07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Автор: Сокира Количество символов: 42985
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq001 Тигр


    Над дорогою, що проходила повз багатоповерхівки, горіли ліхтарі. Проте далі, у провулку приватного сектора, панувала суцільна темрява. Лише віддалік, аж на розі наступного кварталу, тьмяно блимало світло.
Денис пірнув до щільного чорнильного мороку й стишив ходу, аби не зашпортатися на невидимому нерівному хіднику. Та за мить відчув попереду – десь за купинами дерев, що громадилися у чорному проваллі – щось живе. Тепле.
Відчуття було знайоме й надзвичайно чітке, наче раптовий стусан попід груди. Він, навіть не замислюючись, зупинився на пів кроці. Відвів убік руку з пластиковим пакетом, аби не шурхотів об ногу, і закляк, перетворившись на слух. Навіть припинив дихати.
Але провулок виглядав порожнім. Очі, що вже потроху звикали до темряви, вирізнили тунель хідника між парканами обійсть і купинами дерев на узбіччі. На тлі віддаленої плями світла будь-яка постать мусила чітко витинатися. Проте там нікого не було. Самісіньке гілля й листя. І в шереху дерев не вловлювалося жодних сторонніх звуків.
Але це нічого не означало. Хтось там таки сидів. Щось живе. Денис був певен, бо ніколи не помилявся. Здатність відчувати теплокровних істот на відстані з’явилася в нього на війні, невдовзі після важкої контузії. Саме завдяки цьому хистові він досі був живий. Тому ніколи ним не нехтував.
Хто може ховатися у темних кущах? Людина? Але нащо? Якийсь грабіжник, що чигає на жертву (таке в їхньому районі вже траплялося)? Або п’яничка, що заснув у чагарях? Або… це хтось саме по його душу?
Серце напружено закалатало. Він посунувся трохи убік, аби побачити на тлі світла стовбури дерев. Наче нікого. За тонкими покрученими стовбурами яблунь людина не сховається. Хіба он за тим каштаном…
І що тепер робити? Повернутися назад до освітлених багатоповерхівок, а тоді піти додому іншим шляхом?
Але гострого відчуття погрози начебто не виникало. Та й не хотілося ще кудись дибати, бо пошкоджена гомілка після прогулянки до нічної крамниці вже добряче боліла.
Він злісно скреготнув зубами. Зрештою, якщо хтось хоче йому зашкодити – хай спробує! Перекинув пакета з хлібиною у ліву руку й рушив уперед. М’яко, нечутно й напружено, наче звір, щосекунди готовий до нападу.
Проминув кущі. Яблуні. Каштан. Нікого…
Аж раптом на моріжку щось зашурхотіло, і звідти почулося басовите «няв!»
– Тьху! – пробурчав Денис і спересердя махнув рукою.
Кіт!
Звісно, тішить, що рефлекси працюють досі. Бач, навіть зреагували на кота. Проте це не той об’єкт, аби непокоїтися.
Він випростався, полегшено видихнув і пошкутильгав далі.
Та коли проминув пів кварталу, зупинився біля хвіртки свого обійстя й витяг з кишені ключі – краєм ока, вже звиклого до темряви, вловив майже під ногами рух і вчув тихе муркання.
– Ти чого? – пробурчав, відмикаючи засувку. – Біг за мною? Ти що, безхатній?
– Мрр-р… – пролунало з темряви.
– Що, їсти хочеш? То заходь!
Денис промовив це напівжартома. Але кіт справді зайшов за ним у хвіртку – неквапом, наче чемний гість.
Він здивовано стенув плечима. Довкруги мешкало чимало котів, але ті зазвичай остерігалися чужих людей. А цей якийсь дивний. Рушив просто до хати, наче до себе додому.
Втім, нехай. Принаймні, якась розвага.
Увімкнувши світло у передпокої, він нарешті розгледів чотирилапого гостя. Ні, аж ніяк не дурне легковірне кошеня. Дорослий звір, ще й чималенький. Макітра здоровезна й широка, наче в тигра. Сам рудо-смугастий, а писок біля вусів і груди білі. Й худий – боки аж запали.
Допоки господар роззувався, обережно вивільняючи калічену ногу з кросівка, кіт вивчав передпокій. Відтак вичікувально блимнув на нього жовтими очиськами.
– Ходи, – пробурчав Денис, штовхаючи двері до кухні. – Зараз поїмо.
Втім, із «поїмо» було трохи скрутно. Він вже кілька днів не куховарив, тож у холодильнику віднайшлася лише каструля з рештками гречки й «резервна» бляшанка риби у томаті. На двох не надто щедро, але вистачить.
Тож нагрів гречку, додав риби й насипав у тарілки і собі, й котові.
Гість упорався з частуванням, не гаючись. Він прожував лише першу ложку, а кіт вже кинув спорожнілу мису, скочив на стіл і тицьнув писка до його тарілки.
– Е-е, братику! Ти куди? Луснеш! На он хлібця. Ти хліб їси?
Рудий зневажливо настовбурчив вуса. Ні, хліб йому не смакував.
Денис зітхнув і посунув нахабному звірові тарілку із залишками власної вечері.
– Та на вже…
Собі, аби не муляло в порожньому животі, відкраяв половину батона, розрізав навпіл, побризкав залишками олії й посолив. Мляво жуючи, спостерігав, як пухнастий гість поквапом ковтає шматки риби.
– Ото ти жереш! Що, скрутні часи?
Кіт зиркнув на нього й сердито махнув хвостом.
– Та їси вже! Не заберу. Буває. В мене он теж… Та на тебе вистачить.
Він раптом відчув, що йому дивно чути власний голос – захриплий, якийсь непевний. Збагнув, що геть відвик розмовляти. Власне, робив це вперше за тиждень. Чи навіть більше? У цілодобовому супермаркеті, де купляв продукти, можна було ні з ким не розпатякувати. Хіба пробурчати «Дякую!» дівчині на касі.
А більше й не було з ким. Дуже давно.

Кіт ретельно вилизав тарілку, а тоді вичікувально поглянув на нього. Денис простягнув був руку, аби погладити, але рудий наче й неквапно, але рішуче відсторонився. Зістрибнув на долівку, прогулявся кухнею. Заскочив на стіл біля мийниці й бридливо скривився, коли йому на вуса начепилося павутиння.
Він теж скинув оком по кухні, наче вперше бачив.
Авжеж, не палац. Захаращений парубоцький барліг. Не те щоб смітник – нічого не розкидано, немитого посуду нема, долівка так-сяк підметена. Але помітно, що хата занедбана.
Звісно, при Олі так не було. Та тепер…
Він зітхнув і поволі звівся, оберігаючи недужу ногу. Витяг із шафки блістери з пігулками. Кіт стрибнув ближче й зацікавлено наставив вуха на шурхіт.
– Та ні, то не смаколики, – пробурчав Денис. – Це ліки. Оце для суглобів. Оце й оце від голови. І ще треба намастити ногу маззю. Та не нюхай, нічим воно не пахне! А тебе як звати? Мурчик? Або Муркотик?
Кіт зневажливо скривив писка й вигнув спину. З товстих пухнастих лап вистромилися величезні гострі пазурі, клацнули по столу й зникли.
– Зрозумів. Який там «Мурчик»! Ти, я бачу, справжній хижак. Отже, Барсик? Або Тигрик?
– Мр-р!
– Тигрик? Добре. Отже, мій тезка. Мене теж колись звали Тигром. В іншому житті. Та тепер, бач, який тигр? Сама шкура. Хіба ще на стінку не прибили… Не чіпай бинта, це не іграшка!
Денис дотер мазь, і коли вона всоталася, наново замотав гомілку еластичним бинтом. Встав, аби покласти ліки на місце, і вхопився за шафку, бо забило памороки. Останнім часом після їжі його щоразу хапала нестримна кволість, майже до нетями. Лікарі щось казали про порушення кровообігу. Виписували пігулки, та не дуже допомагало. Проте він вже звик. Треба лише на щось опертися, глибше подихати й трохи зачекати…
Коли розплющив очі – побачив, що кіт пильно, занепокоєно поглядає на нього.
– Не зважай. То що, підеш далі по власних справах? Чи поспиш у мене? Раджу заночувати тут. Бо надворі холодно.
– Мр-рр!
– Гаразд. Тоді гайда. От сюди, заходь. Маєш аж дві кімнати на вибір. І три ліжка. Обирай будь-яке.
Він увімкнув світло й оперся на одвірок, спостерігаючи, як кіт ретельно вивчає меблі.
– Бач, оце наша кімната з Олею. Тому й ліжко двомісне. Якщо схочеш, лягай на ньому. Бо я тут не сплю. Увесь простір – тобі. Можеш навіть залізти під ковдру.
– Н-няу…
– Що – «няв»? Олечка – це моя дружина. І син є, Михасик. Он диви, бачиш світлину на комоді? То я з Олечкою і малим. Якраз навесні перед війною. Мишкові тут два рочки. Оце поряд – малий вже у школі, у першому класі. Бач, який хлопець? А зараз вже у третьому.
– Ур-р?
– Питаєш, де вони? Зараз живуть у бабусі з дідусем. Поки що. Або не поки… навіть не знаю. Зачекай, я сяду. Щось мені сутужно стовбичити.
Денис вимкнув верхнє світло, лишивши саме бра. Прошкутильгав до невеличкої канапи в кутку кімнати. Сів, оперся спиною об стіну й підібгав ноги.
– Отак… То про що я казав? Про Олю. Ні, Тигрику, ми з нею не сварилися. Я її дуже люблю, і вона мене теж. Але так вийшло… Втім, яка тобі різниця? От що: я тобі відчиню кватирку. Як припече надвір, ходи через неї. А я трохи полежу. Бо щось мене вимикає…
Вже заплющивши очі, відчув важкий поштовх – це кіт стрибнув до нього на канапу.
– Агов, Тигрику! Не лягай тут! Біля мене не можна! Це небезпечно! Чуєш?
Та кіт не зважав. Зручно вмостився біля його грудей, між тулубом і рукою. І замуркотів – голосно й ритмічно.
Він стулив повіки. Виганяти тваринку не хотілося, бо цей невпинний рокіт був напрочуд приємним. Тепла, ніжна вібрація поволі огортала тіло, а далі просотилася кудись у нутрощі… у чоло… у мозок… Наче незвичайний внутрішній масаж, що відганяє тугу, стишує біль і переносить тебе до якогось іншого світу. Доброго, чистого й яскравого, наче в дитинстві…
Мляво майнула думка – гаразд, хай кіт трохи полежить і помурчить. Зрештою, це прудка й обережна тваринка. Якщо він раптом уві сні почне борсатися, Тигрик устигне втекти…

…Танк знову з ляскотом виповз із-за пагорба.
Він роздивлявся залізну потвору з майже дитячим подивом. Адже досі ніколи не бачив сучасні танки. Лише старезні «Т-34», що подекуди стовбичили на постаментах перед краєзнавчими музеями – густо замазані зеленою фарбою, нерухомі, кострубаті й не страшні. Коли їх торкаєшся, навіть не відчуваєш метал. Самий товстий шар фарби, наче на старій лутці.
Але ця потвора була інша. Вона гарчала, брязкала й рухалася. Викидала пелехи чорного диму. І сунула просто на нього.
А він досі не міг усвідомити, що вона небезпечна. Розумів – але не вірив. Ніби у якійсь дивній нестямі. Витріщався, наче на якийсь самоскид.
Адже у нормальному житті такого не буває. Бевзі, що бігають вулицями з бейсбольними бітами і зброєю, начепивши на себе смугасті стрічки – таке буває. Бачив. Бив… Проте оце, що нині суне полем – вже не бевзі. Це армія. Зі справжніми танками. Ці зелені постаті з автоматами, що розтяглися ланцюгом обабіч танків – вояки чужої держави. Йдуть сюди, аби нас вбивати. Нас – на нашій же ж землі!
Це досі не вкладалося у свідомості. Здавалося дурним жартом. На звичайному полі, серед зелених лісосмуг і виярків такого бути не могло. Його земля завжди була мирна. Такими-он полями він ще хлопчиськом ганяв на велосипеді. Ці залізні одоробла виглядали у мальовничому сільському краєвиді, наче інопланетяни.
Навіть коли попереду стрибнули купки землі, вибитої кулями – він не одразу втямив, що це. І хоч мав автомата, ніяк не міг збагнути, чи вже треба стріляти, чи ні. Бо оті дрібні солдатики віддалік – все ж таки живі люди…
Але враз попереду дула гармати щось блимнуло. А далі гупнуло так, наче розкололося небо. Земля потужно вдарила його знизу – й злетіла у повітря, розвалюючись на шмаття й засипаючи його усього грудками чорнозему впереміш із розідраними стеблами й розпеченими друзками заліза.
Лише згодом, незграбно рачкуючи моріжком, він помітив, що довкола якась дивна ватяна тиша. І що з носа й рота рясно струменить кров. Хоча ніби пикою не бився…

Денис судомно сіпнувся й розплющив очі. Якийсь час, як завжди після прокидання,, не міг згадати, де він. Усе тіло й волосся на голові було мокре, мов хлющ, серце нестямно калатало, м’язи боляче смикало корчами. Та зрештою втямив, що він удома. На канапі.
Саме на канапі, а не десь на підлозі. Довкола нічого не розбите й не розламане. Руки не побиті…
– Ня-я-яв!!!
Звук був такий різкий, що він аж підскочив. Першої миті здалося, що волає немовля. Аж раптом розгледів у перлистому присмерку великого рудого кота.
Кіт? Звідки?..
Свідомість і пам’ять його часом добряче зраджували. Та Денис вже звик до їхньої підступності, тому не квапився. Сів на канапі, увімкнув бра, що висіло на стіні, й розпочав розглядати тваринку. Допоки білі плями на її грудях і лапках не нагадали…
– Тигрику! Ти чого кричиш?
І лише тут почув, що за вікнами періщить дощ. Голосно стукотить по шибках і торохкоче по стрісі. З відчиненої кватирки повівало гострим вогким холодом.
Кіт стрибнув на підвіконня, став на задні лапи й визирнув у кватирку. А тоді розпачливо поглянув на нього.
– Ні-і-у!!!
– Що таке? Мокро? Кортить до виходку, а вийти зась? Не стрибай у вікно, там слизько. Ще гепнешся з підвіконня. Ходи, я тобі відчиню двері.
Денис незграбно звівся з канапи й покульгав до дверей. У передпокої накинув стару куртку, аби зігрітися. Штурхонув двері, що вели надвір.
– Ходи…
Кіт став лапками на поріг і кумедно витягнув шию, визираючи за одвірок. Бридливо відсахнувся, коли йому у писка ляпнуло водою – бо зі стріхи над ґанком хлюпотіло так, що бризки долітали аж до дверей. Позадкував, розпачливо нявкнув і зирнув на нього, нервово смикаючи хвостом.
– Що, гидко? Та я бачу! Сам би не ходив… Може, проскочиш якось хутенько? А я тебе потім витру рушником. Біжи!
– Ні-і-і!!!
– То що робити? А на унітаз ти не вмієш? Ні? Чи треба лотка з піском? І де я тобі їх візьму? От що: вали уже на підлогу, а я приберу. Вважатимемо, що це екстремальні обставини.
Кіт обурено заволав і закрутився на місці.
– Що, не годиться? Ти вихований? Це добре. Але ж… Та зачекай хвильку! Зара’ щось вигадаю!
Він подибав до кухні. Поліз до низу шафи, де були великі миси і щось таке, не потрібне щодня. Вивернув усе на підлогу, уздрів великий плаский піддон для холодцю й задоволено посміхнувся. От тобі й лоток! А десь нагорі були старі газети…
Кіт полегшено сапнув, заскочив на лотка й хутко зробив усе, що треба. Денис викинув загиджені газети до сміттєвого цебра, постелив чисті.
І лише тоді помітив, що в нього не болить голова. Зовсім.
Зазвичай у таку погоду був геть нестямний. Коли ходив – хитався й натикався на меблі. Від болю у скронях часом кортіло розтрощити голову об стіну. У дощові дні, бува, не їв по кілька діб, бо нудило. Та й загалом їв мало: раз на день пхав щось до шлунку, аби остаточно не охляти, і щоб не пекло у животі від пігулок. Тому й майже не куховарив.
А сьогодні – нічого! Ти ба! Навіть раптом збагнув, що страшенно голодний. Дивне, майже забуте відчуття!
– Н-я-я-у!
Кіт стрибнув на стіл у кухні й вимогливо шкрябнув лапою по стінці холодильника.
– Що, Тигрику? Їстоньки? Було б незле. Та бач, самий хліб... Будеш? Ні? Мені теж, певно, замало… От що, хлопче! Зробимо так: поки я більш-менш притомний, сходжу скуплюся. Принесу щось смачненьке. І тобі треба купити лотка. Дощ он ніби вщухає. Не розтану. Десь там зонтик був...

Такого банкету він не пам’ятав з казна-коли.
Тобто, який там банкет – смажені курячі стегенця, варена картопля й квашена капуста. Проте після багатьох тижнів на самій гречці й хлібі з олією ці прості страви здавалися вишуканою гастрономією.
Тигрик теж богував: затовк порцію котячих консервів, а тепер гриз курячу ногу. З новенького лотка з тирсою, вмощеного у кутку кухні, смачно пахло глицею.
Денис налив собі чаю й сів споглядати за котом.
– Агов, Тигрику! Оце справжня їжа, еге ж? Щоправда, ці твої консерви достобіса дорогі. А з грошима скрутно. Я ж, ти бач, не працюю. Ледащо… Брешу, насправді не ледащо. Багато чого вмію. Та зараз не можу працювати. То паморочить, то руки трусяться. Люди думають, що бухаю. А я ж ніколи не пив, і навіть не палю. Це через контузію. Коли хапає голову – ледве можу встати. Навіть не доїду до тої роботи. Усіх підведу…
– Амр-р-р?
– Та лікувався! Он досі на пігулках. І що? Користі нуль! Тридцять два роки, а почуваюся гірше за старого діда. Їсти не можу, спати не можу, усе болить, ледве дибаю… Але кому ти це поясниш? Пробував оформити інвалідність. Та мені там таке наторочили… більше не ходив. Сказав Олі: і не тягни мене, бо мені ще раз таке бовкнуть – я там рознесу усе на хрін! Та ні, я взагалі спокійний, на людей не кидаюсь. Проте інколи ж справді нема терпцю… Оце мене зараз Оля годує, дружина. Кидає потроху гроші на картку. Мені ж багато не треба. Опалення у домі он досі не вмикаю, економлю. Хоч і маю пільги за УБД, та все одно… Я ж звик у холоді. Якби ще спальник – усю зиму б міг жити без опалення. Хіба що тоді у домі все відсиріє. А я бачив, як це. Кинуті дома…
– Фр-р-р! – зауважив Тигрик і стріпнув курячу ногу, повертаючи зручніше.
– Отож тобі й «фр-р-р»! У нас тут дехто досі верзе: мовляв, а нащо ти туди пішов? Та на то й пішов – аби тут, у нас, не було, як там! Бо вони не тямлять, що б було, якби ці потвори сюди дійшли! А я це бачив! На власні очі!
Кіт нарешті відійшов від миски. Прогулявся кухнею, а тоді стрибнув йому на коліна й стиха муркнув.
– Що, наївся? То добре. І мені теж незле. Знаєш, аж на диво. Не нудить, нічого. І голова не болить. Оце скільки ходив – і не паморочиться…Чуєш, хлопче: а може, це ти мене трохи підлікував, га? Кажуть, що коти таке вміють.
Тигрик пирхнув і почав вмиватися.
– То ти вмієш лікувати, чи ні? Загалом я не вірю в усяку містику. Але щодо тварин це не містика. Мені здається, що це їхні природні здібності, просто ми про них багато чого не знаємо. Он у нас у бліндажах жили коти і пси. І ми знали: якщо вони ховаються – за кілька хвилин розпочнеться обстріл. Як вони дізнавалися? Чули на відстані? Але що саме чули? Дивно… Що, ти вже спати мостишся? То гайда на канапу. Там зручніше. І я теж із тобою полежу, добре? Не знаю, чи ти там щось лікуєш, чи ні – але мені подобається, як ти мурчиш…

…Коли за спиною свиснуло, він був уже на півшляху до лісосмуги. Хутко впав, втискаючись у заглибину поміж бадиллям. Бахнуло десь попереду, висхлу землю вирвало й підкинуло трохи не на висоту дерев, у повітрі зависли великі хмари куряви й диму – аж задряпало у горлі.
Він хутко скочив і помчав далі, думаючи лише про одне: може, наші встигнуть навести арту на цю погань…
Допоки добіг до лісосмуги, гепало ще тричі – два рази попереду й один позаду. А коли вискочив на путівець уздовж дерев – побачив ліворуч на узбіччі зібгане, запорошене тіло, схоже здаля на купу ганчір’я. І поряд навкоси стирчало щось чорне…
Він добряче відстав, більшість хлопців уже добігла до хутора. Окрім тих, хто зібганими клунками валявся серед масних чорних заглибин.
У горлі знову зашкребло від куряви. Він скривився, намагаючись виплюнути пилюку з пересохлого рота, й рішуче повернув ліворуч.
Біля небіжчика було саме те, що він подумав - «покемон»*! Брудний, але цілий. А онде й бокс зі стрічкою!
Аж тут збоку хтось свиснув. Він роззирнувся, підхопив кулемета разом з боксом й гайнув до дерев.
У виярку за поваленим товстим стовбуром побачив чималенький гурт. Було помітно, що тут відступати ніхто не збирається. Дід, сивий афганський ветеран, вправно мостив якусь конструкцію з гранат. Інші облаштовували позицію.
– Ходи сюди, – махнув Дід. – Отут постав. Ствол витруси! Якраз збиралися забрати. Он тобі ще стрічки. Лаштуйся. Отже, робимо так…
Він раніше не стріляв з «покемона» і трохи заплутався, заряджаючи стрічку. Але другий кулеметник йому підказав, що й як.
Зелені постаті були вже близько. БТР повз між них поволі, але не стріляв. А згодом звернув убік – певно, щоб обійти лісосмугу, яка заважала цілитися, і вгатити по хутірцю. Мабуть, розкидані по стерні тіла навіяли оркам упевненість, що всі «укропи» звідси вже втекли. Відчайдухів, що сховалися у ліску, вони не бачили.
Тому піхота дійшла майже до путівця без жодного пострілу…
– Гати!
Він косив зелені постаті, наче траву. Далі… далі… далі… весь лівий фланг уздовж путівця. На тих, хто ще борсався, не зважав – про тих подбають автоматники з куширів. Там усе майже впритул. А його задача – зачепити ланцюг якнайдалі й посіяти паніку. Так само, як на правому фланзі робив другий кулеметник.
БТР загальмував, аж трохи «клюнув» передом. Кулемет нагорі почав поквапом розвертатися в їхній бік. Та за мить поблизу машини щось блимнуло, а далі гупнули два здоровезні вибухи. Сталеву потвору струснуло, з неї повалив чорний масний дим.
Він випустив останні набої по дрібних постатях, що схопилися зі стерні й кинулися навтьоки. Когось таки зніс. А тоді розвернув з-за спини автомат, зрушив запобіжник і прудко перебіг за товсте дерево. Довкола клацали кулі – орки намагалися відстрілюватися. Та це ненадовго. На голому полі їм не втекти.
Він ледь стримувався, аби не горлати від захвату. Після тижня суцільного мороку – відступів, поразок, страху й безнадії – вперше збагнув: цих тварюк таки можна нищити. Попри всю їх хвалькувату роздуту репутацію. Можна!!! Отак!!!
Та тут щось лупонуло по лівій руці, аж трохи не вибило автомата. Він спочатку не заважив, лише сапнув крізь зуби, проганяючи біль, як колись на тренуваннях з кунг-фу. Перескочив на іншу позицію, достріляв ріжка. Та коли хапонувся його виймати – аж зойкнув від болісного посмику у зап’ястку. Відчув, що рука не зводиться й ураз починає люто щеміти, аж до нудоти…

Денис розплющив очі. З подивом глянув на сіру пляму вікна.
Ще не смеркло? Отже, він спав лише кілька годин? Але чомусь мав відчуття, ніби виспався на півжиття наперед. І взагалі стан якийсь дивний. Незвичний…
Він трохи полежав, дослухаючись до власного тіла й намагаючись збагнути, що не так. Бо чогось бракувало.
Та нарешті збагнув.
Не було звичної напруги, що не зникала ані уві сні, ані у яві. Тяжкого, непозбутнього відчуття, що з ним усе зле й найближчим часом, певно, стане ще гірше. Розпачливої спроби втримати в тілі ледь жевріюче життя, а в мозку – залишки здорового глузду й почуття власної гідності. Набридливих думок про те, що, напевне, краще б усе це нарешті скінчити. Адже все одно нема сенсу мучитися й борсатися далі…
А тепер – якийсь дивний, майже протиприродний спокій. Голова не боліла. Стіни перед очима не хиталися. Не нудило. І ніякої приреченості. Навпаки – непохитна впевненість у тому, що жити все ж таки варто.
І ще – знову страшенно хотілося їсти.
– Мр-р-р! – важкі м’які лапи тицьнули його у груди.
– Тигрику? Та вже встаю…
На годиннику в кухні була чверть на шосту. Але Денис раптом відчув дивну непевність – наче загубився у часі й просторі. Ці сутінки надворі – це досвіт чи вечірній присмерк? У сірі листопадові дні, коли сонце тижнями не проглядає крізь щільну пелену хмар, годі розібрати.
Задля певності вирішив поглянути на телефон. Висвітилося «17:20» – тобто, таки вечір. Але дата… Чи в нього якась мара?
Як можна перевірити день? Хіба що… Чеки з крамниць! Там мусить бути пробита дата!
Він мав звичку скидати чеки до пакету разом із покупками й там їх забувати. Поліз за пакетом до кишені куртки, глянув. На папірцях – третє листопада.
Але на телефоні вже четверте! Тобто, він проспав понад добу?!
Оце так! Зазвичай для нього й поспіль три години сну були розкішшю – прокидався й схоплювався. Зрозуміло, чому так зголоднів!
– Ти на мене добре впливаєш! – повідомив Денис котові, завзято жуючи. Проте Тигрик, заклопотаний обдиранням нової курячої ноги, лише недбало пирхнув.
Вимастивши хлібом залишки соусу з тарілки, він згріб зі столу брудний посуд
– Зараз, кицику, оце помию. А ще, певно, треба скупатися. А то засмальцьований, наче волоцюга. На вулиці люди шугаються. Добре, хоч Оля не бачить.
– Мр-р-р?
– Та ні, вона не тому пішла. Тоді я не був такий занехаяний. Тут інше. Ти ж бачив канапу у кімнаті? Зрозумів, чому я сплю на ній, а не на подружньому ліжку? Чи ні? Це через сни. Мені щось марилося, я підскакував і трощив все довкола. А якщо відчував поряд людину – мені здавалося, що це ворог. А я ж колишній кунгфуїст, можу стіну пробити. Колись Оля не встигла відскочити, і я її трохи не скалічив… Тому й канапа. А ще я загороджувався стільцями, аби зопалу нікуди не побігти. Он у сараї подивися – купа поламаних стільців. То я їх потрощив з нестями.
– Ва-а-у!
– Отож… Зрештою Оля сказала: «Деню, так далі неможливо. Я тебе боюся. Ночами не можу спати, сіпаюся на кожен шерех. Я розумію, що ти не навмисне, але ж… То ми з малим підемо пожити до батьків, а ти спробуй якось із цим розібратися. Лягай до лікарні, абощо…» Трясця, а до якої лікарні? До божевільні? Начебто є якісь державні програми реабілітації ветеранів, я цікавився. Та там у хлопців стан ще гірший за мій. То хай вже вони лікуються, а я якось сам… Отак і живемо. Ще з весни.
– Пр-р-р-ф!
– Та прикро…
Він зітхнув, увімкнув воду, взяв тарілку… І раптом збагнув, що знову щось не так.
Адже це ліва рука! Що була потрощена! Раніше він не міг повертати зап’ястка під таким кутом!
Денис розгублено звів долоню догори, ближче до світла.
Звичного рубця не було.
Тобто, трохи лишився – тоненька біла смужка біля кісточки. Але ж раніше там були пруги завтовшки з палець, і ще западина! І пучка вільно не поверталася!
Він розгублено помацав руку – і не знайшов на кістці звичної заглибини. Хоча зараз був дуже худий, маслаки аж випинали – отже, замаскувати таку травму було неможливо. І долоня вільно крутилася увсебіч, наче здорова. Незгірш, аніж на правиці.
Денис раптом відчув, що йому стає моторошно. Аж по спині війнуло холодом.
Обережно відклав убік тарілку. Сів на табурета й пильно поглянув на кота.
– От що, кицику… Ти що таке зі мною робиш, га?
Кіт недбало відвернувся і почав вмиватися.
– Тигрику! Чуєш? Це ж ти?.. Так? Ти що, мені увімкнув якусь регенерацію?
Смугастий хвіст роздратовано сіпнувся.
– Зрозумів… Втім – чого це я? Якщо й так, то мені ж від цього незгірше. Еге ж? Та ти мені лише скажи… За це не треба продавати душу дияволу, чи щось таке?
– Пф-ф-р-р!
– Ні? Це тішить. Бо я не певний, що готовий аж на таке. Але, хлопче… якщо ти мене справді вилікуєш… то щодня по курячій нозі я тобі обіцяю! І рибу. І що там ще схочеш. Присягаюся! Щодня, до кінця твого життя. Або мого життя. Бо, може, ти взагалі якийсь невмирущий, і ще й мене переживеш. Я вже й не знаю…
– Мр-рр-р!
– Домовилися? Добре. А тепер… я оце краще помию посуд…

…Він, як завжди, відчув орків на відстані.
Онде вони, у чагарях. Зачаїлися й чекають. Не хочуть себе виказувати, допоки їхня група не підійде впритул.
Як це в нього виходило – і сам не знав. Відколи почав таке відчувати, спочатку мав сумніви: може, то мара, і попереду нікого немає? А вгатити по порожніх кущах у «сірій» зоні означає себе демаскувати й запороти увесь розвід-рейд. Проте кожного разу орки опинялися саме там, де він їх чуяв. Тому тепер був певен.
Торкнув за руку Рубика, командира, бо у темряві було ледь видно. Показав на мигах: головна засідка отам, а є ще он за тими яворами, і в улоговині трохи далі.
Рубик кивнув. Безгучно передав інфу й команди далі по ланцюжку. За спиною майнув ледь чутний шурхіт, що майже зливався з шерехами нічного лісу – це хлопці рушили, аби охопити кущі півколом. Він тим часом трохи посунувся, зручніше вмостив автомата. Прицілився, гамуючи напружений стукіт серця.
Рубик зачекав, допоки усі вийдуть на позиції. А тоді…
Ліс наче вибухнув. Злива куль, спалахи, крики, болісний лемент, якась незграбна черга у відповідь. Чагарі за мить розшматувало, наче сотнею ножів – лише зусібіч летіло зрізане гілляччя, розтрощена кора й зібгане листя. А ще за мить хтось з їхнього боку закинув до вируючого пекла гранату… другу…
А тепер – уперед! Допоки тварюки не отямилися!
Віддалік майнув тріск поміж дерев – то тікали вцілілі орки. Ломилися, мов коні, навіть не відстрілюючись.
Під ногами заскреготіло поламане гілляччя. Он, здається, хтось із потвор у зеленому «дубку» ще сіпається… та ні, підскочив Лютко, бахнув, та й по тому. Лютко тутешній, звільняв рідні міста ще у чотирнадцятому. Після того, як знайшов тіла двох своїх колишніх однокласників в одному з підвалів (краще не оповідати, у якому вигляді) – на обмінний фонд нікого не лишає. Каже: «Іхтамнєт? То й не буде. Я особисто нікого не бачив». І злісно всміхається.
Звісно, на обмін когось треба, але не таких. Це фахівці, їх обміняй – воюватимуть знову і ще спричинять чимало лиха. Тож до біса.
Усе, чисто. А тепер – тікати. Бо орки, які встигли дати драла, зараз наведуть на нас міномети. Розвідку все одно зірвано. Тож гайда!..
Але міномети їх таки накрили, вже майже на виході.
Його зачепило першим залпом. Швиргонуло убік вибуховою хвилею й гепнуло об дерево так, що здалося – зім’ялися усі ребра й трохи не тріснув шолом. Відчув, що вгатило ще й розпеченим залізяччям, але ніби крізь туман. Лише майнула думка: «Усе, капець!» А далі впав і втиснувся в якусь улоговинку попід стовбуром. Лише чув, як по броніку на спині стукотять грудки землі й обламані гілки.
Коли зрештою земля припинила вибухати, насилу став рачки. Зрадів, що тіло так-сяк підкоряється. Посунувся уперед – і наштовхнувся на непритомного Рубика. Допоки його мацав, вчув крізь дзвін у вухах, як радист зв’язувався з нашими: адже виходити треба було на ділянці іншого підрозділу, то щоб зопалу не вгатили свої. Аж тут хтось почав зводити мляве тіло командира з протилежного боку. Він підхопив зі свого, й потягли…
Як оминали мінну смугу, з пам’яті стерлося. Лише чув, що Рубикова голова бовталася туди-сюди й тицяла його у плече. І ще гомілку наче заклинило, там дуже боліло, на кожному кроці пробивало аж до сліпучих спалахів у голові. Але спиратися на ногу так-сяк міг, тож байдуже.
Отямився, лише коли у вічі різонуло світлом у незнайомому бліндажі. Намертво вчепившись у Рубика закляклою рукою, разом із ним повалився на підлогу. Хтось розчепив йому пальці, посунув убік. Перевернув командира догори обличчям. Скрушно похитав головою, щось промовив.
Він досі майже нічого не чув. Проте побачив закляклі, неприродно вирячені Рубикові очі і темний отвір над бровою…

Денис прокинувся від дзеленчання телефона. Здивовано кліпнув – йому давно ніхто не телефонував. І це не Оля чи син, там інші сигнали.
Та зрештою увімкнув.
– Тигрику, привіт! – вчувся у слухавці веселий чоловічий голос, трохи спотворений якимось гудінням. – Ти як там? Влаштувався?
На мить він відчув, що геть чманіє.
«Тигрику»… Це що – хтось телефонує його коту?!!
Але поки розгублено мовчав, намагаючись збагнути, на що перетворився довколишній світ – голос пролунав знову.
– Тигре! Денисе! Ти мене чуєш? Це Лютко. Пам’ятаєш такого?
– Овва! Це ти?!!
– Та я ж!
За мить він поринув у вир новин і подій. Лютко оповідав щось про свою родину, про те, що був у відпустці, бо в нього народився син – «бач, я хотів і до тебе заїхати, та з малим маруда, тож пробач, якось іншим разом», якісь плітки про їхню роту (Лютко там і досі воював, адже заприсягся бити орків до повної перемоги).
– Деню, а ти там як? Знайшов роботу?
– Та ні… я хворів… Та вже оклигую.
– До речі, тобі Рубик передавав вітання.
– ХТО?
– Рубик! Наш колишній командир. Ти що, не…
– Та пам’ятаю! Але ж Рубик…
– Що?
Денис розпачливо рипнув зубами. Світ довкола знову почав стрімко перетворюватися на щось незрозуміле, моторошне й зловісне.
Рубик загинув під час того останнього рейду. В нього на руках. Він дотягнув до своїх вже бездиханне тіло. Він це чудово пам’ятає.
Мерці не здатні передавати вітання своїм колишнім бійцям.
Хіба що ті бійці теж давно неживі…
– Та хотів спитати – як там справи в Рубика? – стримано проказав він.
Зрештою, якщо правила гри саме такі – краще їх дотримуватися. Допоки не збагнеш, що до чого.
– Вже краще! - відгукнувся Лютко. - В нього ж скалок був у голові, пам’ятаєш? Вас обох тоді вивезли, але Рубика одразу доправили до Києва. Він був у комі, і того скалка боялися чіпати. Та згодом витягли. І нічо’, оклигав! Вже сам дибає! Щоправда, з милицями. І розмовляє ще погано, не дуже чітко. Я й сам про нього лише оце дізнався…
Коли побратим нарешті відімкнувся, Денис сів на канапу й заклякло втупився у підлогу.
Трясця! Щось тут було не те!
По трьох роках війни він був здатний відрізнити мерця від непритомного.
Чи все ж таки існували якісь винятки?
Втім, чого гадати? Адже можна перевірити – чи були якісь зміни, чи ні.
Він підтягнув до себе ногу й розпочав розмотувати бинта на гомілці. Вже по відчуттям здогадуючись, що там побачить.
Навіть не надто здивувався, коли виявив, що рубця немає. Лише невеличка шкрябина на кісточці. Суглоб уже не болів, і стопа рухалася туди-сюди вільно.
А от кривизна на ребрах лишилася. Тих, що були поламані, коли його вдарило об дерево вибуховою хвилею.
Отже, вибух таки був! Але…
Трясця! То що тоді ілюзія, а що – реальність? Може, він справді вже давно помер і втрапив до якогось паралельного світу? Де його загиблі побратими живі, і його власне скалічене тіло здатне відновлюватися? А того світу, попереднього, давно не існує?
Ні. То якась дурня! А куди він тоді ходить до крамниці за котячим кормом і харчами? Це у якому світі?
Денис розпачливо закрутив головою. Мимохіть майнула моторошна думка: «Мабуть, саме так люди божеволіють». Коли втрачають здатність розрізняти, у якому вони вимірі.
Але ж він ніколи не мав таких проблем! Усі психологи, які його обстежували, відзначали, що в нього напрочуд міцне відчуття реальності й здоровий глузд!
Треба зібрати думки докупи. Мабуть, таки існує якесь пояснення. Дуже просте…
- Тигрику! Йди-но сюди!
Кіт стиха пирхнув, вилазячи з-під ковдри. Задоволено потягнувся.
– Хлопче, як ти це робиш? Ти ж не просто вмикаєш у мені регенерацію. Ти змінюєш події, під час яких я травмувався. Повертаєш усе так, аби ран у мене не з’явилося. Або вони стали легшими. Чи не так?
– Мр-р-р!
– Тобто, це як? Ти через мої сни заходиш у минуле? І щось там змінюєш?
– Ня-у-у! – вимогливо проголосив Тигрик і сіпнув хвостом. Мовляв – годі балачок, ходімо їсти.
– Та зараз! Отже, що виходить? Минулого разу ти змінив напрям кулі, що мені потрощила руку. І вона пройшла поковзом. А тепер щось змінив з тою міною. Вона тоді таки прилетіла, і мене відкинуло вибухом. Але скалки розлетілися по-іншому. А Рубик був поряд зі мною, тож його теж поранило інакше. Або меншим скалком, або під іншим кутом. І він вижив, а не помер. А мені не вгатило залізяку в ногу, лише шкрябнуло. Чи не так?
– Ня-у-у! – роздратовано повторив кіт і побіг до дверей.
– Добре, добре. Йду… А нащо ти це робиш? Аби мені допомогти? Але ж, диви… якщо ти так можеш… А може, ти можеш ще щось змінити у часі? Ще раніше? Щось таке… щоб ця війна взагалі не розпочалася? Га? Є ж якийсь фактор, щоб…
– Пф-ф-фрр!
– Зрозумів. Це вже, либонь, надто складно. Ти можеш лише трошки посунути фігурки на дошці, та й усе. До того ж, мабуть, лише на цілком певній дошці. Тій, на яку можеш зайти через сни. Так?
– Мр-р-р!
– Але й це неабияк! Принаймні, мені ти добряче допоміг. Я тобі щиро вдячний. Тобі курку або корма? Чи й те, і те?

Це був чудовий день. Втомливий, але чудовий!
Денис повернувся додому вже у присмерку. Ввімкнув світло у передпокої й посміхнувся, почувши радісно-привітне «няу».
– Привіт, Тигричку! Все вийшло! Зараз роздягнуся й усе розповім!
Рушаючи до вішака, зупинився перед люстром. Поглянув на гарного, ошатно вбраного молодика, що в ньому відбився. Нічого спільного з неохайним, виснаженим волоцюгою, яким він був кілька тижнів тому. Хіба трохи худий, і очі незрушні, мов закляклі. Та то таке.
І хата вже інша. Все довкола вимите й вичищене до блиску, аж тішить око.
А тепер хутчіш чогось приготувати. Кіт, певно, вже зголоднів.
– Отже, Тигрику, з понеділка – на роботу! І зарплатня непогана. А якщо я там себе покажу як слід!..
– В-в-вау!
– Отож! Але маємо ще два вихідні. І ми…
– Мрр-р?
– Зараз. Де телефон?
Денис усівся зручніше й напружено видихнув, збираючи думки докупи. Притиснув долонею груди, аби вгамувати серце, що раптом нервово закалатало. Та й увімкнув виклик.
– Олечко! Це я! Вибач, що давно не телефонував. Мав деякі справи. І хотів зробити тобі сюрприз…
Кіт підійшов ближче й нашорошив вуха, дослухаючись до ледь чутного бриніння голосу у слухавці. Та раптом почав задкувати. Тихо, майже нечутно.
– Олю… зачекай… яке розлучення? А Мишко? Зачекай! Що я тобі зробив? Я розумію, що я тобі спричиняв клопоти… але це ж було не навмисне! Ні, я цілком себе контролюю! Такого вже не буде! Ти не розумієш, про що кажеш! Олю!..
Він відсунув від вуха телефон. Поклав на підвіконня.
Якийсь час сидів непорушно, з закам’янілим обличчям. А тоді скочив і щосили рубанув ребром кулака по столу. Ніжка з тріском підломилася, панель гепнула на середину кухні. Повз холодильник стрімко, наче блискавка, шмигнула руда тінь, але він її навіть не помітив.
За якийсь час кіт повернувся. Зупинився на порозі й витягнув шию, зазираючи до кухні.
Денис насилу звів схилену голову.
– Тигрику… от що… можеш мені допомогти ще раз? Бач… коли я лише повернувся… вона мене ще кохала. Я це відчував. Це вже далі щось зламалося. Але я не можу без неї жити. І без малого.
– Нр-р-р!
– Отже, зробимо так. Я ляжу спати й спробую зробити так, аби вона мені наснилася. Отут, удома. А ти контролюй, що відбувається. Ти ж зможеш побачити момент, коли усе пішло не так? І щось там підштовхнути у потрібний бік? Будь ласка! Спробуй! Спробуєш?
– Пф-ф-р-р!
– Я теж не знаю, що вийде. Але хоч спробуймо. Добре? Звісно, ти спочатку поїси. А я поки руку замотаю. З чимось холодним. Трясця, мені у понеділок працювати, а я оце розквасив…

Сон довго не надходив. Не допомагало навіть заспокійливе мурчання Тигрика, що вмостився в нього на грудях.
Але зрештою тепла, м’яка котяча шерсть, що відчувалася під долонею, почала видовжуватися й помалу перетворюватися на хвилі світлого Олиного волосся. Він відчув, як вона ніжно горнеться до нього, вмощує розпашілу щічку на плечі. Але його, щасливого й розімлілого, вже занурювало в сон – неухильно, невпинно, все глибше й глибше…
Та раптом з теплого безмежжя війнуло вогким холодом, і лікті тицьнули у щільну масу лантухів із землею на бруствері шанцю. Спереду блимали спалахи – це орки пішли в атаку, намагаючись відбити наспіх збудовані укріплення. І він, швидко й зосереджено стріляючи на зблиски, раптом відчув, що задня частина шанцю відкривається просто у їхню з Олею кімнату. І ліжко з його коханою дружиною стоїть у нього просто за спиною. А вона спить, навіть не усвідомлюючи, де вона, і що коїться довкола. Що її у будь-яку мить може пошматувати…
Він стрімко обернувся. Думав лише про одне – її треба затулити. Врятувати. Будь-що закрити цей бісів портал, що раптом приволік його родину сюди. Його рідні мусять бути десь там, далеко, куди не досягає пекельна злива залізяччя. Лише тоді він буде здатний їх оборонити!
Кулі вдарили його ззаду у бронік, вибиваючи повітря з легень. А ще за мить вчув здаля, наче з якогось іншого всесвіту, розпачливий крик кота…

***
– Мишку, вже час спати!
Білява жінка з чорною стрічкою у косі й набряклими, почервонілими очима поглянула на сина, що бавився з величезним рудим котом. Зітхнула, гамуючи тужливий щем у грудях.
Нащо вона послухала свою матір і завела розмову про це кляте розлучення?!
А тепер Дениса немає. І ніхто їй не пояснив, що саме трапилося. Експерти кажуть – застрелили. З автомата у шию. Начебто здалеку.
Але коли? Де? За що? Як Денисове тіло опинилося вдома, на підлозі між ліжком і канапою? Чому було майже муміфіковане? Адже напередодні він їй телефонував – тобто, був живий!
Їй на ці питання ніхто не відповів. Навіть здалося, що експерти самі цього не втямили. Або не схотіли длубатися? Кримінальну справу запровадили, проте слідчі навіть не приховують, що то «висяк». Бо не знайшли жодних чужих слідів ані у домі, ані знадвору.
Тож видали свідоцтво про смерть, та й квит.
А ще цей клятий Денисів кіт!
Вона здогадалася, що точно Денисів, а не зайда: у кухні стояв лоток з піском і миски, у шафці – пака котячого корму. А ще кіт одразу підбіг до Мишка, почав лащитися й голосно мурчати.
– Мамо, хай він живе у нас! – закричав син. – Це ж татків котик! Він хороший!
– Добре, – розгублено пробурмотіла вона.
– А як його звуть?
– Е-е… Мурчик!
– Гм… це точно? – раптом недовірливо перепитав Мишко.
– Авжеж! Бач, як муркотить? – промовила вона якомога впевненіше.
Зрештою, яка різниця, як кличуть того кота? Як називатимуть, так і буде…
З Мишком кіт справді дуже лагідний, і малий його обожнює. Але в неї ця звірюка викликає якийсь підсвідомий жах. Їй до рук кіт уперто не дається – погрозливо шкіриться й випускає кігті, й від пильного погляду його жовтих очисьок їй аж стає моторошно. Виникає відчуття, що ця тварина її люто ненавидить.
Проте щоночі, коли вона засинає, кіт чомусь приходить саме до її ліжка. Крізь сон вона чує поряд важкий стрибок, поштовх пружного тіла й гучне, рокітливе мурчання. А невдовзі їй починають маритися жахіття: вибухи, дим, зруйновані дома, мертві тіла… І ще Денис – страшний і незвичний: у шоломі й броніку, з пильним холодним поглядом, обличчя вимащене у кров і кіптяву...
А на світанку кіт зістрибує з її ліжка й біжить до канапи в кутку. Заплигує на неї, торсає покривало й несамовито нявчить. Ніби вперто чекає, що під тканиною щось мусить з’явитися...

* «Покемон» – піхотний кулемет «КМ-7,62» (на базі ПКМ)

  Время приёма: 04:40 17.03.2020