07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Автор: Сокира Количество символов: 39630
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq004 Сорочий пагорб


    1.
    Осінній ліс – найгарніше місце на світі.
    Це Славкове особисте казкове царство. Він нишком навідується сюди щонеділі зранку, коли не треба йти до школи.
    Під склепінням каштанового листя панують помаранчеві сутінки – ніби висвічує інопланетне сонце. Червоне плетиво дикого винограду видирається на кленові стовбури, наче багатоголовий дракон, і хижо розчепірює лапи-пагони.
    Чи справді це лише виноград? Може, таки чудовисько?..
    Ліс таємничо шепотить – то потріскують колючі зеленушки, з яких подеколи з тихим стукотом падають блискучі стиглі каштани. Різнобарвне листя відривається від гілочок і, примхливо кружляючи, спадає на строкатий листяний килим. Голосно шурхотять клени, і дедалі більше здається, що їхній шерех складається в слова.
    Що там кажуть дерева?
    «Обереж-жно, хлопч-че… ворог-г-и…зас-с-ідка…»
     Це не справжнє полювання, а гра, проте серце починає калатати частіше й гучніше. Пучки міцніше стискають замашну палицю.
    На кого він полює? Славко і сам не знає. Але, напевне, у лісі ховаються орки, тролі й інші почвари. Небезпечні створіння, що просочуються крізь кордони між світами. І до них треба підкрастися першим. До того, як вони вбачать і вполюють тебе...
    Славко нікому не каже про свої самотні походи до лісу. Адже ніхто не зрозуміє, нащо йому це. Іншим хлопцям аби галасувати й ганяти м’яча. А якщо дізнаються батьки, то заборонять. Скажуть – нема чого швендяти казна-де, і годі вже читати стільки фантастики…
    Вгорі раптом голосно стрекоче сорока. Славко аж здригається й присідає.
    Овва, онде вона – низенько, майже над головою. Уважно його роздивляється, схиляючи голівку з гострим дзьобом і блискучими чорними перлинками очей. А тоді спурхує й неквапно перелітає на іншу гілку. Сідає, обертається. Знову поглядає на нього й чітко промовляє: «Ке-ке-кре-кер-р-р!»
    Ніби справді розмовляє! Кудись кличе? То гайда!..
    Славко випростується й прямує за сорокою, що перепурхує з дерева на дерево. Щосили намагається не відстати. Проте сорока не квапиться, пурхає собі та й пурхає. Часом крекоче і з цікавістю позирає на хлопчика, що йде за нею. Але не полохається.
    
    Аж раптом Славко зупиняється і наче вигулькує зі сну.
    Ошелешено роззирається – і розуміє, що минуло багато часу, а він у гонитві за сорокою надто захопився. Зазвичай пильнував, аби не заблукати: визначав напрямок, запам’ятовував прикмети. Та тепер, здається, загубився.
    Здебільшого він орієнтувався за сонцем – навчився, читаючи книжки. Але допоки бігав за сорокою, сонце зникло. Небо стало біле, наче порцелянова тарілка, і навіть не видно, де за хмарами ховається сонячна пляма. Незрозуміло, куди йти далі. У цій частині лісу він ніколи не бував.
    Славкові стає трохи лячно. Адже ліс величезний! Та, кажуть, у лісі пропадає лише той, хто злякався, а він не боїться. Треба лише йти просто, а там трапиться стежка або просіка.
    Він чимчикує між дерев, обходить густі, ще зелені парості – і раптом клякне. Бо чує дивне хекання, а наступної миті бачить просто перед собою людину. Чоловіка.
    Зустріти чужого чоловіка у лісі не завжди безпечно. Добре, що той стоїть майже спиною й не чує тихих кроків. Славко швидко ховається за товстим стовбуром явора, й обережно звідти визирає.
    Але чоловік, схоже, не є небезпечним, бо заклопотаний власною справою – тренуванням. І тренується так цікаво й незвично, що зрештою Славко забуває про обережність. Висувається з-за дерева й дивиться, роззявивши рота.
    Тепер видно, шо це парубок, років зо двадцять п’ять. Невисокий, але дужий. Це добре помітно, бо на ньому обмаль одягу: самі штани і широкий шкіряний пояс на залізних застібках. А тулуб голий, хоч зараз і холодно. Он Славко у куртці, і аж ніяк не спекотно. Проте спортсмени – вони такі, загартовані.
    Втім, штани у молодика не спортивні. Радше шаровари – але не кольорові й широкі, як у кіно, а сірі й трохи вужчі. Голова голена, з довгою чуприною, закинутою за вухо, а на ногах м’які шкіряні чобітки.
    Ні, це не звичайний спортсмен. Певно, «реконструктор». Славко таких бачив на міських святах: вони показували, як вправлятися з шаблею, списом, булавою й іншою старовинною козацькою зброєю. І цей ніби справжній козак, ще й із шаблею. А виробляє нею таке!..
    Спостерігаючи за козаком, Славко аж клякне від захвату. Парубок стрибає по галяві так швидко, шо часом перетворюється на розмиту пляму – лише чутно уривчастий посвист леза, що стрімко розсікає повітря. Довкола спорхує жовте й червоне листя, наче від повіву вітру – і розлітається навсібіч під лезом шаблі. Славко аж змигує: якоїсь миті йому здалося, що під плямами листя ховаються примарні, темні постаті, і зброя розсікає їх на шмаття…
    Але нарешті шабля уповільнює рух. Козак зупиняється, опускає долу правицю у шкіряному напульснику. Тепер стає видно, що лезо шаблі не рівне, як на малюнках, а розширене й потовщене ближче до гостряка. Аж виглядає трохи незграбно. І ще – метал майже не блищить, наче вичовганий.
    А наступної миті молодик повертає голову і дивиться просто на Славка. Посміхається й весело підморгує.
    
    Славко злякано сахається, ладний тікати. Проте козак віддихується і, не зважаючи на нього, повертається до тренування. Перекидає шаблю у ліву руку і починає поволі нею крутити, наче розминаючи м’язи. Довге лезо малює у повітрі вісімки – збоку, спереду, ззаду…
    Славко висувається з-за дерева, спостерігаючи за рухом шаблі. Овва! Коли вони з хлопцями грали у джедаїв, то теж вимахували дрюками. Але насправді – ти ба! – рука з шаблею мусить рухатися інакше. Схоже, козак знається, як треба по-справжньому!
    Цікаво й собі спробувати!
    Славко смілішає й вилізає з-за дерева. Бере свою палицю, наче шаблю, і намагається повторити те, що робить парубок.
    Козак помічає це й знову усміхається. Але бачить, що у Славка виходить не дуже. Уповільнює рух, киває – мовляв, дивись уважніше! – і показує, як треба. Неквапно, аби було добре зрозуміло.
    Славко аж пітніє від напруги, але зрештою «вісімка» в нього виходить. І збоку, і спереду… Козак схвально киває – мовляв, молодець. А тоді показує удар руба згори униз – так, що шабля аж свистить. Підморгує – ану, спробуй!
    Оце вже складніше. Махнути можна, але виходить кострубато, і ніякого посвисту. Козак хитає головою й показує ще раз, вже повільно. Як треба повертати лікоть, як – плече й тулуб. Знову киває – а ну?
    Незабаром у Славка починає боліти й терпнути геть усе – руки, плечі, й спина. Ти ба, це не так легко – махати шаблею, навіть коли це палиця. Але невдовзі рухи стають різкішими, і коли дрюк раптом висвистує у повітрі – він аж не вірить власним вухам. Гадав, що так свистіти може лише шабля! А козак схвально посміхається і зводить догори стиснутого кулака – молодець!
    Але вправлятися далі сили вже нема, та й, мабуть, час додому. Ще б знати, як вийти з цього лісу!
    Втім, молодик напевне знає.
    - Е-е… перепрошую… а куди йти до міста?
    Козак насмішкувато вигинає чорну брову, розвертається й показує шаблею напрямок. Навдивовижу небалакучий хлопець. За весь час не промовив ані слова. Але й так усе зрозуміло.
    - Дякую! На все добре!
    Козак дружньо махає рукою й повертається до наступних вправ.
    Ліс шерхотить довкола Славка, наче щось таємниче нашіптує. Спочатку навіть незрозуміло, куди саме він простує. Та коли повертає за дуб з обламаною верхівкою, між кущів вигулькує стежина.
    Славко полегшено зітхає. Отепер не заблукає!
    Та раптом над головою щось знову голосно пурхає. Він озирається й бачить сороку, що сіла на гілку дуба й пантрує за ним згори.
    Чи це та сама сорока, за якою він біг, або інша?
    Славко посміхається й махає сороці рукою, а тоді обертається й біжить стежкою. Вже не помічаючи, як птах пильно дивиться йому услід.
    
    Протягом наступного тижня Славко почувається якось дивно. М’язи болять після недільних вправ, але в них ніби з’явилася неабияка сила. Може, то просто через тренування? Але йому шкода втрачати це приємне і незвичне відчуття. Тому щодня увечері, коли батьки дивляться телевізор – нишком виходить на обійстя, витягає зі схованки палицю й ретельно повторює усі вивчені вправи. Аби не забути. І радіє, коли дрюк раз за разом видає пружний посвист.
    А зранку у неділю знову біжить до лісу. Вже новим маршрутом – стежкою до дуба з обламаною верхівкою, і навкоси через ліс. Головна прикмета – що від дуба треба йти на пагорб невеличким схилом. Але онде неподалік кряче сорока, а далі крізь шерех листя долинає знайомий посвист шаблі.
    Козак дружньо усміхається Славкові, як старому приятелеві. Махає рукою – мовляв, ставай отам і знімай куртку. Вкладає шаблю у піхви й починає показувати, як треба розминати руки і плечі перед вправами.
    Вони обидва не промовляють ані слова. Славко – від сором’язливості, а козакові, схоже, й не треба. Усе чудово пояснює без слів.
    І коли Славко знову бере до рук палицю, то раптом відчуває, що вона начебто перетворюється на важкий, трохи потьмянілий і вичовганий сталевий клинок…
    Десь над головою – там, де гучно шепотить цупке золотаве листя – знову голосно, ніби здивовано джеркотить сорока. Але відволікатися на неї нема коли.
    
    Тижні минають один за одним. Листя у лісі дедалі меншає, і незабаром від різнобарвних дерев лишаються самі сірі, потьмянілі від вологи кострубаті кістяки.
    Проте Славко, як і раніше, ходить до лісу щонеділі.
    Він уже багато чому навчився. Відчуває, що м’язи стали міцнішими, тіло – гнучкішим, а рухи – більш зграбними. Шкіра на долонях натерлася й задубіла від руків’я палиці. Адже вправляється не лише щонеділі, але й щовечора.
    Часом, коли він поночі тренується на подвір’ї – у нього дедалі більше виникають дивні відчуття. Що він, Славко – вже зовсім не Славко. Що він розчиняється у темряві, мов якась невідома науці істота.
    І садок, знайомий і звичний – вже не його садок. Паркани кудись зникають, і гілля, що хитається над головою – це вже не присадкуваті яблуні, а щось більш високе. І небо темніше, ніж зазвичай буває у місті, де штучне освітлення підсвічує низькі хмари. І тіні, що вигулькують з-за дерев, аби на нього напасти, стають все менш примарними. Під час ударів він дедалі частіше відчуває під палицею щось пружне…
    Проте Славко про це нікому не каже. Може, йому ввижається? Батьки завжди казали, що він – страшенний фантазер.
    Іноді йому здається, що і його новий приятель-козак – якась дивна мара. Аж надто незвичний. За весь час, що вони тренуються удвох, не промовив жодного слова. Може, німий? У їхньому районі є інтернат для глухонімих – то, може, він звідти? Але коли Славко щось йому каже, то ніби чує. Чи вміє читати по устах?
    Але це їм обом анітрохи не заважає. Та й у лісі не хочеться порушувати тишу.
    Тому Славко до цього звик, і сам уже не розмовляє. Теж тренується мовчки. А з часом помітив, що й у школі став більше мовчати. Раніше часто кортіло щось брязнути, вихлюпнути почуття, загорлати – а тепер ні. Нині він лише спокійно, зацікавлено спостерігає за усім довкола. І помічає навкруги набагато більше, ніж раніше.
    
    Грудень цього року дуже теплий, снігу нема досі. У провулках попід парканами й у лісі між побурілим листям випинаються плями зелених, свіжих пагонів. Наче й не зима.
    А днями у школі до них із Юрчиком причепилися два хлопці з десятого класу. Забракло грошей на пиріжки, тож вирішили «позичити» в менших. Раніше Славко лякався і давав, аби не побили. Бо ті ж великі й сильні, лячно пручатися.
     Але тепер, коли їх притиснули під сходами, Славко раптом збагнув, що не відчуває геть нічого. Великі і сильні? То й що? І незворушно промовив: нічого ми вам не дамо, йдіть геть. Хлопці аж отетеріли – ти ба, яка зухвала малеча! І той, що конопатий, спробував стусонути Славка у груди.
    Але замість того сам поткнувся долонею у стіну й трохи не впав. Бо Славко ухилився убік – стрімко, гнучко, навіть не замислюючись. Так, як звик на вишколі у лісі. Ще убік, ше… Проскочив попід ліктем у другого, огряднішого. А коли той спробував хапнути за барки – різко вдарив по руці. Шаблі не було, то просто ребром долоні…
    … і наче наяву почув, як над головою зашерхотіло жовте цупке листя… і десь віддалік пролунало глузливе, насмішкувате скрекотіння сороки…
    Славко отямився від того, що Юрчик злякано смикав його за руку. Спокійно, майже здивовано поглянув на кривдників. Вони стріпували відбитими, скоцюбленими руками, болісно сичали й розгублено кліпали. Славко пробурчав: «Гайда, Юру», – і пірнув крізь гурт, що вже розпочав був збиратися.
    Власне, сам до пуття не збагнув, що то було. Адже він майже нічого не робив. Лише швидко, вправно рухався й кілька разів відбив удари. Та й квит.
    Але ще – він не боявся. Анітрохи. Почуття страху зникло, наче ніколи й не існувало. Лишився самий зосереджений спокій.
    Дивно!..
    Наступної неділі Славко хотів був розповісти про це своєму вчителеві. Та коли прийшов до лісу й побачив, як козак схвально йому киває й усміхається – раптом відчув, що у цьому нема потреби. Ніби той уже знає. Звідки? Побачив по обличчю? Чи сорока на хвості принесла?
    Втім, це не важливо. Головне, що Славко тепер не боїться. Нікого. І байдуже, як саме це сталося. Але це почуття повсякчас живе у ньому, він це відчуває. І, здається, люди довкола теж відчувають…
    
    Сніг випав лише перед Різдвом. Раптом усе довкола стало біле. Запізніла зелень, вкрита снігом і прибита морозом, за кілька днів побуріла й зів’яла.
    Коли у неділю Славко прийшов на тренування – козака не було.
    Він розгублено потупцяв по галявині. Прогулявся лісом, шукаючи сліди на снігу, проте не знайшов. Лише дрібні карлючки сорочих лапок.
    Чекав аж до обіду. Аби не гаяти часу, потроху розминався і вправлявся. Але так і не дочекався.
    Заспокоював себе тим, що може ж людина, наприклад, захворіти. Чи мати якісь особисті справи. Хіба ні?
    Коли минула третя й повернуло на присмерк, поволі почимчикував назад.
    Вже вичапав з лісу, оминув гаражі й дістався вулиці – коли почув, що хтось його гукає. Обернувся й побачив Сашка, свого однокласника. Той виходив із хвіртки, тягнучи навантажену «кравчучку» удвох із бабусею.
    – Славку, а ти звідки? Ти ж не тут живеш!
    – Та так… гуляв…
    – Де? У лісі, чи шо? – Сашко глянув на його чоботи й холоші, заліплені снігом.
    – У лісі…
    – Чи не на Сорочому пагорбі? – раптом насторожено спитала бабуся.
    – А де це?
    – Та отам, – старенька махнула рукою. – Але тепер уже сніг, можна й погуляти.
    – Бабуню, оце ти знову зі своїми забобонами! – пробурчав Сашко.
    – Я допоможу, – чемно запропонував Славко й ухопив держак візка.
    Удвох із Сашком справа пішла веселіше. Бабуся дріботіла поряд, запинаючи хустку. Подякувала Славкові. А тоді знову щось забурмотіла про сніг.
    – Та ну! – відмахнувся Сашко. І прошепотів Славкові: – Це в бабуні така манія. Що на Сорочому пагорбі не можна гуляти, допоки нема снігу. Ніколи мене не пускала до лісу.
    – А чому?
    – Та! Каже, там привид.
    – Який привид? Чудовисько у простирадлі?
    – Та ні. Каже – козак.
    – Козак?..
    Славко збентежено здригнувся.
    Але ж ні, це дурниці! Привидів не існує!
    – А ти не смійся! – гримнула бабуся на Сашка – певно, почула їхню розмову. – Атож, козак! Охрім Сорока. Його рідня жила отут, на хуторі. Це зараз уже місто, а колись був хутір. Ще моя баба застала останніх з їхньої родини. Ото Охрімів дух тут і блукає! – і квапливо перехрестилася.
    – А чого він блукає? – спитав Славко.
    – Та бач, Охрім колись на Покрову порубав там понад півсотні царських солдатів. Аж поки хтось не встрелив у спину… І ті помстилися вже мертвому – не дозволили поховати по-християнськи. Підвісили тіло на дерево, поки не розклювали птахи. А куди згодом кинули кістки, невідомо. От і досі душа не має спокою. Вже його і відспівували, і свічки ставили, та марно. Кажуть, з’являється дотепер.
    – А до чого тут сніг?
    – Бо тіло висіло на дереві аж до снігу. А як засніжило – зникло. От привид тепер і блукає, лише коли нема снігу.
    Бабуся зітхнула й знову почала хреститися.
    – А коли це було? – спитав Славко.
    – Та давно! Але привидам байдужі ті роки… Повертайте он сюди, вже приїхали!
    – А що буде, як зустріти того привида? – квапливо спитав Славко.
    – Та шо… – бабуся зупинилася й пильно глянула на нього. Наче з підозрою. – Не знаю, що буде. Сама я не зустрічала. Кажуть, що його можуть бачити лише хлопці й чоловіки. Та коли вже побачать…
    – І пропаду-у-уть! – страшним, грубим голосом гримає Сашко. – Бабуню, та годі вже! А то Славко ще справді повірить!
    – Та ні, не пропадуть, – похмуро відповіла бабуся. – Але, кажуть, такі стають вічними вояками. Як Охрім…
    
    2.
    Взимку смеркне рано. Прийшов зі школи, а за дві години надворі вже темно.
    Кілька разів на тиждень Славко увечері ходить до лісу. Батькам каже, що йде погостювати до однокласників. Хіба перевіриш?
    Ніхто не звертає уваги на хлопчака, який трюхикає засніженими провулками. А далі він обходить гаражі й наче розчиняється у сутінках під деревами. Перетворюється на тінь, що непомітно й майже нечутно лине між темними стовбурами.
    Славко не боїться лісу, темряви й самотності. Нічний засніжений ліс – надзвичайно гарне місце. Що тут може бути страшного? Хіба недобрі люди. Але їх Славко теж не страхається, адже має шаблю.
    Це ще не справжня шабля, але й не тренувальна дерев’яна палиця. Важкий, довгий, замашний відрізок арматури з руків’ям, щільно обмотаним тканиною. Коли береш до рук, аж напинаються усі м’язи від плеча до пучки. Але так і треба, справжня зброя теж важка.
    У лісі тихо. Безгоміння огортає його, мов ковдрою, і кожен звук чути на величезній відстані. М’яке ляпання пухнастої грудки, що зірвалася з гілки. Сухий шерех яворових крилаток. Порипування снігу під ногами.
    Чисте, морозне повітря насичене пахощами поснулих бруньок і вологої яворової кори. Сосни на краю просіки Славко визначає у мерехтливій напівтемряві за самим запахом глиці. А отам смердить розмоклий недопалок, кинутий збоку стежки…
    Його кроки стають дедалі тихішими, аж допоки порипування снігу майже зникає.
    Чи є він досі Славком? Чи перетворюється на когось іншого? На істоту, що здатна зливатися з сутінками й розчинятися серед темних стовбурів, наче грудка цукру у чаї. Яка навіть не має абрисів і наймення. На істоту, що набагато дужча, вправніша і витриваліша за звичайну людину. Яка чує кожен звук довкола, і вловлює кожен запах, що долинають звідусіль. З м’язами-пружинами, здатними годинами нести тіло засніженим лісом без жодних ознак втоми.
    Таким він собі подобається більше. Шкода, що таким можна ставати лише у нічному лісі.
    До Сорочого пагорба треба повертати ліворуч – Славко відчуває це по укосу, що з’являється під ногами. Проте нині там нема чого робити. Він обходить пагорб по краю й добувається до невеличкого ярка. Усміхається, почувши легенький шерех, і скидає оком на невеличку темну тінь, що вимальовується на тлі білого снігу. То лисиця, яка полює у ярку на мишей, але від хлопця вона не тікає. Знає, що сіра тінь, що майже нечутно простує уздовж яру, її не скривдить.
    Засніжений зимовий ліс живе власним життям. Але тепер Славко тут не чужий.
    Біля вирубки трохи світліше, а сніг довкола витоптаний і скрижанілий.
    Аби відпрацювати по-справжньому потужний удар, треба мати, по чому бити. Вимахувати шаблею у повітрі можна лише на початку, але ж треба вчитися далі… Проте лупцювати по живих деревах не можна. Колись Славко був спробував, але той удар віддався луною у голові й усьому тілі так, ніби вгатили його самого. Тож збагнув з одного разу. Що дерево – не ворог, це теж жива істота, і використовувати її як тренажер не годиться.
    Але на вирубці колоди сухі, вже порізані. Ними користуватися можна.
    Славко скидає куртку і ретельно бинтує зап’ястки. Тепер вже знає, нащо у козаків на руках були шкіряні карваші. Якщо бити по-справжньому, то посмик у сухожилки дуже потужний, можна їх навіть пошкодити.
    А тепер розпочали!
    У тіло вливається знайоме тепло, і світ довкола вкотре змінюється…
    
    Втім, звичне життя теж триває.
    На Масляну вони з хлопцями вирушають до Центрального парку – потинятися алеями, поласувати млинцями й повитріщатися на дівчат. Може, ще й вдасться зазнайомитися? Проте дівчата не квапляться товаришувати – лише регочуть і тікають.
    Аж раптом Славкове вухо вловлює крізь ревище попси у гучномовцях ритм, від якого м’язами чомусь прокочується гаряча хвиля. Десь отам, ліворуч!..
    - Ходім, глянемо!
    - Куди? – буркоче Юрчик. Та не заперечує.
    Оминувши водограй, Славко бачить велику юрму довкола майданчика. Ритм стає чіткішим, і ноги наче самі несуть уперед.
    Овва! Хлопчина з довгою русявою чуприною, у шароварах і з шаблею! Якась вистава!
    – Пані й панове! – гучно проголошує дебелий дядько у жупані. – Хто хоче приміряти по руці козацьку зброю? Чи в нас ще лишилися козаки?
    Юрба непевно коливається, хтось глузливо регоче.
    – То що? Нема жодного?
    Таки схоже, що нема. Ніхто не виходить.
    У грудях у Славка раптом здіймається гірка печія. Він підпихає плечем здорованя у шкірянці і вужем просотується крізь натовп. Виходить на майданчик, мовчки вітається, як звик з Охрімом – приклавши правицю до серця. Русявий молодик пильно зиркає на нього й чемно відповідає.
    Огрядний дядько щось гучно коментує, але голос розтікається у повітрі й перетворюється на невиразний гуркіт. Єдине, що лишається в усьому світі – відблиск клинків в руках русявого.
    – Прошу…
    Славко береться за руків’я – і з прикрістю розуміє, що шабля не справжня. Надто легка, і лезо тупе. Мабуть, тренувальна. Звісно, хто ж дасть бойову аматорові з вулиці? Проте руків’я зграбне, і баланс загалом непоганий.
    Він крутить «вісімку», розігріваючи зап’ястка й прилаштовуючи руків’я по долоні. Струшує плечима й позирає на козарлюгу: то що?
    – Нападай, – всміхається чубатий і пливким рухом стає у стійку.
    Славко м‘яким котячим кроком рушає по колу. Час звично розтягається, і різкий дзенькіт металу заглушає мікрофон і музику.
    Вже за мить він із подивом відчуває, що здатний передбачити кожен рух русявого. Вправний відбив козарлюги провалюється в нікуди, бо Славко встигає оминути блок. Пірнає попід клинком супротивника, ляскає його навідліг по плечу і на завершення руху тицяє вістрям попід груди – ще й ледь встигає втримати руку, аби не вдарити надто сильно.
    Козак відсахується й напружено хекає. В сірих очах блимає розгуба й водночас завзяття. Зараз нападе… ану!.. оце вже справжній удар, не гра, аж замлоїло зап’ястка, коли відбив. Так можна й руки побити – але й проти дужих дещо є… отак, перехопити й крутнути…
    Наступної миті шабля русявого незграбно відлітає убік, перевертається у повітрі й дзенькає об асфальт майданчика.
    Усе.
    Славко важко сапає й наче випірнає на поверхню з глибокої води. Знову чує звуки довкола – музику, голоси, здивовані й захоплені вигуки. Але, здається, ніхто з глядачів нічого не збагнув, адже вся сутичка тривала менш ніж півхвилини.
    – Молодця! – буркоче козарлюга. Зі вдаваною недбалістю нахиляється, підхоплює з землі зброю, нишком потирає забите плече. – Де вчився?
    – Та так…
    – Не в Охріма Сороки?
    Славко збентежено пересіпується. Втуплюється на парубка, наче на мару.
    – А ви його знаєте?
    – Ні. Але зустрічався з його учнями. Впізнаю техніку.
    – Коли зустрічалися?
    – Та як із тобою. На святах. Виходили на спаринг.
    – Сьогодні?
    – Ні, ще торік... То ти теж від Сороки? Чуєш, а де він тренує? Я б сам у нього повчився!
    – Та… – розгублено мимрить Славко. – То давно було. Не знаю, де він зараз…
    Похапцем кладе шаблю на асфальт і швидко йде геть. Майже бігцем. Проштовхується крізь натовп, наче сліпий.
    Юрчик наздоганяє його вже на алеї. Щось захоплено волає, ляскає по плечах. Але він не зважає.
    На думці лише одне: як то? Тобто, він не єдиний? Охрім мав інших учнів? І де вони тепер?
    – Славку, ти куди? Там тобі приз…
    – Та відчепися!
    
    «Пильнуй!»
    Голос лунає просто у голові, викидаючи зі сну. Чий – Славко не встигає розібрати. Але чоловічий, глибокий і розкотистий.
    Він розплющує очі – й раптом чує шкрябання з боку вікна. Неголосне, але наполегливе. Зводиться на лікті – й бачить за шибкою чорну тінь.
    В неї нема очей, але він відчуває, що вона на нього дивиться. І запекло прагне до нього дістатися – будь-яким чином. Ретельно шукає якусь шпарину у лутці чи склі. Добре, що прохолодно, тож він на ніч зачинив кватирку.
     А за нею купчаться й клубочаться інші. Такі, яких він рубав під час тренувань – вони завжди налітали зусібіч, коли він виходив до садка. Але тоді не сприймав їх як щось реальне й небезпечне.
    Та тепер…
    Славко сідає на ліжку й дивиться на чорних примар, що клубочаться за шибкою. Й відчуває, як у душу в’юнко, мов змія, заповзає непоборний жах. Наче в малої дитини. Бо раптом чітко усвідомлює: вони справді хочуть його знищити. Влізти всередину нього, заполонити й розшматувати…
    Він струшує головою, намагаючись відігнати мару. Лягає й накриває голову ковдрою, але навіть під нею чує це моторошне шкрябання. Наче вже не по шибці, а просто по ковдрі… Зрештою не витримує й схоплюється, ледь придушуючи розпачливий зойк. Хапає арматурину, що схована за бильцем.
    Хай тобі грець! Краще що завгодно, аби не цей моторошний пострах, що висотує й висушує душу!.. Вже звідколи майже забув, що таке боятися – і на тобі!..
    Він нестямно схоплюється з ліжка. Люто вишкірившись, натягає штани. Хапає дрюка й стрімко, але нечутно (таки згадує, що треба не збудити батьків) вислизає з кімнати. Ледь гамуючи трем у руках, відмикає засувки й розчахує двері. Вилітає надвір, як був – босоніж. Ладний нестямно трощити все, що трапиться на шляху.
    Проте там нічого немає. Лише звичний нічний морок.
    Славко полегшено видихає. Вже повертається до ганку – аж раптом помічає чорну хмару, що вислизає з-за рогу й гінко котиться на нього…
    Тіло спрацьовує саме, без участі свідомості: припадає навколішки, відбиваючи напад згори. Сталева палиця розчахує потвору навпіл, другий удар розбиває на дрібніші клапті. А далі він підхоплюється й кидається у бій. Як зазвичай. Вже не думаючи ні про що зайве.
    Коли зупиняється – бачить, що довкола й справді порожньо. Жодної чорної примари. Лише яскраве місячне сяйво вгорі й різкі, кострубаті тіні від яблунь впоперек доріжки. І клуби пари довкола розпашілого, змокрілого тіла.
    Заточуючись, ледь добирається до ванної, лишаючи по собі брудні сліди. Незграбно стягає заляпані багном штани, кидає до прального кошика. Вмикає воду, аби помити закаляні, закляклі від холоду ноги. Й лише тепер помічає, шо коліна невпинно трусяться.
    Що це до біса було? Що?..
    
    Снігу у лісі вже немає. Пріле листя пружно вминається під кросівками, яскраве сонце сліпить очі.
    Але на душі – чорна чорнота.
    Нащо він знову сюди йде?
    Може, він і справді причинний? Чому звичайне життя здається строкатою марою, що котиться повз нього, не лишаючи у душі жодних слідів? Чому він почувається по-справжньому живим лише у смерку, коли виходить на тренування? І що це за чорні почвари?
    Тому Славко зараз знову тут, у лісі. Заприсягся, що йде сюди востаннє – аби впевнитися, що все це була мара. Що ніякого Охріма не існує. Навідається, подивиться на порожню галявину – та й піде геть. І надалі житиме, як усі. Без оцього всього…
    Та раптом просто над головою скрекоче сорока.
    Славко виринає з роздумів – і відчуває, що попереду хтось є.
    За деревами галяву ще не видно – далеченько. Сторонніх звуків нема, лише тихий шерхіт лісу. Але…
    Він зупиняється, затамувавши подих. Та за мить знову рушає вперед – пливким, нечутним кроком. Звично роздуває ніздрі.
    Так, це люди. Відгонить шкірою, як від нового взуття. Онде тютюн, парфуми. І серед сірих стовбурів щось блимає.
    Зрештою він нечутно висувається з-за явора – і бачить на галявині хлопців. Троє… четверо… а онде й п’ятий. Усі старші за нього.
    Серце сполохано калатає. Але, придивившись, помічає, що на примар вони не схожі. Звичайні парубки у спортивних штанях, куртках і кросівках. Отой, здається, знайомий – вчився у Славковій школі. Іншого, чорновусого, бачив у автосервісі біля ринку, коли заїздив заклеїти пробиту камеру на велосипеді. А цього, з білявим йоржиком, можна майже щодня зустріти біля перекладин на спортмайданчику.
    І це не пікнік. Парубки тупцяють галявою, часом стиха перемовляються й наче чогось чекають.
    Аж раптом щось штурхає Славка у плече – наче пружний повів повітря.
    Він обертається й бачить, як повз нього простує Охрім. Спокійнісінько, наче й нікуди не зникав. Хіба як придивитися, можна помітити, що пріле листя під порепаними чобітьми козака не проминається.
    Охрім на ходу обертається, привітно всміхається й махає рукою – мовляв, чого застряг?
    Славко знову заклякає. Промаює думка – тікати. Й ніколи не повертатися…
    – Агов! Новенький, чи шо? Та ходи вже, не бійся! Не вкусимо!
    Це чорновусий. Весело всміхається, наче старому приятелеві.
    Ні, це достеменно не привиди! Розмовляють…
    Тим часом Охрім виходить на галяву. Парубки чемно вклоняються, скидають зайвий одяг, розтягаються півколом. А ще Славко помічає попід деревом, на розгілля якого навалені куртки, шаблі у піхвах.
    Охрім знову глипає на нього – здаля видно, як вичікувально вигинається чорна брова. Ніби питає: то що, малий? Ти з нами, чи як? Чи аж так перепудився, що й ноги не ходять?
    Ноги справді наче дерев’яні. Серце напружено калатає, і думки купчаться отарою схарапуджених овець.
    Еге ж, можна піти геть. Мабуть, ніхто не зупинятиме. Але ж…
    Чому він не бачив цих хлопців раніше? Схоже, вони тренуються довше за нього. Он у деякого справжня зброя! Чи він лише тепер доріс до їхнього рівня? Або втрапив туди, де не мусить бути?
    Над головою знову спорхує сорока. Сідає на гілку й скрекоче – ніби глумливо регоче.
    Він знесилено спирається на стовбур явора. Й раптом відчуває, як попід долонею розгоряється живе тепло.
    Все довкола нього живе. Тепле лагідне сонце. Волога земля під шаром прілого листя. Дерева, що вже вкриті бростям, наче зеленкуватим серпанком. Сорока. Хлопці. І він сам.
    А Охрім?..
    Чи, може, й Охрім теж?.. Просто він ще чогось не розуміє?..
    Він відштовхується від явора й рішуче рушає вперед, на ходу скидаючи куртку.
    
