 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Ти звик до двох життів: одне – офіційне, інше – конспіративне. Головне дотримуватися правил і не дати цим життям перетнутися. Те, друге життя під грифом: “цілком таємно”, змушує тебе часто переїздити з місця на місце. В офіційному житті ти пояснюєш це забаганками керівництва. Таке пояснення поки що звучить правдиво, бо пояснювати доводиться лише дванадцятирічному сину.– А тебе не можуть перевести влітку? – питає малий.– Ні, там вже зараз потрібен дільничний, – говориш ти, не відриваючись від вивчення матеріалів нової справи. Читаєш і стискаєш зуби від люті та неможливості щось змінити. Злишся на керівництво за те, що доручили розслідувати зникнення дітей. Майор служби безпеки у прифронтовій зоні повинен займатися виявленням та ліквідацією диверсантів і зрадників, а ця справа дійсно підійшла б дільничному. Проте накази керівництва не обговорюються, тому ти пакуєш валізу, забираєш документи сина зі школи й ви прямуєте вздовж лінії розмежування на сто кілометрів південніше.“Селище міського типу Мирне. На момент перепису населення 2001 року чисельність складала 15825 жителів”, прочитав ти у матеріалах справи, проїхавши дорожню позначку з назвою населеного пункту.Ви під’їхали до багатоквартирної двоповерхівки пізно ввечері. Малий вже спав на задньому сидінні, а ти прислухався до звуків нового міста. У весняному повітрі відчувався запах нещодавньої криги. Тиша. Мовчали навіть собаки. Лише пронизливе нявкання кота в чиїйсь квартирі різало ніч, ніби циркулярна пила суху дошку. Ти подумки поспівчував сусідам, котрим доводиться жити поруч з цими звуками.Твій перший робочий день на новому робочому місці розпочався зі знайомства з особовим складом правоохоронців і представлення тебе на новій посаді.– Походи, поговори з людьми. Будь відкритим, бо місцеві з насторогою ставляться до людей у формі. Зараз нікуди не вв’язуйся, – пояснював тобі новий начальник відділку поліції.Тебе зовсім не дивувала настороженість мешканців прифронтових міст і містечок до силовиків, проте жителі Мирного дивилися іншим поглядом. Їхні погляди кричали про таємницю. Страшну таємницю, яку вони не викажуть навіть під загрозою смерті.– Добрий день, – вітаєшся ти з молодими матусями на дитячому майданчику.– Добрий, – відповідають вони в один голос і повертаються до своїх розмов.– Я новий дільничний.Жінки розуміючи хитають головами та продовжують говорити між собою.– У вас молоде містечко. Багато сімей. Дітей.Жіночки замовкли, оцінюючи зміряли тебе поглядами. Що їх насторожило? Згадка про дітей? Ти ввічливо посміхався молодим матусям.– Навіть не схоже, що за десять кілометрів лінія розмежування. Затишно у вас, будиночки, майданчики – все доглянуте, чисте. Сподіваюсь, моя найважча робота буде – це зняти кота з дерева.Жінки не знаходять слів. Твоя присутність змушує їх ніяковіти. Вони перемикаються на своїх дітей.– Антон, не сип пісок на голову Оксанці.– Даринка, не залазь так високо.– Марк, не треба рвати ту траву.У такому дусі проходять твої знайомства з іншими мешканцями Мирного. При спробі зав’язати будь з ким розмову співбесідник раптово згадував про невідкладну справу, і вибачившись, йшов геть. – Новенький? – несподівано заговорив до тебе чоловік біля під'їзду сусіднього з твоїм будинку.– Перепрошую?– Недавно у нас? – продовжив чоловік. Його голос сиплий. Він ніби пісок, який сиплеться на целофан. Чоловікові років 50. Він сидить на лавці у старій гімнастерці та розтягнутих трениках, його золотого кольору коронки виблискують на сонці. Вираз обличчя – усміхнений та безтурботний. Ти одразу хапаєшся за можливість поговорити бодай з ким-небудь.– Мене звати…– Та я знаю як тебе звати, – перебив тебе незнайомець. – Твій малий все розказав. З новосіллям.– То в нього краще вийшло налагодити контакт з місцевими, – посміхаєшся ти, навмисно не витрачаючи час на подив, звідки чоловік дізнався хто його син.– Таа… – протягнув чоловік, – шустрий малий. Він зі школи ішов. Так ви до нас не на довго? Малий каже, ви часто переїжджаєте.– Як вийде, хотілося б затриматися, – збрехав ти. – Чудове місце, спокійне і війною не тхне. Як думаєте, багато тут роботи для дільничного? – переходиш ти від відповіді до запитання.– Та це ти сам дивись, – відповів чоловік. – Якщо просто жити, то і самому легко буде, а починаєш оце: чому? як? навіщо? то не помічаєш, що життя повертається до тебе зовсім іншим боком. Ферштейн?– Ох і вумний ти, шо ж в інститутах не професор? – раптом почулося за спиною. Праворуч під’їзду, у присадку під вікном длубалась стара жінка. Вона випрямилась. Її зморшкуваті руки вимазані у чорнозем. Стара стояла серед розсаджених у присадку маленьких м’яких іграшок. Одна з них стирчала з кишені у фартусі. Іграшки не схожі на куповані. Ручна робота.– Зранку вже очі залив? – риторично запитала жінка чоловіка на лавці, той у відповідь лише ширше вишкірив золоті зуби.– Не дивіться на нього. Це мій сусід. Я вже привикла до нього. Як вип’є так чіпляється до людей. Ви дільничний? – перемкнулась жіночка на тебе витираючи руки об фартух.– Так, мене звати…– Та я знаю. Гарний у вас син. Трохи смурний. Мабуть, перший день у новій школі… Нічого, не бійтеся, звикне. Діти – вони такі. А містечко у нас хороше, люди чуйні. Ви один?– Так. Дружина загинула. – Минуло чотири роки як фугас влучив у рейсовий автобус з твоєю дружиною, а ця фраза досі звучить сюрреалістично та неправдоподібно. За останні роки чорна баба з косою стільки разів дихала тобі в потилицю, та в останню мить відступала. А снаряд з усієї колони влучив саме в автобус з твоєю Оленою.– То нічого, у нас красиві жінки. Я вас якось познайомлю. Знайдемо нову мамку твоєму синові.Ти стримано усміхаєшся.– Та не слухай ти цю бабу. Вона місцева самашедша. Бач, замість квітів іграшки під вікном садить, – втрутився чоловік на лавці.– Але я твереза.– Це ти жалієшся?– Та замовкни вже. Хватить біла гарячка, навіть швидку не викличу…Ти прощаєшся з сусідами, але вони про тебе вже забули, у своїй перепалці. Після виснажливого першого дня повертаєшся додому.– Як у школі? – цікавишся, розтріпуючи русяве волосся сина.– Як і всі інші перші дні в школах, – коротко, але зрозуміло пояснює малий.На столі, спершись спиною об монітор, сидить м’яка іграшка ведмедя. У малого такого точно не було. Він взагалі м’яких іграшок не мав.– А це звідки?Син підвів очі. – Бабуся із сусіднього будинку подарувала. Вона їх сама шиє. – Хлопець бере іграшку в руки й крутить, не розуміючи навіщо вона йому в 12 років. Опустивши присоромлений погляд син говорить:– Я не хотів брати, але вона старенька… та бабуся.– Молодець. Допомагай їй, коли попросить.Щодня ти робив нотатки, щотижня звіти. Із щотижневих звітів формував місячні та надсилав своєму керівництву в Центр. Керівництво відповідало, що мало фактів. Звіти містять здебільшого вже відому їм інформацію. Так, діти в Мирному зникають, так, з періодичністю один на три місяці, так, люди щось знають, але не йдуть на контакт. Копай глибше, копай в різні боки, третій місячний звіт ми чекаємо з конкретикою, – відповідало тобі керівництво, а ти бився ніби об залізобетонну стіну, проте жодної інформації до тебе не просочувалося. Ти підходив з різних боків, підходив до різних людей, навіть до привітних сусідів звертався, намагаючись завести розмову про події в містечку, але щойно ти згадував зниклих дітей, як вони одразу робилися глухими й у них з’являлися термінові справи.До проблем на роботі домішалися негаразди з сином. Він став замкнутим, відлюдним. Майже не говорив, нових друзів не заводив. Зробився сновидою, вночі ходив квартирою з іграшкою в руках.Ти втрачаєш сон, постійна втома та виснаження. Марення на межі реальності.– Па, вона мене кличе, – звучить голос малого невідомо, чи то у сновидінні, чи насправді. – Я пішов.Ти намагаєшся виплутатися, але в’язкі тенета сну не пускаються тебе. Розмахуючи руками, ти рвеш їх і розплющуєш очі. У відкрите вікно вривається літнє повітря з павутиною. Крізь нього ти бачиш стежину, освітлену місячним сяйвом. По ній у самих шортах іде твій син, тримає в стиснутій руці м’яку іграшку. Ти кличеш його у вікно, проте голос не вилітає далі квартири й тоді ти біжиш. Вибігаєш на вулицю. Малий заходить до під’їзду сусіднього будинку, під’їзд біля присадка з м’якими іграшками. Забігши за сином, ти прислухаєшся до звуків. Суцільна тиша раптово обривається пронизливим котячим нявканням. Саме таке ти чув у першу ніч по прибутті до містечка. Ні, лише тепер ти розумієш, що це дитячий голос. Він доноситься крізь двері квартири праворуч, і ти вриваєшся туди. Одразу починається кашель від спертого повітря, насиченого димом дурманних рослин. Закриваючи ніс рукою, ти продряпуєшся до кімнати. В кімнаті стоїть стара жінка, що була так привітна з тобою першого дня. В її чорних руках знайома тобі м’яка іграшка сина, але випотрошена, без поролонових нутрощів. Жінка стоїть перед металевим ящиком, розміром з холодильник, до якого підводилась газова труба. Крізь щілини пробивався дим і язики полум’я. Зсередини ще стукали, проте криків вже не було чути. Ти спробував зробити ривок, але впав на коліна від удару по шиї. Голова йде обертом і ти валишся на підлогу. Продовжуєш все бачити, проте зробити нічого не можеш. Дивишся як згасає полум’я у ящику, як жінка вигрібає з дна попіл і набиває ним колишню іграшку твого сина, ти чуєш як знайомий голос питає стару: – Що з ним робити? Відпускати не можна.Ти відчуваєш як торкається чорна рука твого лоба й очі заплющилися, проте бачити ти не перестаєш.Мов кадри у старому фільмоскопі перед тобою з’являлися картинки граду. Ні, не граду з хмар, а снарядів залпового вогню. Снаряди влучно б’ють по будинках, перетворюючи їх на завали. З-під завалів вилазять понівечені люди. Ті, хто здатні триматися на власних ногах, тягнуть непритомних, інколи не цілих. Сльози чоловіків над жіночими та дитячими тілами прорізають борозни на білих від пилу обличчях. Знак на в’їзді у містечко з написом “Мирне” дірявий від куль мов решето. – Він прийшов по нас. Він шукає нас, – говорить жінка, віднімаючи руку від твого лоба.– Я ж тобі говорив, живи та насолоджуйся, – докірливо промовляє золотозубий чоловік, кинувши тебе на крісло.– За що ви дітей? – стогнеш ти. Крізь стиснуті зуби підборіддям тече слина, на скронях випинаються пульсуючі вени.Жінка говорить, тримаючи іграшку, набиту попелом: – Ти все бачив. Ти бачив, що чотири роки тому сталося з нашим містечком. Тоді ми теж стояли на навколішках і питали бога, за що ти так з нами? Бог мовчав, у бога не стало слів. А коли мовчить бог говорить він, – жінка вказала пальцем вниз на підлогу. Під землю. – І він мені сказав, жодне лихо не зайде до вас більше. Він сказав, не буде горя вашому поселенню і він сказав, що зробити. – Чорна рука підійняла іграшку, з котрої пилом просипалися рештки твого сина.– Що таке одне життя раз на три місяці у порівнянні з життями тисяч? – доповнив золотозубий. – Якщо для тебе це питання без відповіді, то запитай у наших місцевих жителів. Ти знаєш, що вони тобі скажуть.– Він не зможе більше запитати, він не зможе більше почути, він нічого більше не побачить, – говорить жінка, підносячи чорну руку до твого обличчя. Ти пручався, але марно. Очі твої затягнулися каламутною водою, барабанні перетинки прогризли таргани, язик перетворився на кістку. Ти повністю оглух, онімів та осліп, назавжди залишився у селищі міського типу Мирне. Волочив своє життя довге та порожнє як риболовецькі тенета в солоному мертвому озері. |
|
|
|
Время приёма: 21:31 16.03.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев