 |
|
| |
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
|
|
|
|
|
|
Село лишилося позаду. Поперед Шляхтичем, скільки сягав погляд, тяглися поля. Сонце вже схилилося за небокрай, поступилося місцем блідому серпу місяця.
Біля Шляхтича занервував пес, стиха заскавчав, потерся об берць. Чоловік нахилився, потріпав Кудлая по загривку. Скавуління стихло.
Шляхтич вгледівся в імлисту далину. До осяяних місяцем ланів чвалала постать. Ось вона проминула межу й пішла навпростець, крізь пшеницю. «Недобре це», — подумав Шляхтич і рушив слідом.
Наздогнав швидко. Нічним блукайлом виявився Степан Васильович, чоловік Світлани Марківни. На Шляхтича жодної уваги він не звернув, знай, йшов собі тихо й неквапом. Виглядав виснаженим, схудлим, блідим, аж до прозорості. Ступав босоніж, похитувався. Шляхтич навіть одразу й не впізнав його. Гукнув:
— Стій, Степане! Не варто тобі туди йти.
Той не відповів, ніби не почув.
Шляхтич зрозумів, що говорити намарно. Побачив дорогу, якою йшов Степан. Порепана стрічка тяглася полем, звивалася, ховалася у підліску. Іноді стежину ніби бгали кулаком, зминали, нею бігли брижі, поверхня здувалася каламутними бульбами. Шляхтич знав – з цієї дороги не поверталися. "За що мені це? – запитав вкотре, – бачити, проводжати, проте не мати змоги завернути". Відповідь ховалася невід-де. Проявилася здібність після зеленого коридору смерті, контузії та лікарні.
Скількох він отак провів – втомився рахувати. Вважав це своїм прокляттям чи Божою карою. Відколи не встиг врятувати Христину. Від того самого моменту, як чекав на карету швидкої із її ще теплим тілом на руках. Перебирав між пальцями каштанові пасма, намагався сховати на своїх грудях дрантя, що лишилося від сукні, сховати плями крові і сперми, що вже почали шкарубнути на тканині. Не помічав калюжі іншої крові, що розтікалася під ногами і тіла в зеленому камуфляжі без розпізнавальних знаків, що валялося долілиць у ній. Руків'я скривавленого ножа поруч. Не відчував вогкого носа Кудлая, що тицявся у ногу. А у скронях пульсувала єдина думка: "Не встиг. Не встиг! Не встиг!!!"
Мовчки увійшли під крони. Дорога попетляла ще трохи і обірвалася. Наприкінці шляху Степан обернувся, розчепив стиснутий кулак, із якого ковзнув обгорілий шеврон. Тужливо поглянув у вічі. Сріблястий місячний промінь впав на його постать і вона почала розчинятися в імлі. Раптовий порив вітру хитнув дерева, затріщало гілляччя, в обличчя шарпнуло зірваним листям. Жалібно завив Кудлай. І у відповідь йому злетіло над землею інше виття – крижане, ніби мороз продрав. Шляхтич здригнувся, зітхнув, кілька хвилин дивився, як зникає порепана дорога, як випрямляється прим’ята пшениця. Намагався розгледіти почвару, що вила у відповідь Кудлаю. Як завжди – марно. Потім підняв шеврон, поклав у кишеню, до такого самого, тільки вцілілого – власного. Рушив до села. Між лопатками струменів піт, застигав памороззю, ніби під чиїмось гострим поглядом.
Кожного разу чорний смуток падав на плечі, тиснув. Здавалось, ось-ось розчавить. Єдиною відрадою лишався христинин Кудлай. Коли б не він – їй-бо, повісився б.
В чорних думах дійшов до села. І хоч хата його стояла з краєчку, пішов до обійстя Світлани Марківни в надії, що хоч зараз минеться. Зачувши голосіння й плач, зрозумів – сподівання марні. Степан все ж таки приставився.
Шляхтич повернувся до хати, запалив свічку. Опустився перед образами навколішки, почав молитися. За упокій Степана Васильовича, за здравіє Світлани Марківни. Собі не просив нічого – і так мав те, чого не хотів та чого прагнули усі хлопці, що навік зварилися в тому пекельному котлі – життя.
***
– Лапинський, молишся? – усміхнений Костянтин присів поруч.
Шляхтич кивнув.
– Навряд допоможе.
Шляхтич дочитав молитву, перехрестився:
– Зайвим теж не буде, – посміхнувся у відповідь.
– Слухай, ти завжди був настільки релігійним?
– Ні. З початку війни. Точніше – в тренувальному таборі, перед першими боями.
– Страх?
– Повага до інших. Бачив би ти, Костю, що віра для декого значить.
– Шляхтичу, звідки ти, взагалі? Скільки товаришуємо, а я про тебе майже й не знаю нічого.
– А воно зараз треба?
– Ну... – Костянтин зам'явся, витрусив із пачки цигарку, закурив. – Треба ж про щось... Допоки верхи домовляються. Мовчати ж несила.
– З півострова я... – Шляхтич закурив і собі, – втік від окупації. Не було б мені там життя – я їхнього завалив. І помста ще. Не найкращий мотив, та все ж... Думав, зараз відіб'ємо схід, а там і дім повертати рушимо. Ач, не склалося...
Помовчали. Прозорий ранок налився сонцем, повноцінно вступив у свої права, проте "Булава" досі не рушала з місця.
– Хотів було до Іси, та не взяли. Неправовірний, бач. Отак тут і опинився. З Ісою попервах разом тренувалися – там і навчився поважати.
Десь попереду загуркотів двигун танка. Костянтин трусонув головою, приклав долоню козирком до очей.
– Здається, верхи домовилися. Ну що, по конях?
– З Богом.
***
Шляхтич закінчив молитву. На душі трохи полегшало, відступила гіркота. Проте, згадки про Христину, до якої навіть на могилу не сходиш, про побратима Костю, поруч могили якого завтра-післязавтра додасться свіжий хрест, краяли серце не згірше ножа. Дістав пляшку, налив у склянку. Перехилив, крякнув, утер вуста. Туга не відпускала. Хильнув ще дві чарчини, насипав миску їжі Кудлатому. Почвалав на диван, сподіваючись заснути.
***
Відколи провів Степана, минуло шість тижнів. Почалися жнива, і Шляхтич весь день проводив у кабіні трактора. Додому повертався ледь живий. Проте в доброму гуморі – за цей час жодна людина з села не ступила на шлях. Не знав навіть, чому завдячувати: Божій волі, чи шевронам, які весь час носив із собою, як обереги.
Сьогодні повернувся з поля поночі. Голодний страшенно, ледь стало сил відварити бульби. Повечеряв, нагодував Кудлая. Вийшов на ґанок, закурив, випустив кільце диму.
Ніч видалась ясна. Синє небо всипане зорями, низький місяць висріблює стежину. Дорогу. Шлях…
Шляхтич скочив на ноги. Жалібно завив Кудлай. Шляхтич роззирнувся і побачив Світлану Марківну. Та йшла собі, твердо ступаючи, наче не пролежала шість тижнів хвора та знесилена. Дибала прямісінько в поля, де й досі хилилася долі нескошена пшениця. Кудлай потерся об берць, ткнувся в ногу, наче хотів примусити йти услід. І Шляхтич рушив. Не піти не міг – хоча було й намагався кілька разів. Щоразу навалювався дикий біль, наче його шматували зсередини вовки чи катували в застінках так званих. Не було сил терпіти і щоразу рушав у супровід.
– Спиніться, Світлано Марківно! Заждіть хвилинку, не час вам іще.
Вона здригнулася, на мить завмерла, та й рушила далі. Шлях удовиці стелився трохи дивно. От ніби дивиться на нього Шляхтич, а доріжка ось-ось втекти з-під погляду хоче. Дивно. Чи то він раніше не звертав на вигляд шляху уваги? Шляхтич аж спинився на мить. А чи просто він супроводжує людей? Очевидно – ні. Чи йде, щоб людина з дороги не збилася, не заблукала між світами, чи сам цей шлях торує – вищі сили те відають.
Шлях минув поля і добіг лісу. На мить Світлана Марківна спинилася, наче роздумуючи, йти далі, чи повернутися. І увійшла до лісу. Шляхтич з Кудлаєм рушили слідом. Срібляста стежина вилася проміж деревами. Тиша огорнула ліс, навіть вітер не гуляв у кронах. І тільки тонка биндочка неба, всіяна зірками, над головами.
"Красиве небо, – подумав Шляхтич. – В ніч перед виходом теж було красиве".
***
Костянтин смикнув за плече. Шляхтич рвучко обернувся, побачив, що вуста побратима ворушаться, проте слів крізь гуркіт пострілів та ревище двигунів не розчув. Нахилився ближче.
– Слухай, Шляхтичу, – кричав Костя, – давай заприсягнемося. Як раптом хтось із нас не повернеться, то інший, якщо виживе, допомагатиме рідні загиблого.
– Моїм вже не допоможеш. Нікому і нічим... Згоден, має ж бути хоч який сенс у житті. Ти зав'язуй з такими думками – наврочиш.
– Та я ж так, про всяк випадок.
Костянтин помовчав і за мить додав:
– Присягаюся!
Шляхтич потиснув простягнуту руку:
– Присягаюся!
Праворуч долинув свист. Шляхтич не встиг ще нічого зрозуміти, як відчув сильний поштовх у плече. Полетів з броні. Лаятися почав, уже котячись дорогою й ковтаючи пил. Час ніби розтягнувся. Побачив, як чорна цятка стрімко наближається до БМП, як Костя зриває з плеча шеврон, замахується. Машина підскакує на вибоїні, Костянтина підкидає на броні, нарукавний знак він жбурляє уже в повітрі. "Навіщо, – кволо подумав Шляхтич, – невже хоче, щоб я зберіг?" Потім до нього долітає звук вибуху, БМП підстрибує, затинається. Хтось кричить, хтось захлинувся криком. Ударна хвиля дістається й до Шляхтича, підхоплює, волочить по землі і врешті гасить свідомість.
***
Шляхтич наздогнав Світлану Марківну, ухопив за руку.
Зірки кліпнули, згасли, затулені хмарами. Здійнявся вітер. Над лісом злетіло завивання. Загарчав Кудлай, ощирив пащу.
— Що?.. — Шляхтич не докінчив. Кудлай стрибнув, зчепився із сірою тінню, і вже разом вони покотилися по траві. Ліс сповнився гарчанням і моторошним завиванням. Однак тривало це недовго. За якусь мить стихло. Сіра тінь зникла, лишився лише солодкуватий сморід гнилі і розпаду.
Шляхтич кинувся до Кудлая. Пес виглядав жахливо. Із розірваної шиї вихльостувалася кров, Шляхтич бачив, як очі собаки скляніють. Кудлай жалібно завив, схлипнув. Потім вкляк. Шляхтич опустився навколішки, тремтячою рукою провів по хутру. Долоня замастилася кров’ю. Сльози виступили на очах, не втрималися там і забриніли по щоках.
Довго сидів він біля мертвого, аж допоки тіло не пройняв біль. Шляхтич згадав про Світлану Марківну, підвівся, заспішив навздогін. Шлях удовиці скінчався перед хвірткою. Де взялася посеред хащів – лише Богу відомо. Шляхтич рішуче підійшов до жінки, розвернув од хвіртки. Удова встромила більма в імлу, понад його головою.
Солодкий, нудотний сморід вдарив у ніздрі, над кронами зметнулося виття. Стежка пішла брижами, почорніла, ніби земля після артилерійського влучання. Хвіртка зникла. Краєм ока Шляхтич помітив відрух – стрімкий, майже невловимий. Не помітив навіть, скоріше відчув.
– Що ж ти таке? – прошипів тихо.
І побачив відповідь.
Почвара видалася не страшною і не моторошною – огидною. Гротескним знущанням над благородною гончою. Шерсть проростала рідкою колючою паросллю, перемежовувалася із залисинами. Груднина вип'ялася вперед, розкрилася, немов хтось розтяв ножем, з неї проглядали скалки ребер і почорнілі нутрощі. Міцні лапи здувалися м'язами, частина з яких прогнила і звисала струп'ям, з-під якого подекуди проглядали кістки. Собачої морди не було зовсім. На її місці красувалося хлопчаче обличчя, вкрите золотавими кучерями. Воно привітно всміхалося. З-під верхньої губи вибилися два скривавлені ікла, під нижньою – запеклася кров. Навколо шиї проросли руді, аж до червоного, жмутки шерсті, дивно нагадуючи п'ятикутну зірку, описану навколо голови. Шию туго оперезував кількома витками іржавий колючий дріт.
Почвара завила. Потойбічне завивання дитячими вустами виглядало зовсім комічно. Потім Шляхтичу стало не до жартів.
Пружна хвиля вдарила у груди. Туга, відчай, безвихідь затопили Шляхтича, йому здалося – просочилися в кожну клітину тіла, всоталися в кров. Йому запаморочилося.
Засніженими рейками бронепотяг підкочується до станції і відступає, отримуючи шалену студентську відсіч. І так весь день, допоки ніч не падає на стражденну землю і броньована машинерія не вривається таки на станцію, несучи в собі оскаженілий терор. Хвиля люті захльостує станцію, скипає, піниться червоним. Згодом виходить з берегів станції й мчить засніженим степом все далі й далі крізь відстані й роки...
Шляхтичу перехопило подих, піт проступив на чолі, та хоча б витерти його не вистачає сили. Хвиля тисне, не слабнучи ані на мить.
Танкові траки перемелюють бруківку стародавнього міста. Вогонь по музею, вогонь по людях, дим, гуркіт, стрілянина. Кінець весни...
Шляхтичу вдалося поворушити рукою, підтягти її до горла, шкрябнути пальцями борлак, ніби намагаючись роздерти шкіру і впустити ковток повітря.
Місто затоплене сталевими почварами. Стріляють, вирує вогонь, масні димні стовпи підпирають небо. Самотньо майорить прапор з вирізаним гербом посередині. Самотньо і жалісно. Вітер тріпає його, намагається зірвати і кинути у жовтневу багнюку...
Рука Шляхтича наткнулася на нагрудну кишеню, стиснула її. Пальцями розлилося тепло, ніби шеврони дійсно могли нагріти. Натиск хвилі спав, Шляхтич вдихнув на повні груди.
– Е, ні. Ти вже достоту топтало мою землю, – він рушив на почвару. Маленький крок, трохи ширший, ще ширший.
Почвара загарчала, позадкувала. Впала мордою-обличчям на стежину, уп'ялася іклами в землю. Трава обабіч шляху враз почорніла, віддаючи сили і соки. Стежка під ногами задрижала, ноги Шляхтича ніби уморозилися в неї. Він затнувся, втратив рівновагу, ледь встояв. Почвара завила знову, Шляхтича збило з ніг.
Шоста ранку. Натовп тупцяється під магазином, невиспаний, злий, пом'ятий, курить і лається, тихо перешіптується і мовчить.
– Товаріщ, а ви який у черзі були?
– Тисяча сто тридцять сьомий.
– Та ні, це я тисяча сто тридцять сьомий. А ви за мною стояли. Номерів за десять.
– Та що ви собі дозволяєте? Я перед вами був, не треба тут.
– Отакої. Товаріші, ні, ви це бачите?! Яке нахабство!
Трохи попереду інша розмова:
– А хоч просунулася черга за вчора?
– Здається так, номерів на двадцять...
У Шляхтича закололо в грудях. Він опритомнів, скочив на ноги. Не люди – натовп. Не люди – номери. А коли ж стануть повноцінними людьми? Очевидно – допоки страхопудало тут існує – не стануть. Він скреготнув зубами і рушив на почвару. Та метнулася назустріч, вдарила лапою. Пазурі пройшли крізь його тіло не завдавши шкоди. В лівиці Шляхтич стискав шеврон, правицею ж вдарив просто в дитяче обличчя. Воно скривилося, почвара важко зітхнула. Шляхтич вдарив знову, цілячи в ікло. Йому здалося – з того скрапує кров. Кров його землі. Поцілив. Ікло сухо хруснуло і випало під ноги. Жалібно завила почвара. Шляхтич вдарив лівицею, відкритою долонею, до якої ніби приклеївся шеврон. Влучив прямо проміж очі. Обличчя завило, шкіра задиміла і почорніла, як щойно почорніла трава під іклами почвари. Вона задкувала, над спотвореним обличчям здіймався дим. Шляхтич вдарив вчетверте, вибиваючи друге ікло. Почвара зронила морду в землю, терлася об неї, задкувала, клаптями опадала шерсть та шкіра. І раптом почвара зникла, ніби розчинилася в повітрі.
Хмари розступилися, на землю полилося зоряне світло. Шляхтич витер піт, обернувся і вкляк. Біля ніг Світлани Марківни лежало його власне тіло, з грудей стирчала обламана гілка.
Він простягнув руку. Поглянув на бліді, майже прозорі пальці.
– Ото й усе? – запитав сам у себе.
Підбіг до жінки.
– Повертайтеся, Світлано Марківно, – Шляхтич вклав їй у руку обгорілий шеврон. – Це не ваш шлях. Вам оно ще Костянтинову доньку допомагати виховувати, бо ж матері самій важко буде.
І зіштовхнув жінку зі срібної стежини. Прочинив хвіртку, що знову таки з'явилася посеред лісу, увійшов. Встиг помітити, як жіночі більма обертаються нормальними очима. Потім на нього впав місячний промінь, і так легко йому стало, так гарно. Він побіг, туди, де на нього чекали Христина з Кудлаєм.
Де йому обов'язково зустрінеться Костя, реготне, як при першій зустрічі, дружньо плесне по плечу, перепитає:
– Лапинський? То в нашій роті тепер є власний шляхтич?
А Шляхтич посміхнеться у відповідь, погляне у вічі і скаже:
– Я дотримався обітниці.
|
|
|
|
Время приёма: 21:10 16.03.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев