07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Автор: Павло Черепюк Количество символов: 29582
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq015 Кімната ангела


    

    Дуже дивно і навіть лячно виглядають невеликі курортні міста восени. Коли населення зменшується в кілька разів, а життя сповільнює свій хід. Так і невелике містечко на березі моря Тиха Гавань перетворилося з галасливого місця відпочинку в сонне селище. Жовтень, який приніс разом із собою раннє похолодання, розігнав майже всіх відпочиваючих. І коли в невеликий двоповерховий пансіонат заселилися молодята Брагіни, в ньому виявився зайнятий тільки один номер.
    Вестибюль пансіонату виглядав, як звичайна вітальня, вгору підіймались сходи, а праворуч від них знаходилися двоє закритих дверей. На килимі навколо журнального столика стояли диван і три крісла. Великі вікна були наглухо зашторені, горіла люстра, але їй було не під силу повністю розігнати морок осені, в кутах ховалися тіні. Єдине, що говорило, про те, що це пансіонат — дерев’яна стійка адміністратора зліва від входу.
    Поставивши валізи на підлогу, Олександр Брагін гукнув господарів. Але тільки через кілька хвилин у вестибюль вийшла літня жінка.
    — У нас заброньована кімната, наше прізвище Брагіни, — сказав він.
    — Чудово, що вирішили зупинитися тут, вам сподобається ...
    — Прошу вибачення, — із дверей за стійкою вийшов чоловік років п’ятдесяти, — Я думав ви приїдете завтра вранці.
    Олександр трохи розгубився, бо вони дійсно приїхали раніше, ніж планували. Але він не надавав особливого значення цьому. Тому зараз, зрозумівши свою помилку, не знав, що відповісти:
    — Так, справді, вибачте, що не попередили, ми домовлялись лише на завтрашній ранок...
    — Це не проблема, ваша кімната готова, ласкаво просимо. Мене звуть Володимир, я господар цього пансіонату. А це Софія Георгіївна, наша постоялець, їхня з чоловіком кімната на першому поверсі. А для вас ми приготували кімнату на другому, з гарним видом з вікна.
    Жінка, яку Олександр прийняв за господиню пансіонату, як і раніше стояла посеред холу. І коли її представили, посміхнулася тонкими губами, не показуючи зубів.
    — Це ваше весільна подорож, чи не так? Можна вас привітати з одруженням? — це питання від господаря пролунало якось дивно, сухо і по-діловому. Він уважно розглядав сім’ю Брагінів.
    — Так, ми одружилися минулого тижня. Через мою роботу довелося відкласти весілля на жовтень, — Олександр сам не розумів, чому виправдовується.
    — Ваша кімната на другому поверсі. Я допоможу віднести багаж. Моя дружина приготує вечерю і на вас, спускайтеся о сьомій. Зареєструйся, будь ласка, — Володимир поклав на стійку журнал в потертій шкіряній обкладинці.
    — Дуже добре. Я запишу нас, — сказала Вероніка і підійшла до стійки. Вона вже хотіла написати велику літеру «П», але вчасно згадала, що вона більше не Вероніка Прус. Тепер багато в її житті змінилося, і не тільки прізвище. Записавши прізвище чоловіка, яке тепер стала офіційно їхнім спільним, вона подивилася на попередні записи в журналі. Там були вказані дві людини під одним прізвищем: Синаєвський Едуард Стефанович та Синаєвська Софія Георгіївна, інші постояльці вже виписалися.
    Вероніка пішла слідом за чоловіками на другий поверх. Володимир і Олександр вже зайшли в кімнату, коли пролунав дитячий плач. Вона завмерла в темному коридорі, який чомусь викликав асоціації з підземною шахтою, і прислухалася, але звук не повторився. Коли жінка зайшла в кімнату, Володимир вийшов, попередньо нагадавши про час вечері. Розсунувши штори й відкривши вікно, Олександр запитав:
    — Ну, як тобі тут?
    З вікна відкривався вид на парк з доріжкою вимощеною галькою. Кімнату наповнило прохолодне вечірнє повітря.
    — Тут непогано, особливо разом з тобою. Увечері вже прохолодно, але вдень ще можна сходити на пляж.
    — Ти ж знаєш, через роботу у мене не вийшло влітку відсвяткувати наше весілля і з’їздити відпочити ...
    — Але це не так погано, зараз менше людей — і на пляжі, і в місті. У сезон тут напевно багатолюдно і шумно. Мені це не дуже подобається.
    З вулиці донісся звук, схожий на скрип не змазаного велосипедного колеса. Але жодного велосипедиста у парку вони не побачили, хоч серед кущів і промайнула якась фігура.
    — Тут хороший вид з вікна, дуже красивий парк.
    — Так красиво, нам пощастило, — підтвердив Олександр, заглядаючи через плече дружини, і запитав: — Цікаво, що ця жінка там робить,
    Вероніка різко повернула голову, але не встигла роздивитися ту, про кого сказав чоловік. Фігуру приховав чагарник з багряним листям. І знову пролунав цей неприємний скрип. На плече Вероніці лягла холодна рука, жінка здригнулася й обернулася.
    — Нам час перевдягатися, бо запізнимося на вечерю, скоро сьома, — сказав Олександр.
    ***
    В їдальні стояло вісім невеликих столиків, але тільки два були сервіровані. Літня пара вже зайняла своє місце, коли Брагіни зайшли. Софія кивнула їм, але її чоловік не обернувся. Він сидів до них спиною, схиливши голову зі срібним волоссям над столом. Увагу привертали його відстовбурчені вуха, шкіра на них була схожа на пожовклий пергамент.
    До столика підійшла жінка з тацею, виглядала вона років на п’ятдесят. Вона поставила тарілки з супом і, подивившись на постояльців, сказала:
    — Мене звуть Тамара, рада вітати вас в нашому пансіонаті. Чоловік сказав мені, що ви молодята.
    — Так вийшло, що через мою роботу, не знайшли часу влітку вирушити у весільну подорож, — збентежено відповів Олександр.
    — А ви з Володимиром тільки вдвох управляєтеся тут? — запитала Вероніка, щоб змінити тему.
    — Під час сезону наймаємо працівників, бо в жовтні у нас рідко бувають постояльці, а з листопада ми вже нікого не приймаємо, — відповіла господиня і вийшла з їдальні з порожньою тацею. Деякий час тишу порушував тільки дзвін ложок об тарілки. І тільки коли її тарілка спорожніла на половину, Вероніка запитала:
    — Підемо сьогодні до моря? Я море вже кілька років не бачила.
    — Звичайно, прогуляємося, подивимося містечко. Але хіба тобі не потрібно розпакувати речі?
    — Потрібно, але я не буду. Спочатку я хочу побачити море.
    Такі незначні прояви незалежності приводили Олександра в захват.
    Вони говорили пошепки, оскільки в їдальні панувала неприродна тиша, немов у музеї або храмі. Просторе приміщення з шістьма вільними столиками, накритими посірілими скатертинами й засунутими стільцями, виглядало урочисто і сумно. Кожен звук розносився луною.
    На вулиці рано почало темніти, небо затягла пелена такого ж кольору, як скатертини в їдальні пансіонату. Молодята не зустріли нікого по дорозі. Чим ближче вони підходили до моря, тим холодніше ставало.
    Містечко Тиха Гавань знаходилося в невеликій природній бухті, що і дало йому назву. Чоловік з дружиною, тримаючись за руки, проходили повз порожні пансіонати, які проводжали їх поглядом темних вікон. Зараз назва цілком підходила сонному тихому місту.
    — Куди всі поділися? Лише восьма вечора, а на вулицях — ані душі.
    — Не дуже вдалий ми вибрали час приїхати сюди ... — сказав Олександр, дивлячись по сторонах, — Це місце схоже на місто-привид.
    Ближче до моря розташовувались готелі та пансіонати, по вулиці між ними віяв прохолодний бриз. Уже доносився звук хвиль, що розбивалися об берег. Щось в тому, як він луною відбивався від стін порожніх будинків, викликало тривогу. Пройшовши між глухими стінами готелів, вони вийшли на мощену плитами набережну. Вниз спускалося півтори десятки широких сходинок прямо до всипаного великою галькою пляжу.
    Подивившись на відображення сірого важкого неба в морі, Вероніка подумала, що їм навряд чи вдасться скупатися і провести час на пляжі. Але ж не це головне, це весільна подорож, можливість провести час удвох далеко від звичного побуту. Вона розуміла, що ці зміни більш значні, ніж здається на перший погляд. Життя її більше не буде колишнім. Вона зв’язала себе з Олександром, і при кожному прийнятті рішення доведеться рахуватися з тим, що вони офіційно сім’я.
    Чоловікові, звичайно, вона не говорила, але сама останні дні думала, що вони поспішили зі шлюбом. Адже вони були знайомі всього лише п’ять місяців, а разом жили тільки два тижні. І зараз для них це перше випробування — близькістю. Вона не буде бачитися з батьками та подругами, він не буде проводити більшу частину часу на роботі. Адже ті два тижні саме так і проходили, лишались разом тільки по вечорах і вночі. Вони обидва дорослі люди, багато часу прожили до знайомства. Кожен сформував навколо себе свій світ. Чи знайдуться в цих світах місця одне для одного? Чи зможуть створити загальний новий світ?
    Брагіни спустилися до пляжу, тут виявилося ще холодніше. Вони, тримаючись за руки, мовчки, дивилися, як сірі хвилі накочуються на кам’янистий берег. По великій гальці незручно йти у взутті, але каміння було настільки холодним, що вони не зважилися роззутися. Зліва бухта закінчувалася не великою косою, на якій темним силуетом стирчав маяк. Стемніло швидко і різко, похмурий день перетворився в вечір. На маяку спалахував самотній ліхтар.
    — Мені якось зимно, йдемо вже в пансіонат. Дуже холодний вітер, — сказала Вероніка.
    Чоловік взяв її холодну руку, але його пальці теж замерзли. Вони мовчки пішли до сходів. В сутінках дорога по пляжу зайняла більше часу. Поки вони дійшли до пансіонату вже повністю стемніло. У холі нікого не було, і вони піднялися на другий поверх. Олександр перший зайшов у їхню кімнату, а жінка забарилася на мить і знову почула дитячий плач. Тепер вийшло визначити, що звук доносився з-за зачинених дверей в кінці коридору. Вероніка, керуючись цікавістю, але більше материнським інстинктом, чого сама не усвідомлювала, опинилась біля замкнених дверей. Але нічого не порушувало завислу тишу. Прислухаючись, вона простояла пару хвилин, поки чоловік не покликав, визирнувши з кімнати:
    — Мила, щось трапилося?
    — Нічого. Просто щось почулось.
    В кімнаті горіла тільки одна тьмяна лампа на тумбочці біля ліжка.
    — Це наша перша ніч у весільній подорожі, — сказав Олександр і поцілував її в губи, не дивлячись, почав розстібати ґудзики на блузці.
    — У кімнаті теж прохолодно, — сказала Вероніка.
    — Ще не встигла прогрітися, але я тебе зігрію ...
    — Я розстелю постіль, — сказала дружина, і зняла темне покривало з ліжка. Постіль пахла пральним порошком, і втратила білизну від численного прання. Вона доторкнулася до прохолодної тканини та подумала про те, скільки людей спало в цьому ліжку. Олександр вже роздягнувся і допоміг їй зняти спідницю. Вони разом забралися в остигле ліжко, Вероніка лягла на спину, подушка і матрац виявилися жорсткими, вона відчула поцілунок на своїй шиї. Жінка розвела ноги, коли чоловік ліг на неї, і відкинула голову. На стелі танцювали тіні від гілок клена, вітер тряс скло у віконних рамах. До цього звуку додався скрип ліжка і дихання Олександра. Вероніці було трохи ніяково в цьому незнайомому місці. Незручне чужа ліжко, незнайомі стіни й стеля. На якусь мить і чоловік здався незнайомцем. Вона намагалася не видавати звуків, тільки іноді шумно вдихала повітря, яке здавалося холодним і незвичним. Можливо, їй це здалося, але Вероніка знову почула дитячий плач.
    — Ти чув? — запитала вона.
    — Що? — видихнув чоловік.
    — Нічого. Просто щось почулося.
    Звук не повторився, але жінка відчула біль від рухів чоловіка. Раніше такого з нею не було. З кожним рухом Олександра біль поширювався по її тілу. Вероніка почала тихо стогнати й незабаром все закінчилося. Чоловік ліг біля неї та шумно віддихався. Поцілував у губи й побажав на добраніч. Біль розчинявся в ній, як крапля крові в воді, поступово розтікаючись по всьому тілу.
    На очах Вероніки виступили сльози, теплі струмочки потекли по її щоках. Лікар казав, що можливо іноді вона буде відчувати біль, але до цього з нею такого не відбувалося. Разом з болем нахлинули й спогади. Олександр заснув, в тиші чути було його сопіння. І знову пролунав приглушений крик дитини. І вона більше не могла стримувати спогади.
    Жахлива сцена спливла з глибини пам’яті, дуже чітко й у всіх деталях. Кров на білому простирадлі, біль внизу живота і воно... Мертве тільце її дитини. Воно ще повністю не сформувалося, але вже видно маленькі ручки та ніжки, а на великій червоній голові заплющені очі. Від нього до неї тягнулася червона нитка, що з’єднувала їх в одне ціле. Вероніка так і не розповіла майбутньому чоловікові про викидень. Це був один з її секретів з минулого життя. І коли вона зможе їм поділитися, тоді й впустить чоловіка повністю у свій світ. Вона заснула тільки через півтори години.
    Вероніку розбудив плач дитини, він звучав приглушено, як і раніше. За вікном ще було темно, Олександр спав, відвернувшись на бік. Звук повторився, і жінка підвелася. Вона хотіла дізнатися, чому господарі пансіонату приховують дитину. Коридор наповнював густий морок, дитячий голос знову порушив тишу, вже голосніше і чіткіше. Навпомацки вона підійшла до дальніх дверей в кінці коридору, провела рукою по ним, щоб знайти ручку, і відчула подряпини. На подив, двері відчинилися зразу ж. Кімнату тьмяно освітлювала лампа, що стояла на комоді, біля нього знаходилася дитяче ліжко. Вероніка підійшла до ліжечка. В ньому загорнуте в білу пелюшку, немов саван, лежало на боці немовля. Жінка хотіла взяти його на руки, але воно повернулося на спину, і вона з жахом відскочила геть. У немовляти було жахливе зморшкувате обличчя з великими круглими очима і маленьким носом. Воно засичало, відкривши занадто широкий рот, наповнений тонкими гострими зубами. Маленькі ручки з тонкими кігтистими пальцями потягнулися до Вероніки.
    Вона від жаху прокинулася у власному ліжку. Кімнату заповнили сірі досвітні сутінки. Після кошмару вже не змогла заснути й вийшла в коридор, в кімнаті їй було душно. Вона підійшла до дверей в кінці коридору, вони виявилися замкнені, як і напередодні. Відпустивши ручку, вона провела пальцями по дереву і відчула подряпини, як і уві сні. Тривога охопила, Вероніку. Прочитати, що надряпано на двері, вона не змогла, через темряву, ввімкнути світло не зважилася. Заглянула в замкову шпарину і помітила дерев’яне ліжечко. Або їй здалося? Повернувшись в кімнату, вона лягла до сплячого чоловіка і незабаром заснула.
    ***
    Перший ранок, що Брагіни зустріли в Тихій Гавані, видався похмурим. Коли вони спустилися в їдальню, їх столик виявився вже накритим. Пара Синаєвських снідала в дальньому кутку. Світло не вмикали, тому в приміщенні панувала напівтемрява. Навіть вранці якось незвично сидіти в майже порожній їдальні. Тиша гнітила, звук від столових приборів був надзвичайно гучним.
    — Доброго ранку! Як вам спалося? Все в порядку? — запитала Тамара, непомітно підійшла до столу, з кавником в руці.
    — Так, все добре, спасибі, — відповів Олександр.
    — Вероніка, ви виглядаєте втомленою. Погано спалося на новому місці?
    — Все нормально, після дороги ще не відпочила, — вона і справді, відчувала себе втомленою. Згадала про нічний кошмар і запитала:
    — У цьому будинку тільки шість осіб?
    — Так, я ж уже казала, що не сезон, — відповіла Тамара і пішла на кухню.
    Вероніка помітила, дивний вираз на обличчі жінки. Вона відповіла і швидко пішла, щоб більше не говорити на цю тему. Нічний кошмар все не йшов у неї з голови. Особливо після того, як вона зранку змогла прочитати напис на дверях. Перше слово виявилося повністю затертим. А друге частково стерто, воно починалося з великої «А», слідом читалася «н», а наступну букву неможливо розібрати. Оскільки останній склад можна було прочитати, жінка здогадалася, що на двері видряпане жіноче ім’я Анжела. По висоті розташування, вона вирішила, що ім’я написала дитина. Напевно дівчинка, яка відпочивала тут з батьками. Після того як слово виявилося розгаданим, Вероніка заглянула в замкову щілину, але нічого не могла розглянути. Єдиним поясненням, звідки вона могла дізнатися про написи на дверях — вона уві сні до неї підходила. Ця думка стривожила, адже раніше вона ніколи не була сновидою.
    Під час сніданку Брагіни також не змогли побачити обличчя Едуарда Стефановича, він знову сидів до них спиною. Після їжі вони вирушили на прогулянку містом. Погода видалася тепліше, ніж напередодні, але людей на вулицях все одно гуляло мало.
    — Не зовсім той відпочинок, якого ми очікували, — винувато сказав Олександр, дивлячись на безлюдний пляж.
    — Необов’язково валятися на пляжі й купатися, щоб добре провести відпустку.
    — Ти, звісно, права...
    З набережної донісся скрип, немов відкрилася незмазана хвіртка. Вони пройшли ще кілька десятків метрів і звук повторився. Кам’яний парапет приховував від їх погляду набережну і можливе джерело неприємного скрипу.
    — Тобі не здаються Синаєвські трохи дивними? — запитав чоловік, перервавши тривале мовчання.
    — Ну, багато людей похилого віку поводяться трохи дивно.
    — Так, можливо, але ми до сих пір не бачили обличчя Едуарда Стефановича. Він жодного разу до нас не повернувся, не привітався і не познайомився навіть. І Софія дуже дивно поводиться, пам’ятаєш, як вона нас зустріла вчора?
    — Так. Напевно, вони більш дивні, ніж інші.
    — Твоя правда, звичайні люди похилого віку з примхами. Я просто так подумав ...
    Олександр так і не договорив, його відволік чоловік, який біг кам’янистим берегом, в декількох десятках метрів від них. Незнайомець, одягнений в чорний рибальський плащ і капелюх з опущеними полями, які приховували обличчя, рухався з боку моря і подолавши пляж, зник на набережній. Звичайно, вони його просто не помітили на березі, адже він не міг вибігти прямо з моря. Але обидва відчули тривогу, проводжаючи людину поглядом.
    — Напевно рибалка, — припустила Вероніка.
    — Цікаво, куди він так поспішає?
    Брагіни дійшли до того місця, де зник незнайомець. Там знаходились сходи на набережну.
    — Ходімо вже наверх, ноги втомилися ходити по гальці, — поскаржилася жінка.
    Вони йшли по набережній повз пансіонати і готелі з заштореними вікнами, все тут наче повідомляло, що пляжний сезон закінчився.
    — Я постійно уявляю як тут влітку. На пляжі лежать люди, на набережній стоять лотки з сувенірами, креветками, солодощами й молочними коктейлями. Повітря наповнює запах цукрової вати та вареної кукурудзи. Грає музика, і ходять фотографи з папугами та мавпами, — сказала дружина.
    — Так, напевно влітку тут дійсно весело. Але у нас, на жаль, не вийшло все це застати...
    — Це місце просто асоціюється з веселощами, і по-іншому не сприймається. Як закритий парк розваг або порожній цирк. Місце вічних веселощів.
    Олександр нічого не відповів, деякий час вони мовчки йшли по порожніх вулицях Тихої Гавані.
    — Як ти думаєш, примари існують? — запитала несподівано Вероніка.
    — Я не знаю, але думаю, що одного разу бачив примару, в дитинстві. Але через роки думаю, що мені це здалося.
    — Розкажи, мені дуже цікаво.
    — Ну, тут розповідати особливо нічого. Мені тоді виповнилось років одинадцять. Я повертався ввечері додому і помітив у під’їзді голого чоловіка. Він швидко побіг геть по коридору і зник у темряві. Я бачив його тільки зі спини кілька секунд. Це був сивий чоловік у віці, але судячи по статурі ще не старий. Я запам’ятав татуювання на лівій лопатці: русалку з якорем і якимось написом. Її я не зміг прочитати. Але картинку запам’ятав, і потім намалював.
    — Але чому ти вирішив, що це привид? Це, звичайно, дивно побачити голого чоловіка в під’їзді, але все ж ...
    — Про це я дізнався потім, значно пізніше. Через кілька місяців, я дивився сімейний фотоальбом і побачив чоловіка з таким самим татуюванням. На фото, знятому на пляжі, зображені мої батьки і ще якісь люди. Цей чоловік потрапив в кадр спиною. Батьки сказали, що це дядько Роман, він служив на флоті. Я попросив фото з ним. У батьків виявилося ще дві новіших, на них він був уже повністю сивий. Я точно впевнений, що саме цю людину бачив в той вечір у під’їзді. Річ у тім, що він загинув за кілька днів перед тим як я побачив роздягнутого чоловіка. Пару років я боявся ввечері знаходитися у під’їзді, а коли сам повертався додому, то швидко пробігав у квартиру. Цей блідий сивий чоловік кілька разів мені снився в кошмарах. Але з кожним роком я все менше вірю в те, що бачив привид.
    — Ти думаєш, що твій дядько приходив попрощатися з вами після смерті?
    — Тепер, я не впевнений навіть, що бачив щось, того вечора. Давно вже не згадував про цей випадок. Мені нагадала про дядька та людина на пляжі, навіть і не знаю чому.
    — Ти про того рибалку? — запитала Вероніка.
    — Так, і ще я згадав, що Едуард Стефанович зі спини мені нагадує дядька Романа.
    Вони пройшли центральну площу, де зустріли кількох людей. У центрі міста знаходилася мерія, школа, лікарня і найбільший магазин, в якому крім продуктів продавалися побутові товари. Вони звернули на невелику вулицю, і дійшли до пансіонату.
    — Пройдімось по парку, все одно ще до обіду є час, — запропонувала дружина.
    По центру парку проходила, алея мощена галькою. Видно, що раніше він був красивим і доглянутим, але тепер кущі і дерева ніхто не стриг. Вони так густо заросли, що ні вулиці, ні інших будинків не було видно. Здавалося, що вони опинились у лісі.
    — Дивись, це він, — сказав Брагін, дивлячись на одну з бічних доріжок.
    — Це Едуард Стефанович? — Вероніка побачила сивого чоловіка, що йшов посеред саду.
    Знову запанувала тиша, здавалося, ніби цей парк неживий. Не чути ні шелесту листя, ні птахів, ні якогось іншого звуку. Олександр дивився услід чоловікові, як загіпнотизований. Тишу порушив скрип, такий самий, як вони вже чули раніше.
    — Ти чув? — запитала дружина.
    — Схоже на велосипед або...
    Між кущами вони помітили постать жінки. І Вероніка перебила чоловіка:
    — Я бачила її з вікна вчора. Чого вона ходить тут? Це ж парк пансіону?
    Щоб наздогнати незнайомку, Вероніка пішла вперед, але та зникла за рогом. Вероніка, почувши знову скрип, побігла на звук, і наздогнала жінку, яка штовхала перед собою дитячий візок. Коли Вероніка змогла заглянути в брудний темно-бордовий візок, то завмерла від подиву на місці. Старий візок виявилася порожнім, в нім лежали тільки брудне ганчір’я.
    Жінка, не звернувши жодної уваги на Вероніку, пішла далі й незабаром зникла з очей. Невже саме скрип цих іржавих коліс постійно переслідував їх? Вероніка залишилася сама посеред парку, і тільки зараз помітила, що Олександр не йшов за нею. Вона пішла назад, але стежка закінчилася тупиком. Це виявилася одна з бічних стежок. Довелося повертатися назад. Наступна стежка привела її до пансіонату. Але прохід до будівлі перегороджувала висока жива огорожа. Над нею було видно вікна на другому поверсі. Вона не відразу здогадалася, що саме з цього вікна вчора дивилася на парк. У вікні їх кімнати майнули якісь фігури. Може чоловік вже в пансіонаті? Вона його покликала, але ніхто із вікна не визирнув. Тоді жінка знову повернулася на перехрестя з ширшою стежкою, яка і виявилася центральна алея. Вона все ж вивела з парку, але Олександра ніде не видно. Виявляться, чоловік не тільки не пішов за нею, але і не дочекався. Значить, це він промайнув у вікні їх кімнати.
    Така поведінка чоловіка роздратувала Вероніку, і та швидко пішла до будинку, але знову почула дитячий плач. Вона обернулася і побачила той самий дитячий візок, але не встигла до нього підбігти, як той сам по собі поїхав і зник за кущем в парку. Жінка з жаху завмерла на місці, вона не хотіла знову повертатися в цей дивний парк, з середини він здавався набагато більше, ніж з вулиці.
    Але коли знову пролунав дитячий крик, материнський інстинкт взяв верх. Вероніка пішла по центральній алеї, глибоко в парк їй не довелося заходити. Біля куща диких троянд на колінах стояла та сама незнайомка, і щось закопувала в землю руками.
    — Що ви робите? — запитала Вероніка.
    Жінка схопилася на ноги та втекла вглиб парку. Вероніка хотіла побігти слідом, але подивившись на невеликий прямокутний пагорб, вона згадала дитячий плач, і жах охопив її. Вона впала на коліна і почала розривати пухку землю. Намагалася не думати про гірше, але жахливі думки не йшли з голови. Голос немовляти, сира земля і божевільна на вигляд незнайомка — все це поєднувалося в трагічну сцену. Здавалося, що ця яма нескінченна. Але незабаром пальці наткнулися на щось тверде загорнуте в тканину. Вероніка почала ще швидше розгрібати грудки землі, не шкодуючи пальців. Обриси знахідки викликали жах, але вона все ж змогла зібратися з духом і розгорнути тканину. З ями втупилися два немиготливих скляних ока. Жінка зітхнула з полегшенням, коли зрозуміла, що це всього лише лялька. Але іграшка викликала огиду, і тому Вероніка залишила її в ямі.
    Вже темніло, вона пішла до пансіонату, Олександр вже мав хвилюватися, адже вона довго була відсутня. За те, що чоловік не дочекався, вона вже не сердилась. Володимир і Тамара стояли у вестибюлі. Господарі з подивом дивилися на Вероніку, вона не відразу зрозуміла, що викликало цю реакцію — її руки в землі.
    — Здрастуйте, ми раді вас бачити в нашому пансіонаті, — сказав Володимир, — Ви ж Вероніка Прус?
    — Так. Тобто, ні ... Я вже Брагіна. Адже ми приїхали з чоловіком ще вчора. Ви так жартуєте? Де Олександр?
    — Ні, Ви мені подзвонили та забронювали кімнату на сьогодні. Що було не так й необхідно. Адже зараз у нас багато вільних кімнат, — сказав Володимир.
    — Так, не сезон. Мене звуть Тамара, це мій чоловік Володимир. Ми господарі цього пансіонату.
    — Що відбувається? Де мій чоловік? — запитала Вероніка.
    — Але ж Ви забронювали кімнату на одну людину ... Ви без багажу? — запитав Володимир.
    Чому ці люди так з нею поводяться? Після того як вона побачила жінку в парку і розлучилася з чоловіком, всі події стали наче кошмарний сон. Господарі пансіонату дивилися на неї з усмішкою, немов вирішили її розіграти. Інакше і не могло бути, адже Вероніка знала цих людей. Подружжя брехали їй у вічі, вони ж бачились вчора та сьогодні зранку. Вона більше не могла цього витримати, і пішла на другий поверх, в їх кімнату, де чекав на неї чоловік. І якщо господарі не вбачаться, вони ж завтра звідси поїдуть.
    — Ви напевно втомилися з дороги? Я покажу Вашу кімнату, — пішов слідом за нею Володимир.
    Але Вероніка не чекала його і вже підійшла до кімнати, де провела минулу ніч. Двері виявилися замкнені.
    — Ні, ми для вас підготували іншу кімнату.
    — Відкрийте, там мої речі! — в голосі Вероніки прослизали істеричні нотки.
    — Там немає нічого, ми закрили кімнату на зиму.
    — Що ви задумали, негайно відкрийте нашу з чоловіком кімнату.
    — Там немає ні вашого чоловіка, ні речей. Але я можу відкрити кімнату, щоб ви переконалися.
    Володимир відкрив двері та відійшов в сторону. У кімнаті крім меблів нічого не було. Вікно зашторені, на ліжку лежав матрац без постелі.
    — Тамара вже все прибрала на зиму. Але для вас ми приготували іншу кімнату, так що не хвилюйтеся, — сказав Володимир і пішов далі по коридору, незабаром пролунав звук відмикання дверей.
    Нічого не говорило про те, що в кімнаті минулої ночі жили люди. Всі їх речей зникли. На підлозі й столі лежав тонкий шар пилу, повітря стояло затхле. Жінка вийшла з порожньої кімнати. Вероніку охопила тривога і страх, адже для неї підготували ту саму кімнату в кінці коридору. Вона згадала свій сон про жахливу дитину.
    — Візьміть ключ, мені потрібно йти, вечеря в сім, — сказав Володимир і пішов вниз.
     Вона нерішуче увійшла в відчинені двері. Кімната виявилася набагато менше за попередню. У ній стояло ліжко, шафа і комод. Біля вікна було крісло, саме там стояла дитяче ліжечко уві сні. Вона відсунула крісло і побачила смугу на шпалерах. Такий слід могла залишити спинка дитячого ліжечка. Від цих думок пішла голова обертом, вона присіла на ліжко. Перед її очима все попливло, і кімнату застелила густа пелена. Вероніка втратила свідомість, і її відвідав чи то сон чи то марення. Події відбувалися в цій же кімнаті, замість крісла стояла дитяче ліжко, як і в попередньому сні. Над нею схилилася жінка.
    — Спи, мій Ангел, тепер ми залишилися удвох, — прошепотіла вона, — Це все через твого батька. Через нього ти народився таким, а тепер він нас залишив. Що мені з тобою робити? — прошепотіла вона крізь сльози.
    Це виявилася та сама жінка, що в парку закопала ляльку. Далі уві сні Вероніка заходила в пансіон, так само як трохи раніше. І її руки забруднені в сирій землі. Вона усвідомила, що зараз є тією іншою жінкою. Вона піднялася на другий поверх, і зайшла в кімнату. Подивилася на порожнє дитяче ліжко і заплакала.
    — Мій Ангел ...- прошепотіла вона.
    Все горе втрати та провину за скоєне відчувала Вероніка. Якась її частина розуміла, що це відбувається не з нею. Але це реалістичне марення наклалося на трагічні події її власного минулого. І жахливе відчуття безнадії не відступало. Жінка дістала з комода лезо і вийшла в коридор. Закривши двері, вона, повільно опершись об неї спиною, сповзла на підлогу. Довго крутила блискучу пластинку у пальцях. А потім надряпав на двері під ручкою «кімната Ангела».
    — Мій Ангел це буде твоя кімната, назавжди. Я прийду до тебе, — прошепотіла вона і піднесла лезо до зап’ястя.
    Коли Вероніка прокинулася, вже почалася ніч. На її щоках ще не висохли сльози. Вона згадала свій викидень, і в голові пролунав голос: «Ти ж сама цього хотіла, ти хотіла позбутися дитини. Тепер його немає, ти вільна». Вероніка так і лежала, дивлячись у темряву крізь сльози.
    Чим більше залишилося спогадів, тим складніше прийняти втрату. Але Вероніці залишився лише один спогад про її дитину, яка так і не народилася. У пам’яті залишилося маленьке не повністю сформоване тільце в калюжі крові. І коли єдиний спогад настільки трагічний, то більше не залишається нічого здатного принести полегшення. Почуття провини посилює біль, адже себе обдурити неможливо. І пам’ять перетворює пережите в кошмар, з якого немає виходу.
    Прийшов ранок, і світло наповнило кімнату Ангела. Вероніка прокинулася від дитячого плачу. Вона встала і підійшла до дитячого ліжка в кутку, де ще напередодні стояло крісло. Немовля в ній виглядало дивно, на дуже великій голові не повністю сформувалися ніс і вуха. Жінка взяла його на руки й прошепотіла:
    — Не плач малюк, не плач мій Ангел, я тепер з тобою. Ти напевно голодний?
    Вероніка розстебнула сорочку й оголила груди. Попри те, що груди трохи збільшилися, молока в них не було. Але цьому немовляті не потрібно молоко. Воно відкрило рота з одним гострим і тонких, як голка, іклом. Жінка піднесла дитину до грудей, і немовля встромило ікло в її плоть і почало смоктати кров замість молока.
    — Тепер ми будемо разом, мій Ангеле...- прошепотіла Вероніка.

  Время приёма: 16:52 18.03.2020