07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №52 (зима 2020) Фінал

Автор: Георг Количество символов: 21708
Конкурс №52 (зима 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ap016 Бий чужих


    

    
    

    
    
     Скоро настане світанок,
     Я прийду по своїх ворогів,
     Я буду нещадним і невблаганним,
     Їх попіл розвію посеред полів.
     Я вимету бруд, що від них залишився,
     Я знищу усе, що створили вони,
     Щоб більше ніколи їм не схотілось,
     Ходити по моїй рідній землі.

    
    
     Вечірній Київ був схожий на розворушений мурашник. Люди виривалися зі своїх розпечений сонцем офісів і прямували додому з несамовитий бажанням впасти на диван, обкласти себе льодом і відгородитися від усього світу кам'яною стіною. Тисячі машин, автобусів, тролейбусів і трамваїв розвозили мільйони втомлених менеджерів, продавців, лікарів, чиновників та всіляких робітників у різні куточки міста. У роззявлені пащі входів метро, наче лемінги у море, вповзали потоки пасажирів. Але, на їхнє розчарування, у підземці панувала зовсім не прохолода. Тут було наче в джунглях - жарко і душно, густе повітря, підігріте гарячим диханням безлічі людей, невидимим коконом облипало кожного, хто спускався сюди. І кожен, підіймаючись після поїздки на поверхню, щиро радів вуличній спеці. Правду кажуть: все пізнається у порівнянні.
     Молода дівчина вийшла зі станції метро "Олімпійська". Здавалося, вона не була частиною загального потоку пасажирів, а рухалася окремо від усіх. Її оминали, не торкалися. І це був не страх, не огида, це було самостійне бажання кожного не спричинити дівчині якихось незручностей. Вона була досить милою. Не красуня, але привертала до себе недвозначні погляди протилежної статі. Висока, струнка, одягнута в довге літнє плаття білого кольору. На ногах - зручні босоніжки з низьким каблуком. Якби хтось мав можливість придивитися до неї прискіпливіше, то помітив би одну дивну річ: на дівчині не було ані крапельки поту. Її лице не було ні червоним, ні блідим, наче вона і не вийшла щойно з душного підземелля.
     Дівчина трошки пройшлася вулицею, неквапно підійнялася сходами і ввійшла в дитячу лікарню. Величезне фойє було порожнім. Це не дивно, бо тут не працював жоден кондиціонер і обкладені мармуровою плиткою стіни аж пашіли від жару, що накопичився в них за цілий день.
     Ніхто її не помітив і дівчина спокійно підійшла ліфту.
     - Сьогодні, напевно, піду в онкологію, - неголосно промовила Оксана до себе.
     Ліфт приїхав одразу, привітливо прочинивши двері перед гостею. Дівчина впевнено ввійшла в середину, натиснувши на кнопку потрібного поверху. Тихенько загуділо і майже одразу кабінка зупинилася, випускаючи дівчину в коридор.
     Оксана неквапливо вийшла. Її губи рухалися, а очі були закриті. Вона підійняла руки в різні боки, наче намагаючись доторкнутися до чогось. І, доторкнувшись, стріпонулася. Відкрила очі, рішуче рушила вправо від ліфта. Коридор третього поверху теж був пустий, але, через сильний протяг, сильної спеки майже не відчувалося.
     Оксана зупинилася біля палати, на дверях якої виднівся номер "38". Глибоко вдихнувши, вона ввійшла всередину.
     Там було всього два ліжка. І лише один пацієнт. Чомусь біля нього не було ні батьків, ні медсестер. Хлопчик доживав свої останні дні чи навіть години, це Оксана зрозуміла і без свого чуття, варто їй було глянути на його сухе сіре обличчя.
     - Сьогодні тут ніхто не помре, - впевнено сказала дівчина, сідаючи на крайчик ліжка. Її тонкі ніжні пальці торкнулися руки хлопчика. Шкіра його була неприємною на дотик, наче старий папір, що пролежав у сухому запиленому приміщенні не один десяток років.
     - Отче наш, що є на небесах. Нехай святиться ім'я твоє, нехай прийде царство твоє... - зі словами молитви через пальці Оксани зцілення вливалося у хлопчика. Вона відчувала це всім своїм єством і була безмежно щасливою. Саркома, що пожирала дитину зсередини, розчинялася, розпадалася на частки, які розтікалися по всьому тілові, стаючи його складовою, тепер вже нормальною і здоровою.
     Хлопчик змінювався прямо на очах. Пульс, дихання, колір шкіри і навіть сама шкіра - все приходило в норму і за деякий час на ліжку лежала абсолютно здорова дитина, хіба що трошки худенька.
     Задоволено оглянувши свою роботу, дівчина встала, поцілував хлопчика у лоб і вийшла з палати. Знову їй ніхто не зустрівся, наче тут нікого й не було. Але Оксана добре відчувала, що в кожній палаті хтось є. І відчувала у кого які хвороби. Це були не тільки діти, а й їх батьки, змучені й зневірені, не здатні хоч чимось зарадити своїм малюкам.
     - Бідні дітки... - схлипнула Оксана, - Бідненькі... Якби ж я могла, якби мала сили, я б вилікувала вас всіх. Але хіба я можу?
     Вона знесилено опустила руки додолу. Сльози душили її, безпорадність гнітила.
     Тихенько задзвонив телефон. Не дивлячись, Оксана провела пальцем вверх, приймаючи виклик.
     - Так, Назаре, я знову це зробила.
     - Та я знаю, - почулося з телефону.
     - Будеш мені моралі читати?
     - Не буду. Навіть навпаки, похвалю тебе.
     - Це щось новеньке, - здивувалася дівчина.
     - Я вирішив змінити тактику. Тепер хвалитиму тебе за кожен подібний вчинок.
     - Ось воно як?
     - Ага... Коротше, ти молодчинка. Зробила сьогодні дуже добру справу.
     - З божою поміччю.
     - А це вже під питанням.
     - Знову ти за своє?
     - У мене немає підстав, щоб змінити свою точку зору на твої здібності. Але не вистачає сили переконання для того, щоб і ти в цьому впевнилася. От якби ти просто повірила і спробувала, то...
     - Повірила? Ти ж казав, що вірити у щось незриме - це безглуздо.
     - Я хотів сказати не "повірила", а "довірилася".
     - Хіба це щось змінює?
     - Ну, так. Значення цих слів близькі, але не тотожні. Тож, ти б могла...
     - Могла спробувати? Я ж намагалася, не раз намагалася, але без молитви нічого не виходить.
     - Ти сама себе налаштовувала на негативний результат, тому й не виходило.
     - А може справа не в мені?
     - У тобі. Будь ласка, спробуй ще раз.
     - Добре, спробую, - відповіла Оксана, витираючи сльози, - А що буде, якщо не вийде?
     - Я більше переживаю за те, що буде якщо у тебе вийде. Це приверне зайву увагу до нас. Нас взагалі можуть викрити, важко навіть уявити, до чого це призведе.
     - То тебе більше турбує наша таємниця, ніж здоров'я цих дітей, так? - голос Оксани звучав сердить.
     - Я б не сказав...
     - Ти вже все сказав, Назаре. Який же ти черствий, бездушний.
     - Я... - спробував виправдатися Назар, але Оксана завершила розмову.
     Злість на друга вирувала в ній з неабиякою силою.
     "Боїться він. За нас. За себе він боїться! Аутист нещасний!", - накручувала вона себе, - "А за них всіх ти не боїшся? Все знає, все на світі! І ніколи нічого не робить! Міг би дітей зниклих шукати! Скільки б життів врятував? Але ж ні, не рятує! Ну я йому зараз покажу..."
     Вона підняла голову догори, міцно, до болі в очах, стиснула повіки. Почала повільно підіймати руки.
     "Дітки, ще трішки. Я зараз спробую ще".
     Коридор залишався пустим. Двері. Багато дверей. І за кожними страждання.
     Незримі тоненькі ниточки злетіли з пальців дівчини і рвонули навсібіч. Ні двері, ні стіни їх не зупиняли, кожна знайшла свою ціль. Впилася в неї, пройшла наскрізь, через кожну клітинку шукаючи що і де болить чи руйнує тіло. Дехто з пацієнтів крикнув від несподіваних відчуттів, але за секунду замовк, насолоджуючись дивним приємним теплом.
     Тепло розливалося і тілом Оксани. Вона відчувала як незрима енергія виходить з неї і прямує до десятків ні в чому не винних дітей та підлітків і... змінює їх! Зцілює! На мить дівчина злякалася усвідомлення того, що вона зробила це сама, без допомоги згори. Але потім прийшов спокій, за ним - упевненість у власних силах.
     Оксана широко розплющила очі, але не побачила перед собою стелю. Навколо був туман, густий, білий, пухнастий. У ньому то тут, то там переливалися різнобарвні мереживні павутинки і дівчина одразу зрозуміла що це таке, вірніше, хто це такі.
     "Ниток" стало в рази більше. Вони рвонули вверх і вниз, туди, де було ще багато хворих.
     "Всіх... Цього разу я вилікую вас всіх! І нехай нас потім знайдуть!" - подумала Оксана, віддаючи останні сили на зцілення. Її ноги почали тремтіти від напруги, але вона трималася аж допоки остання з павутиною не засяяла здоровим білим мерехтінням.
     В останню перед падінням мить Оксану підхопили міцні руки.
     - Ледве встиг, - захекано пробурмотів Андрій.
     Він легко підійняв дівчину на руки і побіг з нею до сходів, уважно слухаючи інструкції Назара через телефонну гарнітуру.
     А в лікарні почала здійматися небачена досі метушня.
    
