Субота, третя година дня.
Від початку робочої зміни велика стрілка дідової «Ракети» зробила тільки п’ять повних обертів, а я вже був готовий порушити шосту заповідь.
Ці покидьки продовжували свою дурнувату забавку. Третій місяць поспіль з самого ранку і до пізнього вечора співробітники бутік-готелю DiamondDreams систематично завдавали мені психічної, фізичної та економічної шкоди. Погрози, жарти, маніпуляції і шантаж. Ніби ненавмисне штовхання. Принизливі погляди, образливі жести. Безпідставні чутки. Прізвиська…
— Псс, Міхур!
Я озирнувся. М’язи напружились, формений метелик здушив горло, а булавка позолоченого бейджика кольнула під серцем. Руки задрижали — і шеренги коктейлів, які я виносив гостям, зацокотіли кубиками льоду й скляними соломинками.
— Міхур! Іди сюди!
Ольга. Старший адміністратор DiamondDreams і, за сумісництвом, наймерзенніша сучка Одеси. Моя безпосередня керівниця, чиї червоні нігті знаходились у тій самій кольоровій палітрі, що і мої запалені думки про її насильницьку смерть.
Я скорився, адже хижий погляд сірих очей вправно долав недолугий опір стажера і ліскою тягнув до себе, як прибитого спекою ляща.
— Так, пані Олю?
Вона повільно підійшла до шинквасу, на ходу розправляючи брижі спідниці. Перехилившись через спинки шезлонгів, двоє підлітків-мажорів проводжали її кругленьку дупцю хтивими поглядами.
— Рухайся швидше, ульо!
Я підійшов до бару. Потужні судоми знерухомили мізинці. Перевантажені авторськими коктейлями таці тримати стало значно важче, але поставити їх на шинквас Ольга мені заборонила.
Крапля поту з тім’я прокотилась коротко стриженим волоссям і, проминувши напружену шию, сховалась під комір. Тілом пробігли дрижаки. Цупкі очі адміністраторки вхопили цей рух — бліде обличчя скривилось від огиди.
— Спекотно сьогодні, так? — спитала вона, впритул наблизившись до мене і навмисне зачепивши цицьками піднос. Склянки з пійлом схвильовано загомоніли.
Я кивнув. Якщо перевести цей набір алкоголю у гроші, то в кожній руці я тримав чверть своєї місячної платні. Найгірший сценарій передбачав не тільки штраф, а ще й безоплатне понаднормове відпрацювання, про що мені повідомили на першому тижні роботи.
— Так, Ланжерон сьогодні шкварчить, як сало на пательні. А ти — разом із ним, — вона торкнулась мого спітнілого чола, і думками майнув вдячний подив. Попри тридцятиградусну спеку, її долоня була холодною.
— Нічого. Через вісім годин відправишся до своєї затишної кімнатки. Розслабишся. Відпочинеш…
Ольга втягнула повітря крізь закладений ніс, рохнула і вправно додала секретний інгредієнт до широчезного келиха, прикрашеного полуницею і яскраво-жовтою парасолькою. В’язке місиво розчинилось у помаранчевому аперолі і бульбашках шампанського.
— Кляті кондиціонери! — Вона прийняла руку і витерла об мою сорочку. — Цей коктейль подаси білявці у рожевому купальнику, затямив? Тепер іди!
Бармен Валік зареготав та підставив Олі п’ятюню, як завжди робив, коли хтось на зміні вдало жартував.
— Ще й досі не можеш пробачити їй того банкіра, так? — спитав Валік крізь сміх.
— Ну що ти, Валєнтін?! Це щира подяка від адміністратора DiamondDreams за те, що обрала наші послуги. Головне, щоб той Міхур не переплутав келихи. Гра триває!
Я змовчав, як завжди. Відніс коктейлі компанії молодих дівчат, які прогулювали гроші батьків та коханців, побажав їм вдалого дня і продовжив роботу. Ненавидів себе, але вибору не мав.
Ця робота була мені конче необхідна. Команда готелю про це знала і щодня тішила себе новими витівками у забаві «Повний Міхур». Офіціанти, адміністратори, бармени, покоївки. Навіть прибиральниці…
Ще на початку сезону дотеп Валіка перетворив Міху Січового у сечовий міхур, чашу терпіння якого це збіговисько жартівників намагалось «переповнити». І з кожним відпрацьованим днем шансів опиратись цьому приниженню ставало все менше.
***
Моя кімната знаходилася у найдальшому кутку Бараку.
Так, інакше цей архітектурний викидень і не назвеш. Тонкі, майже фанерні стіни, наспіх обштукатурені явно нетверезими малярами, нерівна стеля, старі вікна з дерев’яними рамами — Барак за всіма параметрами був непридатним для мешкання людей. Хоча, як лігвище безхатьків — цілком.
