07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Автор: Alexa Количество символов: 29672
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq014 Родинна реліквія


    Вже далеко за північ. Але подекуди ще горить світло.

    * * *

    Електрична лампа нервово блимала й потріскувала. У кімнаті панував безлад, немов ураган пронісся. Меблі потрощені, речі звалені на підлогу, все перевернуто догори дном.
    А посеред цього гармидера навколішках застигла Ярина. Нерухомо, ніби кам'яна постать. Її погляд сповнений ненависті свердлив скриньку з чорного дерева.
    - Все через тебе! - прошипіла жінка, дивлячись на єдину річ в кімнаті яка неушкодженою пережила бурю.
    Ярина трощила все навколо, але торкнутися до скриньки не наважилась.
    Це була красива антикварна річ. На кришці й боках загадкові візерунки та сім намальованих замків. Коштовні вставки з срібла й сім чорних гарненьких камінців по краєчку.
    - Це все через тебе! - жінка випльовувала слова, немов згустки старого гною:
    - Ти в усьому винна! Ненавиджу! Поверни моє життя!
    Вона скреготнула зубами від безсилої люті. Стисла збиті, скривавлені кулаки.
    Коли почалися нещастя? Вона знала точну дату. Півтора роки тому, коли померла тітка Соломія й ця клята річ перейшла їй у спадок.
    Ярина запхала руку в купу звалених на підлозі речей, дістала звідти почату пляшку коньяку. Протерла запилене горлечко краєм одягу. Витягла корок. Заплющила очі. Й зробила великий ковток.
    Дешеве пійло обпекло горло. Вона закашляла. Коньяк нагадував за смаком нутрощі розчавлених тарганів. Але вона зробила ще один жадібний ковток.
    У той нещасливий день родичі зітхнули з полегшенням - скринька дісталася Ярині. В очах рідні бриніли жаль та співчуття. Але це була отруйна омана. Їх ставлення змінилося відразу ж. Ніби вони поховали не лише тітку Соломію, а й Ярину. Після того ніхто з родичів більше не спілкувався з нею. Для них вона вже померла.
    Жінка розреготалась.
    Вона згадала страшну оповідку, яку в дитинстві чула від батьків. Про сімейну реліквію - скриньку з чорного дерева. Яку не можна відчиняти, інакше в світ вирветься «Велике Зло». Й рід Ярини оберігав звичайних людей від бід та нещасть, що спали в дерев'яній коробці.
    Її привезла з Греції прапрабабця Алексія. Скринька - єдина річ, що залишилася після неї. Й, звісно, страшна оповідка про «Велике Зло», що було зачинено всередині.
    Ярина не вірила в подібні байки. Посміялася та швидко забула. Навіщо тримати в голові подібне? Особливо коли тобі двадцять сім і все у тебе в житті чудово - кохана людина, робота, друзі.
    Вона не вірила у лиху долю.
    Та даремно. Варто було відразу ж відмовитися від такого «дарунка», як це зробила двоюрідна сестра. Але... Ярина погодилася забрати сімейну реліквію до себе у дім.
    Й на неї одне за одним посипалися нещастя.
    - Ненавиджу! - вона зі злістю подивилася на кляту коробку.

    * * *

    Наступної ночі, після поховання, їй наснилося жахіття.
    - Бум! Бум! Бум! - у двері грюкали так голосно, що трусився увесь дім.
    Вона знала - до неї у гості завітала тітка Соломія.
    Ярина не бажала впускати її в квартиру, але не могла змінити сон. Вона спостерігала з боку за власною порожньою оболонкою. Ніби дивилась дивне кіно. Перша Ярина, у якої не було своєї волі, відчинила двері й впустила тітку Соломію.
    Та простягнула їй важкий іржавий ключ й з недоброю посмішкою прошепотіла:
    - Твоя черга. Хай щастить. Хоча...
    Голос тітки став грубим й злим:
    - Навряд чи це тобі допоможе.
    Уві сні тітка Соломія здавалася ще страшнішою, ніж насправді. Вона довго хворіла, недуга спотворила її обличчя й тіло. Від енергійної веселої жінки за кілька років не залишилося й сліду. Вона увесь час проводила в лікарні. Тітка Соломія дуже страждала, але родичі відмовлялися відключати її від апаратів.
    Те, що Ярина побачила уві сні, мало походило на людину. Шкіра істоти покрилася зморшками та посіріла, як у мумії. Очі глибоко запали. Зуби загострилися, ніби голки. А з рота текла чорна смоляниста рідина. Щось довге й огидне ворухнулося в горлі тітки...
    Ярина здригнулася. Вона не зрозуміла, коли з стороннього спостерігача перетворилася на головну героїню. Коли вона помінялася місцями з першою Яриною?
    Як же це невчасно.
    Тітка Соломія втисла іржавий ключ їй в долоню.
    Боляче! Шматок заліза обпікав шкіру. Жінка спробувала висмикнути руку з шорстких тітчиних пальців. Але її тримали міцно.
    Ключ нагрівався все сильніше, допоки не перетворився на розпечену вуглину. Засичала, задимилася обгоряючи на долоні шкіра. Біль став нестерпним.
    Ярина закричала. Й прокинулася від власного зойку. Рука, до якої тітка притисла розпечене залізо, нила й свербіла.
    Вона піднесла долоню до лиця. Червоний випалений силует ключа, горів на ній немов клеймо.

