Сергій припаркувався біля сусідського паркану, щоб потім не розвертатися на вузькій вулиці дачного кооперативу. Усе одно сусіди приїздять пару раз на рік – пошумлять кілька днів, посмажать шашликів, вип’ють привезений і весь місцевий алкоголь на радість Борисовичу – шинкарю, охоронцю та аптекарю за сумісництвом – і знов зникнуть до наступних травневих чи серпневих свят. А зараз, на початку листопада, на дачних ділянках взагалі мало кого побачиш, тільки вітер грається останнім листячком, закручуючи на городах жовті вихори навколо дерев.
– Здоров будь, Сергію!
Про вовка промовка, ось і Борисович докульгав. І як йому вдається завжди опинятися в потрібний момент у потрібному місці? З теплої автівки виходити не хотілося, Сергій трохи розомлів дорогою, але що вдієш...
– І вам не хворіти, Петре Борисовичу!
– Що один приїхав? Де ж мої улюблениці? – дід розплився у добрій усмішці.
– Канікули зараз, я Марту з дівчатами на відпочинок відправив до Туреччини. А сам – на роботу, ніяк не виходило вирватися.
– Шкода, я за ними скучив... Тоді так: передаси, як побачиш. Трохи вільного часу було...
Старий витягнув з величезної кишені двійко котиків, сплетених із різнобарвних ниток.
– Помаранчевий – то для Оленки, а фіолетовий – для Аліси. Не переплутай!
Сергієві доньки-близнючки, як бували на дачі, постійно бігали до старого, який повсякчас щось майстрував, плів, фарбував, а вечорами сідав біля будинку на маленькій лавці і розповідав цікаві історії. Що там правда, що брехня, Сергій не розбирався, але дівчата були в захваті. І йому з Мартою не заважали насолоджуватися спокоєм заміського життя на березі лиману.
– Як завжди? На завтра не лишаєшся?
– Ні, зранку на роботу. Зараз усіх нагодую, трохи відпочину і додому. Зачекайте, мені Марта наказала вам гостинця передати.
Сергій витяг з торби блок улюблених дідусевих сигарет. Той лише посміхнувся.
– Вона завжди про все пам’ятає. Дякую, Сергію. У мене остання пачка лишилися, то я її розтягую на кілька днів. Ніяк не можу кинути курити, хоч дільнична лікарка постійно про це каже.
Борисович зайшовся глибоким важким кашлем курця, наче підтверджуючи правоту лікарів. Утім, скільки Сергій знав старого, той безперервно курив і безперервно кашляв, уособлюючи антинікотинову пропаганду.
За час розмови навколо чоловіків зібралися всі місцеві коти і собаки, заради яких Сергій і їхав після роботи тридцять кілометрів за місто.
– Ти диви! Як вони всі завжди дізнаються, що ти приїхав?
– Гадаю, впізнають звук двигуна. Як заїхав до кооперативу, собаки одразу почали бігти за машиною. Потім і коти підтягнулися.
– Залишиш мені мішок з кормом, до наступного твого приїзду вистачить.
– Звісно, як завжди.
Намагаючись не наступити на котячі і собачі лапи та хвости, Сергій витягнув з багажника великий пакунок з кормом.
– Зараз, зараз, зачекайте. Петре Борисовичу, потримайте...
Але старого біля автівки вже не було. Як крізь землю провалився.
Ідея годувати місцевих тварин належала Марті. Коли Сергій вкотре відмовив дружині і дівчатам взяти кота, бо всіх забрати всіх, кинутих господарями і навмисно вивезених з міста, неможливо, дружина постановила: «Тоді будемо двічі на тиждень возити їм їжу!» І вже кілька років разом із дівчатками по вихідних і щосереди привозили пакунки з кормом і годували місцеву живність. Цій ораві ледве вистачало на три дні, хоч Сергій забивав багажник пакунками з кормом вщент.
На диво, дачні коти і собаки не сварилися, а терпляче чекали, коли Сергій насипле всім по кольорових мисках їжу. Їхню нетерплячку видавали лише хвости, що, здавалося, живуть окремим життям, хаотично стукаючи об підлогу і обертаючись в усіх напрямках.
Нарешті дачна веранда наповнилася синхронним хрустом сухого корму. Усі зайнялися справами: коти і собаки вечерею, а Сергій усівся в старе плетене крісло з видом на лиман і закурив трубку. Він дозволяв собі це задоволення лише тут, на дачі, коли можна було нікуди не поспішати, насолоджуючись спокоєм і тишею. Від лиману тягнувся туман. Певно, похолодає. Сергій глянув на телефон: зв’язку знову немає. Наче недалеко від міста, а постійно пропадає сигнал. Нічого, зателефонує своїм дорогою.
Кільця блакитного диму від трубки неслися в бік старого закинутого будинку неподалік Сергієвої ділянки. Давно побудований з досить якісних матеріалів, велетень на три поверхи стояв пам’ятником людської глупоти і марнославства: у господарів раптово закінчилися гроші, тому всередині стіни, підлога і стеля лишилися неоздобленими. Ось господарі й вирішили забити недобудову щитами і дошками та кинути на призволяще. Так за останні роки жодного разу і не з’явилися тут. Здавалося, будинок тримається якимсь дивом, щоб не розчарувати їх, щоб дочекатися в незмінному вигляді. Два десятки років не дуже на нього і вплинули, все ще міцна кам’яна будівля майже не втратила своєї величі і сили.
Сергій уже і не пригадає, коли будинок будували. Тоді був ще малим хлопцем. Навіть дивно, що за стільки років нічого не зруйнувалося: стоїть собі між невеличкими дачними будиночками, лякаючи випадкових перехожих і гостей. Марта, як уперше побачила це одоробло, прокоментувала замислено: «Справжній дім з привидами». А як народилися і підросли дівчата, категорично заборонила їм туди ходити. Правда, вони і не намагалися, наче відчували небезпеку і неприємності, що обіцяли його забиті дошками вікна.
Сергій одного разу чув, як покійна дружина Борисовича наказувала комусь із сусідів, коли той косив на подвір’ї занедбаного будинку траву, не заходити всередину:
– Цей будинок знає наші приховані справжні страхи, не давайте йому змоги вас налякати.
Сергій із сусідою тоді ще посміялися над божевільною бабусею. Але відтоді чоловік чогось обходив будинок іншою вулицею. Попередження ж те чогось надовго закарбувалося в пам’яті.
Коти наїлися і всі разом почали лізти на Сергія з вираженням палкої прихильності, на всі лади муркочучи від задоволення. Собаки полягали біля ніг, на диво стримано реагуючи на чоловіка. Посеред веранди лишилася повною єдина миска: коли маленьке кошеня спробувало звідти щось з’їсти, сіра кішка відтягнула його за загривок. Котеня ображено нявкнуло, але послухалося.
Сергій здивувався, з цієї миски завжди їла тільки велика триколірна кицька Марфа з яскравими зеленими очима, яку всі визнавали за головну. Серед сусідів ніхто не знав, звідки вона взялася в дачному кооперативі, бо з’явилася вже дорослою і швидко змусила себе поважати як місцевих котів, так і собак. Кішка нікого, крім Сергієвої дружини і дівчаток, до себе не підпускала. А ось до них і ластилася, і на коліна забиралася, і погладити себе дозволяла.
Оленка з Алісою вчора в телефонній розмові попросили записати Марфу на відео, щоб пересвідчитися, що з кішкою все добре. А тут така халепа! І де поділося це нахабне створіння?
Аж раптом серед голих кущів на сусідській ділянці Сергій угледів щось біло-сіро-руде. Певно, то Марфа. Їй же особливе запрошення до вечері потрібно. Через силу Сергій підвівся з крісла, кинув люльку на стіл і пішов до паркану.
– Киць-киць-киць!
– Мау!
– Ось ти де!
Але Марфа не бажала підходити до Сергія. Навпаки, вона чимдуж припустила в інший бік. Саме туди, де посеред голих дерев стояв «дім з привидами».
– Стій! Мені ж тебе хоч сфотографувати потрібно! Постривай!
Проте кицьку світлини не цікавили. Вона зупинилися, презирливо (чи Сергію так здалося) подивилася на переслідувача, махнула хвостом і перестрибнула паркан.
– Не втечеш!
Азарт захопив чоловіка. Хіба він якусь дурну кішку не впіймає? Переліз через огорожу. А Марфа нікуди і не поспішає. Начебто чекає на нього. Сергій до неї, кішка – знову від нього. Швидко залізла на підвіконня похмурого будинку, знайшла шпаринку і зникла за дошками.
– Нізащо!
