07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс горору Фінал

  Количество символов: 21125
Конкурс горору Фінал
рассказ открыт для комментариев

aq027 Сльози радості


    

       Ще один нудний робочий день добігає кінця. Лишилося п’ятнадцять хвилин. Встигну скласти ще одного «павука». Хоч він уже й остогид за шість років – уже пізнаю початкові комбінації. Здається, що їх не більше п’ятисот. Може, навіть менше. А колись я любив свою роботу. Це ж треба. Смішно, але я лягав спати з посмішкою на обличчі, як у дурбецала з плакату: «Скоріше б ранок і знову на роботу!». Все змінюється. Юрка каже, що то старість. І рже, падлюка. Йому можна. Він – брат жінки директора нашої контори. Його не звільнять, хоч би надворі кінець світу почався. І клієнти у нього кращі, і жінка гарніша, і сам молодший за мене на три роки. Хіба ж я старий? Лише тридцять дев’ять. Жодної залисини, сивина де-не-де. На тлі чорних кучерів навіть гарно. І живіт не такий вже і великий – літра на два пива, не більше. Старий – це коли до пенсії два роки, як Степановичу, директорському «піджопнику», а я мов той Карлсон – у самому соку і розквіті сил. От тільки останнім часом розумію, що кудись я ті сили не туди витрачаю. Шоста – пора вимикати комп. Ще годину життя на затори, поки доїду додому. Неправильно це все. Так і незчуєшся, коли до тебе у двері постукає листоноша і принесе пенсію, а там і стара з косою припхається. Що я їй скажу? Почекай, бо я ще не встиг пожити? Та начхати їй на те, що ти витратив життя на збільшення обсягів продажу і напрацювання власної клієнтської бази! У неї знижки не випросиш і відстрочкою платежу не обійдешся.

    ***

    – Сметана в холодильнику, – дружина чмокнула мене в щоку і побігла за комп’ютер.
       Вдома зручно. Вдома тепло. Вдома смачно. Натка борщу наварила. Дітей моя мати забрала на два тижні. У школі карантин через грип. Тому вдома ще й тихо. Хіба ж треба ще чогось? То якого мені муляє десь у грудях, наче там глисти завелися? Як там у тих розумних книжках? Вийти із зони комфорту? А це нічого, що я цю зону цеглинка за цеглинкою вибудовував усе життя? Жінку он три роки вчив борщ варити правильно, щоб як у мами, з квасолею! А тепер усе покинути, бо у грудях муляє? Може, горілки хильнути? Щоб тих глистів приспати? Грамів сто. Ні, двісті!
    – Ти що, цибулю їв? – скривилась Натка, коли я пройшов повз.
    – Угу. І горілку пив, – влігся я на диван.
    – У тебе все добре?
    – Тепер значно краще! – я взяв до рук книжку й увімкнув бра.
    – Ну добре, – невпевнено протягнула Натка і розвернулась до монітора.
       Сайти зі шмотками зацікавили її більше, ніж те, що я випив посеред тижня. І я цьому радів, бо якби почала допитуватись, то не мав би жодного пояснення своїй поведінці. Ну не про глисти ж їй розказувати.