    * * *

    - Прокляття... чому саме я...
    Ярина ще сьорбнула дешевого коньяку. Її мало не вивернуло навиворіт. Огидне пійло, але життя куди гірше.
    Вона зробила ще пару великих ковтків.

    * * *

    Нещастя посипалися на неї одне за одним. Через декілька днів вона підхопила дивну болячку й потрапила в лікарню. Судоми викручували кожен суглоб, кожен м'яз. Таким чином минуло кілька страшних місяців. Її тіло деформувалося, змінювалося.
    Хвороба перегнула її, немов стару. На спині виріс горб. Крізь шкіру проступили червоні пігментні плями. Одне з них розповзлося на пів обличчя.
    Лікарі тільки руками розводили, вони нічим не могли зарадити.
    Хлопець, з яким Ярина провела десять років життя, пішов. Вона проридала всю ніч. Потім один за іншим від неї відвернулися друзі. З кожною новою зрадою сліз залишалося менше й менше. Коли від неї відступилася остання подруга - Дзвінка, вона не пролила ані сльозинки. Приятелі та коханий зникли, немов їх ніколи не було. На роботі теж розпочалися проблеми.
    Куди тільки жінка не зверталася. Все дарма...
    - Це твоя провина! - похмуро повідомила вона, дивлячись на скриньку.
    Порожня пляшка з-під коньяку полетіла в стіну...
    - Це ти, клята погань, зіпсувала мені життя!
    Жінка намагалася позбутися сімейної реліквії. Не злічити скільки разів топила її, спалювала, кидала під колеса поїзда, заривали у землю. Але та завжди поверталася й мстилася, забираючи частинку її життя.
    Зараз Ярина виглядала як п'ятдесятилітня стара. Від неї колишньої нічого не лишилося.
    Ніхто не співчував й не підтримував її, навпаки.
    Люди з гидливістю та злістю дивилися їй вслід. Сміялися і шепотілися за спиною.
    - Дивись-но, дивись. Наркоманка пішла...
    - Тьху, мене зараз знудить! Від неї смердить...
    - А ще рік тому така гарненька дівчинка була...
    Ярина міцніше стискала зуби та йшла далі. А може обернутися? Розповісти тим покидькам, що це ціна, яку вона заплатила, щоб захистити від зла таких, як вони. Що в її квартирі схована проклята скринька. Але тоді її б напевне підняли б на сміх й відправили б в психлікарню.
    Вона залишилася наодинці зі своїми бідами.
    Жінка з усієї сили приклалася лобом об підлогу.
    Один раз... Другий... Третій...
    Ниючий біль вгризся у мозок. З правої скроні полилося щось тепле і в'язке.
    Ярина провела пальцями по обличчю - кров. Вона розсікла брову уламком від улюбленої чашки.
    Жінка розмазала кров по обличчю та зареготала.
    З квартири знизу наполегливо постукали.
    Вона сплюнула на підлогу й пробурмотіла:
    - Ідіть до бісової матері...
    Жінка ненавиділа скриньку за те, що та зробила з її життям. Ненавиділа себе за те, що дозволила цьому статися. Ненавиділа інших людей за те, що ті бездушні й жорстокі.
    - Чому я маю жертвувати собою заради когось? Не хочу! Досить!
    Вона знала, що її чекає в майбутньому - привид тітки Соломії постійно приходив до неї в жахіттях.
    Як довго вона проживе?
    Як сильно страждатиме?
    Чому ніхто не розповів їй про прокляття?
    Чому саме вона?
    Ярина підняла з підлоги гострий уламок.
    - Я більше не хочу страждати... Якщо мені судилося померти, краще вже відразу...
    Вона піднесла шмат розбитої чашки до зап'ястка. На долоні білів шрам у формі ключа.
    - Твоя черга... - пролунав у голові голос тітки Соломії.
    Ярина відкинула гострий уламок.
    Шлунок вивернуло навиворіт. Її знудило. Неприємний запах коньяку, напівперетравленої їжі та шлункового соку розтікся по кімнаті.
    Жінка захихотіла. Як вона могла забути? Все не скінчитися її смертю. Любі родичі напевно вже готують заміну. Хто це буде? Яка з племінниць займе її місце
    - Чому ніхто не врятує мене? Чому ніхто не хоче допомогти? - заголосила вона:
    - Хто-небудь, благаю...
    Й несподівано отримала відповідь.
    - С-с... нас-с... звільни нас-с, - почула вона, - звільни...
    Голоси лунали з клятої коробки.
    - Мабуть, я сильно вдарилася головою... або напилася... або з’їхала з глузду... - подумала Яринка.
    Вона давно існувала на межі, реальність та ілюзія змішалися.
    Але голоси продовжували нашіптувати:
    - Звільни нас-с...
    - Нічого не вийде, - єхидно відповіла вона, - цю скриньку не можливо зламати, спалити або втопити... Сидіти вам в ній вічно. Нічим не можу допомогти…
    Жінка відчула задоволення. Чому вона має страждати на самоті?
    - Ключ... в тебе є ключ... Притули руку до скриньки й звільни нас-с, відімкни замок, - наполягали голоси.
    - Добре, - погодилася Ярина.
    Її все ще нудило. Але жінка дісталася до клятої коробки та притулила до неї долоню з опіком ключем.
    - Якщо вмирати від прокляття, то краще відразу, а не поступово... - вирішила вона:
    - Я залишусь останньою хранителькою цієї бісової штуковини.
    Вона закрила очі й уявила, як відчиняє скриньку. Як провертається неіснуючий ключ в замковій щілині. Як клацає чарівний механізм всередині...

