aq021 Бездушні

    – Бездушні? – здивувалась Леся – Це якась місцева легенда?
    – Якби ж то – зітхнув дід у старезному брилі та й побрів собі вздовж єдиної в цьому селі вулиці.
    Леся в селі зранку і за цей час зрозуміла тільки одне: тут кінець географії. І даремно навігатор переконував її, що це населений пункт на краю Волинської області.
    Десять хат, один магазин і городи. От і все, що тут є. Хоча ні, ще є цвинтар, навдивовижу великий як на таку кількість мешканців. І якщо вірити діду, то обходити його треба десятою дорогою, бо там “бездушні”…
    Леся розклала лептоп на, застеленому мереживною серветкою, столику і спробувала погуглити цих “бездушних”. Не знайшовши нічого цікавого, вирішила, що це лише місцева байка і закрила ноут. Саме час був прогулятись околицями!
    Теплий літній вечір одразу занурив у малиново-помаранчеві барви. Леся із задоволенням вдихнула свіже повітря і пішла у запашні луки. Всі турботи міста видавались далекими та несуттєвими на тлі цієї краси. Ремонт в квартирі, сварки щодо вирубки дерев: все це залишилось в Києві. Там же залишився її чоловік, який пообіцяв дати цьому раду, поки вона відпочине і допише, нарешті, свій роман…
    Непомітно для себе, Леся минула кілька городів і ще здалеку помітила хрести, що стирчали з-під дерев. Здивувавшись, що цвинтар в лісі, пішла глянути ближче. Часу до вечері було ще вдосталь.
    Вона наблизилась до високих осик і одразу відчула неприємний холод, хоча сонце ще й не думало сідати, а надворі стояв липень. “В лісі так буває” – сказала сама до себе і зробила кілька кроків лісовою стежкою. Але неспокій всередині підсилився. Щось було не так у цьому лісі… І раптом, збагнула! Тиша! Така тиша, наче у фільмі про природу забули увімкнути звук. Ні щебетання птахів, ні шелесту листя, навіть, комахи не шурхотіли... Нічого! Ліс був мертвим!
    Від цієї думки їй стало зовсім незатишно, а цікавість до цвинтаря одразу розвіялась. Вона розвернулась щоб якомога швидше піти геть, але побачила лише мовчазні дерева, що частоколом оточили її з усіх боків. Цього не може бути! Вона не пройшла й десяти метрів і не могла опинитись посеред лісу...
    Страх холодною змією поповз по спині. Леся дістала смартфон і включила навігатор. Той занурився у нескінченний пошук і майже миттєво посадив заряд телефона. Смартфон жалібно пікнув наостанок і вирубився.
    – Та що ж це таке! – вголос сказала вона – Чортівня якась!
    Але звук власного голосу не заспокоїв, а його дивне звучання у повній тиші викликало моторошне відчуття. Вона стисла безглуздий тепер шматок темного пластику і спробувала заставити себе думати раціонально. Тиша стала майже нестерпною, та в ній раптом з’явилось щось… Леся не бачила, лише відчула… чиюсь присутність…
    Треба було бігти, але її тіло скам’яніло і відмовлялось рухатись. І тут вона почула видих… прямо за спиною…
    Не пам’ятаючи себе від жаху, вона кинулась навмання через нескінченні хащі і бігла невідомо скільки. А коли відчула, що сил більше немає, ліс раптом скінчився і вона опинилась на широкому лузі. Місячне сяйво вигравало на густому різнотрав’ї…
    Ніч? Коли минуло стільки часу? Чому вона тут опинилась? Запитань було безліч, але найбільше цікавило одне, як дістатись хати діда.
    Леся з останніх сил побігла через луг і вийшла на якусь дорогу. Вдалині сяяли вогники. Із здивуванням вона зрозуміла, що це та сама сільська дорога, тільки чомусь вона опинилась зовсім з іншого боку вдалині від села. Втомлена і виснажена, вона була готова впасти прямо на дорогу, але страх додав сил і вона знову побігла…
    Коли дід відкрив двері, Леся ледве переступила через поріг і, тіпаючись всім тілом, впала на лавку у вітальні.
    – Доню! Що сталося? – перелякався старий.
    Та вона лише мовчала і важко дихала, намагаючись прийти до тями.
    
    
    – І чого тебе понесло до того цвинтаря? – бідкався дід – Казав же, не ходи…
    – Розкажіть мені все про тих “бездушних”, діду – попросила Леся, п’ючи гарячий трав’яний чай.
    – Гаразд, слухай – неохоче погодився старий і одразу потьмянів чолом.
    Він дбайливо налив їй ще травяного зілля, а тоді взяв свою люльку і почав чистити попіл. Було видно, що він не поспішав з розповіддю і як міг відтягував її початок. 
    – Було то ще за радянської влади… – нарешті, сказав він – І треба сказати, що не любили її на цій землі – всміхнувся дід у сиві вуса.
    – Ви про УПА, діду? – спитала Леся.
    – Не всі були в УПА, але всі їм допомагали. Багато чого вони для людей робили. Захищали від німця і від червоної чуми. Вчили їжу закопувати та землянки у лісі робити...
    Дід задумався, згадуючи минуле, а тоді продовжив:
    – І за ті звитяги потрапило наше село у списки “ненадійних”, тож відправили до нас червоних покидьків, робити “чистку”... – дід важко зітхнув і глухо продовжив – І було то гірше, ніж нічні бомбардування німців. Більшу частину села, чоловіків, жінок і, навіть, дітей, яких підозрювали у співпраці з УПА, поставили на коліна перед яром і розстріляли.
    Чоловік замовк, а його обличчя стало суворе і жорстке. Тиша, що запала, була не краща ніж та, що була в лісі. Леся затамувала подих, боячись спитати, як вдалося діду вціліти у тій різні, бо з розповідей свого чоловіка знала, що його дід брав активну участь у партизанському спротиві.
    – Я був в УПА – спокійно відповів дід на невимовлене запитання – В той день виступали проти німців у сусідньому селі, а як повернулись додому...
    Він мовчки підкурив люльку, хоч і мав за правило не палити в хаті.
    – Всі, хто вцілів, поховались в землянках у лісі, а кляті покидьки в цей час сиділи в наших хатах та святкували свій подвиг – дід сплюнув у вікно, а тоді глибоко затягнувся люлькою і продовжив – Тої ж ночі на село напали німці і перерізали всіх червоноармійців, що вже п’яними вештались довкола. Вони звалили їх докупи, викопали величезну яму перед цвинтарем і поскидали всіх туди.
    Дід пустив димну хмару і продовжив:
    – Наступного дня люди повернулись в село і поховали всіх, кого було розстріляно в яру, а яму з червоноармійцями просто засипали. На пагорбі, на місці тої ями, довго нічого не росло, але згодом почали проростати осики. Всі дивувались, бо ніхто їх не саджав. А ще через деякий час, з тих поодиноких осик утворився ліс, що захопив увесь цвинтар.
    – То спочатку цвинтар не був у лісі? – нарешті, подала голос Леся.
    – Ні, то був світлий пагорб з квітами. А тепер там темне місце – дід спохмурнів – Спочатку люди навідувались до загиблих родичів, та з часом перестали, бо якась чортівня почала коїтись. Деякі не повертались з цвинтаря зовсім, а деякі повертались, але ставали іншими… бездушними…
    – Тобто, як бездушними? То “бездушні” це люди? – Леся спробувала зібратись з думками, хоч це і давалось їй нелегко після пережитих потрясінь.
    – Не зовсім – дід загасив люльку і відкрив вікно, щоб провітрити вітальню – Є у нас в селі одна характерниця, що тямить у цих справах. То вона каже, що на пагорбі досі блукають привиди вбивць, закопаних у землю. Вони прагнуть покинути той пагорб, але їх не пускають вбиті ними невинні душі. Тому вони вичікують живих людей щоб вселитись в них і покинути прокляте місце в їхніх тілах. Така людина повертається з цвинтаря зміненою, хоч і прагне щоб про це ніхто не здогадався. Вона стає байдужою до чужого болю і готовою перетнути будь-яку межу людяності заради своїх цілей.
    – Стає бездушною… – повільно промовила Леся і згадала той жах, що ще й досі відчувала за спиною.
    – Не ходи туди більше – раптом сказав дід – А ще краще повертайся якомога швидше до Києва…
    – Та я ж тільки приїхала і… – Леся розгубилась від несподіванки – І Андрій мені сказав, щоб я раніше ніж за тиждень не поверталась – знайшла вона останній аргумент.
    – Андрій… – невдоволено насупився дід – Та якби він знав, у яку халепу ти потрапила, то був би вже тут і сам би забрав тебе додому…
    – Але я ж втекла, тож все закінчилось добре… – несміливо припустила Леся.
    – Нічого не закінчилось – грізно відрізав дід – Вони так просто людину не відпускають...
    Леся відчула, як по спині пробіг холод.
    – Але ж вони не можуть покинути пагорб – з надією проказала вона – Ви ж самі сказали…
    – Не можуть. Якщо тільки їх не покличуть…
    – Але я нікого не кликала і не збираюсь!
    – Ти ходила на цвинтар – спокійно відказав дід, наче це все пояснювало.
    – І що тепер?
    – Він буде прагнути завершити почате.
    – Чекайте! Хто “він” і що завершити?
    – Бездушний... Буде намагатись підселитись до тебе – дід гостро подивився кудись у вікно, а Лесі знову стало холодно.
    
    
    Ранок був ясний та теплий. Сонце лагідно заглядало у вікна крізь мереживні фіранки і закликало швидше виходити надвір. Леся так і зробила, відчуваючи себе на диво бадьорою і відпочившою. Вона швидко вскочила в сандалі, вдягнула лляну сукню і вийшла з хати.
    На вулиці сонце було не таким лагідним і шкварило по повній. Леся примружилась і пішла вмиватись, а коли повернулась, то побачила діда, що стояв біля хати і розмовляв з якимось хлопчиною.
    – Добре, Богдане, тоді завтра подивимось що там з підводою.
    – Та я й сьогодні можу глянути, діду Степане – всміхнувся хлопець – Чого тягнути?
    – Дякую, Богдане, та сьогодні маю інший клопіт… – сказав дід, а побачивши Лесю додав – О, ти вже прокинулась, доню…
    – Доброго ранку – привіталась Леся одразу до всіх, відчуваючи легку незручність.
    – Вітаю! – розтікся у посмішці хлопчина, відверто дивлячись Лесі у вічі – А ви не казали, діду, що маєте онуку, та ще й таку красуню!
    – Знайомся, Богдане, це Леся, дружина мого Андрія – охолодив його дід і насмішкувато додав – Тому йди і займи себе чимось путнім.
    – Та не питання – посміхнувся парубок, не сильно засмутившись почутим, та все ж більш шанобливо глянувши на Лесю і, підморгнувши їй наостанок, додав – До зустрічі!
    Леся настільки не очікувала чогось подібного, що, навіть, не встигла зреагувати.
    – Будь з ним обачна, доню, цей лайдак жодної спідниці не пропускає – буденно додав дід, ще більше спантеличивши її.
    – Та він же ще підліток – не витримала Леся – Скільки йому?
    – Вісімнадцять було ще взимку.
    – То ще зовсім дитина…
    – Ну він себе дитиною не вважає – всміхнувся дід – І півсела дівок також…
    Леся почервоніла від дідової відвертості, але згадавши кремезну статуру хлопчини, мала погодитись, що той дійсно мало нагадував дитину. Та як би там не було, цікавило її зараз інше.
    – То що ви скажите, діду – спитала вона – Мені дійсно варто повертатись до Києва?
    – Я раджу повернутись – одразу спохмурнів старий – Півдня ще можеш погуляти, а після обіду рушай.
    – Добре – зітхнула Леся, засмучена тим, як все склалося.
    Андрій недавно питав в чаті, чи гарно їй відпочивається і чи все подобається. А вона напише зараз, що злякалась привидів на цвинтарі і вже повертається назад. Казна що!
    Леся прямувала до центра села домовлятись про поїздку до Луцька. Білет на автобус Луцьк–Київ вона вже купила онлайн, а в селі доводилось діяти древніми методами… Тож зараз вона шукала дядька Петра, щоб переконати його зайвий раз поїхати до Луцька. А для переконання у неї були гроші і пляшка відбірного дідового самогону.
    – Ні, сьогодні ніяк – втомлено зітхнув чоловік, вилазячи з-під своєї маршрутки, яку варто було б назвати не євробляхою, а просто бляхою.
    – Як ніяк? – розгубилась Леся.
    – Отак ніяк – розвеселився чолов’яга на її спантеличений вигляд, а тоді журно глянув на роздовбану автівку і додав – Хотів би, та не можу. Вчора ввечері щось таке примарилось на дорозі, я як крутонув кермо… Коротше, найшвидше коли зможу їхати, то це завтра вранці. Приходь десь о десятій…
    – Добре – автоматично погодилась Леся, а тоді додала – А що вам примарилось?
    Дівчина з’явилась на дорозі, там, біля цвинтаря – неохоче пробурмотів Петро – Я по гальмах, в пеньок вгатився через неї, а як вийшов, то нікого немає… Вічно якась чортівня там коїться, трясця його матері!
    Чоловік сплюнув і знову поліз під автівку, а Лесі нічого не залишалось як повертати назад до дідової хати.
    Липневе сонце купало в своїх променях безтурботні біленькі хати, через дорогу переходили гуси, а картатий півень завертав додому своїх курей. Тиша та спокій! Вчорашня історія з цвинтарем видавалась поганим сном.
    – От і зустрілись! – почувся знайомий голос.
    Богдан вигулькнув з якогось подвір’я і тепер йшов на зустріч, шкірячись на всі зуби.
    “Тільки цього не вистачало” – втомлено подумала Леся – “Тепер буду ще відбиватись від підлітка, що загрався в сільського ловеласа”. Але вголос сказала лише:
    – І тобі привіт, Богдане!
    – Може прогуляємось околицями, раз вже так випадково зустрілись – пішов у наступ хлопчина.
    – Ні, дякую, я вже вчора прогулялась – іронічно посміхнулась Леся – Сьогодні маю попрацювати.
    – О, так! Люди з Києва завжди такі заклопотані…
    – Зате в тебе, бачу, роботи небагато! Будь-коли готовий туристів розважати.
    – Гості зі столиці – то святе! – засміявся хлопець.
    На деякий час запала мовчанка, а тоді Богдан, нарешті, сказав:
    – Раз ти зараз така зайнята, давай зайду за тобою ввечері. Сьогодні в клубі…
    – ... будуть танці – не витримала Леся – Слухай, Богдане, давай ти припиниш це безглуздя. У мене є чоловік для подібних розваг, а тобі раджу знайти дівчинку років на десять молодшу за мене…
    – Ого, як агресивно! – у Богдана азартно зблиснули очі – То це ти так культурно мені закидаєш, що я ще не доріс до розваг з тобою?
    – Ні, лише кажу, що в мене вже є чоловік!
    – То чого ж він не тут? – іронічно посміхнувся Богдан.
    – Тому що не твоя справа! – роздратовано відрізала Леся.
    – Ну добре, добре! Вибачай! Зрозумів, більше не займатиму! Але давай хоч щось цікаве тобі покажу… Ось цвинтар, наприклад! – знайшовся він, глянувши на хрести, що стирчали вдалині.
    – Ні, тільки не цвинтар! – аж занадто поспішно сказала Леся.
    – А що таке? – хлопцю тільки того і треба було – Столичні красуні бояться привидів?
    – А хіба ви самі не обходите цей цвинтар стороною?
    – О! То це тобі дід Степан лякалок нарозповідав? “Бездушні” і все таке…
    – Так, але…
    – І ти повірила у ті байки? І хто з нас тут дитина?
    Леся почервоніла від роздратування, а Богдан переможно посміхнувся.
    – Пішли – рішуче сказав він – Там нічого боятись!
    – Ти вже був там?
    – Та звісно ж! Сто разів!
    – Я не піду!
    – Ну добре, я сам піду і доведу, що боятись нічого!
    – Чекай! Не треба… – Леся раптом відчула тривогу за хлопця.
    Але це лише розпалило його. Він широко посміхнувся і солодко проспівав:
    – Не хвилюйся, люба! Твій герой повернеться і оком не змигнеш! – і не чекаючи відповіді, побіг до цвинтаря.
    Леся була зла як ніколи, але, все ж, залишилась чекати, щоб переконатись, що з цим бевзем буде все гаразд. А ще для того, щоб сказати йому кілька лагідних коли повернеться.
    Але час минав, а хлопець не повертався. “Може навмисне дратується?” – подумала Леся, та десь всередині все більше наростало хвилювання. Вона почекала ще, але ситуація ставала зовсім безглуздою. Врешті, вона не його мамця, щоб стояти тут і хвилюватись. Раз такий дорослий, то сам собі дасть раду! З цією думкою вона розвернулась і попрямувала назад до дідової хати.
    Вже йдучи вулицею, побачила магазин і вирішила, що для поліпшення настрою не завадять якісь смаколики. Приємна тітонька видала їй пачку печива та шоколадки, а тоді раптом спитала:
    – А ви часом не онучка Степана?
    – Ні, я дружина його онука Андрія – тактовно відповіла Леся, намагаючись швидше піти, щоб не відповідати ще на ряд подібних запитань.
    – А, так, так… пам’ятаю Андрійка… ще маленьким тут гусей ганяв...
    “Почалося!” – подумала Леся, намагаючись не переставати мило посміхатись. Але з іншого боку, чого вона очікувала. Це ж село! Всі все про всіх знають.
    – … Тоді ще тітка Мотрина була жива – продовжувала нескінченну історію жінка – То дідова дружина – пояснила вона спеціально для Лесі – Бідна жінка, так замолоду померла та ще й за таких дивних обставин…
    – А що з нею сталося? – Лесю наче кольнуло щось всередині.
    – В тому ж то і справа, що ніхто не знає що трапилось – продавчиня вмостилась зручніше, задоволена, що зачепила увагу дівчини – Ввечері лягла жінка спати, а на ранок не прокинулась. Кажуть перед цим сварились вони сильно зі Степаном. Сусіди казали, що чули як він виказував їй за те, що на цвинтар ходила. А ще назвав “бездушною”, ну не просто, а як ті “бездушні”, що з цвинтаря приходять...
    – То ви теж у них вірите?
    – Та як же не вірити! Було вже таке… Прийшов якось Остап, наш коваль, з того чортового місця, посварився з дружиною, штурхнув її об кут і насмерть. А до того був таким спокійним чоловіком, дружину й пальцем ніколи не торкнув, навіть напідпитку… А ще Олеся, дівча крамарів, йшла з городів та вирішила скоротити дорогу через цвинтар. А як прийшла, то наче підмінили дитя! Спочатку посварилась з тіткою Секлетою за її грушу, яка гілками на подвір’я крамарів залазила, а тоді вночі спалила їй хлів разом з усією худобою… Це ж якою бездушною треба бути!
    – Зрозуміло – повільно сказала Леся, перервавши потік страшних історій – А що ж з тіткою Мотриною сталося?
    – Та всі казали, що щось тут не так… – зам’ялась жінка – Деякі, навіть, вважали, що то Степан став “бездушним”, а тітка Мотрина те помітила і… Та що це я наговорюю тобі, дитино! – раптом отямилась вона – То вже стільки часу минуло… Та й лікар казав, що у Мотрини серце було слабке...
    Але Лесю те не дуже заспокоїло. Вона йшла до дідової хати і згадувала все, що знала про бабусю Андрія. Взагалі то і згадувати було нічого, вона знала лише, що та давно померла через хворе серце.
    Діда вдома не було і Леся вирішила, нарешті, сісти за роман і відволіктися від цього чортовиння. Але викинути з голови цвинтар, Богдана та покійну тітку Мотрину ніяк не вдавалось. Вона спробувала поглянути на це з іншого боку. Можливо всі ці історії про “бездушних” лише прикриття людського паскудства, яке й так серед людей трапляється.
    Щоб краще міркувалось, вирішила приготувати собі чай. Чайник неспішно грівся на вогні, а Леся щоб згаяти час, почала розглядати колекцію зброї, що прикрашала стіни дідової хати. І треба сказати, дививтись тут було на що… На стінах розташувався мало не весь арсенал холодної зброї часів Другої Світової війни. Тут були і шаблі, і різні типи багнетів, ножі, кортики і ще багато іншого. Розглядаючи все це, вона непомітно підійшла до кімнати діда. Двері були прочинені і піддаючись дитячому інстинкту, Леся заглянула всередину.
    Тут були лише фотографії. Більшість із них з дідового партизанського минулого. Мабуть, звідти була й колекція зброї. Та раптом в око впала картка в самому дальньому кутку. Вона, вочевидь, була заставлена книжками, але ті впали, і тепер Леся із здивуванням дивилась на усміхнених хлопців у формі Червоної Армії, що обсіли літак винищувач. Одного з них вона впізнала одразу, це був дід Степан. Внизу фотографії був підпис: “Друзья навек!”
    Біля хати почулися важкі кроки діда і Леся, швидко поставивши фотку на місце, вискочила з кімнати.
    – Ще не поїхала? – з порогу здивувався дід.
    – Ні – бадьоро сказала Леся, хоч всередині все калаталось – Маршрутка зламалась. Дядько Петро обіцяв завтра вранці завезти.
    – Погано – спохмурнів дід.
    – Гадаю до завтра ще якось вбережуся від тих “бездушних” – сказала Леся з нервовою веселістю.
    – Ти, мабуть не до кінця усвідомлюєш всю небезпеку цих створінь – обличчя діда стало жорстке, а вицвілі блакитні очі пронизали її наскрізь.
    – Мабуть, не усвідомлюю – пробелькотіла вона, відчувши як по шкірі пробіг мороз, але вона швидко взяла себе в руки і, якомога буденніше спитала – А розкажіть, діду, більше про тих “бездушних”? Наприклад, чи завжди вони вселяються в людей, що на цвинтар ходили, чи може комусь пощастило повернутись без підселенця?
    – Бувало по різному. Бо то не прості привиди, вони розумні, і вибирають лише тих, з ким вигідно жити далі, хто має якісь перспективи. Особливо цікаві їм ті, з ким можна поїхати за межі села, тому й кажу, щоб тікала поки не запізно.
    – Ну то я ж на цвинтар більше не піду. Чого мені боятись?
    – “Бездушних”, що вже мають людські тіла.
    – Тобто вони й переселятись з однієї людини в іншу вміють? – у Лесі похололо все всередині – То у вас в селі вже є “бездушні”?
    – Хто його зна – спокійно правив дід, вистукуючи попіл з люльки – Ті, що спочатку були, накоїли лиха та повтікали, або загинули. Раніше їх одразу було видно, а тепер вони навчились ховатися серед нас, стали розумнішими, маскуються під звичайних людей та вичікують вдалої нагоди…
    Дід димів люльку та дивився кудись вдаличінь, наче задумався про своє.
    – Зрозуміло – сказала Леся і одразу додала – То я мабуть піду ще попрацюю.
    – Йди, йди...
    Леся закрилась у себе в кімнаті і спробувала зібратись з думками, а тоді, не довго думаючи, написала Андрію:
    “Маю кілька питань щодо минулого твого діда. Як буде час, подзвони!”
    І одразу отримала відповідь:
    “Вибач, зараз не можу! Я на конференції. Пиши сюди питання, відповім пізніше”
    Леся довго думала як краще сформулювати те, що її цікавило і врешті написала:
    “Чи служив твій дід коли-небудь у Червоній Армії?”
    Якщо Андрій про це нічого не знає, значить дід чомусь це приховує. А як знає, то цікаво, як так сталося, що червоноармійський пілот пішов в УПА. Саме по собі, це може і не привернуло б такої уваги, подібні випадки бували, але якось дивно все це було на тлі розповідей про “бездушних”.
    В будь-якому разі вона зробила все що могла, тому спробувала відключитись від усього і зануритись в написання роману. І, як не дивно, їй це вдалося. Коли наступного разу вона глянула у вікно, там вже були глибокі сутінки. А ще здалося, наче хтось стоїть біля воріт.
    Леся підійшла до вікна і придивилась. Ні, їй не здалося, якийсь чоловік таки стояв біля воріт. Він стояв проти світла, тому видно було лише темну постать. Та раптом він повернувся і у тьмяному світлі місяця, вона впізнала обличчя Богдана. Леся одразу схопилась і вибігла з кімнати, але натрапила на діда, що загородив їй дорогу.
    – Куди зібралась? – його очі стали пронизливими, а кремезна, хоч і стареча постать, рішуче сунула на неї.
    Раптом всі сумніви склалися в одну шалену думку. Чому дід так хоче, щоб вона якнайшвидше поїхала? Може тому, що вона має вивезти того ”бездушного”, що дивиться зараз на неї вицвілими старечими очима. І тоді зрозуміло, чому він так береже свою цінну посудину від односельчан, аби ті ні про що не здогадались. І немає ніяких характерниць, є лише дід, який знає про “бездушних” все, тому що…
    Леся стрімголов кинулася до дверей. Дід спробував схопити її за руку, але вона встигла вискочити на вулицю. Не зупиняючись, побігла до воріт, за якими стояв Богдан.
    – Вийшла, нарешті – голос хлопця був на диво спокійним.
    – Так – відхекалась Леся – А ти чого прийшов о такій порі?
    – Щоб повести тебе в клуб – без тіні жарту відповів Богдан.
    – Я ж відмовилась, пам’ятаєш – Леся відступила на крок назад.
    – Мабуть, я був не достатньо наполегливим – криво посміхнувся він і одним рухом притис її до воріт.
    Від несподіванки у Лесі перехопило подих і тут вона побачила очі Богдана. Вони були темні і пронизливі, і крізь них дивився не підліток, а хтось значно старший та розумніший.
    – Відпусти її, бездушнику! – раптом почувся дідів голос – Геть з мого дому!
    Богдан лише недобре посміхнувся, а тоді раптом припав губами до її вуст.
    У Лесі все попливло перед очима. Вона відчула той же жах, що на цвинтарі. Гарячі губи, здавалося, випивали з неї душу. Її тіло оніміло, а ноги підкосились. Крізь імлу, вона чула як дід щось кричав дуже близько, а тоді настала темрява…
    
    
    Леся байдуже дивилась у вікно. Автобус неквапно долав лани Житомирської області. Вже скоро Київ! Нарешті, Київ…
    Смартфон подав звук і вона згадала, що забула прочитати вчорашні повідомлення Андрія. Він написав майже вночі, але їй було не до цього… Вона згадала як дід заглядав їй в очі і гукав, приводячи до тями… Тепер все це вже не важливо… Вона відкрила повідомлення:
    “Вибач, що так пізно, Лесік! Щодо діда, то він дійсно служив в Червоній Армії по загальному призову на далекому Сході. А коли приїхав додому і побачив, що коять червоноармійці в Україні, то більше не повернувся на службу і приєднався до воїнів УПА”
    Вона відклала смартфон і знову байдуже подивилась у вікно. Все це вже не важливо…
    
    
    – Ну як, відпочила від пригод? – почувся веселий голос Андрія з вітальні.
    – Так, мабуть – автоматично відповіла Леся, зав’язуючи шалик перед дзеркалом і намагаючись зрозуміти, чи буде він пасувати до сукні.
    – Тоді в мене є для тебе нові – прошепотів він у саме вушко, непомітно підійшовши ззаду.
    Леся сіпнулась від несподіванки.
    – Що таке, сонечко? – стривожився хлопець, опустивши руку з двома білетами на літак – Може я злегковажив твої пригоди. Розкажи, що там трапилось?
    – Нічого особливого, місцеві повір’я розгулялись – посміхнулась вона і поцілувала чоловіка в щічку – Я просто ще не оговталась.
    – Тоді добре – посміхнувся хлопець – До речі, плитку на кухню прийшли покласти раніше, тож я, навіть, встиг трохи з ремонтом за ці два дні.
    – Вдало…
    – Але є й не дуже гарні новини – трохи спохмурнів Андрій – Ті дві старі липи, за які ти так воювала, таки зрубають. Покидьки, схоже купили офіційний дозвіл на землю сквера і…
    – Нехай – перервала його Леся – Мені набридло з ними розбиратись. В Києві дерев ще вистачає, а я хочу, нарешті, сконцентруватись на роботі над своїм романом.
    – Ну це гарна думка, звісно… – на обличчі Андрія читалось здивування.
    – А ще я тут подумала, що варто прийняти те запрошення до Партії Захисту Громадян, яке мені пропонували.  
    – Лесю, ти ж сама над ним сміялась. Це ж якась безглузда одноденна партія. І чи не ти мені говорила, що справжній письменник має бути поза політикою, хоч і піднімати гострі соціальні питання.
    – Я і не збираюсь займатись політикою. Але хочу набути більшої відомості та мати більші важелі впливу. Це допоможе донести до людей правильні думки – вона довершила свій образ двома сережками і задоволено оглянула себе в дзеркало.
    Андрій всміхнувся і пішов розливати каву, а тоді гукнув весело з кухні:
    – Ти, Леська, прямо стала якоюсь бездушною!
    Сірі очі дівчини звузились і глянули в дзеркало гострим, мов лезо, поглядом.
    – Не вигадуй, любий...