    ***

       Ранок почався недобре – в будинку зламався ліфт, а в мене не завелась машина. Акумулятор здох. За хвилину виявилося, що на телефоні теж, бо після ста грамів забув поставити на зарядку. Я трохи заспав, і сусіди, у яких можна було «підкурити», вже роз’їхались. Біля будинку стояло лише кілька машин, вкритих шаром снігу тижневої давнини. Я підняв голову – чалапати пішки на дев’ятий поверх, щоб викликати таксі? До метро швидше дійду. Лише сім станцій – і я на роботі. Цікаво, скільки зараз жетончик коштує?
       П’ятнадцять хвилин – і я біля метро. Безліч кіосків із кавою і шаурмою, широченні лотки з фруктами-овочами, магазин канцтоварів, три павільйони з квітами, а де ж вхід під землю? Я точно пам’ятав, що кілька років тому він був десь тут! Може, як у «Хроніках Нарнії» – вхід через магазин солодощів?
    – Виходу немає! – повз пройшов якийсь хлоп у подертих джинсах із поглядом божевільного.
    – Входу теж! – тихенько відповів я, щоб він, не дай Боже, не почув.
    – Шановний, виручи на вісім гривень, – дихнув на мене перегаром неголений алкаш у брудному пальто.
       Я відвернувся, наче то не до мене, і пришвидшив крок. Ще кіоск із канцтоварами і паркан. Тут входу теж не було. Вони знущаються? Я повернув назад. Треба подивитися, у якому напрямку йде більшість людей, – вони точно виведуть до метро. Так і зробив. Опинився на проспекті! Ага, тут працює навпаки – треба йти проти течії. Ура! Ось і скляні двері!
    – Подайте інваліду, дай вам Боже щастя-здоровля! – хриплим голосом промовив одноногий біля входу.
       Я скривився і відвернувся, хоч і не був певен, що то він до мене.
    – Не зарікайся! – почув я у спину. Все ж до мене!
       Відстояв чергу до каси. Всунув у віконце сотку.
    – Два, будь ласка.
    – По одному в руки, – безапеляційно сказала касирка, кинула пластиковий жетон і пачку дрібних купюр на решту.
    – До чого, іроди, країну довели! – пробубонів я. – Жетонів не можуть наштампувати.
       Перший потяг я пропустив – на мій погляд, він був заповнений вщерть. Другий так само. Потім звернув увагу, що інші люди так не думають і лізуть до набитих вагонів. До приходу третього я вже налаштувався на штовханину – часу на почекати не лишалося. Двері відчинилися. Ввічливо пропустив якусь жіночку і поліз до вагона. Ще трошки. Ще. Ой, вибачте, кому на ногу наступив. А, це ж я сам собі, тоді все ок! Двері зачинилися. З третьої спроби, але зачинилися. Тепер головне, щоб не випхали на наступних станціях, бо вже не факт, що вистачить мужності залізти назад.

    ***

       За пів години я був біля офісу. Пожмаканий, спітнілий, захеканий. Встиг. Ще цілих п’ять хвилин до десятої. Ось і двері з магнітним ключем. Знову щось муляє у грудях. Кляті глисти похмелитися хочуть, певно. Я дістав із кишені картку, постояв біля входу, зітхнув і приклав її до сканера. «Пілік». Я відчинив двері… І зачинив. Але не за собою, як завжди. Щось мене не пускало на «любу» роботу. Ноги наче вросли у килимок біля входу.
    – Отакої, – подивився я на свої черевики. – Що це за страйк?
       Ноги нічого не відповіли. Натомість розвернули тіло і пішли геть. Зрозуміло, що я пішов із ними. Йшов і посміхався. Деревам, автівкам, небу і людям. Небо сонячно сміялось у відповідь, а люди чомусь ховали очі. Та байдуже. Свобода! Я можу все! Навіть перебігти на червоний! Завищали гальма. Позаду верескнула жінка. Удар. Ай! Темно…

    ***

       Не люблю, коли мені миють кісточки за спиною. А саме це і відбувалося поряд.
    – Жити буде, – чоловічий голос.
    – Хіба то життя? – відповів жіночий.
       От ніхто ж не назвав мого імені. Чому ж тоді я все беру так близько до душі? Треба очі відкрити, подивитися, про кого це вони? Сплю я, чи що? Колись задрімав на нараді, так директор премії позбавив, жлоб. Невже знову?
      Стало світліше. Якісь дві тіні схилилися наді мною.
    – Він із нами. Вітаю, колеги! – сухо промовив чоловічий голос.
    – Я повідомлю дружині, – відповів жіночий.
       Про що? Мені стало незручно. Здавалося, що я сидів у власній голові на кортах і дивився на світ через очі, як через вікно.
       Це все неправильно! Мені захотілося закричати. Виматюкатись, встати і піти додому. Нічого не вийшло. Губи навіть не смикнулись. А рука? Підняти і показати середній палець? Дзуськи! Ой, біда…
       В очі посвітили ліхтариком. Я скоцюрбився під яскравим світлом і відвернувся. Хотілося плакати. Замкнений у власній голові. «Виходу немає» – згадав я наркомана біля метро. Що далі? Смиренно чекати на стару з косою, щоб випустила? А дулю вам усім! Я хочу повернутися до своєї зони комфорту! Я її не для того роками будував, щоб якась дурнувата аварія виперла мене звідти! Я вам ще всім покажу!
    – Вколіть йому заспокійливого, нехай поспить, – почулось мені.
       Я не хочу спати! Я хочу пива і за комп, щоб у «Скайрімі» побігати! Знову темно. Ну зашибісь тепер.
    – Шо, братішка, сумно? – промовив незнайомий голос десь зовсім поруч.
    – Чому сумно? – увімкніть хтось світло, заради Бога! – Вийти із зони комфорту, щоб докласти максимум зусиль для повернення назад – це ж круто!
    – Ги-ги! Забудь! Ніхто вже нікуди не йде, – голос звучав не так, як ті, що раніше.
       Ті чулися наче знадвору, а цей так, наче сидів поруч на ослінчику. І якийсь він низький і захриплий. Прокурений! Точно! Сан Санич так само хрипів, поки не загнувся від раку легень.
    – Ти хто? – я поворушив уявними руками, намагаючись намацати обличчя співрозмовника.
    – Вася, – байдуже відповів голос.
    – Я – Рома, – так само спокійно відповів я.
       Це вже заспокійливе починало діяти. Певно, вони туди ще й морфіну додали. Мені перехотілося кудись бігти і щось комусь доводити.
    – Ти раніше тут був? – спитав я Василя, хоч і не знав, чи він ще поряд.
    – Ні, це ж твоя голова. Я тут поряд, у двісті шістнадцятій.
    – Дурка? – спантеличено спитав я.
    – Ні, звичайна лікарня. Травма. Для важких.
    – Хіба дев’яносто кілограмів, то важкий? – я спробував пожартувати.
    – Тобі пощастило, скоро випишуть, – голос не звернув уваги на жарт. – Будеш вдома на ліжку валятися, мультики дивитися. Є купа каналів, де їх цілодобово крутять, уявляєш?
    – А ти? – обережно спитав я.
    – Я не можу. Я в комі, – мені здалося, що Василь зітхнув. – Єдина розвага – тинятися головами тих, кого привозять.
    – А як же персонал?
    – Та вже до всіх залазив – нецікаво. Медсестри за свої серіали думають. Ті, що молодші, то ще, як і за кого заміж вийти, а старші, як чоловіка від синьки пролікувати.
    – А лікарі?
    – Ті лише за бабло думають. А ще, як би ото підлізти до Вальки з рентгену. Ніяк не допетрають, придурки, що сто років вони їй треба. У неї інша пристрасть – Ірка з лабораторії.
    – А ти кажеш, що нецікаво! – у мене почала вимальовуватись ідея. – То ти кажеш, що до кожного можна в голову залізти?
    – Повір, краще мультики, – Василь на хвильку замовк. – Іноді краще не знати, що у людей у головах робиться.

    ***

       Так незвично, коли тіло тебе не слухається. Ти наче і в ньому, але воно саме собою. Мільярди клітинок забули про твоє існування і робили свою справу на автоматі. Навіть у мозку тобі лишили одну кімнатку з пошарпаним диваном. Лежи собі і дивись у вікно.
       Це ж треба – стільки проблем було. А тепер жодної. Натка прийшла – плаче. От її шкода. Що вона зі мною робитиме? Дев’яносто кіло напівмертвого м’яса. Двійко неслухняних дітей і чоловік, що ходить під себе. Отже, одна проблема у мене лишилась. Як зробити так, щоб її турботи швидше скінчилися? З цієї кімнатки неможливо, треба думати, як вибратися. Хоч би Василь у гості зайшов, навчив би, як назовні виходити.
       Чомусь про те, що можна вилікуватись, я не думав. Усі думки зосередились на тому, як померти. Мій багатоклітинний організм був категорично проти. Мене не слухались м’язи, та й взагалі жоден із органів. Вони й раніше функціонували самі собою, але я хоч робив вигляд, що турбуюся про них. Приймав вітаміни і їв морську рибу, ніколи не випивав більше чотирьох пляшок пива, кинув палити. Натомість вони здійняли бунт. Скинули капітана. Образилися, що ледь всіх не урекав під колесами білої «Тойоти». Ну нічого! Ми ще побачимо, що вони без командира робитимуть. Будете жерти гидоту з трубочки замість стейка з картоплею. І про секс забудьте!
    – Чого верещиш? – ось і Вася прийшов.
       Ніколи раніше не радів, коли сусіди в гості приходили, а тепер за щастя.
    – З власним тілом сварюся, – Васю я чомусь не бачив, але точно знав, що він є.
    – Забий! Я чув, що твій дохтур сказав. У кращому випадку будеш розмовляти, як той паралітик на возику. Як його? Він ще так прикольно про космос по ящику ляпав.
    – Стівен Гокінґ? Та манав я такі розмови. Хіба вибачення у дружини попросити і сказати їй, де заначка, бо сама не знайде.
    – Щастить людям. А мене відключити хочуть, – зітхнув Василь. – У жінки грошей більше немає. Надії теж.
    – А з тобою що буде? – обережно поцікавився я.
    – Та оце думаю, може, у тебе перекантуюсь? А там весна – мотоциклістів почнуть привозити. Підберу когось із діркою у голові.
    – Почекай! То ти мандруєш тілами? Винаймаєш їх, як квартирант?
    – Швидше, никаюсь по підвалах, як бомж. Моє власне поховане десь у чорта на рогах. Давно вже. Років десять. Ні хреста, ні фото, мля…
       Я міг присягнути, що Вася дістав цигарку і закурив.
    – А хіба так можна було? Ну, там, світло в кінці тунелю, рай. Хіба не так?
    – Світло було, – Вася затягнувся удаваною цигаркою. – Я не пішов.
    – Що так? Відгонило сіркою? – невинно підколов я Васю.
    – Лайном! – верескнув товариш. – Ти вбивав коли-небудь? Хоч срану курку? Може, хоч горобця у дитинстві підстрелив з рогачки?
    – Та я купу драконів завалив у «Скайрімі»! – я й далі намагався жартувати, хоч уже чомусь ставало не до сміху.
    – Ні-і! Комп’ютер не рахується! – Вася стишив голос. – Треба відчути кров, що стікає з леза ножа, побачити судоми перед смертю, подивитися в очі, які втрачають життя, відчути, як слабшають м’язи, почути останній видих.
       Я мовчав. Не знав, що відповісти. Дитина міста – м’ясо лише з магазину, запаковане в плівку. Хіба комарів вбивав, коли ті випадково долітали до дев’ятого поверху. Не крав. Майже. Ухиляння від податків – це ж не крадіжка? Дружині не зраджував. По-перше, вона в мене гарнюня, а по-друге, було ліньки. Та й грошей шкода – на машину збирав. Та я ж, сцуко, святий!
    – Ну, якщо і потраплю до пекла, то смола в казані буде кімнатної температури, – нарешті промовив я.
    – Тоді на мене чекає автоклав. Чи домна.
       Не знаю, чи може людина відчути холодок по спині, якщо саму спину не відчуває, та у мене вийшло.
    – А можна навчитися покидати власне тіло і мандрувати іншими? От як ти? – я спробував змінити тему.
    – Можна! – Вася загасив цигарку. – Я навчу. Для цього треба небагато – здохнути.

    ***

       Я нечасто був на похованнях. Плакав лише раз, коли помер батько. Мені тоді було шістнадцять. Мати й досі жива. Он сидить на сусідньому ліжку – плаче. Ну чого ото воду лити? Живий ще. Купимо крутого компа, що голос синтезує, то я ще й розмовляти буду. А поки що лише очима кліп-кліп. Повіки – єдині друзі, що не зрадили з усього організму.
       Щось я передумав помирати. І Васі так сказав. Він не дуже повірив, як мені здалося, бо його «ню-ню» прозвучало, так би мовити, «лиховісно». Ледь згадав це слово! Він пішов, не прощаючись, наче до себе за сірниками, і я був певен, що він дуже скоро знову прийде, не стукаючи в двері.
       Як зачинити власну голову на защіпку, я не уявляв. Дуже гидотне відчуття, коли ти безсилий з усіх боків. Наче стоїш голяка на Хрещатику і не можеш поворухнутися, бо прив’язаний до стовпа. І будь-хто може підійти і вщипнути, або загнати під шкіру голку, як ось ця мамзелька у білому халаті, і запузирити тобі пару кубів гидоти, від якої стає так приємно і легко, що ти злітаєш зі стовпом вище ЦУМу і, посміхаючись, сциш на всіх із висоти пташиного польоту. А потім повіки стуляються – і ти, щасливий, засинаєш в очікуванні пожежників, які приїдуть по тебе з довгими драбинами.

    ***

    – Вісімнадцять, – почув крізь сон голос.
       Вася приперся. Недарма я сусідів тримав на відстані, скільки б вони мені пива не пропонували по п’ятницях. Бо знав, що звикнуть і будуть приходити й по суботах. Без запрошення, як от Василь.
    – Навряд. Глупа ніч, – промимрив я.
    – Вісімнадцять гавриків пішло на світло за моєю допомогою.
       У будь-якій іншій ситуації я б злякався. А зараз було, м’яко кажучи, «до дупи». Ліки ще діяли, мабуть.
    – Першого ще малолітнім. Мені тринадцятий минало… Сусіду батьки приставку подарували. «Сегу». Не восьмибітне лайно. Шикарна графіка. Ігри на дисках. Але корєшок жлоб ще той був…
       Я мовчки слухав. А що мені ще лишалося робити? Доля у мене така – бути жилеткою для тих, кому треба виговоритися. Що в курилці, що в барі, а колись один знайомий так просто на стадіоні під час матчу душу мені вилив. Не той я фах вибрав. У панотці треба було йти чи в психологи. І ніхто б ніколи не здогадався, що насправді насрати мені на їхні страждання і життєві перипетії, просто я – дуже вихований хлопчик і ніколи не перебиваю співрозмовника. Кивати головою зі співчутливим виразом на обличчі – за це мені можна було Оскара давати. За роль другого плану.
    – Була моя черга грати! – Вася підвищив голос. – А ця паскуда просто вимкнула приставку. «Я спізнююся на флейту».
       Останні слова Вася промовив по-дитячому, наче й досі сидів розгубленим перед телевізором.
    – Там ваза на комоді стояла. Дебела така, кришталева. З водою і квітами. Музикант геть слабеньким виявився. Кісточки, як той кришталь, з якого ваза була зроблена. Коли все кров’ю залило, то й не одразу розбереш де що.
       Мені варто було щось сказати, та я не міг добрати потрібних слів. Для мене це все було дико. У мене теж у дитинстві не було приставки. І відеомагнітофона не було. Я був щасливий, коли двічі на місяць мати купувала кілограм печива і курку. П’ятого і двадцятого – аванс і получка. А щоб поїсти морозива, я здавав порожні пляшки, що діставав з-під дивану в кімнаті батька. Іноді він мене за це лаяв, коли йому не вистачало на опохмелитися, але ніколи не бив. Може, тому я і плакав на його похороні, бо п’яничка загалом добрий був. Із кожної получки книжку купував. Навіть не знаю, чого я чекав більше – печива чи нового Дюма. Зараз важко уявити, що тоді вартувала гарна книжка. Джека Лондона і Конан Дойля у скляних шафах тримали, як кришталеві фужери.
    – Другого вже в інтернаті. Там жерти хотілося постійно. Кисла капуста і перловка. Щодня. Єдина радість – хліб. Завод поряд. Завжди гарячий привозили. Хто розвантажував, тим по пів хлібини давали. Всі до класу несли. Чмошник один був. Сам усе зжер, падло. На перший раз пробачили. На другий удавку на шию і в параші підвісили, наче то він сам.
       Спати мені вже не хотілося. Але й слухати Васю теж. Важка доля у людини, розумію. А в кого легка? У мене дружина теж з інтернату, напівсирота. Їх там теж не медом годували. То не вбивати ж за пайку хліба. Коли тільки одружилися, то я був викинув шматочок недоїденого батона у відро. Вона нічого не сказала, але той погляд я ніколи не забуду. З того часу холодильник у нас завжди напівпорожній. За п’ятнадцять років я не пам’ятаю, щоб там щось скисло чи засмерділось. Наварили – з’їли. І хліб завжди свіжий. Половинка. На день, щоб не черствів. Мене це дуже тішило – сміття рідше доводилось виносити.
    – Третього через бабу. Припала до душі. Цицьки у неї були – очей не відірвати. Пісюн зі штанів аж вистрибував. Та я хто? Петеушнік, що плитку вчився класти. А той чмиряка на власних «Жигулях» до універу їздив.
    – Дай вгадаю, – мені ця сповідь починала набридати. – Чувака ножем по горлу, а на «Жигулях» дівку катати?
    – Ні. У мене прав не було, – Вася сплюнув, чи то мені так здалося. – Облив бензином і підпалив. Разом зі сраною машиною.
    – А дівчина що? – я відчував, що в історії є продовження.
    – Вона стала четвертою.
    – Не дала?
    – Я сам взяв!
       Щось змінилося у голосі Василя. Я зрозумів, що про інших він уже розповідати не буде.
    – Мені подобається твоє тіло, братуха. Міцне. Років із десять ще протягне. І жінка у тебе гарна. Мама добра. Памперси буде вчасно міняти.
    – Т-ти на що натякаєш? – у мене все похололо.
    – Ти, мля, ще не зрозумів? Я завжди беру, що хочу!
    – А якщо т-тобі цього не дають?
    – Я не приймаю відмов, – стишив голос Василь.
       У моїй внутрішній кімнаті потемніло. Я смикався і крутив навсібіч головою, та нікого не бачив. Він поряд – я точно знав, відчував загрозу. Щось вхопило мене за горло. Я махав руками, сіпався, хотів кричати і плакати. Чомусь дуже прикро було помирати ось так, не маючи змоги дати відсіч. Я намагався вчепитися в те, що тримало мене за уявну шию, нарешті вдалося. Щось густе, як туман. І мої руки такі самі – наче хмаринки.
    – Не сіпайся, терпило, тобі ще довго через тунель летіти до свого світла.
       Я побачив його! Людська душа не має так виглядати. Як завгодно, але не так! Це був спрут. Тільки вивернутий назовні. Кривава слизька потвора з єдиним напівзотлілим оком, що тягнулась до мене своїми мацаками, вкритими виразками з жовтим гноєм. Якби у мене було тіло і шлунок, то я виблював би всі кишки.
       Тікати немає куди. Лише два шляхи – підняти лапки й піти до світла або битися. Як-небудь, чим-небудь, хвицати ногами, дряпатися, як дівчисько, кусатись, гатити кулаками в те єдине гниле око, відривати по одному мацаки, розбризкуючи гній і кров. Я давився сльозами і бився. Вгризався в м’яку плоть потвори зубами і спльовував слиз, рвав нігтями тонку шкіру спрута і видирав її клаптями. Мацаки били мене по обличчю, хапали за руки і горло – я виривав їх із м’ясом і кидав собі під ноги. Послизався на них і падав, вставав і бився далі. Хвилину, дві, годину, добу. Нескінченний бій. Та все ж чудовисько слабшало. Якоїсь миті я опинився зверху і притис потвору коліном. Розмахнувся рукою і вдарив. Кулак пройшов крізь розідрані м’язи спрута. Я розпрямив пальці всередині потвори. Навряд чи це було серце – у таких, як цей Василь, його немає, але щось я ухопив. Стис пальці і видер це з тіла. Єдине око спрута здивовано глипнуло і закотилось. Я розчепірив пальці – порожньо. Підняв очі – чудовисько зникало, розсіювалося, як тане вранішній туман під променями сонця. Десь згори, дійсно, щось світило. Спокусливо. Обіцяло спокій після бійки. Я зачаровано дивився на цей промінчик і вже хотів бігти йому назустріч, та десь зовсім поряд почув рідні голоси.
    – Мамо! Дивись! Тато пальцями ворушить!
       Я відкрив очі. Справжні очі. Малі стояли наді мною і тримали мене за руку. Маленькі оченята здивовано кліпали. Я повернув голову. Натка сиділа на сусідньому ліжку, дивилась на мене і тихо плакала, прикриваючись рукою. Але я все бачив, я відчував, я знав – то були сльози радості…