    3.
    Вже пізно, треба спати. Але не спиться.
    Оце вчора знову доскіпалася мама. Мовляв, синку, в тебе вже випускний клас. Треба думати, куди вступати після школи, готуватися...
    А куди вступати? Славко й сам не знає.
    Власне, викладати бойове фехтування він може хоч зараз. І шабля он є, висить на стіні. Проте батьки її не бачать. Ніхто не бачить.
    Шаблю йому зробив Олег – отой, чорновусий. Адже має на роботі усіляке обладнання Щоправда, лезо не коване, як в Охрімової, а виточене з ресорної сталі. Але це справжня зброя, важка й замашна.
    Спочатку шабля була звичайна, і Олег ніс її до гаю загорнуту, аби ніхто на вулиці не побачив. Проте там Охрім потримав лезо у долонях, щось безгучно пошепотів… І тепер ніхто, кому не треба, її не вбачить. Дуже зручно.
    До речі, в самого Олега таких дві. І Славкові він обіцяв згодом зробити другу, під ліву руку.
    Але кому це все потрібно, окрім них – дивних чудил?
    До того ж хтозна, що взагалі буде далі. Бо Охрім казав…
    Так, козак часом із ними розмовляє. Але не на тренуваннях. Найчастіше вночі – коли ти ще не спиш, але вже майже відімкнувся від яві.
    Спочатку Славко вважав, що це марення. Проте голос і вимова… Надзвичайно тверді «ч», «ш», «ж» – нині у їхніх краях таке майже не почуєш. Так може казати лише людина, якій ніколи не доводилося пристосовуватися до чужинських мовних правил.
    «Незабаром буде війна».
    Це Охрім повідомив позавчора.
    – З ким? – злякано спитав він.
    «З тими ж самими. Вони вже тут. Ти бачив».
    – Це оті тіні?
    «Так. Перша лава».
    – Чия?
    «Ворогів».
    – Та зрозуміло! Але…
    «Бережи душу. І не віддавай свою землю. Бо не буде де жити».
    Отакі розмови. Спробуй ще збагни, що до чого!
     А батькам Славко сказав, що…
    Аж раптом голову пронизує, мов шилом. Від болісного спалаху перед очима він аж хапається за скроні.
    У вухах лунає страшний, розпачливий крик: «Поможіть!...»
    Трясця!!! Артем!
    – Я зараз!
    Він майже не чує власного голосу. Хапає зі стіни шаблю й злітає з канапи.
    Десь за спиною ляскають двері. Хутко вбити ноги в кросівки… Копирсатися з хвірткою нема коли – з розгону перестрибує через паркан.
    Добре, що вже поночі, і на вулиці ані душі.
    
    Вечорами Артем зазвичай тренується на узліссі за гаражами. Не дуже далеко.
    Добре, що Славкове тіло у «бойовому режимі» майже невагоме. Плями кущів й дерев мигтять обабіч, зливаючись у суцільну пелену. Проте мозок працює холодно й чітко. Невідомо, що там з Артемком, але то не халепа з хуліганами. Від гопоти той би відбився.
    Біля гаражів горять ліхтарі й забивають зір. Лише коли проскакує попід дерева – бачить, що стовбури й купини пожовклого листя підсвічуються примарним сяйвом, ніби рясно всіяні міріадами мерехтливих світлячків. Під ногами шурхотить падолист, з рота на кожному віддихові пихкає пара, проте холоду він не відчуває. Лише лоскіт струмків поту під футболкою.
    А онде далі… Боже милосердний!..
    Це не звичні чорні тіні, а велика, зловісна хмара мороку, що клубочиться серед лип. Дерева довкола здригаються й сіпаються, наче намагаються вирватися з землі. Гілля скручується кільцями й витягується, мов у судомах, рясно осипаючи листя.
    «Вор-рог-х-х… х-х-утчіш-ш!..»
    Славко аж зашпортується. З ляку забиває подих – із такою навалою ще стикатися не випадало! Хіба він впорається?..
    Але тут під чорною купиною щось стріпується, і звідти долинає розпачливий стогін. Він люто вишкіряється й вихоплює шаблю з піхов, закинутих за спину.
    Чорна хмара незвично щільна й пружна – наче гума на протекторах автівки. Лезо грузько застрягає, під клинком щось моторошно скрегоче. Ні, отак навпрошки не прорубатися! Може, якось по краю?
     «Тікай… тікай, поки є змога… це не по тобі…»
    Він злісно гарчить, намагаючись заглушити підступний шепіт. Що там казав Охрім? «Очі страхають, а руки змагають». «Не думай про страх, то його й не буде».
    Та легко казати – «не думай»!
    – А-а-а, тварюко!..
    За темною масою спалахують дві тьмяні смужки світла – й крутяться навсібіч, наче вітряки. Розірвані темні клапті злітають угору, у купині щось виє й майже верещить.
    – Малий, сюди! Прикрий спину!
    Олег!
    Славко розтинає найближчі мацаки і мчить до побратима, на бігу відбиваючись від ляпання тугих хлющів.
    Олег гатить чорну мару, мов оскаженіла машина: обидві шаблі свистять і мигтять, мов лопаті гвинтокрила, у повітрі довкола майорять дрібні клапті чорного мотлоху. Проте примарна потвора, розчахнувшись обабіч, вже намагається знову стулитися за його спиною. Та дзуськи! На тобі!..
    Славкова шабля теж починає світитися, наче розпікається від ударів. З леза струмує рідкий вогонь, бризки порскають навсібіч, пропікаючи дірки у щільних пелехах.
    – Онде він! – уривчасто гиркає Олег. – Бачу! Витягай!
    Славко пірнає униз, під прикриття мерехтливих блискавок. Блокуючись клинком згори, намацує вільною рукою холодну, закляклу пучку, що судомно шкребе траву. Перехоплює за зап’ястка й щосили смикає на себе. Та тут щось важке впивається в плече й стискає, наче лещатами.
    «Олеж!..» – він кричить щосили, але не чує звуку. Лише дивний дзенькіт у вухах, що стає все гучнішим… але раптом майже перед очима промаює стрімка червоняста блискавка, чорна навала розчахується й відступає.
    – Вставай!
    Владко!
    Він перевертається й рачкує, щосили тягнучи однією рукою важке тіло, а іншою – шаблю. На щастя, Артемко живий. Харчить і незграбно борсається.
    – Бери його! – хрипко гримає Влад. – Біжимо!
    – Куди?
    Думка про втечу здається марною. Чорна навала, втративши здобич, вже злісно виє й суне просто на них. Тут можна лише битися…
    – Владе! – гучно командує Олег. – Взяв Артема, пішов! Славко – борони ззаду! Гайда!
    Думати нема коли. Влад, підхопивши Артемка на плече, стає майже небоєздатний, а тіні вже схаменулися й війнули услід.
    Славко перехоплює шаблю обіруч. Рухатися доводиться трохи не спиною вперед, намагаючись не зашпортатися. За ним поволі просувається Олег, стримуючи чорну масу мерехтливим «вітряком» з обох рук. І поряд ще дві прудкі постаті. Коли встигли підскочити? Навіть не бачив!
    Час наче зупиняється, і шлях крізь ліс здається нескінченним. Йому здається, що вже минула ніч, і день, і наступна ніч, і зима, і багато років поспіль – а він все крок за кроком задкує серед дерев, важко сапаючи від утоми, здуваючи з вуст краплі поту й рубаючи чорні тіні, що налітають і налітають… Трясця, скільки ж їх? І чи вони колись скінчаться?..
    І ще… а чому земля під ногами йде вгору?
    – Стій! Ми не туди…
    – Туди! – хрипко видихає Олег. – Нам треба на пагорб! Там Охрім! Допоможе…
    До горба вже близько. У дивному мерехтінні, що оповило ліс, він впізнає старий дуб. Дерева наче навмисно підсвічують їм шлях. Ще трохи… ще…
    Над головою, гучно ляскаючи крилами, спорхує невидимий великий птах. Аж он згори блимає місячне сяйво. Галявина.
    Він змигує краплі поту з вій, скидає оком на хлопців, що прикривають відступ. І з жахом заклякає.
    Чорна навала, яку вони стримують, чимала. Але у мерехтінні примарного світла під деревами добре видно, як з боку міста на них невпинно насувається ще одна хвиля мороку. Непроникна й величезна, мов цунамі. Висотою майже по верхівки дерев. Світлі стовбури один за одним зникають у чорному вирі, і величезний вал котиться просто на них.
    Він хапає роззявленим ротом повітря, намагаючись закричати. Але вдихає – і відчуває, що у легенях порожньо. Повітря довкола стрімко зникає, наче його всотала в себе якась неймовірна сила.
    Схоже, на таке не вистачить ніякого Охріма! Навіть якби той був міфічний титан!
    «От і все…»
    Це єдине, що він встигає подумати. Знесилено опускає руку з шаблею і заклякло дивиться на страшний чорний вал. Не дихаючи, не мигаючи, геть нічого не відчуваючи. Лише слухаючи, як кров стукотить у вухах, наче тулумбаси. Все швидше й швидше…
    
