07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Нет судейского бюллетеня

Автор: Богуславець Софія Количество символов: 16071
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq031 Присмак імли


    Андрійко знову їхав один: Мишко заприсягався, що нарешті піде таки до школи, але, мабуть, щось пішло не так. Різке скрипіння шин – автобус саме зупинився й до салону з галасом увійшли старшокласники. Андрійкові здавалося, що вони ніби з’явилися нізвідки, з-за темно-сірої завіси густого туману. Йому це подобалося. Автобус рушив далі. За вікном пробігали поодинокі дерева. Своїми крючкуватими довгими пальцями вони намагалися зачепити автобус. А далі все тонуло в сірій, місцями білосніжній масі. Лише де-не-де видно гілки, які ніби руки потопельників вигулькували у цьому морі. Не було видно навіть краю горизонту – усе розмивалося, наче необережний мазок акварелі на мокрому папері. По телевізору таку аномалію якось дуже розумно називали, але для Андрійка це було простіше: уже кілька днів усе огортав туман. Автобусом добряче трясонуло – вони продовжували їхати до школи, оминаючи ліс. Щоразу, коли виїжджали на цю подобу дороги, яка ще кілька кілометрів петляла поміж гущавинами, Мишко починав розповідав різні дивні історії. Переважно всі вони були про звіра, що часто бродить тутешніми лісами. Потім хлопчик якось кумедно завивав на весь автобус – це забавляло старшокласників і нервувало водія, який погрожував викинути «цього паскудника» з автобуса, «і хай потом сам пензлює, куди йому там треба». Самого Андрійка це смішило. Кумедною йому здавалася й історія про одноокого монстра – Мишко часто тільки й про те торочив, змушуючи менших нервово соватися на сидіннях, а старших – глузувати. Ага, звісно, циклоп тут, у нас, у лісі. Персі Джексона передивився, чи що? Андрійко вкотре важко зітхнув. Без Мишка йому було доволі нудно як у школі, так і взагалі. Вони їхали далі, шум дерев, тихе завивання вітру, гуркіт автобуса, гамір дітей – усе змішалося й злилося в суцільний звук, що набивав вуха ніби ватою. Різкий поштовх змусив Андрійка прокинутися. Він роззирнувся, намагаючись зрозуміти, що його збентежило. Школярі й далі продовжували собі про щось перемовлятися. Салон раз у раз вибухав сміхом. Андрійко поглянув уперед і завважив, що водія не було в кабіні. Дехто підвівся і з розтуленим від цікавості ротом намагався щось угледіти через вікно. Хлопчик і собі притулився до шибки. Вони не бачили самого водія. Тільки чули якесь гупання десь спереду автобуса, а потім до них долинули якісь слова – схоже, чоловік розмовляв по телефону. Через деякий час водій знову вигулькнув у своїй кабіні й обернувся до школярів: - Хлопчики й дівчатка, діло – труба, – сказав він, хоча не всі второпали, що саме відбулося. Водій мовчки проте доволі красномовно дав зрозуміти, що автобус далі не їде – він відчинив двері. Усі, хто був у салоні, слухняно повиходили і скупчилися на узбіччі. Малі виглядали беззахисними, ніби курчата, що враз вигубили маму з поля зору. Старшокласники продовжували гиготіти й лякали дітлахів, мовляв, не розслабляємося. Андрійко тільки закотив очі, коли його хтось жартома штурхнув у бік, а тоді зрештою і сам захихотів. Водій ще повозився з дверима, тоді вийшов до дітей, тримаючи в руках свою торбу й ліхтарика. - Так, дітвора, усі за мною. - Ви нас відведете додому? – перепитав хтось із натовпу. Водій лишень насмішкувато поглянув на того розумника, деякі захихотіли. - Ага, мрій далі. Я відведу вас до школи. Пішли. На цих словах він увімкнув ліхтарика. Дітвора на чолі з водієм упевнено продиралися через хащі, гучно хрустячи гілками та опалим листям. Дехто засвітив і свого ліхтарика. Андрійкові аж захопило дух. Ну нарешті щось цікаве за весь цей час. Дурник той Мишко, що зі своїми болячками пропускає школу саме сьогодні. Андрійко продовжував далі йти крізь хащі. Дивився собі під ноги, щоб укотре не перечепитися через корені дерев або численні пагорбки. Попереду себе чув кроки та хрускоти натовпу. Хтось почав завивати пісню, а вже за мить до химерного дитячого голосіння приєднався й бас водія. Крутяк! Андрійко підвів голову і задивився на дерева, що отак просто зникали десь там у сірій млі. Ніби не було нічого, за що треба перейматися – ніякої тобі школи, набридливих уроків, Галі, яка чогось чіплялася до нього мало чи не на кожній перерві. Пісня продовжувала лунати, здавалося, навіть дерева (чи принаймні те, що зникало у тумані вгорі) із своїми навислими руками повільно хиталися у такт мелодії туди-сюди. Ніби виконували ритуальний танок. Хлопчик раптом подумав, що це цілком той антураж, що так пасує до історій Мишка. Бракувало хіба що його завивання, як тоді, в автобусі. Андрійко отямився тоді, коли пісня затихла. Він роззирнувся, але навколо його оточував лише сірий туман. Десь попереду вчувався хрускіт гілок, і хлопчик поспішив туди. Здається, він пробіг уже достатньо, щоб урешті когось зустріти, проте ніхто не поспішав виринати із мороку імли. Андрійко зупинився й гарячково роззирнувся, намагаючись зрозуміти, де опинився. Проте зробити це, коли навколо туман, було доволі складно. Тиша. Несподівано він вловив якийсь звук. - Агов? – здавалося, морок швидко поглинув його вигук, так, ніби хлопчик несподівано опинився замкнений у чотирьох стінах. Нікого. Андрійко навіть сам увімкнув ліхтарика на своєму телефоні. Світло слабо пронизувало туман і відразу розсіювалося. Хрускіт гілок. Хтось наближався. Андрійко різко метнувся у той бік, звідки почув звуки. Уже близько, проте як не намагався, хлопчик не міг розгледіти силует людини, який очікував уже побачити перед собою. Ще трохи і… раптом він побачив їжака. Той упевнено шурхотів далі, ніби не помічаючи Андрійка, а сам хлопчик різко відскочив назад і вперся рюкзаком у стовбур дерева. Серце з неймовірною швидкістю забилося, ніби перелякана пташка, уже готова вистрибнути з грудної клітки. Трохи постоявши так, він урешті оговтався. От же страхопуд! Треба йти – байдуже куди. Головне – не стояти на місці. Туман ще довго не розсіюватиметься, хоча довкола трохи просвітліло. Андрійко зробив кілька кроків, коли знову почув якийсь невиразний звук. Зупинився, щоб переконатися, чи це йому не здалося. І справді, пролунало щось схоже на «ов» чи «агов». Хлопчик гукнув ще раз, а тоді роззирнувся. Він побачив десь далеко світло. Нарешті! Побіг туди й, перечепившись через корінь, полетів у якийсь неглибокий яр. Не встиг як слід зрозуміти, що відбувається, та витягнув перед собою руки – тепер вони були повністю у грязюці та в дрібних подряпинах, здається, праву долоню він навіть забив об якийсь камінь. Потерши зап’ястя, обтрусившись, Андрійко підвівся і почав видиратися з яру. Йому не здалося – прямо, пробиваючись через сіру масу, маячіло світло. Здавалося, що воно на мить мигнуло, ніби людина, що тримає ліхтарика, раптом вирішила вимкнути його. Андрійко сприйняв це як сигнал, що варто поквапитися, його вже знайшли і чекають. Хлопчик поспішив підвестися й уже побіг до світла. Гілки під ногами хрустіли неприродно голосно, Андрійко вже поспішав до порятунку, як раптом зупинився. Крім власного важкого дихання він почув ще дещо – тихе хрипіння. Здається, людина там, навпроти, теж бігла. Хоча цей звук йому навіяв інші спогади: ось він улітку, сидячи на чужій яблуні, заскочений на гарячому, боявся злізти, знаючи, що там, унизу, вже чекає чужий сторожовий пес – чув його гарчання. Такий самий звук долинав і зараз – Андрійка аж пересмикнуло від неприємного спогаду. Світло вже трішки наблизилося, гарчання гучнішало. Та тепер хлопчик не був упевнений, що то було проміння від ліхтарика. - Песиголовець, – раптова здогадка пронизала свідомість. Світло блимнуло, ніби повіка, тепер слабо, але все ж проглядався маленька чорна зіниця. Ось воно – живе втілення Мишкових історій. Андрійко тільки поворушив губами, навіть не промовив самого слова, але це послужило знаком, і невідома істота почала наближатися. Його єдине око збільшувалося, яскравішало, всотувало свою потенційну жертву. Андрійко рвучко метнувся вбік і побіг. Чув як позаду щось свиснуло – песиголовець, схоже, стрибнув уперед, а тепер погнався за ним. У голові пульсувала одна єдина думка: «Від нього не втечеш». Позаду хлопчик уже чув, як могутні лапи песиголовця загрібають землю, гілки страшно хрускотіли, відбиваючись від невидимої стіни туману й у стократ відлунюючись в Андрійкових вухах. Метнувшись до одного з дерев, він блискавично вхопився і вискочив на гілку, поліз вище. Знизу до хлопчика долинало вже обурливе гарчання, що ще раз нагадало йому пса з того літнього дня, коли вони з компанією вирішили набрати сусідських яблук. «Хоч би цей не вмів лазити по деревах», подумав Андрійко, видершись на пристойну висоту. Він зважився поглянути вниз, і йому перехопило подих. Цілі два ряди гострих зубищ клацнули недалеко від ноги Андрійка. Песиголовець упевнено тримався за гілки кігтястими лапами і намагався дістати хлопчика. Велике жовте око водночас і лякало, і заворожувало. Так і хотілося забутися, відпусти все, що тримало, і впасти в обійми цього світла – єдиної яскравої плями у сірому тумані. Хлопчик зважився і відпустив – поки що, це був його рюкзак. Андрійко спробував зацідити ним в око песиголовця, проте велика щелепа потвори спритно вхопила рюкзак і взялася метати ним у різні боки. Хлопчик піддався ще одній божевільній думці: відпустив гілку і стрибнув. Уже коли каменем летів униз повз потвору, Андрійко намагався ухопитися за якусь гілку, щоб бодай якось полегшити падіння. Песиголовець угорі жбурнув його рюкзак, він глухо впав десь біля іншого дерева. Хлопчик хапався за віття, але вони вперто висковзували з його долонь. На льоту він боляче зачепився спиною за одну з гілок. Хребет пронизав раптовий жар, що змусив Андрійка рвучко витягнути руки. Майже перед землею він учепився за гілку і на мить повис на ній. Не гаючи часу, хлопчик швидко скочив на долівку і, перечіпаючись і корчачись від болю, побіг далі. Він уже не розумів, куди треба рухатися – тільки би подалі від цього потвориська. Андрійко чув, як позаду щось важко гепнуло. Мить – і гарчання песиголовця почало гучнішати, він наближався. Хлопчик виграв трохи часу, але не знав що робити далі. Він пам’ятав, що відбіг недалеко від яру, у який упав ще перед цією фатальною зустріччю. Тепер Андрійко лишень сподівався, що не натикнеться на той схил знову, бо тоді справді не зможе втекти. Спина озивалася пронизливим болем, ноги запліталися. Хлопчик не міг ні про що інше думати, окрім як про песиголовця, що вже важко дихав йому у потилицю. Здавалося, Андрійко навіть бачив свою тінь попереду: густий сірий туман служив полотном для показу фільмів, а око потвори – своєрідним прожектором. Що ж, непогана думка перед тим, як бути роздертим на клапті та з’їденим. І… хлопчик укотре перечепився й упав. Прямо у яр. Цього разу йому здалося, що котився він довше. Перед очима миготіли то його потріпана куртка, то брудні коліна і чорні капці, які тепер були повністю в болоті. Хлопчик ще кілька разів перекотився, поки не гепнувся на спину. Тепер біль кольнув у тім’ї. Андрійко вже не мав сили підводитися і просто лежав, відчуваючи під головою щось тверде. Він ще бачив перед собою гігантське жовте око, що виринало з імли. А тоді хлопчик просто зажмурився і видихнув. Тепер він, здається, розумів усі ті жартики про миті, коли все життя пробігає перед очима. Андрійко ще раз згадав, як із хлопцями втікав від сусіда і його пса, притискаючи до грудей щойно зірвані яблука, деякі вони пожбурювали вже на бігу. Хоч і як тоді було страшно, але потім вони реготали, як ненормальні. Тоді з ним був і Мишко. Згадав, як вони мололи якусь дурню дівчатам, а потім самі ж сміялися зі сказаного. Хлопцям здавалося то кумедним. Ще би, подібних компліментів ніхто не зміг би вигадати. А дівчата тоді дивилися на них, як на благих. Андрійко ще довго лежав так просто, усміхаючись сам до себе, забувши про все на світі. І хто знає, скільки б так тривало, але йому раптом стало нестерпно холодно. Хлопчик відчув, що може нарешті підвестися. Біль у голові поволі минав, але все ще пульсував. Андрійка огорнула така відчайдушна й наївна думка, що він хоче додому. Просто зараз. Сівши, хлопчик потер тім’я і роззирнувся. Навколо було наче тихо, далеко десь каркала ворона. Здається, щось відбувалося. Тільки от що? Хлопчик повільно підвівся й оглянув себе: куртка роздерта, штани й капці в болоті. Та й сам, мабуть, не кращий. Ото вхопить від матері. Сяк так обтріпавшись, почав дертися яром. Не міг позбутися нав’язливого питання, що ж змусило його сюди залізти. що чомусь усе ж заліз сюди. Глибоко вдихнувши, подумав про одне – додому. Андрійко довго шкандибав лісом. Вірив, що кудись та й вийде – не вічність же тут блукати. Сіра маса липла до рукавів куртки, коміра, ніби тягнула назад. Шкутильгаючи, хлопчик повільно продовжував іти, гучно хрустячи гілками, обережно оминаючи коріння дерев, невеликі пагорбки. Нарешті він вийшов ніби на рівнішу галявину, коли раптом побачив… світло. Андійко не встиг навіть видихнути. Він усе пригадав. Песиголовець стояв ще далеко. Тихе гарчання. Яскраве кругле жовте очисько, хлопчик на такій відстані ще не бачив маленької чорної зіниці. Але от звір почав упевнено наближатися, додаючи темпу. Андрійко думав, що втік від нього. Але вони зустрілися знову. Ну от і все. Хлопчик уже не мав сили тікати. Та й куди? Він просто заціпенів, наївно сподіваючись, що все минеться, як першого разу. Але досвіченні мисливці спершу граються зі своєю жертвою перед тим, як остаточно її злапати. Андрійко чув, як звір м’яко ступає до нього, як він гарчить. Усе ближче й ближче. Жовтизна ока розтинала сірий туман. Хлопчик ніби раптово прокинувся. Невже все закінчиться так просто? Ноги були ватяними, але він спромігся відступити ще на кілька кроків назад. Жовте очисько вирізало образ своєї маленької жертви з туману. Й от світло вже повністю засліпило його, ревіння оглушувало. Андрійко витягнув перед собою руку, щоби якось захистися від цього яскравого ока-прожектора. Він удихнув і... почув пронизливий виск. Хлопчик не розумів, чи це він так кричав, але звук боляче різав по вухах. Гарчання не стихало. Андрійкові здалося, що він зараз упаде. - Гей, малий, що ти в біса..! – крикнув хтось недалеко, а потім несподівано в його голосі залунали нотки невпевненості: - Андрійку? Продовжуючи тримаючи руку перед обличчям, він спробував роздивитися те, що зупинилося попереду. Біля нього вже присів чоловік. - Андрію! – вигукнув ще хтось із машини. Цей голос він упізнав. Придивившись, хлопчик побачив Мишка, який, повиснувши на дверцятах машини, радісно махав йому. - Михайле, ану бігом у машину! Не чув, що лікар казав? Андрійко тільки тепер зауважив чоловіка, що вже присів біля нього дядько Коля – батько його друга. Перед самим Андрійком стояла старенька «Нива», у якої горіла лишень одна фара. Хлопчик судомно видихнув і помітив, що чоловік якось критично його розглядає. Так, певне вигляд зараз у нього справді не дуже. - Так, бігом у машину, – це вже дядько Коля говорив до Андрійка. Хлопчик відчув його долоню на своєму плечі. Чоловік тихе пробубонів до себе щось на кшталт «де ж тебе чорти носили, салаго…» а тоді вже біля машини почав заганяти Мишка: - Дверці мені не чіпай! Артист… Поки Андрійко примощувався на сидіння біля свого друга, дядько Коля знову обійшов «Ниву». Він кілька разів погупав по темній фарі, після чого вона все ж загорілася. - Ік бісовій матері, утретє за цей тиждень, – пробурмотів він до себе. - Слухай прикол, – ляпотів Мишко, коли вони вже їхали. За вікном пробігали поодинокі дерева й губилися у сірому морі. – Мій дід мені ще історій про песиголовця розповів… - О, починається, – пробурмотів за кермом дядько Коля, але дивлячись у дзеркало, підморгнув хлопцям. Андрійко мимоволі стрепенувся. - Песиголовець не живе у цьому лісі – він з’являється тільки на окремій місцині. Дідо вже не пам’ятає, де саме. Але мало ще бачити ту галявину, чи що там, – треба й подумати чи уявити його. Тоді песиголовець матеріалізується, – здавалося, що Мишко весь сяяв. Він штовхнув Андрійка ліктем у бік. – Ну, як тобі таке? - Та байки це все, – відверто насміхався дядько Коля, удивляючись у лобове скло. Поки Мишко сперечався з батьком, Андрійко поглянув у вікно. Сіра імла ще й досі оповивала ліс. Десь далеко, у глибині, хлопчик помітив світло. Велике кругле жовте око. Воно дивилося на нього.

  Время приёма: 15:09 17.03.2020