Тим не менш, ця халупа у вигляді букви «Г» пафосно (підозрюю, що це був один зі способів знущань над такими невдахами, як я) називалася «Будиночок для персоналу». Туди провели електрику і встановили санвузол. Покоцаний унітаз без кришки, поіржавіле нутро якого нагадувало місце вбивства, і кран, чий тужливий спів непогано вписався би у саундтрек фільму жахів.
Окрім мене з персоналу тут мешкав старий Антонович, котрий іменувався завгоспом, а по суті був чорноробом. Він підмітав територію, таскав усілякий мотлох, чистив забиті туалети. Зважаючи на те, що люди на відпочинку не обмежують себе у різноманітних втіхах та не переймаються підтриманням чистоти (особливо зважаючи на ті суми, які платили за проживання), роботи у Антоновича не бракувало.
Він був ще більшою нікчемою, ніж я, за винятком невеличкої обставини: старому було похер на всіх і на все. Чи то копирсатися рукою по лікоть в унітазі, забитому презервативами, чи то витирати блювотиння красунь, котрі під ранок поверталися з нічного полювання, а після обіду наводили марафет, зовсім не нагадуючи тих напівмертвих потороч, котрі не втримували в собі вражень від чудової вечірки.
Антонович майже ні з ким не розмовляв, лише муркотів сам до себе, інколи посміюючись. Час від часу його намагалися брати на кпини, проте усі спроби натикалися на погляд вицвілих очей, котрий висловлював абсолютну байдужість. Звісно, що така жертва нікому не була цікавою.
Зате по моїй селючій мармизі одразу було видно, що я ведуся і реагую, а отже — заслуговую на приниження. В детективах це називали «віктимною поведінкою», хоча я й намагався не давати приводів для усіх тих штук. Мабуть і вигляд у мене був «віктимний»: грубе лице, нерівні зуби і світлі брови на постійно червоному обличчі.
Так, Барак був гидотним і незатишним місцем, проте я завжди повертався туди із задоволенням, адже гребуча Оля з її сраколизами віддалялися у часі на сім-вісім годин, а мене чекав зручний топчан і серіали на старенькому смартфоні.
Єдине, що мене пригнічувало в житлі, так це постійна цвіль по закутках, і жирні таргани, котрі після вимкнення світла всеньку ніч танцювали свою таргантелу — тупіт їх маленьких лапок я чув навіть крізь сон. Ще часом нервував хрипкий кашель Антоновича, який на ніч мав обов’язково побухкотіти, аби звільнити місце для вранішньої махорки.
Його кімната знаходилася через дві від моєї, але я чув його гавкіт, наче над вухом.
Що знаходилося в решті кімнат я не знав. Однак не дивувався, що вони вільні, адже жити тут можна було з двох причин: або ви біолог і досліджуєте різноманітні види грибків та плісняви в природніх умовах, або вам ні на що винаймати житло.
До останньої категорії ми з Антоновичем і належали. Він — без роду-племені, пенсіонер-одинак, і я — з хворою мамою-поштаркою і легендою про батька-льотчика.
Лежачи на своєму топчані, у світлі вуличного ліхтаря, котре кволо пробивалося крізь запльовану шибку єдиного віконця, я чув, як пацюки шастають десь над стелею, і розглядав плями плісняви, що мовби окреслювали обриси істот та предметів.
Улюблена гра дитинства. Фантазувати і вигадувати історії про звірів, котрі утворювалися чи то від гри світла та темряви, чи у павутинні тріщин облущеної фарби, чи може в таємничому візерункові древнього килима, котрий висів над ліжком ще до мого народження.
Я почав провалюватися в сон, згадуючи цей килим, з якого шкірився та підморгував одноокий клоун-вбивця, від чийого погляду треба було ховатися під ковдрою. У Бараці не було килимів, але стіни моєї кімнатки були не менш широким плацдармом для буяння фантазій.
Коли я практично спав, останній погляд зловив на стіні скорчену фігуру, котра злодійкувато повзла з кутка до бильця мого ліжка.
«Пліснява утворює фігурки», — подумав, і відрубався.
***
Прокинувся я на диво відпочилим та бадьорим. Умившись та випрасувавши форму, вийшов з Бараку й гайнув через моріжок, повз тенісний корт. Кухня знаходилася в будівлі готелю, проте потрапляли ми туди через службовий вхід, аби не топтатися у вестибюлі й не дратувати постояльців.
Поруч пробігла гарненька дівчина у спортивному топі й джинсових шортиках, даруючи мені усмішку.
Я не повірив, що то було мені. Мабуть, щось веселе слухала у навушниках. Такі дівчата не посміхаються таким хлопцям як я. Аж соромно стало від того, що я навіть подумки вжив це порівняння. «Дівчата й хлопці». Вона і я. Господи, та один тільки той її бездротовий навушник коштує як усе моє життя, а телефон — як три. З половиною.
Разом із тим, я не міг припинити згадувати її ясний погляд і легку засмагу. Про напнутий топик я, звісно, й думати не смів, це було би взагалі блюзнірством. Але очі... І оте, ледь помітне ластовиння…
Я не міг викинути це з голови, але мені допомогли.
Найкращий спосіб позбутися якихось думок — це потрапити на очі Ользі.
— Агов, Січовий! Ходь сюди! — адміністраторка махнула рукою і світло примарних мрій згасло, мов під дією відьомського закляття. Певно, знову вигадала якусь дурницю аби підгодувати власне его за мій рахунок.
— Вітаю. — Я підійшов до неї і опустив очі. Ще нічого не зробив, але вже почувався винним. Слабка стать — це точно не про неї.
Ольга знехотя кивнула у відповідь. Висока, фактурна брюнетка з тонкими губами і чубчиком, який приховував брови. Блузка розстібнута на три ґудзики, бліда шкіра випромінює холод та аромат дорогого парфуму. Вона примружила очі й тицьнула пальцем мені у сонячне сплетіння.
— Маєш нове завдання, Міхур. На похороні був колись?
— Так. Але… до чого тут… — забелькотів я, насилу рухаючи сухим язиком. Ольга зітхнула — ніби ця тема її більше не цікавила.
— Треба прибрати передпокій в лаундж-зоні. Сауна та хамам зачинені до одинадцятої, тож час в тебе є. І не мньохайся — пів на дванадцяту бранч на терасі. Чайові Валіку віддаси.
— А як же завгосп? Це хіба не його робота? Я ж офіціант, а не прибиральник.
Вона зробила крок назад і, мов пташка, схилила голову вліво:
— Ти що це, сперечаєшся?
— Та ні, я просто…
— В Антоновича свій клопіт. Розбухтівся, як оце ти… Нікчеми! — Ольга швидко схопила мене за плечі, розвернула на 180 і почала штовхати в напрямку зони відпочинку. — Я кажу — ви робите. Офіціант він! Розвонявся, селюк, ти подивися!
Вона замахнулася, і я відсахнувся. Від такої атаки зашпортнувся й впав долілиць на моріжок, щедро зрошений водою з імпортної системи поливу. Сорочка враз змокла. В голові майнула думка про плями від трави, які дуже важко виводити з білої бавовни, та про ціни на хімчистку. Згадка про маму загасила спалах гніву ще в зародку. Цю сорочку мені подарувала вона.
— Не вилежуйся! Ноги в зуби і бігом! В одинадцять тридцять чекаю тебе на терасі. Чистого. — Клацнула засувка. Ольга замкнула службовий вхід, але металопластикові двері не змогли приглушити потужного реготу денної зміни. Командний дух, що й казати.
Я підвівся і роздивився сорочку. На диво, помітних плям не було, але нагрудну кишеню треба буде підшити. Клятий бейджик розпанахав строчку. Високі стандарти DiamondDreams опинились під загрозою.
Вона з’явилась без жодного звуку. Спочатку я побачив перед собою кросівки — NikeAir, м’ятні з білими смужками та зеленими камінцями-застібками, що тримали бантики по-дівчачому зав’язаних шнурків. Ковзнув поглядом вздовж струнких ніг, перестрибнув через різьблений, наче на змагання, живіт. Трошки затримався на спортивному топі — вона важко дихала після пробіжки, Шия, пухкі губи, ластовиння… Дівчина з обкладинки. Справжній витвір Матінки-Природи!
Коли наші погляди нарешті зустрілись, найчарівніша усмішка осяяла морське узбережжя:
— Привіт! А ти що, знепритомнів від спеки?
— Можна й так сказати, — відповів я.
Дівчина простягла спортивну пляшку з водою:
— На ось, освіжись.
— Дякую.
Дивуючись своїй сміливості, я притулився губами до ніпеля і відчув ванільний присмак її помади. Мабуть добряче головою приклався, якщо такі фантазії собі навигадував.
— Не дозволяй таке з собою робити. Ниций вчинок з її боку, але і ти не ведися.
Я відчув як палає обличчя. Отже, вона все бачила. Мої приниження ще ніколи не були такими огидними, а її щирість мене просто обеззброїла. Ніяк не міг підібрати вдалих слів, тому просто кивнув.
Наполегливий стукіт у вікно порушив коротку тишу. Ольга швидко рухала двома пальцями, імітуючи біг, і щось кричала, вказуючи на сауну.
— Вибач, мушу йти. Робота. — Приречено мовив я, але знайшов у собі мужність поглянути в ці чисті, щирі очі.
— Та без проблем! — вигукнула, розвертаючись аби поновити перервану пробіжку. — Я Діна, до речі.
— Міха, — не сказав, а скоріше видихнув я.
— Ну, до зустрічі, Міхо! — кросівки зашурхотіли по гравію. Діна побігла вздовж головного корпусу. Її шкіра виблискувала під сонячними променями, вбираючи енергію літа. Довгий хвіст каштанового волосся розгойдувався з боку в бік, мов метроном відраховуючи хвилини до нашої ймовірної зустрічі.
Зустрічі?
Адже це так, заради красного слівця було?
На обличчі з’явилась усмішка, давно прибита остогидлою рутиною. Я забув про мокру сорочку, розірвану кишеню, поганий настрій. Кпини і знущання завіялись чорноморським бризом. Відібрані чайові та тяжка, принизлива праця перетворились у ніщо. Сумніви щодо непевного майбутнього були поховані разом з…
На похороні був колись?
Сука! Вмієш ти паскудити.
Маєш нове завдання, Міхур.
Що це значить взагалі?!
DiamondSPA зустрів запахом хлору і стосом вологих рушників. Гуділи кондиціонери. У вранішньому сонці по вікнах рясніли мутні розводи від брудної ганчірки. Стійка рецепції була порожня — заклад розпочинав роботу о дванадцятій — тому я не зустрів тут ні менеджера Каріну, схожу на силіконову секс-ляльку, ні масажистку Лесю, яка ніколи не віталась і за найменшої нагоди перевіряла вміст своїх великих ніздрів.
В коридорі було темно. Я клацнув вмикачем, але світло не з’явилося. Схожі на графіку Якова Гніздовського тьмяні тіні від люстри та меблів повзли стінами, складаючись у чудернацькі фігурки. Луна від моїх кроків відбилась від вінілових стін та прокотилась безлюдним приміщенням, пустивши вздовж хребта роту сиріт.
— Агов! Є тут хто?
У найвіддаленішій кімнаті щось дзенькнуло. Я почув човгання ніг. Морок коридору поступився яскравому сяйву світлодіодів.
Антонович вийшов у коридор і направив промінь ліхтарика прямо мені в очі.
— А, це ти…
Він клацнув тумблером автомата — і вже за мить на стелі зацокотіли лампи денного світла.
— Якого хера приперся? — без зайвих реверансів сказав Антонович.
— Ольга прислала…
— Що… Вона дійсно сказала тобі сюди прийти? — Здалося навіть, що крізь його байдужий тон проступили нотки жалю та розпачу. Ну, значить і твоя пора настала. Можеш починати.
— Починати що? — перепитав я, все ще не розуміючи, чому Ольга відправила мене до цього божевільного пенсіонера.
— Ти шо, сліпий? — він поглядом вказав на підлогу. — Рукавиці візьми, оно на столі, шоб не всох, бува, раптом. Віник і пакети у кутку. І не вошкайся.
В трьох кроках від мене лежали дохлі щурі. Їх кволі, чорні тільця скоцюрбило, наче останні дві тисячі років вони пролежали у саркофазі разом з Рамзесом Другим. Хвости, кігті й вуса лежали обабіч трупів. Маленькі очі-ґудзики потьмяніли й потріскались.
Ось тобі й похорон…
Жорсткі реалії буденності зводять нанівець напускний гламур і пафос курортного життя. Щурі у сауні одного з найдорожчих бутік-готелів Одеси — це фіаско, братан. Капут і безповоротний нокаут для адміністрації й директора. Головний біль інвестора. Загроза здоров’ю гостей. Крах репутації.
— Це вони з Бараку набігли? — спитав я, натягуючи гумові рукавиці. Антонович нічого не відповів. Я чув тільки його кашель і мугикання, ніби з ним у кімнаті був хтось іще. Дивний старий…
Я присів навпочіпки. Дохлий щур знаходився у центрі імпровізованої мандали — від його тіла розходились химерні асиметричні візерунки, дуже схожі на ті, які я бачив у своїй кімнаті. Смарагдові мацаки тягнулися вздовж кахляних швів до сауни, де порпався завгосп.
Розкривши пакет для сміття, я спробував підняти щура, але щільна на перший погляд тушка лопнула, як тютюновий гриб. Зелені спори піднялись в повітря, окутавши моє обличчя і застеливши усе навколо порошкоподібним туманом. У носі залоскотало. Я відчув нудотний солодкуватий присмак органічної пудри. Коли рештки бідолашного гризуна розсипались прямо у моїй долоні, чхнув:
— Що ж, Міха. Тепер ти падлоїд.
На плече лягла зашкарубла рука завгоспа:
— Ти вдихнув його, да?
— Ага. Але тепер зрозуміло, навіщо віник.
— Колись це мало статися, — він замотав головою.
Антонович вихопив з моїх рук пакет, хвацько понакривав решту щурів, потоптався на них і позмітав зеленуватий попіл. Вправні рухи видавали серйозний досвід в цьому ділі. Предмети навколо закрутились. У голові запаморочилось, до горла підступила нудота.
— Іди звідси. — Голос Антоновича лунав наче з іншого кінця галактики. — Я тут вже сам…
***
Того вечора я вперше за час своєї роботи напився.
Піднявшись від узбережжя крутим схилом, вимощеним бетонним плитами, я прогулявся до пам’ятника невідомому матросові, а потім — вище, аж до парку атракціонів. Тут, у невеличкому продуктовому магазині, я зазвичай затарювався їжею, адже купувати щось у закладах, котрі знаходяться приблизно на рівні моря — значило працювати лише на продукти.
Мені двадцять три, але я червонів, мов школяр, коли просив пляшку коньяку «Квінт» (три зірочки, сімдесят сім гривень). Не те, щоби я не купував ніколи алкоголь, скоріш скажу, що я був саме тим хлопцем, якого зазвичай посилали за пляшкою. Але раніше це було завжди для компанії. А зараз — щоби накидатися і відрубатися. В очах продавчині я, мабуть, виглядав пропащим соціопатом.
Та мені конче треба було щось таке, щоб змити гидкий присмак зеленого пороху з язика і спогад про трухлявого щура, котрий розсипався смердючими клаптями в руках.
Антонович, мабуть, вже закінчив роботу, адже коли я повернувся до Бараку і легенько причинив за собою двері, то почув його бубніння, що резонувало дерев’яними дошками підлоги.
Я дивився «Джонні Мнемоніка» і цмулив коньяк, запиваючи його колою. На закуску — чіпси зі смаком гумової калоші з кропом. Звісно, що така вечеря дуже швидко почала атакувати мій ослаблий постійним смиканням та недосипом організм. Світ почав пливти, а герої на дисплеї — витягуватися у голографічні картинки. Замість очікуваного полегшення і забуття мій стривожений алкоголем мозок почав ще активніше наганяти зловісні картинки та спогади.
Щурі в лаундж-зоні тепер згадувалися величезними, як кнури. І вони не просто розсипалися в руках, а розкладалися на гнилі шматки, що пахли застарілим салом. Не акуратна купка зеленкуватого попелу, а сміттєва піраміда заражених тельбухів та поцвілих кісток, що переливалася, лисніла, їдко пахла.
Я зблював прямо на підлогу. Гарячковито скочив, почав шукати ганчірку, перечепився через табурет, гепнувся. Лежав у коричневій калюжі, що смерділа дешевим коньяком і плакав. Всі стреси і тривоги останніх місяців, котрі я мужньо ховав за зціпленими зубами, немовби вихлюпнулися через стару греблю. Колись цей чиряк мав луснути…
Не знаю, скільки я пролежав отак на підлозі, але зненацька мене пробудила раптова тиша. Було доволі дивно не чути Антоновича, адже його гудіння навіть крізь стіни звучало до пізньої ночі.
Лампочка під стелею злегка гойдалася від протягу. Її анемічне світло раз-по-раз поморгувало, наче десь гілка дерева торкалася дроту. Я почав витирати калюжу, несамовито змагаючись із бажанням блювонути вдруге.
Пляма була якоюсь дивною: замість того, аби всотуватися ганчіркою, вона розвазюкувалася підлогою, як мазут. Я здивовано придивився і побачив, що рідина вкрита легеньким пушком плісняви. Так могла виглядати каструля борщу, котру залишили на тиждень у раковині. Чистий пеніцилін.
Але ж я не тиждень нікчемним мішком валявся. Не могла ж, насправді, калюжа за цей короткий час зацвісти!
Схопив зі столу недопиту пляшку коньяку і щедро плеснув на пляму, а тоді заходився терти її з подвоєним завзяттям. Але цвіль нікуди не ділася.
Навпаки — пляма, здавалося, збільшувалась у розмірах.
Я тер, закусивши язика, аж допоки не відчув під руками щось на кшталт пухкого ковроліну, в якому приємно тонули пальці.
Дідько!
Я гидливо відкинув ганчірку і відійшов від цієї напасті.
Пухнастий острівок на затертому лінолеумі, здавалося, дихав. Його поверхня перекочувалася, як водорості від руху води. І найстрашнішим було те, що до цієї гидоти з-під ліжка тягнулися тонкі доріжки такого ж моху. Вони здригалися, пульсували заворожливим рухом тіла гусениці.
Я налякано прослідкував поглядом у куток кімнати, в густу темряву за ліжком, котру не розсіювало навіть світло, адже від благенької шафи падала тінь. Зараза розповсюджувалася з мороку, котрий клубочився і загрозливо дрижав.
Я тремтячими руками намацав на тумбі смартфон, знайшов ліхтарик.
Хай би мене грім побив, але побачити джерело цієї загрози мені не вдалося — промінь просто поглинувся темрявою.
Пам'ять одразу вишпортала спогад про те, як колись із татом їхали його вишневою «шісткою» на 7-й кілометр. «Одягатися до школи», як тоді це називалося. Уся сім’я з вечора готувалася, а я і поготів, бо вилазка у місто для сільської дитини — завжди подія. Величезний базар, новий одяг і приладдя, котре пахне далеким невідомим Китаєм. Право вибору обкладинки щоденника і хот-доги з буряком. Навіть зараз, у душній затхлій півтемряві я згадав запах теплої булки.
Якось дорогою в Одесу ми втрапили у такий густий туман, що нам довелося повзти узбіччям зі швидкістю пішохода — навіть увімкнуте ближнє світло не могло пробити густу сіру стіну, в якій, здавалося, ми зникнемо ні за цапову душу. Батько стиха лаявся, але вдіяти нічого не міг: дати газу — означало ризикувати.
Я тоді зіщулився на задньому сидінні, відчуваючи усередині холодний розпач. Мені не хотілося вже ні нових кросівок, ні хот-догів. Я подумки молився богу і бажав лише одного — аби цупка волога мряка попереду зникла і засяяло сонечко.
Дивлячись, як світло ліхтарика тоне у загрозливій темряві, я відчув той самий дитячий страх, котрий досяг через роки. Різниця була у тому, що я не плекав надію на тата, котрий би виправив ситуацію.
Мої роздуми перервало цокотіння маленьких кігтиків.
Скосивши погляд вниз, я побачив, як товстенький пацюк діловито дріботить від дверей у мій бік. Очевидно, завмерши, я нагадував предмет меблів, адже тварину нітрохи не бентежила моя присутність.
Коли сіре тіло шаснуло повз мої ноги, я зрозумів, куди воно прямує.
Діставшись мерзенної калюжі, пацюк почав з апетитом наминати. Хрумтів і навіть повискував. Це було настільки гидке видовище, що я не втримався і копнув звірюку. Хай простять мені захисники фауни. Я насправді дуже люблю тварин. Але це було сильнішим за мене.
Пацюк не відлетів, не відкотився, ба навіть — не ворухнувся. Він був міцно приклеєний до підлоги невідомою субстанцією.
І ця субстанція також жерла.
Вони споживали одне одного, і ця сцена була настільки лячною, що я почав задкувати. Треба скоріш тікати з цієї халупи. На нічну електричку. Додому, подалі від лютої Ольги, знавіснілого колективу і калюжі блювотиння, котра жере пацюка.
Тваринка почала зсихатися на очах, здуватися, мов спущена кулька. Шкірка поволі обтягувала дрібні кісточки, напинаючись на скелеті. Ворсиста пляма обволікала його лапки, підбиралася до черевця, і я пожалкував, що тінь від шафи не падає саме на це місце.
Бісів пацюк продовжував їсти! Дика, сюрреалістична картина.
Я почав намацувати дверну ручку, але раптом схопив чиюсь руку.
Дико заволавши, я обернувся.
В отворі стояв Антонович.
Він приречено дивився повз мене. На щура, котрий вже нагадував експонат палеонтологічного музею.
— Антоновичу, тут…
Старий мовчки приклав пальця до вуст.
Я ошелешено витріщився на нього. Погляд чоловіка був сповнений безсилого жалю та відчаю. Він поволі обернувся до мене і спитав:
— Воно тебе не зачепило?
— Н… ні… — пробелькотів я.
— Як близько ти був біля гнізда?
— Гнізда?
Антонович зненацька схопив мене за барки, притягнув до себе.
Я ніколи не задумувався, скільки йому років. Але міці діду було не позичати. Пальці — немов обценьки, жодних шансів вирватися.
— Як близько!? — верескнув він. Кілька місяців я працював з цим чоловіком пліч-о-пліч, але жодного разу він не виявляв емоцій. Особливо — таких.