    «Та годі вже валятися! Вставай!»
    Гучний, добре знайомий голос лунає просто у голові.
    Охрім?..
    «Що, очуняв?»
    - Не знаю…
    Але, здається, тіло в нього таки є. Він обережно відштовхується від трави й сідає.
    Галявина. Смуги місячного сяйва на траві. Стовбури дерев. Шерех листя вгорі. Зібгані постаті хлопців, що ледь ворушаться, млосно крутячи головами…
    Пам’ять повертається миттєво, наче від поштовху.
    Величезна чорна хвиля. Охрім, що блискавкою пролітає між дерев і відштовхує хлопців назад. А наступної миті – яскравий спалах посеред галявини. Постать жінки у довгому вбранні, яка уся наче світиться зсередини. І… росте! Вже вдвічі більша за Охріма… вже майже з дерева… а тоді вона простягає вперед руки – і все довкола спалахує сліпучим сяйвом, у якому зникають і вони, і ліс, і весь довколишній світ…
    – Охріме… Що це було?..
    «Я ж казав – буде війна», – бурчить козак.
    – Коли?..
    «Скоро. Прийдешнього року. Або ми – або нас. Уся мерзота вже ладиться. А ви швендяєте казна-де! Пощастило, що сьогодні Покрова! Забирайте Артема і гайда звідси!»
     Шлунком прокочує млосна холодна хвиля.
    – Охріме! Я не хочу війну!
    «Ніхто не хоче. Та нас не питатимуть».
    – А оце чорне… що то було?
    «Думки».
    – Що?.. Вони ж були щільні! Тілесні! Я їх відчував!
    «Авжеж».
     – Що – авжеж? Хіба думки можуть зашкодити?
    «Хе! Ще гірше, ніж зброя. Все починається з думок. Страх. Глупство. Підлість. Відвага. Надія. Все».
    – А Артем? Що з ним сталося?
    «Злякався».
    – А якби не злякався?
    «Нічого б не було».
    – А ти лякався?
    «Ні».
    – Але ж тебе все одно вбили!
    «Ні, – у голосі Охріма бринить глум, – я ж тут».
    – Але…
    «У світі багато світів».
    Славко спантеличено сапає.
    «Не бійся, – насмішкувато додає Охрім. – Допоки в тобі нема страху – ти живий».
    
    4.
    Знову осінь.
    Небо над териконами потроху тьмяніє. Незабаром сутінки – час, коли все довкола розпливається, стає сірим і примарним. Майже нічого не розгледиш навіть у бінокля.
    Час полювання.
    Славко дослухається до таємничого шепоту, що лунає з лісосмуги.
    Десь потріскують колючі зеленушки, з яких подеколи з тихим стукотом падають блискучі стиглі каштани. Різнобарвне листя відривається від гілочок і, примхливо кружляючи, спадає на строкатий листяний килим. Голосно шурхотять клени, і дедалі більше здається, що їхній шерех складається в слова.
    Що йому кажуть дерева?..
    «Обереж-жно… ворог-ги… зас-сідка…»
    Серце починає калатати частіше й гучніше. Пучки міцніше стискають автомат.
    Це вже не гра.
    На кого він полює? Тепер Славко це знає. Певно, у лісі таки ховаються орки. Небезпечні створіння, що просочуються через кордони між двома країнами. І до них треба підкрастися першим. До того, як вони вбачать і вполюють тебе...
    Над головою підбадьорливо стрекоче сорока. Спурхує й летить уперед – на розвідку.
    Славко мимоволі всміхається. Адже він не сам, і у світі багато світів. Навіть якщо його нинішнього тіла не стане, він все одно не зникне. Лише стане трохи іншим, і навчатиме нові генерації вояків – як Охрім.
    Бо тут його рідна земля. Куди ж він з неї піде? Її нікому не можна віддавати, бо не буде де жити…
    

  Время приёма: 09:47 17.03.2020