Сергій смикнув дошку, яка легко піддалася, і протиснувся всередину. Якщо на вулиці сині сутінки лише наповзали з туманного лиману, то тут панувала суцільна темрява.
– Киць-киць, Марфо, – покликав чоловік, вирішивши орієнтуватись на звук.
– Мау! – пролунало майже поруч.
Сергій зробив крок уперед, не відчув під собою опори і полетів вниз. Певно, до підвалу. Навіть злякатися не встиг, але відчув чужий погляд. Погляд, що проникав усередину мозку і глибини пам’яті. Серце тьохнуло. Раз, два. Блискавкою вдарила згадка про те, що цей будинок знає всі потаємні страхи. Який же в Сергія страх? Відчуття копирсання в мозку посилилося, але рятівна холодна підлога раптом вдарила в потилицю, і чоловік знепритомнів.
***
Сергій невдовзі отямився. Покликав Марфу, але марно. Ледве виліз назовні, відчинивши старі заіржавілі двері. І хоч відчуття чужого погляду не зникло, воно стало звичним, навіть дружнім, наче Сергієві страхи здалися старому будинку близькими і зрозумілими. І що за дурня в голову лізе?
Скільки минуло часу, Сергій не знав. Але в будинку він був недовго, бо ніч ще не встигла захопити все навколо.
– Дідько з цією кішкою. Зголодніє – повернеться. Не буду за нею бігати, обійдемося без фотографії!
Потираючи гулю на потилиці, брудно вилаявся. Швидко зібрався, зачинив дачу і сів в автівку. Виїжджаючи, посигналив біля будинку Борисовича, але той навіть не вийшов. Можливо, на обході. Старий кілька разів на день робив променад кооперативом, щоб переконатися, що все в порядку.
На трасу Сергій виїхав вже в темряві. До того ж язики туману впевнено насувалися на дорогу, слабкий вітер іноді відривав від них клаптя, але загалом це ситуацію не змінювало. Ще й так невчасно на торпеді ожив телефон. Чоловік натиснув кнопку відеозв’язку.
– Татку, привіт!
– Як справи?
– Ми скучили і хочемо до тебе!
Оленка й Аліса радісно кричали, перебиваючи одна одну.
– Я теж скучив.
– А ми сьогодні пірнали з катера!
– І бачили дельфінів!
– А ввечері мама обіцяла нас взяти до спортивної зали на тренування!
Сергій не встигав відповідати. Ще й за дорогою потрібно стежити. Раптом попереду промайнула тінь. Лисиця чи собака? Сергій натиснув на гальма, автівку занесло. І майже відразу відчув глухий удар, наче щось влучило в бампер. З’їхав на узбіччя.
– Тату, тату, що там у тебе?
– Любий, щось сталося? Я ж просила тебе не розмовляти за кермом, – втрутилася в розмову дружина.
– Так я вже зупинився. Зачекайте хвилинку, зараз подивлюся.
Сергій вийшов з машини, лишивши двері відчиненими. Оглянув бампер, колеса. Дивно, нічого немає. Жодних слідів удару. Подивився навколо, шукаючи збиту тварину. Теж нічого. Мара якась. Але він же бачив тінь на дорозі й відчув удар. Потрібно це перекурити.
Поруч зупинився джип, водій опустив пасажирське скло.
– Усе гаразд? Допомога потрібна?
– Ні, дякую. Усе добре. Здалося, що лисиця дорогу перебігала.
– В такому тумані й не те примариться. Бувай!
Джип мигнув задніми ліхтарями і зник. Сергій кинув недопалок, затушив ногою і повернувся до салону. Дівчата все ще залишалися на зв’язку.
– Тату, який ти молодець! Вирішив забрати Марфу додому, щоб вона не мерзла на дачі?
– А ми тільки збиралися про неї питати.
– Яку Марфу?
Сергій здивовано подивився в екран телефону. Дівчатка усміхалися і показували на щось пальцями. І це «щось» явно було десь поруч із Сергієм.
– Мау-мау!
На пасажирському сидінні сиділа триколірна зеленоока кішка, за якою він так безславно ганявся по чужих дачах.
Стримуючи своє здивування, Сергій розпитав дівчат про сьогоднішній день і лише після завершення розмови завів машину.
– І що тепер з тобою робити?
Але Марфа не відреагувала, вона зручно влаштувалася на м’якому кріслі, звернувшись клубком і заплющивши очі.
