їх бляклість. А ще відсутність вій та брів. Невже моє припущення, що ця істота ‒ не зовсім людина ‒ має право на існування?
‒ Тільки після вас, ‒ ставить умову підозріливий Роман.
‒ Я маю зачинити хід, ‒ каже провідник. ‒ Не думаю, щоб вам це було під силу.
‒ А навіщо це робити? Ми ж ненадовго, ‒ пробую я вмовити господаря підземелля залишити нам можливість для відступу. Або для втечі, це вже як рахувати.
‒ Вийдете звідси іншим шляхом. Якщо витримаєте випробування, звісно.
Після такого пояснення кортить запитати, що буде з нами в разі невдачі, та нетерплячий Роман підштовхує мене в спину. З отвору тхне застояним повітрям. Висвічую круті сходинки, які губляться десь в глибині. Почуваюсь, наче Ніл Армстронг перед першим кроком на поверхню Місяця. Хоч би не впасти, інакше точно шию зламаю. Обережно спускаюся, опираючись руками на стіни. Позаду напружено сопе товариш.
‒ Світло чи пітьма, небо чи земля, минуле чи майбуття, ‒ речитативом волає дідуган якусь чудернацьку молитву, ‒ радість чи горе, суша чи море…
Щось дуже знайоме вгадується в цих словах. А що саме ‒ згадати не можу.
Потім над головою лунає потужний гуркіт. Мимоволі пригинаюсь та озираюсь. Отвір і справді перекритий. Однак фокус у тому, що провідник залишився назовні. Ми ж відрізані від світу такою брилою, що й наші голоси з-під неї ніхто не почує. І єдиний шанс врятуватись ‒ рухатись у підземелля з надією, що знайдемо вихід в іншому місці.
***
Шкода, що нікого з рідні я не попередив куди їду. І якщо станеться найгірше ‒ ніхто не знатиме в якому чудернацькому склепі поховані мої останки. Роман довго й барвисто лається, використовуючи термінологію різних релігій. Не будь я настільки пригніченим жалюгідним становищем, то щиро позаздрив би його ерудиції. Мій друг спересердя навіть грюкає руків’ям пістолету по кам’яному «люку».
‒ Гайда до їх кубла! ‒ роздратовано командує дипломований історик, переконавшись в марності спроб визволитись із пастки. ‒ Зараз ці гаспидові діти отримають таке добряче причастя, що довіку мене пам’ятатимуть!
Спускаємось в невідомість. Намагаюсь ступати обережно: один невірний крок і полечу вниз сторч головою. Щоб відволіктися від депресивних думок, рахую кляті східці. На жаль, на другій сотні збиваюся. Нарешті екзекуція закінчується й остання сходинка залишається позаду. Далі ‒ довгий горизонтальний коридор.
Через сотню метрів тунель виводить нас до величезної печери, за розмірами схожої на столичну концертну залу. Не вистачає тільки крісел з глядачами. Вожу ліхтариком навсібіч: ніде жодної душі. Пустка. Тишу порушує тільки відлуння від наших кроків.
Звертаю увагу на стіни, вкриті видряпаними на них малюнками. Яка ж краса! Ось тут зображено стадо биків з величезними рогами, трохи далі ‒ приготувався до стрибка тигр з довгими, схожими на кинджали, іклами, а за ним видно, як натовп голих людей з дрючками в руках оточує волохатих слонів з розлогими бивнями.
З першого погляду скидається, що все це малювали діти. Придивляюсь уважніше і у свідомості зринає здогад ‒ то справа рук наших пращурів. Техніка виконання й сюжети картин свідчать: переді мною мистецтво такої сивої давнини, в порівнянні з яким Єгипетські піраміди чи навіть Стоунхендж ‒ ще досить юні споруди.
‒ Схоже я бачив у гротах Кам’яної Могили неподалік Мелітополя, ‒ зауважує Роман, і собі роздивляючись підземну галерею. ‒ А про це місце ще ніхто не знає. Справжня сенсація! Шкода, що на цьому великих грошей не зробиш. Десь тут має бути справжній скарб. І присягаюсь усіма грішниками, що знайду його!
Але спочатку ми вирішуємо відпочити й підкріпитися бутербродами. Згідно годинника вже давно настав ранок. Десь там, нагорі, весело співають пташки, ясно світить сонце, а тут все таке ж, як і тисячоліття тому. Надійно приховане від стихійних лих та плюндрування. В глибині душі відчуваю щось на зразок вдячності до теперішніх господарів підземелля за їх турботу щодо збереження художньої спадщини людства.
