aq003 Ритуал

    День 1.
     
    Жах і морок здіймаються з глибин. Вугільно-чорні мацаки копушаться, мов черви у слизькій багнюці. Вогняні очі з темряви. І голос. Голос шепоче мені з кристалічної домовини: «Тебе обрано. Не опирайся. Все судилося одвіку...»
    Я падаю в це мерзенне болото і...
     
    Чорт, і знову цей сон. І раз по раз все виразніший, гидкіший. Допотопне болото перед очима ніяк не щезало, обертаючись малюнком. Покручене коріння, лускаті стовбури, голе віття хижо тягнеться до неба. Хіба не я це малював у зошиті й заснув просто за партою? Але коли я стільки встиг? Невже малював уві сні? Голову пройняв біль, немов тоді, після струсу.
    – Агов, Рома, спиш, чи що? Мені треба клас зачиняти, – дівчинка з солом'яним волоссям потрясла зв'язкою ключів у мене перед носом.
    Світланка – єдина знайома мені людина після переведення в цю школу. Якщо вважати за знайомство наші ігри в дошкільному віці.
    – Та, зараз... – я протер очі й почав збирати сумку.
    Стареньку класну кімнату заливали промені вечірнього сонця. Крикливе гайвороння за вікном вже завело свою осінню круговерть.
    – Ельвіра Данилівна передавала, що ти контрольну не здаси, якщо замість хімії свої богохульні картинки малюватимеш. Боже-боже! – Світланка передражнила улюблений вираз хімічки. – Слухай, а гайда з нами на самопідготовку? Ти вже з місяць як тут, а й досі ні з ким не спілкуєшся.
    Потім я прокляну себе, що не втік тоді додому. До затишної двоповерхової сталінки, де чекали комп’ютер, дідові книжки та недокачаний з інтернету серіал. От тільки важко мені відмовляти людям. Світланці особливо.
     
    Саме так вона й заманила мене на «гурток жахів». Гелловін на носі, ось дівчатка й розважаються як уміють. Подій у депресивному Темноводську – ніяких. Або милуйся з терикона Високою Могилою на обрії, або гуляй коліями поза станцією. Проте в кінці жовтня гулянки ніякі, а на станції сьогодні – получка, толока пролетарів напідпитку.
    – Тільки спершу хімія, гаразд? Данилівна мені ключі дала під чесне слово, що ми тут навчатимемося? – Світланка запустила мене й ще двох однокласниць до бібліотеки, що слугувала також кабінетом хімії та біології.
    – Не вчитиму я вашу богопротивну хімію! – спалахнув я.
    Не виношу, коли Світланка ось так вмикає «старшу сестру». Нехай ще жахалочки, але ненасичені вуглеводні – краще здохнути! Я демонстративно ляснув підручником і заходився домальовувати своє зловісне болото.
    – Ва-а! Свєтунчичек! Допоможеш із домашкою? – руденька Маринка повисла на старості.
    Інша дівчинка лише поправила окуляри, роздивляючи мене. Як це її звати? Ліля?
    – Завітав на наш вечір макабричних оповідок? – тихо поцікавилась вона.
    – Мака... яких? – затнувся я.
    – Ма-ка-бри-чних. Моторошних, тобто.
    Гм, вона ще й розмовляє? Зазвичай у класі Ліля сидить десь собі мовчки з книжкою. Краєм ока я помітив, як уважно вона вивчає мій малюнок.
    – Що? – вилупився я на неї: не люблю коли підглядають.
    – Не знала, що ти цікавишся палеонтологією.
    В її очах промайнув дивний вогник.
    – Взагалі не цікавлюсь!
    – А карбоновий ліс ти дуже влучно змалював. Ось дивись, – вона витягла з-за шафи плакат «Рослинність кам’яновугільного періоду». – Оце сигілярія, лепідодендрон, деревовидні папороті. Ти перемальовував звідкись?
    Я витріщився на плакат, потім на малюнок – один в один. Тільки на плакаті ще звивалася велетенська чорна стонога. Сказати, що бачив це уві сні? Ще за психа триматимуть.
    Тут гримнули двері, й до бібліотеки увірвалася дівчинка в червоних спортивках – Лєрка. За спиною теліпався чохол із дерев’яним мечем.
    – Ну шо ви тут? – вона з порогу обвела нас похмурим поглядом. – Новачком розжилися?
    – А ти чого? – буркнула Світланка без великої радості.
    – Трєньку відмінили, світла не буде, – Лєрка без церемоній гепнулась на вільний стілець, розкинувши ноги в лосинах з лампасами. – Ви вже почали?
    – Щойно збиралися.
    Світло враз мигнуло й згасло. Маринка аж зойкнула від несподіванки.
    – Що я казала! Веєрне відключення, – вигукнула Лєрка.
    Я лише тяжко зітхнув, уявивши, як вдома вирубився комп’ютер із недокачаним серіалом. Тепер поспішати вже точно нікуди.
    Немов здійснюючи якийсь ритуал, Ліля встановила на стіл арома-лампу в формі черепа й запалила свічку. Череп витріщився на мене вогняними очницями, а навкруги полинув аромат – приємний, але якийсь хімічний, немов у рідини від тарганів.
    Першим жереб випав Маринці.
    – Як мій дід стрів Доброго Шубіна, – почала вона, мов казку на ніч. – Він був ще молодий, тільки прийшов на шахту, все намагався норму перевиконати. І ось натрапив він у дальньому забої на добрячий пласт вугілля. Забув про все – рубає й рубає. Чує: хтось за ногу – смик! Озирнувся – нікого. А забій темний, людина ледь пролізе. Він далі рубає – знову хтось смикає. Він дивиться: а там дідок незнайомий, з крюком в руці. Й сиплим таким голосом питає: «Нащо ти тут?» Дід і думає: мабуть у стопорного вагонетка застрягла – допомогти просить. Тільки виліз, а тут ззаду як затріщить! І там, де він рубав, чорне багно з камінням полилося, якби лишився в забої – точно завалило б! Озирається, а дідка вже нема поруч, став у змінників питати – й не бачили такого ніколи. Тоді він і второпав – це Добрий Шубін був!
    – А звідки ти взяла, що Шубін – добрий? – перебила Лєрка.
    Маринка закліпала.
    – Ну як? Він же людей рятує...
    – А якщо ні? Може, він собі на умі? – зуби Лєрки зблиснули в променях лампи.
    – Помилка того, хто вижив, – кивнула Ліля. – Дельфінів теж вважають добрими, тому що вони штовхають людей до берега. Але якщо злі дельфіни когось штовхали в інший бік, він вже нічого не розповість, тому ми чуємо лише про добрих.
    Маринка змовкла й надулася.
    Далі оповідати випало мені. Вигадувати на ходу ліньки, і я вирішив змахлювати. Та хто там бачив те древнє кіно!
    – Діло було на антарктичній станції. Група вчених знайшла істоту, що вмерзла в лід багато тисячоліть тому. Вони стали її розморожувати і...
    – ...А це був інопланетний гість, що став поглинати собак і людей на станції, – гмикнула Ліля. – Я бачила цей фільм. Зняли за книгою Кемпбела, але ідею він у Лавкрафта поцупив.
    Вона пильно подивилася на мене.
    – А ти не думав, що не обов'язково їхати до Антарктиди, щоби знайти Щось настільки древнє? Знаєш, звідки стільки вугілля? Колись тут простягалось велетенське болото. Мільйони років рослини падали на дно, створюючи шари вугільних покладів.
    Я нервово глитнув.
    – І хто жив у тому болоті?
    – Багато хто, – спохмурніла Ліля, але вточняти не стала. – Тепер моя оповідка: про жах з глибин. Мабуть, ви чули про вибух на шахті «Ударник»? В 79му там почастішали аварії, й одного разу не повернулась майже вся зміна.
    Мене мов ужалили.
    – Я чув! Там бабусин брат загинув, інших рятував і...
    – Так от. Зчинився ґвалт, гірничорятувальників нагнали з усієї області, а потім враз вирішили підірвати в шахті ядерний заряд. Офіційно: щоб зупинити викиди. – Ліля знизила голос. – Та дехто каже: то не газ був. Там знайшли щось із древніх боліт, що пролежало мільйони років. І воно виявилося геть не таким добрим, як Шубін. Настільки, що знадобилась ядерна бомба...
    Повисла мертва тиша. Тут земля здригнулась, і у шафі забряжчали колби.
    – Що це? – ледь видавив я.
    – Шо, впісявся? – зловісно всміхнулася Лєрка. – Велкам ту Темноводськ!
    Маринка зіщулилась і сполотніла.
    – Тут регулярно трясе, – зітхнула Ліля. – Виробки й порожнечі тягнуться під усім містом, і порода осідає час від часу.
    – Точно, – кивнула Світланка. – Навіть на поверхні провали стаються. І газ сочиться з тріщин, недавно сусідка отруїлась.
    До світла присунулась Лєрка.
    – Ну всьо, тепер я. В 90х часи були стрьомні – «Ударник» закрили, всі заробляли хто чим. І от з'явилася банда Марата Черепка, з молодих забійників із шахти. Ну там базари, рекет, когось у посадці прикопали, когось у шурф скинули. І коли «черепки» мальоха розкрутились, закортіло їм каплицю поставити, в кінці Комінтернівської, де копанка зараз. Але поповзли чутки, що там щось нечисте коїться. Священик, чи то втік з жаху, чи теж у шурф полетів. Банда тоді вже зовсім озвіріла, серед дня могли людину замочити чи спалити разом із хатою, тож до них не потикалися. Лише ночами чули з каплиці крики нелюдські й люті співи. І люди по всьому місту стали зникати. Бєспрєдєл до того дійшов, що навіть ОВД, хоч на все болт забивали, а таки викликали обласний ОМОН і пішли базу «черепків» штурмувати. А там – повний атас і розчлєньонка! Щось типу секти з людськими жертвами. Бувалі опера виходили звідти, як стіна білі, й блювали. А «черепків» потім довго допитували, а вони верзуть єресь якусь, наче й не по-нашому. Так їх в дурдом і здали.
    – Зачекай! А звідки ти знаєш? – не втерпів я.
    – Так папаня мій якраз тоді в мусарні робити почав. Він сам на тому штурмі був. Каплицю потім бульдозером зарівняли, а жахи списали на наркоту. Хоч у банді всі здорові були, спортсмени. Батя потім відкопав у архівах, що в 30тих на шахті щось таке вже траплялося. В убойному відділі навіть прозвали це «темноводським прокляттям».
    Знову повисла мовчанка. Маринка, здавалось, ладна була розплакатися. Навіть Свєта притихла і збентежено жамкала зв'язку ключів.
    – Може це збіг, – підраховувала Ліля. – Але в кінці 90х шахту вперше пробували затопити, але після цих подій передумали. А нещодавно відкачувати воду знов припинили, міськрада економить.
    – Ти гадаєш що?..
    Ліля свердлила мене поглядом крізь окуляри.
    – Гадаю, сам скоро побачиш.
    Ці слова боляче різонули в голові. Що побачу?
    Тут Світланка сказала, що час вже розходитись.
    – Ти проведеш мене? – Маринка клеїлася до неї.
    Після таких страшилок навіть мені розхотілося бродити на самоті.
    – А давайте, я з вами пройдуся? Та ні, ти не подумай... – я так і не вигадав, що саме Світланка мала не подумати.
    Вона усміхнулась.
    – Добре, не подумаю. Тільки Вольфовичу ключі занесу. Заждеш?
    Ліля дивно покосилася на мене, проте нічого не сказала.
    Семен Вольфович, вчитель праці та ОБЖ – старий, проте ще бадьорий відставник – часто ночував у школі, влаштувавши в підвалі свій «кабінет».
     – Ану розбіглися! – Лєрка грубо пропхалася у двері між мною і Свєтою.
     
    По темних вулицях вже плазував туман. Низькі хмари затулили місяць, і нечасті ліхтарі тепер здавались острівцями світла в безкрайньому океані мороку. Довжелезні тіні тяглися до них, мов чорні мацаки.
    Промисловий Темноводськ – фігове місце для нічних прогулянок. І вже точно не те місто, де б я міряв жити. Це мати після розлучення надумала вернутися сюди – у дідову квартиру.
    Спочатку ми відвели Маринку до її оселі навпроти ДК «Ударник». Поряд височів пам’ятник шахтареві – незграбний і страхітливий, як похмілля радянського скульптора. Гірняк простягав людям шматок антрациту, хоча в нічному світлі видавалося, наче він добув із землі якийсь пекельний артефакт і відсахнувся з жаху.
    В ДК ще жевріло життя. Зазвичай тут збиралися пенсіонери та ветерани праці – послухати старих пісень та розподілити пайки від міськради. Часом відбувалися лекції, ось і сьогодні на старомодній афіші бовваніло: «Червоні кхмери. Злет і падіння Республіки Кампучія». Зсередини долинали обривки музики.
    – Ти сьогодні без оповідки? – спитав я у Світлани, коли ми лишилися наодинці.
    – Та після Лєрки розхотілося...
    – Чого?
    – Восени 99го зникла мама, якраз коли «черепки» лютували. Я не люблю про це згадувати, а Лєрка нагадала, і як нахлинуло...
    Вона змовкла.
    – А ми ж з тобою теж у той рік познайомились, пам'ятаєш? – я незграбно намагався заповнити паузу.
    – Пам'ятаю, – зітхнула Світланка і посміхнулась. – Ну як забути твоє падіння в шурф? Стільки вереску було!
    Ми зупинились біля приватного будинку з великим гаражем та написом «СТО».
    – Ну ось і прийшли, – Світланка помахала на прощання. – Дозавтра?
     
    На шляху додому, я так замислився, що звернув не на ту вулицю. На Комінтернівській панувала страшенна темрява. Чорні вікна підвалів витріщилися на мене. Вуха мов заклало – звуки тонули в загуслому тумані. Я враз відчув, наче хтось стоїть за спиною.
    Зібравшись з духом, я різко обернувся. Нікого. Але в той самий момент чорна тінь промайнула спереду під каштанами. Так! Мерщій додому!
     
    Забігши у квартиру, я щонайперше кинувся до комп’ютера. Інформації в інтернеті знайшлося мало, проте сам факт Ліля не вигадала – у 1979 на шахті «Ударник» дійсно пролунав ядерний вибух. Начебто, для запобігання викидам газу.
    Я вже збирав підручники на завтра, коли з сумки випала записка.
    «Щось от-от почнеться. Якщо мене не буде, відповіді в зошиті (А-Д)», – повідомляв старанний почерк.
    Виведено на картці бібліотечної книги: «Вірування та ритуали індоіранських кочівників» (під. ред. Айдарова З.В.). Підкинути могли лише на гуртку. Але хто? І що за А-Д? Лишалося чекати до ранку.
     
     
    День 2.
     
    Чорні тіні ворушаться на стінах. Ні, не тіни – мацаки. І вже не в болоті, а тут – у місті. Вилазять з підвалів, розповзаються полчищами мерзенних стоніг і знов збираються докупи.
    Я виглядаю з вікна – під будинком чатує чорна постать. Я не бачу очей, проте знаю – вона дивиться на мене. Простягає скарлючену руку: «Час вже близько. Твій борг...»
    Мене заціплює з жаху. Який борг? Чого ти хочеш від мене?!
    Замість відповіді постать вручає чорну книгу. Вона сповнена химерними ієрогліфами, проте я все розумію і читаю, читаю до світання...
     
    Погода зранку чудова. Сонце вигулькнуло з-за хмарної каламуті, розігнавши все гайвороння. Недивно, що дорогою до школи вчорашні страхіття почали здаватися мені чимсь далеким та нереальним. Біль – єдине, що лишилось у голові після сну.
    ДК «Ударник» нагадував мурашник, хоча цілком природньо – ветерани готувалися до 7 листопада. Навіть скам'янілий шахтар на постаменті вже не здавався таким наляканим.
    Математичка не прийшла на перший урок, тож нам призначили самопідготовку в бібліотеці.
    – Начебто газом отруїлась, – долинали до мене уривки розмови трудовика з Данилівною.
    – Та невже? Знову?!
    – Вночі провал відкрився прямо на городі, й звідти як поперло...
    – Боже-боже! А в нас вода з колонки вся чорна!
    Мене грубо штрикнули в бік.
    – Альо, ти Лілю не бачив? – запитала Лєрка похмуро.
    – Ні, а хіба не ти її вчора проводила?
    Ліля з ранку не з'являлась. І тут я згадав: записка! Якщо мене не буде...
    Доки всі гортали підручники, я пройшовся бібліотекою. В кутку стовбичила картотека з алфавітним покажчиком. Стоп! Мій погляд натрапив на ящик з літерами «А-Д». Ось воно!
    Я знайшов потрібну полицю й почав перебирати книжки. Авраменко, Агафонов, Асмус... Айдарова не було, зате... Між книгами причаївся пошарпаний зошит у чорні обкладинці. Сподіваюсь, хоч не Зошит Смерті?
    Сторінки рясніли знайомим почерком, а між аркушами визирали вирізки з газет. Я непомітно сховав знахідку до сумки, щоб дослідити згодом.
    До обіду Ліля так і не прийшла. Лєрка згоняла велосипедом до її будинку й знайшла його зачиненим, наче звідти давно виїхали.
    – Чортівня якась! І телефон не відповіда.
    – Ва-а! А ще вночі мій кіт зник, – жалібно нила Маринка.
     
    Після занять я зібрав «гуртківців» і розповів їм про зошит. Мене полишили останні сумніви, що це – діло рук Лілі. Тож ми заходилися вивчати зміст.
    Більшість матеріалів стосувалася «темноводського прокляття»: статті про вибух 1979 року, про банду «черепків» та зовсім старі вирізки з преси часів Перебудови, де говорилося про загадкове божевілля комсомольців на шахті та нелюдські звірства підчас війни, в яких гестапо й партизани звинувачували одне одного.
    – Шо я казала! – Лєрка вихопила вирізку й продекламувала: – Підчас запеклої перестрілки більшість бандитів, включно з Черепком, були вбиті. Нечисленні арештовані виказували явні ознаки неадекватності: на допитах вони вили, співали дивні піснеспіви та повторювали щось незрозумілою мовою, звідки слідчі розібрали лише: «Дак слак'б'нта са» і «Дел нунг клайча авей кробіеанг».
    Мене ж зацікавила виписка зі зниклої книги Айдарова про ритуали індоіранських кочівників. Вона повідомляла про розкопки місцевого кургану Висока Могила, де археологи віднайшли шість шарів різних епох та культур, які чомусь всі зберігали сліди схожих обрядів з людськими жертвоприношеннями.
    Окремо йшли записи про тортури червоних кхмерів, наукові дописи про скам'янілості девонського і карбонового періодів та біохімію гірських порід. Окрім формул, записи супроводжувалися хитромудрими кабалістичними фігурами.
    Ми так засиділися у класі, що Семен Вольфович прийшов нас виганяти. Проте до розуміння нам було ще дуже далеко.
    – А ходімо в нашу кафешку? – промуркотіла Маринка. – Знов світло вимикають, нікого не буде.
     
    Маринчина мама тримала кафе поряд з будинком – невеликий павільйончик-скляшку, що бачила ще Брежнєва, любовно переобладнаний і вифарбуваний у рожевий колір.
    Коли ми завітали, знеструмлене кафе вже спорожніло. Лише похмура бабця з риб'ячими очима, мабуть з посиденьок у ДК, допивала чай у напівтемряві.
    – Ва-а, кип'яточечек! Кому чайочку? – Маринка гупнула на стіл величезний термос і запалила свічки. – А смаколики доїсти треба, доки холодильник не потік.
    Вона заходилася витягати пакунки з тістечками. Очманівши з тих щедрот, ми з напханими ротами продовжили вивчати Лілін зошит.
    О пів на восьму я насилу здолав сьоме тістечко і зронив голову на стіл.
    – Все, не можу більше! Хоч убийте, не збагну до чого це все! Схоже, Ліля не лише збирала дані, а й намагалася вивести з них щось важливе, проте второпати хід її думок без ключа я не в змозі.
    Світланка знизала плечима.
    – І де шукати той ключ? В Шубіна спитаєш?
    – Точно! – Лєрка ляснула себе по лобі. – Ліля ж навчила мене духів викликати!
    Вона витягла планшетку з коліщатками й заходилася пригвинчувати до неї олівця.
    – Аркуш є в когось?
    Світланка скептично мугикнула:
    – І кого викликатимеш? Примару темноводського прокляття?
    – Ва-а, ні-і! – відсахнулася Маринка. – Краще Доброго Шубіна!
    Лєрка насупилась.
    – Коли це не одне й те саме...
    – А може дух Лілі?
    – Ти йолоп?! Вона жива! Краще вже Шубіна.
    Ми сіли у коло і взялись за руки. Зліва – приємне тепло Свєтиної долоні, справа – міць Лєрчиної.
    Дівчата поклали руки на планшетку, й вона почала виписувати химерні кривулі. Я довго вдивлявся в них, проте дарма – суцільне безглуздя! Лише голова сильніш розболілася.
    – А ти чого сачкуєшь? – прикрикнула на мене Лєрка. – Ану теж ложи!
    І щойно мої пальці торкнулися планшетки, та смикнулась і враз почала строчити, немов бувала стенографістка.
    При свічках я ледь розбирав дрібні літери, що сповнювати мене все більшим жахом:
     
    «У кам'яновугільному періоді західне узбережжя моря Тетіс прорізали глибокі затоки, що утворювали безкрайні болота. Примітивна рослинність, буйно розростаючись уздовж цих драговин, поступово формувала кілометрові поклади кам'яного вугілля. Вчені вважають, що причиною нетипових відкладень стала інакша мікрофлора цих боліт, відмінна від сучасних бактерій. За деякими з гіпотез, вона мала позаземне походження.
    Група неофіційних дослідників стверджує, що в той час на Землю спустилася раса космічних Гостей, відчутно вплинувши на біосферу. Ймовірно, вони умисно стимулювали викиди кисню, змінюючи земну мікрофлору. Для цього Гості мали володіти потужними засобами модифікації живої матерії. Швидше за все, їх цивілізація розвивалися не в техногенному руслі, а шляхом створення допоміжних мікро- та макроорганізмів, які виконували необхідну роботу. Цим пояснюється повна відсутність матеріальних слідів цивілізації (механізмів чи споруд), крім власне скам'янілих біологічних решток.
    У пізньому девоні й карбоні частка кисню в атмосфері сягнула 35-40%. Мабуть, це був оптимум для життєдіяльності Гостей і пік їхнього розвитку. Однак, неконтрольовані процеси в літо- і біосфері (в результаті техногенної катастрофи чи війни між фракціями прибульців) призвели до різкого зниження рівня кисню і найбільшого вимирання в історії Землі. Ті з Гостей, що пережили катастрофу, ледь животіли й незабаром зникли зовсім – вимерли чи подалися у космос.
    Лишаються важливі питання: чи змогли створені Гостями організми-помічники пережити всі ці зміни й наступні епохи? Прилаштувалися вони до еволюційних циклів земної біосфери, чи впали у тривалу гібернацію в якихось ізольованих місцях?
    Якщо Гості знищили одне одного, то чи були їх помічники живою зброєю, яка може становити загрозу аж досі? І якщо дані організми, створені інопланетною могуттю для управління еволюцією, ще зберігають функціональність, то якими ж витонченими засобами впливу на живу матерію вони володіють?»
     
    У якийсь момент жах, біль і тиск з'їдених тістечок сягнули піку, й руки самі відсмикнулися, наче від струму.
    – Це шо, бляха, таке? Це хто, курва, написав?! – Лєрка очманілими очима пожирала аркуш.
    Я почухав потилицю.
    – Точно не я! Без стакана тут не розберешся...
    Лерка мовчки простягла фляжку, і я зробив великий ковток. Горло обпекло вогнем, проте біль і нудота почали відпускати.
    – Мені стра-а-ашно! Може досить вже, ва-а? – тепер Маринка рюмсала вже по-справжньому.
    Якось її заспокоївши, ми почали розходитися. Якщо ми й шукали відповіді, зараз все стало ще більш туманним і моторошним.
     
    Перед сном я знов поліз у інтернет. Мені не давали спокою роздруківки англомовних статей із зошита. Англійська в мене кепська, але промучившись з перекладачем, я второпав, що йшлося там про фосфорорганічні форми життя, які лишилися у гірських породах. Це щось типу зарази?
    В голові роїлись всі ці випадки навколо шахти, викопні монстри, інопланетні мікроорганізми та криваві ритуали – Ліля бачила тут щось спільне, проте мій мозок уже просто кричав про відпочинок.
     
     
    День 3.
     
    Безодня. Безодня мільйоноліть. Безодня підземних лабіринтів. Липка чорнота. І чиясь присутність. Хтось стежить за мною. Йде за мною, стоїть над ліжком, коли я сплю. Хтось шепоче у темряві: «Не віддай Ключа. Тебе обрано...»
    Безодня переповнюється й вихлюпує назовні море чорної багнюки. Розливається по землі, звиваючись, мов стонога, затоплює підвали. В цю в’язку смолу падають люди – і вона всмоктує їх і розчиняє. І вимагає ще, ще, ще...
     
    Ранок видався похмурим. Голова розколювалась чи від нічних кошмарів, чи від вчорашнього пійла з Лєрчиної фляжки. Я кудись падав уві сні, чи то знов підземні поштовхи?
    Свинцеве хмаровиння нависло над містом, і кожен крок відлунював шурхотом жужалки – багряної вугільної золи, якою тут посипали доріжки. Найдрібніші калюжі здавалися темними й бездонними – Темноводьск недарма носив свою назву. Гайвороння стомилось кружляти, гронами обліпило голі дерева у сквері Шахтарської слави й мовчки чогось чекало. Навіть кам'яний гірняк на площі виглядав якось сторожко.
    Біля «Ударника» знов юрмилося чимало народу пенсійного віку. Зсередини лунала велична музика й хоровий спів, проте слів я так і не розібрав.
    І тут я вгледів Світланку. Вона стояла на розі із геть розгубленим виглядом.
    – Диви, – вказала вона на будинок. – Маринчина квартира...
    Вікна були розчахнуті й вибиті, наче пройшовся буревій. Назовні звисали штори. Кафе також виглядало розгромленим.
    – Що це?
    Звідкілясь узялася бабця з риб'ячими очима, з тих, що все про всіх знають.
    – Так це, газом вони отруїлись, – прошамкала вона. – «Швидка» їх у райлікарню забрала.
    Все ще не вірячи, я ступив усередину кафе, де ми тільки вчора сиділи разом. Тут панував безлад, і я злякався, що теж можу отруїтися залишками газу.
    І раптом я угледів кота! Пухнастого, домашнього, побачивши мене, він зашипів і кинувся навтьоки. Але чому він не отруївся?
    Силячись оговтатись, ми поплентались до школи. Біля ґанку чатувала Лєрка на велосипеді.
    – Яка «швидка»? Яка лікарня?! – зарепетувала вона, почувши новину. – На виїзді вночі грунт просів, зараз там і велик не проїде!
     
    Школа стріла нас недоброю тишею. Учнів ніде не видно, навіть із молодших класів не долітало ані звуку.
    – Щось мені це зовсім не подобається, – прошепотіла Світланка, доки ми йшли порожніми коридорами. – Ой, диви, Данилівна!
    Хімічка замислено стовбичила біля вікна і... палила, тихо щось бурмочучи.
    – Це газ, все через газ... Карантин ненадовго... Діти не повинні страждати, боже-боже! – помітивши нас, вона непедагогічно випустила дим у стелю. – А, Свєта? Віднеси ключі Семену Вольфовичу... Ну, йдіть, а то скоро почнеться...
    Ми заклякли з розкритими ротами. Що почнеться? Які ключі? Буває, здалеку людина наче нормальна, та варто заговорити – і з жахом розумієш: вона городить повну маячню.
    Мимоволі ми позадкували, проте хімічка так і лишилася стояти, немов розмовляючи з кимось по невидимому телефону.
    – Чортівня якась! Ви як хочете, а я звалюю! – і Лєрка рвучко повернула до виходу.
    – Зачекай на ґанку, – шепнув я Свєті, удаючи спокій. – А я спущуся до Вольфича, може він у більшому адекваті.
    Зробивши глибокий вдих, як перед стрибком у крижану воду, я змусив себе зійти у напівтемний підвал і завмер коло дверей з табличкою «Ківсяк С.В.». По репаній стіні здоровецька стонога ганяла тарганів. З-за дверей сочилося світло та дух перегару.
    Трудовик сидів, вперши голову в стіл із батареєю порожніх пляшок. Всі стіни «кабінету» вкривали дитячі каракулі з будиночками, сонечком та щасливими батьками.
    – А, Рома? – він розтулив мутне око. – А я ж боржник твого діда, знаєш?. Це ж він мене виштовхнув тоді у 79му. Неначе знав, коли воно попре. Один я з тої зміни й вижив... Тільки марно. Воно все ближче... Старі засоби вже не допомагають... – він струсив спорожнілим бутлем «немирівки» і, зронивши голову, засопів.
    Я повернувся, аби піти, та угледів книгу – ту саму, зниклу з бібліотеки, «Вірування та ритуали індоіранських кочівників».
    І в цей момент нелюдський, замогильний голос проскреготів ізсередини трудовика:
    – КЛЮЧ. ДАЙ МЕНІ КЛЮЧ!..
    Якби до Олімпійський ігор включили біг шкільними коридорами, в той день я б точно став чемпіоном.
     
    – Ну як? – Світланка з надією глипнула на мене.
    Я лише хитав головою, відхекуючись, а потім схопив її за руку і потяг якнайдалі від школи.
    – Певно краще по домівках відсиджуватися. Чи взагалі валити з міста...
    – Ти не розумієш! – вона, ледь не плачучи, намагалась вирватись. – Я не все тобі розказала. Ми з матір'ю ніколи не полишали Темноводська, з самого дитинства. Це важко пояснити. Ми не раз пробували. Варто від’їхати кілометрів на тридцять – і завжди щось змушує повернутися. Останнього разу тато хотів їхати на море, так машина зламалася якраз проти Високої Могили. Ще й так сильно, що довелося назад тягти на буксирі. Після того він здався і більше не пробував. Мабуть, злякався, що я можу зникнути, як і мама.
    По її щоках потекли сльози. Мені так хотілося сказати їй щось тепле, бадьоре, або навіть зізнатися, що ціную її понад усе. Але вийшло лише:
    – Посидь поки що вдома, добре? Якщо щось – одразу дзвони!
    Вона витерла сльози і кивнула.
    Проводивши її до дверей, я заквапився назад. Уже сутеніло. Край дороги на лавці возсідали три старушенції, риб'ячими очима скануючи простір. Вони так нагадували похмурих богинь-мойр з підручника зарубіжки, що мене пересмикнуло.
    Та коли я вже пробіг поряд, за спиною почулось:
    – А ключика таки доведеться віддати...
    Що? Я різко обернувся. Старезні мойри сиділи непорушно, вп'явши у мене скляні очиська, і я, розхотівши перепитувати, додав газу.
     
    Опинившись удома, я без сил звалився на ліжко і стис голову руками. Що ж це робиться у місті? Не щодня зникає пів школи, і вчителі пачками божеволіють. І що то за ключ такий? Від натужних роздумів у мозку спрацював запобіжник, і я провалився у сон.
     
     
    День 4.
     
    Літнє сонце лоскоче у носі. Я лежу в траві, намагаючись зловити його долоньками.
    – Ромка-Ромка! Побігли на пустир гратися! – наді мною схиляється дівчинка років шести.
    – Не хочу, – суплюсь я.
    – Чого? Знову страхи наснилися?
    – Знову.
    – А хочеш, я їх на ключик закрию?
    – Як це?
    – А так: чик-трак! – і ти у хатинці!
    Дівчинка бадьоро сміється і тікає в хащі бур’яну. Я біжу за нею.
    – А що твій ключик ще вміє?
    Вона, граючись, збиває бабок із травинок.
    – Багато чого. Чарівні бульки відкривати.
    – А це як?
    – Біжи за мною – побачиш! Чик-трак! Чик-трак!
    Я поспішаю за нею, на ходу пізнаючи дитячу магію. Веселкові бульки лопають, розсипаються зграйками бабок, і крізь них я бачу різнобарвні світи – лісові, болотяні, космічні. Як же гарно мати друга з ключиками від них!
    – Ой! – я з розгону влітаю у нову бульку, але за нею відкривається чорне провалля. – Ма-ма!
    Падаючи у темну прірву, я з жаху чіпляюся за кволі травинки.
    За мить до загибелі час зупиняється. Просто з повітря переді мною сплітається чорна постать.
    – Ох-ох, і нащо ти тут? – зітхає вона.
    – Мені Свєтка чарівну бульку відкрила, – реву я, бовтаючи в повітрі руками й ногами.
    – Свєтка, значить? Ох-ох, завше вона з ключами грається. Зовсім як мати! А хтось же постраждає через це.
    – Ви-и-и-бачте! – реву я ще гучніше.
    Постать чеше лоба гачкуватою лапою, і в ньому загоряється вогняне око, схоже на ліхтар.
    – Ох, час витягати тебе звідси. Передай Свєтці, нехай обережніше з ключами! А за тобою борг тепер.
    – Який борг?
    – Настане час – взнаєш...
    Постать тане в повітрі, й час відновлює звичний біг. Перекрутнувшись, я гепаюсь у жмут землі й гілок на дні шурфу.
     
    Я прокинувся в холодному поту. Чому я ніколи не згадував про це? Чому пролежавши два тижні в Лиманській лікарні, дав переконати себе, що то був лише струс мозку? Мати потім забрала мене з міста, і кошмари припинилися. А тепер чорна постать прийшла нагадати про борг, і сон повернув мені дитячі спогади.
    Виходить, Ключ – живий? І весь цей час був у мене перед носом. Але тоді найбільша загроза – для Свєти!
    У домі висіла така надзвичайна тиша, що чути шурхіт по шпалерам волохатої стоніжки. Годинник показував третю ночі, і я збагнув, що мати з роботи так і не повернулась. Спробував набрати – поза зоною.
    Скло у вікнах затремтіло. Знов поштовхи? Ні, схоже, щось вибухнуло.
    Добре спати одягнутим! Я вискочив на вулицю. Палало десь в районі Свєтчиного дому.
    Коли я прибіг, замість СТО вирував огненний вихор, наче після бомбування.
    – Свєта... – я впав навколішки.
    Ми ж іще недавно говорили ось тут. І що тепер? Всьому кінець?
    Я так і ридав посеред пожарища, доки міцна рука не трусонула мене за шкірки.
    – Ромка, зберися! – щоку обпік хльосткий ляпас. – Знайшов час розкисати!
    Зір сфокусувався на обличчі Лєрки. З-за її плеча визирало руків'я бейсбольної битки.
    Вона кивнула на згорілий будинок.
    – Я перевірила, там нема нікого, – Лєрка тицьнула мені якусь таблетку і фляжку. – Пий!
    – Що це?
    – Протиотрута. Пригальмовує прокляття.
    В долоні лежали червоні ампули з армійської аптечки: «Антидот ФОВ».
    – Ліля мені теж сховок лишила. Сказала: ти зрозумієш коли. А тут, бачиш, яка чортівня закрутилась!
    Ми прийняли ще по таблетці, запивши коньяком з фляжки. Я озирався і не впізнавав міста. Стовпи зеленого сяйва здіймались аж під чорні хмари, а звідти відлунював громовитий гуркіт. Навіть маючи трійку з геометрії, я міг зауважити, що простір вивернувся якось неправильно. Вулиці вигиналися під дивними кутами, перетинались у незвичних місцях. Земля здригалася, в підвалах ворушились якісь тіни, але я не придивлявся, боячись розгледіти знайомі кошмари.
    – А це що за?.. – Лєрка потягла мене в кущі раніше, ніж я щось второпав.
    В бік Комінтернівської рухалась фантасмагорична процесія. Секта пенсіонерів та ветеранів з ДК вишикувалась у подобу хресного ходу. З осклілими очима вони несли кирки, старі знамена й співали. Мелодія нагадувала релігійні гімни, а в словах я пізнав рядки «Інтернаціоналу» впереміш із незнайомою мовою.
     
    Вставай проклятьєм заклєймьонний,
    Дак слак'б'нта са!
    Кіпіт наш разум возмущьонний,
    Коумніт робса йєунг кампоунгте рлуой!
    Кто бил нічєм, тот станєт всєм,
    Дел нунг клайча авей кробіеанг!
     
    Попереду крокував Семен Вольфович у кумачевій накидці та будьонівці. Замість зірки її прикрашав Ангкор-Ват – символ Імперії Кхмерів.
    – О, Древні Вожді, що спите у своїх мавзолеях! – виголошував він. – Прийдіть і вселіться в нас! І збудуйте нам новий світ! – і хор вторив йому могутнім рефреном.
    Далі несли бюст вождя, і здавалося, його вуса ворушаться, мов мацаки. Я кліпнув, і мана щезла. І тут...
    Тут я угледів, що сектанти волочать прив’язану до палі дівчинку. Свєта! Вона була непритомна.
    Я вчепився у Лєрчину куртку.
    – Не можна їм її віддавати! – тряс я її за плече. – Вона – ключ! Якщо вони його отримають, то випустять Щось із домовини! Я у сні бачив!
    Лєрку зовсім не здивував мій плутаний шепіт.
    – Та знаю я. Ліля теж сни бачила – ще з весни мені переповідала. І дослідженнями після цього зайнялась. І записку сказала тобі підкинути. Добре, не сци! Щось придумаємо. Не те щоб я горіла бажанням рятувати твою Свєтку, але інакше ця чортівня не припиниться.
    Ми крадькома рушили за процесією.
    – І як їх здолати?
    – Я сувенір у баті прихопила, – вона показала кобуру під курткою.
    Я підібрав щелепу. Нащо дивуватися в школярці, що гуляє по місту з пістолетом? Хай навіть її тато – начальник ОВД.
    Колона сектантів прямувала до копанки. Коли процесія зникла за іржавими ворітьми нелегальної копальні, Лєрка потягла мене через цвинтар.
    – Погнали! Я обхідну штольню знаю.
    Перед самим входом вона затнулась.
    – Зажди!
    Я завмер. Невже відчайдушна валькірія чогось боїться? Несподівано Лєрка притягла мене до себе і поцілувала.
    – Ну все, – видихнула вона. – Якщо ми здохнем у цій шахті, я хоч не жалкуватиму, що не зробила цього раніше. Скажеш комусь – уб’ю!
    І вона показала кулак.
     
    Спуск вниз я пам’ятаю слабо. Не знаю, як нам вдалося не з’їхати з глузду, пробираючись у темряві тунелів з однім лише слабеньким ліхтариком у телефоні. А тут ще й антидот почав туманити розум. У затхлому повітрі вставали химерні галюцинації, вчувалися крики та диявольський спів сектантів, а деякі моменти випадали з пам’яті, тому важко сказати, що далі сталося наяву, а що у хворій уяві.
    Врешті решт, ми таки опинилися в підземному святилищі. Якщо цим словом можна назвати мерзенне капище, що влаштували безумці в покинутій виробці.
    Вугільні склепіння розцяцьковували хитромудрі ієрогліфи, що якась сила змушувала жевріти зеленкуватим сяйвом. Спереду виднівся рогатий вівтар із розпростертим дівочим тілом. За ним відкривалася прірва шахтного ствола.
    Сектанти десь зникли – розбрелися тунелями чи повернулись нагору. Біля вівтаря, звівши руки, стояла лише самотня постать Вольфовича. Незвично сильним для літнього відставника голосом він промовляв незнані закляття, від чого кхмерські ієрогліфи на стінах сяяли все яскравіше.
    Коли ми наблизились, трудовик обернувся.
    – Прийшли на ритуал? – спитав він, наче це урок праці.
    – Відвали від неї, – Лєрка без церемоній направила на нього пістолет. – І давай без смикань?
    Трудовик гордовито поправив будьонівку.
    – Ви не розумієте! Це древня, могутня сила! Вона поведе нас у новий світ, у світле майбутнє!
    Його очі, мов у дохлого окуня, мутно дивились удалину – мабуть, у те саме майбутнє. Зненацька він зареготав і почав наближатися, розчепіривши руки, наче хотів обійняти мене з Лєркою.
    – ГРОБНИЦЯ ВІДКРИТА! МЕНЕ НЕ СТРИМАТИ!.. – проскреготав Вольфович диявольським голосом.
    Бах! Куля розколола йому голову, мов кавун, але замість крові звідти ринуло чорне багно. Продовжуючи сміятися половиною обличчя, трудовик осів додолу.
    – І все? А понтів же ж було! – Лєрка тримала його на мушці, але тіло не ворушилося.
    За спиною пролунав тріск, і в підземному храмі з’явилася невисока постать у пошматованій одежі, мов із шланга, заюшена кров’ю.
    У нас відпали щелепи.
    – Ліля? Ти що тут робиш?!
    – Ключ, – вимовила вона здавленим голосом.
    З нею явно було щось негаразд. Білки очей почорніли від крові, як у ворони.
    – А с-сокира тобі нащо?
    – Сектанти заважали... – тягнучи ногу, наче зламаний робот, вона рушила до вівтаря. – Ключ треба знищити. Негайно...
    – Е-ей, зажди! То ж Свєта!
    Я кинувся навперейми, але тендітна Ліля відкинула мене, мов пушинку.
    – Правду кажучи, вона мені ніколи не подобалась. Вічно крутилася довкола тебе, і ти навіть не дивився в мій бік...
    Лєрка теж застигла, не наважуючись атакувати подругу.
    – Ліля, не дуркуй! – бурмотіла вона, косячись на закривавлену сокиру. – Та стій же ти!
    Коли до вівтаря лишилось кілька кроків, Лєрка вийшла із ступору й метнула битку. Нога підломилась, і Ліля гепнулась на землю.
    Із глибини шахти донісся новий гул. Він зростав.
    – Її треба вбити! Зараз! – хрипіла Ліля й далі плазувала до вівтаря. – Доки Воно не вирвалось назовні!
    Я кинувся до неї, але тут...
    ...У стволі шахти зметнулись колосальні мацаки. Навіть у мороці було видно, що вони склеєні з безлічі тіл, принесених у жертву підземному молоху за незчисленні віки й поглинутих ним для розбудови власного тіла. Деякі видавались свіжими, інші – почорніли й розмазались, мов пластилін.
    – Запізно... – прохрипіла Ліля й затихла.
    Щупальця стрімко наближалися, їх кінці, розгалужені наче коріння, огидно звивались, обмацуючи стіни у пошуках нових жертв. Годі було й думати втекти чи заховатися від них! Але то був лише початок – слідом з глибин шахти піднімалось циклопічне багатоноге тіло.
    Мені жахливо кортіло замружитися, як у дитинстві, коли всі чудовиська втрачали силу, тільки-но залізеш з головою під ковдру.
    Над вухом ляснули постріли, але щупальце, лише вигнулось і впечатало Лєрку в стіну. Відлуння її несамовитого вереску затихло десь аж у сусідньому тунелі.
    За мить до загибелі час завжди зупиняється. Я бачив, як над тілом Лілі, здіймається чорний димок, сплітаючись у знайому постать.
    – Прийшов повернути борг?
    – А ти – Добрий Шубін?
    – В рамках людських понять я скоріше – Нейтральний. А ось Воно – Недобре.
    – Ти й Воно – разом?
    – Були колись дуже давно. Але з тих пір ми – по різні боки. Воно відтворює свою фізичну оболонку, а в мене з цим проблеми.
    – А Його можна зупинити?
    – За тим я тебе й покликав – мені потрібне тіло. Бачиш, те зовсім зносилося, – постать вказала на закривавлену Лілю.
    Я зам’явся.
    – А я це переживу?
    – Декому вдавалося. Але рідко. Та боляче не буде, не переживай.
    – Не надто райдужно. А більш нема кому?
    – Нема. Дідові гени для зв’язку зі мною тільки в тебе лишилися. Та й тіло давно не твоє. Якби не я тоді, ти б і в перший клас не пішов би. Можеш, звісно, відмовитись, але тоді Ключ треба негайно знищити. Інакше Воно вб’є всіх. Обирай.
    Я озирнувсь на Світланку. Вона все ще лежала непритомна. А я ж колись так мріяв стати героєм-рятівником! Хто ж знав, що такою ціною...
    Гірко всміхнувшись, я розвів руками.
    – Ну бери тоді мене. Й покажи цій мерзоті, де стоноги зимують!
    Що ж, не так я уявляв свої останні слова.
     
    Коли свідомості абсолютно чужих рас поєднуються, це схоже на ядерний вибух. Два потоки інформації зіштовхуються, немов пучки у колайдері, заливаючи все світлом знань. Мені лишається тільки спостерігати, як Сила, що заволоділа моїм тілом, випускає промені незнаної енергії. Сила більш древня, ніж Доісторичне Зло на дні шахти, це Вона колись створила його і тепер прийшла показати, хто тут хазяїн, батогом заганяючи неслухняного восьминога назад у клітку. Чорний жмут мацаків звивається й відступає під ударами, і я бачу, як те, що було моїм тілом, деформується, зазнаючи нелюдських перегрузок, як рвуться від напруги судини, і кров заливає очі.
    Але я дивлюсь на це відсторонено. Я плаваю у морі спогадів інопланетного Гостя – про древні міста й епохи велетенських ящерів, про страхітливі війни, що спустошували планету, про поразки і втрати, про мільйони літ сну в кристалічній домовині, на сторожі запечатаного в ній Зла. Спогади про одвічну війну Гостей з ними ж створеним Злом, де розмінні пішаки кожної зі сторін – це навернені чоловічки, темні й світлі.
    І майже розчинившись у цьому океані, я знов бачу її – Ту, що носить Ключі. Прийшовши до тями, вона збирає останні сили, щоб зачинити гробницю. І тим рятує моє тіло від смерті...
     
     
    День ??
     
    – Ой, наш герой очуняв!
    З багряної пелени перед очами вималювалось усміхнене лице Свєти.
    – Лежи-лежи! Лікарі забороняють рухатись. Вибух газу був такої сили, що аж у Лиманську бачили.
    Вона стисла мою руку, прохромлену голками крапельниць. Здається, дитиною я вже був у цій лікарні. Але що ж сталося? Не згадаю...
    – А?.. – я спробував роззирнутися в палаті.
    – Ліля ще у комі. Валерію повезли штопати в обласну мікрохірургію. А Маринка з мамою – у сусідній палаті. Одна я легко відбулася – позавчора вже виписали. Ой, ти чого?
    Я відчув, як по щоках котяться гарячі краплини.
    – Свєт! Я так боявся, що з тобою щось станеться! Щоб я тоді робив?!
    – Тю дурний! – усміхнувшись, вона витерла мені сльози, аби я не обірвав крапельниці. – Нічого, підлатають тебе, й махнемо на море! Згода?
    Пізніше вона викотила мене на прогулянку. Коридор переповняли потерпілі. Схоже, катастрофа зачепила багатьох у Темноводську. Але навіть мирні лікарняні стіни не могли заглушити відчуття, наче біда не пішла, а лише зачаїлась.
    Тікати звідси треба, крутилося в голові, досидіти останній рік у школі й – тікати.
    Раптом серце пропустило удар. На лавці сиділа забинтована бабця з риб’ячими очима й монотонно, мов замовляння, шепотіла онучці:
    – Ану ж, повторюй за мною: Ми наш, ми новий мір построїм. Дел нунг клайча авей кробіеанг...