Біля будинку кішка прокинулася, сама залізла до Сергієвої сумки, кинутої на задньому сидінні і дозволила занести себе додому. Молоко з хлібом на вечерю її цілком задовольнило.
– На дачу я зможу тебе відвезти лише у вихідні, після повернення Марти з дівчатами. І кому я це кажу? Ти ж все одно не відповіси...
Кішка ствердно кивнула головою. Сергій протер очі. Здалося? Можливо, це наслідки падіння. Вже і галюцинації почалися. Тим часом Марфа знайшла зручне місце на дивані у вітальні і заснула.
– Важкий сьогодні день. Ранком вирішимо, що з тобою робити.
Кішка, звісно, не відповіла. Але Сергія, напевно, вже не здивувала б і її відповідь.
Ранок почався з дзвінка. І не з лагідного будильника, який записом ніжного голосу дружини вмовляв розплющити очі, а гучним телефонним дзвінком.
– Ярошенко Сергій Іванович?
– Так. З ким я розмовляю?
– Я представник українського консульства в Анталії. Сьогодні вночі в Туреччині стався землетрус силою 6,8 балів за шкалою Ріхтера. Ви дивилися ранкові новини?
Сергій ще остаточно не прокинувся і не розумів, чого якийсь незнайомий чоловік розповідає йому телефоном про землетрус, бали і якогось Ріхтера. Але згадки про Анталію і Туреччину змусили зосередитися і не сказати незнайомцеві все, що хотілося.
– Перепрошую, я щойно прокинувся. Повторіть ще раз.
– Землетрус у Туреччині, який зафіксували сьогодні вночі, мав катастрофічні наслідки...
Сергій уже почав розуміти, що ховається за цими сухими офіційними фразами.
– Що з моїми дітьми і дружиною? Вони живі?
– Їх шукають. Готель, де вони відпочивали, майже зруйнований.
Сергій закляк.
– Пане Ярошенко, ви мене чуєте?
– Так, – вичавив Сергій із себе.
– Ваш рейс на Анталію о 16.40, квиток отримаєте на реєстрації.
Чоловік вимкнув телефон. Руки дрижали. Серце калатало, нібито це могло затримати страх, що підступно заповзав у нього. Найбільший страх – втратити найдорожчих людей.
– Мур-р-р-р!
Марфа застрибнула на руки і раптово лизнула жорстким язиком долоню Сергія. А раніше не дозволяла себе навіть погладити. До тварин Сергій був байдужим, але присутність живої істоти в порожній квартирі подіяла заспокійливо.
У призначений час, зібравши речі першої необхідності і попросивши сусідку пригледіти за кішкою, рушив на літак. В аеропорту Анталії його зустрів високий спокійний чоловік, який тримав табличку з іменем і прізвищем Сергія.
– Це я вам телефонував.
– Щось відомо про мою дружину і дітей?
Утім, жодної нової інформації представник консульства повідомити не зміг.
– Рятувальні роботи тривають, але є небезпека повторення підземних поштовхів.
На підтвердження його слів склянка з водою, яка стояла на столі, задрижала.
– Не зважайте. Так потроху трясе вже другий день.
– Що я повинен робити?
– На ваше ім’я заброньовано номер в готелі. Відпочивайте і чекайте, вас викличуть, щойно стане щось відомо.
– Знущаєтесь?
– Ні. А що вас не влаштовує?
– Ви думаєте, що я зможу сидіти в готельному номері і чекати, коли мої рідні під завалами? І кожна хвилина вирішує їхню долю?
– Вас ніхто не допустить до місць роботи рятувальників!
– Ще побачимо!
Але чоловік із консульства виявився правий: без офіційного дозволу Сергія ніхто не допустив до рятувальної операції. Дарма, що він переконував місцеві служби, що має досвід роботи надзвичайником. Без підтверджувальних документів його навіть слухати не стали. Лише дозволили спостерігати за огородженням, як і десяткам інших родичів зниклих відпочивальників.
Рятувальники спочатку розбирали зруйновані житлові корпуси. Той, в якому жили Марта з Оленою і Алісою, колись був десятиповерховим. Найвищим і найновішим. Він і постраждав найменше. Завали розібрали досить швидко. Знайшли кількох поранених, але не важко. Їхні родичі раділи і плескали Сергія по плечу.
– Усе буде добре, твоїх теж знайдуть. Треба трохи почекати!
Але під завалами готельного корпусу його дівчат не було.
Кілька разів Сергію здавалося, що він бачить за обмежувальною стрічкою триколірну кішку, дуже схожу на Марфу. Наче вона його кличе до завалів в інший бік, постійно озираючись і стрибаючи на бетонні брили. До того ж кішка не реагувала на службових собак, що допомагали рятувальникам. Вони її також нібито не помічали.
На третій день Сергій не витримав і звернувся до волонтерів.
– А що було на тому місці до землетрусу?
– Де саме?
– Там, де сидить кішка.
– Кішка? Там нікого немає. Можливо, вам здалося?
Але плямиста біло-сіро-руда кицька все ще нерухомо сиділа біля бетонної плити досить далеко від основної рятувальної операції.
– Можливо... – Сергій здивувався, але продовжив. – Що там? Ліворуч, за басейном.
– Там? Спортивна зала. Але вона не працює вночі. Не працювала...
– Ви впевнені?
– Так!
Але в голосі волонтерки впевненості не було.
– Землетрус розпочався о 21.45. У цей час спортивну залу було зачинено? Точно?
– За розкладом спортивна зала могла працювати до 22 години, – тихо сказала дівчина, відшукавши щось у своїх паперах.
За пів години рятувальники почали розбирати те, що колись було спортивною залою. Собаки голосно повідомили, що під завалами є люди. За ними спостерігала триколірна кішка, яка наче з осудом дивилася то в бік Сергія, то в бік хлопців в спецодязі.
Невдовзі дістали перше тіло. В тому, що живих під зруйнованими стінами спортивної зали немає, ніхто вже не сумнівався. Але Сергій не міг повірити в очевидне.
Не міг повірити, навіть коли побачив усіх трьох своїх дівчат – Марту, Оленку й Алісу.
– Ваша дружина встигла закрити собою дітей, – промовив хтось поруч. – Але це не допомогло. Ми знайшли їх запізно. Тримайтесь...
Останні слова рятувальника Сергій вже не чув, перед очима попливли зелені, як котячі очі, кола, і він втратив свідомість.
***
– Ти як? Живий?
– Де я? Марто? Ти тут? Що з дівчатами? Ви живі?
Старий сторож нахилився над Сергієм. Темряву розірвав промінь ліхтарика.
– Петре Борисовичу? А ви як тут опинилися?
– Та я хвилюватися почав, коли вже стемніло, а ти додому не поїхав. А потім побачив машину біля паркану і двері в хаті відчинені...
– Які двері? Яку машину? Я сюди літаком дістався.
– Літаком? Ти головою сильно вдарився? Встати зможеш?
– Як ви в Анталії опинилися?
– Певно, сильно вдарився, якщо наш задрипаний дачний кооператив з турецьким курортом переплутав. Спирайся на мою руку, будемо вибиратися звідси. Це не вдале місце, щоб переночувати.
– Яке місце?
– «Дім з привидами» – яке ж ще?! І чого тебе сюди чорти понесли? Ще й через вікно. Якби не зламана дошка, я б тебе ще довго шукав.
– Я за кицькою погнався. За Марфою.
У Сергія знову з’явилося відчуття чужого погляду. Але не різкого і ворожого, а... повного самотності. Дім відчував те саме, що кілька хвилин тому і Сергій. Там, в Анталії, коли побачив загиблими найдорожчих людей. Людей, які назавжди пішли від нього. Як колись пішли люди від цього будинку, кинувши його на самоті. І страх знову накотив на Сергія липкою хвилею...
– А потім кішка застрибнула на трасі до моєї автівки, я її додому забрав...
– На трасі? Додому забрав, кажеш? Авжеж...
Чоловіки повільно вийшли із закинутого будинку через двері, до того виламані Борисовичем. Сергій важко дихав і тримався за голову. Гуля знову набралася, і боліла так, нібито чоловік справді щойно отямився в чужому будинку, як кілька днів тому. Але і все навколо свідчило саме про це.
Ось і машина припаркована на вулиці. І лиман місцями виблискує, затягнутий туманом. Що за маячня? Куди поділися кілька останніх днів, які Сергій провів у Туреччині серед руїн і рятувальників? Що відбувається?
У будинку позаду щось гупнуло. Борисович обережно зачинив двері.
– Мені в місто треба.
– Нікуди ти зараз не поїдеш. Уже ніч, на дорозі небезпечно. Особливо в такому стані.
Старий мав рацію: сідати зараз за кермо було божевіллям.
– Петре Борисовичу, у вас інтернет є? Мої повинні були ввечері зателефонувати. Дід посміхнувся.
– Звідки тут інтернет, хто його буде сюди проводити?
– Щось мені не віриться, що ви не вирішили для себе цю проблему. Хтось минулого року розповідав про нестабільний супутниковий сигнал, здається...
– Ну, є в мене інтернет. Тобі для чого? У вас же, молодих, усе в телефоні наявне. Хіба ні?
– Воно-то так, але тут якесь зачароване місце. Постійно немає зв’язку.
– Добре, пішли до мене. Потеревенимо, переночуєш в мене. Я вже пічку затопив, а в тебе холодно, як у підвалі.
Згадка про підвал змусила Сергія здригнутися. Він озирнувся і подивився на будинок із забитими вікнами. Тепер все стало на свої місця. Чоловік знав, що саме повинен зробити.
Поки Борисович заварював чай і смажив яєчню, Сергій встиг переглянути новини. Жодних згадок про землетрус у Туреччині. Та й не дивно, годинник показував лише дев’яту годину того самого дня, коли чоловік приїхав на дачу. Дарма, що вже давно темно надворі. Восени рано темніє.
Не зрозуміло як, але час пішов по другому колу, і Сергій повернувся на кілька днів назад. Жевріла здогадка, що до цього причетний дивний «будинок з привидами». Скидалося на дежавю: все це вже було, але інакше. Сергій з чиєїсь волі отримав можливість прожити вдруге останні кілька днів. Чи тепер вже не останні, а наступні?
Спробував зателефонувати своїм, нічого не вийшло. Написав – у відповідь мовчання. Набирав знову і знову. Марно. Лупонув у відчаї кулаком у стіну. Що робити? Як попередити? Але ж вони зараз мають бути у готельному спортзалі. Всередині все стиснулося від поганих передчуттів і неможливості нічого змінити.
Електронний годинник на столі блимнув «21:45». Сергій напружився в очікуванні новин. Аж раптом в шибку щось пошкрябалось.
Старий на всяк випадок узяв кочергу і пішов відчиняти двері.
– Мау!
До хати зайшла триколірна кішка.
– Марфа? – Сергій не повірив своїм очам. – Я ж через неї в той будинок поперся. Хотів нагодувати і сфотографувати для дівчат.
– То фотографуй.
Кішка лягла перед пічкою і примружилася. Світлина вийшла пречудовою. Захотілося одразу відправити дівчатам. Так і зробив. Має ж цей клятий інтернет колись запрацювати! Тепер він вірив, що дівчата обов’язково побачать цю дивну кішку, що зараз дивилася на Сергія зеленими очима дружини.
«22:00». Відчуття чужого погляду повернулося, але тепер подіяло заспокійливо. Годі киснути! Сергій потягнув до себе Марфу, і вона зручно вмостилася на колінах. Взявся за телефон.
Забронював квиток на перший рейс до Анталії, на пів десятої ранку. Так, щоб до вильоту встигнути дістатися міста, перевдягнутися і зібрати речі. І не забути посвідчення надзвичайника та міжнародний сертифікат з допуском до рятувальних робіт.
Повечеряли з Борисовичем, у розмові час минав швидко. У вечірніх новинах нічого про землетрус у Туреччині так і не повідомили. Сергій майже розслабився і зміг ненадовго заснути. Засвітла прокинувся, попрощався зі старим і сів в машину, не забувши покласти до кишені куртки двох сплетених кошенят – помаранчевого і фіолетового.
Дорогою спробував зателефонувати дружині, попередньо зупинившись на узбіччі. Телефон мовчав. Щоб відволіктись від сумних думок, зробив радіо гучніше.
– ...Епіцентр підземних поштовхів знаходиться лише в двадцяти кілометрах від курортного міста Анталія. Сила землетрусу за шкалою Ріхтера становила...
– 6,8 балів, – закінчив Сергій синхронно з ведучою ранкових новин.
Дзвінок представника консульства застав його вже під час посадки до літак.
Щоб швидше потрапити до зруйнованого готелю, довелося за шалені гроші домовлятися з місцевим таксистом. Головне, швидше!
Керівник рятувальної групи довго перевіряв документи Сергія, намагаючись знайти причину для відмови. Але не знайшов.
– Ви впевнені, що ваші рідні саме під завалами спортивної зали? – недовірливо спитав поганою англійською.
– Так!
– Можу дати на допомогу двох рятувальників, бо основні сили будуть задіяні в пошуках на місці житлових корпусів.
– Почніть з десятиповерхового, з правого боку там є поранені люди.
– Навіть не буду питати, звідки тобі це відомо.
– В мене нюх, як у пса, – спробував пожартувати Сергій.
– До речі, собаки зараз прибудуть. Зачекайте.
Але час спливав, діяти потрібно було рішуче і швидко. А цей зарозумілий рятувальник вдає з себе велике цабе.
Нарешті підігнали техніку, без якої посунути бетонні плити було нереально. Сергій показав, з чого починати. І невдовзі перекриття, яким накрило його дружину з доньками, повільно підняли над купою каміння. Сергій кинувся туди, де в пастці, як він бачив лише вчора, опинилися найрідніші люди.
– Тату! – прошепотіла Аліса. – Я знала, що ти нас знайдеш. Ти ж завжди виконуєш свої обіцянки. Навіть фотографію Марфи прислав. Ми її дивилися втрьох саме тоді, коли почало все падати... Дивно, що телефон не працював, а фотографію від тебе отримали.
– Тату? – Оленка розплющила очі. І знову знепритомніла.
Марта міцно тримала дівчат, але не ворушилася. Сергій поклав руку на шию дружині, пульс є.
– Швидше сюди! Потрібні лікарі! Усі поранені, але живі!
Уже ввечері в лікарні, вкотре слухаючи розповідь дівчат про початок землетрусу, зрозумів, що саме фотографія їх зібрала разом. Через це Марта встигла закрити собою дівчат перед падінням стелі, хоч сама не вбереглася. Олена з Алісою взагалі отримали лише синці і подряпини, дружині пощастило менше. Після важкої операції її перевели до реанімації, але прогнози лікарів були оптимістичними.
Дівчатка втомилися і нарешті заснули. Сергій поклав кожній біля подушок яскравих плетених котів і вийшов, тихо зачинивши двері.
Телевізор у холі лікарні транслював останні новини якогось англомовного каналу.
– Завдяки оперативності турецьких рятувальників усіх людей вдалося знайти під завалами вчасно. Загиблих немає.
І лише Сергій знав, що то була за «оперативність рятувальників».
***
– Тату, а можна тут буде моя кімната?
– А я хочу на другому поверсі.
– А тут ми зможемо завести собі кота?
– А Марфу так ніхто і не бачив?
– А що з нею сталося?
Дівчата теревенили без упину.
– Обережно, тримайтеся якнайдалі від краю сходів. Перил немає, можна впасти.
Сергій відірвав останню дошку від забитого вікна. Сонячне світло і весняне тепло заповнили великі кімнати.
– Мені тут подобається, – тихо вимовила дружина, мужньо подолавши сходинки до першого поверху.
– І нам, і нам! – закричали дівчата згори, не послухавши Сергія і піднявшись сходами на третій поверх.
...Сергій знайшов господарів будинку за кілька тижнів, як повернувся з родиною з Туреччини. Легко вмовив продати недобудову. Вони навіть не торгувалися, а відразу погодилися на пропозицію. Певно, не очікували, що когось зацікавить старий занедбаний дім. Поспішали оформити документи, доки покупець не передумав...
Дружина сприйняла ідею переїхати жити до старого будинку, на диво, спокійно. А дівчатка взагалі були в захваті від такої перспективи.
– Тепер у тебе є ми, ти не сам, – тихо промовив Сергій, наче до себе.
– Ти щось сказав? – Марта радісно дивилася на лиман крізь вікно.
– Тобі здалося...
Сергій поклав на підвіконня двох кольорових котів.
– Обов’язково заведемо тут кота, – продовжила Марта.
– А краще двох, – розсміявся Сергій.
Чужий погляд, який весь час тримав Сергія в напрузі, послабшав. І здалося, що хтось за спиною розсміявся. Чи вітер зашурхотів рулонами старого дрантя.
– Мау! Мау-мау!
Триколірна зеленоока кішка легко стрибнула з вулиці на підвіконня. Без цікавості подивилася на людей і пригорнула до себе двох кольорових котенят – помаранчевого і фіолетового.
Рассказ открыт для комментариев