07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Автор: Христя Хмиз Количество символов: 17875
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq030 Коробка сірників


    

    Молодий екскурсовод Михайло Семенович монотонно розповідав і так усім відомі факти:
    – Цим тунелем одеські контрабандисти заносили до міста вантажі з торгових суден, власники яких не хотіли сплачувати мито в державну казну...
    Сьогоднішня група його дратувала: некерована орава другокласників. Створити щось подібне до порядку час від часу вдавалося класній керівничці. Але не надовго.
    – А що таке «тунель»?
    – А хто такі контрабандисти?
    – А чому тут темно і холодно?
    – А тут є привиди?
    Питання сипалися, як з дірявого пакету з насінням, і не потребували відповіді. Але виводили Михайла з рівноваги.
    Він ненавидів ці вимушені акти заробляння грошей через галасливий натовп, байдужість слухачів і перелік обов’язкових «локацій» на маршруті. Навіть цей підвал на Гаванній у будинку, де колись жили його предки, не входив до обов’язкової програми екскурсії. І, заводячи сюди чергову групу, Михайло відчував внутрішню перемогу, наче зробив щось заборонене – і це зійшло з рук. Але все одно дратувався, бо більше за все студент-історик полюбляв копирсатися в старих бібліотечних книжках і архівних теках. Саме в архіві він натрапив на книгу, яку давно шукав. І тепер весь горів від передчуття невідомого. Нарешті з’явився шанс відкрити давню таємницю прапрадіда... Але великим ученим і першовідкривачам також потрібно щось їсти. І бажано щодня.
    Михайло зітхнув і продовжив екскурсію:
    – Підземелля відкрили для відвідування лише цього року. Воно є частиною засипаних катакомб, що колись вели в торговий порт і використовувалися контрабандистами, – на одній ноті видав екскурсовод.
    І додав іронічно:
    – І зараз тут немає ані привидів, ані шляху до моря.
    – А мій татко розповідав, що існує скарб контрабандистів – гора золота і прикрас. Але його так сховали, що ніхто не може знайти. Потрібно мати мапу підземелля. Або якісь таємні вказівні знаки...
    Михайло скривився, але в грудях мимовільно затисло подих.
    – Це байки. Багато років цей скарб шукають. Але ніхто досі не знайшов.
     
    ***
    Його прапрадід Мойсей, на честь якого більше двадцяти років тому хлопець отримав ім’я, дослухав нудну промову нащадка, згорнув самокрутку і повільно виплив в один з бокових коридорів підземелля. Факт його перебування тут повністю спростовував переконання в неіснуванні привидів, як і неможливості виходу тунелю до моря.
    Мойсей присів на камінь і завмер, прислухаючись до шепоту хвиль. Море сьогодні було напрочуд спокійним. До ніг підійшов чорний кіт, привидів він прекрасно бачив і зовсім не боявся.
    – Гарний хлопчик, – почухуючи кота за вухом, Мойсей занурився в спогади.
    Усе земне життя він займався небезпечною справою, маючи потяг до ризику і подекуди порушуючи закон. Для нього не існувало заборон і кордонів. Про Мойсея розповідали, що він може дістати все, що завгодно – корону англійської королеви, живого пінгвіна і навіть горщик лепреконського золота. Але замовлення все більше стосувалися ямайського рому та французького коньяку. То й він нічим не гребував. Головне, щоб родина жила в достатку. Все ж таки шестеро дітей – чотири доньки-красуні і двоє синів. Старший вчився у Віденському університеті, чим Мойсей дуже пишався.
    Уявлення про достаток у Мойсея були досить специфічні, бо на врятування від голодної смерті, як він усім казав, це походило мало. Сусіди заздрили статкам і час від часу доносили на нього в поліцейський відділок через незаконні доходи, називаючи бандитом і контрабандистом. Але як не шукали місцеві жандарми цьому доказів – нічого не знаходили. І причиною фіаско спільних дій сусідів і поліції були зовсім не проблиски сумління чи поваги до влади в багатодітного батька, а щасливий випадок: одного разу, ховаючи у підвалі «врожай», Мойсей спіткнувся і потягнув за собою велику діжку з ромом, яка пробила в стіні величезну діру. Ця діра відкрила фартовому контрабандисту нові горизонти, що сягали портових складів і причалів. За заваленою стіною виявилася каменоломня, один з ходів якої вів до моря.
     