    * * *

    Їй наснилося, що вона таки відчинила кляту коробку, й звідти вирвався чорний дим.
    - Дякуємо, - прозвучали чиїсь голоси:
    - Дякуємо за час-стування...
    Дихати стало важко. Безліч крихітних скалок упилися їй в шкіру. Біль та острах скували тіло.
    - Усе. Кінець мені, - подумала з полегшенням вона, й провалилася в темряву.

    * * *

    Ярина прокинулась наступного дня. Кожна кісточка в тілі, кожен м'яз, кожна клітинка нили від болю. Лице набрякло, немов на ньому всю ніч витанцьовували березневі коти. Розсічена брова нагадувала величезну гнилу сливу.
    Тіло було чуже, ніби старе дрантя. Жінка доклала багато сил, щоб лише піднятися з підлоги.
    Нутрощі горіли вогнем. У роті пересохло, дуже хотілося пити. Але варто було зробити різкий рух й кишки скрутило в болючий вузол. Рвотний позив склав її навпіл. Однак блювати було нічим. Вчора вона вже виплюнула з себе все, що тільки можна.
    У роті з'явився присмак жовчі. Дешевий коньяк та вчорашня істерика не пішли на користь.
    Її речі все ще лежали на підлозі. Вона мало не впала, перечепившись за щось.
    Жінка тихенько вилаялась й попленталась у ванну кімнату. Добре, що сьогодні вихідний, й на роботу не треба.
    Вона забралася у душ. Поки струмені теплої води звільняли тіло від бруду, напруги та розчарування - в голові поволі прояснилося.
    Знадобилось декілька годин, щоб привести себе до ладу. Відмити, відтерти та обробити рани.
    На плечах й шиї з’явився червоний висип, але вона не надала цьому великого значення. Найважливіше, що вчора вона намагалася себе вбити. Знову. Й знову зупинилася на півдорозі. Сімейне прокляття не збиралося її відпускати так легко. Воно буде довго її мучити, допоки не висмокче з неї всі соки.
    - Бісова скринька! Все через тебе, - повторила Ярина вкотре.
    Вона втомилася. Дуже сильно. Вона бажала припинити опір, не відчувати болю, надії, страху, а лише лягти й тихо померти…
    Але це все брехня. Ярині все ще кортіло жити…
    У неї все ще залишилася робота. Вона чіплялася за неї немов потопаючий за соломинку. Боялася, що з її звільненням, зникне останній зв'язок зі світом. Навіщо тоді взагалі виходити з квартири? Минуле й майбутнє втратить сенс. Вона залишиться наодинці з сімейним прокляттям, розчинитися в ньому, загубиться, зникне.
    Ярина ще довго стояла в душі під струменями води.
    Висип на плечах і шиї нікуди не подівся. Він свербів й викликав неприємні відчуття.
    - Алергія, короста або лишай? Які ще подарунки чекати від клятої скриньки? - зітхнула жінка.
    Вона витерлася рушником, одяглася й попрямувала до розгромленої кімнати. Бажала дещо перевірити. Своє нічне жахіття. Їй наснилося, що вона відчинила бісову коробку й випустила звідти чорний дим.

