07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс горору Фінал

  Количество символов: 30968
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq012 Королева балу


    Кап, кап, кап.
    Краплі крові падають на траву, розтікаються неохайно-бурими плямами. Вимащені червоним вуста кривляться в злорадній усмішці, з-під безглуздої рожевої панамки поблискують червоним очі.
    Дрібнота з рюмсанням кинулася геть із пісочниці, втрачаючи пластикові відерця і лопатки.
    - Кларо, трясця... - ледь не порвавши джинси цвяхом, що стирчав із лавочки, я ліниво вибрався з-за столу, навис над дівчинкою.
    - А що? - і погляд такий безневинний-безневинний - ну просто пай-дівчинка.
    - Де ти взяла цю гидоту?
    Вирвавши з рук малечі трупик пташки, гидливо відкинув його в бік. Синиця. Без голови. Свіжак, якщо судити з крові, яка ще капала із рваного обрубка шиї.
    - В сильце потрапила, - Клара байдуже знизала плечима. Здається, це миле створіння абсолютно не занепокоєне ані тим, що пташка мертва, ані тим, якими поглядами на неї із сусідніх лав косяться бабки, що пильнують тусовку у пісочниці.
    Важко зітхнув. Ну що за дитина? Не скажу, що я до цієї малечі відчував якісь особливі симпатії, навіть жаліти толком її не виходило, хоч і було за що. Папаша невідомого роду-племені, який кинув дитину напризволяще ще до народження. Безталанна мати. Талановито їй вдалося лише одне: спитися і померти від білої гарячки, кинувши доньку-немовля на діда, що теж не гребував залити за комір - свого батька. Щоправда, дід незабаром по тому, як на нього звалилося це чудо, пити кинув. Злі язики патякали: закодувався. Надто злі язики уточнювали: від страху кинув. Мовляв, як припозве додому на бровах, як побачить онучку, так його Кіндрат і вітає.
    Справа в тому, що дівчинка бракована вийшла. Альбінізм - порушення генетичне, не лікується. Білі волоссячко, брови і вії, алебастрова шкіра, світло-блакитні, майже прозорі, райдужки - це тільки на художніх фото виглядає естетично. На ділі ж - жахіття рідкісне. Ніс - вічно почервонілий і полущений від сонячних опіків, від яких не рятує навіть натягнута по самі брова панамка. Блакитні очі, варто їм зловити прямий промінь світла, виблискують червоним. Та й мала, зрозумівши на восьмому році життя, що любити її оточуючі не поспішають, а сахатися завжди раді, своєю поведінкою охоче підливала масла у вогонь. Ось, питається, нафіга вона цю птицю дохлу в пісочницю приперла?
    - Хтось сильце поставив. Хотіла дізнатися, хто, - охоче пояснила Клара.
    - І що, дізналася? - скептично уточнив я, отримавши у відповідь негативне мотання головою. - А в рот її тягнути навіщо? Раптом птаха хвора була?
    - А це вишні, - дитя розтягло в моторошнуватій усмішці вимазані червоним вуста, показуючи кульок з розчавленими ягодами, який ховало за спиною. - Я ж не зовсім дурепа. Але скажи, круто вийшло?
    - Бодай тобі...
    Круто, не те слово. Навела вона остраху не тільки на малечу в пісочниці, а й на наших дівчат за столиком. Сандра навіть заверещала, ховаючись за більш холоднокровну подругу. Аліна лише презирливо скривилася: Клару вона на дух не переносила, старанно роблячи вигляд, що дівчинки не існує. Що було важкувато: тусувалися ми головним чином в нашому дворі. Тільки тут був зручний столик з навісом, прихований від цікавих батьківських очей кущами бузку і вовчої ягоди. Дивна неприязнь дівчини до малявки, яка взагалі-то нічим їй не заважала, кидалася в очі і викликала деяке здивування. Ось і зараз:
    - Алекс, ну чого ти з нею вовтузишся? - легке роздратування в голосі загрожує перейти в презирство. - Руки помий, - це вже гидливо, варто було мені повернутися за столик і потягнутися за сигаретою.
    Пачку "Мальборо" ми купили на всіх, у складчину. Ще й на пивас залишилося, але алкоголь не ризикнули пронести на дитячий майданчик посеред дня. Вирішили пізніше гінця послати, коли неквапливий липневий вечір накине маскувальну темінь на наше лігво. У разі наближення батьківського патруля пляшки можна буде під стіл сунути - там їх дзуськи хто без ліхтарика побачить.