    ***
    Михайло сів подалі від поодиноких відвідувачів архіву і відкрив стару нотаріальну книгу, що зберігалася тут понад сто років. На кожній сторінці записи про угоди, домовленості, доручення, дарунки, заповіти. Гортав жорсткі сторінки і шукав знайомі прізвища. Знайшов згадку про купівлю будинку на Гаванній, про ділові угоди прапрадіда, але того, на що сподівався, ніяк не траплялося. І лише на передостанній сторінці мало не прогледів очікуваний документ. Заповіт! Те, що шукав усі ці роки...
    Легендарний скарб контрабандистів шукало півміста котре десятиліття. Михайло особисто перекопав підвал будинку, щойно зміг туди потрапити. Він організовував рейди з розчищення завалів у тунелі й пройшов галерею з металошукачем, але так і не знайшов вихід до моря. Він знав, що раніше це намагалися зробити сотні охочих до чужого золота – фахівців і початківців. Але це не зупиняло хлопця. Його сильним місцем був науковий підхід. І Михайло засів за документи, переглядаючи стоси старих газет та архівних книг.
    Прозора тінь нахилилася над плечем юнака: прапрадід ним пишався, бо наполегливість була їхньою спадковою рисою.
    – Чи можна відксерити ці два аркуші? – Михайло тримав тремтячими руками розгорнуту нотаріальну книгу.
    – Старі документи копіювати заборонено, тому що електричне світло шкодить старому паперу. Отже, це неможливо, – архівна працівниця була не в гуморі.
    Але Михайло не здавався:
    – Валентино Спиридонівно, ви ж знаєте, як мої дослідження важливі для науки!  А без допомоги я б не впорався, тому обов’язково присвячу вам свою першу монографію.
    Михайло дістав з кишені велику шоколадку з горіхами і поклав перед архівною дамою.
    – Моя улюблена! Усе ви пам’ятаєте...
    Усмішка змусила «архівну королеву» продемонструвати відсутність кількох передніх зубів. Горіхи дамі були давно протипоказані, але Михайло не збирався давати їй поради з піклування про здоров’я.  Його цікавило інше.
    – Ксерокс робити заборонено, – знову повторила Валентина Спиридонівна. – Але, – вона знову страшно посміхнулася, – можна сфотографувати потрібні сторінки. Тільки так, щоб інші відвідувачі не бачили...
    Удома Михайло роздрукував з телефону два аркуші, які лише швидко переглянув в архіві. Текст заповіту було складено за всіма правилами, але після довгих переліків рухомого і нерухомого майна, що прапрадід лишав своїм дітям і дружині, чітким почерком нотаріуса виведено: «Поховати мене під могильною плитою, що зберігається в підвалі, не змінюючи жодного слова і жодної літери в епітафії. Забороняю вказувати і дату моєї смерті».
    Михайло перечитував заповіт Мойсея знову і знову, шукаючи прихований зміст. А прапрадід був жартівником: це ж треба – тримати власну могильну плиту вдома за життя...
     
    ***
    Мойсей знав, що сховати золото, на яке перетворював усі свої збереження, дуже важко. Мурувати скарб у стіни чи ховати в підлозі він не збирався: таке лише лінивий не знайде. Спочатку думав прокопати хід у тунелі й засипати скарб там, але була велика небезпека втратити все під кам’яними завалами.
    Сидячи на своєму улюбленому камені на березі моря і скурюючи одну за одною самокрутки, Мойсей напружено міркував. Почав накрапати дощ, замочивши коробку із сірниками. І він, не змігши прикурити, вилаявся та з пересердя кинув її під ноги, розчавивши вщент. Стоп! Ось воно! Підібравши залишки коробки й розкидані сірники, попрямував до ритуальної контори дальнього родича.
    – Соломоне, я хочу замовити для себе надгробок, щоб моя родина не переймалася такими дрібницями в разі моєї смерті.
    – Мойсею, ти смертельно хворий? Можливо, тобі поставили неправильний діагноз? Хочеш, я порекомендую тебе свого лікаря – Ізраїля Ароновича. Він поставив на ноги мого батька...
    – Соломоне, у твого батька було розтягнення м’язів, хоч він усім казав, що перелом. Звісно, його не важко було поставити на ноги.
    – Тоді Якова Давидовича, він врятував від смерті мого Додика...
    – Твій Додик менше б від дружини ходив наліво – не прийшлося б його рятувати від поганої хвороби.
    Соломон зробив вигляд, що образився, але природна цікавість і бажання заробити затулили це почуття.
    – Ти таки хворий, якщо вже обираєш собі лікаря і труну!
    – Я не хворий, – розлютився Мойсей, – це ти мені розповідаєш про свою хвору родину! Я цілком здоровий!
    – Тоді навіщо тобі надгробок?
    – Розумієш, Соломоне, я, як не дивно, не збираюся жити вічно. Рано чи пізно я помру.
    – Ми всі помремо, – філософськи вставив Соломон.
    – Отож... – вони помовчали. – Але ти ж знаєш, як я намагаюся убезпечити своїх рідних від зайвого клопоту. Для чого на них вішати ще й цей тягар – пошуки гідного могильного каменя? Я хочу сам про це подбати. І знайти такий, щоб мені не соромно було під ним лежати.
    – Мойсею, в тебе шестеро дітей. Невже ти гадаєш, що вони не здатні тебе гідно поховати?
    – Я люблю все продумувати заздалегідь. І взагалі – ти хочеш заробити? Бо я чув, що в старого Натана зараз сезонні знижки. Він буде радий допомогти.
    Останній аргумент остаточно переконав Соломона, що Мойсей смертельно хворий, бо хто в нормальному стані піде замовляти надгробний камінь до аматора і здирника Натана? І погодився виконати дивне замовлення родича.
    Камінь, який виглядав як суцільна гранітна плита, був, на прохання Мойсея, порожнім усередині і схожий на сірникову коробку: надгробок складався з двох частин, що входили одна в одну. А на лицевому боці замовник попросив викарбувати епітафію і лише дату народження поруч з іменем і прізвищем. Це Соломона вже не дивувало: звісно, хто ж за життя знає, коли помре? До того ж Мойсей накинув десять відсотків, щоб ніхто не ставив зайвих питань. Так чого ж обговорювати забаганки клієнтів?
    Надгробок, наповнений золотом, чекав свого часу у підвалі, відлякуючи випадкових відвідувачів. Дехто крутив пальцем біля скроні, дивуючись своєрідним планам Мойсея, але той на це не зважав.
    Незабаром на вакації мав приїхати старший син Мойше з навчання. До старшої дочки Хеви повадився ходити син аптекаря. Мойсей відчував, що справа йде до весілля. Здавалося, і бізнес розвивається активно, нічого не загрожує налагодженим схемам і домовленостям. Навіть бурхливі події, що вирували навколо його великої родини, не могли змінити настрою контрабандиста. Він не вірив у можливі погроми, що кровавою хвилею котилися по країні. Навіть коли на їхній вулиці запалали крамниці й склади, Мойсей усе ще сподівався вивести родину катакомбами до моря, якщо прийдуть до них...
    – Де ти, падло, золото ховаєш?
    – Стріляй жидів! Що ти з ними розмовляєш?
    – Гадаєш, не знаємо, скільки в тебе в мішках діамантів?
    – Віддай награбоване – залишимо в живих!
    Солдат вдарив Мойсея по обличчю. Інший потягнув до себе закляклу Хеву. З дитячої кімнати заплакали малі і почувся заспокійливий голос дружини.
    – Яка гарна жидівочка! Зараз побавимось усі разом!
    – А потім самі відшукаємо золото!
    Хева почала вириватися і заголосила. І Мойсей схопив зі столу ніж та кинувся на першого, хто торкнувся його дочки. З ножем він завжди був управним, і, певно, встиг би покласти всіх, а не лише цих двох, що вже здирали з Хеви сукню, і відчинити люк до підвалу. Але від дверей пролунав постріл. Хева зойкнула. А Мойсей впав на підлогу в тому місці, де під килимом ховався рятівний вихід у підвал і далі – до моря...
     
