07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс № 53 (весна 2020) Приём рассказов

Автор: Тадей Количество символов: 33070
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq009 «Сторонній»


    1
    Так, звісно. Я добре знав Єгора. Настільки добре, що зараз мені боляче чути те, що ви мені кажете. У шкільний час ми були найкращими друзями. Ви розумієте, що я маю на увазі. А після школи роз'їхалися різними містами, навчатись. Але через п'ять років повернулися додому. Я повернувся один, а Єгор – з Алісою. Тоді вона вже була його дружиною. Та не дивлячись на те, що за ці п'ять років між нами було майже провалля, ми усе ще залишалися кращими друзями. Так, ми бачилися рідко, і рідко дзвонили один одному. Але ні з ким іншим ми так не спілкувалися, як він зі мною, а я – з ним. Те, що я скажу далі – дуже особиста інформація. Але, певно, вона допоможе вам усе зрозуміти.
    Єгор і Аліса – вони обидва були дуже гарячі. Дуже закохані. Але дуже молоді і бідні, щоб у двадцять два заводити дитину. Я знаю, що Алісі порадили поставити спіраль. Ви розумієте, що я маю на увазі. Але, наскільки я знаю зі слів Єгора, Аліса постійно виштовхувала її з себе. І вони перейшли на пігулки. Коли їм стукнуло по двадцять шість, вони вирішили, що цілком готові будувати велику сім'ю. Та вже не могли цього зробити. Пігулки, ось як. Три з половиною роки вони безуспішно намагалися зачати дитину. Але ні пристрасть, ні накопичені гроші їм не допомагали.
    Та потім Аліса усе ж таки завагітніла. На той час вони обидва були вкрай виснажені. Як фізично, так і морально. Багацько сварилися. Тому новина щодо поповнення в їхній сім'ї була, щонайменше, дивом. Ви розумієте, що я маю на увазі. Пам'ятаю, Єгор розповів мені, що йому постійно сниться малюк – крихітне дитинча, що тримає його за палець і всміхається. Він був невимовно щасливий. Вони обидва були такими.
    Та незабаром – здається, під час прогулянки у парку, – у Аліси передчасно відійшли води, почалися перейми і стався викидень, на пізньому терміні. Що ж, якби ви бачили їх, то вважали б, що їхня сім'я була зруйнована. Адже з тих пір Аліса закрилася від усього світу і у неї стала розвиватися боязнь великого скупчення людей. Мабуть, через те, що прямо на очах у сторонніх з нею трапилося те, що я вам розповів.
    Спочатку її лякали тільки люди, багато людей. Вона боялася ходити вулицями серед білого дня. Потім вона стала боятися навіть безлюдних вулиць, і взагалі великого відкритого простору. А з часом і зовсім страхалася виходити з дому. Жахалася навіть відкритих дверей. І увесь час злилася. На увесь світ. І на Єгора зокрема. Сказала, що не може жити тут, і що їй потрібно деякий час побути на самоті. Єгор навряд чи б відпустив її кудись, я це точно знаю. Але, зважаючи на все, у Аліси знайшлися необхідні аргументи. Можливо, вона погрожувала йому розлученням, так я думаю. І вона поїхала до Щасливої Долини. Сказала, що, либонь, кілька місяців посамотує, прийде до тями і повернеться. Щаслива Долина – це її рідне містечко, звідки вона родом. Там її мати і батько. Але вона винайняла окрему квартирку. Мабуть, дійсно хотіла бути одна. І саме у тій квартирі, наскільки я розумію, все і сталося. Там вона вбила себе. Зізнатися, ця новина шокувала мене. Та як бути відвертим – адже саме цього ви від мене хочете – десь глибоко в душі я усвідомлював, що таке цілком може статися. Але от Єгор… він не вірив. Навіть тоді, коли ховав її.
    Алісу ховали поза кладовищем, як і ховають самогубців. Без похоронної відправи. Але Єгор не міг цього прийняти. Ба навіть матір Аліси не сказала жодного слова, побачивши свіжу яму не з того боку огорожі. Знаю, що він пропонував гроші, аби усе зробили… ну, ви розумієте, так, як зазвичай. Але гроші ніхто не брав. Він повсякчас гримав, сварився з усіма. Казав, що у Аліси зникла одна сережка з вуха, і її ланцюжок. І що це, очевидно ж, не самогубство. Але його ніхто не чув. Він раз у раз повторював, що так – неправильно. Що Аліса не вбивала себе, що вона ніколи б так не вчинила. Але факти були проти нього.
    Саме тому він сам поїхав до Щасливої Долини, і заселився у ту квартиру, щоб знайти якісь докази. Щоб зрозуміти, що сталося. Він вірив, що з цією квартирою щось не так. І, відповідаючи на ваше запитання, скажу, що я нічого не знав про ту розмову Єгора і Аліси, коли вона нібито сказала… Як вона сказала – «вона мене не відпустить?». Можливо, мова йшла про щось інше, але Єгор вирішив, що вона – то квартира. Він вказував на це усім, хто займався справою його дружини. Але серйозно до нього ніхто не віднісся. Отаке.
    Так, ви не помилились. Він дзвонив мені кілька разів. Вже тоді я збагнув, що з ним щось не так. Це зрозуміло. Як він міг бути в доброму гуморі?! Але от іноді він плутався у часі. Міг сказати, що щось сталося ще вчора. А через добу стверджував, що лише щойно це зробив. А ще він сказав… Що він сказав?
    Сказав, що його бабці незадовго до смерті почали з'являтися примари. І що коли йому було шість, його лякало вставати посеред ночі, щоб сходити в туалет. І він терпів до самого ранку. Бо боявся побачити справжнього привида. Але мама заспокоїла його, сказала, що насправді бабця бреше. Що немає ніяких привидів, вони їй тільки ввижаються. Його мама виправдовувала це глибокою старістю бабці. Та потім Єгор сказав мені: «та знаєш, що? привиди існують насправді. і мені здається, що я бачу їх. гадаю, кожна людина перед смертю бачить їх. гадаю, зовсім скоро мій час». Отак він сказав.
    Вибачте мене за сльози, будь ласка. Вони якось самі. Просто я й досі не вірю, що він зробив це із собою.
    
    
    2
    Зазвичай Єгор прокидався о 6:44. За одну хвилину до того, як усе почнеться.
    Як правило, цієї хвилини було достатньо, аби оговтатись від сну і приготуватися. Він вмикав камеру, яку заледве знайшов у цій забутій світом місцині, і міцно тримав, аби не впустити.
    Та цього ранку механізм, напрацьований за три тижні, дав збій.
    Коли Єгор розплющив очі, то несвідомо сіпнувся і одним посмиком підтягнув своє тіло до узголів'я ліжка. Його серце миттєво запрацювало швидше. Зі скаженою швидкістю. Рана на щоці – від шматка лампочки, що вибухнула кілька днів тому, у передпокої, – ще не заструбилася, та здулася і пульсувала. Він відчув запах оцту та тільки й встиг, що глипнути на годинник – той завжди був на його правій руці.
    Хлопець бачив, як Цей повільно з'являється зі стіни, розсікаючи її. Немов хмару. У такі миті обличчя Цього завжди було викривлене нестерпним болем і виснажливими зусиллями, його шкіра – якщо це можна було називати шкірою, – завжди натягувалася і щоранку Єгор чекав, що вона ось-ось порветься, оголивши його безкровне сіре обличчя, під яким ховаються давно засохлі м'язи і зв'язки, і звисатиме вниз, як старезне ганчір'я. Але цього ніколи не відбувалося.
    Єгор ще одним рухом підтягнув ковдру, що впала на підлогу і лежала посеред звичного шляху Цього. Наче боявся, що Той, хто щоранку з'являється зі стіни, перечепиться об неї і, усе ж, помітить його. Побачить хлопця, що живе тут, спить у центрі кімнати, і щодня спостерігає за ним.
    Той, що з'явився зі стіни, повільно пройшов уздовж ліжка, не помічаючи ані Єгора, ані його камери, і вийшов з кімнати через двері. Ці двері – з кімнати в передпокій – завжди були відкриті. Не лише тому, що Цей щоранку ходив крізь неї, а й для того, аби сформувати відчуття безпеки: що у будь-який момент можна швидко дати драпака. Хоч це і було абсолютно несправжнім відчуттям.
    Ліжко Єгора стояло по діагоналі відносно стін, займаючи не найзручніше положення. Але так було треба. Якщо ти не хотів, аби Цей, ходив крізь тебе і залишав на тобі свій слиз, то необхідно було звикати до ірраціональної розстановки меблів. Щось подібне сталося з Єгором, коли він вперше побачився із Цим. Це було на п'ятий чи шостий день, як він тут оселився. Коли хлопець прокинувся посеред ночі і розплющив очі, то побачив, як Цей, стоячи на місці, височить над його тілом. Буквально стирчить з його пуза, звісивши щелепу донизу. Тоді Єгор, не розуміючи, що баче, впав у кататонічний ступор. У скутому стані він провів кілька годин, без можливості підвестися і втікти. Або, принаймні, закричати. Він просто лежав. Думав про те, що то вбіса таке було. Увесь час повторював це ім'я: Аліса, воно додавало мужності. І щосили тримав очі заплющеними, відчуваючи палючі сльози на щоках. Він лежав так до самісінького світанку, то падаючи у прірву несвідомості, то зринаючи звідтіля з такою задишкою, ніби пробув без повітря кілька хвилин. Але навіть вранці, коли зміг поворухнутися, нікуди не пішов. Єгор ще не усвідомлював цього повною мірою, але квартира вже давно заволоділа ним. Ще з першого дня. З кожним кроком, зробленим дощатою підлогою, з кожним вдихом квартира в'язким глизавим слизом проникала у нього. Час від часу йому знову й знову відчайдушно хотілося втікти. Але він уже й не міг. Квартира – відокремлений світ з присмаком оцту, що мов дивився на нього звідусіль, – змушував стояти та нікуди не йти. Принаймні доки він не зрозуміє, що насправді сталося з його дружиною. І не доведе, що вона – не самогубець.
    
    Єгор увімкнув останній із десяти відеозаписів, і побачив розмитий, майже прозорий силует, що пересувається кімнатою. Можна було припустити, що це просто сонячні відблиски, якби не знати правди. На записі Цього завжди було ледве видно. Не так добре, як Єгор бачив його на власні очі. А з часом ставало видно все гірше і гірше, немов Цей просто самостирався з відеоплівки.
    Покажи він це комусь, ніхто б і не повірив, що насправді зафільмувала плівка.
    
    Час!
    Хлопець встає з ліжка і відходить у бік, у кут кімнати. І чекає. Він знає, що зараз Цей дивиться у вікно на кухні. Цей живе за власним, давно відомим Єгору розкладом.
    Єгору завжди була цікаво, чи помітить хоч хтось Цього з вулиці?
    Через кілька хвилин Цей з'являється у дверях. Його стопи брудні, і закінчуються довгими чорними нігтями. Єгор стоїть собі, завмерши, дивиться на годинник і чекає, коли Цей піде далі. Зриваючись з місця, немов повітряна кулька, Цей проходить уздовж ліжка, до наступного вікна, і робить пів оберту головою, немов відчув хлопця. Але це не так, він завжди робить ці пів оберту. А потім майже десять хвилин дивиться на світ крізь скло. Згодом, повільно шкутильгаючи решту шляху, пірнає у стіну. Там, за тією стіною, є ще одна кімната. Швидше, не кімната, а комора. У неї немає вікна, що виходить на вулицю, і її розміри навряд чи перевищують три чи чотири квадратні метри. В коридорі є двері, що ведуть до комори. І Єгор багато разів намагався потрапити туди, та не зміг. Двері намертво забиті в стіну, а дверна ручка з бебехами вирвана. Є тільки замкова шпарина, закоркована чимось, що схоже на старий жмут волосся упереміш з твердою глиною. Єгор зрозумів, що квартира так просто не пустить його до тієї кімнатки. Та він уже придбав сокиру позавчора, і одного дня, коли насмілиться протистояти цій квартирі, розтрощить її на друзки. Може, там є відповідь щодо Аліси? Може. Хоча він так не вважає. Навіть ті, хто приїжджав сюди за тілом його дружини і робили її останні знімки – вона лежала в наповненній іржавій ванній, одна рука звисала вниз, нігті іншої вп'ялися в живіт і залишили там чотири подряпини, а очі були ледь привідкриті, немов вона усе ще бачила, що відбувається довкола неї – проводили якісь експертизи, складали протоколи, знімали відбитки пальців і бозна-ще що робили, не спромоглися відкрити ті бісові двері комори. А все тому, що вони були впевнені, що Аліса власноруч перерізала собі вени.
    Єгор завжди був впевнений, що це не так. І тепер розумів, що був правий. Йому залишалося тільки збагнути, що саме змусило його дружину лягти у ванну з лезом у руці. Знайти докази, які ніхто не зможе спростувати.
    Можна було б просто привести усіх до цієї квартири, на ніч, до ранку, доки не з'явиться Цей. Але ж він з'являється не одразу? Навіть Єгору він показався тільки шостого дня, коли…
    …коли Єгор почав відчувати, що квартира вчепилася в нього своїми пазурями. І якоюсь частиною себе він розумів це.
    
    Несподівано почувся стукіт у двері. Це міг бути будь хто. Але хто прийшов би до нього о сьомій годині ранку? Хіба що та бабця з першого поверху, яка зазвичай кричала йому усілякі прокляття, дізнавшись, де він мешкає.
    Єгор зупинився перед дверима, що вели назовні квартири, і притулився оком до дверного вічка. Та за дверима нікого не було. Він уже було мав намір відчинити їх, але раптом застиг, зачувши холод, що дме в спину: Єгор відчував, що поруч з ним стоять. Усе його тіло вкрилося мурашняками, шкіра натягнулася, а усередині нього з'явилося темне відчуття, давке і гнітюче. Він почув шепіт, який, здавалося, проникав у його тіло через шкіру. Він повільно підніс до обличчя руку і подивився на годинник: у відображенні маленького круглого скельця Єгор побачив Цього. Цей стояв позаду нього, хоча цього не могло бути. Цього не могло бути! Опустивши голову донизу, Єгор побачив тінь, що буквально вростала в нього ззаду. Аж допоки Цей не пройшов крізь Єгора і сам не торкнувся оком дверного вічка. Хлопець позадкував, ледве не впавши, і стежив за тим, як Цей, постоявши біля дверей, немов дійсно когось чекав, зрушив з місця і пішов, розчинившись у кімнаті.
     Ось воно! – подумав Єгор.
    Це було перше за увесь час спотворення сюжету. І раптом те відчуття, з яким він прокинувся, посилилося: гнітюче відчуття того, що скоро щось станеться.
    
    
    3
    Єгор вже давно прийняв усі правила.
    Кожен день однаковий. Цей ніколи не міняє свого розпорядку. О 6:45 він виходить зі стіни. Йде на кухню. Стоїть біля вікна. О 6:47 заходить до кімнати, і ще трохи стовбичить біля іншого вікна. Потім повертається до себе. До вечора він виходить ще двічі, і кожного разу прямує до вікна. Майже о сьомій вечора Цей виходить на кухню. Дві хвилини шумить посудом у шухлядці. Немов шукає те, чого там немає. Там є чорні від павутиння та пилу тарілки, кілька виделок та ложок, ковганка, металева сіточка. Та от немає ножа. Потім півгодини Цей сидить у своєму кріслі-гойдалці, навпроти вікна. І тільки після цього – тільки у пізнім вечорі – єдиний раз підходить до дверей, щоб заглянути у вічко. Він стоїть там майже дві хвилини. Потім знову ховається. І виходить тільки вночі. Рівно о третій. І знову ж таки дивиться у вікно. Стежить. І жодного разу не було зміни сюжету, за яким Цей існує. Аж до сьогодні.
    
    Весь цей час Єгор думав про те, чим саме займається Цей. Судячи з усього, він на когось чекає. Чи чекав, коли був живим. А ще думав про те, як Цей міг виглядати, будь він людиною. Уявляв собі чоловіка років сорока п'яти, охлялого, виснаженого, з видовженим трикутним обличчям, на якому назавжди застигла лють.
    Можна було б вважати, що Цей – безпечний. Але ж це не так? Адже це він причетний до смерті Аліси? І чому взагалі Аліса, якщо бачила Цього, не втікла? Невже квартира так міцно тримала її? Тепер Єгор щодня намагався відповісти на ці питання. Він вже не так переймався тим, що думають інші, як сам хотів знати правду. Кожен його день зводився до того, що він пильно стежив за Цим, можливо, колись живим чоловіком. За годинником на руці звіряв усі події, намагався знімати усе на відеокамеру і чогось чекав. Він увесь час чекав.
    Та перші кілька днів, до того, як він побачив Цього, були іншими. Щовечора Єгор йшов з дому і напивався. Іноді дзвонив своєму найкращому другові з таксофона, що біля бару. І повертався в останню оселю його дружини. Кожен з перших шести днів йому хотілося покинути все, і поїхати геть. Спробувати прийняти усе, яким воно є. Але щось змушувало його залишатися. І якщо в першу ніч це було відчуття обов'язку, то в наступні – дещо інше. Нез'ясовне. Стороннє. І цей сторонній вплив міцнішав з кожним днем.
    А вдень він перевертав усі речі догори дриґом, шукав щось, що Аліса могла б залишити по собі. Якусь дрібничку. Будь що. І іноді він знаходив, та ще й на найвиднішому місці. Шпильку, сережку і навіть срібну ланцюжок, які він сам вважав зниклими. Усі ці речі знаходилися або на ліжку, в якому він спав, або на шафці, в передпокої, і він повинен був би відразу запримітити їх, як тільки вперше зайшов сюди. Але чомусь не побачив. Немов ці речі просто підкинули. А ще він безпереч ходив по сусідах і питав, чи чули вони що-небудь тієї самої ночі, коли Аліси не стало. Ніхто не був радий цьому хлопцеві, і ніхто нічого не міг сказати. Потім він намагався дізнатись, чи знають люди, хто жив у цій квартирі ще раніше, півроку тому, або рік, або, може, п'ять років тому. Чоловік, казав Єгор, років сорока п'яти чи близько того, щуплявий. Але ніхто не казав Єгорові більше за п'ять слів. Ні про Алісу, ні про якогось чоловіка. І тільки та знетямлена, стара, як сам світ бабця з першого поверху весь час повторювала: «хто тебе туди впустив, хто впустив тебе, хто впустив?». «Власниця квартири», – із вдаваним спокоєм відповідав Єгор. «У цієї квартири немає власниці. Вона нічийна. Хто впустив тебе? Хто впустив?».
    Насправді у цієї кватири була власниця. І Єгор не домовлявся з нею про зустріч. Просто приїхав у до Щасливої Долини, прийшов до цієї квартири і подзвонив у двері. Йому відкрила молода дівчина, років двадцяти з гаком. У неї було чорне волосся і біла, як полотно, шкіра. Вона – з розтурбованим виразом на обличчі, постійно озираючись через плече, – вислухала прохання Єгора і сказала, що у цій квартирі сталося дещо жахливе. Але Єгор урвав її і сказав, що усе знає. Дівчина взяла з хлопця мізерну за мірками великого міста платню за перший місяць і продиктувала номер свого телефону для зв'язку. Коли вона йшла, Єгор помітив маленьку цівку крові, що стікала її щокою, десь з-під волосся.
    – У вас кров, – сказав він. Дівчина відкинула волосся і Єгор побачив свіжу рану на її голові, біля скроні, яка, як здавалося, усе ще пульсувала, – З вами усе гаразд? – перепитав він.
    – Так, відповіла дівчина, – просто вдарилася, випадково. Не думала, що буде рана.
    Слідом за цим дівчина квапливо пішла.
    Того дня, коли Єгор вперше побачив Цього, він, не усвідомлюючи, що воно є, почав згадувати номер телефону, який йому диктувала власниця квартири. Згадавши, Єгор кілька годин поспіль намагався додзвонитися із таксофону у поштовому відділенні, що за рогом будинку. Але диспетчер у слухавці тільки те й робив, що повторював: «даний номер більше не обслуговується».
    Тоді, опісля багатьох днів, думав про те, чому, ось так от познайомившись із Цим, він не закричав, не втік, не покликав на допомогу, не розповів про Цього всім, чому залишився. Відповіді він не знав.
    З кожним днем він все рідше і рідше виходив на вулицю. А за останні п'ять днів і зовсім жодного разу не переступив поріг квартири, задовольняючись залишками консвервованої їжі і хлібом, скоринка якого напрочуд швидко взялася цвіллю. Єдиним способом спілкування із зовнішнім світом залишилося вікно.
    З тих пір, як Єгор помітив щось дивне, там, за межами квартири, він час від часу стояв біля вікна і просто дивився. Першим, що його здивувало, був Місяць: всього за одну ніч він двічі змінився. Ось повний місяць, великий і так близько до Землі, а годину потому – вигнутий вліво ріжок, старий Місяць.
    Дивина, подумав Єгор, хіба таке буває?
    А в один із днів він засинав під шум зливи, що періщила усю ніч. Нічого особливого для осені. Та вранці там, за вікном, не було жодної калюжі. Нічого, що нагадувало б про дощ. Навпаки – погода була чудовою. І листя на деревах – воно було зеленим. Хоча днем раніше чи, може, двома, він бачив землю, вкриту осінньою падалицею. Один з жовтих листків навіть прибився до його вікна і лежав на підвіконні.
    Зміни були, і він намагався за ними вслідкувати. Тому ще вчора кінчиком ножа видряпав на віконному склі літеру А. І сьогодні її вже не було. Може, він просто погано видряпав? Адже скло нездатне гоїти свої рани.
    Іноді він помічав плями на тому склі. Ніби хтось зовсім недавно тулився до вікна обличчям, і дивився крізь нього, доки воно не запотівало від теплого дихання.
    Усе це було. І в одні дні Єгору здавалося, що світ – там, за межами квартири – рухається абсолютно безладно, без будь-якої послідовності, до якої він звик. В інші – що це квартира показує йому дні невпорядковано. Це бентежило.
    Та хай би як там було, Цей вже відступився від сюжет, і було зрозуміло, що незабаром щось дійсно станеться. Та чекати не було сил. Єгор відчував, як слабшає. видихається. І йому уривався терпець.
    
    4
    Увечері того ж дня, коли Цей вперше оступився, Єгор сидів на ліжку, чув, як гурчить у животі, не дивлячись на те, що він повністю втратив апетит, і чекав, коли Цей вийде зі стіни. Це сталося у належний час. Цей повільно прошкандибав уздовж хлопця і вийшов на кухню. Дві хвилини шуму змінилися тишею. А тиша змінилася низкою скрипів: «жжжк–жжжк, жжжк–жжжк». Так звучало крісло-гойдалка.
    Єгор зважив рукою сокиру, глянув на стіну і йому захотілося встромити в неї лезо і побачити, як зі стіни струменітиме кров. Почасти Єгор вірив, що ця квартира – жива істота. Він вже зробив пів руху плечем, але стримався. З тих пір, як потрапив сюди, у ньому з'явилося більше необґрунтованої агресії. Він послідував за Цим до кухні. І побачив, як крісло-гойдалка маятить саме по собі. Туди-сюди, туди-сюди. Мабуть, Цей сидів у ньому, але його не було видно. Вперше за увесь час його не було видно.
    Покажися, покажися, покажися, – шепотів хлопець, стоячи посеред кухні. Його обдало раптовою хвилею гніву, і він просто дивився на розхитане крісло.
    Це ж ти вбив мою Алісу? Ти змусив її зробити те? Покажись і дозволь мені знову вбити тебе. Чому ти сховався? Що не так? Що сьогодні не так? Ти ж баодступився від свого сюжету, мерзото!
    І тут Єгор задумався: а що, як спотворення сюжету і є частиною сюжету?
    Покажи мені, кричав Єгор, покажи мені, що ти робиш потім, коли відступаєш від сюжету! Покажи мені, як ти змушуєш людини залізти у ванну, набрати води і перерізати собі вени!
    Покажи мені!
    Покажи!
    Покажи мені, прозоре стерво!
    Міцно стиснувши руків'я сокири, Єгор замахнувся і був готовий пройти широким лезом наскрізь Цього, навіть знаючи, що не зачепить його. Але щось зупинило його. Щось стороннє.
    Він глибоко зітхнув, опустив сокиру і знову завмер, коли побачив, як крісло зупинилося. І воно було нахилене назад. Було зрозуміло, що Цей навмисно утримує гойдалку в такому положенні. Нічого подібного раніше не траплялося.
    Ще одне спотворення сюжету.
    Хлопець стояв, не ворушився, і уявляв, як Цей пронизливо дивиться на нього.
    Крісло хитнулося. Завмерло. Знову хитнулося і продовжило розгойдуватися. Без пауз.
    Занадто багато відхилень за один день, подумав Єгор, це до чогось веде. Я дочекаюсь.
    Хлопець посміхнувся. Це була самовпевнена, уїдливий посмішка. І він, посміхаючись, замахнувся і, все ж, вдарив сокирою по спинці крісла. Воно перекинулося. Цей мав би лежати на підлозі. Мабуть, так воно і було. Єгор почув, як Цей почав шепотіти свою мантру, і вона ніби пар, здіймалася вгору.
    – Що? Що ти хочеш мені сказати? – нервово вимагав відповіді Єгор, – Ти ж звертаєшся до мене, чи не так?
    Єгор став навколішки і закрив очі, щоб краще чути. І він чув. Кожен звук. Він чув десятки голосів у своїй голові, і, здавалося, впізнавав кожен з них. І одним з них був голос Аліси, яка благала… про що ж вона благала? Єгор не міг розчути слів, але чітко розумів, що голос його дружини наляканий.
    Голоси у голові накопичувалися. І певної миті Єгор запримітив, що його макітра мов величезне бомбосховище, яке в будь-який момент може вибухнути. В той же час лампочка, що висіла над головою, почала палати все яскравіше і яскравіше. Вольфрамова нитка, розжарена до межі, неприродно рожевого кольору ніяк не могла насититися. Вона жадібно поглинала пропущений через неї електричний струм, гуділа і швидко нагрівалася до температур, які не могла витримати. Гудіння вмить наповнилося сухим електричним тріском і чимось ще, що самому Єгорові здалося схожим на лопання маленьких електричних бульбашок. І раптом – хоч і очікувано – лампочка вибухнула, обсипавши хлопця гарячими скляними уламками. Кожен з цих уламків продовжував пульсувати на тілі хлопця, що притиснувся до підлоги та міцно зціпив зуби.
    Цей, видимий у пітьмі, мов витканий зі шматків темряви, зник за стіною. Потім Єгор почув, як вибухнула лампочка в кімнаті. Потім ще одна, мабуть, в передпокої. Його пройняла злість, очі налилися люттю, він скочив на ноги, схопив сокирину і, виймаючи з шиї маленьку скалку, пішов слідом за Цим.
    – Не йди від мене, не ховайся! – горлав Єгор, відштовхуючи речі на своєму шляху, копаючи їх ногами, – Я все одно тебе…
    І ще за метр від стіни у пітьмі осіннього вечора, коли маленьке містечко, здавалося, вимирало, Єгор замахнувся сокирою і зробив удар. Потім ще один, і ще, і ще. І кожен раз сокира відскакувала від стіни, залишаючи непомітні подряпини. Але Єгор не зупинявся, він довбав стіну, доки не видихнувся.
    Стояв, голосно вдихав і видихав. Його очі вже звикли до вечірньої темряви. Але раптом з'явилося світло. Ніби хтось розчахнув штору в інший, сонячний день.
    І ось Цей – зовсім не по сюжету – виходить зі стіни і різко проходить крізь хлопця. Єгор обертається і бачить Алісу: вона – жива – стоїть біля вікна і кудись дивиться. Так, як це робить Цей, так як це робить він сам. Спостерігаючи неймовірну – і просто неможливу – картину, Єгор не може нічого сказати. Слова ніби закінчилися. Нічого подібного він раніше не відчував.
    Цей бере Алісу за руку і виводить з кімнати. Намагаючись впоратися з тілом, Єгор робить перший крок, потім другий і незабаром опиняється у коридорі. Він бачить відчинені навстіж двері у ванну кімнату, з якої ллється світло, і чує шум води. Підходить ближче і знову бачить Алісу: вона лежить у ванній, трьома пальцями стискає лезо. І кінчиком леза вже торкнулася зап'ястка.
    – Алісо, не треба! – кричить Єгор. Він готовий зробити ще один крок, щоб запобігти лиху. Він вірить, що те, що він бачить – справжнє. Що це не видіння, не сновиддя. Що це – правда.
    – Стій! – зупиняє Аліса, – Не підходь, інакше я… – кінчик леза встромляється в ніжну шкіру і на її поверхні з'являється маленька намистинка крові, – Єгоре, це ти? – вона не здивована, скоріше, розгублена.
    – Так, любаа, це я! Благаю, не роби те, що збираєшся робити!
    – Але це не можеш бути ти! – її голос тремтить, – Справжній Єгор зараз не тут, він вдома, – вона вимовляє останнє слово так, ніби не певна у тому, що воно звучить саме так.
    – Але це я, правда! Благаю, відклади лезо у бік і я зроблю всього один єдиний крок, щоб ти могла торкнутися мене і повірити.
    – Ні, стій! – рішуче відповідає Аліса і ховає погляд, – Ти не Єгор! Ти всього лише видіння. Ти – примара! Ви живете тут, це ваш дім. І ви вважаєте мене своєю… своєю лялькою! А я не ваша! Якщо ти зробиш хоч крок у мій бік, то тільки для того, аби залізти в мою голову і керувати мною. Я вже… вже відчуваю, що втрачаю розум. Я божеволію. Я більше не можу це терпіти.
    – Клянуся тобі, люба, це дійсно я. Це я! Клянуся!
    – Якщо ти справжній Єгор, тоді скажи мені… скажи, як ми хотіли назвати нашу дитину?
    – Ми… спочатку, як тільки дізналися про вагітність, ми з тобою вирішили, що як це буде хлопчик, то дамо йому ім'я твого батька. Ти боялася, що буде хлопчик, тому що їх складніше виношувати, але погодилася назвати його на честь татуся. А як дівчинка…
    – Замовкни! Замовкни! Замовкни! Я все одно тобі не повірю! Ти знаєш це тому, що ти плід моєї уяви!
    – Це не так!
    – То скажи мені, який… який зараз день?
    – Сьогодні вівторок. Чи, може, середа. Листопад. Сьоме чи восьме…
    – Мабуть, ти ще не надто глибоко проникнув у мою голову. Я заплуталася в днях тижня. Але це точно не листопад. Ще навіть не осінь.
    – Кохана, я лише хочу…
    Єгор зробив крок, невпевнений, і побачив, як лезо у руці Аліси проникло глибше в шкіру.
    – Не роби! – майже пошепки мовив Єгор.
    – Як не хочеш, щоб я зашкодила собі, то відійди. Вийди звідси. І йди геть! Зникни!
    Аліса тиснула на лезо, і одна перлинка крові перетворилася в тонку цівку. Цівка оперезала руку і дві краплі впали у ванну.
    – Ну ж бо! Йди геть! Геть! Пішов геть від мене!
    Єгор відступив на крок, але не міг дозволити статись тому, що, здавалося б, уже давно сталось. Він вирішив, що як зробить все швидко, то зможе випередити Алісу, і забере у неї лезо до того, як вона черкне собі руку.
    Але зробивши усього один рух, Аліса стримала своє слово: вона поглибила лезо наскільки змогла, і зробила чотири різких рухи.
    Єгор миттю зупинився. Закляк. Дивився, як кров забарвлює воду в яскраво червоний колір а очі Аліси закриваються. і почав повторювати, знову й знову, голосніше і голосніше:
    – Ні, це не вона. Це не Аліса. Її не може тут бути. Її більше не має. Це видіння. Це видіння. Це видіння.
    Йому хотілося схопити руку тієї Аліси, яку він бачив перед собою, і затиснути її рану. Витягти з ванної і допомогти. Але він боявся – боявся відчути її. Зрозуміти, що вона – теж справжня, як і він. А не стороння. Тому просто стояв і намовляв собі, що вона – просто видіння, яке нав'язала йому ця квартира. Інакше і бути не могло.
    Та все ж, споглядаючи таку картину, Єгор не міг втримати себе. Нахилився вперед, немов п'яний, немов зараз впаде, гуцнеться об землю, пірне в неї. І позадкував, не відводячи очей від Аліси. Не від його Аліси, як йому хотілося вірити.
    – Де ти, прозора мерзото? – вичавив із себе Єгор і, зашпортуючись за власні ноги, попрямував до кімнати, щоб узяти сокирину.
    Пробираючись крізь темряву, він підійшов до комори і замахнув сокирою. І вона вп'ялася в старі двері, і застрягла, і її довелося довго витягати, щоб знову замахнутися і вдарити. І так далі, знову і знову хлопець намагався розкраяти двері. І після чергового удару зненацька почув ритмічний стукіт по той бік дверей. Раніше він не чув, щоб звідти доносилися хоч якісь звуки.
    Єгор на мить зупинився. Разом із ним обірвався і стукіт. Секунда, дві, три, і стукіт продовжився. Єгор зробив ще три чи чотири важких удари сокирою, кожен раз голосно випльовуючи із себе повітря. Потім завмер. Потім провів рукою по дерев'яному полотну, намацав замкову шпарину. Потім став на коліна і почав очищати її від сміття, яким вона була забита: жмуть волосся, вкритого в’язким слиззям, і чимось ще. Весь цей час стукіт не припинявся.
    – Що ти там робиш?! Що ховаєш від мене? – бурмотів Єгор, та не зупинявся. Перед очима стояла Аліса.
    Коли шпарина була повністю очищена, Єгор помітив, як морок, що панував по той бік дверей, буквально вивалюється через цю дірочку чіпким туманом. Здавалося, що за дверима вічна пітьма, і вона затверділа до стану чорної хмари.
    Він довго дивився одним оком в ту щілину, намагаючись розрізнити у темряві хоч щось, хоч якісь силуети. Але марно. Потім притулив вухо: що ти там робиш, прозора мерзото?
    Після того, як лампочки почали перегоряти чи просто вибухати, Єгор завжди носив з собою коробок сірників, аби у будь-який момент можна було розітнути пітьму світлом або – про що він, безумовно, теж думав, і не раз, – спалити цю квартиру разом з усім її минулим. І разом з тими, хто живе тут.
    Він просунув руку до кишені і дістав маленьку картонну коробочку. Раз по раз діставав із неї по одненькому сірникові, запалював його ґнотик і на кілька секунд, покіль непроникна чорнильна темрява не поглинала маленький вогник, намагався освітлити комору через шпарину. Вогник гаснув, Єгор брав наступний сірник, запалював його і продовжував дивитися. Він бачив рухомі силуети, та не міг зрозуміти, що то таке. Та раптом абсолютно чітко, немов усе було інсценізовано саме для нього, Єгор побачив обличчя тієї дівчини, у якої він винайняв цю квартири близько трьох тижнів тому: її очі були заплющені, рот відкритий, а підборіддям текла кров. Її голова, ніби маятник, намагалася пробити стіну. І Єгор дивився на це, доки не зрозумів, що це руки Цього держать її голову. Цей навмисно товчив довбешку дівчини об стіну.
    Єгор згадав той день, коли прийшов до цієї квартири. Згадав, що ще тоді у дівчини була садно на голові. І доки він згадував, побачив, як дівчина, власниця квартири, відкрила очі і подивилася прямо на нього. Хлопець сіпнувся від переляку, відхилився від дверей і почав прискорено дихати.
    Та уже за мить із замкової шпарини з'явився туман, який хлопець знехотя вдихнув. І вдихав його, навіть коли вже не міг цього робити. Немов його щось змушувало всотувати чорну темряву.
    Єгор притиснувся до підлоги, намагаючись відкашляти те, що щойно вдихнув. Очі наповнилися сльозами.
    Хлопець відповзав від дверей, і зіскрібав із піднебіння слиз, і виштовхував з себе повітря. І почув голос у голові. Це мав бути один з ментальних голосів, якими він іноді спілкувався із собою. Але це був не його голос. А чийсь інший. Сторонній.
    Сукупість звуків і хрипів перетворилися в слова, і вони звучали ось так: «зроби це!».
    Єгор підвівся і знову почув: «настав час покласти край! Зроби це! Ти ж хотів!».
    Він вперся рукою у стіну, відштовхнувся, повільно пішов геть, і ще багато разів чув цей маслянистий мертвий голос: «зроби це! ти мусиш з усім покінчити!».
    Він дійшов до ванної кімнати, і побачив, що там немає ані Аліси, ані набраної по самі вінця води. І тільки лезо лежало на підлозі, нагадуючи йому про те, що він бачив.
    Стискаючи у руці коробок сірників, хлопець увійшов до своєї кімнати. Ноги, як і все тіло, тремтіли від втоми і жаху. Він дістав один сірник і завмер, очікуючи, що прозвучить його власний голос, який скаже, що робити, бо він вже нічого не розуміє. Але замість цього він почув чергове «роби це! покінчи з усім цим розладдям! заради помсти! заради неї!».
    Хто сказав це? Він сам, чи хтось сторонній?
    Опісля короткої паузи прозвучало останнє: «це місце гідне смерті!».
    Єгор черкконув сірником об намазку. Гнітик спалахнув, а у ніс вдарив сірчистий газ. Хлопець витягнув руку вперед і востаннє заплющив очі. Він ні про що не думав. Тільки відчував, як на його плече поклали руку. Він глибоко вдихнув і відчув заспокоєння. Саме так робився цей вибір.
    

  Время приёма: 13:43 16.03.2020