    - Чого ти з цією забитою тягаєшся вічно? - продовжила голосно висловлювати невдоволення Аліна. - У мене від неї мурашва по шкірі. Дракуліто-вампірьониш. Б-р-р, - дівчина картинно знизала плечима.
    Зірка, трясця. Королева балу. Найкрасивіша дівчина школи. І найпихатіша. Бігав я за нею класу з п'ятого, з тих пір, як почав розуміти, що за звірі такі - дівчата. І чим вони від нормальних людей відрізняються. Щоправда, з кожним роком упевненість у цьому розумінні дедалі зникала.
    Ось, наприклад, Аліна. І чого їй в житті не вистачає? Родина при грошах, коштовну освіту і квиток у щасливе майбутнє татко забезпечить. Та й не дурна. А вештається з нами, протираючи лавочки по дворах і заїдаючи гірким листям бузку аромати "Мальборо" та пива. Може отримати будь-якого хлопця, варто пальчиком поманити. І манить. А потім жорстоко кидає. А ми, дебіли, за нею хвостиками ходимо, як прив'язані. Цілу зграю зібрала вже. У компашці нашій на двох дівчат - семеро пацанів. Гормони зашкалюють. А вона тільки приколюється, прикриваючись подругою. "Некрасива подруга" у нас Сандра. Здається, їй самій ця роль навіть подобається. Хоча, яка вона негарна? Так, сіра мишка, трохи повненька, але їй навіть іде. А коли посміхається, на щоках такі ямочки такі, що можна закохатися. Ось дістане мене Аліна остаточно, візьму і закохаюся в Сандру. Морально вже майже готовий до цього. Скільки можна знущання терпіти?
    У старших класах у мене почав псуватися зір. Довелося начепити окуляри. Із лінзами не склалося - кон'юнктивіт. У зв’язку із чим, з легкої руки нашої міс Досконалість, записали мене в ботани. Не допомогли ані качалка, ані заняття кікбоксингом, ані зламаний на цих заняттях ніс. Окуляри - дорівнює ботан, і крапка. Та мені однаково, нехай ботан. Оцінки відповідають іміджу. Але те, як Аліна контролювала моє життя і коло спілкування, подобалося з кожним днем все менше. Парочка їдких зауважень, холодна насмішка в очах - і все. Нові знайомства відмирали самі по собі. Зокрема, це стосувалося дівчат. Потенційні суперниці втрачали будь-який інтерес до членів її "зграї", тоді як сама Аліна залишалася для нас недосяжною. Собака на сіні, хайскул едішн.
    - Даремно ти так. Дрібна вона ще, бридке каченя. А як переросте, погарнішає, ще заздрити будеш. Он, волосся лишень чого варте - це ж справжнє багатство. Чи ти вже заздриш? - навмисно недбало кинув я.
    Ніяк не збагну, з якого такого духу протиріччя мені закортіло Аліну вразити сильніше. Адже ж знав, що шовковисте темно-каштанове волосся - її головна гордість. Сандра якось проговорилася, скільки дівчина зусиль витрачає на догляд за ним. А Клара, хоч і розпатлана вічно, як ворона, але товстою білою косою нижче попи може пишатися по праву. Куди там Аліні з її салонними локонами. Судячи з того, на які вузькі щілинки перетворилися очі дівчини, і як побіліла підібрана нижня губа, я поцілив влучно. Задоволення приємним теплом пробігло по хребту, затишно згорнувшись клубочком біля потилиці. Щоб одразу ж вибухнути жаром зчервонілих вух.
    - А ти мені теж подобаєшся, ще з дитинства, - Клара, про присутність якої я вже забув, підійшла ззаду нечутно. - Добре. Коли виросту, візьму тебе за чоловіка.
    Пацани зареготали. Прикро. І образливо. А малявка, гордо задерши носа і востаннє кинувши переможний погляд на "суперницю", пішла геть повною гідності ходою.
    Так до мене прилипло ще одне прізвисько: "вампірів наречений".
    ***
    Літо пролетіло, осінь заявила про свій прихід проливними дощами і початком навчального року. Лило в цьому році рясно і зі смаком. Сонце з низьких свинцевих хмар не визирало місяцями. Насуплені перехожі пересувалися між пунктами призначення короткими квапливими перебіжками, хапаючись за ручки парасольок, немов за рятівні соломинки. Місто тонуло в калюжах. Наприкінці листопада, коли дощ зробив першу невдалу спробу перейти в сніг, і місті згасли ліхтарі. Сильний вітер, який вирував усю ніч, повалив старі тополі, і через численні обриви вулиці занурилися в пітьму. Сутеніло по-зимовому рано, світало пізно, а по-справжньому світло і не бувало.
    - Ти чому парасольку не носиш? - голосок зліва від розкислої стежки, якою я пробирався до будинку через спорожнілий дитячий майданчик, змусив здригнутися.
    Клара стояла, упершись руками в боки і суворо насупивши білі брови. Рожева плетена шапочка недбало з'їхала на бік, поліетиленовий плащ-дощовик не за розміром незграбно настовбурчився.
    - На себе подивися, - буркнув я.
    Дівчинку я практично не зустрічав із літа, та й бажання бачити особливого не мав. У даний момент всі мої бажання крутилися навколо пари сухих шкарпеток і чашки гарячого чаю, що чекають вдома. Мати вже на зміну пішла, вона в нічну сьогодні, а я з тренування затримався. Але це й на краще. Хоч не буде питань про розбиту губу. Зізнаватися власній матері, що побився через дівчину, було соромно.
    Аліна, яка вважала, що все ще тримає мене на короткому повідку, всіляко демонструвала свою немилість. Та байдуже. Дістала. Давно б звалив із нашої компашки, перетвореної дівчиною на подобу королівської свити, але дещо мене тримало. Сандра. Неприваблива подруга різко погарнішала. Сандра не каже, як їй це вдалося, але вона раптово схудла. Завзяті ямочки продовжували грати на щоках, а от зайві сантиметри з талії станули, немов торішній сніг. Веснянкувате, завжди вкрите нерівним рум'янцем обличчя зблідло, а вуста, навпаки, стали яскравими і надто пухкими. Про ці вуста я не міг припинити думати останні кілька тижнів. Навіть очі дівчини в моїй уяві змінили колір із невиразного пляшкового на благородний коричневий із відтінком червоного дерева.
    Проблема в тому, що Сандра у нас вірна подруга. Аліна її і раніше шпиняла як завгодно, а останнім часом все набагато погіршилося. Проте ця дурепа лишень віддано в очі "королеві" заглядає і доводів розуму слухати не хоче. Сьогодні на великій перерві я спробував взяти роль розуму на себе. А після уроків до мене підвалили друзі - тепер, схоже, вже колишні - і дохідливо пояснили, що слід робити голосу розуму. А саме: мовчати в ганчірочку, схиляючись перед королівською волею. Інакше ... Та пішли вони усі. Півроку залишилося, потім звалю в технікум. В іншому місті. Я вже все продумав. Медінститут мені з зарплатнею матері не світить, а ось через технікум є шанс пробратися на бюджет. На пару років довше, але я не поспішаю.
    - Ти маєш берегти себе, - Клара насупилася. - Мені хворий не потрібен.
    Дістала, малеча приставуча.
    Я присів, опиняючись на одному рівні з дівчинкою. Примружився, уважно дивлячись їй в очі.
    - Послухай, дрібното, - почав я, вибравши найсуворіший тон. - Тобі не здається, що жарт затягнулася? Ну хто тобі сказав, що ти мені подобаєшся? Я малолітками не цікавлюся. Та й у мене, може, вже є дівчина, - тут я трохи прибрехав, але ж маю твердий намір виправити становище найближчим часом. Через кілька днів безглуздий шкільний бал, ось тоді й освічуся Сандрі.
    - Обережніше з такими словами, - попередила Клара, кліпаючи білими віями.
    Від пильного погляду її бляклих очей стало моторошно. А малявка, знаючи про справлене враження, погляд не відводила, повільно розтягуючи рота в багатообіцяючій усмішці. По спині побігла цівка холодного поту. Голову лещатами стиснула думка, що може трапитися щось непоправне, якщо я...
     Поки намагався второпати, що за передчуття такі, Клара зробила крок уперед, витягла вуста для поцілунку. Я так розгубився, що навіть не встиг вчасно відреагувати: крижані вуста дівчинки ковзнули по моїх.
    Підхопився, відштовхнув малечу і заходився несамовито витирати рота рукавом. Клара не встояла на ногах і впала в калюжу, хлюпнули іржаво-червоні бризки глинистої багнюки. Навіть не намагаючись піднятися, дівчинка розсміялася, злизала крапельку моєї крові, що залишилася на верхній губі. Повільно і нарочито.
    Я зіщулився від раптового жаху та поспішив до під'їзду.
    - Ти повернешся, - наздогнала мене обіцянка.
    ***
    Перекочую буро-червону горошину на долоні. Невагома гладенька кулька ковзає, глянцево виблискуючи. До голови наполегливо лізуть асоціації з крапелькою крові.
    - Та не смикайся ти. Міцненька шняга. Реально відлетиш з цієї горошини. І головне - жодних наслідків, - Міхай підштовхнув мене під руку. - Давай швидше, раптом шмон.
    У димній напівтемряві шкільного туалету посмішка однокласника здалася оскалом. Схоже, сам Міхай вже закинувся.
    - Чувак, ти чого? Не засмучуй мене, - наполягав він, бачачи, що я продовжую коливатися. - Знаєш, скільки ця дурь у бариги вартує? А я нашару роздобув.
    Звичайно. Якщо на шару, то треба до рота тягти всіляку погань. Хоча ... Що я втрачаю? Вечір і без того паршивий - далі нікуди. Нудьга смертна, бухло пронести не вдалося, Сандра продинамила. Домовлялися ж, що зайду за нею, але до мого приходу подруга з дому вже втекла. Я все одно приперся на чортів "бал". Дівчина перешіптувалася з Аліною, із нудьгою поглядаючи на парочки, що мляво перетоптувалися у центрі спортзалу під черговий "медляк". Аби не підходити до Аліни, помахав Сандрі здалеку, але та зробила вигляд, що не помічає.
    Двері туалету зі стуком розчинилися. Я поспіхом запхав до роту горошину і проковтнув. Хибна тривога. Лишень Ечі, який, судячи з хиткої ходи, десь дістав випивку.
    Медляки закінчилися, на сцені топталися наші відмінники-активісти. Здається, назріває смуга занудних конкурсів та інших атрибутів дитячого ранку.
    - Настала черга головної події нашого вечора! - верескливо проголосила Ніколєточка. - Ви всі сьогодні голосували, віддаючи свої голоси найкрасивішій дівчині вечора. І тепер прийшов час оголосити нашу Королеву балу!
    Жіноча половина залу вибухнула сповненими надії оплесками.
    - І нею стає ... - Василь зробив ефектну паузу. - Аліна!
    Ось тепер овації стали дійсно бурхливими. Найгучніше аплодували наші. Картинно зашарівшись "королева" приймала привітання.
    - А ще у нашої Королеви післязавтра день народження. Шістнадцятиріччя. Від щирого серця вітаємо! - завершила промову Ніколетта.
    Пролунали привітальні викрики.
    - Ой не на добре це, - Сандра, до якої мені нарешті вдалося підібратися, похитала головою. - Наперед вітати - погана прикмета.
    Здається, чарівна пігулка Міхая почала діяти: в оманливому світлі саморобної світломузики під верхньою губою дівчини майнули подовжені ікла.
    Аліна вибралася на сцену, манірно кланяючись і шорхаючи ніжкою. Незважаючи на показне кривляння, було помітно, що красуня наша насолоджується купанням у променях слави, нехай і всього лише поміж не надто численних старших класів нашої школи.
    - Дякую, дякую, друзі! - Аліна хижо посміхнулася до мікрофону. - Я зворушена. Маестро, музику, і нехай почнеться забава!
    На цьому моменті мене остаточно накрило.
    Watching her
    Strolling in the night so white
    Wondering why
    It 's only after dark ...
    Гримнуло з колонок. Динаміки задзижчали від перевантаження, світло, мигнувши, перемкнулося на тьмяний червоний, очі Аліни спалахнули відблисками. Дівчина розкинула в сторони руки, переможна посмішка на її обличчі ширилася... і ширилася... і ширилася...
    Вуста розтягувалися, оголюючи оскал. Рівні білі зубки подовжилися, загострюючись, показалися ікла. Вереск перевантажених колонок злився з вереском, що видавала Аліна. Закинувши голову, дівчина зістрибнула зі сцени до залу. Мій затуманений наркотою розум вирішив, що вона раптово спалахнула пристрастю до Міхая і кинулася до хлопця обніматися. Міхай теж так вирішив і, безглуздо посміхаючись, подався назустріч. Я стояв досить близько, щоб не просто бачити, що відбувається у всіх подробицях, але і чути.
    З липким плямкаючим звуком зуби Аліни вп'ялися у шию однокласника. Червоні бризки тьмяно блиснули в червоному світлі. Очі Міхая закотилися, і він осів на підлогу. Аліна відірвала закривавленого рота від жертви, широко посміхнулася оточуючим. Кінчики каштанових локонів повисли бурульками, з них капала кров. Крові було багато. Занадто багато для щуплого Міхая.
    Після секундної тиші вереск заповнив зал. Верещали усі - і дівчата, і хлопці. Останні, здається, голосніше. Нарід забігав, в паніці забувши, де вихід. Аліна металася по залу, захоплено регочучи. Старшокласники падали один за одним, захлинаючись власною кров'ю, що цебеніла з розірваних ший.
    Схопивши скам'янілу Сандру за руку, я потягнув дівчину до виходу.
    - Не спи! - рикнув, не обертаючись, на подругу, що ледве ноги переставляла.
    Низьке утробне гарчання, що пролунало позаду, змусило ослабнути і розімкнутися неслухняні пальці. Щось стрімке і важке вдарило в спину. Окуляри злетіли. Навіть крізь гуркіт хіта "Tito & Tarantula" я добре розрізнив дзвін розбитих стекол. Сіпнувся, намагаючись вирватися з лещат чіпких пальців. Закривавлене обличчя... морда Аліни майнула перед очима, а мить по тому я вже витріщався на каштанову маківку, відчуваючи, як по шиї стікає гаряча цівка крові.
    Болю не було.
    Волосся монстра пахли "Мальборо" та бузком.
    Раптовий гострий біль розірвав шию. Я завив. Судячи з відчуттів, з яремної вени вирвали шматок, прямо із м'ясом.
    - Ти обіцяла ззззалишшшити цього мені, - зле шипіння Сандри вилилося холодною водою, витверезуючи. Туман в голові розступився, якось одразу повірилося, що все, що відбувається - насправді. - Подруженько...
    Сандра стояла навпроти Аліни, і в її очах розпливалися калюжі крові, розлитої по підлозі спортзалу. Королева балу вищирилася.
    - Заррвалася, подрруженько, - прогарчала Аліна, кидаючись на Сандру.
    Спостерігати жіночу бійку я не став. Смикнувши до себе двері, що відкривалися назовні, вирвав із петлями кволу дерев'яну стулку і помчав на вихід.
    Четвертий поверх - це дуже високо. Цілих вісім прольотів по два десятки слизьких мармурових сходинок. Крізь криваву мряку перед короткозоро зімруженими очима, роздивився неправильні чорні фігури, що піднімалися сходами назустріч мені. Що в них неправильного, розбиратися не став, кинувся до коридору другого поверху.
    Тупіт важких черевиків за спиною. Не роздумуючи, кинувся до найближчого вікна, в стрибку вибив плечем скло. Дзуськи би я його так розбив - не в кіно. Допоміг срібний розчерк, що просвистів біля самісінької скроні. Він уп'явся в широченне вікно, залишаючи ро собі акуратну круглу дірочку. По склу побігла мережа тріщин. Я влетів до цього мережива, прориваючись назустріч холодному нічному повітрю.
    Удар п'ятами об землю блискавкою пронизав хребет від куприка до черепа. Згуртувавшись, перекинувся, змішуючи кров із крижаної рідиною брудних калюж. Під ноги вдарив промінь сліпучого білого світла.
    - Стріляй, піде! - почулося зверху.
    - Облиш, це необернений. Приберемо королеву - вважай жмур, - нагорі засміялися.
    Кульгуючи, я помчав геть від школи, що виртріщилася сліпими вікнами. Темно, хоч око виколи, дорогу не розібрати. Неважливо. Мені зараз однаково, куди, головне - подалі звідси. В глибині душі жевріла слабка надія, що я все ще під кайфом. Слабка і згасаюча. Бігти з кожним кроком ставало дедалі важче, дихання збивалося, крижаний холод пробирався тілом, сповільнюючи серце. Червона заграва розжарювалася перед очима, вихоплювала із темряви неохайні зарості кущів на узбіччях. Відчуваючи, як свідомість покидає мене, рвонув до кущів. Ще встиг розчути тріск ламких гілок і хлюпання калюжі, що гостинно розкрила до мене мокрі обійми.
    ***
    Холодно. У роті металевий присмак крові, щось перекочується на язиці. Сплюнув. З тихим стукотом предмет гепнувся на тонку кірку льоду, що затягла калюжу, в якій я лежав. Камінчик або горошина. За плювком потягнулася нитка густої кривавої слини. Насилу сів, спробував обірвати цю ниточку, розмазуючи кров по щоках.
    За лівою щокою відчувався сторонній предмет. Вигріб його язиком. Ще один камінець? По зубах дзвінко стукнуло. Поспішно помацав потерпілий зуб. Він хитався. Натиснув сильніше. Зуб подався, з тихим хрускотом виходячи з щелепи. Болі я не відчув, тільки свербіж в яснах. Сплюнув здобуте в руку. Зуб. Зуби. Два.
