07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс горору Фінал

Нет судейского бюллетеня

  Количество символов: 23718
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq025 Сукня із прозорого шовку


    Жаклін, завжди милувалася сухим суцвіттям квітів, які іноді траплялися на сторінках її недописаних книг. У неї була невеличка колекція книг доби відродження «американської класицизму » котрий припадав на період расових чисток і нерозкритих багатосерійних вбивств на тлі прекрасних шедеврів тодішніх митців. Генії були грішними, більш того вони зловживали алкоголем і нецензурно висловлювалися в публічних місцях.
    Таким був і Віктор, середньостатистичний студент Флоридського університету. Жаклін, познайомилася із ним випадково. Це сталося на периферії можливого, та неможливо. Віктор, уважно розгляд свіжі тушки забитих кроликів в одній із невеличких крамниць, облизуючи язиком нижню губу. Він це робив майже непомітно і потрібно було дивитися на нього не відриваючись, щоб помітити його дещо маніакальну поведінку. Піт на його чолі виступав рясними краплинами і послідовними рухами хлопець намагався приховати страх, в обличчі непритаманного людині голоду.
    -Тож, я за вами?! – різко обірвала тишу худорлява дівчина в червоній сукні, що стояла поруч біля дерев’яного, прилавку тримаючи у руках невеличку корзинку. Її панчохи приховували невимушено цнотливу шкіру білим кружевом.
    -Виходить, що так! – зацікавлений в гру «живе, та неживе» промовив хлопець і поправив верхній ґудзик свого жакету. Віктор уявив на мить, якою б, ідеальною була ця жертва, яка чимось нагадувала йому овечку. Заради забави він дав її навіть номер- 240. Розгублена на атоми, проста як будова молекулярних часток і в той момент значима, як саме життя на тлі золотавих вечорі дівчина манила його сотнями голосів. Для нього тушки були просто падаллю, а Жаклін така тепла, що можна обпекти пащу. Продавщиця, неохоче підійшла до покупців поправляючи брудний від крові фартух. Вона жувала гумку і злісно поглядала на парочку незнайомців, протираючи стіл для обробки тушок.
    -Доброго дня. Пані, будь ласка дайте мені кілька кілограм свіжої кролятитини. Не зовсім сухої, бажано свіжої…!
    -Зараз! – зневажливо і різко відповіла пані витягуючи із під столу один із ящиків готової продукції, яка була запакована герметично і мала бридкі бульки червоного окрасу в середині пакунку. Перетягуючи його із місця на місце, вона залишила кровавий слід на підлозі. Віктор, несамовито швидко вхопив м’ясо і кинув кілька сотень доларів на прилавок, ті жужмом впали на підлогу прямісінько на чорні туфлі, крикнувши:
    -Здачі не треба!
    Жаклін, повільно підняла і здригнулася від потоку холодного повітря, котре сягнуло глибини її свідомості і розтануло на тілах незнайомців, що дивилися на неї стоячи за склом невеличкої крамниці. Живі мерці мали одні і ті ж, малюнки на своїх обличчях.
    -Брати, щось будеш?! – різко запитала жінка, відриваючи руками гомілку кролика
    -Так. Я хочу взяти м'ясо курки! - Жаклін, вперше відчула тваринний страх, перед широким лезом, що вривається гучно в тушу кролика і розриває її.
    Вона здригнулася. Перед нею стояв незнайомець, який посміхався. Віктор, тримав в руках одну рожеву троянду, що так пахла медовими дощами, та стиглими снами. Дівчина, в сорочці кольору лілового світанку сиділа на краю дерев’яної тумби, поправляючи руді, кучеряві, пасма довгого волосся. Її пишні, багряні, вуста допивали світло в скляному келихі. Вона була невимушено- вільною, дещо розкутою у своїх діях. Так зазвичай робили лише погані дівчата. Вона була за походженням мрійливою Джокондою на полотні Леонардо да Вінчі.
    Жаклін, не любила поспіху тож нафарбовані вуста тонким олівцем різкої імли торкалися її чола тіньовими долонями і лише повільно. Коли світло стискалось в гострі кути, все що стояло на звичних місцях здіймалось. Дівчина, уважно розглядала тонкі судини на лівій руці, викурюючи сигарету за сигаретою. Заплямоване скло ванної кімнати запотівало і віддзеркалення ставало в ньому нечітким. Вся квартира була склепом непотрібного мотлоху. Речі старих господарів, зберігалося на шафі. Зокрема це були: музичні пластини до патефону в пожовклих конвертах із підписом « дорогій Мері, від Стіва – ти моє життя, люба...», шкіряні кейси забиті вщент одягом якихось хіпі, диски фільмів для дорослих, потерті фотоальбоми без знімків.
    Жаклін, довго дивилася на рубець що був на її животі, гладила його пальцями, роздягнена стояла посеред кімнати заповненої по вінця сонцем і морщила своє обличчя. Здавалося, дівчина не знала елементарних речей зв’язаних між собою звичною повсякденністю, але добре розуміла, що вона - інша. Смак її шкіри нагадував ніжно- бузковий колорит, особливо під ранок. Саме так говорив Віктор, коли його лякали гучні звуки фрагментарного метро. Він лишав холодну постіль і згадку про себе. А саме золоту каблучку на срібному підносі, що лежала поруч із темно- чорною трояндною. Кава заварена із любові, в ім’я любові була із шоколадними нотками.
    Дівчина, застебнула на блискавку сукню білого кольору і вдягнула чорні окуляри, зібравши волосся в недоглянутий пучок, вона осягнула всю глибину метро, що з’являлося із нічого, посеред кімнати і хвилею повітря здіймало підлогу під собою, звільняючи проклятих вбивць, що виходили на полювання. Люди без обличь та імен тягнулися із пітьми прямісінько із самої четвертої платформи. Це були особливо- небезпечні сутності. Про цей факт Жаклін читала в науковій праці Джозефа Марта « Монстер в середині мене». В ній говорилося, про те що сутності із цього корпусу є страченими людьми колись засудженими, за тяжкі злочини. Із натовпу згущених тіл, дівчина помітила щось схоже на руку. Та тягнулася до окуляр на її обличчі і постійно стискала пальці в кулак, щойно Жаклін відсторонювалася вона здригалася в конвульсіях і торкалася пластмасової оправи. На вказівному пальці незнайомця Жаклін помітила татуювання у вигляді павука в лозах винограду. Це була рука Адабельрта Барда.
    Колись примірний сім’янин почав піднімати руку на дружину і безпросвітно пиячити. Потім, почалися наркотики. Адебельрта, нічого не зупиняло, коли він шаленів і в один із таких поривів гніву він вимістив, на пані в білому, пуховому, пальто яка торгувала собою на вулиці червоних ліхтарів, пізньої пори. Далі, вбивця брав із собою пістолет і виходив на полювання. Інколи, шатаючись від чергової дози кокаїну. Безсумнівно, він любив свою дружину і бувало часто певні риси обличчя жертв нагадували знайому постать що стояла оголена на окровленому асфальті, який був після дощу.
    Потягаг, прибув о пів на першу ночі і задурманені упириці в шкіряних сукнях на високих підборах, забігли до вагону як навіжені. Вони відчували смак своїх жертв, вихваляючись перед мутним, холодним, світлом ліхтарів що освітлювало все метро.
    -Я Ребека! -озвалося по заду Жаклін і впилось лезом меча в її худорляву шию і та заквітла темно- червоними трояндами, які так пахли після дощу.
    -Я не бажаю називати свого імені. І взагалі-то соці опадам, важко знайомитися. Точніше – неможливо. – іронічно відповіла дівчина і сіла на сусідньому сидінні, напроти незнайомки.
    Вона нагадувала собою мініатюрну дівчинку, зовсім юну. Яка всім пасажирам заглядала в рот із цікавістю знайти там тарганів, які виповзають із голови.
    -Ти тут не в перше?! Вірно?! – прошепотіла Ребека і посміхнулася, поправляючи біляве волосся.
    -Так, ти вгадала. Це моя п’ята поїздка. – промовила Жаклін, поправляючи свої окуляри.
    Вона не любила надавати про себе більше інформації, ніж цього вимагали оточуючі. Дівчина під сіла до пасажирки і втупилася в брудне скло старого вагону.
    -Тебе хтось заразив вірусом «J- 9», чи ти сама контрабандою дістала ампулу?!
    -Я познайомилася, із чоловіком який не любив світанки за їх ріжучу яскравість. Він обожнював довго приймати ванну, бажано без світла і слухати в старих навушниках класичні арії – 19 століття. Віктор, ніколи не навидів світло . На предметах, ємностях, поверхні. Одного разу, він вбив світло всередині мене. Моя рогівка, як і кришталик бачить сонце лише в снах і то моментами. Буває квітучим садом я милуюсь, сидячи на гойдалці і хапаю руками повітряні кульки заповнені золотим сяйвом. Потім, мене буде відчуття голоду і я як будь-який хижак виходжу на полювання. - одержимо розповіла упириця і її руде волосся розсипалося гучно у поглядах інших хижаків, що були по заду неї. Кружево на комірі сукні здригнулися, коли Жаклін ковтнула повітря і відчула спрагу.
    У вагоні було спекотно. Мовчазно, вона встала зі свого сидіння і вийшла до тамбуру у неї запаморочилось в голові. Дівчина оперлась руками на металево- холодні двері. За їх склом виднілися спраглі душі, скелети чиїхось думок, закинуті світи витрачених життів.
    -Так буває. Чуєш, як солов'їний спів із далеку існуючого світу пронизує цю пітьму?! Він її трощить. Уламки гострі!
    - не йди босою! – прошепотів незнайомий чоловік.
    Похила його постать мала дволикість. Обличчя було розмитим. В одній руці він тримав папку із якимись паперами, в іншій – плащ, коричневого кольору, наскрізь просяклий дощем. На його голові була капелюх. Потяг зупинився і незнайомець вийшов. Здивована Жаклін, не вимовивши жодного слова вийшла за ним. То була станція « West Line» . Маршрут пролягав через лінії, котрі з’єднували між собою пункт A і пункт В.
    Міграції невідомих комах зачепили тишу на колії і та спіткнулася, впала на мокру колію. Світло, на тій зупинці майже не було. Плафон одного із ліхтарів перегорав, виблискуючи імпульсивно подоби жахіть, передаючи сигнал іншим, що лише доповнювали понурі стіни.
    -Агов, містер...! Я перепрошую, хотіла лише дізнатися – звідки ви мене знаєте?! Містер, ви ще тут?! Не мовчіть. Мені треба із вами поговорити.
    Жаклін крокувала згідно вказівкам на схемі. Ті висіли на інформаційному стенді і спантеличували худорлявих моделей в чорних сукнях, які курили сигарети лише дорогих марок. У них були різні пози для фокусу камер. Спалахи громили індивідуальність і Жаклін то помічала і намагалася не потрапляти до тих об’єктиву.
    Віктор, колись розповідав історію про Меланію, яка нищила себе подібно срібному суцвітті, яке горіло під кислотним дощем і меркло на місячному сяйві. Ця жінка не знала зворотного відліку годинника в самотньому пориві. Адже, фото модель ретро- світу повинна мати красиву усмішку і буси із перлів.
    Вечором, вогні міста набувають прошарки класичної містифікації. Скажімо кам’яні плити мосту, що трималися на ланцюгах плекав густий туман, в якому снували гаргони. Краплі дощу смакували примари, злизуючи язиками із тонких гілок сплячу веселку. Фото модель чорно-білого світу спіткала лиха участь. Її збив автомобіль, що нісся по вулиці без світла. Намисто вмить розсипалося і де-які перлини прокотилися прямісінько до каналізаційної решітки. Там вони наполохали підземних щурів. Жаклін, боялася чорно- білого світу він вабив своїм багатством і красою, але був небезпечним холодними днями, що були подібними між собою.
    Презирливо поглянув якогось волоцюга, що віз за собою корзинку набитою мотлохом на сукню білого кольору дівчини що йшла до волі швидко, шукаючи когось між пустотою. Вона побачила перед собою сходинки і дещо сповільнилася. Віктор її говорив, що чекатиме її на бульварі за сто миль до світанку. Жаклін, піднялася і побачила перед собою неіснуюче місто із чудернацькою архітектурою. Будинки лежали на землі. Вона не мали вікон, лише двері навстіж відкриті місячному сяйві. Люди подібні птахам спали на розкладених ліжках посеред вулиці і раділи снам, ніби діти. Бо їх ведіння були вищими за електричних проводів, які закривали собою безодню зіркового неба.
    -Будь обережною. Особливо, коли ноги твої босі. Тут багато скла. – посміхаючись озвався вже знайомий голос.
    -Не можу повірити! Я так намагалася вас відшукати і здається як ніколи раніше ви мені нагадали когось знайомого. Тільки не можу пригадати де саме могли раніше зустрічатися – життя подібне коловороту від нього у мене голокружіння. – захоплено виголосила Жаклін, впевнено підійшовши впритул похилому чоловікові.
    Той опустив голову вниз і витримав паузу перш, ніж сказати.
    -Люба дівчинко, є речі які ми не можемо пояснити в більшій мірі, із точки зору поставлених меж. Так ось, в дитинстві ти часто любила босоніж бродити під дощем в той момент помирали сонячні зайчики і ти бігла наздоганяючи їх ще теплий слід за променем. Звісно, будь швидше сонячного світла неможливо, але у тебе це виходила безперечно. Попри те що ти часто падала, розбиваючи коліна. Ти виросла, але звичка ходити босою залишилася. – промовив він і поглянув уважно у вічі дівчині, там бунтували хвилі океану і здіймали шторм.
    -Луїс?! Не може бути! Це ти?! – припала із обіймами Жаклін, витираючи сльози що були із бузкових пелюсток на своєму обличчі.
    -Так, це я. – прошепотів він поправляючи руками свого капелюха.
    Його посмішка була доброю, як колись раніше. Як колись раніше, його товсті брови морщилися і прикривали наївний погляд із глибоким сенсом.
    -Жаклін, мені шкода що сталося саме так, як я того не хотів. Все своє життя мені було лячно залишити тебе в той момент, коли ти не була готовою до цього. І хоча все своє дитинство ти боялася величезних павуків в пітьмі - знай, вони існували лише в твоїй уяві і не більш того. Так само і Віктор – це персонаж, що є лише в рамках твоєї уяви. Я замінив тобі батька і намагався бути поруч завжди. Грета, тебе не навиділа. Вона кожен раз заплітала тобі коси і несамовито нищила себе за минуле, котре не можна було виправити. Алан, покинув її коли вона була на восьмому місяці вагітності. Одного холодного, осіннього дня він пішов, нічого не сказавши і через п’ять років з’явився я. Твоя мати не розуміла тебе і не могла собі дозволити таку розкіш як прояв любові. Грета загинула швидко. Та автомобільна катастрофа знищила її обличчя. Я б законсервував її образ у вічних спогадах, але не можу! Бережи свої ноги! - сповільнено і смутно прошепотів старий чоловік і не оглядаючись пішов в сторону височенного мосту що з’єднував між собою берег глибинного, нічного, неба та берег безкінечної дороги, якою рухалися автомобілі без водіїв.
    Дівчина, крокувала обережно вдивляючись в обличчя перехожих у яких не було імен. Жаклін, відчувала голод і стискаючись біль у низці живота не давав її можливості відчувати себе в безпеці. Упириця, обернулася назад на сигнал авто переходячи дорогу і раптом із місячного сяйва вийшов кремезний чоловік весь у чорному. Його зріст коливався в межах трьох метрів. Обличчя було витягнутим і страхітливо- гидотним. Широка щелепа, та занадто випукла частина черепа говорила про те, що незнайомець хворів гігантизмом. Лікті його рук були наскільки худими, що при згинанні вони скрипіли і іноді ламалися і падали на землю. Чоловік, завзято їх піднімав із підлоги і знову прикручував до плеча кістки на гвинтах. Чийсь невдалий експеримент мав добрі очі. На його волоссі брудному вили гнізда диво- птахи із чистих краплин дощу.
    -Вибачте! – хрипко виголосила дівчина і помахала незнайомцю ручкою. Той привітно посміхнувся і не вимовивши жодного слова зник за стіною одного із будинків. Жаклін, підійшла до одного із кіосків. Світло в ньому ще горіло і лякало сутностей, що гнули свої крихкі тільця на лавочці біля величезної споруди, яка перетинала екватор цілих світів.
    Вона постукала у віконце яке прихиленим і стрепенулась від побаченого. Товстелезна пані, у білосніжному халаті, із синіми ґудзиками, жадно розтрощувала сире стегно куриці.
    -Тобі чого?! - суворо запитала пані, облизуючи масткі пальці рук.
    -Перепрошую, я запізнюсь на побачення – часу обмаль! Я хотіла б, чимось підкріпитися. – відповіла Жаклін, облизуючи сухі губи. Вона прагнула крові, як ніколи раніше.
    -Ти така бліда. Із холодними, темними очима. Напевно упириця?! У мене нема нічого такого, що могло підійти тобі. Тікай звідси. Світанок тут досить палкий – нищить все живе. Єдине, що може тут існувати – зграї отруйних мух, із лезами замість лап. Вони злітаються лише на тих хто не встиг заховатися в потаємних місцях. Це закинуті шахти, школи, автовокзали і будинки.
    -Скільки часу у мене?! -задумливо промовила дівчина, стискаючи міцно кулаки.
    -Пару годин. – поправляючи зачіску відповіла продавчиня і вже була хотіла зачинити віконце кіоску Як раптом її зупинила рука Жаклін
     -Що ти робиш?! – заволала пані і стиснула брудні зуби, вхопивши Жаклін за волосся.
    Тяжко завили бродячі пси на переливи місячних хвиль і птахи- ночі здійнялися із колючих чагарників. Упириця тримаючи у руках, ніж із широчезним лезом відійшла в сторону легко зняла із себе покривало убивці і накрила ним знекровлене тіло. Відкривши касу маленького кіоску замість грошей дівчина знайшла самі слова. Вона взяла пару цінних і вирішила була зникнути із радарів того міста, як палаючий промінь торкнувся її кістлявих ніг. Білосніжна шкіра вмить стала пекти і біла сукня взялася вогнем. Налякана Жаклін повернулася до кіоску і зачинила двері із середини.
    -Невже, я не встигла?! Чому світанок настав так швидко?! – все торочила питання упириця в своїй голові і намагаючись закрити віконце помітила, як бідолашні істоти в людській подобі топилися в ріках сонця. Вони пищали, намагалися знайти собі тіньову сторону будь-якого приміщення, але його не було і знесилені ті лізли на електричні стовпи і вже там розривалися на частки.
    Жаклін, втомила свій голод і тепер її непокоїла задушлива спека. Минала година, за годиною а температура в зачиненому кіоскі зростала. Дівчина сиділа на ногах і витирала піт, який лоскотав обличчя рясно вкриваючи шию, груди, коліна. Від підлоги відходив сморід запліснявілого м’яса, та брудних ганчірок. Тіло продавщиці мовчазно- кричало, кривляючи гримаси.
    -Ще трішки і я зійду із глузду – прошепотіла Жаклін, втрачаючи свідомість.
    Вона опала легко на підлогу, як лист пустого аркушу в пориві гніву, зі столу що стояв в обжитій кімнаті.
    -Тут хтось може бути ?! - почувся чоловічий голос за дверима.
    По металевих дверях потужно хтось вдарив, ніби кийком і носком важкого взяття.
    -Навряд чи...! Пішли далі обходити територію. Тут кожен метр дивує знахідкою. На мості що з’єднує два виміра, куча обезголовлених скелетів не то людей, не то звірів. Головне, тримати пістолет міцно в руках бо то що мертве на перший погляд, може здатися таким живим, що ти навіть того, не міг уявити. Мій напарник Стів, після минулої ночі був загризеним вовкулаком, що лежав на пішохідному переході. – розповів інший чоловічий голос
    -Я прийшов на цю службу не зірки в небі рахувати, а знищувати те, що має безліч імен. Тут не можна відволікатися на дрібниці. – упевнено відказав голос молодої людини і провалився у звуки вулиці.
    Жаклін, зіперлася на ноги і взялася міцно за прилавок, глибоко ковтнула сухе повітря, яке стало посеред горла і прижмурюючи очі почала дивитися в щілину яка сочилась отруйним сяйвом. Так ніякого було померти в тому божевільному ведінні схожого на сон. Жаклін, розуміла що її потрібно було протриматися до вечора, щоб сісти знову у потяг і потрапити в той вимір, який був знайомий, сакральний. Вона торкнулася пальцями металевого гачечка, що тримав віконце закритим і невелика пройма сонця у крихітному кіоскі, стала стіною перед нею і тим тілом що лежало поруч у кількох метрах. Пил що здіймався звідусіль був золотавим. Ті легкі перли засівали собою простір і вже ним линули метелики, як сріблясте на чорному.
    -А що коли це вигадане місто божевільних істот, та химер має свого керівника?! Ляльковода...! – спантеличено майнула думка в голові і сколихнула струни тиші.
    Жаклін, зачепила кухонний ніж і той гучно впав на підлогу. Наглядачі виміру, відчули зайвий звук, що відходив від закритого приміщення і вирішили повернутися. Зброя у них була вже напоготові. Жаклін, притиснулась щільно стіни ховаючись за холодильником і зажмурила очі.
    -Місіс Шейл?! Ви тут?! Агов...! – прозвучало, несамовито і гучно із довжелезної постаті, що з’явилась на горизонті світла і пітьми. -Шейл, якщо ви перебуваєте тут – то вам негайно потрібно покинути цю територію. Вона є небезпечною для вас. На полювання вийшли перевертні. Шейл...! - шарпнула інша постать рукою віконце і почала ліхтарем обводити темні стіни.
    Жаклін розуміла, що рано, чи пізно тонкі нюхові рецептори страж, що несли варту спрацюють злагоджено, ніби процес обміну речовин в здоровому тілі і її знайдуть та знищать як непотрібний об’єкт. Босі ноги охоплював холод і судоми проникали в стопи, з'являвшись із під підлоги у вигляді звичайних тарганів. Вона коліна втискала в груди, щоб бодай її голову не пронизала куля. Як із нівідкіль почулися змах металевих ланцюгів і стукіт копит коней – примар. Вони мчали простором і перевертні-вершники кремсали пазурами все що попадалося їм на вічі. Жорстокі убивці спинилися в передчутті поживи біля кіоску.
    -Заку, стріляй!!! – налякано озвався чоловічий голос і його пару кроків назад спинили час. -Їх тут із десяток- прошепотів інший страж і натиснув на курок.
    Постріл привів коней в божевілля ті почали щосили рватися із місця, але переверті вже розгойдували у своїх руках металеві ланцюги, якими зазвичай затягували тіло і волоком по землі тягнули до закинутих цвинтарів, здіймаючи золотавий пил. Крик нещадно здійнявся і Жаклін почула що два тіла впало на землю, через пару хвилин коні- примари зникнули. Тепер, дівчина могла стати на ноги і відчути їх наявність. Жаклін повільно крокувала по кіоску від болю дивлячись на стелю. Вона відчувала, як кров починала розливатися по венах і кінцівки ніг, не терпнули. Упириця була біля дверей, коли помітила що простирадло здригнулося і хрипкий голос жінки здійняв тканину. Жваво продавчиня піднялася із підлоги і заходилась рахувати у касі запозичені слова і не знайшла пару важливих.
    -Ти їх взяла?! – сердито запитала вона
    -Навіщо знекровленим трупам цінні слова?! – підказала Жаклін і вихопила ніж, із під кривавої серветки.
    -Що ти надумала ?! – ніби прошепотіла Шейл, із блідим обличчям кинулася в приступі ярості на упирицю намагаючись її задушити.
    Жаклін, вхопилась міцно руками за шию божевільної і скрутила її в іншу сторону. Хрускіт кісток зігнав до кіоску воронів. Нетямуща і знесилена дівчина босоніж вибігла на просинь вечірнього, теплого дощу. Вона стояла невагома, відносно всіх тих істот без обличь, які проходили крізь. Біла сукня намокла і обійняла міцно худорляве тіло. Вона покрокувала назустріч Віктору заквітчана втомою і страхом, ніби жертва до свого ката на тлі мовчазних вулиць.
    На бульварі, не було нікого. Одинока чоловіча постать сиділа на лавочці обличчям до небо краю де линули граційні балерини в прозорих пончо, витанцьовуючи граційно та легко. Віктор, тримав у руках троянди темніші здавалось ночі і мовчазно вручив їх упириці.
    -Для мене ця подорож на інший контент неможливого, та можливого була досить небезпечною. Чому ти мене не попередив?! – промовила Жаклін і поклала троянди на мокру бруківку.
    -Пам’ятаєш свої думки стосовно того, хто може бути лялькарем цього виміру?! – запитав чоловік і уважно поглянув у вічі своєї любові
    -Ти?! – прошепотіла вона проводячи рукою по шоці Віктора.
    -Я хотів тобі показати все те, що я створив у своїй уяві. Тоді, коли я подарував тобі можливість бути часткою мене я задавався питанням. Де саме нам вести полювання?! Адже спрага голоду і ген – хижацтва здатен знищувати власника. Я підсвідомо розумів, що у світі звичайних людей нас швидко розсекретять і змусять відповідати по закону. Довічне ув’язнення, чи страта за вчиненні серійні вбивства. Тому, я створив у лабораторних умовах штучний вимір. Скоро прибуде потяг у тебе мається пару слів?!
    -Так. – задумливо прошепотіла дівчина.
    Її босі ноги хапали лози винограду, що піднімали бруківку і щойно потяг відкрив свої запиленні двері, як чиясь рука вхопила Жаклін із під землі і потягнула в пітьму. Вона відкрила очі і побачила перед собою обличчя сплячого Віктора, теплу ковдру що лежала згорнута на підлозі і не допиту червону рідину у білій чашці, що стояла на тумбі біля ліжка. Темно- червоні штори ховали їх від отруйного сонця. Чорні троянди із засушеним листям опали пилом на підлогу. Ваза була без води. Худорлява жіноча постать в прозорій сукні із шовку, прилягала на кремезне тіло, що ще не оговталось від подорожі. Їх день розтанув ніби цукор у чашці із гарячою водою. Незвичні люди у звичному світі, стали як і всі.