Частина 1 Емальована миска злетіла зі столу і розплескавши вміст, дзиґою завертілась в багряній суміші з овочів.
– Я тобі що собака?! Одні кістки пхаєш! Жери сама ті помиї! В мами моєї борщ, ото борщ, а в тебе що? Тьху…
Плювок цього разу прийшовся повз Марійчине обличчя, натомість брудний чобіт щосили опустився в паруючу калюжу, захляпавши і кухню, і господиню. Але Марія так і лишилась сидіти в кутку біля п’єцу, обхопивши руками голову. Добре, що хоч не вдарив. Андрієві сліди, ланцюгом з тирси, глини та вареної капусти, тягнулись на вихід з хати. Почувся гуркіт і лайка. Він знову не міг дати раду сп’янілим пальцям, що не слухняно змагались з бігунцем куртки.
– Прибери це лайно! Жінка ти, чи свиня в хліву?
Двері нарешті гепнули, вивівши Марію з заціпеніння. Підхопившись, побігла до мийки, і набравши черпак холодної води, почала відмивати жирні краплі, що попали на шкіру та волосся. Ненависне господарське мило незграбно перекочувалось в руках і ніяк не спінювалось. Врешті вимившись, пішла вихлюпнути помийне відро надвір, інакше до борщу на долівці додасться ще й брудна вода. Дякувати, зима цього року не морозна і сніг час від часу тане. З ринви вже накапало пів бака, тож підлогу можна буде помити зараз, не просячись до сусідки набрати зі студня. Марія викручувала жирну ганчірку, намагаючись прибрати залишки Андрієвого обіду і котрий раз картала себе за свою неповноцінність. Це вона винна що він почав пити, і в тому, що він до удовиці Нінки ходить, теж її провина. Бо, де то, сьомий рік живуть, а діточок так і немає. «Пуста», – правду каже свекруха. А в людей он вже і двоє є! Дивна думка закралась в цей вихор самоприниження: «А раптом тому Бог і не дає, що Андрій такий нервовий, хто знає як би до дитини ставився?». Та де там, сама себе злякалась, що так погано про нього думає. Все інакше було б, і він був би добрий та уважний батько, то ж рідна кров. А вона хто? Прийма, сирота без посагу: ні кілка, ні ґудзика.
Почувся дзвінок мобільного, того що Андрій подарував їй на весняне свято. Правда колись він ним користувався, але собі він купив новий великий, з виходом в інтернет. А Марійці дісталась синенька кнопкова Нокіа. «Зате надійний», – сказав Андрій.
– Тітко Соля?
– Марійка, дитино, щось мені зовсім зле. І ліва сторона пече, ти б прийшла може тиск зміряла?
– Вже біжу!
Похапцем схопила запраний пуховик, що купила три роки тому на секонді в Стрию, та й помчала. Дякувати Богу не далеко, вулицею нижче спуститись.
Тітка Соломія жила в великому домі, що колись вибудував її покійний чоловік. Єдиний син, треба ж такому, розбився на машині, та й залишилась жінка сама. Навідувалась до неї соціальні працівники, та вона їх близько не підпускала. А от Марійці довіряла, хіба її і кликала, як здоров’я підкошувалось. Казала, що в тої енергія лікувальна. Щоправда Марійка, після бабиного одужання дивно себе чула. Ноги не тримали, в голові паморочилось, а інколи здавалось що відображена в люстерку двадцяти п’яти річна дівчина, вкривається зморшками на очах. Але совість не дозволяла Марії відмовити літній жінці. До того ж та завжди платила за прибирання чи хатню роботу, яку виконувала Марія.
Мерехтіла настільна лампа біля ліжка, ніби перегоріти хотіла. Соломія лежала нерухомо, а зверху на схрещених руках, вмостився жирний чорний кіт. Марія аж зупинилась в дверях кімнати: коти так на покійниках зазвичай сидять. Покликала.
– Тітко!
Тиша, тільки кіт витріщив на неї свої жовті очі.
– Псика! Пішов! Соломіє….
Повіяло скипнем, навіть в пуховику стало зимно. Марія наблизилась, та врешті, стягнула кота за шкірку на підлогу. Стара лежала заклякши, ще не торкаючись Марія усвідомила, що чуття її не підмануло. Але все ж доторкнулась до синюватої шкіри на шиї. Нічого. Залишки життя вже не кутулялись венами. Витягнула свій телефон.
– Швидка. Треба засвідчити смерть… Частина 2 Надвечір Марія була вдома, зустрівши швидку і поліцію, пояснила ситуацію. Тіло швидко забрали, а вона, зачинивши хату Соломії, пішла назад. Андрій буде злий, як чорт. Мало того, що підробіток Марії тепер накрився, так вона ще й зайвий «рот» за собою привела. Кіт ніяк не відставав від Марії дорогою додому й так вже жалісно нявчав, що серце жіноче не витримало. Вона впустила чорнявого в хату. Тварина, в свою чергу ніби вагалась, чи заходити перед відчиненими дверима.
– Що? Тут тобі не Соломіїні хороми, скромніше, але жити можна. Так що, не впускай холоду в хату, ласкаво прошу!
Жовті очі примружились і тварина перескочила через поріг. Тепер кіт і жінка очікували на появу господаря, кожен по своєму. Чотирилапий лежачи біля теплого п’єцу, а Марія готуючи вечерю. Може хоч улюблене пюре Андрія не виведе з себе. Приходив він переважно за опівніч, навалений по вінця, то ж їсти йому навряд забажається. Але хай буде, бо як не знайде баняка на плиті – знов за волосся відтягає. Затовкла картоплю і закрила щільно рушником, щоб не вистигла до його приходу. Підмела хату, взяла чисті відра, пішла по воду. Он і Ганзя, теж у дворі порається.
– Дай Боже!
– І тобі…
– Що ти Ганнусю? Чи то зла, чи то засмучена?
Сусідка тільки губи стиснула.
– Я швиденько…
– Дістала! – Ганзя вдарила долонею по кришці, що закривала колодязь. – Що ти ходиш? Ну раз набрали, ну два… Та ви вже рік до нас з дня в день лазите. Бери свого мужика, і хай він тобі криницю викопує в свому дворі! А до нас більше не приходь! Води все менше, мені худобу поїти нема чим, одна муляка плаває після тебе!
– Як скажеш...
Марія закрила хвіртку і повернулась до себе. Прийде Андрій вона йому все скаже. І що людям набридло їх виручати, і що давно час лад на подвір’ї навести, і що її зарплати бібліотекарки ледь вистачає… Вона все скаже! Марія хвицнула пусте відро і затулила рота, бо звідти вже рвався назовні крик відчаю. Нічого вона не скаже… Заб’ється, як завжди в куток, а наступного ранку, засвітла, піде по воду через все село, до криниці біля лісу. Бо Андрій вставши пити схоче і вимитись. А як не принесе, він знов буде лаятись, добре, якщо пусте відро на голову не вдіне і на вулицю не виставить. Люди все бачать, шепочуться за спинами і радіють. Людям би тільки головами хитати та в очі співчувати. А як заяву написала в поліцію, ні одна душа не сказала, що Андрій руки розпускає. «Роботяга, добрий чоловік – тільки трішки п’є, а хто не п’є? І живуть душа в душу. Чужа сім’я – темний ліс». А вона після того ще тиждень на праву ногу стати не могла.
Вимотана, Марія ледь зайшла в хату, дотягнувши себе до ліжка, звалилась і тут же закрила очі. Піч приємно тріскала, кіт опинився поруч. Голосно замуркотів, і здавалось Марії, що дихання її підлаштувалось під ту звірину пісню. Хотіла дочекатись Андрія, натомість тільки міцніше притиснула до себе кота та провалилась в дрімоту.
Кроки почулись зовсім поряд з Марією, хтось сів на краєчок ліжка і лагідно почав гладити її по голові. Андрій? Ні. Той би навряд її жалів. Тоді хто? Силою відкрила очі.
– Соломіє?!
Хотіла сахнутись, та ні руки на ноги не підіймались. А кіт, що всівся зверху на грудях, міцно притиснув її до постілі. Соломія піднесла свій гакуватий палець до Марійчиних губ.
– Тихіше, дитино. Мертві не живі, зла не заподіють.
Жінка була в тій же сорочці, в якій знайшла її Марія. Теж точене, воскове обличчя, ледь відкритий рот. Стара говорила, та губи її лишались все в тому ж положенні.
– Підводься…– з грудей вирвався тихий свист, – мені важко, але я повинна це віддати.
Все нутро Марії заливало холодом, пальці вчепились в ковдру, а в думках чомусь неслись оповідки баби Груні, про те, як відьми шаліли в день свого спочину. Як перетворювались на тварин, як брали собі до шлюбу нежить потойбічну. Покійна Марійчина бабка клялась на хресті, що коли була зовсім малою дівкою, то бачила, що діялось після відьминих похорон. Прабаба, під страхом вишмагати, заборонила виходити на ніч з хати, але ж, де то, дитині всидіти, коли цікавість розбирає. А як в хаті Груні всі поснули, мала тихенько вислизнула надвір і разом з двома подружками пішли до сільської церкви, навколо якої стояв старий цвинтар. І хоча всіх місцевих ховали на новому кладовищі, край села, ту покійницю, чомусь вирішили покласти акурат ліворуч від покинутої церкви. Чули дівчата, що отець Панас, навіть коли люди розійшлись, ще довго стояв край могили і відчайдушно читав молитви, вкриваючись потом. Тож малі тепер стовбичили там, де при світлі сонця стояв піп і щосили вдивлялись в сирувату землю. Зі слів Груні, нічого такого вони й не побачили, могила як могила, тільки чомусь хрест над нею не височів, як зазвичай роблять. Дівчата, розчарувавшись, вирішили розходитись по домівках, і посунули на вихід, тихенько перемовляючись між собою. А коли стежка мала вивести їх з території цвинтаря, зрозуміли, що знову опинились біля могили. Зі всіх сторін почулись кроки та шкрябання, а коли почала ворушитись земля під ногами, отоді звівся ґвалт. Одна з дівчат в сльозах кинулась втікати, а Груня з подружкою, забились під старе коріння верби, що росла недалеко. Знайшли дівчат під ранок, жодна з них слова не сказала, тільки плакали тихенько. Всією громадою тоді ще тиждень шукали третю дівчинку, проте жодного сліду не знайшли. А Груня з подружкою мовчали і божились, що не бачили її в той день взагалі. Тільки деколи, вже стара Груня, розповідала, як бачила що до відьминого гробу зійшлись троє жінок, щось гомоніли, а потім дві з них, надкусивши свої зап’ястя, вимастили кров’ю третю. Та в свою чергу мов в лихоманці затрусилась, впала додолу на могилу і довго ще стогнала і корчилась. А коли затихла, жінки розібрали купу ганчір’я, під яким вже й не видно було людини. Натомість з’явилась чорна, як ніч курка. Блиснуло лезо ножа і курка залишилась без голови. Бездиханну тушку примостили на вологій землі і знов завели свій бубніж. Що було далі, Груня не знала, бо в той момент, дівчат тихенько покликав отець Панас. Як він там опинився вона не знала, тальки крався він тихенько, і звернувши на себе увагу дівчат, непомітно вивів їх за собою. Віддалялись голоси жінок, а в той час коли отче завів дівчат до церкви, влив справжній хлющ, гриміло і блискало за маленьким віконцем. До самого рання отець читав Святе Письмо, а дівчата з острахом прислуховувались до звуків, що йшли ззовні. Вітер то нявчав, то кукурікав, старий жіночій голос сміявся і плакав водночас. Двері церкви от-от грозили розчинитись, ніби чиясь міцна рука тягнула на себе заіржавілу ручку. Та все припинилось, лиш перші промені сонця завидніли над обрієм. А отець взяв з дівчат чесне слово, що вони нікому не розкажуть про побачене.
І ось тепер, тридцять років потому, як почула від баби цю історію, Марія вперше поставилась до неї серйозно. Завжди вона відчувала від Соломії дивну енергію, яка побіжно і приманювала, і жахала. Її манера ходити, ледь чутно, ніби зовсім не ступала на підлогу. Харчові вподобання, колись Марія застала її за поїданням сирої кров’янки. Пришелепуваті фігури тварин по всій хаті, від яких сахнувся б навіть досвідчений таксидерміст, хоча покійний Соломіїн чоловік ніколи і на полювання не ходив. А чи був той чоловік взагалі? Марія судомно почала згадувати як виглядав старий Коваленко. Товстий і рудий? Ні. Довгов’язий, в окулярах, з залисиною? Теж ні. Як не старалась жінка, постать ніяк не вимальовувався, хоча вона ще застала його в живих. Тим часом образ Соломії ставав все осяжніше. Нудотний запах старечого тіла донісся до Марії разом з ацетоновим смородом сечі. Висушене віком тіло коливалось поряд, в розхристаній сорочці, виставляючи назовні пошарпані обвислі груди. Ковтуни рідкого волосся, важкими брилами звисали донизу, відтягуючи зморщену шкіру до самої шиї. Стара зашипіла, важко рухаючи щелепою.
– Час-с, час спливає… Тобі це теж потрібно.
Соломія незграбно приставила кістлявого пальця до Маріїного лобу. І так стало ніжно, так тепло, в середині жінки. Ніби нарешті весь світ зрозумів її, ніби всі її кривдники отримали кару, захлинулись своєю байдужістю. Страшна думка майнула, що то не по Божих законах, проте ноги вже ступали слід услід за Соломією. Частина 3 Як дістались до дому Коваленків Марія пам’ятала погано. Коли ступила босою ступнею на засніжену вулицю, перестала відчувати холод. Хати довкола вкрились марою, від кожної з них до ніг Марії почали стікатись зграйки пацюків. Вони торкались її своїми рожевими шерехатими хвостами і безумовно слідували за Соломією. Біля самих воріт, пацюча когорта перетворилась на суцільний сірий килим, тварини заплигувати одна на одну, чіпляючись за шкірки, караскались догори. Аж коли замість килиму, перед хвірткою стояла істота повністю викроєна з пискучих тварин. Створіння текло-бігло, тисячами маленьких лапок, попереду жінок, відчиняючи ворота садиби.
Соломія все гірше переставляла кінцівки, рот зовсім перестав закриватись. Слина рясно залила сорочку, яка обліплювало кістляве тіло. В світлі місяця, що випірнав з-за хмар, Марії здавалось ніби земне тяжіння зараз засмокче стару. Руками вона майже діставалась запорошеної стежини. Колінні суглоби вивернулись в протилежну сторону і утворювали гострий кут, норовлячи продерти обвислу шкіру. Тепер Соломія лише хрипіла, вказуючи на купу гризунів. Марія стояла буцім вкопана, здавалось би тікай і не обертайся, та наївна цікавість стримувала цей порив. До свербіння в нутрі, їй бажалось подивитись, що буде далі. Дізнатись, що то за сила така. Раптом зойкнула, бо щось боляче вхопило її за палець, а на сніг рясно впали краплі крові. Кіт. Марія не могла згадати щоб бачила тварину дорогою, зате тепер він нахабно тикався їй в ноги, підштовхуючи до порогу, біля якого все ще стовбичила істота з пацюків. В підтвердження тому, Соломія показувала то на Марію, то на поранений палець, то на вхідні двері. Здоровий глузд опирався і командував Марії вшиватись звідти, кликати на поміч, закричати щодуху. Та тіло, в якомусь радісному очікуванні легко піднялось сходами і опинилось біля кудлатої істоти. Чиїсь невидимі гарячі пальці впились в Марійчине зап’ястя і приклали закривавлену долоню до пацючих шкірок. Запалали кудлаті тіла, а простором рознісся сморід паленої плоті. За кілька секунд на місці істоти лежала купа попелу. Все та ж неосяжна сила примусила Марію взяти жменю спопелілих тіл і жбурнути в двері. Зимний вихор закрутив прах і розчахнув прохід, затягуючи в середину всіх хто стояв надворі. Частина 4 Марія з котом лишились сам на сам посеред чудернацької кімнати. Стіни ніби були поруч, але підійди – і не дотягнешся. Підлога гидко чавкала і хлюпала, в щось холодне і слизьке прогрузали ноги. Спочатку Марія подумала, що то п’явки, коли, відліпивши шматок слизу від щиколотки зрозуміла – руках був клапоть шкіри.
– Вона своє відслужила.
– Хто це? – Марія підскочила від несподіванки.
– Не важливо хто, важливо для чого. – Те створіння, якого вона сприйняла за кота, тепер стояло на задніх лапах і стрясало з вус пасма сивого волосся. – Бачиш ляду в горищі, тягни за кільце.
Марію почав пробивати озноб, раптом дико запалало місце дотику гарячих рук, а на спині почувся страшенний протяг. Сльози стікали струмками до підборіддя, яке трусилось чи то від холоду, чи то від жаху.
– Ну-ну, що ж ти, дівонько на пів дороги тікаєш? Чи більше не бажається ліпшої долі? – Писок кота опинився зовсім поруч з обличчям жінки. – Чи то не ти так само пускала сьогодні сльози від конопатої Ганьки? Чи то не ти помиї з обличчя витирала і благала, щоб твій Андрій захлинувся тим варивом? Чи не ти заглядалась на Соломіїні прикраси і мріяла і собі про такі?
– Я… Я не хотіла…. – спазм захоплював горлянку.
– Ні, мила, – кіт вишкірився, – брехню я за версту чую. Я – брехня! Правду, правду хочу чути.
– Хотіла! Хотіла щоб він здох, разом з тим клятим селом! – Марія кричала і чула, як легко тепер ї це казати. Все, що так довго сиділо всередині лилось назовні. – Хотіла золота і грошей, і щоб Ганзя в тій криниці вічно кукурікала, хай би їй та господарка поперек горла стала! Хай би та свекруха, язиком своїм чорним, підлогу переді мною мила і ноги цілувала. Щоб її, курву, собаки скажені розірвали!
Регіт. Скажений навіжений регіт тепер рвався з Марії. Ніби все життя чекала тих слів сказати. А кіт радісно скакав під цю дивну сповідь, переповнену ненавистю.
– Буде! Все тобі, любонько буде! Чи ти згодна собі силу взяти? Чи хочеш бачити всіх на колінах?
– Згодна! Згодна! – Марія кружляла в місиві з людських залишків.
Вмить на ляді, виникло велике кільце, і під команду кота, жінка щосили потягнула за ручку відкриваючи горище. Мотузкова драбина ковзнула до ніг Марії, запрошуючи піднятись.
– Лізь, мила, лізь. Та слухай уважно: дістанешся гори, лишишся сама. Тут вже не підведи. Як підіймешся, не чекай, задом іди, а коли наштовхнешся на діжку, то повертайся і занурюй руку. Витягуй перше, що намацаєш і з тим надбанням задкуй до ляди. Тут вже я тобі поможу.
Марія швидко опинилась на драбині й за лічені секунди її ноги вже зникли в отворі. Горище вражало спокоєм, в порівнянні з безладом, що трапився знизу. Тиша та пил. Те що вона могла вгледіти перед собою: лише купка старого лахміття в мішках, горою звалених під дахом. Жінка рушила. Один крок, другий. Ноги незграбно виконували вказівки кота. Вона все ішла й ішла, та простір за нею, ніби слизький кисіль, тягнувся, не пускаючи до бажаного. Щось залоскотало її потилицю, хтось високий дихав позаду. Відлуння Маріїних кроків, майже не чулось. Мурашки все повзли по її шкірі, змушуючи господиню дихати через раз. Що вона тут шукає? Якої розради? Та одне знала напевне: вже не відступе. Вихопить частку чогось дивного і воно змінить її життя. Хай би як. Тільки не так, як було раніше. Врешті, спина Марії вперлась в щось тверде. Воно! Крутнувшись на п’ятках жінка опинилась перед широченним кадобом. В напівтемряві, не розрізнити, що борсалось в середині, та точно було живе. Шепіт пронісся поруч з Маріїним вухом.
– Глибше, глибше занурюй…
Вдихнула повні груди повітря, і запхала руки в кадку. Щось липке обвило зап’ястя, присмокталось до шкіри і норовило затягнути всередину. Та пальці вже здибали собі якийсь скарб і вчепились в нього щосили. Марія ніби тягнула величезний валун. М’язи на спині занили, біль знизав поперек, прямо перед обличчям Марії виникли чиїсь очі, вирячившись з діжки. Лише тепер Марія вгледіла, що вміст кадки складався з відокремлених голів. На жінку дивився запалими зіницями чоловік Соломії: з, колись, пухкими щоками і рудуватою шевелюрою. А ось іще один поруч: подовгасте обличчя дивакувато ошкірилось, і знову загрузло в тисняві інших лиць, блиснувши лисиною. Марія з несподіванки смикнулась назад, з легкістю потягнувши свою знахідку. Дивитись що вона тримає жінка не насмілилась. Задкувала якомога швидше. Знову відчулось чиєсь дихання, на цей раз якесь швидке, ніби його господар розлютився. Відволікшись, жінка майже провалилась в ляду. Заледве тримаючи рівновагу, їй вдалось встояти, та при цьому довелось випадково розвернутись. Шість ланцюгів спускались з під даху, а в їхньому сплетінні сидів кремезний павук. Очі людини зустрілись з десятком оченят арахніда. Тонкі ноги вмить домчали істоту до Марії, а гострі хеліцери приготувались встромитись їй в обличчя. Але темний вихор підштовхнув жінку до краю і вона провалилась вниз, як раз тоді, коли кошлаті лапи приготувались вхопити здобич. Частина 5 – Я ж казав: не озирайся…
Марія намагалась підвестись, борсаючись в людських залишках. На неї навалилась скажена втома. Тіло бажало сну, навіть би і тут, прямо на підлозі. Тільки б очі прикрити. І прикрила. Але невпинне дзижчання заважало відключитись, довелось сконцентрувати погляд.
– Господи, милий! Присниться таке! – Марія скинула з себе ковдру, в якій заповсталась руками. А поряд гидко пищав мобільний.
– Так.
– Маруська! Маруська!
Свекруха. Марія кинула на ходу погляд на пошарпаний годинник на стінці – о пів на дванадцяту. Ото вона спала! Добре що неділя. А зі слухавки мов сирена гуділа.
– Біда! Біда чорна! Андрійко мій! Ой… То ти все, відьма, винна!
Марія відчула, як горять щоки, мов її, як капосну дитину, застукали на гарячому. Намагалась втямити, що відбувається? Чому Андрій не прийшов додому? Де він? І чого свекруха заливається сльозами навпіл з сваркою? Ще й сон цей дурний, треба таке наверзеться. Шкода, що службу ранішню проспала, треба сповідатись.
Але насправді, питання щодо чоловіка вже майже не хвилювало її. Така історія повторювалась не раз. Знову десь запив, а матуся не додзвонилась з ранку, от і чергова істерика. І раптом така лють нахлинула на жінку, що мабуть розірвала б свекруху навпіл, якби могла.
– Чого виєте?!
Свекруха отетеріло замовкла. За роки шлюбу з її Андрійком невістка не посміла жодного разу навіть пискнути поперек материного слова.
– Я… Я ж Маруся, не того… Кого мені ще питати? Ти ж дружина і перед Богом і перед людьми, хто про нього бідолаху подбає? Випив вчора в мене і пішов до коханої. Я дзвоню, а вона каже вийшов десь і не повернувся… Але де ж він в такому стані піде нормально? Ти ж знаєш як він блуде коли вип’є! А раптом замерз десь? А тобі все наплювати! Тільки б користатись з його доброти…
– Хто відповів?
– Га?
– Я питаю, хто вам відповів? Хто взяв його телефон?
– Так.. цей.. Нінка.
– Ненавиджу! Най би вся ваша сім’я пропала! Йдіть о до Нінки і шукайте свого осла безголового, а мене лишіться!
Марія щосили кинула трубку об стіну. Байдуже на нього! Вогнем пекло в грудях, руки тряслись. Впала на підлогу, підігнувши під себе ноги. Тільки стискала зуби від гніву. Кожна волосина, кожен міліметр шкіри здавалось чує тисячі поколювань. А тіло, мов спрагла за весною земля, тремтіло в бажанні дії. Тільки не творити і народжувати, дика хіть помсти жевріла і рвалась назовні. На думку прийшов сон, жінка раптом зрозуміла, що дуже кортить дізнатись що ж вона витягла з діжки. Підвелась і повернулась у ліжко. Може знову засне і відшукає відповідь.
– Лежачи, нічого не дізнаєшся, – долинув з-за спини голос.
В середині жінки захолонуло. Чи знову заснула? Аж ні. Муркотіння позаду ставало чіткіше, і врешті ліжко рипнуло під вагою чийогось тіла.
– Чи ти не рада мені, голубонько?
Дихання тремтіло понад самим вухом, жінка тихенько вщипнула свою руку. Боляче. Значить не спить. Та повертатись вона не наважилась.
– Я приніс твою здобич. Тож візьми, ти цього бажала?
Марія відчула, як стало мокрим простирадло, пальці наштовхнулись на липкі жорсткі ковтуни. Поволі опустила очі і відкинула ковдру. Побачене змусило відразливо шарахнутись. На голубеньких вицвілих квітах лежала Андрієва голова. Ба більше, намагалась щось сказати. В голові жінки задзвеніло, вуха позакладало, металевий запах, що розповсюджувався по кімнаті підштовхував блювоту. З усіх кутків зашепотіли в унісон голоси. Пий кохана з вуст отруту,
Кривдник хай знайде спокуту,
Чорний мед, що господар зварив,
З мертвих квітів й чумних голосів.
Випий силу, що світом мандрує,
Хай вона тебе з пеклом гуртує,
Забери, що належить за правом,
Хай відьомська жевріє слава! – Ні, ні! Замовкніть, благаю… – Марія захлиналась словами, та всіляко намагалась затулити руками голову, щоб не чути, не впускати того шепоту в себе. Та темп міцно засів, і вже губи її повторювали, – «хай гуртує…». Раптом ритм почав змінювати і вже за мить почав нагадувати стукіт по вікнах. А потім все пропало. Зникла голова Андрія, калюжа крові на простирадлі и набридливі голоси. Тільки досі хтось невпинно стукав у віконну шибку. Марія з усіх ніг кинулась до дверей. Хоч би й свекруха, аби не лишатись самій. Майже вилетівши на поріг, відразу наштовхнулась на чиїсь руки, господар яких заштовхнув її назад в хату.
– Господи, отче Сергій, помилуйте, – Марія тряслась в руках церковника, не розуміючи як він тут опинився, та напруга враз зникла, змінившись надією. Це знак! Вона заглядала в обличчя отця, як немовля вглядається в матір, яка є для нього цілим світом, і порятунком, і опорою.
– Чи ти пристала до їхнього кодла? Ну, кажи жінко! – Отець грубо трусив Марію за плечі. – Та прийди вже до тями, дурепо!
– А… Що ви робите?
Панотець відштовхнув її і майже бігом вскочив в спальню. Мов службовий собака, тикався одного кутка в інший, щось видивляючись і прислухаючись.
– Вдягайся і гайда звідси. Ти її на собі притягла додому, тепер все тут буде нею смердіти. Чого встала? Збирайся!
Марія розгублено, мов чужими руками, перевдяглась, а коли була готова, отець підхопивши її за лікоть вивів з хати. Сніг сліпив так, що не можна було розплющити очі. Холод цупко дряпав відкрите обличчя, Марія сіпнулась назад, та рука отця Сергія наполегливо тягла її за собою. Нарешті жінці вдалось розрізнити якийсь ґвалт з боку. Придивившись, побачила купу людей у формі, які з паперами і теками ходили подвір’ям Ганзі. Поруч з калиткою стояла карета швидкої. Виникла постать місцевого дільничного Шаблі.
– Отче, слава Богу!
– Слава навіки!
– Пані Коротко, мені б з вами переговорити.
Марія тільки мугикнула щось незрозуміле.
– Може бачили що з сусідкою сталось?
– А… що? Ні.
– На вас обличчя немає, все добре?
– Угу.
В розмову втрутився отець Сергій.
– Товариш капітан, пані Марія відучора нездужає. Я відведу її до їмості, травок заваримо. – Отець потріпав поліцянта по руці.
– Так, звісно, отче, як скажете, – капітан залишився стояти, мов вкопаний, проводжаючи розсіяним поглядом отця і Марію, поки один з санітарів швидкої не покликав.
– Ігоре Семенович, тіло дістали.
– Га? А… іду, – Шабля ще раз подивився в кінець вулиці, але нікого там не побачив, почухав потилицю і озирнувшись поплентався до місця злочину. Туди де вже лежало дістане зі студню посиніле тіло Ганни Гонтар. Як не старався капітан зосередитись думки від нього висказували, бо єдине, що цікавило його, чи є в місцевого духовника дружина. А ще він ніяк не міг пригадати, коли це він встиг записати свідчення сусідки Гонтарів, Марії Коротоко. Хоча й бачив своєю рукою, заповнений протокол.
Частина 6 Отець Сергій смикнув на себе двері старої церкви, і заволік всередину Марію. Жінка не чинила супротиву, та і втямити не могла, як священник виник в неї вдома і що трапилось коли вони виходили з подвір’я. Здогадка майоріла в голові, та Марія не дозволяла собі її озвучувати. Врешті вона насмілилась спитати.
– Навіщо ви збрехали дільничному? Немає ніякої їмості, і я здорова.
– А навіщо було нечисту до себе в хату тягти?
Марія тільки зашарілась і вперлась поглядом в підлогу.
– Що мовчиш? Двоє вже є, лишилось ще одне підношення, і більше ніколи себе не втямиш.
– Про що ви?
– Я про твою потопельницю-сусідку і чоловіка, що твоєю милістю без голови лишився. Хто третій?
– Не розумію… Боже! Андрій! – Марія почала тихенько скавуліти, ніби готувалась взвити, та отець миттю опинився поруч і знову струснув за плечі.
– Я питаю, кого ти називала третім?
– У-у, св-свекрух-у! Я думала сон, то просто дурний сон! Я не хотіла…
– Цить! Хотіла-хотіла. Хоча… Ай, весь ваш рід так і тягне на пригоди, казав тій дурній Грунці, мовчи, так ні теліпала язиком… – отець махнув рукою, – тепер тільки тримайся, бо як здаси оборону, вороття не буде.
– Нічого не розумію, до чого тут моя баба, і що робиться?
Марію колотило, ніби і дійсно була нездорова. Вся їх з отцем розмова, заплутувала її і починала дратувати. А Андрій? Що з ним трапилось? Проте насправді жінка і так знала всі відповіді на свої питання, бо вже прокрутила свої ж слова і про Ганзю, і про Андрія, і про свекруху. Натомість мозок відчайдушно шукав логіки у всіх тих фразах, заперечував зв’язок між подіями і її прокльонами. Отець сів на лавку, на якій деінде виступала паморозь. В церкві давно нікого не було, реконструювати будівлю в місцевої влади все не було коштів. Знести – не зносили, ходили в нову церкву, а ця так, стояла на відшибі, оточена численними похованнями. Крізь просвіти в даху струменіло далеке сонячне проміння. З діромах рясно звисали бурульки. Ні образів, ні вівтаря тут вже давно не було. Лише декілька чорних від сирості та плісняви лавок, по під стінами. Раптом Марію мов підкинуло, це ж те саме місце де колись її баба відьом бачила. Що там отець казав про покійну Груню?
– Ви звідки мою бабу знали? І врешті поясніть чого ми сюди прийшли?
Священник важко зітхнув і потер долонями шию. Знічев'я, на очах, він зробився кволим і розбитим. Завидніла сивина, в чорній короткій бороді, брови густо зсунулись на переніссі, а чоло вималювало численні брижі. А коли підвів очі, Марії на мить здалось, що і зіниць в них немає, мов туманом затягнуло.
– Я всіх пам’ятаю, – голос нагадував відлуння, двоївся в пустоті старої церкви, наче хмара пилу розлетілась і заповнила собою простір. – Сядь, сиротино, та слухай.
Марія опустилась на холодні дошки, навпроти отця, який тепер більше нагадував старця з численних образів, аніж того молодого чоловіка, що прислала парафія два роки тому.
– Колись давно, коли люди ще тільки почали з’являтись в цих місцях, там, де зараз стоїть ця церква стояла хатина. В ній жила матір Босорканя та троє синів. Жінка зналась з дивами і творила їх повсякчас. Колись допомагала, колись шкодила. Коливалась в ній сила, ніяк не могла місця свого знайти. Хлопці в неї всі були як на підбір: статні, могутні, вольові. Одне їм не подобалось, що мати їх робить погані справи. Як могли діти, так і переконували матір спрямовувати свій дар на благо. Та жінка чим далі, ти більше робила шкоди. Часто накликала негоду на селища, губила отари в глибоких прірвах, чужих чоловіків зманювала. Та було їй замало, хотілось їй ще більшу силу мати, таку щоб вся земля їй корилась. Наснився їй одного разу сон: бачила вона чужими очима, як велетенський білий Тур перемовлявся з Великим Вогнем. Розповідав Вогонь таємницю, що як дати вогню жертву рідною кров’ю, то можна взяти від стихії великої сили. Кинулась жінка посеред ночі, а поряд опинився кіт. Тварина замовила до неї людським голосом і запропонувала дати вогню требу, а натомість отримати бажане. Кіт попросив їй загубити одного зі своїх синів. Та жадоба до магії біла такою сильною, що Босорканя під покровом ночі, вбила всіх своїх синів, а тіла спалила на великому вогнищі, молячи про силу. Та Вогонь розгнівався, з такою міццю вона могла бути йому рівною. Тому перетворив трьох братів у вітри і наказав знищити ненаситну матір. Здійнялась страшна буря, хлистали брати Босорканю, переслідуючи до самого дому. А там поєднавшись в страшний буревій розтрощили свій колишній дім і поховали під уламками матір. Та каже легенда, що перед тим як померти, до Босоркані знову з’явився кіт і запропонував угоду: Босорчине відьомське нутро буде жити, коли його до себе добровільно впустить добра людина. Так і повелось відтоді, що кожне покоління, одна змордована життям душа, в обмін на кращу долю, дозволяє пожити Босорці в своєму тілі. А коли людський час проходить, відьомська сила шукає собі нову оболонку. Та кожного разу, за угоду має пролитись людська кров.
Марія мов знову опинилась маленькою дівчинкою на лавці, поряд з напівсліпою Грунею, що розказувала байки. А отець продовжував.
– Колись давно, твоя баба стала свідком як у відьми, що не встигла передати Босорчині сили, їх витягували. Та тоді їм це не вдалось, було тільки дві треби: їх колежанка-відьма та маленька дівчинка Софійка, що пропала тієї ночі. Попри це, сили все ж знайшли згодом собі хазяйку. Сиротлива юначка раптом стала багатою та знатною жінкою. Ім’я її тобі і так відоме.
– Соломія? – Марія знайшла підтвердження своїй теорії про чудернацькість старої.
– Вона.
– А до чого тут я? І звідки ви все це знаєте?
– Можу тільки сказати, Тур тоді пошкодував людський рід. І ще довгі роки переслідував і того біса-кота, що їх з вогнем підслуховував і всіх його виродків.
– Ви – це він? Тур?
– Може так, а може і ні. Ти не про то думай. Ти вже однією ногою її в себе впустила, тож кумекай тепер як її вигнати.
– Як? Я ж нікому зла не бажала. Так, сердилась на чоловіка, на людську байдужість. Але нікому смерті не хотіла.
– Вона не шукає того хто добровільно хоче чиїсь життя забрати. Вона волить виснаженої душі, тієї що не бачить більше доброти і співчуття. Тієї, що у відчаї метушиться між добром і злом, шукаючи прихистку. Хочеш вигнати її – прости. Прости своїх кривдників і відмовся від помсти.
Марія почула хрипіння, ніби хтось хотів вимовити слово, та не міг. Двері церкви заходили ходором, а за ними чулось котяче мурчання і голоси знову завели: « Пий, кохана з вуст отруту…». Марія сіпнулась до отця.
– Що мені робити? Я знову їх чую! Зробіть щось!
– Прости, і не допусти ще однієї треби.
– Ма-а…уська…
Свекрушин голос Марія впізнала одразу.
– Від-ни, Маусь… – звуки були вихоплені, наче хтось прищемив тій язика.
Отець рушив до дверей і перш ніж відкрити двері перед остовбинілою жінкою вимовив.
– Я тобі не помічник, в мене свій ворог є. Ти або даси волю своїй злобі, або викинеш ту потвору з цього світу. Бо коли знайдеться той, хто щиро здатен простити, Босоркані не буде більше ходу в людський світ. Немає більше її сестер щоб витягнути ту силу назовні.
Отець відчинив двері і на Марію впали останні промені сонця, що ховалось за обрієм. А коли придивилась, побачила при вході свою свекруху, що повзала рачки, тримаючись за рота. Поряд стояв кіт і тримав в зубах людського язика, який невпинно тріпався, мов відірвана павуча лапа.
– Що ти, люба, так раптово втекла? В нас ще справи, – кіт випустив язика, і кинув назад до ніг свекрухи. – І тебе, Туре, вітаю. Давно ми з тобою не бачились.
– Кинь то, Блуде. Ніколи більше твоїй відьмі не гуляти світом, всіх твоїх посіпак я роками винищував, щоб не губили людей.
– В нас ще є надія! – Кіт вперся поглядом в Марію, що досі ошелешено споглядала на свою свекруху.
Отець загородив від жінки скалічену родичку, та намагалась запхати язика назад до рота, безумно вирячивши очі. Мов тигр, що збирається напасти на здобич, він приготувався налетіти на кота. В мить вусатий збільшився, зашипів, і почав стягувати з себе котячу шкурку. Вона тріскала і лопалась, являючи на очі рудувату шкіру, всіяну гострими наростами. Замість котячої пики тепер був обтягнутий череп, що вдивлявся в противника багряними очима. Отець тільки і встиг крикнути.
– Прости!
Блуд кинувся на отця і вчепившись один в одного вони утворили завірюху, яка звивала і гарчала. Небо потемніло, холодний вітер хлестав Марію по обличчю крижинками, що валились з неба. Над церквою утворився справжній буран. Марія отямилась коли до неї донісся стогін свекрухи. Вискочивши за поріг церкви жінка підхопила родичку під руки і потягла назад. Та коли обернулась, обличчя до обличчя зіштовхнулась з Ганзею. З волосся потопельніці стирчали бурульки, шкіра посиніла, одежа нагадувала дерев’яну. Ганзя шкірилась і неприродньо тягнула руки до Марійчиної шиї. Буран на різні голоси співав:
– Кривдник хай знайде спокуту….
Знайомо на потилиці відчулось гаряче дихання, Марія краєм ока вбачила кремезну мохнату лапу. Зверху закапало щось тепле. Обидві жінки підняли очі: велетенські хеліцери тримали Андрієву голову. Свекруха мов навіжена мичала щось, тримаючись за рота. Марія у відчаї повернулась до неї і прокричала щодуху.
– Я вас прощаю! Не хочу вам зла! Живіть з миром, я вас прощаю!
Свекруха замовкла, відкрила рота і язик сам приріс назад.
– Скорше, біжімо в церкву! – Марія штовхнула стару в бік, намагаючись вислизнути разом з нею поміж павуком і Ганзею. Декілька кроків і вони в середині церкви. Та коли Марія вже майже переступила поріг, свекруха прудко повалила її на землю і зникла за зачиненими дверями. Над Марією зависла потопельниця, а з-за дверей лунав дикий крик.
– Так тобі й треба, падла! Хай зжруть тебе, хай мстяться за мене і мого Андрійка!
Марія оглухла від образи, сльози миттю замерзали на обличчі. Поруч клацало і булькало. Холодні руки Ганзі вчепились в волосся і потягли її за межі цвинтаря.
– Як не з нами, то з хробаками, – слова сусідки супроводжувались блюванням води.
А стихія все металась кругом церкви, старий дах ось-ось грозився злетіти в повітря і розсипатись трухою. Врешті так і сталось, вихор врізався в центр храму, чим посунув дах і стіни. Рятуючись від уламків, назовні вискочила Маріїна свекруха і дала дьору пробігаючи повз Ганзю, що тягла за собою здобич. З залишків церкви вибрався Блуд, і загорлав.
– Або ти її, або решту життя будеш в неї за худобу!
Ці слова хлеснули Маріїне самолюбство, і коли стара неслась повз, вхопила її за ногу, зваливши поруч з собою. А тоді вивернувшись від потопельниці, вчепилась свекрусі в горлянку і трималась аж доти, поки не вийшов останній дух.
Гоготання заглушило все навколо, Марія вже й не розуміла, чи то вона сміялась, чи то Блуд. Уривками бачила отця Сергія. І здавалось їй, що все це тільки її уява намалювала собі. Нагадалось, як сиділа вона посеред хати, втираючи помиї з підлоги, і думала що Андрій все ж, напевне, дав їй чимось міцним по голові. З тим і закрила очі, відчуваючи як їй тепло і затишно. *** Дільничний нерішуче топтався на порозі . Останні пів року, для нього були одним суцільним жахіттям. На районі сто років не бачили такої кількості смертей і пропаж, як за останні шість місяців. Ніби стара Соломія померши, запустила якесь прокляття. То потопельниця, то місцевого п’яничку знайшли в лісі без голови, а потім і його матір не витримавши вдушилась на старому цвинтарі. І все навколо колишньої бібліотекарки крутилось. Він вже який раз приходив до її нової оселі за показаннями. З точки зору поліціянта, було тут щось дивне і зав’язане на Марії Коротко. А з точки зору чоловіка, він вже давно поклав на удовицю око. Треба ж було такій вдачі. Не дарма кажуть, що ніколи не знаєш де знайдеш, де втратиш. Марія – тут тобі без рідні залишилась, а тут – стара Коваленчиха їй своє добро заповіла. І прийшов він сьогодні до жінки не стільки в справі, скільки по особистим міркуванням.
Двері відчинилась, Марія жестом запросила зайти. Вона на диво розквітла останні часом, відмітив для себе Ігор Степанович. Протягнувши жінці букет троянд, витер ноги і зайшов в оселю. Чудова вечеря на столі, гарна жінка. Одне не подобалось Шаблі, нахабний кіт і численна кількість павутиння на опудалах у вітальні. |
Рассказ открыт для комментариев