Ймовірно колись, посеред цієї печери, відбувалися таємні магічні обряди. Можливо саме на цьому місці, де я жую хліб з шинкою та сиром, мій пра-пра-пра-багато-разів-прадідусь вирішував важливі питання війни й миру. Дебатував стосовно перспективи використання нового винаходу ‒ колеса. А моя пра-пра-пра-багато-разів-прабабуся сварила його, за те, що він так пізно вертається з полювання додому.
Після сніданку ретельно озираємо галерею, намагаючись відшукати бодай ще один коридор, який вивів би нас до омріяної свободи. Проте нічого подібного не трапляється й мене охоплює сум. Навіть Роман виглядає розчарованим. Щоб остаточно впевнитись ‒ робимо ще два обходи по периметру, перемацуючи в стінах мало не кожну тріщину.
Невже нас підло пошили в дурні? Про всяк випадок обстежуємо й центральну частину підземного святилища. Дивує рівна підлога, певно її «відшліфували» голими ступнями численні відвідувачі в далекому минулому. Посеред печери знаходиться невеликий кам’яний підмурок. Щось на зразок вівтаря для жертвоприношень. На ньому зображено два черепи: один ‒ червоною, другий ‒ чорною фарбою.
Підкликаю Романа. Показую на малюнки. Він роздратовано хитає головою.
‒ Треба вертатись назад, ‒ пропонує мій товариш, присідаючи на вівтар. ‒ Спробувати якось підважити ту брилу. Інакше тут довго не протягнемо.
Знічев’я вмощуюсь поруч з товаришем. І наступної миті через моє тіло мовби проскакує потужний електричний розряд. А заразом навколо нас, наче в якомусь фантастичному фільмі, раптово змінюються декорації. Ми у тій же печері, тільки оточені щільним колом людей у звіриних шкурах. Їх руки стискають списи, а декотрі тримають ще й палаючі смолоскипи. На обличчях дикунів проступає острах та праведне обурення.
Вскакую на ноги, піді мною щось тріщить. Та це ж купа людських черепів! Білувато-сірих, з гротескними посмішками. Деякі з дірками на потилиці, лобі чи на скронях. Озираюсь на товариша. В нього від усього побачено округлюються очі.
***
Щипаю себе за плече ‒ боляче! Реальність того, що відбувається не підлягає сумніву ще й з причини неймовірного лементу, від якого у мене закладає вуха. Плем’я так голосно репетує, наче узріло перед собою не людей, а гидких демонів.
Хоча, чого дивуватись? Хіба не так само реагував би наш пересічний православний люд, якби в розпал врочистого богослужіння посеред церкви нізвідки з’явилися б чужинці в чудернацькому вбрані? Таких приблуд справжні віруючі одразу охрестили б не інакше, як прислужниками сатани, зі всіма моральними та правовими наслідками.
Роман, нервово шарпаючи на собі одяг, витягує із-за поясу пістолет.
Кидаюсь до нього, намагаючись зашкодити зняти запобіжника:
‒ З глузду з’їхав? На всіх набоїв не вистачить, тільки накличемо на себе їх гнів.
‒ Це світ навколо втратив клепку, а не я, ‒ відказує напарник хрипким голосом. ‒ По-твоєму, ці варвари ще спокійні? А ну, пусти! Дай хоч одного прикінчити!
Борюся з Романом, аж поки він не вгамовується. Відбираю зброю від гріха подалі. Тим часом люди навколо потроху змовкають, зате починаю ритмічно грюкати низом списів по підлозі. Відчуваю себе в центрі ритуального дійства. І накивати п’ятами звідси немає ніякої змоги. Та й куди? В хащі, до шаблезубих тигрів чи мамонтів? Краще вже богові душу віддати тут, серед представників свого виду.
‒ Що далі? ‒ питаюсь у товариша. Він пригнічено мовчить. І взагалі здається, що друг юності настільки приголомшений халепою, що втратив звичне самовладання.
Озираюсь на вівтар. Треба повторити все, що ми чинили першого разу. Може часовий перехід працює і ще в якійсь бік, або хоча б поверне назад. Помічаю на кам’яній поверхні вже чотири мальовані черепи. Два червоних та два чорних підряд.
