07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Автор: Микита К. Количество символов: 35804
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq007 Нарктлан


    

    Чи боги померли? Гадаю, вони просто стали іншими…
    Андре Моруа

     
    
    

    
    

    І

     
    Водяться легенди, що колись наші землі населяли боги. Верховні та хтонічні, людиноподібні й зооморфні, матеріальні або ж безформні. Вони посиджували десь на вершинах гір, невсипуче спостерігаючи за нами, і безрадісно томились у найглибших безоднях потойбіччя. Хтось із них ніжився посеред оксамитових хмар, а хтось шкрябав риф океанських глибин.
    Та мало хто відав, що боги засновували цивілізації, а за кількістю населення перевершувалилюдей. До нас дійшли згадки лишень про тих, кого увінчували лаврами або ж чиє ім’я надовго вкорінювало в серцях людства жах. Можливо, за мільйони років у світі оселиться нова раса, яка складе пантеон найкращих із нас. А так ніхто б і не дізнався, якби це не сталося направду, маловідому легенду, описану в загадковій книзі Акзарвотум, про царство Нарктлан — античну цивілізацію древніх богів.
    За своє життя, бувши доктором археології та палеонтології, я обійшов чимало земель, подорожував степами, пустелями, морями. Збирав байки, цікавився міфами й легендами, вивчав походження решток живих організмів, занотовуючи це все в хроніки для університетської бібліотеки. Однак тепер лише одна-єдина оповідь, розказана гідом у Камбоджі, не полишає моєї голови.
    — У сиву давнину, на зорі існування Всесвіту, посеред безкрайого моря, у Священному місті Муйрай народилося дитя, — вів гід. — Одначе немовля те принесло розбрат до божої оселі, бо ж стало воно плодом кохання богині ночі Міраль та могутнього Сарта, уособлення хаосу. Разом із двома братами Сарт входив до тріади Архів — творців усього сущого. Однак за своє довговічне існування володар хаосу породжував лише демонів та чудовиськ.
    Правитель Муйрая, Арх на ймення Казет-Кха, мав здатність бачити долю живого й неживого у вселенській порожнечі, з якої він постав. Подейкують, що сам баланс Ханалут диктував йому майбутнє. І взрів Казет-Кха згубне лихо, породжене коханням ночі й хаосу. Біду, яка винищить світ богів, щоби на його руїнах збудувати власний — охоплений руїною та жалобою.
    У Муйраї, де плекали добро й ширили веселощі, де оспівували щастя й творили благодать, не знайшлося місця малому Бетантару. Цариця ночі занурила місто богів у кількаденну пітьму, щоби потайки вивезти сина. Міраль всадила немовля в човен і відправила борознити його безміром, прошепотівши наостанок рядки:
     

    Пливи, човне, за далекий небокрай,
    До світу мертвих, де царює Ікшар.
     
    Де тривожно луна шепіт пітьми,
    Де честь і волю ховають в тіні.
    Прямуй туди та зачекай коли
     
    Сонце сяде, морок заполонить трон,
    Темряву осяє — Місячний король.

     
    Минула, мабуть, вічність, перш ніж пророцтво здійснилося. Бетантар, осівши на Місяці, огорнув світ своїми величезними воронячими крилами, і серед безпросвітної темряви на землі народилися моторошні чудовиська та кровожерливі демони. Вони нищили богів і засновували власні міста. Для своїх відданих слуг Бетантар відламував шматки місячної породи та скидав на землю, щоби ті зводили з них фортеці. Так, посеред в’язких ґрунтів Тванистого лісу народилася наймогутніша цивілізація древніх істот — царство Нарктлан. Місто населяли мерзотні рептилії з довгими зміїними хвостами й трьома очиськами. Околицями міста водилися дрельти — пращури драконів, а понад драговиною витали злі духи вукшаї, що заводили мандрівників у пастку.
    Щоб урятувати світ, боги звернулися до богині родючості Жакдін. Вона змайструвала ложе з п’янких квіток блакитного лотоса та звеліла вкласти в нього загарбника. Сарт хитрістю заманив сина до божого витвору. Сплячому Бетантару зрізали крила, після чого його помістили в найвіддаленіші куточки Місяця, щоби жоден пташиний спів, щоби жоден шепіт листя чи журчання кришталевих вод не потурбували зло. Служники Місячного короля слідом за правителем поснули міцним, незламним сном, а царство Нарктлан із часом зникло десь на дні Озерної долини.
    Після повернення додому я схибнувся на цій темі. У пошуках бодай якоїсь згадки про Місячного короля, про царство Нарктлан чи блакитний лотос я перекопав усі бібліотецькі архіви, всі підручники й тематичну художню літературу. Проте жодної інформації, жодної згадки чи слова, либонь усе це — лише бурхлива вигадка навіженого.
     
    
    

    
    

    ІІ
     

    Минуло шість років, перш ніж морозний вітер сколихнув забуті сторінки пам’яті.
    Одної ночі я раптово прокинувся від незрозумілого шуму. Спершу злегка вібрувало ліжко, а потім шалено застугоніли шибки у вікнах, заколихалася люстра, задзвенів посуд на кухні. Стіни квартири тремтіли хвилини зо дві, доки я налякано скоцюрбився під робочим столом.
    Уранці того ж дня зі мною зв’язався керівник археологічної групи Київщини, з яким нас довго пов’язували розкопки прибережного міського кварталу на Поштовій площі. Тоді ми купались у променях позаземної радості, адже знахідку часів Київської Руси нарікали на успіх, їй приписували долю британського Йорвіка. За три роки роботи на стародавній вулиці ми з колегами звільнили з-під занепаду княжі печатки, прикраси, зброю та навіть людські рештки приблизно ХІІ століття.
    А втім, нині там усе знов припало пилом. Нараз гроші скінчилися, а архітектурній пам’ятці загрожує погребіння під черговим торговим центром. Добре оплачувана робота серед руїн обернулася для мене дріб’язком в університеті, а коштовні знахідки — нудною дисертацією.
    — В Міжозер’ї знайшли фасад стародавнього міста! — з неприхованим запалом вигукнув Охрім. — Будівельники прокладали каналізаційний тунель і наштовхнулися на добре збережений мур. Є припущення, що знахідка давніша за Київську Русь.
    — Міжозер’я? — задумливо перепитав я. — Де це?
    — Видно, уроки географії ти прогулював, — покепкував Охрім. — Це невелике містечко на півночі Київщини. У долині між Дніпром і Десною, помережане ставками й озерами. Дуже мальовнича місцина, от побачиш.
    Слова колеги заклали в мої думки сумніви. Адже навіть за часів Руси на болотистих землях ніхто не наважувався зводити фортеці. А втім, Охрім переконливо відстоював свої твердження.
    — Це пов’язано з нічним землетрусом? — запитав я.
    — Устиме, — твердим тоном повів він. — Не мели дурниць, який землетрус?.. Мова йде не про руїни міста. Фасад знахідки цілісінький! Це крутіше за Віджаянаґару та Персеполь. І нас запросили провести розкопки. Гадаю, це відмінна нагода замість порання в літерах знову зайнятися чимось вагомим!
    Сперечатися з Охрімом — завжди марна справа. Та й останніми роками мене діймала сумна нота туги за трикутною лопаткою та кистю. Завдяки цій роботі я почував себе чогось вартим у сповненому загадок світі. І мене брала непоборна гордість за те, що моя рука торкалася цих таємниць, що завдяки нам переписувалась історія.
    Удень ми прибули до Міжозер’я. В очі різалося сонячне проміння, що заломлювалось од блакитної гладіні тамтешніх озер. Потойбіч досі зеленіли верби, щебетали пташки, шелестіла трава, яку заколисував прохолодний вітерець, і суголосно заспівували цвіркуни. Незабаром ці незаймані клапті матінки-природи поховають під бетонними плитами житлового комплексу. На жаль, Міжозер’я, як й інші наближені до Києва міста, приречені на індустріалізацію. Незліченні новобудови виростають тут стрімкими темпами. Розвивається інфраструктура, а за півтора року очільник області обіцяв міжозер’янам новеньку трасу до столиці.
    На місці нас зустрів замурзаний виконроб Веремій, який одразу ж дістав із кишені пачку цигарок.
    — Мої хлопці знайшли це вчора вранці, коли бурили стіну, — розповідав він, затягуючись папіроскою. — Ми відразу подумали, що це якось пов’язано із землетрусом, — виконроб поглянув на невдоволене обличчя Охріма, але продовжив: — Та найперше ми звернули увагу на колір матеріалу, із якої виготовлена стіна. Він не такий, як решта ґрунту в цій місцині. А коли стали розчищати каміння довкола, то зрозуміли, що ця дивина зовсім не природного походження.
    Веремій пахкнув димом і повів далі:
    — Якщо чесно, то ні я, ні мої хлопці не в захваті від цієї ситуації. У нас і так повно проблем із будівництвом. Інвестори нестямно лютують через втрату грошей після того, як тунель ледь не затопило водою. Один із наших примудрився пробурити діру не в тому місці, і заледве не поховав нас у тій каналізації, — виконроб різко насупився. — Знаєте, у нас чималий пробіл у графіку, та й зарплати не дають уже три місяці. Треба за щось жити, родини годувати. Може, ми працюватимемо собі далі?
    — Боюся, це неможливо, — заперечив я.
    Обличчя Веремія всіляко приховувало внутрішнє обурення.
    — Не варто квапитися з висновками, — поблажливо відрік Охрім, щоби перервати напруження. — Проведіть нас до вашої знахідки.
    Веремій наостанок нервово затягнувся цигаркою та жбурнув недопалок у воду. До тютюнового цвинтаря, який щодня невпинно поповнюється.
    Під землею стояв затхлий сморід селітри. Десятки променів світла гарцювали серед напівтемряви, простягаючись од помаранчевих касок замурзаних робочих. У закутках відлунював непослідовний дзвін металевої кирки упереміш із безперервним деренчанням бура.
    На одній зі стін, з-під верхнього шару ґрунту прозирав неоднорідний брунатно-сірий матеріал. Видима частина знахідки простягалась уздовж тунелю, тоді як основна її маса ховалася під товстим шаром ґрунту. Споруда заглиблювалась у землю приблизно на три-чотири метри, і ще на кілька — простиралась угору. Впадала в око штучна западина, яка лінійно тягнулася муром. Усередині неї майоріли викарбувані символи, що мали багато спільних рис із арабицею і деванаґарі. Писемні послання розмежовували товстенні пілястри з акурат вирізьбленими нішами, звідкіля шкірилися невідані рептиловидні створіння.
    — Ну й страховиська! — відсахнувся я.
    — Думаєте, ці ящери колись населяли наші землі? — поцікавився виконроб.
    — Виключено, — відрізав Охрім. — Найдавніші знахідки цього району датовані четвертим тисячоліттям до нашої ери.
    — Охріме, поглянь-но на цю породу, — окликнув я до товариша, уважно придивляючись до стіни.
    — Ніколи такої не бачив, — задумливо почухав підборіддя колега. — Порода схожа на анортозит, а втім якоїсь іншої хімічної будови. Гадаю, це якась суміш.
    Така порода траплялася мені лише одного разу, та бентежні сумніви стримали мого язика від абсурдної теорії.
    — Необхідно взяти зразок породи на перевірку, — проказав натомість.
    Колега дістав із сумки лопатку з молотком та обережно відколов шматок породи від муру. Я ж тим часом закарбовував на телефон мудруваті символи, коли раптом мою увагу привернула чорна пляма в закутку між спорудою та прилеглим шаром каміння. Пухкий ґрунт у тій ділянці осипався, немовби пісок у годиннику. Сторожко підібравшись до заглибини, я щодуху вдарив чоботом окрай неї. Величезне груддя землі звалилось у безмір, оголивши перед нами неозорі простори пітьми. А звідти, неначе шепіт самотнього вітру, розкотився моторошний клекіт.
    Чуючи в скронях біснуватий ритм власного серця, я зібрався з духом й окинув світлом телефона урвище. Біла цятка загубилась у суцільному мороку. За спиною спалахнув ґвалт. Я попросив ліхтарика у Веремія та жбурнув його вниз. На мить запанувала тиша — в очікуванні успішного сходження першопрохідця. Однак безпросвітна безодня, ніби злісний ацтекський бог, мовчазно проковтнула пожертвуваний їй дарунок.
    — Попідбирайте щелепи, — жартома проказав Охрім до робочих, поклавши руку мені на плече. — Це звичайнісінька печера, що цілком нормально для геологічної будови землі.
    Опісля колега прошепотів мені на вухо:
    — Отже, не лише я почув той нестерпний писк унизу?..
    — Яму потрібно затулити, — сказав я, — щоби ніхто ненароком не скалічився.
    Веремій тієї ж миті наказав своїм людям прикрити діру бетонною плитою. Тим часом ми двигнулися на вихід. Покидаючи тунель, я наостанок поглянув на кам’яну морду триокої потвори, від якої віяло непередаваною тривогою. Чи то від думки, що можливо ці чудовиська плазують на дні урвища, чи то від розуміння, що ми на межі відкриття невідомої раніше цивілізації.
     
    
    

    
    

    ІІІ

     
    Показово, що ми не перші, хто останнім часом наштовхнувся на таємничі археологічні знахідки. Приміром, шість років тому, у Камбоджі, мені пощастило поспілкуватися з британцем, який наприкінці дев’яностих провадив масштабні розкопки в Арктиці. Його група знайшла поклади цілком невідомої гірської породи. Метт описав її мені як невеличкі округлі білі камінці, помережані глибокими блакитними розрізами.
    Та що найзагадковіше — зразки породи знайшли на кількох островах у вічній мерзлоті неподалік гір разом із людськими тілами. Наступні дослідження поховань підтвердили, що людей, переважно дітей, за місцевими жертовними ритуалами роздягали догола, обливали водою та засипали снігом. Заживо. Віддаючи так шану власному богові.
    З огляду на жорстокість обряду, визначити точний вік жертв учені не наважилися. Хіба що висувалася теорія, яку висміяли всі науковці Кембридзького університету, що знахідкам од трьох до п’яти мільйонів років. Думка, що наша планета приховує від нас безліч таємниць, довго переслідувала мене.
    Нашого першого робочого дня я їхав до Міжозер’я разом із археологічною групою, але серце роздирав неспокій. Десь у віддалинах свідомості досі відлунював жаский клекіт із бездонної прірви впереміш із міфологічними рядками.
    Жовтогарячий диск здіймався над лискучими озерами, які дрімали під густим уранішнім серпанком. Навкруги все гармонійно поєднувалося, рухаючись у ритмі симфонії природи. Ми їхали далі, і пейзаж за вікном поступово бліднув, тьмянішав од сірих бетонних конструкцій, що виглядали з-за верховіття. Деякі — поодиноко бовваніли звіддаля, але що далі ми рухалися, то тісніше між собою вони збивались у коло. На обрії з’явився новий, сучасний ліс, що незабаром надасть частині людства притулок, пригорне, приголубить у затишку. І він загрозливо суне на той, старий беззахисний ліс, котрий дотепер надавав людству життя.
     Експедиційний автобус зупинився біля воріт. Мене переслідувала дивна параноя, тривожне відчуття нависало над здоровим глуздом, знаходячи видимі й невидимі ниточки, що вели до бездонної прірви. За кілька мить розпашілий дядько з того боку відкрив нам проїзд. Ми з Охрімом пішли до тунелю першими, тоді як решта тягнулася позаду. Та щойно ми спустились усередину — мої кінцівки пройняв морозець. Холод линув не від сирого ґрунту. Він закрадався в серце від чорного урвища, обіч якого розборсано лежали уламки бетонної плити.
    — Охріме, ти читав «Божественну комедію»? — тремтливим голосом запитав я.
    — Данте? Авжеж.
    — Сильно це нагадує мені шосте коло пекла.
    — Стіни царства мертвих… — прожебонів Охрім. — До чого ти хилиш?
    Тоді я вказав товаришу на розбиту вщент важелезну плиту. Бліде сяйво самотнього ліхтаря в закутку тунелю ледве спадало на звірячі сліди, які вели до прірви. Їхній довгастий відбиток увінчувався трьома широкими пазурами й одним невеликим кігтем, що відгалужувавсь убік. Усе це могло здатися безцінним свідченням проживання на цих землях динозаврів мільйонів років тому, якби мокрий ґрунт не плямкнув під моїм чоботом.
    Два десятки археологів здивовано переглядалися одне з одним, перешіптувалися, розглядали мур і загадкові сліди, обережно зазирали до урвища й роздивлялися бетонні уламки плити. Їхні обличчя сповнював сумбур, породжений когнітивним дисонансом. І тоді я помітив, як страх невпинно розливається в їхніх очах. З натовпу поодиноко летіли невдоволення.
     Знаєш, — стиха заговорив до мене Охрім, — коли нам перекрили грошування два роки тому під час розкопок на Поштовій, я думав покінчити з археологією. Правда. Це збіса невдячна робота. День і ніч ти пораєшся в бруді, щоби потім ним тебе облили місцеві чиновники, яким поготів не здалися ті вулиці Руси. Кому в нашій країні потрібні музеї? З них фарба сиплеться, дахи обвалюються, фасади тріщать. Інша річ — торговий центр. Уяви, скільки коштів принесе такий на Подолі. Це ж блискуча перлина!
    До чого це я? Я гадав, що з цією знахідкою все зміниться. Але якщо судити тверезо — це шанс лише для нас двох. Нагода відчути, що недарма ми ступили на шлях археології. Так, ми вчиняємо егоїстично. Але хто чинить інакше? В усіх власні цілі в житті, як от у цих будівельників, яких ми позбавили роботи. Не цього я хотів, Устиме. Мені подобалося подорожувати. Той останній раз у Камбоджі… Сумую за старими часами. Можливо, коли все це закінчиться, я гайну кудись на Далекий Схід, у М’янму абощо.
    — Усі ми згадуємо Камбоджу, — награно усміхнувся я, намотуючи спомини про давню легенду.
     
    
    

    
    

    IV
     

    Хоч яке обличчя в правди, але не всі здатні на нього захоплено дивитися. Працювати над розкопками згодилися тринадцятеро археологів — чортова дюжина.
    Я завше дуже скептично ставився до алегорій між світом вигаданим і дійсним, допоки не загубив межу, що їх визначала. І цей символізм сьогодні я сприймаю куди ближче до серця, ніж той категоричний Устим кілька місяців тому.
    Тепер мені відомо, що найгірший дарунок диявола — це таємниця. Вона просякає все отрутою, повільно вбиваючи тебе зсередини. Щодня я глядів зі свого вікна на небо, а воно ставало чимраз похмурішим. Удень місто облягала сірість, і жоден промінь сонця, жодна квітка, жодна птаха не надавала йому яскравості. Уночі ж я вглядався в далекий місяць, доки небом розливалася найчорніша з усіх пітьма. Я свердлив поглядом жовту цятку, марно зазираючи до незримого її боку.
    Одного такого вечора у вікно моєї квартири щось гупнуло, змусивши мене переполохано відсахнутися. Коли мимовільний страх зійшов, я уважно пригледівся до величезної комахи, що цупко вчепилась у скло, і впізнав у ній сарану. Тоді я відверто не тямив, що істота робила так далеко від природи, та й на висоті двадцятого поверху. Хоч яка примара виринала в моїй підсвідомості, все ж більшого значення я надавав шаленому свисту вітру, який просто таки вганяв мене в божевілля. А моторошна таїна нашіптувала один і той самий вислів: насувається дещо жахливе.
    Після того, як ми взяли на експертизу шматок породи від муру, я передовсім перевірив свої здогадки, звернувшись до американських мінералогів. Звідтоді мене й діймав панічний страх, коли вони визначили стовідсотковий збіг між моїм уламком і тим, що в сімдесяті роки доправив Аполлон-11 із Місяця.
    За два тижні розкопок ми звільнили велику частину муру. Зокрема, знайшли невеликі ворота, які, імовірно, слугували заднім входом. Проте лихо підкрадалося дедалі ближче. Зроблені раніше світлини таємничих послань на стіні я надіслав старому знайомому, британцю Метту, оскільки повважав знайдені нами цивілізації з однієї часової епохи. На що він відповів розгорнутим листом:
     
    Вітаю, Устиме!
    Вдячний за надіслані світлини, адже це дійсно достойне відкриття. Ти мав рацію, коли припустив, що знайдені нами цивілізації пов’язані, проте твоя — з часів значно давніших. Ба більше, обидві — і твоя, і моя — мали один-єдиний пантеон богів, хоч їхні жителі й шанували різні культи. Це насамперед проявляється в згадках бога світу мертвих — Ікшара, що ми знайшли як у твоїх писаннях, так і в горах Арктики.
    Ми відстежили записи з інших експедицій, де ще б могло згадуватися це божество. Зокрема, ми знайшли вирізку з наукового журналу, в якій детально описувалося дослідження невідомого острова Нутт. Вчені натрапили на стародавні храми, у яких шанували шістьох богів, зокрема Ікшара, і не менш поважного Міх-Ріши, жертовне кладовище якого ми стріли в Арктиці. Також ми відшукали напівзнищені манускрипти іспанської інквізиції, де Ікшар згадувався разом із так званим аморфним злом Акзарою. Тому одразу перепрошую за затримку з відповіддю, адже я передав документи до приятеля в бібліотеку Гофбурґа, у Відні. З ним я знайомий ще з тої експедиції, і саме в Австрії зберігаються архіви сатанинського ордену акзаратів — послідовників давнього пантеону.
    Щодо мови, якою написані послання, однозначно вона належить до мертвих, але я тебе вочевидь здивую, якщо скажу, що існувала вона лише кілька століть, що є навдивовижу мало проти такого часового періоду. В анналах вона згадується лише разом із царством Нарткланом. З ним пов’язано чимало легенд, які мій друг Гендрік пообіцяв передати найближчим часом. А поки надсилаю тобі розшифровані послання зі світлин, які наші літератори й учені спробували передати якнайточніше:
     

    Пливи, човне, за далекий небокрай,
    До світу мертвих, де царює Ікшар.
     
    Де тривожно луна шепіт пітьми,
    Де честь і волю ховають в тіні.
    Прямуй туди та зачекай коли
     
    Сонце сяде, морок заполонить трон,
    Темряву осяє — Місячний король.

     
    Сподіваюся незабаром відвідати Україну й побачити вашу знахідку!

    З повагою,
    Метт Ендрюз

     
    Щойно я встиг дочитати цього листа, крапля поту скотилася з мого чола й розбилась об літеру «м» на клавіатурі. Якщо вам відоме переживання глибокої тривоги, коли навіть холодного вечора ви почуваєтеся зачиненим у розпеченій кабіні сауни, то ви зрозумієте мій стан після прочитання римованих рядків, во дні о́ни повіданих камбоджійським гідом.
    Перегодом усе змінилося на гірше, немов сотні розкиданих мозаїк зненацька почали складатися в моторошні картини Вірджила Фінлі. «Шукайте, і знайдете», — адже так написано в Євангеліє від Матфея? Так і доля відчинила переді мною двері, в які я стукав багато років тому.
    Того вечора ми закінчили роботу в сутінках. Приплив відрізав добрячий шматок суші, змушуючи нас щодня товктися помостом зі струхнявілої деревини. Всі квапилися додому, аби не заскочити квітневу грозу, коли я зупинився край тополі, щоб зашнурувати взуття.
    Тоді я спостеріг, як понад трясовиною зринуло кілька загадкових вогників, що похмуро зблиснули віддаля й відразу зникли в надвечірній млі. Спонуканий непідвладною цікавістю, я зійшов із помосту й подався слідом за ними, дарма, що мої чоботи грузнули в багні. І хоч підсвідомо я звинувачував себе в надмірній вигадливості, викликаній втомою, а втім, очі натрапили на те, що я геть не сподівався стріти. Здавалося, бутон лотоса, який випірнав із-під мохового килимка, переливався тисячами перламутрових відтінків. Од нього ринула вкрай приємна прохолода, яка розріджувала болотяну задуху. Нахилившись, я торкнувся рослини, щоб зірвати, але на якусь мить завмер від її оксамитової ніжності. На шальки терезів звалилися сумніви. Чи не п’янкий аромат, згаданий у міфах, вплинув так на мій глузд?.. Над головою яскраво спалахнула блискавка.
    «Маячня», — відказав сам до себе й зірвав лотоса. Небом розкотився грім, і за кілька мить від дощу зашелестіло листя. Квітку я заховав у внутрішню кишеню пальта й дещо незграбно, хлюскаючи вимащеними чоботами, почвалав додому.
     
    
    

    
    

    V

     
    Достеменно не згадаю, що мені наснилося вночі, проте досі чітко перед очима бачу події, які відбувалися по тому. Скельця на люстрі награвали шалені диявольські симфонії, поки їм у такт акомпанував потужний залп із вулиці й сирени автомобілів. Небо іскрилося, немов хтось постійно запалював посеред чорних хмар величезний ліхтар. Скажено завивали сусідські собаки й галасливо ридали діти. У голові проскочила думка, що ця ніч може стати для нас останньою.
    На світанок усе стишилось. На душі відлягло, і я почав занурюватись у сон, коли поряд завібрував мобільний.
    — Устиме! — засапано галасував у трубку Охрім. — Ти терміново повинен прибути в Міжозер’я! Тут просто щось неймовірне!
    Без зайвих запитань я вискочив на вулицю, немов під час пожежі. Проте надворі мене чатували неприємності — чи не єдине дерево в околиці тепер спочивало на капоті моєї машини. Я спробував викликати таксі, але ніхто зрадницьки не погоджувався мене прийняти. Чого не скажеш про мого сусіда Тимофія, котрий пів року тому без вороття забрав у мене набір інструментів. І доки ми тягнулися мокрою дорогою у ранковому серпанку, я отримав нове повідомлення від Метта з позначкою в листі «ТЕРМІНОВО».
     
    Сподіваюся, ти це відразу прочитаєш.
    Кілька днів тому Гендрік проникнув до Ордену акзаратів, щоби роздобути необхідну інформацію. І перед тим, як безслідно зникнути, він надіслав мені повідомлення такого змісту:
     
    «Архіви Ордену акзаратів нині зберігаються в закритій бібліотеці, куди, однак, не так просто потрапити. Будівлю церкви визнали аварійною наприкінці минулого століття, звідтоді вона занепала. Після кількох намагань туди потрапити я помітив, що за мною стежать. Однак, мене не так просто залякати.
    Передовсім мене цікавила книга Акзарвотум, вивезена колись іспанською інквізицією зі стародавнього Амтіпа. Місто носило сумну славу серцевини чорних чаклунів і відьом, котрі провадили жахливі обряди в ім’я аморфного зла.
    Книгу знову поцупили після ліквідування інквізиції 1834 року, і перевезли до Відня. У ній, проте, зібрані не лише подвижницькі ритуали амтіпців, а й місцеві легенди та описи їхнього пантеону богів. На моє прохання надати фоліант для перепису, Люцій різко перевів тему. Водночас, мені вдалося підслухати розмови акзаратів, у яких згадувався Київ. Я маю всі підстави стверджувати, що фоліант із найбільшою у світі кількістю язичницьких обрядів перевезли до української столиці на Вальпургієву ніч. Одначе, з якою метою?
    Завтра я спробую потайки прокрастися до оселі акзаратів, адже я певен, що в них збережені копії Акзарвотума. Якщо я не повернуся, видали всі мої листи з цієї теми та в жодному разі не звертайся до поліції.

    З найщирішими побажаннями,
    Гендрік Ленц»
     

    Після цього листа Гендрік не виходив на зв’язок. Хтозна, що ці кляті акзарати могли з ним вчинити, аби вберегти свої таємниці. Гряде Вальпургієва ніч, і лише богові відомо, яке страшне лихо може статися. Або богам… Бережи себе.

    Щиро твій,
    Метт Ендрюз
     

    Вийшовши на головний екран, я кинув мимовільний погляд на дату — вівторок, тридцяте квітня. Темряву осяє — Місячний король.
    До Міжозер’я я приїхав, коли сонце вже перевалило за бісектрису, та раптом його затулила невідома пелена. Повз лобове скло зненацька прошмигнула тінь. За мить автівка застукотіла так, немов на нас зусібіч летіло каміння. До скла раптом прибилася величезна потворна комаха.
    — Боже милостивий, — перехрестився мій сусід, побачивши за вікном непроглядний рій сарани. Вона неслась, ніби нищівне цунамі, з боку стародавнього міста.
    Прикривши обличчя носовиком і щільно загорнувшись плащем, я незагайно вибіг із машини та попрямував до колег.
    — Це щось направду дивовижне, — зустрів мене в цегляній одноповерховій прибудові Охрім. — Немов на землю зійшла кара небесна.
    Тоді я повідав приятелю продавній пантеон, про темний орден послідовників культу й про те, яке лихо готується на Вальпургієву ніч. Та схоже, Охрім не зважав на мою тривогу.
    — Придивися до цієї споруди. Мені бракує слів, щоб описати її. Точно! Нове восьме диво! Лише поглянь на цей незрівнянний архітектурний стиль. У ньому є й класицизм, і ґотика, і навіть домішок романтизму. А цей колір місячного каменю надає фортеці якоїсь невимовної вишуканості!
    Позирнувши в бік стародавнього царства, я поділив захоплення приятеля. Однак я ніяковів од споглядання входу з чотирма громіздкими колонами, на верхівках яких посиджували ретельно вирізьблені статуї рептилій, що оповили їх своїми довгими зміїними хвостами. Кам’яні істоти ті служили споруді замість капітелей і тримали на плечах фриз, де вочевидь зображувалися сцени з невідомої сторінки Акзарвотума. Бачив я там і широчезні крила Бетантара, які він розправив над світом, і злісних напівмертвих богинь, що грають на кіфарах, і звірячі морди інших верховних божеств поруч Місячного короля.
    — Споруда ще не повністю проявилася, так?  — завважив я.
    — Твоя правда, — приземлено погодився приятель, вказавши мені на головний вхід. — Десь третина сходів, а отже й частина фасаду досі занурена в трясовину. Цікаво, як місту вдається триматися на в’язкому ґрунті?
    — Ви знайшли вхід досередини?
    — Головна брама зачинена, але ми знайшли дещо інше.
    Охрім вивів мене надвір, де ми, пробиваючись крізь комашину бурю, рушили в напрямку міста. Велетенська сарана, засліплена несамовитим шаленством, розрізала повітря, наче куля, та била по тілу важким ковадлом. Моєї витримки заледве вистачало, щоби не закричати від болю. На щастя, за кілька хвилин колега привів мене до тунелю, якого я досі не помічав у тій місцині. Він точно не нагадував каналізацію, яку прокладали будівельники — він значно перевершував її в розмірах.
    — Тунель лежав із тильного боку фортеці десь на глибині сорока метрів, — пояснював колега. — Після землетрусу, коли значна частина фасаду піднялася, наші хлопці помітили цю бетонну конструкцію.
    — Що всередині?
    — Не думаю, що це гарна і… — почав вимовляти Охрім, проте я вже спускався драбиною вниз. Там мої здогади потвердилися. Цей тунель будувався для підземної залізниці.
    — Сталінське метро, — відказав я. — Будівництво залізниці під Дніпром, яке СРСР почав утілювати 1938 року.
    — Так, той самий засекречений проєкт.
    — За задумом, тут мали ходити не лише потяги, але й військові машини та танки. Однак прихід Вермахту обірвав плани радянського керівництва. Після війни будівництво кілька разів розморожували, проте закінчити його з таємничих причин так і не змогли. Вочевидь, прокладаючи тунель, вони наштовхнулися на мур.
    — Чому ж вони не спробували його знищити? — вголос задумався Охрім.
    — Це не влучне запитання. Доречніше, що їм завадило це зробити?..
    Я дістав телефона й увімкнув на ньому ліхтарик, просуваючись уперед. Приятель сумнівно поглянув у мій бік, але скорився непідвладній цікавості, яка тієї миті захопила наш глузд.
    За кілька годин блукань ми вийшли з іншого боку тунелю, опинившись на просторій галявині, у місцині, далекій від цивілізації. Сонце вже хилилося до обрію, тоді як навколо все буйно заростало травою та мохом, а дерева тіснились у густих лісах. Втім, звідкись долинав загадковий спів.
    Ми просунулися крізь зарості на північ і побачили перед собою напівзруйновану церкву. Споруду окільцьовував невисокий дерев’яний паркан, з-поза якого маячіли могильні хрести.
    Нехтуючи закликами Охріма облишити це місце, я потайки пробрався до паперті й заглянув крізь дверцята центрального нефа. Зсередини приміщення нагадувало радше кладовище зі сотнями подібних до могильних надгробків постатей у чорному. Усю цю юрму проріджували статуї на честь древніх богів, що немов підпирали громіздкі колони з інкрустованими в аркові ніші картинами.
    Почуваючись чужинцем на бенкеті, я насторожено протискався вглиб натовпу, повз незворушних осіб, повз тривожні пісні, що зринали з їхніх вуст у супроводі органу, повз забутих кам’яних богів, щоб узріти ту одну-єдину особу, яка прикувала до себе порожні погляди присутніх. У темні й сирі куточки церкви, де під дірявим дахом плели гнізда во́рони, закрадалися рядки, що цупко вхопилися за нитку моїх думок:
     

    Пливи, човне, за далекий небокрай,
    До світу мертвих, де царює Ікшар.
     
    Де тривожно луна шепіт пітьми,
    Де честь і волю ховають в тіні.
    Прямуй туди та зачекай коли
     
    Сонце сяде, морок заполонить трон,
    Темряву осяє — Місячний король.

     
    Поки набридливі слова, немов зграя круків, впивались у свідомість, мій погляд тим часом зустрівся віч-на-віч із жахом.Зпостаттю, що возвеличувалася на вівтарі поруч престолу, з її брудно-фіолетовими хижими очима та довгими іклами, з людським тілом, але головою лютого звіра. Чорні як ніч руки почвара поважно схрестила на держаку лискучого меча.
    Разом із тривогою на моєму серці домірно зростала й напруга в мелодії органу, яка покволом тонула до субконтроктави, змушуючи скроні ритмічно пульсувати. Акзарати заходилися співати завзятіше, утім спів утрачав єдність, розпадався на ноти, і кожна нота в їхніх низьких голосах відлунювала попередню. Коли ця лячна симфонія досягнула кульмінації, зненацька залягла тиша. Моя душа провалилась у безодню, покіль важкі баси мелодії вщухали десь у церковних віддалинах. Навкруги щось помітно змінилося. Прискіпливі погляди осіб у чорних мантіях прикувались у мій бік. Вони обступили мене півколом, і позаду я відчув холодний подих мерзенного створіння. Його рука потягнулася до мене, але раптом завмерла. Звіряча морда вчула подразливий запах. Запах блакитного лотоса.
    — Уннґаз іш саттхе! — несподівано проревіла вона, і тоді люди довкола знову розвернулися до вівтаря, де від протягу похитувалися сторінки широчезної книги.
    Акзарати скинули каптури та здійняли над головою руки, міцно стиснувши кинджали. Потвора знову посіла своє місце перед глядацькими очима й у відповідь підняла меча. Залу заполонила моторошна мелодія органу.
    — Зунас! Зунас! Зунас! — волали присутні.
    — Гунт кріназ террат Бентантар, гунт акудаз ру сахтат Нарктлан! — простугоніла істота.
    — Хай повстане знову Бетантар, хай звільниться його царство Нарктлан! — слідом прокричали акзарати.
    Коли червоне світло призахідного сонця плавно спустилося на сторінки розгорнутої книги, божество вдарило лезом по вівтарю, і церквою розкотився лункий дзвін заліза. Поки його луна затихала в закутках споруди, люди довкруги рвучко ввігнали кинджали собі в чола. Кров заструменіла звідусюди: вона стікала з їхніх очей, цівками спускалася з рота й носа; а тіла, немов спорожнілі мішки, повалилися на стару дерев’яну підлогу.
    Тоді я почув, як хтось забіг до церкви. Розполоханий Охрім потягнув мене за руку до виходу.
    — Ти що зовсім клепку втратив?! — тремтячим голосом волав приятель. — Якого біса ти туди попхався?!
    Покидаючи споруду, я кинув погляд на створіння, що під червонцем велично розправило плечі на церковному вівтарі. Воно своїми жилавими руками переможно обхопило меча й відступило, розчинившись у темряві. Мої очі спустилися на престол, де зосталася книга з найбільшим у світі зібранням темних ритуалів. Я сіпнувся в її бік, проте Охрім сильно потягнув мою руку на себе.
    Ми з колегою стрімголов неслися невідь-куди, головне — якнайдалі з того подвижницького місця. Сонце перед нами остаточно пірнуло за обрій, неначе в передчутті біди. На землю спускався вечір, а з ним тривожна прохолода й густий, непроглядний туман.
    Охрім продовжував мене палко тягнути, цупко обхопивши зап’ястя. На моє зауваження він не зреагував, як і на всі наступні заклики. Тоді я різко смикнув рукою, звільнившись, одначе товариш мій не спинився.
    — Агов! — кричав я навздогін. — Зупинися!
    Проте марно. Марно я гукав, адже навіть і не здогадувався, яка сила полонила його розум. Охрім побіг далі, згодом зникнувши в надвечірній млі, і звідтоді я його ніколи більше не бачив.
    Самотою я пробирався крізь зарослі, відчуваючи під ногами в’язку драговину. Пересуватися ставало дедалі важче, надто тоді, коли навколо мене раз у раз почала колихатися трава й долинав лячний клекіт.
    Мене охопила певна незручність, корінь якої, як я вважав, проростав страхом у розтерзаному від відчаю серці. Однак її збудник ховався у внутрішній кишені пальта. Я сунув руку всередину й зачудовано дістав звідти розкриту квітку лотоса, що під блідим світлом химерно переливалася перламутром.
    Аж раптом, звіддаля блискавкою спалахнуло світло. Яскравий полиск миттю згаснув до блідого вогника, який снувався з боку в бік. Знічений і розбитий, я піддався його клику, сліпо рушивши в тенета, що мені вготували. За одним вогнем з’явився другий, третій… Чи то від втоми, чи то від божевілля я бачив, як вони раз по раз набували людської подоби, мляво бовваніючи в густому тумані.
    Й от, коли я вже не міг і злічити своїх проводирів, вони осяяли мені тихі  ставки Міжозер’я, у водах яких віддзеркалювалася відчинена брама царства Нарктлан. До неї мовчазно брели сотні неповинних громадян. Серед них я впізнав і виконроба Веремія, і колег-археологів, і свого сусіда. Всі вони слухняно тяглися за покликом темної сили, немов євреї в Бабин Яр у сорок першому.
    Зсередини міста розкочувався дзвінкий клекіт, а неподалік муру плазували мерзенні триокі чудовиська з довжелезними хвостами. Коли-не-коли потвори здіймалися на задні, щоб окриту шаною небеса, де вповні сяяв Місяць, де, розпрямивши крила, чорною плямою посиджував Він. Поріддя ночі й хаосу. Божий вигнанець. Місячний король Бетантар.
    Тікав я звідти з непогамовною швидкістю, хлюпаючи чоботами по в’язкій землі, повз моторошне рідколісся, повз сплячі озера, повз охоплене мороком місто. Коли я засапано всівся на порозі власної квартири, то збагнув, що випустив по дорозі квітку лотоса. Не знаю, чи сталося це біля воріт стародавнього Нарктлана, чи десь у темних лісах, одначе ніхто й ніколи більше не бачив повстале царство. А загибель сотень людей у маленькому містечку Міжозер’я, де тепер занепадають недобудовані кам’яні вежі й, за словами очевидців, вештаються привиди, зосталася найбільшою загадкою країни.

  Время приёма: 11:06 20.03.2020