    * * *

    Ярина зайшла у кімнату, обережно взяла до рук скриньку. Вистачило одного погляду.
    Жінки затремтіла. Здавалося, що температура в приміщенні впала, як в морозильній камері.
    Дихати важко. Повітря щільне та в'язке.
    Крига скувала усі думки. У голові порожньо. Тільки десь глибоко в душі тихенько ворухнулися сором й острах.
    Вона зробила це.
    Її обм'якле тіло сповзло на підлогу.
    Скринька відчинена! Все, що відбулося вчора, не лише п'яне марення.
    Людству кінець. Що вона накоїла?
    Ярина схлипнула. Але через кілька хвилин до неї повернулися витримка і здоровий глузд.
    Всі досі живі? Ніхто не вмер. Щось вона не чує криків про допомогу й нажаханих зойків.
    Ярина підійшла до вікна та визирнула на вулицю. Звичайний день в місті. Яскраво світить сонце. Люди поспішають у справах.
    Нічого не трапилось. Ні всесвітнього потопу, ні зомбі апокаліпсису, ані нашестя інопланетян.
    - Що з тобою не так? Ти, брехлива коробка! Де нещастя? Де? - зло прошипіла жінка.
    Уважно оглянула чорну скриньку. Більше вона не відчувала до неї побожного жаху. Звичайна дерев'яна коробка. Тільки всередині мала безліч дрібних подряпин, ніби щось намагалося вирватися звідти назовні.
    Ярина розчаровано фиркнула.
    Для підтримки легенди можна було й покласти туди ляльку Вуду, набиту голками. Або відрубану руку мерця. Але там - зовсім нічого. Пусто.
    Вона перевернула догори дригом скриньку й гарненько струснула.
    Звідти випав чорний конверт, який жінка спочатку прийняла за частину внутрішньої оббивки. У конверті був лист, написаний від руки. Кілька пошарпаних папірців, складених вчетверо й засіяних дрібними літерами.
    Жінка схопила лист й жадібно вп'ялася в нього поглядом.
    «Люба спадкоємиця, якщо ти читаєш це, значить, мене вже немає серед живих. Й ти - наступна хранителька. У тебе наразі проблема? Вгадала? Ти відкрила цю бісову скриньку. Але… Всередині нічого не виявилося окрім мого листа. А де ж найстрашніше прокляття, яким тебе так лякали? Не поспішай з висновками. Хочу тебе втішити... чи засмутити. Ті хто був замкнений всередині втекли й наразі ховаються десь поруч. Під шафою або диваном. У темному кутку, або в тебе за спиною... »
    Ярина злякано озирнулася. Вона була в кімнаті одна. Але...
    Їй здалося, що хтось насправді стежить за нею з темного кута. Вона залізла в крісло й підібрала під себе ноги. Так. На всякий випадок.
    Й продовжила читання.
    «… Не бійся. Наразі вони слабкі й нічого не зроблять. Занадто довго сиділи в скриньці. Але через декілька днів вони стануть сильніше. Запхни їх назад у коробку раніше, ніж вони нароблять шкоди... »
    - Що за нісенітниця? - розсердилася жінка, - Хто це написав?
    Вона заглянула у кінець листа - Соломія Ключеручко. Покійна тітка. Та сама з нічного жаху, що таврувала її ключем.
    - Божевільна Соломія, - скривилася Яринка, згадуючи, як тітку називала рідня.
    Вже без колишнього ентузіазму вона читала далі.
    «В тебе важлива місія. Скринька - в'язниця, ти її охоронець. Втеклі в'язні це дрібні демони-злидні. Так-так, ті самі зі старовинних оповідок... »
    - Все, досить, - простогнала та, запихаючи листа назад у коробку.
    Голова розколювалася. Жінка розлютилася.
    - Більше не хочу читати цю маячню. Мабуть, сімейне прокляття розтрощило мізки тітці, - Ярина піднялася з крісла.
    Під ногою хрупнула й тріснула навпіл фігурка фарфорового янгола.
    - Треба прибрати, - похмуро вирішила жінка оглядаючи кімнату.

    * * *

    Розгрібаючи безлад, Ярина заспокоїлася. У неї з'явилася слабка надія. Раптом злидні, якщо вони дійсно сиділи в скриньці, пішли з її квартири.
    Тоді навіщо ловити їх? Нехай забираються. Ярина не проти. У світі ще стільки людей. А з неї вистачить проблем.
    Вона почухала шию. Висип на шкірі не проходив. Навпаки, утворилися крихітні гнійники, й вони дуже свербіли. Жінка насилу стрималася, щоб не роздряпати шию до крові.
    - Гей, злидні! Забирайтеся! Я нікого не тримаю! Світ великий! Ще стільком людям можна зіпсувати життя, - голосно вигукнула вона.
    На мить здалося, що вона чує тихий злорадний шепіт. Жінка сторожко прислухалась, озирнулась, але...
    Надокучливе дзеленчання мобільника пролунало з її сумки. Ярина здригнулася й кинулася до телефону. Виклик з роботи.
    - Так? Я слухаю, - з тривогою відповіла та.
    Долоні спітніли. Дзвінок не віщував нічого гарного.
    - Добрий день, Ярина Марківна, - пролунав сухий голос директорки:
    - Вибачте, що повідомляю вам цю новину по телефону. Але, вважаю, так буде краще для всіх... Ви звільнені. З завтрашнього дня.
    - Стривайте... Це якась помилка, - голос Ярини тремтів, - Ви ж знаєте в якому я становищі... Чому? Що пішло не так? Давайте все обговоримо...
    - Це вирішене питання, - втомлено відповіла директорка:
    - Іншого виходу немає. Знаю, у вас не найкращі часи... ви багато зробили для нашої компанії... вам виплатять гарну компенсацію.
    - Але мені потрібна ця робота! - в розпачі крикнула Ярина, - Навіщо ви так зі мною? Це не чесно!
    Вона нервово смикала пасмо волосся й кусала нижню губу - все для того щоб не розревітися.
    - Вибачте, Ярина Марківна, - глухо відповіла директорка, - Я нічим не можу зарадити. Це бажання робочого колективу та постійних клієнтів. Вибачте...
    - До біса ваші вибачення! - розлютилася та.
    Ярина сильно смикнула рукою й вирвала у себе жмут волосся.
    - Ви розумієте, що коїте? - вона схлипнула, - Ви вбиваєте мене!
    - Приношу вибачення, - немов зламаний автомат повторила директорка.
    Ярина розпалилася ще більше.
    - Засуньте свої вибачення знаєте куди?
    Вона жбурнула мобілку у стіну. Корпус телефону хруснув й розсипався на друзки.
    Жінка розридалася.
    Її світ звузився до розміру маленької квартири. Більше не було причин виходити на вулицю. Посміхатися через силу. Чи не помічати відрази в поглядах. Не чути злі жарти за спиною. Немає причин вставати щоранку з ліжка. У неї не залишилося нічого окрім сімейного прокляття та порожньої скриньки.

    * * *

    Кілька днів промайнуло немов у тумані. Нічого не хотілося. Ярина більше не розуміла де марення, а де дійсність. Вона зависла в інтернеті переглядаючи один серіал за іншим. Але в голові нічого не затримувалось.
    Лише голод змусив її прийти до тями. Вона б ігнорували й його. Однак.
    - Їс-сти! Хочемо їс-сти, - пролунав тоненький, наче комариний писк, голосок прямо у вухо.
    Жінка намагалась не звертати на нього увагу. Але той ніяк не вгамовувався.
    - Дуже добре! Тепер я розмовляю з власним шлунком, - з сарказмом вирішила вона, відриваючись від монітору.
    День добігав кінця. Сонце опустилося на дах сусідньої дев'ятиповерхівки.
    Шия й плечі неймовірно боліли. Ярина сама того не помічаючи розчесала їх до крові. Й відчувала себе жахливо.
    Шлунок загарчав, вимагаючи їжі.
    Ярина підкорилася, попрямувала на кухню до холодильника.
    Знайшла пакет молока. Але коли відкрила його, в ніс вдарив неприємний запах. Молоко зіпсувалося.
    Ярина перевірила вміст серванта та комори. Видобула звідти пакунок сухарів, склянку полуничного джему та розпочату коробку зеленого чаю.
    Поки вона вечеряла, тихий голосок все не вщухав. Здавалося, хтось надокучливо шепоче їй в самісіньке вухо. Однак коли Ярина оглядалась, поруч нікого не було.
    - Я потроху сходжу з глузду, як тітка Соломія, - зітхнула вона сумно.
    Сонце опустилося нижче до горизонту. Вечоріло.
    Вона відчувала неспокій. Шкіра зуділа. Рука мимоволі потяглася до шиї. Але жінка вчасно зупинилася. Якщо розчесати виразки ще більше, можна занести якусь інфекцію.
    Жінка обробила ранки на плечах та шиї. Заліпила їх бактерицидним пластиром та повернулася назад в кімнату з чорною скринькою.
    Вона таки дочитає лист до кінця. Яким би безглуздим він не виявився.
    Ярина розпочала там де зупинилася минулого разу:
    «Злидні небезпечні. Але й у них є слабкості. Вони люблять солодке. А ще вони ненажерливі та жадібні створіння. Злидні не надто розумні, у них поганий зір.
    Замани їх в пастку, поки вони не відновили свої сили. Схитруй. Залиши в скриньці цукерки або інші солодощі. А потім голосно поклич злиднів й запропонуй їм пригоститися.
    Будь впевнена, вони відгукнуться. Коли злидні заберуться в коробку, зачини кришку та поклади зверху «ключову» руку. Уяви як замикаєш скриньку. Гарненько уяви. Якщо зробиш все добре - один з чорних каменів побіліє. Повтори сім разів. Закрий скриньку на всі замки.
    Але перед тим, я попрошу тебе покласти назад в коробку цей лист. Для наступної хранительки.
    Коли закриєш скриньку, твої нещастя закінчаться, й ти щасливо проживеш решту життя. Але якщо хоч один замок буде не замкнений - злидні звільняться.
    Чим більше часу вони проводять на волі, тим сильнішими стають. Тому запхни їх в скриньку якомога раніше...
    Наразі перейдемо до найскладнішого.
    Хочу вибачитися перед тобою, дорога спадкоємиця. Я зробила дещо погане. Й тому всі ми в небезпеці. Коли я стала хранителькою, ця скринька була надійно закрита. Але з цікавості я вирішила відімкнути її й подивитися, що ж там усередині. Довелося попотіти. Шкатулка була добре зачинена.
    Вибач. Це моя помилка…»
    Ярина насупилася й пробурмотіла:
    - Чому бісова скринька потрапила до рук такої безвідповідальної людини?
    Але продовжила читати:
    «Всередині я не знайшла нічого окрім пилу та листа прабабки Алексії. Там говорилося щось про внутрішнє влаштування скриньки та про демонів-злиднів. Але я не дуже розбираюся в грецькій, й не подужала частини тексту.
    А коли зрозуміла що накоїла, було вже надто пізно.
    Я намагатимусь виправити помилку. Але якщо ти це читаєш, швидше за все, я не впоралася. Тому, будь ласка, замкни демонів в шкатулку за мене. Удачі, дорога спадкоємиця.
    P.S. Сподіваюся, у мене все добре, я живу довго та щасливо.

    Соломія Ключеручко »

    Ярина згадала понівечене тіло тітки, підключене до апаратів на лікарняному ліжку. Й сумно зітхнула. Соломія Ключеручко не впоралася із замками.
    - А чи варто взагалі ризикувати? - подумала жінка.
    Навколо не видно ніяких чудовиськ. Може злидні дослухалися поради й пішли геть? Навіщо кликати їх назад?
    Очі злипалися.

    * * *

    Їй наснилося чергове жахіття.
    Вона парила в кімнаті попід стелею, немов повітряна кулька. А внизу на дивані спало її тіло. Слабке, виснажене, худе. Подих ледь-ледь торкалося її грудей. Наліплені на шию та плечі шматочки лейкопластиру нагадували дивні квіти.
    За вікном почалася злива, тому вона не відразу почула тоненький голосок.
    - Вона с-спить. Виходьте. Вже можна.
    Перелякана жінка побачила, як під лейкопластиром на її сплячому тілі щось совалось, сіпалось. Ранки на плечах та шиї відкрилися й закровоточили. Шкіра і вени навколо здулися й пішли хвилями, немов у середині було щось живе та жахливе.
    З її тіла з ранок вибралися створіння схожі на величезних чорних мокриць. Дванадцять штук. Їх огидні морди нагадували обличчя злих дідуганів. З їх темних провалів-ротів стирчали гострі як голки зуби.
    - С-скоро! Зовс-сім с-скоро ми наїмос-ся, - прошипів один з злиднів:
    - Їжте, брати. Бенкетуйте! Нічого не залишайте. Вис-смокчить кожну кіс-сточку!
    - Приємного нам апетиту! - зашелестіли інші та вгризлись в тіло Ярини.
    Вони з величезним задоволенням та чавкотінням пили її кров та життєву силу.
    Жінка була нажахана.
    - Ні! Це не правда. Шматок м'яса, що жеруть злидні - не може бути мною! Ні!
    Одне чудовисько перебралося на її обличчя та з насолодою впилося у щоку. Ярина завила. Їй здавалося, що вона відчуває, як зуби-голки гризуть її плоть.
    - Ні! Досить! Зупиніться! - вона гарячково металася попід стелею.
    Другий злидень, перебираючи тонкими мерзенними лапками, заповз їй в рота.
    Жінка закашляла.
    Вона бачила як чорний хвіст чудовиська звивається поміж її губ.
    - Ні! - заволала вона, кидаючись до свого безпорадного тіла:
    - Забирайтеся! Йдіть до біса!
    Страх чіпкими кігтями стиснув горло. Не зітхнути. А може це мокриця злидень порпається в середині? Ярина налякано закашляла та... прокинулася.
    З панічним вереском вона підскочила з дивана, обтрушуючись з себе страшних створінь. Але ніякі мокриці зі старечими обличчями по ній не повзали.
    Жінка спробувала заспокоїтися.
    Небо на горизонті посіріло. Скоро світанок. Злива скінчилася.
    Настільна лампа поруч все ще працює. Вона жива. Все добре.
    В душі ворухнулася слабка надія. Звичайне жахіття? Яке по рахунку?
    Вона підійшла до настінного дзеркала та здригнулася. На щоці здулася величезна багрова виразка. Ранки на шиї й плечах відкрилися та кровоточили.
    Виходу нема - треба якомога швидше замкнути злиднів назад у скриньку. Ще є шанс все виправити.
    Жінка заметушилася по квартирі в пошуках цукерок та інших солодощів.
    Але нічого не знайшла, крім декількох шматочків цукрозамінника.
    Вона була страшенно наполохана. Пальці автоматично розчісували пухир на щоці. Хотілося впитися в нього нігтями, розірвати м'яку податливу плоть та дістати звідти мерзенного злидня.
    Жінка ще раз подивилася на себе в дзеркало. Огидний вигляд. Худе та бліде обличчя. Скуйовджене волосся. Божевільний блиск очей. Розшматована у кров щока.
    Навряд чи їй продадуть цукерки. Її навіть в магазин не пустять. Якщо сусіди побачать її в такому жалюгідному стані, вони відразу викличуть докторів.
    Треба знайти заміну солодощам.
    У шафі серед старого мотлоху вона знайшла пакунок з прозорими камінчиками, для прикрашання акваріум. А в коморі виявився блискучий шматок обгорткового паперу.
    Жінка розрізала його на квадратики й загорнула в них камінці посипані цукрозамінником. Вийшли обманки дуже схожі на справжні цукерки.
    Ярина похмуро посміхнулася. Вона сподівалася, що злидні дійсно такі дурні, як писала тітка Соломія.
    Жінка всілася на диван. Поставила скриньку на коліна. Склала в неї конверт з листом тітки Соломії та саморобні цукерки. Вона кілька разів закрила й відкрила скриньку за допомогою думок та ключа на долоні.
    Допоки все йшло чудово.
    Настав час пригостить злиднів «цукерками».
    Жінка глибоко вдихнула та сказала:
    - Я сховала в цю скриньку солодощі. Сподіваюся, злидні не знайдуть їх. Цукерки занадто смачні, щоб ділитися з іншими.
    Вона зашаруділа пакувальної папером.
    - Вони такі гарні. Такі лискучі. Напевно, я з'їм їх просто зараз, поки злидні не бачать...
    - С-солодощі... с-смачні с-солодощі. Хочу с-спробувати! - відгукнувся один з чудовиськ самий жадібний та нетерплячий.
    Ярина з огидою відчула, як він вибирається з-під шкіри. Повзе по руці у бік пастки, як перебирає безліччю тонких лапок по шкірі.
    Болю не було. Навпаки. Їй полегшало. Немов розкрився нарив, й гній вийшов з рани назовні.
    - С-солодкі цукерки... - пролунав ще один голос.
    Показався другий злидень.
    Слідом за ним вилізли й інші. Хвіст першого чудовиська зник в коробці. Зашаруділа обгортка. Решта злиднів кинулася до пастки ще швидше.
    Жінка боялася поворухнутись. На лобі виступив піт. Руки затремтіли.
    Один… два… три…
    Ярина нарахувала одинадцять злиднів. Вона занервувала ще більше. Дванадцятий ніяк не показувався.
    Треба заманити в коробку всіх та закрити, перш ніж вони виявлять обман.
    - Здається, у мене лишень одинадцять цукерок. Якби злиднів було дванадцять останньому не вистачило б солодощів.
    Дванадцятий нарешті заворушився. Він вибрався з рани на щоці й з сердитим шипінням поспішив до чорної скриньки. Провокація спрацювала.
    Коли хвіст дванадцятого зник усередині пастки, Ярина зачинила кришку та притисла до неї руку. Вона представила, як закриває скриньку на сім замків. Один за одним.
    Важке заражене прокльоном повітря почало очищатися. Крапля за краплею до жінки поверталася її енергія та життя.
    Слабка надія ворухнулася в середині її серця. А раптом?
    Раптом, вона поверне все, що вкрало у неї сімейне прокляття.
    Вона занервувала, почала поспішати, хоч й слід було зосередитися на справі. У найменших подробицях уявити, як вона зачиняє скриньку на сім замків…
    Але у голові спалахували яскраві картини щасливого майбутнього:
    Вона здорова... У неї гарне молоде обличчя та тіло...
    Ярина відчайдушно замотала головою, відганяючи непотрібні думки:
    - Досить... Я не про те фантазую...
    А ось вона з новими друзями сміється і жартує в кав’ярні...
    - Припини! Ще рано святкувати! - намагалася переконати вона себе.
    Влаштувалася на цікаву роботу. В сто разів кращу за попередню...
    Ярина додала більше зусиль, щоб очистити думки. По обличчю збігав піт.
    Подорожує по світу з коханою людиною...
    Утримати в голові образ скриньки ставало все складніше. З кожним новим замком думки плуталися більше й більше. Жінка важко дихала. У голові гуло. Вона вела виснажливу війну з власним розумом. Натомість, щоб зосередитися на іншому важливому ділі.
    Нарешті! Вона впоралася з п'ятим замком. Залишилося всього два. П'ять каменів по боках скриньки забарвилися в молочно-білий колір. Й тільки два залишилися чорними.
    З шостим замком виникло багато проблем. Декілька разів жінка збивалася й починала все з початку. Вона насилу справлялася з бурхливою течією недоречних думок та почуттів.
    Перемога, вона впоралася. Ярина стерла піт з чола вільною рукою. Шостий камінь швидко світлішав, поки не став блідо-молочного кольору.
    Часу на нього пішло більше ніж на всі інші разом узяті.
    Треба поспішати. Поки злидні не зрозуміли, що вона обдурила їх.
    Ярина взялася за останній замок. Вона дуже втомилася. Тіло били дрижаки. Серце гулко підскакувало у грудях. Ще трохи, й вона звільниться! Поверне вкрадене життя. Й все буде добре.
    Ярина міцніше притисла долоню з ключем до скриньки. Уявила, як закривається останній замок. Як чарівний механізм всередині з клацанням провертається. Ще трохи…
    - Це не цукерки! Звичайні камені! - зашипів розлючений голос одного з злиднів:
    - Нас-с обдурили!
    Скринька затрусилася, вислизнула з спітнілих втомлених рук. Злидні щосили рвалися на волю. Скринька впала на підлогу й закотилася під диван.
    Перелякана жінка кинулася за нею. Треба поспішати. Поки злидні не розбіглися. Закрити останній замок.
    Вона сунула руку під диван, намагаючись намацати пропажу. Її тремтячі пальці швидко натрапили на дерев'яний кут коробки. Ярина зітхнула з полегшенням й дістала скриньку. Піднесла до очей.
    Камені, які прикрашали коробку, знов потемніли.
    Ярина злякалась. Кришка коробки відкрилася сама по собі без зусиль. Зсередини повалив густий чорний дим.
    - Ти обдурила нас-с! Як ти могла? - люто зашипіли голоси:
    - Найгірша хранителька, яка пригощає гос-стей камінням! Не чувайс-ся! Розірвемо на шматочки!
    Дванадцять злиднів зі спотвореними від люті мордами вирвалися зі скриньки й вп'ялися зубами голками в тіло переляканої жінки.
    Та закричала від жаху й болю.

    * * *

    Коли сонце піднялося високо над дахами будинків і освітило вікна Ярининої квартири, там нікого не було. Посеред кімнати лежала відкрита чорна скринька, а поруч невелика купка маслянисто-чорного пилу.

  Время приёма: 15:14 22.03.2020