— Та я… я цейво… Антоновичу, пустіть… — я схвильовано лопотів, безуспішно намагаючись відірвати його руку від футболки.
Зненацька хватка ослабла, і старий немов зіщулився. Його дебела постать згорбилася, погляд став жалібним, щенячим.
— Значить… Значить, вона вибрала тебе?
Я не знав, що сказати. Шок від сцени з пацюком, на який нахлистом лягла дика поведінка Антоновича, почав трохи щезати. Хміль майже весь вийшов.
Може, швиденько дременути? Повз зніченого старого, надвір, геть з цього пекла.
Проте він стояв у дверях, загороджуючи прохід. Але лише мить.
Антонович почав сповзати додолу, спиною спираючись на одвірок. Він схлипував, хапав ротом повітря, а потім розридався.
Від щура тим часом залишився висхлий трупик. Достоту як той, котрого я торкнувся у лаундж-зоні. І мені вже було відомо, що станеться, якщо його зачепити.
Я присів біля старого.
—Антоновичу… Хто вибрав? Про що ви? Я і так до всирачки наляканий, а ви…
—Так, я вже не той… Але ж… Не зараз. Я ще можу… — мимрив Антонович, розмазуючи шмарклі мозолястою рукою.
—Давайте підемо звідси. Треба когось покликати, бо це щось… Я, якшо чесно… Треба позвати Ольгу!
Антонович підвів на мене стражденний погляд приреченого на смерть.
— Ольга… Вона не та… Не те… Розумієш, люди не те, чим здаються.
Я зробив чергову спробу вмовити його піднятися, але Антонович раптом заторохкотів, як ніколи за весь час нашого знайомства.
— Я був такий, як ти... Колись. Давно… вона прийшла до мене в кімнату і… Вона була така… Я пропав, я щез, тільки оболонка, не мужик, а брудна ганчірка… Я так її кохав… І зараз… Господи, я ж для неї… Я все… Я людей зі світу зводив…
Старий важко сперся на руку і свердлив мене поглядом.
— Я все зрозумів. Ще коли вона відправила тебе… робити мою роботу.
— Антоновичу, що ви…
— Будь ви прокляті! Обоє.
Старий скочив на коліна і мов той павук подріботів до калюжі біля ліжка.
Я вискочив у коридор, але не втік. Мені треба було бачити, що станеться.
Він кинув останній погляд на мене. Вологі очі сяйнули недобрим блиском. Він безумний. Завжди таким був.
— Зараз ми перевіримо, чи вона мене досі любить.
Не встиг я запротестувати, як Антонович набрав повну пригорщу гидотної плісняви і набив рота. Він жував і плакав, а в такт його стогонам пульсувала темрява в кутку.
Зненацька він завмер. Щелепи припинили рух. Очі заволокло муттю. Губи почали всихати, втягуватися, оголюючи великі жовті зуби.
Шкіра обличчя і рук усотувалася всередину, ніби завгоспа підключили до вакуумної помпи. Очі висихали, вкриваючись павутиною тріщин. З помарнілого тіла спадали брудні лахи, довкруж яких, мов конфетті, стелилися позбавлені вологи вії й волосся. З легким шурхотом риб’ячої луски долі осипалися обгризені нігті. Не чути було ніяких криків та стогонів: тільки приглушене потріскування зневоднених хрящів та прицмокування цвілі.
Х’юп, х’юп, х’юп…
Я дременув на вулицю. Ніч зустріла мене прохолодним бризом та гучними оплесками гостей: вDiamondDreams сьогодні запалювала чергова топлес-DJ.Чіпляючись за парканчики, я біг до головного корпусу, одночасно підбираючи влучні слова для Ольги та силячись втримати рештки вечері всередині. Мох-убивця, на мою думку — чудова нагода перевірити професіоналізм адміністратора.
Очманілий від побаченого, я проминув кухню та вилетів за ріг головного корпусу, вертячи головою в пошуках начальниці. Біля лаундж-зони я не встиг загальмувати і на повному ходу уперіщився в когось із гостей та сам полетів долі, придавивши жертву своїм тілом.
Тепер точно звільнять, майнула думка, але знайомий дівочий сміх раптом прочистив голову.
— А ти вмієш справляти враження, Міхо! — Діна продовжувала сміятися і на мить з моєї пам’яті зникли мутні очі Антоновича в передсмертній агонії.
— Перепрошую… Вибач, я цей… Поспішаю! — Я допоміг їй підвестися. Секунду тому наші обличчя знаходились на відстані кількох сантиметрів одне від одного, проте замість логічного збудження мене захлиснув сором і огида до самого себе. Арома-мікс перегару з блювотою, вибалушені від переляку очі, бліда, мов поганка, шкіра. Такий собі кавалер, прямо скажемо…
— Це помітно. — Вона розправила сукню і зробила крок назад, опинившись прямісінько у світлі вуличного ліхтаря. Пишні коси лягли на оголені плечі, виблискуючи у штучному сяйві. Вона вся сяяла, ніби якась героїня голлівудської мелодрами, коли для головного героя все довкруж тьмяніє, варто їй лишень з’явитися.
Я пропав, я щез...
Діна завела один локон за вушко і, поглянувши на мене, стурбовано мовила: — Ти якийсь збентежений. Щось сталося?
— Вибач, я не можу зараз… Ти не бачила Ольгу? Адміністраторку?
— О, то ти до неї. Вона там, — махнула рукою на вхід до DiamondSPA і стенула плечами. — У сауні грибок роздивляється. Гадаю, п’яту зірку цей готель отримав авансом. Ми з подругами після обіду якраз…
— Тільки не це! — Я легенько схопив Діну за плечі й відсторонив від входу до лаундж-зони. — Тримайся якнайдалі від цього місця!
Здивована моїм вигуком, дівчина хотіла щось додати, та я вже забіг всередину і не чув її слів.
Хлором вже не пахло. Коридори і зону відпочинку заполонив солодкавий присмак індійських ароматичних паличок та запах дубового віника з прочиненої бані. Так само гуділи кондиціонери. Чомусь згадалися нарікання Ольги та її зелені шмарклі у аперолі. Їх відтінок був дуже схожий на той смарагдовий порошок, який я вдихнув тут напередодні.
Чудернацькі візерунки нікуди не ділися — вони пульсували і розповзались стінами та стелею передпокою, минаючи ділянки, освітлені лампою на стійці реєстрації. Мене аж заціпило від огиди. Можливо, це була гра моєї хворої уяви, підкріпленої дешевим пійлом, але здавалось, що пліснява стелиться приміщенням, захоплюючи нові і нові території. Темна і вогка сауна була найкращим середовищем для росту.
Отже, Антонович розширював межі «гнізда».
Люди не ті, ким здаються.
— Міхур! Нарешті… Іди до мене!
Від переляку я прокусив губу. Це була Ольга, але голос звучав якось незвично, ніби вона балакала з повним ротом. Приглушене булькання та легке прицмокування входили у серйозний дисонанс з її оксамитовим баритоном.
Ноги рухались самі. Здавалось, килим з плісняви розходився переді мною, раз по раз намагаючись вхопити за п’яту.
— Швидше, — в голосі вчувалась нетерплячка. Біля сауни аромат паличок зник, змінившись запахом гниття. Десь скрапувала вода, крізь модифіковані склопакети я чув, як запрошена ді-джейка міксує відомий сет, а гості готелю аплодують та свистять.
Світло було вимкнене. Приміщення освітлювалось зеленкуватим сяйвом, яке лилось зі стін і підлоги, окутуючи центральну постать імпровізованим саваном зі спор, органічної пудри та решток відмерлого грибка. Від Ольги залишилась лише оболонка: трафаретне зображення сексуальної брюнетки розплилось та перетворилось на хвилю зеленого слизу, обрамленого пухнастим прошарком тендітного грибка. Мутні сірі очі, позбавлені людської виразності, дивились прямісінько на мене, позбавляючи можливості рухатись.
— Я мушу рости. — Пробулькотіла цвіль, простягнувши до мене один зі своїх мацаків. — І ти допоможеш мені.
Вона схопила мене за горло і просунула слизький відросток до рота. Клацнули зуби. Я відчув, як грубішає моя шкіра, позбавляючись зайвої вологи. Як нутро сповнюється вогким теплом та непереборним бажанням служити і захищати це створіння. Як страх, що сягнув свого апогею, переливається крізь мене і тягне за собою у прірву безумства, виходом з якого може бути лише поклоніння.
Ми поєднали наші сутності. Стали одним цілим. Одним організмом.
Її природа відкрилась мені так само ясно, як і те, що Антонович, попри свої почуття, не бачив усієї картини.
Їй потрібні людські емоції, аби опиратися світлу.
Вона мусить поглинати органічні форми життя, аби підтримувати своє існування.
Їй потрібен помічник, аби оберігати гніздо.
Їй потрібен новий носій, аби рости і розмножуватися.
— Агов, Міхо!
Голос Діни змусив мене всміхнутись. Отже, вона переживала, хвилювалася, раз сюди зайшла. Тобто, я їй теж небайдужий.
Я чітко усвідомив, що вона — моя перша і остання.
Служіння в умовах страху може бути якісним, але недовготривалим.
Служіння під знаком любові приречене бути вічним. |
Рассказ открыт для комментариев