Що б це значило?
‒ Мерщій сідай так, як раніше, ‒ гукаю до Романа. На щастя він розуміє, що я маю на увазі, й хутко виконує прохання. Я сам роблю те ж саме.
Одначе не відбувається нічого. Було наївно сподіватися, що процес переміщення запускається в різні боки однаково. Знову підвожуся на ноги.
І навіщо тут накидано черепів? Тільки заважають.
Стоп! А якщо вони тут для справи? Ще й на вівтарі їх намальовано вдвічі більше, ніж у моєму часі. Може для того, щоб запрацювала магія транспортування слід покласти потрібну їх кількість на поверхню жертовника?
Напевно в товариша виникають подібні думки: не змовляючись ми підіймаємо з підлоги й ставимо на узвишення дві найбільш цілі черепні коробки та примощуємося поруч із ними. Зажмурююсь в очікуванні чуда.
І знову нічого не виходить.
***
А публіка навколо явно прагне яскравої розв’язки. За командою статного чолов’яги в медвежій шкурі, напевно вождя чи шамана, його побратими наставляють на нас списи. Одні з них заточені досить вправно, інші ‒ як-небудь, а до деяких міцно прив’язані гострі кам’яні наконечники. Почуваюся, наче бідолашний бик перед коридою. Здається, що виходу просто не існує і нас очікує безславна загибель.
У мого друга підкошуються ноги і він осідає на підлогу, спираючись спиною на вівтар. Роман закриває обличчя долонями й щось гаряче шепче. Можливо, першу й останню в житті молитву. Що ж, в критичні моменти багато хто навертається до бога. Парадокс у тому, що він раніше відкидав саму можливість існування містичного, а тепер, коли особисто стикнувся з ним, його охоплює розгубленість та розпач.
А мою душу крає підозра, що я опустив щось вкрай важливе.
Думай! Думай! Добре думай!
Кажуть, що перед смертю все життя пролітає перед очима. Перед моїми проскакують тільки останні його фрагменти.
«Во ім’я духа доброго й духа злого!»
«Бути готовим і до життя, й до смерті…» ‒ згадуються слова провідника.
«Світло чи пітьма, небо чи земля, минуле чи майбуття, ‒ речитативом волає страхітливий дідуган, ‒ радість чи горе, суша чи море…»
І зображення червоних і чорних черепів на вівтарях з двох історичних епох.
«Два кольори мої, два кольори» ‒ звучить в голові приспів з відомої пісні.
Співставляю малюнок на жертовнику у моєму часі з кількістю наших голів.
І раптом, наче з багатьох елементів пазл, складається геніальний здогад.
Всі ці речі об’єднує… бінарний код! Одиниця й нуль!
Найелементарніша система числення, яку покладено в основу роботи комп’ютерів. Можливо вона лежить і в основі магії? Чи взагалі в основі світобудови?
Значить сакральним і одночасно рятівним для нас числом має бути...
Серце шалено калатає. Знаю, що другого шансу мені не дадуть. Тремтячими руками викладаю на священне місце один по одному ту кількість черепів, яка за моїми підрахунками записана у малюнку. За винятком двох. З останніх сил підтягую друга на вівтар. Поспішно всідаюсь і собі. Тепер усе! Хоч би спрацювало!
Яка ж феноменальна іронія долі! Мені, системному адміністратору зі стажем, доводиться рятувати життя за допомогою магічного діяння…
Це останнє, що я встигаю подумати в тій печері, бо вже наступної миті вітерець куйовдить моє волосся, на щоці відчуваю сонячне тепло, а легені наповнює свіже повітря. Ми знаходимося на лісовій галявині, поблизу вчорашнього вогнища. Всі речі, що не встигли прихопити з собою, валяються на тих же місця, де їх і полишили. Наприклад, брудний казанок. І я навіть знаю, чия черга його чистити.
‒ Хвала всім богам на віки вічні! ‒ життєрадісно горлає Роман, вклякаючи на коліна. І одразу, наче пригадавши щось важливе, починає метушитись, нишпорити у траві навколо себе. ‒ А де ж найдорожчий скарб? Той стариган обіцяв! Ти ж свідок!
Широко всміхаюсь.
Цікаво, коли друг зрозуміє, що ми володіємо ним від народження?
|
|
|
|
Время приёма: 16:32 22.03.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев