07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Автор: Тойщо Количество символов: 31038
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq011 Вирізати зайве


    Письменник письменнику - найперший ворог!
    Wikiquote
    
    Іноді дивуюсь людям: зліплять до купи такий-сякий текст, викладуть його широкому загалу й після перших же схвальних відгуків кричать на кожному розі: я - письменник! Але чи так це насправді? Хто має більше право ним називатися: людина, що вміє складно писати, чи та, яка крім письма, знає ще й щось потаємне, магічне?..
    Алім Шамсі ат-Табарі
    
    ***
    Себе я справжнім письменником не вважаю. Хоча, визнаю, інколи також хочеться під настрій погратися словами, переплітаючи їх певним чином - щоб і душа раділа, і читачам подобалось. І як у всіх початківців, у мене теж є мрія - видати власну книгу, мати шанувальників і статтю у Вікіпедії. Тому й вчуся потроху: слухаю, що кажуть інші, дещо роблю інтуїтивно, а щось за порадами читачів та колег по цеху.
     Кажуть, що майстерність можна вдосконалювати й швидше - зараз є безліч різноманітних курсів, на яких вчать літературному ремеслу, - але в мене цей метод чомусь великої довіри не викликає. Тож і тиждень тому, коли на очі трапилося оголошення про експрес-тренінг від невідомого мені гуру магічного слова, я спочатку не звернув на нього ніякої уваги. Та тут втрутилась Орися - моя муза й за сумісництвом подруга, з якою ми ділимо житло. Вона побачила ту об’яву й очі в неї засяяли, наче світильники на стелі:
    - Іванку! Замовляй квитки - їдемо в гори! - подруга тицьнула мені під носа ноутбука.
    Я вже знаю: коли муза щось вирішила, то сперечатись з нею марно - треба робити, як вона каже. Та все одно захотілось прояснити ситуацію:
    - З чого це раптом? А робота - мене ж ніхто не відпустить?
    - Ти спочатку прочитай! Я ж про тебе піклуюся, дурнику.
    Тож довелося уважніше придивитися до оголошення: “Всього один день! Проїздом з Карнаку до Монте-Пайтона! Бліц-тренінг: “Редагування текстів методом езотеричного вирізання”. Не важливо, хто ти - відомий письменник, чи початківець! Не проґав чарівну можливість долучитися до клубу знавців сакрального знання! Кількість місць обмежена…”
    - Орисю, це ж дурисвітство - один день, проїздом, і не в столиці, а в якійсь провінційній дірі...
    - Яким же ти інколи буваєш занудою, Іванку? Тобі грошей шкода? Чи ти не хочеш навчитися чомусь і заодно зробити приємне мені? - моя муза набурмосилась, а отже, готувалась образитися.
    Я зрозумів, що зараз дешевше буде відступити:
    - Звісно хочу. На скільки днів замовляти готель?
    Мороз в очах моєї подруги змінився на вранішнє сонце:
    - На два, або й на більше. Візьмеш відпустку, поблукаємо горами - ти ж мріяв про таке, я знаю. Отже, квитки, готель - на тобі, а я зарезервую місця…
    В день від’їзду Орисі зранку хтось зателефонував і вона, закусивши губу, повідомила, що поїхати зі мною не зможе - треба терміново владнати деякі справи. Що то за справи, я перепитувати не став - у кожного з нас було приватне життя, в яке ми домовились не втручатися.
    Їхати самому не хотілося, але відпустку вже було оформлено, й кошти на “Редагування” перераховані, та й Орися наполягала. Тож наступного ранку я вже заселявся в готель на центральній площі невеликого провінційного містечка, що притулилось до підніжжя порослих лісами гір.
    До початку тренінгу мені вдалося в кав’ярні випити кави й на виході взяти зі стійки кілька безкоштовних цукерок - на випадок, якщо під час лекції зголоднію.
    Будинок, де мала проходити зустріч, знаходився неподалік - у сквері, за пам’ятником якомусь дядькові. До кімнати, де понад стінами вишикувалися стільці, а в центрі стояв столик з паперами, я зайшов одним із перших - лише русява молодичка в картатому платтячку вже сиділа неподалік від столу й щось писала в нотатнику.
    Я всівся в кутку біля вікна, й став роздивлятися місцеві краєвиди. З висоти третього поверху містечко виглядало ще більш привабливим. Через площу - прямісінько перед пам’ятником - височіла будівля міської ратуші з великим годинником на башті. В будинку праворуч я впізнав свій готель, навпроти якого стояв скляний куб торговельного центру, що на фоні інших будівель здавався такою собі блискучою потворою. Аж ген, за ратушею, повсідалися приватні будинки, а далі виднілись гори. Жодної хмаринки на блакитному небі, і сонце, наче намальоване, і вітер не хитає віття дерев - ідилія…
    - Вітаю всіх! - я не помітив, як до кімнати зайшов лисий опецькуватий чоловік, зовні схожий на китайця. - Майстер Алім зараз прийде, та попередньо я попрошу всіх здати свої мобільні телефони, планшети, чи ноутбуки. Їх ви отримаєте по закінченню заняття, а для нотаток вам видадуть папір та олівці. Дякую за розуміння.
    І чоловік у присутніх, що невдоволено загуділи, став збирати їхні гаджети.
    Поки я роздивлявся місто, в кімнаті ще додалося людей - не рахуючи мене, тепер тут вже сиділо двійко хлопців, троє дівчат і літня інтелігентна пара.
    - Молодий чоловіче, ваш телефон? - китаєць вже стояв поряд і ледь усміхаючись, дивився мені в очі.
    Я хотів спочатку сказати, що в мене нічого такого немає, та під тиском його погляду змушений був мовчки викласти свою Нокію товстунові в коробку.
    - Дякую, - лисань завершив обхід, поклав гаджети у сейф, що притулився в кутку біля входу, замкнув його й зник у дверях.
    Натомість до кімнати енергійним кроком зайшов високий темноволосий чоловік з вусиками та усмішкою а-ля Борат, одягнений в темні блискучі штани й таку ж теніску. Навіть на ногах у нього були чорні блискучі черевики, мабуть, з крокодилячої шкіри - мені здалося, що я побачив на одному з них примружене око, яке уважно розглядало присутніх.
    - Гарного всім дня! - чоловік зупинився біля столика, оглянув кімнату. - М-м-м! Бачу, зібралися не всі, але ми вже не чекатимемо. Отже, я - Алім Шамсі ат-Табарі, та ви можете мене звати просто - Майстер. Всі свої титули й звання наразі перераховувати не буду, бо вони ніяк не впливатимуть на сьогоднішню нашу розмову. Скажу лише, що я той, хто допоможе вам здобути впевненість у власних силах, розкриє сховані резерви й підштовхне по дорозі до успіху на обраній вами літературній ниві.
    В цю хвилину двері відчинилися й до кімнати вбігла захекана білявка в білій блузці та білих штанях. Втім, не одяг, а її погляд вразив мене - саме так у фільмах дивляться на оточення класичні стерви. Я не сказав би, що цікавлюся такими, та зараз чомусь не міг відвести від дівчини очей.
    - Вибачте, спізнилась, - голос новоприбулої був настільки писклявим, що я мимоволі пирснув у долоню, за що у відповідь отримав убивчий дівочий погляд. Білявка примружила очі, озирнулася кімнатою й присіла на стілець, який стояв найближче до входу. - Багато я пропустила?
    - Ні, ми лише почали,- Алім усміхався дівчині. - До речі, якщо хтось бажає записувати - чарівні олівці й папір до ваших послуг.
    Я, русявка в картатій сукні та літня пара залишились на своїх місцях - всі інші похватали зі столика знаряддя для письма й приготувались занотовувати Алімові слова.
    - Отже, сьогоднішня наша зустріч присвячена одній з основних процедур при роботі з текстом - його редагуванню, - продовжував чорновусий. - Бо саме від редагування залежить, яке враження справить ваш твір на читача, а отже, чи слідкуватимуть і надалі за вашою творчістю. Ви скажете, що цим повинен опікуватися професійний редактор - і матимете рацію. Але ніякий фахівець не зробить того, що покажу вам я. З моєю допомогою ви зможете вкласти у своє дітище частку магії, яка зробить ваш твір дійсно чарівним…
    “Магія? - подумки я усміхнувся. - Ну-ну!”
    Алім став говорити про ідеальну структуру Біблії, Тори й ще якихось текстів, та моя увага вже була прикута до білявки. Дівчина мала горбатого носа, тонкі вуста, і як у свинки темні й маленькі, але колючі очі, сховані за скельцями доволі великих окулярів. Вона теж удавала, що слухає чорновусого, та насправді зацікавлено розглядала присутніх і кінчиком олівця, тим, де знаходиться гумка, обводила кінчик свого носа. Побачивши мій усміхнений погляд, дівчина швидко опустила олівець, ще більше стиснула губи й відвернулась. Втім, за мить вона знов подивилася в мій бік, показала кінчик язика, після чого зосередилася на Алімові:
    - Я знаю, як важко авторові різати свій текст, - саме говорив той. - Бо ледь не кожне його слово народжувалось в муках і саме воно повинно стояти на тому місці, в якому ви його вписали. Та чи прозвучить те слово, чи не стане читач пробігати речення, абзаци, а то й сторінки, пропускаючи такі ідеальні й неповторні, на погляд творця, описи природи, характеристики персонажів, або авторські роздуми? Ви знаєте відповідь на це питання, бо самі теж були та є читачами. Тому без скорочення, без вирізання зайвого, аж ніяк не обійтись.
    - Ось, наприклад, - Алім підійшов до вікна. - Уявіть, що перед вами не панорама міста, а текст. Щоб ви, як автор, прибрали з нього? Що в цьому краєвиді, на вашу думку, зайве й заважає отримати від споглядання повне естетичне задоволення?
    - Як по мені, - озвався кучерявий хлопець, - будівля торговельного центру не вписується в довкілля.
    - Так, вона зайва, - одночасно озвалися дівчата по обидва боки від хлопця.
    - А якщо без вирізання? - дівчина в картатій сукні морщила свого лоба. - Можна ж домалювати, чи переробити, щоб вписалося в панораму... в текст.
    - Можна й так, - погодився Алім. - Та не кожному майстрові це під силу. Зробити з недоліку перевагу - таке до снаги лише одиницям. Можливо після мого тренінгу дехто з вас продовжить зустріч зі мною і тоді ми поговоримо про це. А зараз вчімося скорочувати. От вам, - чорновусий дивився на мене, - молодий чоловіче, що тут видається зайвим?
    Я спочатку розгубився, та побачивши іронічну посмішку білявки, заїкаючись відповів:
    - А й-я б оті гори стер, - мій палець вказував аж ген-ген за місто.
    - Цікаво - чому? - Алім примружив очі.
    - Бо якщо це мій текст, то їх я точно не відвідаю - часу не матиму. Тому навіщо вони здалися.
    - Оригінальне міркування. А вам, дівчино, що тут заважає? - Майстер вже питав у білявки.
    Та піднялася зі свого стільця, роздивляючись крізь вікно площу, примружила очі, й пропищала:
    - Люди. Тут зайві люди - без них все виглядало б гармонійніше.
    Я очікував, що зараз пролунає бурчання невдоволених, але в кімнаті зависла тиша. Врешті решт озвалася літня жінка:
    - Та чи слід взагалі щось міняти? Чи стане воно після цього кращим? Бо навіть ідеальні тексти не можуть подобатися всім без виключення. Втім, на кожне містечко, - сивокоса вказала на вікно, - є свій поціновувач.
    - Тобто, ви якраз таким би й створили цей краєвид?
    - Звісно, що ні - торговельний центр дійсно все псує, - жінка торкнулась руки свого супутника. - Та все одно, будь-яке втручання руйнує первісний задум.
    - Можливо ви маєте рацію, - Алім взяв зі столика жовтуваті картонні прямокутнички й пішов по колу, роздаючи їх присутнім. - Але досить теорії. Я не дарма в оголошенні назвав наше заняття тренінгом. Зараз ви отримаєте конверти з текстами. На годиннику за чверть перша - рівно о першій відкрийте їх і почніть редагувати вкладення. Редагувати по-новому - із впевненістю, що ви ідеально володієте словом, на рівні генія відчуваєте гармонію тексту, і готові з допомогою моїх візитівок та чарівних олівців створити справжній шедевр. І головне - ви обов'язково повинні вірити в те, що робите. Уявіть себе частиною рукопису - нехай кожна клітинка вашого тіла стане літерою, і ваше дихання врешті-решт породжує слова, здатні змінювати реальність. Ще одне - бачу, що дехто вже вмощується робити це тут. На жаль, вам доведеться залишити приміщення. Можете піти в кав’ярню, чи посидіти в скверику, або в готелі - ви, мабуть, не місцеві, еге ж?
    - А телефони нам віддадуть? - перепитала дівчина в картатій сукні.
    - Для чистоти експерименту - ні, - Алім дивився на русявку й усміхався. - Але щоб ви не подумали чогось поганого про організаторів, пропоную ключі від сейфа віддати комусь із вас, наприклад… - чорновусий озирнувся. - Наприклад, ось цій чарівній дівчині, - Алім підійшов до літньої пари й торкнувся долонею плеча сивокосої жінки. Та зашарілася й озирнулася на свого супутника, який у відповідь мовчки поцілував їй руку. - То як, домовилися?
    І знову в кімнаті зависла тиша.
    Я, звичайно, теж хотів би отримати свою Нокію, але ще деякий час без неї трагедією не вважав. До того ж думку про телефон вже змінило здивування від знайомства з візитівкою.
    На перший погляд нічого незвичайного в ній не було: м'який на дотик папір, бронзового кольору, зі всевидящим оком, як на доларовій банкноті. Лише на місці розрізу піраміди досить реалістично було намальовано ледь розкриті сірі ножиці… мабуть, сірі. Бо з якогось дива мені закортіло помацати їхній кінчик і я відчув, як щось вкололо мого пальця. Ніяких слідів уколу на ньому не виявилося, але мені здалося, що ножиці стали червоніти. Я підняв голову й помітив, що білявка й дівчина в картатій сукні теж роздивляються свої пальці. Щодо інших, то скоріш за все вони мацати не додумались - сивокоса жінка ховала свою та супутникову картку до сумочки, кучерявий хлопець поклав її в кишеню теніски - вона стирчала звідти, а другий ще тримав картонку в руках. Про дівчат сказати нічого не можу, бо вони про щось шепотілися між собою і їхніх папірців не було видно.
    Я знов подивися на візитівку - не пам’ятаю, що написано на доларові, та тут мені вдалося прочитати дрібні літери: “Ego interficiam te”. Ось де моя Нокія дійсно згодилася б! З латиною, якщо це була вона, всезнайко-гугл впорався б за мить.
    Поки я розглядав картонку, відчинились двері й до кімнати зайшов китаєць.
    - Отже, - Алім стояв біля столика, - отримуємо конверти, о першій годині відкриваємо, редагуємо й повертаємось в цю кімнату переможцями. Бажаю всім вдалого вирізання! - останні слова чорновусого прозвучали, як сигнал горна.
    Потім кожен біля виходу отримував доволі великого за розмірами конверта, а літній парі на додачу було вручено ще й ключі від сейфа. Білявка, як не дивно, залишати кімнату не поспішала - дочекалась, поки я порівняюсь з нею, лише потім піднялась зі свого стільця й прошепотіла мені на вухо:
    - Тебе я виріжу останнім,- після чого посміхнулась, взяла з рук лисаня конверта й вийшла з кімнати.
    Спантеличено дивлячись їй услід - шепіт дівчини був зовсім не писклявим, - я отримав свій текст і пройшов у двері.
    Міркування про метаморфози з дівочим голосом завадили мені помітити, куди потім зникла білявка. На сходах я її не бачив, перед будівлею також - попереду, не поспішаючи, йшла літня пара; майже біля пам'ятника, енергійно розмахуючи руками, чимчикували знайомі хлопці; дівчата випередили їх і вже виходили на майдан; молодичка в картатій сукні стояла неподалік й позирала на ратушу, а дівчини у всьому білому ніде видно не було.
    Ще раз озирнувшись, я пройшов до лавки, яка стояла в тіні невідомого мені дерева, вмостився на ній і розірвав конверта. Через мить мої пальці витягли з нього цупкого аркуша рожевого кольору, з одного боку на чверть заповненого текстом.
    - Тю! - вголос вигукнув я. - Ото й усе? Та тут роботи на десять хвилин!
    Промацування кишень в пошуках олівця, чи ручки змусило згадати, що в мене нічого схожого немає. Зате пальці знайшли цукерку, яку я залюбки поклав до рота й почав читати:
    "Вмостившись посеред скверика на лавці, чоловік подивився на гори, яких не було на своєму місці, здивовано озирнувся, потім скочив на ноги, намагаючись побачити за ратушею порослі смереками схили, але безрезультатно.
    - Що за чортівня? - вилаявся він…"
    - Що за чортівня? - вирвалось у мене. Я підняв очі на ратушу, але за нею дійсно нічого не побачив. Не роздумуючи, як і в тексті, я скочив на ноги - складалося враження, що весь простір за будівлею з годинником просто стерли, залишивши тільки сірий фон. Та й навкруги все виглядало, наче в імлі.
    "Як швидко змінилась погода, - подумалось мені. - У вікно заглядало сонце, аж тут - на тобі! - туман. І звідки?!.”
    Я знову всівся й продовжив читання: “Дівчина, що сиділа неподалік, вже щодуху мчала до скляного куба, який танув на очах...”
    “Брехня!” - піднявши очі, я побачив знайому русявку - вона читала на сусідній лавочці свій текст. Втім, поки озирався, щоб знайти будівлю торговельного центру, дівчина скочила з місця й дійсно побігла в бік площі.
    - Та що це за хрінь! - недобрі передчуття змусили знов зазирнути в аркуш.
    “- Та що тут відбувається? - чоловік розгублено шукав очима скляного куба. - І куди поділися мешканці міста?..”
    Холодок пробіг спиною. Я повільно піднявся й мовчки став роздивлятися доступну для огляду частину площі - ніяких ознак життя. Лише дівчина в картатій сукні стояла біля пам’ятника, а трохи далі знайома літня пара спокійно всідалась на лавку. Ані хлопців чи дівчат з тренінгу, ані місцевих жителів - нікого більше я не побачив. І звісно, що будівлі торговельного центру також не помітив - тільки сіра мла колихалась на тому місці.
    - Спокійно! - наче остерігаючись падіння, я розвів руки й присів на лавку. - Це все не насправді, це, мабуть, винуваті солодощі, - цукерку негайно було виплюнуто на доріжку, а з кишені витягнуто її сестру в обгортці - щоб роздивитися. - “Poppy candy”... І ні виробника, ні вмісту...
    Залишки цукерок полетіли вслід за своєю оголеною й обсмоктаною товаришкою. Для перестраховки я ще декілька разів сплюнув, протер вуста, потім очі й знов озирнувся - ані скляний куб, ані місцеві жителі на площі - ніщо не з'явилось.
    - Гаразд, припустімо, що Алім дійсно маг, Майстер. Маячня, звичайно, та на деякий час про це забудемо. Отже, він якось зумів зробити так, що всі наші побажання реалізувались. Мені заважали гори - виріжемо!; хтось про торговельний центр заїкнувся - скляний куб на смітник!; люди зайві - будь ласка, білявко! Але якщо це мій текст, то навіщо всі чужі вирізання зліплено до купи? І звідки автор тексту знав про наші дії? Та й головне, що з цим усім робити?
    За роздумами очі самі опустились на аркуш: “Десь біля ратуші пролунали дівочі крики. Чоловік скочив, побіг до пам’ятника...”
    Я підняв голову, прислухався - абсолютна тиша, навіть співу пташок не чутно.
    “...побіг до пам’ятника й сховався за ним, з наміром визирнути на майдан. Аж тут…”
    З площі пролунали дівочі крики.
    Мурашки з периферії мого тіла щосили рвонули до грудей, на своєму шляху піднімаючи дибки ледь не кожну, навіть найменшу волосину й врешті-решт змусивши серце гупотіти, наче оскаженіла машина для забивання в землю бетонних паль. Я кинув аркуш із текстом на лавку й побіг у бік пам’ятника, де, сховавшись за його постаментом, визирнув на площу.
    Біля кав’ярні перелякано верещали дівчата з тренінгу, поряд з ними валялись паперові стаканчики з розлитою по бруківці кавою, а ближче до мене лежали знайомі хлопці, точніше те, що від них залишилось.
    Часу роздивлятися особливо не було, але побачене закарбувалось в пам’яті, наче якісна світлина: розрізані навпіл тіла, з яких, проте, не витікала кров; голова кучерявого без частини обличчя відкотилась ледь не до ніг переляканих дівчат і тепер одним оком дивилася на них; верхня половина другого хлопця лежала горілиць з обрізаною вище ліктя рукою й наче споглядала сіре небо. Поряд валялись три хлопчачі ступні - дві в кросівках, а одна в залишках черевика.
    Поки я роздивлявся хлопців, невидима гумка одним рухом розірвала рота обом дівчатам. Верхні частини їхніх голів з широко розплющеними очима впали на бруківку й тепер перелякано дивились на свої литки. А дівочі тіла, притиснуті одне до одного, й далі стояли посеред кавової калюжі.
    Моє серце сокирою божевільного прорубувало собі вихід назовні, волосся на голові стало дибки, аж тут чиясь рука опустилася ззаду на ліве плече. З несподіванки підстрибнувши й водночас інтуїтивно відштовхуючи ліктем нападника, я заволав не гірше, ніж дівчата біля кав’ярні.
    - Мовчи! - намагаючись затулити мені рота, зашепотіла молодичка в картатій сукні. З її носа почала капати кров, але дівчина, здавалось, не помічала цього. - Заткни пельку, кажу, якщо не хочеш стати наступним!
    - Ти теж це бачиш? Що взагалі тут відбувається?
    - Я не знаю, - дівчина обережно виглянула із-за постаменту, озирнулась площею. - Але в мене є гіпотеза. Куди ж ти біжиш, дурепо!
    Здавалось, молодичка пошепки кричить мені, але її погляд був спрямований в інший бік. Я розвернувся: літня жінка вже підбігала до безголового тіла кучерявого хлопця.
    - Магдо, стій! Не треба, Магдо! - супутник жінки запізніло скочив з лавки й простягнув руку вслід, наче намагаючись затримати подругу. Втім, невидима гумка вже різонула срібноволосу жінку по спині й та упала грудьми на хлопцеве тіло, в той час, як її ноги ще зробили декілька кроків і лише потім поволі завалились на бруківку.
    - Магда! - чоловік вже біг на площу.
    Я хотів крикнути йому, та помітив, як русявка поряд розпачливо хитає головою.
    - Та що ж це таке? - мої руки затряслись. - Хто це все робить - Алім?
    - Ні, - дівчина в картатій сукні кивнула головою в бік скверу. - Він лише спостерігає. А вирізає, скоріш за все білявка - більше нікому.
    Я озирнувся на будівлю, де проходив тренінг: у вікні третього поверху з переплетеними на грудях руками стояв чорновусий Майстер. Мені здалось, що Алім усміхається. Втім, впевнитись в цьому я не зміг - молодичка знов торкнулась мого плеча:
    - Твоя візитівка при тобі?
    - Так, - я витягнув з кишені бронзовий прямокутник.
    Дівчина взяла його, гмикнула:
    - Отже, тебе теж вкололо. А олівець зі столика - він у тебе?
    - Ні, я взагалі не думав нічого записувати.
    - Зате, схоже, у білявки він є - і їй не подобаються люди. Нам би дістатися сумочки сивокосої - там олівець напевне має бути.
    - Ні, треба шукати в когось іншого, бо вона і її супутник до столика не підходили.
    Молодичка озирнулась на мене.
    - Я бачив…
    Русява продовжувала гіпнозувати, наче пропонуючи бігти на площу.
    - Ні, ні - не піду, - відповів я на мовчазне питання дівчини. - Білявка помітить і зріже.
    - Зрозуміло, - зітхнувши, сказала дівчина. - Тоді спробуй відволікти її.
    - Але як? - я нервово затоптався на місці й краєм ока помітив, що сивочолий опустився на землю біля своєї подруги і в цей час його тіло також перерізало навпіл.
    - Не знаю - придумай. Ти ж письменник, чи хто? Увімкни свою фантазію і швидше - поки вона не дістала нас. Бо я так зрозуміла, що олівець діє лише коли його власник бачить ціль.
    - Гаразд, приготуйся. Спробую заманити її в сквер, - мені згадалися слова, які прошепотіла білявка біля виходу з кімнати.
    Я озирнувся назад: поодинокі дерева, подекуди густі кущі вздовж доріжок - якби дівчина ховалась десь тут, то вже давно б нас вирізала. До того ж з цієї частини скверу не було видно кав’ярню та людей біля неї. Отже, писклява вбивця ховалася десь біля колишнього скляного куба. Визирнувши по той бік пам’ятника, я також побачив дерева, кущі, але білявки ніде видно не було.
    - Агов, красуне, ти де? - я ступив на доріжку, що вела вглиб скверу. - Виходь - познайомимося ближче. Мені соромно за свій сміх, чуєш? Насправді ти мені сподобалась.
    Кущі біля стежки, яка вела до торговельного центру, заворушились. Всередині у мене похололо, я мимоволі відійшов назад, озирнувся й побачив, як молодичка в картатій сукні рвонула до кав’ярні. Зупинившись біля тіла кучерявого хлопця, вона стала нишпорити в кишенях його штанів.
    - В тенісці! - не стерпівши, загорлав щосили я.
    Русявка на мить завмерла, потім її рука перемістилась до грудей хлопця, а потім... відокремилась від тіла. Дівчина смикнулася, але вже було запізно - невидима стирачка розпанахала надвоє її ногу, через мить другу й русявка, кумедно розмахуючи цілою рукою, упала біля сивокосої жінки. А гумка ще раз пройшлася її тілом, блискавкою розділивши його подовж на дві частини.
    Я закляк з розкритим ротом, не вірячи в те, що сталося. А потім якась сила підштовхнула мене - в укриття, за постамент.
    Думки в моїй голові стрибали одна поперед одної, наче скажені блохи собакою: “Ми одні… вона знайде мене… навіщо я кричав?.. ех, русявко!.. і поліції немає… - на лавці, де сиділа літня пара, я помітив сумочку. - Ключі!..“
     Не зупиняючись, я пробіг повз пам’ятника й схопив ридикюль. Обминаючи лавку, мені “пощастило” зачепити коліном її чавунне бильце. Розтирати забите було ніколи, тож зціпивши зуби, я прошкандибав до ближніх кущів і звідти вже чагарями порачкував якнайдалі від площі.
    Найкращим варіантом виглядало прямувати за будівлю, де проходив наш тренінг, але ще раніше я помітив, що по обидва боки від неї тягнеться висока огорожа, через яку перелізти із забитим коліном навряд чи мені вдасться.
    Я перевернув сумочку - на траву разом із жіночими аксесуарами випали ключі від сейфа, прямокутнички візитівок із сірими ножицями на них (отже, мені не привиділось!) і два ще запечатаних конверта. Розірвавши похапцем одного, я дістав чистого рожевого листа. Другий конверт в собі мав такого самого аркуша.
    Я всівся на траву, намагаючись зрозуміти, що це означає, аж тут від площі пролунало пискляве:
    - Красунчику, ти де? Покликав, а сам втік? Виходь! Як ти й хотів - познайомимося ближче. Бо письменник письменнику - друг, товариш і брат. Чи сестра, - білявка зареготала й від її сміху моїм тілом знов пробіг табун божевільних мурашок.
    - Е, ні, красуне! У нашому випадку письменник письменнику найперший ворог, - прошепотів я й озирнувся.
    До дверей будинку, де на мене чекав телефон і чарівний олівець, було метрів зо двадцять відкритим простором. Мені б дістатися кімнати, а там вже начувайся, білявко - ми ще подивимось, хто з нас письменнику брат, чи сестра.
    - Агов, красунчику, не будь таким боягузом - виходь, - знов почулося десь біля пам’ятника.
    Обережно виглянувши на доріжку, що вела до площі - на ній нікого не було видно,- я сховав ключі до кишені й, припадаючи на забиту ногу, побіг до будинку.
    Побоювання, що вхідні двері будуть замкнені, не справдились - рука легко потягнула на себе стулку і тут раптово затерпла опорна нога. Тіло по інерції перетнуло поріг і поки воно падало на мармурову підлогу, краєм ока я помітив, що моя ступня залишились на вулиці. Двері зачинились автоматично, а спроба піднятися, ще й на забиту ногу, виявилась невдалою. Та врешті решт, стримуючи біль в коліні - нога без ступні не відчувалась взагалі, - я піднявся й попрямував до сходів, де вхопився за поручні й, тримаючись за них, пострибав угору.
    На рівні другого поверху мені почулось, наче вхідні двері поволі відчиняються. Я прислухався - тиша. Опустивши очі, спробував роздивитися обрізану ногу, але безрезультатно - згори було видно лише вкорочену штанину джинсів.
    - Красунчику, я тут, - почулось раптом знизу.
    - Твою ж ковіньку! - здригнувшись від несподіванки, я подумав, що білявка зараз помітить мене, тому пострибав до стіни і вже по ній продовжив підйом.
    На сходовому майданчику третього поверху вже стояли усміхнений Алім зі складеними на животі руками й зовні незворушний китаєць позад нього. Я зупинився, не знаючи, що робити далі. Посеред тиші, яку розбавляло моє переривчасте дихання, було чітко чути повільні, але впевнені кроки білявки по сходах.
    - Ти, схоже, забув ось це, - чорновусий, продовжуючи усміхатись, відвів руку до китайця, котрий спокійно поклав до неї олівця. - Підходь - він чекає на тебе.
    І Алім, не змінюючи пози, запрошувально простягнув до мене долоню.
    Я озирнувся - світле дівчаче волосся вже виднілося на рівні другого поверху. Вибору не було - дострибавши до чоловіків, я з острахом схопив олівця. Втім, чорновусий знову схрестив руки на животі й завмер, наче скіфська баба.
    - А ти ще той живчик! - білявчин писк змусив мене здригнутися й обома руками вхопитись за стіну. Олівець при цьому випав з моєї долоні й відкотився до ніг лисаня. Товстун мовчки підняв його, простягнув мені. Я щосили стиснув свою зброю й повернувся до білявки - вона стояла нижче, на міжповерховому майданчику - в одній руці тримала рожевого аркуша, а пальцями іншої вертіла олівця, схожого на мого.
    - Не підходь! - я виставив поперед себе руку. - Не підходь, бо зітру!
    Білявка ніяк не відреагувала на ці слова. Тут я помітив, що мій олівець повернений до дівчини вістрям, тож судомно перевернув його гумкою вперед.
    - Не підходь - я за себе не відповідаю!
    Дівчина мовчки ступила на сходинку вище.
    - Стій, кажу! - олівець в моїх долонях затрясло.
    Білявка, усміхаючись, зробила ще крок.
    - А-а-а! - я не витримав і замахав рукою, подумки перекреслюючи дівоче тіло.
    Моя переслідувачка раптом зупинилась і зареготала.
    Нічого не розуміючи, я по інерції ще декілька разів змахнув олівцем, потім запитально подивився на Аліма. Чорновусий, все ще усміхаючись, мовчки розвів руками.
    - Ну ти й дурник! - озвалася знизу білявка і голос її тепер не здавався таким вже й писклявим. - Майстер не має звички обманювати - твій олівець найсправжнісінький, як і мій. Але він без тексту нічого не вартий. І що за телепнів ми зібрали цього разу, Аліме? Одні візитівку ігнорують. До речі, Хе Ма, треба доопрацювати її, щоб кожен гарантовано спробував вістря ножиць, - краєм ока я побачив, як товстун у відповідь мовчки хитнув головою.
    - Інші зібрались без олівців редагувати текст, - продовжувала дівчина, потихеньку піднімаючись сходами. - А дехто взагалі губить свій екземпляр. Ось, красунчику, дивись, як воно працює.
    Білявка стала олівцем черкати щось у своєму аркушеві. А я відчув, що втрачаю опору.
    Зустріч моєї голови з мармуровими сходами була несподіваною та болючою. Якби не дівчина, то я скотився б аж до міжповерхового майданчика. А так лежав собі скорчений біля її ніг і крізь кров, що цебеніла з розбитої брови, намагався розгледіти очі своєї кривдниці.
    - Навіщо? - я знав, чим все скінчиться, тому вже не зважав на біль у всьому тілі, на відсутність ще однієї ступі - вона так і залишилася стояти біля Аліма. Мені зараз було цікаво, в чому причина всього цього дійства.
    - Знаєш, чим ти мене зачепив? - білявка нахилилась і тепер її волосся торкалося мого чола. - Так, ти невдаха, але саме твоя цікавість змусила залишити тебе на десерт. Бо колись вона мене зробила ось такою. Звісно, що не без впертості, уяви та віри. От якби ти сьогодні повірив Майстрові, то можливо став би черговим переможцем. А так - всього лише натяк на ідею для рукопису, джерело натхнення та витратний матеріал. І нічого особистого.
    - Яка ж я ідея? Ти ж кажеш - невдаха.
    - Без невдах важко розгледіти героїв. Тому згодишся - як фон.
    - А знаєш що? - мене став розбирати сміх. - Насправді невдаха - це ти. Без допінгу, без таких тренінгів, тобі не створити щось варте уваги. Ти - ніщо.
    - Замовч, - білявка випросталась. - Я не вперше виходжу переможницею, бо не бачу достойних супротивників. Я - справжній письменник, на противагу деяким.
    - Ти - фальшивка, - я виплюнув з рота кров на світлі білявчині штани. - А ховаєшся тут від справжнього життя, бо в ньому ти - ніхто.
    - Замовч, кажу, - дівчина торкнулась олівцем аркуша.
    - А то що? Зітреш? На більше не вистачає фантазії?
    - Досить, - пальці білявки затрусились, губи стиснулись в тонку лінію.
    - Маргарито! - прогримів згори мідний Алімів голос. - Ти знаєш правила - або ти, або він!
    - Маргарита? - мої брови полізли на лоба і я, не чекаючи на відповідь, щосили зареготав.
    А білявка впевнено черконула щось на своєму аркушеві…
    
    ***
    - Дівчинко, ти так дограєшся колись - а якби він візитівкою різанув по горлу?
    - У мене все було під контролем, Аліме.
    - Та невже? А мені здалося, що його слова зачепили тебе.
    - Які слова? Він молов казна-що, а ти повірив?
    - Заспокойся - все закінчилось. Сподіваюсь, матеріалу тобі на деякий час вистачить?
    - Я вмію писати й без цього, я не фальшивка!
    - Охолонь! Казав же - закінчуймо з вирізанням. Твоя психіка колись не витримає. Йди перевдягнися. І віддай олівця - мене в твоєму тексті немає. Все, згортаймося. Хе Ма, приберись на площі та в готелі, тут зайве зітру я. За годину зустрінемось біля порталу. Працюймо!..[/quote]
    

  Время приёма: 16:04 16.03.2020