07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс горору Фінал

  Количество символов: 24544
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq023 Дощ


    

    Сірий знає, я не хотіла вбивати хлопчика.
     
    Він повільно осів на кахельну підлогу. Кров поштовхами випливала з рани, розливаючись багряною калюжею по білій плитці. Кров, червона на білому. Густа, схожа на томатний сік. Як же багато її в хлопчині! Я випустила ножа, опустилася на коліна, не в змозі відвести погляду від його обличчя.
     
    Не розумію, що на мене найшло? Майже й не пила, лише пропустила чарку-другу. І настільки противно стало, нудно. Набридло все. Життя моє нікчемне згадалося. І Кірька. Знала ж: якщо про Кірьку подумаю, то йти пора. Але залишилася. Кивнула бармену. Він мужик здогадливий, мовчки підсунув чергову дозу пійла. Мене тут знають, питань зайвих не ставлять.
    Взяла склянку, покрутила, піднесла чомусь до носа, понюхала і перекинула залпом. У шлунку розгорівся вогонь. Запекло занадто різко, неправильно, навіть сльози на очі навернулися. І кашлем накрило. Закуски немає як на зло. Вдихнула в нечисту манжету, занюхала, і полегшало. Поруч тінь майнула - хтось сів за стійку. Я головою покрутила, як би ненароком, щоб розглянути. Треба ж, дитина зовсім. Ну, думаю, куди ти лізеш, Сірий тебе розбери. У кращому випадку поженуть, а в гіршому проблем не оберешся.
    Він нахилився до бармену, прошепотів йому щось на вухо так тихо, що слів не розібрати, і браслет показав. Бармен інфу прочитав, налив дві порції. Значить не хлоп'я, повнолітній буде.
    Хлопчина повернувся до мене, підсунув чарку, бери мовляв, пригощаю, і посміхнувся. Мене аж пересмикнуло. Що він собі дозволяє? Я йому в мамки годжуся, негідник безсовісний. Нахабний, не боїться. Такі зазвичай до багатеньких підсаджуються, за частуванням, а цей... Нетиповий якийсь, універсал чи що? Зиркнула на всі боки, чи не бачив ніхто. Бармен як раз відвернувся і старанно протирав склянки. А в залі людей небагато, час пізній, кожен сидів про свої проблеми думав. Збиралася я грубість хлопчині сказати. А потім руки його помітила і осіклася. Кірькіни руки. Довгі пальці, тонкі зап'ястя, вузькі долоні. Музикант або гравець? Кірі був музикантом.
     
    Дивиться хлопець на мене і сміється. Не ховається, навпаки, посміхається як на показ. В душі лють закипіла, і така злість мене охопила. Гадство яке! Це сученя живе-здорове, а мого хлопчика загубили. За Кірьку прикро стало. Не був він голубком, і повією не був, але хіба доведеш. Та й пізно, що вже тепер. Зціпила зуби до скреготу. І рука сама за пазуху полізла.
    Хлопчисько не випив пійла, навіть не пригубив. Глянув спідлоба, встав, але не до дверей попрямував, а в бік вбиральні. Мені б зупинитися, відпустити, але відчула себе собакою скаженою, що з ланцюга зірвалася. Розлютив він мене. Було в ньому щось неправильне, не одразу зрозуміла, що саме. Вихопила ніж, Кірькін, між іншим, і рвонула за ним. Пам'ятаю коридор напівтемний, надривно миготливу лампочку і тендітну фігурку, що віддалялася. Хлопчисько, витончений не по-чоловічому, з цих... і руки в нього Кірькіни.
    Блиснув сліпучий спалах, іскри полетіли зі стелі, і більше нічого, на очі ніби пелена впала. Прийшла до тями в сортирі. В руках ніж, закривавлений, і хлопчисько поруч. Куртка порізана. І рани, багато ран. Невже це все я? Хлопець мовчав, дихав важко і не падав, притулився до немитої стіні. Побілілі пальці ковзали по кахлю. Хлопчина сповз на підлогу. 
    Не забуду цей погляд. Дитяче здивування в широко розплющених очах. Нерозуміння, що все скінчилося. 
    Заціпеніла та визиралася на закривавлене лезо і руки свої, насилу усвідомлювала, що сталося. Випустила ножа, опустилася поруч з хлопцем на коліна. Обхопила його голову і дивилася невідривно, не в змозі відвести погляд.
    Хлопчисько так і не вимовив ні слова, тільки видихнув. У повітрі повисло слабке «а-ах», виштовхнувши з рота тонку цівку крові. І очі. Світло-сірі, майже прозорі. Ще там, в барі, вони здалися дивними. У них, в глибині, зародилося по чорній крапці. Спочатку ледве помітною, немов хтось капнув темною фарбою на мокрий аркуш паперу, та чорнильна пляма почала розтікатися й поглинати райдужку. Очі змінилися в ту саму мить, коли життя покинуло його.
    Тут до мене дійшло, що пора тікати. І так пощастило, що ніхто не побачив. Підхопила ножа, поспішно витерла його серветкою і сунула до кишені. Виглянула в коридор. Тиша і напівтемрява. Світло із залу майже не досягало до сюди, а остання лампочка перегоріла. Рвонула до рятівної двері чорного ходу і поспішила в темряву провулка. Про тіло на кахельній підлозі старалась забути. Трупу нічим не допоможеш, а копам я не дамся. Що дивно: провини не відчувала. Наче сталося це не зі мною.
    Пробігши три квартали, зупинилася перевести дух. На віддалі чувся виття сирени. Знайшли хлопчика? Лівий бік пронизала біль, зігнувши мене навпіл, ниби у шлунку щось підірвалося. Чим вони розбавляють це кляте пійло?
    Злива все не закінчувалася, немов у небі зірвало кран. Трохи віддихавшись, підставила руки під холодні струмені. Дощова вода змішувалась з кров'ю і текла по пальцях. Плащ намок і повис безформною ганчіркою. Але дощ не змив кров з одягу. Підошва черевик давно продірявилася і з кожним кроком всередину потрапляло неабияка кількість рідкого бруду. Скоро комендантська година, на вулиці залишатися не рекомендується, пора додому. Тільки як Дереку показатися у такому вигляді? Потрібно переодягнутися, відмитися. Думка відвідати гарну приятельку здалася розумною. Подруга жила в самому низу, біля річки, недалеко від нас. Зручне місце, тихе. Про те, що моя поява викличе питання, я не подумала.
     
    Стежка потонула в чагарнику, колючі гілки били по обличчю, я посковзнулася, впала в розмокшу глину і засичала. Не вистачало ще й ноги поламати. 
    Будинок зустрів непривітною чорнотою вікон. Невже, нікого? Довго жала на кнопку і слухала тиху трель дзвінка, що розливалася за дверима. Під килимком біля входу виявився ключ. Подруга, як завжди, була передбачувана. Двері рипнули та відчинилися. Темно.
    - Гей, є хто-небудь?
    У відповідь тиша. Я помацала по стіні, торкнулась вимикача. Тьмяна лампочка висвітлила крихітну вітальню, нехитрий інтер'єр, невибагливі меблі, чорніючий зів каміна та самотню в'язку дров. Нічого незвичайного. Мерзлякувато та незатишно. Або це я так промерзла, що вся тремчу? Тільки зараз зрозуміла, що вибиваю зубами сильну дріб. 
    Обійшла будинок, кімнату за кімнатою. Пусто, ні душі. І запах неприємний. Вогкості чи що?
    
    Так, в першу чергу стягнути з себе мокрі брудні ганчірки та помитися. Відкрила кран і затримала подих. Вода була крижана. Схоже, надовго поїхали, якщо нагрівач відключений. Поплескати абияк, по-швидкому кров змила. Багато її виявилося. Одяг вирішила не прати, спалити в каміні, заодно і кімнату протопити, аж надто холодно. Одежу позичила у подруги. Стандартний набір був у кожного, і комплекцією ми з нею схожі. Вдяглася, розпалила вогонь і пішла на кухню за їстівним. Але пошук їжі результатів не дав. Зате знайшла пляшку зі спиртним і стакан. Похмуро всміхнулася: не наїмся, так нап'юся. Плеснула у склянку, зробила ковток, і знову всередині обпекло, на цей раз сильніше.
    
    Розмазала сльози, що по щоках бігли. Противно стало. Я ж не вбивця якась! Навіть тоді стрималася. Сірий знає, яких зусиль мені це коштувало. Нишпоркою стала, винюхувава, друзів вивчала Кірькіних, стежила за кожним. Всі такі правильні, що огидно. Але мала впевненість, що хтось із них доніс на дитину. Не такі вже й чистенькі вони виявилися. Приятель Кірін був голубком і мало не попався. Його батьки знали і мовчали. Я подумала тоді, вони на Кірьку провину спихнули, щоб свою дитину відмазати. Хотіла парубка покарати. Довго ходила за ним, виглядала, планувала. А потім представила мамку його горюющую і папаню, та й стрималася. Кірьку все одно не повернути. Чому зараз повело? Немов на маніячку перетворилася, що себе не пам'ятає. Але насправді ж, пам'ять втратила. Вибігла за хлопчиськом і прокинулася з ножем в руці. Як вбила не знаю.
    
    Кірькіна матуся, співачка, одного разу не повернулася додому. Тоді люди часто пропадали. Кірьці й року не виповнилося. Малий відчайдушно плакав, довго. Весь будинок чув, але ніхто не наважувався зайти. Я першою не витрималася, не залізна. Зігріла його, заколисала, поки не заснув у мене на руках. Намагалася матусю розшукати, але мені сказали: забудь, сенсу немає. Зітхнула, подумала, та й забрала хлопчика собі, статус самотньої матері отримала. 
    Кірька невеликий такий був, писклявий. Пам'ятаю: розплачеться, платівку заведу, він і затихне. Лежить собі, слухає, посміхається і бульбашки пускає. Пообіцяла, що зі шкури вилізу, а у Кірьки все буде. У Бюро заради нього пішла. Хоч і собача це робота, але в Бюро платили добре. Кар'єрою зайнялася, тут і Дерек з'явився. Начальником моїм був. Раз на ніч залишився, інший. Думала нічого серйозного не вийде. Так, заради посади, щоб утриматися. А він реєстрацію запропонував, щоб все по-чесному, як у людей. І з Кірькою порозумівся. Ну, я і здалася. Це потім проблеми пішли, коли хлоп'я підріс. Музика Дереку не подобалася і те, що Кірька постійно грав.
     
    Час був йти додому, але важким каменем навалилася втома. Майже не міркуючи, допленталася до спальні, звалилася на злежале, що пахло сирістю, ліжко та вирубилася.
    Ранок зустрів все тим же проливним дощем. Чому в цьому триклятому місті завжди йде дощ?! Задумалася, коли я в останні бачила сонце? Виходило, так давно, що забула. Довго дивилася на залите дощем скло. Краплі стікали, набігали нові.
    Звідки стільки пилу на підвіконні? Помацала нерівну поверхню. Пальці вкрилися чорним брудом. Так тут малювати можна! У кімнаті не прибрано і на кріслах чохли, ніби господарі з'їхали. Знизу почувся шум. Ох ти ж, Сірий забирай, господарі повернулися, а я тут тиняюся. Швидко спустилася по сходах, намагаючись не шуміти. Ось зараз дійду до дверей, і...
     
    Він з'явився на порозі кухні. Хлопчина. Ага, той самий. І тепер мовчки дивився на застиглу мене. Якби не знала, хто він насправді, то вирішила б, що переді мною звичайний підліток, що випадково зайшов до будинку моєї подруги. Намокла куртка, насунутий на очі капюшон. Обличчя, приховане в темних та чомусь мокрих пасмах. З волосся капала вода. Блідий, але нинішня молодь не відрізняється здоровим кольором обличчя.
    - Навіщо прийшов?
    Він знизав плечима: - Куди мені ще? Більше нікого не знаю.
    - Ти ж мертвий.
    - Мертвий, - погодився і моргнув. Очі великі, чорнющі, як дві вуглинки. Але живі. Побий мене Сірий, живі.
    Принюхалася. З кухні потягнуло запахом їстівного. У животі зрадницьки забурчало.
    - Снідати будеш? - поцікавився він, як ні в чому не бувало.
    Попленталася на кухню, жерти і правда хотілося. Не встигла сісти за стіл, як хлопчисько поставив переді мною тарілку з яєчнею і чашку бурою чайної рідини. Я знову відчула озноб, обхопила чашку двома руками. Гаряча. Сьорбнув, подумав, що, напевно, сходжу з розуму, або що саме так виглядає розплата. Наступна думка була про продукти. Де він їх узяв? Вчора тут не знайшлося ні крихти, чи я погано дивилася?
    Руки трохи зігрілися, я відпустила чашку. Стіл брудний, водою залитий. Та й на підлозі калюжа. Перевела погляд на хлопця.
    - Ти чого мокрий весь? - Нічого розумнішого запитати в голову не прийшло.
     - Дощ, і ... - він винувато розвів руками.
    - Ти помер під час дощу, - здогадалася я.
    Хлопчина кивнув, сів навпроти, відкинув капюшон. Вода стікала з волосся, яке в ту же мить знову наповнювалося вологою, ніби знаходилися ми з ним не в кімнаті, а там, знадвору.
    - Їж, давай, - пробурчав він.
    - Дбаєш чи що? Як звати?
    Він не відповів. А я мало не попросила скласти мені компанію. Їсти раптово перехотілося. У шлунку знову виникла неприємна печія. Я піднялася.
    - Гаразд, ти це ... бувай. Я піду?
    Хлопчина промовчав і навіть не подивився в мою сторону, коли виходила.
     
    Кірьці чотири виповнилося, коли у нас з'явилася скрипка. Сусід залишив. Хороший чолов'яга був, тихий. Взяли ні за що. І як відчував, що прийдуть. Покликав мене попрощатися. Скрипку простягнув. Візьми, каже, цінна вона. Я додому і принесла. Поклала на стіл, відкрила футляр Дереку показати. Він лаятися почав: навіщо тобі чуже барахло? А Кірька пальцем зачепив струну і весь аж засвітився. З тих пір займатися став. Вчителя йому знайшла, старого джу. Щоб не говорили, а джу в музиці знають толк. Кірька захопився не на жарт. Міг цілими днями не відходити від скрипки своєї. Вчитель сказав - душа музики у хлопця. Дерек люттю ісходив, та мені однако було, Кірьку все одно балувала. Своїх діток так і не вийшло мати. А Кірька ... Хоч і не рідний, а прикипіла до нього, як до сина.
     
    Брр. Як же холодно! Дощ затікав за комір. Я намагалася йти під прикриттям широких козирків будівель, але все одно промокла. 
    Що б таке розумне сказати Дереку в своє виправдання? Не з тих я, хто ночами вештається. Поки обмірковувала, дійшла до будинку. Поплескала по кишенях у пошуках ключа і не знайшла. Сірий мене забирай, одяг-то не мій. А ключ, мабуть, залишився в камінній золі. Мимоволі пошарила за пазухою, намацуючи металеву рукоять. І зітхнула з полегшенням. На місці.
    Ніж виявився у Кірьки під скрипкою у футлярі вже після того, як... і сам ліг до долоні. Зручний. Навіщо він знадобився Кірьке, розуму не прикладу. Не знаю чому, але сунула його у внутрішню кишеню. З тих пір і не розлучалася.
     
    Двері-то не замкнені. Штовхнула їх плечем, незграбно ввалюючись в будинок. Чомусь запаморочилось у голові. Ну зараз почнеться. Як відмазатися, так і не придумала. На кухні лунали голоси. Дерек і ще хтось. Зайшла, старанно зображуючи винну і обімліла. Чоловіче мій стояв посеред кухні з портфелем у руці, і якась шалава висіла у нього на шиї та пристрасно цілувала у губи.
    - Ах ти ж сволота! - вирвалося у мене.
    Кинулася на дівку, себе не пам'ятаючи, вчепилася їй у волосся. Дерек мене відтягнув і смачно так по обличчю заліпив. Я на підлогу впала. А він ногами - і в живіт. Скрутилась з шипінням від болю. У роті крові повно. А шалава заверещала, примовляючи:
    - Вріж їй ще, вріж!
    Дерек і врізав, аж в очах потемніло. А потім схилився наді мною. Викривлене гримасою обличчя було зовсім поруч, так що відчувався несвіжий чоловічий подих. І тут волосся у мене встали дибки. Не Дерек це. Схожий як брат-близнюк, але не Дерек. І кухня не моя. Я такі фіранки в житті не повішу. Що ж це я, зовсім з глузду з'їхала? Забрела в чужу хату, напала на господиню, скандал розвела. Мужик схопив мене за руки і потягнув на вулицю. З сходинок спустив так, що стрімголов покотилася, і двері зачинив. Сіла я в калюжу, скрутилась, під дощем. Лежу, вою, зуби вибиті спльовую. Живіт розболівся, неможливо терпіти. Ось зараз і помру. Потемніло в очах, і провалилася.
     
    Приходжу до тями в барі зі склянкою в руці. Порожнею. Проводжу язиком по зубах. Начебто цілі, і присмаку крові не відчуваю. Морда не болить, тільки в животі горить вогнем. Дивлюся на всі боки, нічого не змінилося. Ніби й не йшла никуди. А раптом?.. Качаю головою, буває ж, привидиться така гидота. Бармен ловить мій погляд, розуміє по-своєму і підсуває стакан з пійлом. Беру я його, принюхуваюся і сьорбаю ковток.
    Хтось сідає поруч. Повертаюсь. Хлопчисько. Куртка мокра, вода ллється прямо на барну стійку. І калюжа під ногами зібралася. А бармен крізь нього дивиться і не бачить. Мене пробиває холодний піт. Вирячуюся на хлопчину, очам своїм не вірю. А він посміхається і каже мені на вухо:
    - Ходімо звідси.
    - Ти мертвий, - шепочу.
    - Мертвий, - згідно киває.
    Погляд падає на бармена, а той - застиглий, дивиться в одну точку і не ворушиться. І тут зверху на мене щось капає. Одна крапля, інша, і вода як потече. Я голову піднімаю, а в стелі, ніби диріщу пробили.
    Відвідувачі в залі сидять нерухомо, обличчя їхні сірі, неживі. І дощ зі стелі ллється. Хапаюся за голову. А хлопчина, мене за рукав смикає.
    
    - Ходімо звідси, - повторив він наполегливо.
    Попленталася за хлопцем. Все одно дощ і всередині, і зовні. А то, що я розумом рушила, так не сумніваюся вже.
    На вулиці виявилося темно, як у сутінках і ліхтарі не горіли. Небо прорвало, вода лилася потоком. Я стиснулася вся і тремтіла, зуб на зуб не попадав. Хлопчина парасольку простягнув. Рукав задерся так, що видно стали браслетики. Багато різних, крім посвідчувального. Зітхнула: Кірі теж браслети любив - і прийняла парасольку з вдячністю. Ось як буває: життя його позбавила, а він турботу проявляє. Розкрила парасольку, а вода крізь тканину все одно протікає.
     
    Не розумів Кірька в сексі нічого, інтересу не мав. Його і дівчата не цікавили, не те, що хлопці. Для Кірі мого існувала тільки музика. Так, виглядав він інакше. Занадто крихкий, витончений, як для хлопчика. Худенький, високий. І руки. Пальці тонкі, довгі, породисті. А долоні настільки вузькі, що посвідчувальний браслет одягав не розстібаючи.
    
    Не відразу зрозуміла, що ми до будинку мого дійшли. Повернулась до хлопчині запитати и никого не побачила, пропав він, мов і не було. Що за маячня? Мабуть, допилася до білочки. Привидів бачу, сама з собою розмовляю. Правильно Дерек говорив: пора зав'язувати з пійлом. Скільки ж це я в барі простирчала? Невже, усю ніч? Тоді має бути ранок, але через клятий дощ не розбереш. На годинник глянула. Зупинився він. На одинадцяти стрілка завмерла, і тріщина через все скло. Я в цей час ще за стійкою сиділа. Накоїла, баба, справ. Дожилася, що в барі сплю, марю, і годинник розбила. Я здригнулася, відганяючи недавній кошмар.
    
    Будинок. Нічого незвичайного. Кожна цеглина знайома. Це уві сні мені власний будинок чужим здався. Відчинила двері, ключ в кишені знайшовся. А де ж йому ще бути? І плащ на мені мій, а не подруги.
    - Я вдома, - крикнула з порога.
    У відповідь тиша. Ну, звичайно, Дерек на службу пішов. І мені пора поспішати. Глянула на себе в дзеркало. Рожа опухла. Під холодну воду морду сунула, рушником розтерла. Тепер трохи нафарбуватися і зійде. Переодяглася я в усі свіже і в Бюро поспішила. Сніданок? Та обійдуся.
    Примчала в Бюро, добре, що йти недалеко. Охоронець біля входу нічого не сказав, навіть не подивився на мене, пропускаючи. І добре. Я мишкою пірнула до себе в комірчину і затихла. Сиджу, та не висовуюся. Насипала чайної суміші до чашки, окропом залила, цежу дрібними ковтками. Щось морозить мене, все ніяк не зігріюсь. Спохопилася, що таблетку випити забула. Дерек для мене заспокійливе дістав. Гарне. Чоловіче у мене турботливий.
    Сон вчорашній ніяк з голови не йде. Як та шалава чоловічка мого цілувала. Звичайно ж, це був Дерек. Через сон виглядав по-іншому. Гм. Знайома мордаха у дівки. Але ж я крім роботи мало де буваю. Сходити чи до архіва кадрів, в особистих справах покопатися? Сунула папку під пахву і пішла. Кадровичка в коридорі зустріла, кивнула їй, вітаючись. А вона не відреагувала та повз пропливла. Обличчя суворе. Що ж це я така непомітна сьогодні! Зате без зайвих питань, і в архіві нікого.
    Витягаю ящики і папки перебираю, одну за одною. Чого шукаю, сама не знаю. Все по датах та іменах відсортовано. Якщо і зустрічала дівку в Бюро, хіба її тут знайдеш. Сіла я за стіл кадровички, руки до волосся запустила. Досить дурницями займатися і пити теж вистачить. Підняла дупу, щоб до себе топати, і тут погляд на газетку впав. Вчорашня. А ось це цікаво.
    "Спасибі нашим спонсорам. Виховний центр дякує Бюро за фінансування", - йшлося у заголовоку. Виховний, як же. Примусово-виправний. Кірьку саме в цей центр помістили. Не знала, що заклад до Бюро відношення має. Сльози на очі навернулися. Витерла я їх і на фотографію під заголовком втупилася. На ній начальство наше і Дерек у тому числі. А ось ще одне фото. Дерек і директор центру. Руки тиснуть один одному. У статті пишуть, що Бюро рік як закладом займається. Це ще до того, як Кірьку туди направили. А чоловік про центр ніколи не згадував.
    
    Кірі не тільки по нотах грав, він імпровізував та музику складав. Вчитель пояснив: талант у дитини особливий.
    Відправили хлопця на примусове лікування. Строго з цим у нас, тільки натякни, доказів не потрібно. А після... Так і не знаю, що саме сталося. Знайшли Кірі в фонтані у дворі центру, з ножовими ранами. Пізно знайшли. Чи то сам впав, чи то зіштовхнули, але в фонтан він ще живий потрапив. Події тих днів до цих пір як в тумані. Пам'ятаю, що дощ йшов. Дощ, клятий дощ. І зараз іде.
    
    В архіві не тільки особисті справи зберігалися. Напала думка пошукати інформацію по центру. Пішла я до сусідньої зали. В цьому відділі порядок такий: документи потрібно замовляти, їх готують і видають.
    Архівіст виявився зайнятий, з тіткою розмовляв. Тітка, невдоволено лаялася, товстим пальцем в папірець тикала. Мене навіть не помітили, і двері до залу відкриті були. Ковзнула я тихенько всередину. Архів великий. Ряди зі стелажами. Назва центру відома, папка швидко знайшлася. І навіть не папка, а цілий ящик з різними паперами. Тут і фінанси - відклала в сторону - і список співробітників, що займаються закладом. Пробігла прізвища очима, знайшла Дерека. Тут з товщі паперів листок випав. Я нахилилася підняти, розгорнула, і перед очима все попливло. Пялюсь, а сенс в голові не вкладається. Копія заяви на Кірьку мого і підпис Дерека на ній. Не вірю, що він таке підписав, не міг.
    "Помічений в негідній поведінці. Виявляє нездоровий інтерес до представників своєї статі. Небезпечний. Потребує негайної ізоляції" Це Кірька-то?
     
    Опритомніла я. Папір згорнула і до кишені сунула. Йти потрібно, поки ніхто не застукав. Погляд за годинник зачепився, що на стіні висів. Робочий день закінчився годину назад. Як же довго я в архіві провела? Куди тепер додому, з Дереком відносини з'ясовувати, чи в центр відправитися, може ще щось накопаю?
    Коли вибралася з підземки, дощ вщух, крапав потроху. Іду і думаю, як на територію центру потрапити. Постояла біля дверей, пороздивлялась. Охорона всюди, не просочитися. Бачу - машина до воріт під'їхала і засигналила. Ворота повільно відкрилися. Поки охоронець з водієм розмовляв, я тихенько проскочити встигла. Зайшла і зітхнула з полегшенням - не помітили.
    Усередині двір і будинок півколом, на вікнах грати. Посередині двору ставок зарослий з фонтаном. Защеміло у боці - тут Кірі знайшли. Підійшла до дверей, без будь-якої надії ручку поторсала, а двері раптом й відчинилися. Всередині передпокій, а за ним сходи. Піднялася я на другий поверх. Коридор довгий. Двері, двері, в кожній віконечко з ґратами і номерок. Лікувальний заклад називається! А ось те, що мені потрібно. Кімната з табличкою "реєстратура". Зайшла, озирнулася. Усередині деваха сидить, нігті полірує. Піднялася, подивилася на мене і мовчки вийшла. Я до стелажів попрямувала. Порядок як в архіві нашому: по датах і іменах розкладено. Знайшла я Кірькіно справу. Фотографії хлопчика мого і ножа. Того самого, що у мене за пазухою зберігався. Вискочила з кімнати, бігу по коридору, реву. Назустріч лікарка йде. В халатику білому і шапочці. Згадала я лікарку, вона зі мною розмовляла одразу після нещастя з Кірі. Так це ж шалава з мого сну! Влетіла в неї на повному ходу, і немов струмом мене вдарило. Живіт скрутило, як вчора, після пійла. Зігнулася в три погибелі, і в очах потемніло.
    
    Відкриваю очі. У барі, сиджу за стійкою, ніби не йшла нікуди. І поруч. Не хлопчисько, ні. Мати Кірькіна, співачка. Не змінилася зовсім. Молода, тоненька, оката. Дивиться на мене сумно-сумно.
    - Прости, - кажу, - не вберігла.
    Щось тихо дзвякає: "дзень". Я кидаю погляд на годинник. Одинадцять, і тріщина по склу біжить. Здригаюся і чомусь покриваюся холодним потом. Дивлюся за столиком сусіднім лікарка з центру - шалава, що наснилася - з чоловіком сидить, милується. Обличчя не видно, мужик спиною до мене повернений, але фігура знайома. Дерек? І тут мене осіняє. Дерек на Кірьку заяву написав, а лікарка допомогла, експертизу липову зготувала. Стоп, ніж. Ніж, яким Кірьку порізали, як він до футляру потрапив?
    Кидаюся до столика. У цей момент Дерек з кишені дістає яскраву коробочку і шалава на палець кільце надягає. 
    “При живий-то дружині!” - верещу я, бігу з криками і розумію живіт-то у неї круглий, в положенні дівчина.
    Дивляться вони на мене, в упор дивляться і не реагують, ніби не бачать. Кидаюся на Дерека з кулаками і крізь нього проходжу. 
    Темрява. Приходжу до тями в туалеті. Ніби як в барі, тільки брудніше звичайного і на вікні грати. Стою, до дверей притулившись. На підлозі, в багряної калюжі, хлопчина валяється з Кірькінимі руками, і Дерек над ним, закривавлений ніж тримає.
    
    Хлопчисько торкнув мене за плече.
    - Ти помер, - прошепотіла я.
    - Ти теж, - посміхнувся. - Невже не зрозуміла? Труїли тебе потроху, таблетками докторськими. Від нас обох позбулися.
    Він моргнув, тьма в очах розійшлася, і я побачила Кірі свого. Уткнулась обличчям йому до грудей, а плакати не виходить. Не буває у привидів сліз.
    
    У вендети не існує терміну давності. Це мені тут пояснили. Жертва може помститися своєму вбивці, у будь-якого житти та будь-яким способом. Вічне право помсти. І я ним скористаюся, лише дочекаюся слушного моменту. Поспішати мені нікуди, адже попереду ціла вічність.