 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
“Eine Melodie im Wind
Und aus der Erde singt das Kind”
Rammstein “Spieluhr”
Я більше не можу терпіти це божевілля.
Знову ця диявольська мелодія, яка ніколи не припиняється. Вона постійно лунає у моїх вухах. Вона виштовхує мене зі сну та заколисує над світанком. Вона методично повторюється, добігши до кінця та прямує на нове коло. Завжди, знову та знову. Вона зводить мене з розуму. І так безперестанку…
Тихенька мелодія зачеплення металевих вушок, розміщених на поворотному валі. Тоненький, немов дитячий голосок, налаштованих на певний тон язичків. Таємнича, невеличка музична скринька із захованими спогадами мого життя. Її голос став нестерпним нагадуванням лиха.
Мелодія просякнута смертю. Ви чуєте її, ні?
Тоді вислухайте мою коротку розповідь. Історію життя, яке розірване навпіл. І нехай мій охриплий голос, насичений болем, не лякає вас. Трагедію батька, що втратив сина, не зрозуміти нікому.
Мене звати Віктор Рубан. Я – годинникар.
Як мій батько та дідусь, я свідомо вибрав цю професію. Традиції для нашої сім’ї були не пустим словом. Думаю, мій син теж мав стати майстром. Володарем часу, годинникарем. Якби все склалося по-іншому. Стрілки годинника чоловіка на ім’я Час ніколи не повернути назад.
Можливо вас це здивує, але мене із дитинства завжди вабили годинники. Ці маленькі механізми, шестерні та спружини. Дрібні стрілки, що мов бігуни навипередки, наздоганяють одна одну. Химерні циферблати, дрібні деталі. Милозвучне, щосекундне цокання, немов кінські копита б’ються об гладку бруківку. Механізм, що оживає від легкого дотику.
Прошу вас, запам’ятайте назавжди: у механічних годинниках прихована душа. Вони, наче люди – живі, дихають. Їх серця тихо б’ються, тільки варто прислухатися. Вони, із ледь чутним скрипом, народжуються під точними пальцями майстра. Іноді, їм замінюють органи, пересаджують серця, натягують вени-спружини. І вони, як люди, старіють. Годинники також помирають на самоті, заховані у трунах-футлярах.
Вони часто розповідають історії про своїх попередніх власників. Зберігають таємниці, мовчать про трагедії. Живі свідки епохи “живого заліза та рухливого пару”, про яку наші діти, на жаль, ніколи не дізнаються. Не відчують запаху мастила на своїх пальцях. Не спробують смак сектора із вольфрамового сплаву. Історія – наука мертвих, у неї немає почуттів.
Ах, почуття. Емоційна дифузія молодості. Невивчений клубок нервових хитросплетінь захованих глибоко всередині. Каталізатор вічного двигуна. Почуття – це щось тільки людське, невидиме.
Щоб не відволікатися, я одразу повідомлю вам одну важливу річ. Це, поки що, зі світлих сторінок книги мого життя. Про щось дивне та хороше. Хоча, темні часи завжди приходять значно пізніше. І так, мова піде про жінку.
Я одружився у вісімнадцять. Щасливий випадок – інакше це не назвеш. Доля сама привела її до мене. За руку, неначе малечу, що робить перші непевні кроки. Відтоді я повірив у стару, як божий світ, істину: по-справжньому ми закохуємося лиш раз, а далі – шукаємо копії. Немає у світі двох механічних годинників, що ідуть синхронно. Різниця у наносекунду, все одно залишається різницею.
Того червневого ранку було спекотно. Вентилятор зламався, сорочка прилипла до моєї спини. З чола струмками стікав піт, заливав очі. Щохвилини приходилося протирати скельця окулярів. Дрібна незручність чотириоких. Замовлень було ціла гора, а часу, як завжди, обмаль.
Заговорив дверний дзвоник. Хтось зайшов всередину. Я далі копошився біля дрібних механізмів, не піднімаючи очей. Зі стуку каблуків, зробив висновок, що зайшла жінка. Невисокого росту із короткими ногами. Ритмічні кроки інтервалом у децисекунду. Пройшовши кілька метрів, звуки поволі стихли.
— Добридень! – відлуння прокотилося кімнатою.
Відповіді не було, тільки розмови сотень годинників. Змагання стрілок. безперервний коловорот часу.
— Хтось мене чує? – тоді її голос невпевнено повторився.
Я не припиняв працювати. Говорив уже вам, роботи по самісіньке горло. Не відволікатися ж чоловіку на кожне жіноче слово. Такого, їй Богу, світ не бачив. А то так, і ненароком, можна закохатися.
— Агов, тут є хтось живий?!
— Тільки годинники і більше нікого, – фраза мені здалась епічною, – із привидами я познайомлю вас пізніше.
Вона підстрибнула з переляку. Обличчям пробіг рум’янець, ледь помітна тінь страху. Цілком можливо, хоча вона так і ніколи не призналася, що тоді мене послали під три чорти. Подалі, і до пекла.
— Ви мене налякали! – мовила дівчина.
— Це входило у мої зловісні плани. – я спробував посміхнутися. – Відлякувати власних клієнтів. Бачите, – розвів руками, – черги до мене кілометрові, ніде й проломитися.
— Аякже, вам це вдалося, – вона продовжила, – а з годинниками ви так само вміло поводитеся, як і лякаєте молодих дівчат?
— Ви не повірити, але я вмію з ними навіть говорити. Іноді, вони шепочуть мені багато чого цікавого.
— Ніколи й не думала, що годинники такі балакливі. – скепсису їй не бракувало, на відмінно від почуття гумору. Можливо, то із мене вийшов трохи кепський комік. Скажу вам так: технічний – не театральний, там не до жартів.
— Та не тільки говорити, – продовжив я, – а й слухати та відкривати секрети. Хочете я розповім щось про вас?
— Інтригуєте, – тепер вона нарешті посміхнулася, – а давайте, спробуйте.
— У вас поламався годинник, – я не зводив з неї очей, – і його потрібно полагодити. Я правий?!
— Аніскілечки. – вона зайшлася сміхом, а я почувався цілковитим йолопом. – Не ображайтеся, але Нострадамус із вас паршивий. І то дуже!
Ми обоє зайшлися сміхом. Давно я так щиро не реготав. Аж дивно.
— У чому тоді проблема?
— Зараз, покажу!
Вона запхала свою руку у невелику сумочку, почала щось вишукувати. Пройшло, мабуть, кілька секунд, перш ніж її пальці опинилися назовні. Жіноча сумочка – це ще та скринька Пандори. Нікому невідомо, що у ній заховано. Невелика косметичка чи ціла ракетна боєголовка.
— Ось, проблема у цьому.
У її руці примостилася невелика коробочка, загорнута у цупкий папір. Вона обережно зняла обгортку. Під її тоненькими пальцями, невідомий об’єкт набирав характерних рис. Тьмяний блиск, колись досконало відполірованого дерева. З невеличкими острівцями плям, над якими позбиткувався час. Легенький скрип та оголена серцевина механізму відкрилася перед моїми очима. Вкрита, мабуть, столітньою іржею. З вирваними та пошматованими нутрощами. Дідько, мені хотілося прокусити собі губу до крові від побаченого. Забута механічна іграшка із позаминулого століття.
— Овва, музична скринька. – моя перша думка, мов паскудна телевізійна реклама, вискочила сама собою. – До біса, я нізащо її не відремонтую! Я – годинникар, а не чарівник. Цей мотлох не кахикне більше жодної ноти.
Я дивився на неї. Вона на зламану музичну скриньку.
Мені захотілося, щоб ця мить тривала вічність. Щоб всі годинники світу одночасно вийшли з ладу. І ніколи не ступили більше кроку.
— Там-там-дам, дам-дараб-бабам-бабам! – із комічною гримасою я розвів руками. – А де музика?!
— От у цьому і проблема. – вона важко зітхнула, опустивши очі.
Тоді, я вперше помітив важливу деталь, що змінила все моє життя.
Її очі вилискували відтінком ранкової кави та глибиною Маріанської западини. Вони п’янили, дурманили, краще добре витриманого вина. Вони гралися зі мною у нерівну гру, де мені не судилося вийти переможцем. Король здався в полон без бою. Ви напевне подумаєте, що я меланхолійний дурень, але саме тієї миті я захотів з нею одружитися.
— Музики немає, вона зламалася. – за секунду два темних озерця затягували мене під воду. І я не опирався. – Вона дуже дорога мені, як пам’ять. Бабуся подарувала її мені на моє день народження. Коли мені виповнилося, лише рік. А її…
— Її бабуся. – продовжив за неї. – Вона старша за нас обох разом взятих.
— Угу, так воно і є. – після короткої паузи додала. – Так би мовити, разів на п’ять. Ви зможете її полагодити?
Я кілька секунд просто дивився на неї. Закарбовував момент. Запам’ятовував кожну рису на її обличчі. Милувався миттєвим образом, що через кілька хвилин може зникнути назавжди. Байдуже, що я ніколи не лагодив музичних скриньок. Мої руки торкалися тільки до годинників, ні до чого більше.
— А хіба у мене є вибір?! – простяг до неї руку, взяв столітню іграшку, без жодної надії на вдалий результат.
Покрутив у руках, пильно придивився. Зізнаюся, все це я робив навмисно. Щоб хоч трохи потягнути час, зібратися із думками. І тоді, мені здавалося, що я ляпнув невиправну дурницю.
— А вас можна буде кудись запросити? – чомусь хвилювання переповнювало мене. – Так би мовити, на побачення. – я м’явся як першокласник біля дошки, розтягуючи кожне слово. – У суботу ввечері, ви вільні?
— Мені здається, що кріпосне право скасували ще у ХІХ столітті. – вона відповідала невимушено та дещо задерикувато. – Відтоді, я – вільна та незалежна, емансипована жінка. Але…
— Але?! – перепитав я.
— У суботу, я працюю до восьмої. Потім іду на…
— І ніяких винятків? – швидко перебив її, немов переходячи у наступ. – Навіть, якщо планета Земля зійде з орбіти? Чи нас завоюють немилосердні годинники-термінатори?!
Можливо, я балакав всякі небилиці, що не трималися купи. Видавався, ще тим дурнем. Зате, працювало. Розмова йшла, якось гладко та по-дитячому щиро. Головне, щоб жінка завжди посміхалася. Відтак, їй важче відмовити.
— Ви ще той, жартівник. – вона замислилася на долю секунди та продовжила. – Хіба, до цього часу, ви відремонтуєте мою іграшку. У такому разі, я готова кинути все на світі та чекати вас після роботи.
— У суботу, я до четвертої.
— Значить, часу у вас не так і багато. – наостанок, вона підморгнула мені та вийшла на вулицю. Навіть не попрощавшись. C’est La Vie, як кажуть французи.
У суботу ввечері я таки перетелефонував її. Кілька гудків, потім її “алло, хто це?”. Я нічого не говорив. Тихенько завів музичну скриньку. Важко вдихнув, очікуючи. За секунду у слухавці забриніла мелодія
Відтоді, вона стала передвісником найщасливіших змін у моєму житті. Тепер – це похмуре нагадування смерті. Скоро і ви її почуєте…
Стрілки всіх годинників, немов зшаленіли. Побігли спринтером наввипередки. Ви не повірите, але через дванадцять тижнів ми побралися. Відтоді, ні хвилини вагань. Я відчував себе найщасливішим чоловіком на Землі. Здавалося, так триватиме вічність. Мелодія зі скриньки тоді ще не набула химерного звучання. Відремонтований механізм працював чудово.
На жаль, життя – це не тільки калейдоскоп щасливих моментів, що звучать під музику Мендельсона. Між яскравими картинками існують прогалини, сірі смуги. Іноді, вони затягуються.
Минуло кілька років, вона довго не могла завагітніти.
Ми мало говорили про це. Оминали незручну тему, відводили очі. Старалися не зачіпати червоні ниточки, що можуть забриніти болем. Зазвучати скреготом тріщин, від яких не застраховані навіть закохані.
Я все бачив і чудово розумів. Без слів, із її вдумливого, дещо відстороненого, замріяного погляду. Вона хотіла дитину. Байдуже, хлопчика чи дівчинку. Це не важливо, коли вона бажана. Малюка, що буде своїм криком будити вас зранку. Тихенько сопіти біля ваших грудей, а ти боятимешся поворухнутися та голосніше заковтнути повітря. Бачити щоденні зміни, переживати за кожен новий зуб. І його маленьке серце працюватиме швидше будь-якого годинника. Довгоочікувана дитина – це найкращий дарунок долі для двох людей, що сповна пізнали любов та готові віддати частинку себе світу.
Годинники тікали, стрілки намотували кола. Мелодія повторювалася.
Через десять років спільного життя вона завагітніла. Ми не вірили своїм очам коли побачили перший чорно-білий знімок. На кінець грудня у нас з’явився первісток. Ми назвали його Богданом: дитина послана долею, чи подарована Богом. Переповідати наші почуття немає сенсу. Нас переповнювало через край, розривало від спалахів емоцій. Вогні різдвяної ялинки блякли від блиску у наших очах. Щастя потребує тиші. Інакше його можна сполохати.
Немає таємниці, що час не стоїть на місці. Діти швидко ростуть, а батьки старіють. Нічого дивного, так задумано природою.
Це щось схоже із перетіканням піску в годиннику. Піщинка за піщинкою. Батьки намагаються передати все найкраще дітям. Чого досягли і що не зробили в своєму житті. Переливаються. Пізніше, останні перевернуть все з ніг на голову. Верхня колба наповниться, щоб хлинули знову. І далі, процес циклічно повторюється…
Можливо, наступні слова для вас здаватимуться солодкуватою банальщиною. Рожевою буденністю про, яку знімають сотні фільмів та описують в одноразових книгах. Помилково вважати, що шлюби всі однакові. Мій був особливим. Киньте у мене каменем, якщо відчуєте хоч краплину брехні у моїх словах. Напевно, за ним стежили всі небожителі, очікуючи, що буде далі.
Я безмежно кохав свою дружину. Обожнював нашого сина.
Щовечора, ми заводили музичну скриньку замість колискової. Після декількох секунд тихої мелодії, Богданчик закривав свої оченята. Солодко сопів, поринав у сновидіння. Дитячий сон – батьківська радість. Час, коли ви нарешті з дружиною опиняєтеся наодинці.
— Ти не боїшся, що вона знову зламається? – зчаста запитувала вона мене. – І ти не зможеш її полагодити чи знайти відповідні деталі. Уявляєш, більше ніяких спокійних вечорів. Тільки години колисання на руках та неперервний дитячий плач...
— Боже, збав таке говорити. – продовжував я. – Гріш мені ціна, якщо я не зможу знову її відремонтувати. Тоді, на смітник мене викинути. І ніякої пенсії. – ми далі реготали, як в молодості. – Хоча, одного разу ж мені вдалося відремонтувати цю бляшанку. Чим інший підведе?!
Змінювалися місяці, відривалися листи календаря.
Мелодія повторювалася. Механізм працював бездоганно. Ніяких хиб чи відхилень. Язичок виспівував постійно знайому мелодію, не пропускаючи жодної ноти. Сьогодні, я благаю Господа, щоб іржа скувала цю диявольську скриньку. Інакше, вона спровадить мене прямісінько в могилу.
Ви ще не чуєте її? Прислухайтеся добре. Вже зовсім скоро, обіцяю…
Богданчику виповнилося шість, він пішов у школу. Здавалося, нічого особливого. Всі діти, рано чи пізно, здобувають знання, але саме тоді мене переповнювала гордість за нього. Ось він у білій сорочці, новенький піджак, до блиску начищене взуття. Рюкзак, звичайно, як у всіх першокласників, вдвічі більший за нього. Букет червоних квітів. Розпочалося офіційне відкриття, перший дзвоник.
Дружина відпросилася із роботи, але до закінчення свята, на жаль, бути не змогла. Я пообіцяв їй забрати малого. Погодувати, зводити на морозиво. Сьогодні для нього особливий день. Є події в житті, які ніколи більше не повторюються. Народжуємося та помираємо, ми також всього лиш раз.
Мелодія зі скриньки…
Я почув її коли ми, після закінчення свята, йшли до шкільних воріт. Свіжопофарбованих та невисоких. Пригадую, ще школярем, я сам часто забирався на них та перестрибнув на інший бік. Іноді, якщо це помічав хтось із вчителів, махав нам, хлопчакам, погрозливо кулаком. От-то сміху було, коли одного разу один із моїх товаришів завішався на них. Продер штанці та забруднив піджак. Влетіло йому тоді від батьків по перше число.
— Богданчику, – я зупинив сина, опустившись на його зріст та говорячи, як зі справжнім дорослим, запитав, – ти нічого не хочеш мені сказати?
— А що саме, тату?
— То ти мене питаєш, чи я тебе? – я звів брови. – Нуу?
— Тату, я хотів тебе… Ееее, запитати, – син, то в одну то в іншу сторону, невпевнено водив очима, – чи можна взяти із собою сьогодні… Ееее, музичну скриньку?
— То чому не запитав?
Він спершу прикусив губу. Підвів очі вгору, задумавшись, продовжив:
— Та бо, ти, мабуть… – зам’явся одразу малий, – я думаю, мені б не дозволив… І мама теж, а я дуже хотів… Бо, бо…
— Богданчику, давай так, домовимося, – я завжди старався говорити із сином відкрито та щиро, дотримуватися обіцянок та не обманювати. – Спершу, ніж щось зробити, краще добре подумати двічі. Обов’язково, звичайно, перепитати нас з мамою. Ми завжди на твоїй стороні і хочемо тобі тільки добра. Якщо ми щось забороняємо, значить?
— Для цього є причина... – трохи незадоволено протягнув він.
— Тому, якщо ми говоримо з мамою “ні”?
— Я більше-більше цього не робитиму, – він голосно спустив повітря, опустивши додолу очі. – Обіцяю!
— То ми домовилися?! – я звів на нього очі, запитуючи.
— Добре, татку, домовилися, – він протягнув мені руку, скріпляючи нашу чоловічу угоду.
— Давай тоді, швидко витягуй її із рюкзака, щоб не зламати, – я підвівся з коліна. – А то, як ми це пояснимо мамі?
— Ніяк! – на секунду його обличчя заступила хмарка стурбованості. – Мама цього не переживе…
— Бо це її улюблений подарунок, – іноді, батько мусить бути театралом. – Уявляєш, вона дісталася її від бабусі, а вона…
— Від своєї, бабусі… – закінчив він за мене. – Тату, я уже сотню раз чув цю історію.
— Тому ти розумієш, яка вона дорога для нас?
— Дорожча… – він затнувся, не вимовивши одразу своє запитання. – Дорожча навіть за мене?
— Та ти що, ніколи. – Я бачив, як він щиро переживав. Емоцій малим дітям ніколи не бракує. – Затям, Богданчику, назавжди одну річ: не буває нічого дорожчого на світі для нас з мамою, ніж ти. Зрозумів?!
Богданчик швидко закивав головою. Очі його сяяли. Після цього, не довго думаючи, він тихо прошепотів:
— І ви для мене…
Я обняв його, а він мене. Не тільки дітям потрібні тактильні дотики. Дорослі теж хворіють на самотність. Іноді, набагато більше.
— Давай, швидко застрибуй в авто, – я поглянув на свій годинник. – Ого, яка вже година?! Ми спізнюємося, погнали!
Я завів авто, малий пристебнувся. Тоді мені здавалося, що він це зробив. Музичну скриньку поставив зверху поручника. Біля старенького плямистого собаки, що завжди трусить головою. Чомусь, імені ми йому так і не дали. Легеньку мелодію заглушив голос мотору.
Вересневе сонце поволі котилося додолу. Небо набирало відтінку металу. По черзі нам підморгували міські світлофори. Машини неспішно тягнулися одна за одною. Ми нудно пленталися через завантажений центр. Зупинка за зупинкою, через кожних метрів десять-п’ятнадцять. Хвилина, знову тисни на гальма. На Бога я туди попхався, щоразу ловив себе на думці. Я трохи нервував. Час від часу натискав на клаксон, щоб попереду трохи ворушили задницями. Годинникарям не личить запізнюватися.
Можливість вивільнитися від міської тисняви випала на перехресті Галицької та Василіянок. Я придавив на газ, рвучко повернувши у сторону Піонерського парку. Поглядом провів Семінарію, швидко прямуючи по прямій та малював собі в уяві наступну схему руху.
— Тату, скринька! – скрикнув Богданчик.
— Що, що сталось? – я одразу почув знайому мелодію.
— Вона звалилася вниз, – його голова опустилася, руками він обмацував підлогу авто. – Мамина музична скринька упала додолу. Ти чуєш її? Я не можу… Я ніяк не можу її дістати…
— Почекай, – я кинув поглядом на дорогу, – зараз ми зупинимося і ти зможеш її підняти… Не спіши, я тобі допоможу, тільки
— Тату, я майже… Майже дістав, секундочку… Ось-ось вона…
— Богданчику, почекай…
Здавалося, що тієї миті весь світ замовк.
Зупинився на місці. Застиг, принишкнув, вслухаючись у тоненький голосок музичної скриньки. Вона тихо виспівувала на дні автомобіля. Вона і досі звучить у моїх вухах. Бринить, волає, рве із середини…
Авто вискочило із повороту та врізалося у нас на шаленій швидкості. Підкинуло вгору, немов пусту сірникову коробку. Перекидом жбурнуло по проїжджій частині, де ми безвільно змітали все на своєму шляху. Мигаючий світлофор, газетний кіоск. Нажаханого велосипедиста. Пізніше, мені повідомили, що його смерть була миттєвою. Автобусну стоянку рознесло в друзки. Перш ніж зупинитися, ми ще кілька метрів проїхалися на даху авто. Догори дригом, коли мій світ і так покотився у прірву. Іскри шалено витанцьовували у смертельному танку.
Кров заливала моє обличчя та очі. Дрібною цівкою пустилася із рота. Ремінь здавив мої груди, заважаючи дихати. Ноги німіли, не рухалися. Я більше не відчував їх. Руки теж стали неживими. Я не зміг навіть вимовити слово, закричати. Повернути головою. Покликати сина, Богданчика. Де він?! Як він?! Тоді, тільки мої очі, о так, ще живі, розширювалися від жаху побачивши перед собою переповнений автобус, що за секунду довершить картину розгрому.
І ще я чув її голос…
Можливо, мою свідомість поглинула темрява, але я впевнений, як ніколи.
ВОНА. ТОДІ. ГРАЛА.
Ця клята музична скринька. Передвісник лиха. Голос руйнувань. Вона виспівувала свою пекельну мелодію. Пісеньку, що до хрипу горлала про смерть. Вона насміхалася із мене. Вона заколисувала мене. Повторювалася, знову і знову. І тоді мене поглинула невідомість…
Я не пригадую лікарні. Я не пригадую виписки. Я не пригадую повернення додому. Все це, як в густому тумані. Несправжнє та примарне, немов його ніколи і не було насправді. Не траплялося ніколи зі мною. Хіба із кимось іншим. Все це – химерний монстр придуманий мною. Але для чого?!
Щоб більше не чути мелодії…
Тиші. Адже моя дружина більше не говорить зі мною.
Вона щовечора нерухомо сидить втупившись у голі стіни. Іноді читає книжки, часто плаче. Переглядає старі листи та вицвілі фотографії. Слухає почергово старі платівки. Наші спільні світлини вона заховала подалі від очей. Можливо, так і краще.
Я не можу плакати. У мене більше немає сліз. Я не можу запитати, де вона заховала старі фото. Вона не скаже, я пробував кілька разів. Вона мовчить. Здається, вона навмисне не хоче мене слухати. Чути, немов їй позакладало вуха. Немов, вона дійсно не чує цієї мелодії із сусідньої кімнати. Кімнати нашого сина, де його насправді немає. Тільки відголоски минулого. Тільки привиди бажаного. Нашого хлопчика…
Я мушу іти. Я знову дивлюсь на свій годинник, але марно.
Він зупинився. Більше не ступив жодного кроку. Стрілки приклеїлися, зчепилися одна на одну. Відмовилися відраховувати похмурі секунди мого буденного існування. Я чудово розумів безглуздість ситуації. Годинник помер, тихо спочив, як і мій син. Богданчику, як ти?! Ти чуєш мене, відгукнись?!
Що я за майстер, що не можу полагодити власний годинник?
Що я за батько, що не зумів захистити сина?
Не обміняв своє життя на його?! Якби існував диявол, я подав би йому руку, як кращому другу. Якби існував Бог, я би першим припав би до його ніг та просив прощення. Зараз я лише вірю у паскудну долю.
Мелодія, знову, ви чуєте її? Вона повторюється. Клята музична скринька.
Але у кімнаті її ніде немає. Немає надворі, поряд із нашим будинком. Немає на місці, де перекинулося наше авто. Немає, або її взагалі не існує. Видається, що вона звучить із середини мене. У моїй голові чи хворій уяві? Чи можливо, я просто повільно божеволію?! Переповнений горем, поволі сходжу з розуму. Або вона…
Ні, я боюся про це навіть подумати. Це видається ще більшим божевіллям. Жахливим. Цілковитим. Неможливим. Але вона ГРАЄ. Скринька. Вона досі немилосердно виспівує…
Визнаю, очевидно вона може бути у ще одному місці. Я найбільше у світі боявся туди податися. Ступити хоч один крок, приблизитися у цьому напрямку. Після трагедії я ні разу там не бував, а потрібно було. Страх пробирав мене від однієї лише думки. Несила батькові дивитися на могилу власної дитини.
Кладовище зустріло мене тишею. Могили віддавали спокоєм.
Я не знав, де похований наш син, але ноги самі вели мене. Неначе знали дорогу. Неначе, уже ступали цією невидимою кривою доріжкою. Немов, всі шляхи зійшлися сьогодні саме тут і ніде інакше. Мені здавалося, що коли я підійду до гранітної плити повіє холодом. Мороз пробіжиться по шкірі, а спиною поповзуть липкі слимаки. Горло скує сухота. Ноги підкосяться від утоми…. Але ні, цього не було. Я відчував безмежний спокій. Навіть тоді, коли на могильній плиті вперше побачив ім’я свого сина. БОГДАНЧИК.
Вона повторилася, мелодія. Я знову почув її. А ви?! Вона, вона…
Мелодія лунає з-під землі. Бринить, виривається. Хоче про щось мені розповісти. Важливе сказати… Можливо мій син не… Ні цього не може бути, не може. Я більше не витримаю, я не дозволю… Він живий… Це він заводить її щоразу… Кличе, тата допомогти… Витягнути його із темряви. Загибелі. Богданчику, я вже йду. Почекай хвилинку, я тільки… Тільки, хвилинку…
Я накинувся своїми пальця на вологу землю. Звір, божевільний. Розкидував, жбурляв, рвав її на шматки. Намагався щосили дібратися глибше. Я на правильному шляху, я це відчував. Мелодія посилювалася, щоразу гучніше. З кожним сантиметром, я чув її все чіткіше. Це вона, її ні з чим не переплутати. Мої руки в землі. Чорній, глевкій землі. Із чола та спиною стікав холодний піт. Ще сантиметр, голосніше. Гучніше. Ви чуєте?!
Мої пальці вдарилися у кришку домовини. Зашкрябали об мертве дерево. Я зупинився, набрав у легені все більше повітря. Почав розчищати її по периметру. Ще трішки, Богданчику. Вже майже, ось тільки ривок і я тебе визволю. Витягну, міцно обніму. Мелодія, мелодія, мелодія…
Ривок, кришка не піддавалася. Ще раз і ще, без результату.
Я несамовито бив кулаками, гупав. Намагався розтрощити останню перепону. Пальці, здерті до крові, більше не відчували болю. Коли мені здалося, що відкрити її мені не сила, моє коліно провалилося у середину. Музика одразу затихла. Зупинилася. Моя рука вп’ялася у білосніжну обшивку. Крик застряг у моєму горлі. Труна була порожньою. Пустою, як і моє серце.
Коли я зіп’явся на ноги, а мої очі знову опинилися на рівні гранітного шматка, хвиля відчаю накривала мене. Мої очі не хотіли вірити. Я не розумів, це божевілля… Божевілля…
Божевілля, яке змінилося на ридання. Ридання, яке перейшло у нестримний регіт. Сміх, сльози котилися по моїх щоках. Я дякував небу і сміявся. Щиро та безупинно.
Насправді, на могильній плиті було вибите моє ім’я…
***
— Мамо, ти думаєш тато чує нас? – хлопчина дивився на могильну плиту батька. – Зараз, коли ми тут, поряд?
— Богданчику, завжди, – кволо посміхнулася жінка, у волоссі, якої забилася перша сивина. – Неважливо, де ми: тут на кладовищі, вдома чи у сусідньому місті. Навіть перебуваючи десь далеко, у іншому куточку планети. Тато, завжди поряд, ось тут, – її рука спочатку зупинилася на синових грудях, а потім на скроні, – і тут.
— І тато знає, що я стану, як він – годинникарем.
— Авжеж, знає. Не сумнівайся, – стримувати сльози ставало все важче, – він би тобою пишався, правда.
— Мамо, можна я ще раз заведу? – його очі потяглися до невеликого предмету на могильній плиті. – Він любив слухати цю мелодію, я знаю.
— Правда, любив, – вимовила жінка більше не змігши тримати сліз.
Над кладовищем тихо забриніла тужлива мелодія, знову…
|
|
|
|
Время приёма: 15:18 21.03.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев