Був один з тих чудових вечорів, коли життя здається чарівною казкою в передчутті новорічних свят. Вулиці, весело миготіли різнобарвними вогнями, запахи шаурми змішувалися з ароматом контрафактних парфумів, розчиняючись в бензинових вихлопах автомобілів. А люди, поспішаючи додому, обвішувалися клунками акційних мандаринів.
На тридев'ятому поверсі одеської багатоповерхівки "Апельсин", серед сотень подібних, тепло світилось віконце. За ним, відокремлюючи ніч від затишку, панувала заспокійлива атмосфера. Тихенько цвірінькав телевізор, на таці парувала кружка чаю, а ноги втомленого голови сімейства зігрівали турецькі волохаті шкарпетки, взутті в рожеві капці з заячими вухами.
Минав третій день лікарняного, ГРВІ помалу відступало, з носа, слава богу, вже не так капало. Та й взагалі, чоловік перебував у тому стані коли мозок заповнює неймовірний кайф, від того що завтра не потрібно йти на роботу, бо попереду вихідні.
- Привіт малий, як здоров'я?, - з вітальні, весело промуркотіла дружина.
- Нормально, температури нема.
- Це добре. Тоді вперед за ялинку, - командним тоном кинула жінка, поспішаючи до кімнати з білим троном.
- Ну, от так всєгда, - буркнув чоловік, закутуючись в плед, підтягуючи його до самої бороди. Ніби це могло його врятувати.
- Діма, не морозся. Завтра приїдуть діти з батьками. Нам потрібно, ще поприбирати.
- А нічо, що я хворий?
- Температури немає, значить - здоровий, - весело промовила жінка, перекрикуючи шум води.
- Вчора була, - відповів він, скидаючи плед, і розуміючи, що все-таки Новий рік, тож варто створити атмосферу свята.
- От і умнічка, - прощебетала благовірна, підхопила тацю з брудним посудом і понесла на кухню
- Марина, а ялинкові прикраси де лежать?
- Там де ти їх поклав минулого року.
- Я не помню.
- Діма, не придурюйся
- Добре, - буркнув чоловік заносячи ялинку з балкона, яка чекала часу, щоб напоїти квартиру ароматами хвої. А потім врешті-решт, померти, тихенько відомстивши людям голочками. Які вони будуть ще пів року витягувати з паласу, згадуючи зелену красуню.
Отак й минав вечер: прибирали, гралися, згадували дитинство. Кожний по своєму ображався на невдалі жарти. Дмитро, звісно, робив це тихенько, Марина відповідала командним тоном. Хоча, по справжньому, вони давно не звертали увагу на вибрики одне одного, вже досягнувши тієї нірвани здорових відносин, про які влучно говорять: Яке їхало, таке здибало.
- Що там на роботі?, - поцікавився Діма, не злізаючи з табурета, слухняно виконував команди дружини, переміщуючи ту чи іншу прикрасу, з місця на місце, поки Марина вибирала влучне розташування.
- Зомбіапокаліпсис не настав, - відповіла вона, примруживши ліве око і прицілюючись де б розмістити синеньку кульку з намальованим сніговиком, в когось чомусь була вовча голова - чи то так здавалося?
- Це зрозуміло, бо ти дома.
- А взагалі то - все до того йде. Переклади кульку лівіше, от так, добре, вовка в мою сторону поверни, до-оо-брее, - протяжно відповіла вона, задоволена роботою. - Слава богу, в нашому патологоанатомічному відділенні усе тихо й спокійно.
- А десь уже фіксують неспокійні морги?
- Морги - це вульгарно, не говори так. Візьми он того коника, й повісь на середню гілку. Не на ту, а он - на ту… Та ні, під нею. Ага, гаразд. Ну, що тобі сказати, в моргах завжди цікаво. Наприклад, сьогодні Танюха розповідала про НЛО, - у своїй фірмовій манері, перестрибуючи з теми на тему, відповіла Марина.
- Знову американцям пощастило?
- Ні, в цей раз над Роздільною бачили.
- Прикинь, повезе комусь, якщо воно впаде?, - спитав Дмитро.
- Угу, відосиків можна назнімати, - погодилась жінка.
- Ага, й одразу - зірки Ютуба. Маринка, а ти б хотіла прибульця розробити?
- Розробляють туші на м'ясокомбінаті, а ми проводимо паталогоанатомічне дослідження, - повчальним тоном, більше для проформи, відповіла Марина.
- Ой, та ладно, як не назви - результат той самий.
- Ти уявляєш, що скажуть родичі, якщо їм віддати окремо: філе, корейку, клуб, ратиці, ошийок, товстий-тонкий край, а згори покласти зубату голову з відрізаними вухами, прикрашену копчиком?
- Ну, в м'ясному усі фоткалися, - ствердно відповів Дмитро, згадавши епічний шедевр дядька Сурена з місцевого ринку.
- Щось мені підказує, що віддай так небіжчика, додаси собі роботи, - відповіла йому дружина, ніжно сховавшись в обіймах коханого. Як тільки чоловік скочив зі стільчика, стаючи поряд з нею, любуючись ялинкою.
- Нє, тоді не треба, ти дома потрібна, - відповів Дмитро занурюючи колючу бороду в коси Марини, цілуючи жінку в тім'ячко, що солодко пахло полуничним шампунем. А ще, чимось ледь невловимим, тим, що за роки роботи патологоанатомом, стало невід'ємною частиною подружнього життя.
- Я теж, так думаю. Пішли чаю поп'ємо, я кекси купила, - погодилася жінка, взявши чоловіка за руку ведучи його на кухню.
Велика і світла вдень, вночі квартира перетворювалась на щось загадково-пустельне. Тонкий шалик густої темряви проникав у неї ззовні, розкривав потаємні куточки, заповнював простір спокоєм, забираючи втому - дарував блаженні хвилі сну.
Разом з нею до квартири лилося місячне світло. Розсипаючись сріблом по ялинці, мандрувало квартирою потрапляючи на кухню. Там завмирало на металевому боці витяжки, з якої тихенько сипався пил з павутинням, та з'явилася нога у червоному чоботі з білим хутровим отороком.
- Ти чула?, - підхопився з постелі Дмитро, як тільки на кухні загримів чайник, скинутий невідомою силою.
- Може, на край поклала?, - запитала Марина, роздратовано вдивляючись у стелю.
- Казав, заведімо кота, - вкотре заспівав стару пісню на новий лад чоловік.
- Ще за котом волосся прибирай, - відповіла звично Марина, й щоб завершити суперечку додала, - не починай, все одно не погоджуся.
- Зате тепер на нього списали та далі б спали, - аргументував чоловік, тихенько піднявшись з ліжка, натягнув вухаті тапки, навшпиньки, в одних смугастих сімейках, пошурував на вихід з кімнати.
- Ти куди?, - трохи ніяковіючи запитала дружина.
- Подивлюсь, що там, - відповів чоловік відкриваючи двері.
- А може ну, його?, - несподівано, навіть для себе, запитала Марина, теж піднімаючись з ліжка.
- А ти далі, спати зможеш?
- Ні.
- Значить, треба подивитися, - стверджуючи авторитет, промовив Дмитро, підхоплюючи однією рукою табуретку, яку він чогось приніс з великої кімнати, рішуче ступив за поріг.
По всій квартирі панувала тиша. І лише біля ялинки коїлося дещо дивне. Щось - вовтузилось, шаруділо, бурчало, пересувалось, охкало та айкало.
- Що це?, - тремтячим голосом промовила Марина виглядаючи з за плеча Дмитра. На, що той лише зсунув плечима і з диким криком увірвавшись до кімнати зарядив табуреткою поміж переляканих очей дебелого незнайомця з білим волоссям, одягненого в червону шубу.
