07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Автор: Павленко Анна Количество символов: 34699
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq008 Стежка по той бік річки


    

    Я могла би прокинутися.
    
    Здається, треба зробити собі боляче: вщипнути чи, може, спробувати вп’ятися нігтями в шкіру. Тільки не можу поворухнути пальцями. Оніміли. Але ж боляче. Такий біль... сотнями мурашок бігає усім моїм тілом. Це, мабуть, через крижану воду.
    
    От-от – і серце зупиниться, настільки вона скувала мене. Наче як воно і б’ється повільніше. Серце. Тук-тук… тук… тук.
    
    Нічого не чую.
    
    А що, як я помру? Бабця казала, уві сні померти неможливо. Але якщо це раптом станеться, що тоді?
    
    Не можу дихати.
    
    Дивно.  Я відчуваю нестерпний біль, але ніяк не прокинуся.
    
    Може, я не сплю?
     
    Хтось схопив Варю за комір і потягнув. Її голова опинилася над поверхнею води, і дівчинка судорожно вдихнула  повітря. Воно було холодним, морозило і без того задубілі легені. А ті наче тріскалися при кожному подихові. Скоро розірвуться на шмаття.
    Її оточувала непроглядна пітьма. Варя не бачила нічого, окрім маленьких мерехтливих цяток, що висіли високо над її головою. Вона відчувала холод. В рази нестерпніший, ніж мить тому. Голками він колов її кволе тіло, судома звела кінцівки, і вона не могла ворухнути й пальцем, поки хтось тягнув її крізь темні води річки.
    Дівчинку виволокли на берег, наче мішок з непотребом. Хтось необачно залишив її ноги хлюпатися у воді, та Варя цього не відчувала. Холод усюди був однаковим. Однаково скаженим.
    Мабуть, я зараз помру.
    Варя відчувала, як її тіло твердіє. Скоро перетвориться на крижинку. Холод. Лютий, безжально вп’явся в неї своїми гострими пазурами. Зараз почне шматувати. 
    Дівчинка почула звуки важких кроків, що поступово тонули у лісовій тиші. Десь востаннє тріснула гілка, і вона залишилася сама.
    Варя лежала долілиць на холодній землі і дивилася на небо. Скільки зірок, з глузду можна з’їхати.  І шуму нема зовсім. Тихо.
    Її тоненька нічна сорочка тиснула на легені, наче брила льоду. Не давала дихати. З кожним подихом їй ставало все важче і важче вбирати в себе повітря. Ще трошки, і вона не зможе. І все тоді. Кінець.
    Здалека до неї долинув гул голосів. Ехом рознісся лісовими хащами, пробираючись між дерев. Варі ледь стало сил повернути голову в той бік, звідки долинав шум.
    -Агов… - крикнула вона. Та замість крику з горла вирвалося лиш незрозуміле майже нечутне хрипіння, - я тут. Тут…
    Десь голосно загавкотів пес. Його скавучання чулося все ближче, і за декілька митей з хащів вигулькнула величезна волохата тінь. Собака підскочив до дівчинки і почав обнюхувати її своїм вологим носом. Варя відчувала смердючий собачий подих. Теплий подих.
    Собака продовжила гавкотіти. Голоси, що до того ледь розрізнялися в тиші лісу, стали ближчими. І все ж вони звучали так, наче долинали з чийогось сну. Чужого сну. Цей хтось, либонь, спав міцно.
    Пора прокидатися.
    Варя чекала. Хто встигне першим? Вони? Чи холод?
    Холод. Він, мабуть, уже встиг. Дівчинка заплющила очі і не розплющила їх і тоді, коли її підняли з холодної землі, закутали в щось і понесли. Вона не чула стурбованих голосів прямо над її вухом, гучного дихання пса, що шкандибав десь попереду, не відчувала міцної хватки чиїхось дужих рук, що стиснули її ледь живе тільце, наче кліщі. І холоду теж не відчувала. Ні холоду, ні тепла. Вона б воліла заснути. Над нею, пробиваючись крізь гілляччя, що переплелося, там, зверху, мерехтіли зірки. Наче теж трусилися від холоду.
    Я, мабуть, зараз помру.
     
    Важкі дерев’яні двері голосно рипнули, і в хату увійшов високий бородань у грубому кожусі. В руках він тримав жмут якогось лахміття. За ним зайшло ще двоє. Один – зовсім молодий, майже дитина, інший – згорблений худий чоловічок.
    -Ану, геть з хати, Бурмило! Пішов! – гарикнув молодший на пса, що намагався просунутися ближче до тепла.
    Собака слухняно відійшов, і хлопчина гучно зачинив двері.
    У кімнаті горіла грубка. Було тепло. Світло від гасової лампи кидало повсюди кострубаті тіні. Бородань важко прокрокував до старого дивану в кутку і обережно поклав на нього жмуток лахміття.
    Із сусідньої кімнати вибігла розтріпана жінка. Вона підскочила до бороданя і вп’ялася в купку лахміття заплаканим поглядом.
    -Ой, лихо мені… - бурмотіла вона, судорожно роздираючи рваного кожуха, в який з головою була закутана Варя, - замерзла.
    Мати відсутнім поглядом дивилася на посинілу дівчинку, торкнулася її крижаної щоки і відсахнулася.
    -Замерзла, - ледь чутно повторила вона.        
    -Ще не замерзла, не патякай даремно, - гарикнув бородань, - неси горілку. Зараз відітремо. Ну, чого стала, як дурепа? Бігом!
    Мати вмить зникла.
    -Василю, підкинь-но дров у грубу.
    Хлопчина скочив до грубки, відкрив її. В його обличчя війнуло жаром. Він закинув всередину декілька грубих палиць.
    -Дрова вогкі, - промови Василь, - не розгоряються.
    -Кидай, зараз горітимуть.
    Бородань розкутав дівчинку. Мокрий одяг прилип до її тіла, крізь тканину виднілися ребра. Вона ледь дихала.  
    В кімнату повернулася мати, тримаючи в руках пляшку з горілкою.
    -Треба перевдягнути її, - звернувся до неї чоловік, - зніми з неї цей мокрий одяг.
    Дівчинку перевдягнули, поклали ближче до гарячої грубки. Батько рясно натер її тіло горілкою, від чого те злегка порожевіло. Варя застогнала і розплющила очі.
    -Батьку… - ледь чутно промовила дівчинка.
    -Тихо, Варваро, мовчи, - бородань накинув на неї ще одну ковдру. Мати стояла поряд, розігріваючи на плиті юшку.
    -Марко, - до бороданя підійшов щуплий чоловічок, - я пішов. Моя перейматиметься, що мене так довго нема.
    -Так, друже, звісно, - Марко підвівся і потис чоловічку руку, - дякую, що допоміг.
    -Не дякуй. Сподіваюся, все з нею буде гаразд.
    -Буде, нікуди вона не дінеться.
    Чоловік відкрив двері на вулицю, і в хату на декілька митей ввірвалося морозне повітря. Варя затремтіла.  
    -Батьку, не свари тільки, добре…
    -Не буду, Варько.
    -Я не знаю, як… я спала…
    Мати сіла поряд, тримаючи в руках тарілку з юшкою. Над тарілкою здіймалася пара. Жінка піднесла до рота дівчинки наповнену ложу, вронила на Варю декілька гарячих крапель, та дівчинка ніби й не помітила.
    -Давай, доню, це допоможе зігрітися.
    Варя сьорбнула юшки. Приємним теплом рідина розлилася горлянкою, зігріла легені. Дівчинка прокашлялася і поклала голову на подушку.
    Втомилася. Коли вже спати?
    -Сьогодні нехай спить тут, біля груби, - буркнув Марко, - цілу ніч дрова кидатиму, аби не потухла. А ти йди поспи, - звернувся він до жінки і посміхнувся в свою кошлату бороду.
    -Здурів? – жінка всілася поряд, ніжно погладжуючи вологе волосся дівчинки, - не буду я спати.
    А я посплю.
    Варя заплющила очі. Відчувала приємне тепло від материної руки. Дрова в грубці тріскотіли, дівчинка нарешті зігрілася. За мить вона провалилася в глибокий сон.
     
     
    Варя прокинулася від шуму. Хтось розмовляв неподалік. Батьки. Причаїлися в сусідній кімнаті і бурмотять.
    -Вона знову ходить усі сні, - почула дівчинка приглушений голос матері.
    -Знаю, - батько.
    -А якби вже зима була? Якби річка вже покрилася льодом? Провалилася б – і все. Боже…
    -Перестань молоти дурню, жінко.
    -Не дурня це, - тихий, скрипучий голос. Він завжди діяв на Варю заспокійливо. Особливо, коли бабця сідала біля грубки і починала розказувати билини.
    -Мій батько теж уві сні ходив, - продовжувала бабця, - однієї ночі він…
    -Так, знаємо. Він прокинувся і пішов у ліс. І його загризли вовки. Ви цю історію вже сотню разів розповідали.
    -Та від цього вона не стає менш правдивою, Марко.
    -Вона стає більш набридливою. А це і вартує більшого.
    -Чого ж саме?
    -Терпіння мого, - Варя почула скрип дверей, і в очі їй вдарило тьмяне світло від гасової лампи. Батько покрокував повз, - все з нею буде добре. В цих лісах більше нема вовків.
    Батько зник за вхідними дверима. Пішов дихати повітрям.
    У кімнату прошкутильгав дід. Важко опираючись на палицю, він голосно сопів. Зупинився навпроти дівчинки і злісно поглянув на неї.
    -І куди ти ходила, чортеня? – буркнув він.
    -Я не знаю.
    -Різкою б разок тебе відсікти, бігом би згадала. Не знає вона. Все ти знаєш. Все знаєш…
    -Вгамуйся вже, старий шкарбан, - бабця повільно виходила з кімнати. За нею крокувала мати зі свічкою в руках, стурбовано позиркуючи на старигана.
    -А ти мовчи. Ця мала падлюка ледь не вмерла там, у лісі. Не ходить вона вночі, дурня це все. Я не раз бачив, як вона ходить до лісу сама-самісінька. Відьомське поріддя. Скоро всіх нас продасть Сатані, якщо ще не продала.
    -Ну от що ти мелеш, дурило ти старе, - бабця прискіпливо захитала головою і підійшла до Варі.
    Дівчинка відчула запах тіста. Бабця завжди пахла свіжим хлібом.
    -Я не відомське поріддя, дідо, - усміхнулася Варя, - мамця ж не відьма.
    Дід зиркнув на матір, яка швидко відвела погляд і пішла кликати батька. Без кожуха пішов. А там холодно, кінець осені. Вночі вже мороз щипає за носа.
     
     
    Варя йшла лісом, вдихаючи морозний зимовий запах. Сніг вкрив землю, утворивши високі замети, налипнув на гілках дерев, від чого ті виглядали так, наче понатягували білі кожушки. Крізь сіре небо тьмяно пробивалося зимове сонце.
    І ні звуку. Тільки сніг хрумкотів під валянками дівчинки.
    Туго закутана в теплу пухову хустку, вона крокувала до річки.  Декілька тижнів тому Варя ледь не втопилася. Бабця казала, після того дівчинка вставала кожної ночі і намагалася вийти, чим неабияк нервувала діда.
    Дід. Злий він. Варя його не любить.
    Вона спустилася з невисокого пагорба і вийшла на берег водойми. Річка вже вкрилася льодом. Покрилася пухким шаром зі снігу і спить.
    Варя стояла на березі, вдивляючись туди, на інший бік. Звідти на неї дивилися темні зарослі лісу.
    Чужий ліс. Бабця казала, туди не варто ходити. Туди ніхто не ходить, бо там нічого нема і ніхто не живе. Там можна заблукати.
    Дерева порипували. Здавалося, наче десь там, в глибині лісу, хтось повільно прочинив двері старезного будинку.
    -Що там побачила? – Василь зупинився поряд з дівчинкою і собі поглянув на той бік.
    -Не знаю, - відказала Варя, - ти колись бував там?
    -Ні. То чужий ліс, Варько, ми туди не ходимо.
    -А чий він?
    -Звідки ж мені знати.
    -Там стежка є.
    -Де?
    -Там, між дерев. Веде вглиб лісу. Хтось протоптав її.
    Василь пильно дивився на стежку. Тонка і звивиста, вона поступово ховалася у темряві. Зникала десь там.
    У мороці.
    -Не знаю, Варько. Може, то просто вода так вимила. Туди давно вже ніхто не ходить. Пам’ятаєш, мамця розказувала про бабу Марфу, вона жила в самому кінці вулиці перед полем?
    -Не пригадую такого.
    -Та ти мала ще зовсім була. Мамця нам цю історію замість страшилок розказувала. Так от, та баба Марфа пішла одного разу в ліс, що по той бік річки. І більше не повернулася.
    -Чому? Заблудила?
    -Ні. Не заблудила. Її забрала мара.
    -Мара… – Варя здивовано звела брови, - що це?
    -Якби ж то я знав. Але є одне, в чому я певен точно, - Василь пильно дивився на дерева, що стояли на тому боці замерзлої річки, - там щось є. Всі про це кажуть. Ніхто ні до баби Марфи, ні після баби Марфи на той бік не ходив. Ми туди не ходимо. То чужий ліс.
    Варя уважно слухала брата. А потім зробила крок вперед і ступила на тонкий лід. Василь схопив її за руку.
    -Ти що робиш? Не пущу.
    -Та я швиденько, - Варя зробила спробу вивільнитися зі слабких рук брата, - тільки погляну і повернуся.
    -На що поглянеш? На дерева? Тобі цих мало? Можеш і тут дивитися, скільки влізе, - Василь потягнув дівчинку назад. Варя сіпнулася і вирвала руку з братової хватки, але не втримала рівноваги і повалилася на лід.
    Він тихенько захрумкотів під нею. Дівчинка завмерла.
    -Варько, ходи сюди, - Василь обережно потягнувся до сестри, - давай, хапайся за руку.
    -Нічого, лід витримає. Я не важка.
    Варя підвелася й крадькома покрокувала далі, залишивши Василя позаду.
    -Батько мене вб’є, - мовив він. У його голосі Варя почула розпач, - він уб’є мене, якщо з тобою щось станеться. Ти ж провалишся. А там течія. Вода холодна. Хіба ти забула? Ти ледь не втопилася. 
    Він боїться йти за мною. Боїться провалитися крізь лід.
    
    Боїться перейти на інший бік.
    -Я швиденько, - прошепотіла дівчинка, - я тільки погляну.
    Вона сторожко крокувала далі. Дійшла вже до середини річки. Сніг легесенько похрупував під ногами.
    Ще трошки. Варя зробила два останніх кроки і скочила на берег.
    -Варько!
    -Чекай на мене там! – гукнула вона брату і розвернулася до лісу.
    Тихо. Пахло сирістю, що здалося Варі дивним. Дерева шуміли навколо неї, злегка похитувалися в різні сторони, наче маятники, що от-от зупиняться. Відміряють час. До чого?
    Стежка вела вглиб, витоптана кимось невідомим.
    Темнішало. Наче вже сутінки опустилися на землю. Але ж ні, вони з Василем вийшли з хати, коли годинник показував лишень десяту ранку.
    Старий дідовий годинник. Варі здавалося, що йому років сто, не менше. І годиннику, і діду. Він ніяк не зупинявся і постійно дратуюче тікав. Наче робив це навмисне. Що дивно, він був маленьким, кишеньковим, та дівчинка чула, як він тікає, де б він не лежав. Навіть коли був у іншій кімнаті. Варя б розбила його, та то був єдиний годинник в їхньому домі.
    Гілка хруснула десь збоку. Дівчинка зупинилася. Прислухалася.
    Хтось ішов поряд. Зовсім близько. Вона чула чіткі звуки кроків. Хрумкотіння снігу. Наче хтось пережовував кістки. Хрум-хрум-хрум.
    Варі забило подих. Кров застугоніла у скронях і на мить запаморочила голову. Так буває, коли злякатися.
    Може, Василь… Пішов за мною. Хоч би, хоч би Василь.
    -Василю… - Варя вдивлялася в тіні поміж дерев, намагаючись розгледіти хоча б щось, - це ти там ходиш? Виходь вже. Ніскілечки не страшно.   
    Нічого.
    Мабуть, здалося.
    Страх грається зі мною. Лишень мій власний страх.  
    Сніг повільно опускався вниз. З’являвся зі світла у тонув у тіняві. Лапатий, осідав на пуховій хустці дівчинки, прилипав до вій.
    Дівчинка покрокувала стежкою далі. Дерева височіли над нею, тягнулися до сірого неба покрученим гілляччям. Хапалися за небо. Хотіли відірвати шматок і з’їсти.
    Варя змерзла. Неприємний холод, він пробирався під кожух, як би дівчинка не закутувалася. Вона йшла, ноги важко в’язли в заметах.
    Стежка привела Варю на галявину.
    Посеред галявини на невисокому горбику стояло старезне гниле судно, припорошене снігом. 
    Діряві вітрила звисали донизу брудним шматтям. Поцвілі, вкриті бурими плямами, вони нагадували шматки зогнилої шкіри. Корпус покрився товстим шаром моху, рясно поріс трутовиками.
    В кормі зіяла величезна діра, і темінь визирала звідти. На носі корабля висіла фігура. Щось химерне, безформне, воно трималося на крихкому дереві і от-от мало впасти.
    -Дивно... – прошепотіла дівчинка.
    Мабуть, я знову сплю.
    Вона покрокувала до судна. Зблизька воно здавалося величезним, нависало над нею, як здоровецьке химерне чудовисько. Варя відчувала запах вогкого дерева, він неприємно лоскотав ніздрі.
    Збоку висіла мотузкова драбина. Дівчинка вхопилася за неї і декілька разів рвучко потягнула на себе. Наче міцна. Варя полізла вгору. Мотузка погрозливо рипіла і розгойдувалася. Дівчинка глянула вниз. Високо. Але там, внизу, м’який сніг.
    Якщо впаду, то не розіб’юся.
    Вона видерлась на палубу. Тут лежали купи мотлоху, якісь дерев’яні ящики з дірками. Грот-щогла височіла над дівчинкою, тягнулася до верху, і вітрило на ній злегка шурхотіло від вітру.
    Збоку виднілася бізань-щогла, переламана пополовині. Одна стирчала в палубі, інша звисала донизу. Деревина була пустотілою. Варя дивилася туди, і їй ввижалося, як звідти виповзає щось довге і слизьке. Дівчинка на декілька митей замружила очі, намагаючись про це не думати.
    Вона прокрокувала до корми, туди, де виднівся штурвал. Він на диво добре зберігся. Варя поклала обидві руки на кермо. Те було холодним і слизьким, вкрилося пліснявою. Дівчинка спробувала покрутити його. Штурвал ледь-ледь піддався, від чого всередині корабля щось нестерпно зарипіло.
    Варя роззирнулася довкола. Ліс шумів навколо неї, нашіптував щось химерне. 
    -Попливу світ заочі, - промовила вона, дивлячись на верхів’я дерев, що розмірено хиталися з усіх боків, - гей, ви там, на палубі! – гукнула вона, - підняти вітрила! Повний вперед!
    Дівчинка міцно взялася за штурвал.
    -Ну, ворушіться, брудні пси! Ліниві покидьки! Золото чекає нас! Тож не змушуйте його чекати надто довго! Гей там, на марсі! – Варя підвела очі догори, - слідкуй за горизонтом, мій друже! Готуйся кричати «Земля!»
    Вона вперіщила погляд туди, де бушприт врізався в стіну з дерев.
    Я – пірат. Десь там – мої скарби. І  знайду їх.
    -Що це там? – дівчинка зіскочила з корми й покрокувала до носа судна, - ворожий корабель? Зарядити гармати! Підготувати абордажні гаки! Вивісити прапор!
    Варя чимдуж кинулася вперед, туди, до уявного корабля. Дерево раптово захрускотіло під її ногами, і вона звалилася вниз, прямісінько в трюм.
    Дівчинка лежала в уламках гнилого дерева у майже цілковитій темряві. Її освітлювало лишень світло з діри, крізь яку вона провалилася. Вона відчувала біль, що безцеремонно гуляв усім тілом. Варя зіпхнула з себе товстий шматок дерева і важко звелася на ноги. Потупотіла на місці, поворушила руками.
    Не зламала.
    Тіло боліло, а від нестерпного сирого запаху паморочилася голова. Варя роззирнулася. Очі помалу звикали до навколишнього мороку. Зсередини судно виглядало ще гірше, ніж ззовні. Наче воно і зогнивало зсередини. Наче колись було живим, та всі нутрощі виїли хробаки. Тут більше нічого не залишилося, усе перетворилося на шмаття. Крізь маленькі дірки в корпусі сюди проникало світло. Тонкими полосами прорізало пітьму.
    Там, за світлом, у тіні, щось сиділо. Варя побачила це, раптово відчула огидний запах мертвечини. Так пахнув сусідський пес, що цілих три дні лежав у сусідів на городі. Бридкий, пронизливий запах смерті.
    Дівчинка стояла, затамувавши подих. Помітила рух у темряві і звук важких кроків. Рип дерева наближався до Варі, лунав усе ближче, боляче різав слух.
    Я сплю.
    Навпроти неї,  у мороці, з’явилися дві білі цятки. Щось голосно задихало.  
    І в цю мить дівчинка побігла. Вона помчалася до ледь помітної діри в кормі збоку. Варя впала на землю і поповзла назовні. Сніг заповзав у рукава, забивався в рота, заважав дихати.
    Зараз схопить мене за ногу і затягне у темряву. 
    Варя виповзла на світло, чимдуж звелася на ноги. Вона побігла так швидко, наскільки їй дозволив сніг.  А він ледь давав змогу дівчинці переставляти ноги. Жахливе відчуття. Наче та безпомічність, що так часто буває у снах.
    -Дівчинка не може бігти. Як ти втечеш, коли замість ніг у тебе дві короткі тростинки. Сніг загнав тебе у пастку.
    Цей голос, хриплий і низький, майже скрипучий шепіт, змусив Варю зупинитися. Вона озирнулася.
    З дірки в кормі повільно щось виповзло.  Височенна тонка істота у чорному рваному балахоні, що волочився позаду, повільно покрокувала до Варі. Ноги в неї були довгі і викривлені, хрускотіли при кожному кроці. З-під балахону виринали зогнилі руки з довжелезними пальцями, що тягнулися вперед.
    Незграбно істота йшла до Варі, залишаючи на снігу чорний мокрий слід.
    Варя стояла по коліна в снігу, і не могла поворухнутися. Істота підійшла впритул і нахилилася до дівчинки.
    -Я чекав, коли ти прийдеш. Нарешті. Ні з ким поговорити. Може, ти поговориш зі мною? Ти давно зі мною не говорила.
    Варя відчувала гидотний запах з рота істоти. Її ледь не знудило, та страх перевершив відчуття нудоти.
    -Хто ти? – прошепотіла вона, - ти – мара?
    -Мара? – істота сіпнула головою, - я не знаю, хто я.
    Чудовисько потягнуло до дівчинки довгі пазурі, легенько торкнулося щоки.
    -Ти знову тут. Я дочекався.
    -Я ніколи не була на цьому березі річки, - промовила Варя ледь чутно, не зводячи широко розплющених очей з істоти, що височіла над нею.
    -Ще дитям. Маленьким. В рази меншим, ніж зараз. Скільки років минуло… я тут так довго, - істота обернулася, - потрібно пливти… поглянь на корабель.
    -Він не попливе. Йому потрібно до води.
    -Таак… вода, - істота подивилася на дівчинку, - немовля. Ось воно, це слово. Ти була немовлям, коли… - істота знову сіпнулася. Її кістки хрумкотіли, наче ламалися, - я витягнув тебе з води. Тоді, коли річка ще не вкрилася льодом. Я не ходжу на інших бік. То чужий ліс.
    Варя відчувала нестерпну сухість у роті. Сніг, що забився у валянки і рукава дівчинки, вже почав танути, неприємно холодив шкіру. Дівчинка затремтіла.
    -Ти тут живеш? – прошепотіла вона, - це через тебе сюди ніхто не ходить?
    -Я не знаю, - істота підвела голову догори, ловлячи сніжинки своєю роззявленою пащею, - ти прийшла.
    -Ти з’їси мене?
    Істота здивовано поглянула на дівчинку. Її чорними очима бігали блискітки. Наче вона от-от заплаче.
    Чудовисько роззирнулося довкола, пильно подивилося на сонце, що пробивалося крізь пелену сірих хмар.
    -Я не знаю, котра година. Ти знаєш?
    Варя захитала головою.
    -Мені б тут не завадив годинник. Я би рахував секунди. У тебе є годинник?
    -Ні. Дідо має.
    -Принеси мені його.
    -Дідо не дасть. То його годинник. З війни.
    -А ти не питай. Ти вкради. Мені треба знати, котра година.
    -Нащо тобі це знати?
    Істота усміхнулася. Обернулася і вперіщила погляд в свій розбитий, давно вже мертвий корабель.
    -Йому потрібен час.  Треба пливти.
    -Добре, - мовила Варя, повільно зводячись на ноги, - я… я принесу годинник.
    Істота пильно подивилася на дівчинку. Спостерігала за тим, як Варя підводиться й незграбно задкує. Дивилася в її перелякані очі. Стояла непорушно. Ніби вичікувала.
    -Коли ти принесеш його? – тихо запитала вона.
    -Скоро, - Варя розвернулася, аби йти геть, - думаю, за декілька днів.
    Істота скочила на найближче дерево, вчепившись в нього своїми пазурами. Залишила на стовбурі глибокі ритвини, спритно відштовхнулася й опинилася перед дівчинкою. Варя рвучко зупинилася й повалилася на сніг.
    -Я чекатиму, - прошипів монстр, нависаючи над дівчинкою.
    Варя судорожно закивала. Істота відійшла й вказала рукою на стежку.
    -Іди, - мовила вона, - не барися тільки.
    Монстр повільно покрокував до свого судна. Воно зустріло його гучним рипом старезного дерева.
    - Треба пливти, - шепотіло чудовисько, - ми надто довго тут. Надто багато часу ми витратили.
    Варя підхопилася і щосили помчалася геть.
     
    Сонце яскраво сяяло, коли дівчинка повернулася до річки. Погода сьогодні мінлива. Там, у лісі, наче як були вже сутінки. Тут сонце ледь почало хилитися до заходу. Василь усе ще стояв на тому березі.
    Не побіг додому. Нікому не сказав. Злякався, що батько сваритиме. А якби я померла?
    -Що там? Ти бачила щось? – кинувся він до Варі, коли та перейшла річку.
    -Нічого. Ліс та й усе, - Варя пройшла повз і покрокувала протоптаною стежечкою назад, додому.
    Василь потюпав за нею, кинувши один останній погляд на ліс на тому боці річки. Він не помітив, як велика чорна тінь сховалася між дерев і визирала звідти. Дивилася услід. І тільки очі блискотіли у напівпітьмі.
     
    Варя годувала курей на подвір’ї. Була середина дня. Кури, наче пришелепкуваті, бігали в різні сторони, визбируючи зі снігу поодинокі зернятка.
    Вишкрібши останню жменю зерна із погнутої алюмінієвої миски, Варя кинула зерно у юрму курей і покрокувала до похиленого дерев’яного сараю, аби покласти миску на місце, бо мамця сварилася, коли Варя залишала миску де прийдеться.
    Перед входом в сарай стояв Бурмило. Величезний чорний пес дивився всередину, ледь похитуючи хвостом.
    -Що там, маленький? – Варя стала поряд і собі зазирнула в сарай.
    Навпроти неї, з-за опорної балки, ховаючись в тіні, визирала істота. Варя помітила її, і чудовисько виглянуло на світло. Істота повільно підняла вказівного пальця лівої руки з довжелезним чорним нігтем, опустила його до зовнішнього боку зап’ястка правої руки і стукнула по ньому пальцем декілька разів. Білі, наче вранішня імла, очі дивилися на дівчинку, пронизуючи її, ніби два гострих крижаних списа.
    Варя завмерла. Бурмило стояв поряд, спокійно позиркуючи на чужинця, що сховався в тіні.
    -Варько! – гукнув дід, - на що ти там витріщилася?
    Варя озирнулася і вперіщила в старого порожній погляд. Той враз спохмурнів і якось дивно осунувся.
    -Відомьске поріддя, - бурмотів він, човгаючи до будинку, - сатанинський підкидьок. Чортеня лісове.
    Варя з хвильку дивилася йому вслід, а коли знову поглянула на сарай, всередині вже нікого не було. 
     
    -Дідо,  котра година?
    Дід потягнувся до кишені й витягнув звідти старого кишенькового годинника. Варя невідривно дивилася на нього.
    -Ти третій раз уже питаєш, - буркнув дід, напружено вдивляючись у циферблат, - о пів на десяту. От дідько, вже давно пора спати. 
    Старий важко підвівся зі стільця і пошкандибав до кімнати. Годинника він завбачливо поклав назад у кишеню.
    За десять хвилин всі в хаті полягали. Варя чекала. Коли почула гучне хропіння батька, підвелася з ліжка. У довгій білій нічній сорочці, боса, Варя проскочила до кімнати діда з бабою.
    Дід спав на ліжку під вікном. Годинник лежав на стільчику поряд. Виблискував у світлі півмісяця й тихесенько тікав. Варя підкралася ближче, обережно взяла годинника в руку. Перед тим, як піти, дівчинка зиркнула на діда.
    Його очі були широко розплющені й дивилися на неї.
    -Смерть! Смерть моя прийшла! – зненацька щосили заверещав старий і скочив з ліжка.
    Варя з переляку відстрибнула й випустила годинника з рук. Бабця підірвалася з ліжка, у кімнату забігли батьки, за ними заскочив Василь.
    Дівчинка приросла до місця, спостерігаючи за тим, як дід скаче й верещить, наче вжалений.
    Раптово він замовк, старече тіло обм’якло й опустилося на підлогу. Батько підскочив до нього й узяв діда за руку. Той важко дихав, невідривно дивлячись на Варю розширеними від страху очима.
    -Забери дітей! – гарикнув батько. Мати вивела Варю й Василя з кімнати.
    -Варька… падлюка, - прошепотів дід пересохлими губами.
    Він помер тієї ж ночі.
    Ховали діда за день опісля. Бабця завбачливо поклала в кишеню його піджака годинник з тріщиною в скельці.  І як сильно Варя не просила, бабця годинника не залишила.
    -То його, - мовила вона, - пам'ять. Мабуть, найдорожче, що він мав. Не можу я забрати. 
    Труну опустили в яму, присипали землею, поставили простецький хрест. Варі не було сумно. І в грудях не щеміло, хоч це наче як вона винна в смерті діда.
    Він помер. Значить, так має бути.
    Та все ж була одна річ, що бентежила дівчинку.
    Вона наважувалася три дні. А на четвертий вночі вискочила з дому й пішла до кладовища, прихопивши із собою батьківську лопату.
    Дідову могилу знайшла швидко, його поховали під сухою осикою, в яку торік вдарила блискавиця. Ніч була світла. Місяць осявав похилі надгробки, хрести, що височіли над могилами, поодинокі дерева, старезний склеп і дівчинку, яка розкопувала могилу.
    -Не страшно. Не страшно, не страшно, - шепотіла Варя, намагаючись не вслухатися в шурхотіння довкола.
    Копала недовго, скоро лопата вдарилася у щось тверде. Діда неглибоко закопали, та і труну забили не на лад.
    Варя розгорнула землю, під якою виднілася деревина, і вдарила лопатою ще декілька разів. Утворилася дірка розміром з долоню.
    Варя обережно нахилилася і зазирнула всередину. Вона побачила дві цятки, що блискотіли у темряві.
    Очі.
    Дівчинка відсахнулася. Почула, як кров несамовито запульсувала у скронях.
    Живцем поховали.
    Серед повної тиші пролунало віддалене скавучання пса. Це змусило Варю схаменутися. Вона розчистила землю з труни й відкрила кришку з допомогою лопати. Гвіздки були забиті як-небудь, тож це було неважко.
    Дід лежав у ящику зі складеними на грудях руками. Очі його були заплющені. На комірі його піджака виблискували два металевих ґудзика. Тілом повзали трупні черви, копошилися між пальцями і біля рота.
    Дідо смердів.
    Варя полізла в нагрудну кишеню піджака і дістала звідти годинника. З ями вилазила поспіхом, кожної миті очікуючи, що дідо схопить її за ногу й потягне до себе в могилу. І тоді їй доведеться провести із дідом цілу вічність.
    Варя взяла лопату і бігцем закидала труну землею. Після цього помчалася додому, міцно затиснувши годинника в долоні.  
    Коли прибігла додому, поклала лопату в сарай і ввійшла в будинок. Батьки міцно спали. Дівчинка заскочила у свою кімнату, скинула одяг і прошмигнула під ковдру.
    -Де ти була? – пролунав посеред тиші дзвінкий шепіт Василя.
    -Ніде, цить, - кинула Варя і сильніше закуталася в ковдру, тримаючи годинника в руках. Він тихо відміряв секунди.
     
    Варя йшла швидко. Годинник тримала в руках, боялася, що він випаде з кишені.
    -Ти знов туди йдеш? – Василь тупотів позаду.
    -Не йди за мною.
    -Не можу. Батько мені голову відірве, як без тебе прийду.
    -А ти скажи, що я втекла.
    -Ліпше ти скажи, куди йдеш.
    -Треба мені, - Варя зупинилася на березі. Василь став поряд.
    -Що там на тому боці, що ти так туди рвешся?
    Варя прислухалася до віддаленого рипу дерев.
    -Нічого там немає, - мовила вона, - порожньо.
    Дівчинка ступила на лід і похапцем покрокувала на інший бік. Василь барився, а потім все таки пішов за нею.
    -Чекай!
    Варя крокувала далі.
    -Нема чого тобі йти, Василю. Я скоро повернуся. Просто чекай мене тут, добре. Василю?
    Варя озирнулася і не побачила позаду нікого. За декілька метрів від неї виднілася дірка, в якій хлюпотіла чорна вода. Дівчинка кинулася туди. Лід затріскотів під її ногами, і вона опустилася на живіт. Спробувала підповзти, та лід затріщав сильніше. Варя обережно позадкувала, виповзла на берег і рвучко зіп’ялася на ноги. Вона дивилася на річку, що так раптово вирішила звільнитися від льодяного покриву і вже розламувала його на шмаття стрімкою течією.
    -Василь, - зірвалося з Вариних уст.
    Річка відповіла мовчанням.
     
    Зогнилі залишки корабля стояли на тому ж місці. Істота чекала, сидячи на стовбурі вивернутого з корінням дерева. Коли Варя підійшла ближче, істота незграбно підвелася.
    -Ти виглядаєш збентежено, - почула дівчинка тихий хриплий голос.
    -Мій брат щойно втопився, - мовила Варя.
    Істота мовчала.
    -Дідо помер декілька днів тому. І все – через цей годинник, - Варя дістала його з кишені, - нащо він тобі?
    -Цей годинник не для мене, - чудовисько нахилилося до Варі, - він для тебе.
    Істота знову опустилася на припорошене снігом мертве дерево. Варя оторопіло спостерігала за нею.
    -Що це значить?
    -Хочеш, я розкажу твою історію? Слухай тоді. Твій брат не помер. Бо у тебе немає брата. І дідо твій не помер, бо діда в тебе ніколи не було. Ти народилася тут, на цьому кораблі, і мала би тут рости. Та коли тобі виповнився рік і ти почала ходити, я не вслідкував. Тоді теж була зима, ти перейшла на інший бік, і тебе знайшла та жінка. Забрала із собою у світ живих.
    -Мамця? – прошепотіла Варя.
    -Забрати тебе я не міг, не міг торкнутися, бо тоді ти б померла.
    -Ти що, Смерть?..
    -Ні, - істота захитала головою, - ти – Смерть, Варваро.
    На мить навколо запанувала така тиша, наче хтось вимкнув звук. Нічого не чути. Так звучить порожнеча.
    -Правда, ще зовсім юна. Я чекав, коли ти прийдеш. Дванадцять років чекав, намагаючись бути тут якомога частіше. Робив замість тебе усю роботу. І ти прийшла. Тож тепер час нам місцями мінятися.
    Сніг, що набрався Варі у валянки, розтанув, і тепер ноги її хлюпалися у воді. Вона не відчувала цього.
    -Не віриш мені, знаю. Це найважче. Чи не здається тобі дивним, що дідова смерть тебе зовсім не зачепила?
    -Я не любила діда.
    -А брат? Він помер якусь годину тому. Що ти відчуваєш?
    Нічого. Я нічого не відчуваю.
    -Вони померли через мене.
    -Вони померли, бо так мало бути. Ти опинилася поряд. Правда, ти ще нічого не вмієш, тож життя їхнє втекло від тебе, що не дуже добре. Та що поробиш, ти росла на віддалі і нічому не вчилася, а я пильнував тебе.
    -Хто ти?
    -Наставник. Вчитель. Друг. Як хочеш, так і називай. Кожній новій Смерті я потрібен, аби вона знала, що робити і як правильно пильнувати, - істота кивнула на годинника, що гойдався в руці дівчинки, - час.
    -Ти сказав, що не знаєш, хто ти…
    -Я ніхто. Хіба це не одне і те ж. Та і не міг я сказати тобі правди одразу.
    -Хіба Смерть не одна? Не вічна?
    -Ніщо не вічне. Колись зникне усе. А коли помре усе, зникне і сама Смерть. Що ставалося не раз.
    -Але як, - Варя ковтнула, аби втамувати сухість у горлі, та слини не було, - ти сказав, я була немовлям. Як я можу бути смертю? Я дитина.
    -Кожна Смерть була немовлям. Кожна Смерть повинна прожити життя. Кожна Смерть повинна відчути його біль.
    -А ти?..
    -Що я?
    -Як довго ти живеш?
    -Я був до.
    -До чого.
    -До всього.
    -Ти – Бог?
    Істота голосно огидно зареготала.
    -Бога нема, - мовила вона, заспокоївшись, - є тільки життя, і є смерть.
    -Куди ж тоді зникають душі?
    -Душі? Немає душ. Є життя, є смерть, - повторила істота, - ти збираєш життя, не душі. Щоб потім, коли усе зникне, те усе змогло переродитися знов, - істота сіпнула головою, - та навіть якби душі й були, - продовжила вона, - це не мало би тебе хвилювати. Ти не суддя. Ти – Смерть.
    -Що ж тоді сталося з тими, хто був до... мене?
    -Зникли, коли все зникло.
    -А ти?
    -Я – ніщо. Я навіть не Смерть. Я не можу зникнути.
    -Як же ти тоді зумів витягнути мене з води, якщо не можеш до мене торкнутися?
    -Вже можу. Тоді ти вже була Смертю. На той час ти вже встигла зібрати перше життя. Пам’ятаєш? Тобі було шість.
    -Шарко… - прошепотіла Варя, - наш перший пес.
    -Він помер, коли ти була поряд. Ти поклала на нього руку і тримала її, аж поки пес не видихнув востаннє. Ти знала, що потрібно робити, навіть не розуміючи цього.  Кожне життя цінне для Смерті. Навіть життя пса. А потім дід викинув його геть. Він хотів вивезти Шарка раніше, ще тоді, коли собака захворіла. Та ти не дала. Дід боявся тебе. Тоді ти стала Смертю. Знов. А я не можу забрати Смерть.
    Варя опустила погляд на годинника.
    -У кожної Смерті має бути годинник. Твій – у тебе в руках. І тепер ти можеш пливти.
    Варя зиркнула на гнилу посудину.
    -На цьому?
    Чудовисько захихотіло пронизливо, скрипуче. Сміялося в обличчя смерті.
    -У тебе є час. Ти можеш повернути його до первозданного вигляду. Мені ж більше подобався мертвий корабель. Тому я й не заважав йому повільно гнити.
    -Куди пливти?
    -Я розкажу. У нас із тобою багато роботи.
    -У мене є вибір?
    Істота пильно подивилася на дівчинку.
    -Ні. Тобі не потрібен вибір. Ти та, хто ти є. Ти – Смерть, і кимось іншим ти бути не в змозі. Світ не може існувати без Смерті.
    Чудовисько покрокувало до уламків корабля.
    -Стільки всього має померти, - бурмотіло воно, важко перекочуючись з ноги на ногу, - особливо зараз, у такий час. Не можна змушувати час чекати.
    Варя стояла на місці. Істота повільно зникла в дірі корпусу, і все довкола завмерло. Дівчинка роззирнулася. Тихо.
    Наче як все мертве навкруги.
    Вона тихесенько захихотіла. Міцніше стиснула годинника, відчула його холод у своїй долоні, прислухалася до ледь чутного, проте такого чіткого тікання стрілок. Заплющила очі, вдихнула морозне повітря. Почувалася добре.
    Варя пішла до корабля. Вилізла на палубу, де вже стояла істота.
    -Як мені називати тебе?
    -Як хочеш. Мені байдуже.
    Варя піднесла годинника до самого носа.
    -А далі що?
    -Просто відремонтуй корабель. Це не складно.
    Дівчинка вперіщила погляд в циферблат. Стрілки почали йти назад. Бізань-щогла стала на місце. Вітрила побіліли, і діри зникли. Отвір у корпусі  сховався за новими дошками. Корабель випрямився і сів на кіль.
    -Треба пливти, - промовила істота скрипучим майже нечутним голосом.
     Корабель затріскотів, подався вперед. Варя схопилася за штурвал, аби не впасти. Кіль борознив сніг і землю, залишаючи за собою глибоку канаву. Бушприт врізався в дерева, ламав їх з глухим тріском.
    Судно проповзло між дерев, сховалося там і за мить розчинилося у тіняві, не залишивши після себе нічого.
    Тихо. Тільки дерева злегка порипували, розмірено хитаючись в різні боки. І десь у глибоко у лісі голосно завили вовки.
     
     
     
     
     

  Время приёма: 23:11 20.03.2020