aq029 Дрібниця

    
    
        Сьогодні Софі завершила роботу на пів години раніше ніж зазвичай, зачинила поштове відділення й вийшла на вулицю, де панував жаркий липневий вечір. Перші роки служби листоношею дівчина розвозила листи, газети та іншу кореспонденцію по домівках, у будь-яку погоду на своєму велосипеді, намотуючи по містечку кілометри, а потім отримавши підвищення почала працювала в офісі. З'явилися нові обов'язки, а ось старі звички лишились.
        Софі попрямувала до свого велосипеду, бо її автомобіль останнім часом простоював у гаражі. Вона їздила на ньому тільки на далекі відстані, в інше місто, наприклад, або в супермаркет за продуктами. Дівчина вже виводила свого «залізного друга» з велосипедної стоянки, коли побачила через вулицю нову крамницю.
        "Антикварні дрібниці", – подумки прочитала. Дивно, чому вона раніше її не помітила? Здається ще вчора у вікні висіло оголошення: "здається в оренду". А зараз через скло було видно залите світлом приміщення, заставлене меблями.
         Залишивши велосипед на місці, Софі рішуче попрямувала до вхідних дверей крамниці.
         Над головою привітно пролунав дзвіночок і дівчина зайшла всередину. Тут були старовинні меблі, виставлені на продаж, засклені книжкові полиці з книгами, картини, гравюри, фарфоровий посуд, бронзові статуетки, годинники, монети та інші антикварні речі. Від всієї розкоші простору в Софі навіть у голові запаморочилось. А ще вона подумала: чи не  надто завелика крамниця для такого маленького англійського містечка?
         Дівчина на деякий час зупинилась біля картин, уважно розглядаючи кожну деталь. Адже завжди цікаво, що хотів сказати своєю творчістю художник.
         – Просто так дивитесь, чи шукаєте щось конкретне? – раптом почула Софі голос зовсім поруч.
         Дівчина озирнулася та побачила літнього чоловіка, який нечутно підійшов ззаду. Він був одягнений досить консервативно: біла сорочка, вельветові штани й жилет темно-сірого кольору, краватка в чорно-білу клітинку, у нагрудній кишені годинник на ланцюжку. На ногах чорні замшеві мокасини. Середнього зросту, трохи сутулий. Темно-русяве з сивиною волосся, карі очі, окуляри в чорній оправі, вуса. Хто зараз носить вуса?
          – Ви власник? – спитала Софі, подумки обсмикуючи себе, що не можна так довго прискіпливо розглядати людей.
         – Так, Фредерік Хол, – манірно відповів той. – Якщо вас цікавлять картини, у мене в коморі є ще декілька. Зараз винесу.
          Софі подивилась йому вслід. Добре що з собою не покликав. Відвідувачів у магазині немає, час закриття. А раптом це якийсь маніяк?
          Згодом чоловік виніс стопку картин, загорнутих у чорну тканину.
          – Це привезли з Італії, акварель, – пояснював він, зрізуючи мотузку. – Це не репродукція якась, а справжні твори мистецтва. Автор, на жаль, невідомий.
        Перші дві картини Софі зовсім не зацікавили, тому що були на морську тематику, а ось третя заворожувала й приковувала до себе увагу. На картині художник зобразив дитячу кімнату: ніч на дворі, у відкрите вікно світить повний місяць, відкидаючи тіні на стіни, меблі, ліжко та на розкидані по підлозі іграшки. Але найбільшу увагу на себе звертав маленький хлопчик, який стояв біля розчинених дверей шафи, та дивився на глядача, притискаючи до губ вказівний палець. Наче ховається від когось, або попереджає, що треба поводитися тихо. Досить похмура й дивна картина, але все ж була присутня в ній якась загадковість. Можливо саме хлопчик на ній і змусив Софі зупинити на ній свій вибір. Додому вона повернулась з покупкою.
     
         Попереду були вихідні, за які потрібно було встигнути зробити безліч домашніх справ. Дім Софі дістався в спадщину від тітки. Це був старенький одноповерховий невеликий будиночок на околиці міста. Перед будинком дівчина зробила невеликий квітник, де протягом весни-осені вирощувала ромашку, нарциси, блакитні анемони, флокси та інші рослини. Але особливою гордістю для Софі був фруктовий сад, де вона любила проводити час з книгою в тіні дерев, або просто відпочивати. Особливо гарно там було навесні, під час цвітіння дерев та восени, коли листя набувало яскравих кольорів: від жовтого до червоного.
         Софі залишила велосипед біля будинку, віднесла свою покупку на кухню. Вже там під світом лампи більш уважно оглянула раму та полотно картини, роздумуючи куди б її повісити. Здається бібліотека буде найбільш доречним місцем, точно не спальня. Дівчина вже збиралась йти у гараж за молотком і цвяхами, коли побачила, у нижньому лівому кутку полотна якусь чорну пляму. Чорне на чорному майже не видно. Що тут було? Підпис художника? Навіщо було його замазувати?
        Софі провела пальцем по плямі, потім змочивши ватяну паличку у спирті, спробувала відтерти її. Фарба зійшла, але під нею ніякого напису не було, була дірка. Маленька наскрізна дірка. Старий шахрай продав їй браковану картину? Тепер зрозуміло чому ціна за неї була не надто високою. Ця оказія трохи засмутила дівчину, але вона не збиралася негайно повертати картину. Тому що ще вірила в людей і припускала думку, що містер Хол і сам не знав про цей недолік. Вона спробувала замаскувати отвір самотужки, але в неї вийшло не надто вдало, можливо згодом віднесе її на реставрацію місцевим художникам.
        Увечері, коли Софі перед сном зайшла в бібліотеку, картина висіла вже на стіні. Коли вона пішла та прикрила за собою двері, вимкнувши світло, хлопчик на картині ожив, змінив позу: сів на підлогу, обхопивши руками коліна. Його погляд тепер був прикутий до тіней, які повільно повзли до нього.
     
        Вночі Софі розбудив якийсь шум. Спочатку це було шарудіння, наче миші бігали по підлозі, дряпаючи її чи щось гризли. Це налякало дівчину, тому що мишей вона боялась з дитинства. В якийсь момент їй закортить у туалет і доведеться змусити себе вийти з кімнати. Вона вже хотіла увімкнути нічник, але в цей момент десь у будинку почулось скрипіння. Так, наче десь відчинилось вікно, або двері. Що це було? Вітром відкрило ставні? А якщо це нічний злодій? Викликати поліцію?
         Але замість того, щоб чинити раціонально й доросло як того вимагала ситуація, Софі, зовсім як у дитинстві, сховалась під ковдру, наче та могла захистити її чи врятувати. Хоч вона була дорослою, але майже пів ночі переконувала себе, що всі ці звуки просто протяги і це плоди її занадто багатої уяви. Вранці, про всяк випадок вона знайшла в гаражі мастило й змастила всі петлі на дверях та вікнах. А ще розкидала по кутках отруту для мишей. І щоб забути цю кошмарну ніч й прочистити мозок, перед сніданком, влаштувала ранкову пробіжку лісом.
               
        Рухаючись легким темпом по стежці, Софі бачила як на траві виблискують дрібні крапельки роси, а в низинах стелиться туман. З верхніх ярусів дерев доносився гомін пташок, трохи нижче снували білки, перестрибуючи з гілки на гілку. Софі бігала цим маршрутом вже не вперше, звично зупинилась біля струмку, нахилилась над водою, щоб вмитись. Коли ж випросталась, на якусь мить їй здалося що щось навколо невловимо змінилося.
        Так, у лісі раптом стало дуже похмуро, пташки стихли, навіть вітер і той зачаївся. Дивно, дуже дивно й так непривітно одразу. Софі струснула головою, проганяючи ману й побігла далі, до діброви, де вона поверне назад. Ось і два дуби, які ростуть окремо від інших дерев, на невеличкій галявині, зарослої польовими квітами. Ці дуби були настільки старі й широкі, що в Софі завжди захоплювало подих від краси цих велетнів. Їх гілки переплітались між собою, утворюючи арку, що нагадувало дівчині двері в інший світ. Ця думка викликала захоплення й лякала одночасно, але вона бігала тут не вперше, тому сміливо пробігла крізь цю уявну браму.
        Підходячи до свого будинку, Софі, втомлена та спітніла, думала що всі її пригоди закінчилися, але біля будинку на неї чекала ще одна неприємність. Поки її не було, хтось вирвав та витоптав майже всі квіти з квітника, розкидавши їх по подвір'ю. А взагалі в саду немов буревій пронісся: поламані гілки дерев, опале листя, пошкоджена кора, збиті яблука та груші. Софі деякий час з розпачем дивилась на неприглядну картину її подвір'я, а потім рішуче пішла телефонувати в поліцію.
       Місцевий констебль приїхав тільки після обіду, подивився на безлад у дворі, знизав плечима. Крадіжки з проникненням у будинок не було, сусіди нічого не бачили й не чули. Тому він склав акт вандалізму, сів у машину й поїхав, наказавши замикати перед виходом вікна, двері, хвіртки або поставити сигналізацію.
        Софі деякий час дивилась йому вслід, а потім почала прибирати. Мовчки, зі сльозами на очах. Квіти склала в букет і поставила в воду. Доведеться сіяти нове насіння, а ось сад, який постраждав значно сильніше, відновиться не так скоро. Засмучена Софі повернулась до будинку,  пішла в душ. Намиливши спину, дівчина переконувала себе що всі невдачі це свого роду випробування і все буде добре, як раптом почула якийсь скрегіт.
        Щось шкреблось у двері ванної кімнати з іншого боку. Спочатку тихо, а потім все сильніше й сильніше, наче прокладало собі шлях. "Може це сусідній кіт?" – промайнула думка. Але ж він ніколи не заходив в її дім. Якщо не він, то хто?
       Софі швидко змила піну, вимкнула воду. Шкряботіння припинилось. Вона загорнулась у рушник та обережно визирнула в коридор. Почувся інший звук, але тепер він доносився зі сторони кухні. Скрипіли дверцята шафок, ніби там хтось господарював, чутно було як брязкає посуд, а потім задзвенів стаціонарний телефон, довго, протяжно.
       Софі навшпиньки зайшла в кухню. У приміщенні був безлад, але порожньо, наче злодій десь сховався, як тільки почув її кроки. Телефон досі дзеленчав, тому Софі підійшла до нього й з силою висмикнула дріт. Тільки після цього він замовк.
       Дівчина нервово озирнулася навколо, погляд зачепився за букет, який лежав на столі біля розбитої вази.
        – Хто ти? – вигукнула дівчина в тишу, ні до кого конкретно не звертаючись. – Що тобі треба?
       Вона повільно повернулась у ванну кімнату та заклякла на порозі. З гарячого крану, який вона закрила, текла вода, наповнюючи приміщення парою. І тут прямо на її очах на запотілому дзеркалі хтось вивів кривим, наче дитячим почерком: "Пограємося?"
        Софі рвонула до своєї кімнати, замкнула двері. Тремтячими руками схопила зі столу мобільний телефон, але саме в цей момент зв'язок був відсутній, наче хтось навмисно ізолював її в цьому будинку. І що вона скаже поліції? У мене вдома якийсь маніяк? Привид? Злий дух? Полтергейст? Речі, у які вона сама ніколи не вірила? Та й хто в здоровому глузді повірить її розповідям?
         А потім Софі охолола, почала міркувати. Коли почалися її нещастя? З минулої ночі. Що змінилось в її житті та будинку?  Останнє що вона принесла в дім – це картина з антикварної крамниці. Можливо саме вона причина всіх її бід?
         Дівчина приклала вухо до дверей, прислухалась. Зовні, наче, тихо. Відкрила двері, швидко пройшла до бібліотеки, глянула на полотно. Завмерла. Серце стукало так, немов ось-ось вирветься з грудей. Хлопчика на картині не було видно, але двері в шафу було зачинено. Наче він сховався в ній, або вийшов погуляти.
        Софі знесилено сіла на підлогу. А якщо це галюцинації? Так, цю думку вона теж припускала. Але від чого вони? Ліків вона ніяких не приймала, але, мабуть, скоро доведеться. Що робити? Сховати картину? Ця думка була слушною, принаймні їй так здалося. Вона скочила на ноги, зняла картину зі стіни, завернула в ковдру, вийшла на двір та закопала у своєму саду. А потім пішла спати, сподіваючись, що на цьому її нещастя завершаться.
     
        Але вночі Софі так і не заплющила очей.
        Цього разу звукові галюцинації набули інших форм. Крім гуркоту, дряпання, скрипу та дзвону посуду додався плач дитини, приглушений нерозбірливий сміх, тупіт ніг, а вранці Софі побачила розкидані по підлозі іграшки, яких у неї ніколи не було. І, мабуть, саме це остаточно переконало дівчину, що вона має справу зі злим духом, тим самим малюком з картини, він винуватець всього надприродного в її будинку. Нащо він це робить? Що вона йому зробила?
        Роздратована від недосипу й постійної напруги Софі вийшла в сад забрати картину, з наміром сьогодні ж повернути її в крамницю. Але, коли прийшла до груші, де закопувала її, побачила, що земля розкидана, брудна ковдра валяється на траві, а картина щезла.
        Дівчина обернулась на свій будинок і на якусь мить їй здалося, що за нею хтось спостерігає. Софі попрямувала назад і перше, що побачила – це брудні сліди на підлозі, які вели в бібліотеку. Софі рішуче відкрила двері, збираючись зненацька викрити злодія, але всередині нікого не було. Тільки картина. На стіні. Вона знову висіла там, на своєму місці. Хлопчик на цей раз ховався під ліжком, вона бачила тільки його руку, якою він тягнувся до іграшки. Софі різко зірвала картину зі стіни. Що з нею зробити? Спалити? Кинути у воду? Але ж вона намагалась сховати її і це не допомогло. Взагалі, в її місті є той, хто може допомогти?
         Софі загальмовано, наче робот, пішла на кухню, намочила ганчірку, та почала старанно, з люттю, здирати фарбу з полотна. Через годину дитяча кімната щезла, разом з хлопчиком і його страхами. Але страх Софії не минув. Вона кинула картину в раковину, пішла до шафи з напоями. Налила собі порцію віскі, потім ще одну й ще. Раптовий дзвінок у двері застав її зненацька. Хтось прийшов? Вона зараз не в формі. Але все ж відчинила двері. Софі дуже здивувалась, побачивши на порозі власника антикварної крамниці.
         – Містер Хол? Ви вчасно, я як раз збиралася йти до вас, – промовила дівчина, запрошуючи свого гостя до кухні. – Будете чай або щось міцніше?
         – Мабуть, відмовлюся, – обережно відповів той. – Що з вами? Ви якась бліда. Захворіли?
        – Я? – нервово розсміялася Софі. – Ні, я не хвора.
        – Я вам телефонував, але ви не відповідали, – продовжив старий. – Перепрошую, але зі мною зв'язалися власники тієї картини, що ви купили в мене, з Італії. Вийшла помилка й картину треба переправити в іншу країну.
         – Невже? – Софі підійшла до раковини, але картини там не було. Знову.    
         – Гроші за неї я вам поверну, навіть можете взяти якусь іншу, безкоштовно. З нею ж нічого не трапилось? З картиною? – занепокоївся гість.
         – Не треба мені ваших грошей, краще заберіть її просто задаром! І це чудовисько, яке в ній живе прихопить! – раптом зірвалася на крик Софі, забувши про будь-яку ввічливість.
        – Що? – хрипло перепитав містер Хол.
        – Ця картина суцільне зло! Цей малий монстр, який там живе…
        – Ви ненормальна? Що в ній живе? – старий дивився на неї з подивом, навіть відступив кілька кроків назад. Мабуть вона в його очах виглядала геть божевільною.
        – Я ненормальна? Ви ще не бачили ненормальних! – кричала Софі.
        Софі продовжувала кричати навіть тоді, коли містер Хол викликав швидку допомогу й поліцію. Медики приїхали дуже швидко. Дівчині вкололи заспокійливе й забрали в лікарню. Містер Хол супроводжував її, наче вважаючи себе винуватим в її зриві, або просто був порядною людиною.
       І разом з від'їздом Софі, у будинку відразу стало дуже тихо. Наче зло, яке в ньому жило, покинуло його разом з нею.
     
       Софі потрапила до відділення психіатрії, їй виділити окрему палату, ізольовану від інших пацієнтів. Нашпигували седативними препаратами та на всякий випадок прив'язали до ліжка, наче вона могла комусь зашкодити. Дівчина впала в якийсь транс і весь час повторювала:
       – Це помилка, я не божевільна...
       Якось Софі прийшла до тями, і першим, кого побачила поруч с собою, був містер Хол. Старий сидів коло її ліжка, наче родич. Що він тут робить? Його ж цікавила тільки картина.
       – Вибачте, якщо налякала вас, – пробурмотіла дівчина, ледве ворушачи губами, але чоловік не реагував на її слова. Сидів втупившись в стіну, наче загіпнотизований. У Софі раптом з’явилось відчуття, що вони не одні у цій палаті, що хтось третій був поруч: невидимий і небезпечний. Він чогось чекав. Можливо, коли вона заговорить з ним?
       – Я втомилася. Я давно не спала. Я так хочу спати... І не боятися, – ледь чутно прошепотіла Софі.
       – О, люба моя, звісно ти заснеш, – почула вона голос, який належав не містеру Холу, а істоті, яка використовувала його тіло для зв’язку з нею. – Ти будеш довго спати.
       Софі побачила очі старого, спрямовані на неї й готова була поклястися, що бачить у його зіницях пекельне полум'я. Вона нарешті усвідомила що той хлопчик-привид ні в чому не винен, що він така само жертва як і вона, що він лише хотів їй допомогти, попередити про справжнє зло. Так само добре Софі усвідомила, що вона займе його місце.
        В її поле зору потрапив кишеньковий годинник, який хитався перед очами наче маятник. І перш ніж піти в країну снів, дівчина почула вкрадливий шепіт:
         – Ти заснеш, так, але боятися не перестанеш…
     
         Містер Хол немов прокинувся від вібраційного звуку на своєму телефоні. Старий відкрив очі і з подивом озирнувся. Виявив, що сидить у своєму авто на стоянці поруч з крамницею. Він заснув прямо тут? Як це сталося? Чому він нічого не пам’ятає? Глянув на незнайомий номер телефону, абонент якого настирливо продовжував телефонувати, відповів. Це були новини з лікарні щодо Софі Тернер, йому повідомили, що дівчина впала у кому. Старий висловив співчуття з цього приводу, але коли виключив телефон все ніяк не міг пригадати хто така Софі. І чого йому телефонують?
        Чоловік кинув погляд на пасажирське сидіння поруч. Там лежала картина, на якій був намальований одноповерховий будинок з квітником біля входу та фруктовим садом. Якщо уважно придивитися, то серед дерев можна було побачити дівчину, яка наче ховалась від когось. Тут же на сидінні лежав аркуш паперу, де говорилося, що картиною зацікавилася художня студія з маленького містечка на півночі Німеччини.
       Містер Хол не пам’ятав коли написав цю записку і це його дуже бентежило. Він вже збирався вийти з машини, коли його погляд впав на лівий нижній кут полотна картини. Що це? Пляма? На темно-зеленій траві чорне майже не видно, але все ж це вада. Ця неприємність відволікла старого від інших думок і тепер він думав тільки про те, що через таку дрібницю картину буде дуже важко дорого продати.