    ***
    Сімейну історію майбутній історик відновив давно: збирав по розповідях дальніх родичів, порівнював факти, знаходив згадки в документах. І те, що в квартирі на Гаванній на початку минулого століття оселилася велика родина Голдбергів, а будинок був куплений прапрадідом за не зовсім чесні гроші, також знав.
    Він з’ясував і те, що прапрадід заробляв контрабандою. З дитинства чуючи розповіді про легендарних господарів одеських катакомб, уявляв себе в бандані, з кинджалом за поясом, з люлькою в зубах у піні прибою. Його вабила романтика піратів і контрабандистів. Він і скарб почав шукати більше із цікавості, ніж заради збагачення. А згодом і не помітив, як захопився.
    Тепер він намагався знайти замовлений колись прапрадідом Мойсеєм надгробок, на якому стояла лише дата народження. Михайло обійшов усі цвинтарі, де збереглися поховання початку минулого століття. Шукав могильну плиту – гранітну чи мармурову – з прізвищем і лише однією датою – народження. Марно. Старі одеські кладовища давно знищені – і християнські, і єврейські. Хоч чергові ремонтні роботи в новостворених парках і вичавлювали на поверхню черепи, кістки і надгробки, але плити у дивний спосіб зникали на теренах заміських будинків нових господарів життя.
    Позаяк Михайло блукав між мармуровими фігурами плакальниць і кам’яними хрестами Другого міського цвинтаря. Хлопець намагався відшукати просту гранітну плиту зі знайомим прізвищем і однією датою.
    – Щось ти, хлопче, сюди зачастив... – сивий дідок подав голос з невеликої лавки поруч з дорогим пам’ятником з чорного мармуру.
    – Шукаю могилу прапрадіда. Сподіваюся, що його перепоховали тут, коли зруйнували цвинтар через дорогу, – і Михайло показав у бік колишнього єврейського кладовища.
    Старий уважно подивився на хлопця.
    – Звідти мало кого дозволили сюди перенести. Навряд чи знайдете. Хіба, що Ваш прапрадід був великим цабе. Але щось мені підказує, що це не так.
    Михайло у відповідь лише кивнув головою.
    – Я не сподівався знайти його поховання, але, можливо, надгробки перевезли на цей цвинтар... Проте вже минуло понад сорок років. Де їх шукати?..
    – Не скажіть... Не скажіть, юначе, – дід встав і підійшов ближче до Михайла. – У сімдесятих, коли той парк зробили, зруйнувавши на цвинтарі стіни і синагогу, кістки-то позакопували, а мармурові й гранітні плити зберегли. Звозили їх на склади на Чубаївці. Я тоді молодим був, добре все пам’ятаю. І як меморіальні дошки революційним діячам з тих плит виготовляли, і як столи музейні майстрували, і як двори мостили. Багато хто і не знає, що по тих плитах ходить чи на них пише або навіть їсть. Такі часи були...
    – Тоді марно шукати...
    – Усе марнота в нашому світі. Проте не варто кидати своїх пошуків... Є тут одне місце – ходімо покажу.
    І дід, повільно ступаючи і спираючись на палицю, потягнув Михайла в дальній кут цвинтарю, де все поросло великими деревами.
    Тут хлопець ніколи не бував. Та й чого сюди ходити? Суцільні християнські могили. Переважно заможних людей. Навіть написи про це свідчать: директор, професор, композитор, письменник... Хіба на тому світі це важливо?
    – Придивіться уважно до цих надгробків! – дід показав на вишикувані в один ряд чорні пам’ятники.
    Михайло наблизився, але нічого не побачив.
    – Звичайні радянські поховання. Що тут незвичного?
    – Та не з цього боку!
    Михайло без особливого бажання нахилився і не повірив своїм очам: на звороті пам’ятника викарбувана напівстерта, але все ще видна, шестикутна зірка.
    – Не може бути! Як ви про це дізналися?
    Ніхто не відповів. У запущеній частині кладовища Михайло був один.
    За місяць хлопець перевірив уже понад півсотні могильних плит зі старого єврейського цвинтаря. Із затертими і зафарбованими написами вони слугували новим господарям, але зберігали в собі пам’ять про тих, для кого були поставлені турботливими родичами. Але того надгробку, що хлопець шукав, ніде не було.
    – Подивись під ноги, книжний черв’яче! – обурювався Мойсей, спостерігаючи за цим безглуздим процесом пошуків.
    Уже кілька місяців він приходив сюди разом з Михайлом і намагався подати якийсь знак. Зараз старий прозорою тінню лежав на старій гранітній брилі, що колись стояла у підвалі будинку на Гаванній в очікуванні свого часу, і тримав у руках самокрутку.
    – Підійди нарешті до мене! Невже ти не розумієш, що плити могли не лише поставити, а й покласти?
    Але хлопець цих німих благань не чув. Він розшукав майже всі надгробки, перенесені свого часу зі зруйнованого єврейського цвинтаря. Згодом почав ретельно записувати відомості про кожного, відновлюючи стерті літери, відшкрябуючи старий бруд і фарбу. В архівних документах знаходив інформацію про тих, до кого вже не прийдуть нащадки. Його особистий архів поповнювався кожного дня.
    Михайло втомився і присів поруч з Мойсеєм. Прапрадід навіть посунувся від здивування і впустив самокрутку, яка зашурхотіла в старому листі й загубилася у траві.
    – Ящірка!
    Хлопець нахилився, щоб впіймати полохливого цвинтарного мешканця. Але замість смарагдових нерухомих очей побачив зеленавий край старого каменю і написи на ідиші. Навіть не затерті.
    – Нарешті! – Мойсей жартома штовхнув праправнука. Але той, звісно, нічого не відчув.
    Ще кілька днів знадобилося, щоб перегорнути величезну брилу і знайти те, що Михайло вже вважав красивою легендою. Як і очікував: прізвище, ім’я, дата народження. І епітафія: «Лишаю марноту і здобутки земного життя в цьому камені, а під ним на мене чекає життя вічне».
    Уже вдома, роздивляючись фотографії напису на брилі, Михайло розсміявся вголос. Невже ніхто не здогадався пошукати «здобутки земного життя» старого контрабандиста в самому надгробку? Це ж навіть не підказка, а дороговказ! Наступного дня хлопець прийшов на цвинтар з інструментами.
    Він довго шукав прихований механізм, хвіртку чи таємну скриню у суцільному на перший погляд камені. «Але ж має бути якась проста розгадка!» Михайло відчував, що його прапрадід не міг просто замурувати скарб у камені. Не такий був старий контрабандист, щоб не лишити запасний вихід. І міркуючи над цим, вирішив виправити історичну помилку і вибити на надгробку рік смерті Мойсея. Робота тривала повільно, але незабаром з’явилися цифри в потрібному місці – 1905... Тут усередині брили щось скрипнуло, і внизу надгробка висунувся внутрішній короб, як у сірниковій коробці. Мойсей, який уважно спостерігав за роботою праправнука, встав, посміхнувся, помахав рукою – і розчинився у повітрі. Його вічне життя добігло кінця...
     
    ***
    За кілька місяців молодий історик Михайло Михайлович Гольдберг гортав сторінки сигнального примірника своєї першої книги, виданої власним коштом. Він уже мав замовлення на неї з різних країн. Але архів ще не був опрацьований навіть наполовину...
    Але Михайло не хвилювався. Тепер не потрібно проводити екскурсії галасливим школярам і відповідати на питання про скарб контрабандиста. Цей скарб у вигляді товстого тому з ароматом типографської фарби мав на обкладинці фотографію старого надгробка з однією датою – датою народження.
    
    

  Время приёма: 15:02 17.03.2020