    Обережно обмацав інші. Праве верхнє ікло хиталося. А ще нижній корінний. І лівий різець. Хрусь. Хрусь-трісь. Один за іншим я випльовував на розкриту долоню власні зуби.
    Знудило.
    ***
    Сірий світанок набував чинності, клаптик за клаптиком відвойовуючи світ у туману. Пахло гаром і кров'ю. Я брів по вулицях, що не поспішали випускати людей з теплих утроб будинків, раз у раз перевіряючи язиком зуби. На місці були всі до останнього. Схоже, що виплюнуті не далі, як п'ять хвилин тому, виявилися маренням моєї уяви, яка все ще баламутилася після прийнятої напередодні Міхаєвої диво-пігулки. А якщо про зуби - глюк, то і всі інші події минулої ночі - теж.
    - З'явився, - незадоволений голосок Клари виплив з ранкового туману. - Та ще й у такому вигляді.
    Язувати малечі у відповідь сил не було, і я мовчки оглянув себе. Вигляд як вигляд. Особливо, якщо врахувати, що ніч я провів мало не в стічній канаві. Сорочка вся мокра і в буро-рудих плямах багнюки. Джинси розірвані на коліні, та й бруду на них не менше. Окуляри зникли. Дивно, щойно я згадав про них вперше за весь ранок. Блукаючи містом, якось не замислювався, що і без звичної ваги на переніссі все пречудово бачу.
    - А ти чого в таку рань гуляєш? - строго запитав у малявки.
    - Тебе чекаю, - знизала та плечима. - Поговорити треба.
    Манюня підійшла до мене впритул і, потягнувши за рукав - сильно потягнувши, з недитячою силою - змусила нахилитися. Прискіпливо оглянула обличчя і шию. Личко у Клари було при цьому підозріло серйозним. Навіть шапка, що завжди з'їжджає то на один бік, то на інший, здавалося, перейнялася важливістю моменту і сиділа рівно.
    - Нема коли мені з тобою патякати, - я спробував вирватися, але дівчисько тримало на подив чіпко, схопивши за шию для вірності. - Мати вдома чекає, хвилюється. Я після півночі мав повернутися.
    - Ага, - закивала Клара. - Але не повернувся. Або не до неї. А до мене повернешся, - засміялася вона.
    У мене нарешті вийшло вирватися. Про всяк випадок відскочив подалі. Клара сьогодні в ударі. Вона, звичайно, завжди дивна була, але зараз просто лякала. Реально так, по-дорослому.
    - Що ти знаєш про вампірів? - мала скорчила страшне обличчя.
    Я вже відвернувся, щоб продовжити йти, куди йшов, але завмер.
    - П'ють кров, не переварюють часник, горять від денного світла, - перерахував всі штампи, які прийшли в голову. - Розмножуються, заїдаючи ближнього свого до смерті.
    Шию ліворуч - там, куди вчепилася Аліна в моєму наркотичному маренні, - смикнуло. Машинально потягнувся рукою до того місця. Полегшено зітхнув, намацавши гладку, хоч і бруднувату, шкіру.
    - Ніт, на сонці - тільки, якщо переїв, - вз виглядом знавця поправила Клара. - А так, хіба що обгорить, як на пляжі. І вампіром мертвяк стане тільки, коли його королева досягне повноліття. До цього доведеться звичайним мертвяком жити. Якщо вона дозволить. Ну а часник ... Ти ось, броколі любиш? - на цій загадковій ноті малеча, зловтішно розреготавшись, кинулася навтьоки.
    Зізнатися, я трохи прогальмував, переварюючи отриману інформацію. А потім кинувся навздогін. Але малявка бігала на подив швидко, а я, наступивши на невідомо чому розв'язаний шнурок, розтягнувся в найближчій калюжі.
    ***
    - Живий! - видихнула мати знекровленими вустами, важко опускаючись на табурет біля кухонного столу.
    Я був вражений, наскільки блідою і тонкою, ніби пергамент, стала її шкіра. Мати вся нібито вицвіла, постарішала років на десять. Пальці з несподівано вузлуватими суглобами тряслися.
    - Ма, ну чого ти, справді? Подумаєш, загуляв до ранку, - спробував заспокоїти матір я. - Не маленький вже ...
    - Вони ... Усі ... Я думала - ти теж, - мати розплакалася.
    Жодного разу за всі шістнадцять років свого життя, я не бачив, як вона плаче. Ані коли батька з братом ховали, ані коли всі накопичення на ощадкнижці пропали. Здається, я в принципі не міг уявити ситуацію, в якій вона дозволила б собі таку слабкість - просто відмовляла уява.
    - Ма, що я теж? - я підійшов, взяв її тремтячі руки в свої.
    - Господи, ти крижаний весь! - істерика миттю пройшла, майже не розпочавшись.
    Мати кинулася мацати мій лоб, ставити чайник і стягувати з мене промоклу сорочку, причому все це одночасно.
    - Бігом у ванну - грітися! - суворо наказала вона. - Куртку де посіяв?
    Звідки мені знати. У школі, в роздягальні залишилася, напевно.
    Вийшовши з ванної (гарячий душ зігрітися не допоміг, але хоч чистішим мене зробив), я застав на кухні чашку з гарячим липовим чаєм, величезну банку з ненависним малиновим варенням і серйозно налаштовану матір. Зрозуміло. Від варення відкрутитися не вийде. Мати твердо вірить у силу народних засобів у справі профілактики і лікування простудних захворювань.
    - То з чого такий галас? - поцікавився я, насилу проковтнувши пару ложок "ласощів". Від варення вивертало сьогодні особливо сильно. Як і від будь-якої іншої їжі. Навіть улюблені бутерброди з чорним хлібом, маслом і сиром викликали дивну огиду. Все-таки, Міхаєві колеса не зовсім позбавлені побічних ефектів.
    - Ох, біда то яка, - мати заголосила.
    Здивовано витріщився на неї. Це ще що за театр одного актора? А вислухавши плутану розповідь до кінця, всерйоз задумався, чи не приєднатися до неї.
    Школа згоріла. Палахкотіло всю ніч, до самого ранку. Пожежні з'явилися запізно, рятувати майже не було кого.
    - Бідна дівчинка, - схлипувала мати. Я і так ледве продирався крізь зміст її метушливої промови, а тут взагалі не зрозумів. - А така ж гарненька була ... Ти ж її знаєш, мабуть. Дочка Цигана. Аліна, здається?
    - Аліна?
    ***
    У палату пускали неохоче. Якби батько Аліни мене не впізнав і не підтвердив, що я "свій", так і не пустили би.
    Аліна виявилася єдиною, хто вижив. Дівчині вдалося вискочити з палаючої школи через розбите вікно на другому поверсі. Вона сильно обгоріла, лікарі давали невтішні прогнози. Якщо і буде жити, то їй самій це може не дуже сподобатися.
    Напівтемряву палати порушувало лише тьмяне світло нічника над ліжком. Штори на вікні були щільно запнуті, не пропускаючи яскраве світло сонця, що визирнуло з хмар уперше за довгі місяці. Пацієнтка лежала, обплутана трубками крапельниць. Я обережно наблизився, побоюючись невідомо чого. Пухкі бинти жовтіли неохайними плямами, приховуючи половину полисілої голови. Від короткої щіточки залишків волосся йшов ледь вловимий запах гару.
    - Прийшов...
    Здригнувся. На мене дивилося блискуче око, потріскані пересохлі вуста кривилися в страшній усмішці, безсоромно оголюючи ясна. У напівтемряві здалося, що під верхньою губою майнули знайомі по нічному страхіттю ікла.
    - Я знала, що приповзеш... Ти тепер у моїй владі, - слова ледь чутно, але скільки в них зловтішного тріумфу! - Ця сучка думала, що я поділюся ... Дура набита. Королева не ділиться тим, що належить їй по праву!
    Аліна розсміялася. Моторошний сміх. Сиплий, надтріснутий, але заворожливий. Захотілося схилитися до ліжка дівчини, полегшити її стан. Незрозуміло тільки, що я міг, але був готовий на все. Зробив ще кілька кроків, наближаючись. Тіло здавалися не моїм. Підійти впритул страшно, але немає сил опиратися тій суміші нездорової цікавості і ... збудження? .. що вирувала в мені.
    - Підійди, не бійся, - тепер в голосі Аліни чулися солодкуваті вібруючі нотки.
    Відчув, що збудження намагається прорватися назовні, прямо через ширінку. Обличчя спалахнуло соромом, але тілу сором - не указ. Воно знемагало від бажання. Дикого, дивного і страшного. Це і протверезило.
    Я відскочив, гарячково трясучи головою і намагаючись взяти себе в руки. Аліна роздратовано засичала, тепер уже помітно оголюючи ікла.
    - Опираєшся? - процідила вона. - Ну нічого, завтра все одно приповзеш. І тоді вже тобі буде не до проявів характеру. Ти даси мені все, що я вимагатиму. А вимагатиму я дуже багато. Будеш знати, як задивлятися на подруг своєї королеви.
    Я з жахом дивився на дівчину, не розуміючи, що за створіння бачу. Аж ніяк не людина. Люди, ті що сповна розуму, таку маячню не несуть.
    "На сонці - тільки, якщо переїв", - спливли в пам'яті слова Клари. Але якщо... то дехто переїв - не те слово. Маячня.
    Не довіряючи собі, я вирішив не додумувати думку до кінця, а поспіхом метнувся до вікна і відсмикнув штору. Промінь сонячного світла ковзнув по паркету палати-люкс, видерся на простирадло, поверх якого лежала рука Аліни, утикана крапельницями. Засичало, шкіра передпліччя задимилася. Аліна заверещала.
    Втомлено прикрив очі. І все-таки, не марення, а реальність.
    - Де Сандра? Що ти з нею зробила?
    - Те, що було в моїх силах, - Аліні вдалося прибрати руку з-під прямих сонячних променів, вереск припинився. Однак крапельки поту, що виступили на лобі і над верхньою губою, свідчили про те, що струс не пройшов безслідно.
    У коридорі чулися квапливі кроки медсестри. Я мовчки відвернувся і вийшов з палати.
    ***
    Оббиті потертим дермантином двері на п'ятому поверсі. Подекуди заклепки випали, і декоративні смужки оббивки повисли сумними розпатланими петлями. Заляпане чимось вічко. Кнопку дзвінка підпалювали, і не раз. Повагавшись, натиснув. Десь у надрах квартири почулося настирливе цвірінькання дзвінка.
    - Це до мене, - холодний владний голос за дверима.
    На порозі стояла Клара. Носик гордо задертий, на вустах - переможна посмішка. Я встиг помітити розтягнені на колінах треніки Клариного діда, що промайнули в кінці довгого коридору типової трикімнатної квартири. На обличчі колишнього п'яниці читався жах. Тихо грюкнули двері спальні, Клара скривилася.
    - Повернувся, - усміхнулася вона.
    - Що мені тепер робити?
    Мала мовчки кивнула на двері кухні. Дочекавшись, поки я розбуюся і пройду, куди запросили, зачинила двері. Клацнув замок, брязнув ланцюжок.
    На кухні панували порожнеча і запустіння. Схоже, приміщенням за призначенням не користувалися вже багато років. Лише допотопний холодильник голосно бурчав у кутку, хоч якось оживляючи інтер'єр. Клара сіла на єдиний стілець у кутку біля заштореного вікна, залишивши мене стояти.
    - А чого ти хочеш? - запитала вона.
    Я задумався. Спокою я хочу. На медичний поступити. Але, здається, тепер мені це не світить.
    - Авжеж не світить. Ти ж зрозумів вже, що мертвий. А завтра і свободи волі позбудешся, натомість спрагу крові наздобудеш. У неї ж завтра днюха?
    Зараз у мене б язик не повернувся назвати Клару, що безтурботно мотиляла ногами, "дрібнотою" або "малечею". Так, дівчинка, але лячно доросла і розважлива.
    Ствердно кивнув. Помовчав, прокручуючи в голові події вчорашньої ночі. Сандра. Зраджена дурочка, яка вирішила, що Королева балу поступиться їй непотрібним підданим. Іронічно, але я майже по-справжньому закохався в нашу "некрасиву подругу". Зробилося огидно. За себе, за Сандру, за пацанів та інших однокласників, які стали жертвами розлюченого апетиту Аліни.
    - Помсти хочу, - вирішив я.
    На обличчі Клари майнула задоволена посмішка.
    - Аліна не відновиться, якщо у неї на момент повноліття не буде нікого в підпорядкуванні, - задумливо протягнула дівчинка, хитро поглядаючи на мене. - А про це я подбала.
    - У неї є я.
    - Це легко змінити.
    - Мені самовбитися? Так я, начебто, вже мертвий, - згадалися слова одного з переслідувачів зі шкільних сходів. Про жмура. - Чи пропонуєш крові нализатися і відправитися засмагати без крему?
    Клара розреготалася.
    - Дурненький!
    Сміялася вона від душі, весело і відкрито, закинувши голову. Між ніжно-рожевих вуст виразно виднілися ікла. Відзначивши справлене враження, малявка задоволено кивнула, разом посерйознішавши.
    - Так як? Підеш до мене?
    Кивнув, повільно опускаючись на коліна перед юною Королевою. Опустив голову нижче, підставив шию. Волосся, що впало на обличчя, дозволило приховати переможну посмішку.
    Аліні я зараз помщуся. А ось тобі, "моя королева", ще вісім років до повноліття. Цілих вісім років, які я витрачу на пошук способу тебе знищити.