В'язко перекочуючись зморшками, розфарбовуючи сиву бороду, червона кров стікала долу, білим лицем підстаркуватого чоловіка, прив'язаного до табуретки, якою його перед цим й вирубили. Мружачи очі крізь розбиті кругленькі окуляри, що висіли край червоного носа, дід похнюплено дивився на чоловіка з дружиною, що рядком сиділи перед ним на дивані.
- Ти хто?, - запитав Дмитро.
- А ти?, - шмигнув розбитим носом дядько.
- Взагалі то - це моя квартира, - навіщось додав Діма, хоча це було усім зрозуміло й без того.
- То, що обов'язково табуреткою бити?, - питанням на питання відповів стариган.
- Чоловіче? Ти взагалі нормальний?, - суто по жіночому запитала Марина.
- Я не чоловік, - відповів той, смикаючи головою, намагаючись хоч як поправити окуляри, що майже з'їхали з носа.
- То, хто ти?, - перепитав Дмитро.
- Дід Мороз, - зовсім повсякденно, навіть ввічливо представився чоловік.
- Так, Діма викликай мєнтів, це наркоман якийсь, - роздратовано наказала Марина.
- А, що ви їм скажете?, - сумно подивившись на подружжя запитав старий, - Що спіймали Діда Мороза?
- Що спіймали крадія, - погрозливо дивлячись у вічі відповів глава родини, беручи в руки телефон, що лежав поруч.
- Так вони мене не побачать, - зсунув зв'язаними плечима дідуган.
- Шановний злодій, це ви будете в райотдєлє пояснювати чого вас не видно.
- Нє, ну рєбята, я вам точно говорю - вони мене не побачать, - трохи роздратовано проговорив Дід Мороз.
- Цікаво, як це? Ми бачимо, а вони не побачать?, - посміхнулася Марина.
- Ну так їх діти мені листа не писали, подарунки не просили, того я до них не прийшов.
- А наші, значить, писали?, - скептично посміхнувся Дмитро.
- Ну да, два листи прислали. Один раніше від Оленки, за ним, другий одразу, десь за день, від Андрюшеньки, - радо посміхнувся старий.
- Шановний, - надмінно-пафосно, промовила Марина, - ви б брехали, та не забрехалися. Тупішої відмазки я за усе життя не чула, - скривила жінка губи.
- Та я не брешу, - трохи розгублено промовив дід, тряхнувши головою, від чого окуляри впали долу, якраз посеред калюжі крові, що назбиралася під його ногами з розбитої голови.
- Угу і що просили наші діти?, - скептично запитав Дмитро.
- Вам здоров'я й натхнення. А вам - поміняти роботу, - відповів чоловік, по черзі переводячи очі з чоловіка на дружину, проговорив Дід Мороз.
- Цікаво, чого це я маю міняти роботу?, - запитала жінка.
- Ну, ваші діти побоюються, що настане зомбі апокаліпсис, й ваші, так би мовити клієнти, зроблять шкоду мамі, - посміхнувся сивий.
- Слухай, а ти серйозний злодій, усе про нас занюхав? - загрозливо змінивши тон промовив Дмитрій.
- Казала тобі - рано їм "Ходячих" дивитися, - сумно промовила Марина.
- А, яка різниця, що серіал, що аніме японські, одне й те саме, - відпасував Дмитро.
- Любі мої, не сваріться, - вставив дві копійки Дід Мороз, мило посміхаючись крізь закривавлені губи,- давайте краще доведу, що не брешу?
- І як? Маму на нову роботу влаштуєш? За тата бестселер напишеш?, - скептично посміхнулася Марина.
- Ні, ну звичайно, я цього не можу, але без подарунків ваших дітей не залишив, подивіться під ялинку.
- Ну, що там?, - нетерпляче запитала жінка, поки чоловік копирсався в яскравих обгортках.
- Та ось, справді подарунки, - розгублено промовив Дмитро простягаючи коробку з ХВох та смартфоном.
- Ну, переконалися, що я не злодій?, - весело запитав дідок, радо посміхаючись, - тепер ще на балкон подивіться, тільки двері відчиніть, бо через скло не видно.
За закритими дверима, притороченими до бильця балкона, стояли шестеро північних оленів, запряжених в червоні прикрашені золотом, сани. І хоч тої зими, як і попередньої, в Одесі на Новий рік була плюсова температура, а під ногами замість білих кучугур - плюхало болото, над рогатими звірами, сріблястою мрячкою переливався сніг. Вкриваючи спини оленів, він танув, стаючи легкою парою, що підіймалась розчиняючись в повітрі. А над тим усім дивом, лився ледь чутний новорічний дзвін.
- Це, що?, - запитала Марина, другий раз поспіль, за ніч, виглядаючи за плеча чоловіка.
- Мабуть, НЛО, - словами хіта далеких 90-х відповів Дмитро.
- Ну, повірили, що я - Дід Мороз?, - вкотре поцікавився опівнічний гість.
- Ти, теж це бачиш?, - не вірячи власним очам тихенько промовила Маринка, до чоловіка вийшовши з ним на балкон.
- Тож, не сліпий, - буркнув Діма, боязко простягаючи руку до оленя, що поважно переминав стебло сухого безсмертника з квіткового ящика.
- Я, зрозуміла - це гіпноз!
- Та який гіпноз? Помацайте Доннера, він любить коли гладять. А от Білохвоста не раджу, вкусити може, - промовив бранець з табуретки.
- Він живий. Ай!, - голосно гукнув Дмитро, відсмикуючи руку, як тільки крайній з права олень дзьобнув розкішними рогами, що прикрашали голову, влучивши у вікно.
- Ну, це Білохвіст, я попереджав, - пробубонів з кімнати дід.
- То, ти справжній Дід Мороз?, - запитала Марина, як тільки зачинила балконі двері.
- Звичайно. Відв'яжете? Руки затекли, - пояснив старий.
- Ну, добре, - погодився Діма, не вірячи, що потрапив в казку.
- Чекай, не треба. Я тобі говорю - це гіпноз. Не буває дідів морозів. Це казки, а він гіпнотизер, - заперечила дружина.
- Ну, знов за своє, - похнюпився старий.
- Знаєте шановний? Дружина права, ми вас не знаємо, а ви про нас усе в курсі. Тож краще викличемо поліцію. А ви поки, що посидьте в ванні. Вставайте, давайте.
- Та, як я встану, я до табурета прив'язаний?, - образився дід.
- Мовчки, навприсядки, потихеньку, - промовила жінка.
Отак, помалу, тихцем, на напівзігнутих колінах, сивочолий дідок пошкандибав до ванни. Та, як тільки, за ним, зачинилися двері, з кімнати почувся крик, гик, пик, падіння тіла та дивний звук, що одразу нагадав літо та розбитий об асфальт, куплений херсонський кавун, який Діма випадково кокнув сідаючи в машину.
- Що, це було?, - вкотре повторилася Марина.
- Дід, гепнувся, - крадькома відповів чоловік.
- Але, як?
- По ходу, на милі послизнувся.
- Діма кошмар, скільки я тобі говорила прибирати за собою?, - з осудом в очах спитала дружина, дивлячись чоловіку-балбесу в очі.
- Ну, я хворий, - спробував відмазатись Дмитро, винувато потупивши очі долу, у передчутті чергової прочуханки, якими закінчувалися його дрібні зальоти.
- На голову, - буркнула Марина, й запитала в сторону зачинених дверей ванни, - Діду, чи як вас там, ви живі?
У відповідь - лише тиша. І тільки розмірене цокання годинника та посвист маневрового дизеля зі сторони залізничного вокзалу, нагадували, що життя триває
- Мовчить, - констатував Дмитро.
- Гей, шановний, ви живі?!, - гучніше запитала жінка, тричі грюкнувши у двері.
- Ша, Маринка, людей побудиш, двері взагалі то, відчинити можна, - схопився переляканий Дмитро повертаючи гачок.
Посеред кімнати, з високо задертими, рогами-, ніжок табурета прив'язаного до сідниць, височіло тіло Діда Мороза з неприродно викрученою головою, що здивовано лупило мертвими очима в сторону господарів квартири.
- Йошти-мешти, - видав Дмитро.
- Ой, шо це?, - в тон промовила Марина.
- По ходу - твій клієнт, - констатував чоловік.
- Іди в зад, ідіот, він точно до мене не потрапить, бо я з судмедексперта, стану обвинуваченою у вбивстві через необережність. Ти, до речі теж.
- В смислі? А ми причому?, - одразу в стійку став Дімон, - він сам бахнувася!
- А кого це хвилює? Є тіло, є діло. Висяків мєнти не люблять, а з урахуванням розбитого лоба та крові на паласі - вбивстві через необережність перекваліфікують у групове по змові. Отже, до восьми років, коротше по повній, - завершила дружина осудливо дивлячись чоловіку в очі.
- А, що ж робити?, - запитав той.
- По перше, прибирати потрібно за собою. По друге, як я казала, - немає тіла, немає діла. Як-не-як, я патологоанатом, а тут ванна, і хлорка з лимонною кислотою є. Значить, сліди злочину замиємо, - завершила судмедексперт, обводячи приміщення по-діловому сухим поглядом, що так притаманний людям, котрі звикли якісно виконувати довірену їм роботу. - Неси пилку, сокирку-молоток для відбивання м'яса, у мене в сумці новий халат і плівку. Да, і не забудь - саперну лопатку з комірки.
- А вона нафіга?, - перелякано промовив Дмитро, вперше за вісім років подружнього життя зіткнувшись з холодною рішучістю дружини, за яку її на роботі, поза очі, звали - Леді Дракула.
- Чим ноги від тулуба відділяти? Стегнова кістка у жмура товстезна має бути, он яку філейку від'їв, - без пристрасті в голосі констатувала красуня, що у звичайному житті була люблячою: матір'ю, дружиною, берегинею домашнього спокою.
- Поняв, - відповів чоловік хутко кидаючись виконувати накази.
За декілька хвилин, голе тіло старого чоловіку, лежало у ванні, посеред, вкритої прозорою плівкою кімнати. А над ним - вершником апокаліпсису, стовбичила, одягнута в хірургічний костюм та маску Марина.
- Милий, ти б вийшов, - лагідно-турботливим голосом запропонувала вона, беручи в руки пилку.
- Угу, - перелякано ковтнув Дмитро, щільно причиняючи двері ванни, за якої почувся звук схожий, на те як рвуть тканину, що межувався з плямкаючими звуками від чогось вологого і м'якого. - Йопти, оце попадалово, - не пізнаючи свого голосу промовив чоловік, розгублено обводячи поглядом кімнату.
Бідолаха ніяк не міг повірити, що ще декілька хвилин тому тут, перед ними, прив'язаний, але зовсім живий, сидів дивак, що назвав себе Дідом Морозом. А зараз, жінка, яку він здається знав цілу вічність - розчленовувала на друзки тіло старого, що так мило всміхався їм, розповідаючи про побажання їх діточок.
Чоловік сів край дивану, майже онімілими пальцями намацуючи, під рукою щось тверде - смартфон. Той самий, що мав стати подарунком донечці від Діда Мороза. Взявши його неслухняними пальцями, увімкнув.
З екрана під звуки, “Лет іт Сноу”, радо заговорив той, кого зараз шинкувала Марина. Дідок розповідав про далеку північ з темними лісами, хвалив діточок, за те що були слухняними, а отже виграли у лотерею серед сімох й семи мільярдів людей, що надіслали листа з проханням до нього в Лапландію. І от Дід Мороз завітав до них з подарунками. "На свою голову", - подумки додав батько слухняних діточок, які написали листа жертві нещасного випадку, якого методично перетворювала на фарш мама у ванній. Відділяючи по черзі : товстий-тонкий край, ребра, огузок, шию від лопатки, чи як воно там у людей або Дідів Морозів.
Отак от і сидів Дмитро, навіть коли в телефоні давно зникло зображення старого, поступившись місцем гарним новорічним картинкам у супроводі хітів від “Джингл Белс” до "Абби", “В лесу родилась йолочка” та “Щедрика” Леонтовича.
А за вікном, вперше за цю зиму, падав пухкий сніг. М'яко вкриваючи старі одеські тополі, летів з неба несучи святковий настрій. Навіть калюжі, притрушені зверху крупою, здавалися рідким перехожим, не такими гидкими, змушували всміхатися в передчутті новорічного дива. Навіть не здогадуючись про закривавлену лопатку, якою марина відділяла кінцівки.
Над мерзлою поверхнею вуличного бруду пливла турецька сумка у синьо-рожеву клітинку, розцяцькована незрозумілими плямами, приторочена до старої “кравчучки". Інколи з набухаючих бурих плям щось зривалося донизу, лишаючи кривавий слід позаду молодого бородатого чоловіка, що волік транспорт 90-х провулками спального району Одеси.
- Отак от, Новий рік. Подарунки, дружина, діти. Господи ну за що воно мені?, - бурмотів Дмитро, з острахом оглядаючись навколо, крізь морозну пару подиху..
- Це ж треба, нє? Прожив тридцять вісім років, думав казка. А нє, йопт, реальність. Хоча, хтозна, тепер походу, вже легенда, - продовжували роїтися в його голові думки.
- Йоклимини, ну чо тобі у дома не сиділося? Сім і сім мільярдів, черга, лотерея. Нє, ну що за відмазки? Та хворий на всю голову. Ще цей закос дурнуватий. Не міг, реально, хоча б під Бетмена, чи Спайдермена? От, чого вони такі, нє ну що за жуліки пішли? Ну, що ти сліпий? Не бачиш, дома люди, сплять. Та навіть якщо нє. Як він проліз, крізь зачинені двері? Нє, ну нафіг нада? І не п'яний вродє. Був.
- Так, ребята - вас точно нє надо, - промовив сам до себе, помітивши білий поліцейський «Пріус», що виплив із ранішнього туману. Застигши кам'яним атлантом, що тримає балкон, Дмитро провів байдужим поглядом машину, яка блимнула на останок червоним маячком, розтанувши у мряці.
- Ану, пшол!, - цикнув молодик кудлатому песику, - Іди звідси, - штурхнувши іншу, ступив на пішохідний перехід, що вів до смітника.
- А Маринка, умнічка, от що значить професіонал. Я б так не зміг. Та, що не зміг, я й зараз ледь тримаюся, - розгубленим поглядом кинув оком на сліди від кравчучки, де на брудному льодовому баранці розтеклася чергова крапля. - Плум, - жирним дзвоном відбилося у голові інша. А може здалося…
- Та, яка хер разница? Здалося, чи ні? Маринка молодець. Так нашинкувала. Нє, ну реально ні коли не повірив би, що сто кілограмове мудило влізе у турецьку сумку. А нє, вліз. Та, відліпіться, - з розпачем піддав ногою наглих кошаків, що посповзавшись на запах крові, крутилися під ногами
- От куди його тепер. Нє, ну реально? Куди? Придумали ж це роздільне збирання. А до речі він який? Ну зрозуміло, що твердий побутовий відхід. Але який? Вторинна сировина чи змішана?, - розгублено зупинився Дмитро, розглядаючи синій та сірий контейнери, посеред котячо-собачого натовпу, що почувши свіже м’ясо, збирався навколо.
- Напевно - змішаний, - вирішив бородань, піднявши кришку - жбурнув в смердюче провалля сумку, і поспішив додому готувати новорічне олів'є. Залишивши тваринам лизати кров Діда Мороза, що приніс подарунки дітям. Чиї невидимі олені, навічно застигли на балконі посеред міста, під помаранчевим ЖК "Апельсин". |
Рассказ открыт для комментариев