07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Автор: Ліандра Количество символов: 12684
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq033 Апокаліпсиc у Пеклі


    На кожному із двадцяти одного пекельних кіл забили тривогу. Пропав єдиний і найдорожчий синочок повелителя всього пекла Вельзевула Претемного – Темко.
    Чорти і чортихи, чортенята, чортові матері, бабусі й прабабусі, а також інша пекельна нечисть облишили грішників на поталу автоматизованої системи і кинулися на пошуки. Автоматизована система дегріхатизації грішників усе ще була в тестовому режимі, постійно збоїла й замикала: то поморозить замість того, щоб нагріти, то замість смоли спиртом котли наповнить, й від випарів пекло три дні гудить дикими танцями, а потім ще три терзається таким же диким похміллям. Певно програмісти якийсь баг вписали. Вельзевул Претемний давно погрожує їх на глибше коло перевести, щоб не випендрювалися. Та все не на часі. От і тепер так.
    Все пекло стояло на вухах, розшукуючи молодшого Вельзевульчика. Пекельне суспільство облазило пекельні кола згори донизу й знизу догори, та малого мов Цербер язиком злизав. Навіть йому зазирнули у всі три пащеки, та ні сліду не знайшли. Та й не дивно. Охоронець пекла душі не чаяв у малому. Нацькувавши Цербера на слід, знайшли місце де востаннє відчувався запах Темка. Самого хлопця не знайшли. Лишився тільки відбиток міжпросторового розриву.
    Що то були за розриви нікому не було відомо. Подейкували, що то пекло чи рушиться від молитов праведників, чи репається від перенаселення грішниками.
    Ходили ще чутки, що завелася якась міжпросторова тварюка, що могла пронизувати простір і прокладати шляхи між світами...
    Але ніхто не йняв тому віри. За будь яку віру в пеклі можна було добряче і надовго загриміти.
    Повелитель пекла лютував, підлеглі ховалися від його гніву по закутках і робили вигляд, що старанно шукають Темка.
    Спостерігаючи, як пара чортів із куцими ріжками утретє піднімає листя пекельних лопухів і вкотре переконується, що шуканий нащадок Пекельних кіл там не з’явився, Вельзевул Претемний заревів від розпачу.
    Бо найбільше він боявся гніву дружини, яка поїхала ненадовго до своєї любої, ні в добру й ні в лиху годину не згадувати б, матусі - Тьми Предвічної. Дружина володаря пекла у гніві була страшніше страшного.
    Жителі Пекла це розуміли і активно поглиблювали рятівні тріщини та укріплювали закутки.
    Грішники проводжали їх заздрісними приреченими поглядами – їм із котлів було зась.
    Автоматизована система в черговий раз зависла й напонила дегріхатизаційні котли шоколадом, який дуже вже любив Темко.
    Вельзевул Претемний заревів так, що на останньому колі пекла, розверзлася твердиня і утворилося нове пекельне коло. Грішники ще глибше занурювалися у котли і сито забулькали плавленим шоколадом. Чорти, чортиці, чортенята та всі їхні родичі до сьомого коліна забилися у найменші щілини.
    ***
    Аля нудьгувала. Від нудьги переставила місцями кольори веселки і перевернула її коромисло ріжками догори.
    Від Старшого довелося ховатися в кущах. Він ходив райським садом і бурмотів собі під ніс благословення, які прикликав на Алину обдаровану голову. Ще й погрожував віддати її на перевиховання на нижче коло Раю.
    Аля сиділа у кущах і не відкликалася. Старший - добрий. Як не знайде, побубнить-побубнить й охолоне.
    Дівчинка зітхнула. Вона сумувала за Землею із її неоднаковою погодою, неоднозначними речами й різними людьми. Навіть світанок там кожного разу був зовсім іншим. А тут - усе однаковісінько нудотно світленьке. Ніяких контрастів і гострих кутів - усе пастельне, округлене... Райське – одним словом!
    Аля зітхнула, згадуючи веселенькі часи на Землі, до того як її знайшли й повернули сюди.
    Їхнє райське коло на свої очі мало побачити як живуть справжнісінькі люди. Аля так захопилася, що не захотіла повертатися. А якщо вже їй чого захотілося то так тому і бути. Щедро обдарована – що тут скажеш.
    Тільки подумала, що хоче на Землі залишитися - і враз порад із нею розкрилася між просторова діра і закинула Алю на другий кінець світу. Кілька років балувалася, виконуючи дивні людські бажання. Аж поки її не знайшли старші.
    Тут, як і раніше - все було добре, але надто вже нудно. А коли Аля пробувала зробити, щоб стало веселіше - їй за це обов’язково перепадало.
    Старший шпетив Алю, взивав до її совісті і вимагав повернути веселку як була. Як би ж то тільки Аля знала, як те трапилося. Їй захотілося перевернути - от вона й перевернулася. А назад не хочеться. Гарно ж.
    Старший віддалився, пішов шукати дівча у іншому кутку саду. Аля полегшено зітхнула. Прочуханка відкладається.
    Раптом почула чиїсь схлипування.
    Хто тут може плакати? Як тут взагалі можна плакати? Це ж райський сад. Навіть Алі тут не плакалось. Нуднувато, але ж не до сліз.
    Вона порачкувала на плач, стараючись сильно не шуміти. Розгорнула чергові кущі й побачила смаглявого темноволосого хлопчика. Чужого, дивного, незвичного.
    - Ти хто? – запитала.
    - Те... Темко, - схлипнув малий.
    - Що ти тут робиш?
    - Гу...гублюся.
    - А плачеш чого?
    - Бо воно жалиться, - знов схлипнув хлопчик.
    Аля придивилася й помітила, що він скулився на малесенькому клаптику чорнозему – де він тільки тут узявся. А його ноги, що тонули в ніжно салатовій траві, та плечі, які торкалися гілок кущів, були вкриті яскраво червоними припухлими плямами.
    Хлопчик був розпатланий і зарюмсаний.
    Аля ніколи не могла пройти мимо того, хто потребував допомоги. Так її й віднайшли на Землі за звичайнісінькими чудесами.
    - Дивно. Це ж треба таке? Вперше бачу, щоб воно жалилося. Насправді, ця трава найм’якша у всьому всесвіті, а гілки і листя кущів ніжніші метеликових крилець.
    Хлопчик підняв темні очі на Алю, ненароком торкнувся шиєю до ажурного листка і скрикнув. Прямо на очах шкіра на шиї підпухла й почервоніла.
    - Та-а-ак, – протягнула Аля. - Будемо тебе рятувати.
    Простягнула до нього ручки й захотіла, щоб його не жалило. Спрацювало як завжди. Тіло Темка мов огорнулося блакитнуватим сяйвом.
    - Ану спробуй, - сказала дівчинка.
    Хлопчик несміливо випростався, сторожко поставив одну ногу на траву.
    - Не жаляться, - торкнувся куща. – Не боляче. Дякую тобі. А як тебе звуть?
    - Аля.
    - Темку, а звідки ти такий?
    - Із дому. Я грався-грався. Ховався від Бецика. А тут такий великий – шась. І нора глибока. Я туди бух! І тут випав. Великий утік. А тут все жалиться...- хлопчик знову схлипнув.
    - Розкажи краще, де ти живеш? – задумливо запитала Аля.
    Схоже, малий, як і вона колись на Землі, звалився у нору міжпросторового крота. Це ще добре, що його в Раю викинуло. Міг би й Пеклі опинитися.
    - Там гарно, а не так, як тут. І тепло дуже.
    - Зрозуміло, - протягнула дівчинка, хоч так і не зрозуміла звідки кріт міг притягнути оце чудо.
    - А батьки у тебе є?
    - Так
    - Хто вони.
     - Тато сильний, а мама найкраща!
    - Ясненько, - ще більш розгублено протягнула Аля. - Біда з тобою. А хто ще в тебе є?
    - Бабуся!
    - А бабуся в тебе, мабуть, найдобріша.
    - Ні, - похитав головою хлопчик. – Її усі бояться. Особливо тато.
    Раптом небо, що вічно було блакитного кольору, спалахнуло рожевим.
    Тривога! Тривога! Прорив!
    - Ховаймося !- крикнула Аля.
    Схопила Темка за руку і потягла за собою.
    - Треба тебе замаскувати, а то мені попаде. Про чужинців треба одразу повідомляти в департамент.
    Спрямувала своє бажання й Темка одразу стало не впізнати – янголя янголям.
    - Біжімо до сховку!
    - А що це так блимає?
    - Схоже, пекельники до нас надумали прорватися... І чого їм у себе не сидиться? Зараз наші їх відіб’ють.
    Сильно бамкнуло. Небо мов потемніло.
    - Ого, оце силисько! – захоплено вигукнула Аля, втягуючи Темка до яскравої захисної на півсфери. Туди вже набилося безліч янголят із різних кіл Раю.
    - Алю, ось де ти, - полегшено зітхнув Старший. – Бо я вже хотів збирати команду на пошуки. А це хто?
    - Прихопила по дорозі. Тривоги злякався й розгубився, - не змигнувши оком відповіла Аля.
    Все таки перебування у людському світі наклало свій відбиток. Ой поплатиться Аля за брехню чорними пір’їнками у своїх крилах. Та малого шкода.
    Бамкнуло знову.
    - Чи не сам Володар пожалував із візитом, - прошепотів Старший
    Бамкнуло ще раз і небо розкололося. Крізь розрив хлинули чорти і чортиці, чортенята та вся їхня рідня.
    Засурмили сурми. Ангельські бойові ключі вистроїлися непроникними рядами.
    Старший почав будувати прохід у вищі райські кола – туди ворогам нізащо не дістатися.
    - Евакуюємо спершу наймолодших, - скомандував він. - Схоже темні оголосили нам війну. Підступні зрадники! Не пройшло й сотні літ, як ми оновили пакт про ненапад...
    Тільки-но Аля із Темком останніми увійшли в прохід, Старший його запечатав. Діти ще встигли побачити як він кинувся в небо.
    - Темні геть з глузду з’їхали, - сказала Перинка.
    - Правду казали - немає їм віри, - відізвався ще хтось із янголят.
     - То світлим нема віри! - подав голос Темко. - Вічно душі переманюють на свій бік.
    - А ти звідкіля такий узявся? – запитала Перинка.
    Раптом усі повернули погляди на Темка.
    - Агов, хтось знає цього малого?
    - Я знаю! - вступилася Аля.
    - Алько, у тебе завжди дивні знайомі. То міжпросторовий кріт, то потойбічні духи, - зауважила Перинка. - А ще хтось, крім неї, його знає?
    - Гляньте, на ньому личина! - Перинка клацнула пальцями і личина зникла.
    Перед янголятами постав наїжачений Темко.
    - Ти хто?
    - Я Темко, - гордо сказав малий.
    - Що ти там казав про світлих? – Перинка підкотила рукава янгольської сукенки.
    Діти насувалися.
    - Алько, де ти його взяла?
    - Знайшла, - Аля загородила хлопча собою. - Він загубився. Треба йому допомогти.
    - Ти що не бачиш, що він темний?
    - Темний? – Аля отетеріла. - Ти темний?
    Малий кивнув.
    - То чого ж ти мовчав? Це через тебе зараз там руйнуються основи райського саду?
    - Мабуть що так, - хлопчик присоромлено опустив очі додолу.
    - Ну, Алько, ти й втнула...
    Аля розгублено подивилася на Темка.
    - Але ж він маленький і загубився.
    - Відійди – зараз ми йому покажемо гостинність світлих, - сказала Перинка.
    - Ану стій! – крикнула Аля. - Не смій наближатися. А то... Ти мене знаєш, як набажаю...
    Янголята відсахнулися. Перевернуту веселку всі добре пам’ятали. І не тільки її.
    Аля подивилася на Темка.
    - Ех ти, не міг раніше сказати.
    - Я ж не знав, - пропхикав той.
    - Добре. - Аля розправила плечі.
    Янголята відсахнулися ще далі.
    - Зараз чаклуватиме, - пронеслося по рядах.
    Аля міцно заплющила очі й вчепилася в Темка. З підпростору випірнула постать велетенської чудернацької істоти, схожої на довгого змія, що мінився усіма веселковими барвами.
    - О, великий повернувся! – заплескав у долоні Темко.
    Аля ледь встигла вхопитися однією рукою за сяючий кінчик хвоста істоти, а іншою за комір Темкової сорочки.
    Міжпросторовий кріт скинув їх у холодному і вогкому світі. Все навколо ховалося за густим туманом. Аля скривилася, малий захникав.
    - Я голодний, - сказав він.
    У Алі теж забурчало в животі. Обід вона пропустила, ховаючись у кущах. Зосередилася, намагаючись почаклувати не вийшло. Місце дивним чином поглинало чари.
    Темко розплакався.
    - Мамо! – розпачливо закричав.
    Гримнуло! Небо мов розкололося. Поряд із дітьми розкрився розрив, з якого вигулькнула голова в бігудях.
    - Мамо, ти нас знайшла, - радісно закричав Темко.
    - А вас треба було шукати? – здивувалася дружина повелителя Пекла.
    - Ага. Нас кріт затягнув, - задоволено сказав Темко.
    - Геть розперезався. Хай-но я на нього бабусю напущу. А тато де?
    - Із райськими воює.
    - Що?! Вельзику-у-у-у-у-! - провило над головою.
    У Алі аж волосся стало дибки. Схоже, Вельзикові не поздоровиться.
    Матуся Темка підхопила їх, перенесла до Пекла і тут же зникла. Певно по чоловіка пішла.
    У пеклі було пустельно і тихо. Грішники мовчки варилися у шоколаді, тільки очима лупали на прибулих.
    - А у вас тут весело, - сказала Аля. - Тепло і яскраво. Тільки квітів малувато.
    Тільки сказала, як звідусіль повилися різноманітні пагони, на них умить розпускалося листя і розцвітали різноманітні квітки.
    - І все таке сіре – треба веселок додати. Перевернутих.
    За мить всі котли перетворилися на перевернуті веселки.
    - Так краще? – запитала у Темка.
    - Звісно краще.
    Грішники активно закивали головами.
    Автоматизована система знову дала збій і замість вогняних струменів довкола котлів здійнялися феєрверки.
    В пекло вломилися цілою делегацією: мама Темка, квапливо вибираючи бігуді із волосся, добряче потріпаний Вельзевул Претемний і трохи підсмажений Світлий Владика. За ними перелякано озираючись на веселкові котли та заквітчані кола Пекла, приснули в усі боки чорти, чортиці й чортенята.
    - Хто це зробив? - заревів Владика Пекла. – Це диверсія. Поки я... гм... з робочим візитом був у світлих, ви заслали лазутчика.
    Очі Вельзевула Претемного легко відшукали постать винуватця.
    Аля зіщулилася, обвела поглядом територію Пекла у пошуках підходящих для схрону кущів і приречено зітхнула.
    - Воно саме якось, - виручив її Темко.
    - А ну ж бо поверніть усе назад! – прикрикнув Вельзевул.
    - На жаль, вельмишановний пане Претемний, – це неможливо, - з усією повагою сказав Владика Світла. – У Алі особливий дар. І головне незворотній. Доведеться вам імідж міняти.
    Вельзевул сплюнув.
    - А що, тут доволі миленько, - сказала дружина Пекельного Володаря.
    Той приречено зітхнув:
    - Повний апокаліпсис.
    

  Время приёма: 15:44 22.03.2020