    
     ***
    
    
     - Не заводиться, - таксист розгублено повернувся до машини, - Наче все в нормі, а запалювання не йде. Машина нова, ніколи ще такого з нею не було.
     - То як ми маємо доїхати додому? Нам ще добряче кілометрів залишилося, - запитав Андрій.
     - Я вам зараз колегу викличу, довезе до місця. Звісно, все за мій рахунок. Лиш прошу, не занижуйте оцінку за поїздку, не хочу втрачати рейтинг.
     - Та ми, напевно, маршруткою доїдемо, - хлопець простягнув водієві половину від суми за повну поїздку, потім вийшов сам і допоміг вийти Оксані.
     Встигли вони сховатися за поворотом, як машина завелася. Водій вийшов з машини, шукаючи поглядом парочку, яку щойно підвозив, не знайшовши їх знизав плечима і поїхав далі.
     - І що це було? - поцікавилася Оксана.
     - Ми ж шифруємося, забула? Маємо уникати виявлення.
     - Це я зрозуміла, мені про машину цікаво.
     - А, це. То я трошки бензин змінив, він перестав горіти. А потім, як ми відійшли, повернув як було, навіть трошки октанове число підвищив.
     - Цікаво, - посміхнулася дівчина, - Назар вигадав?
     - Сам вигадав. Я що, тупий, по-твоєму?
     - Та ні, я цього не казала. Просто раніше ти подібного не робив.
     - Бо раніше ти не зцілювала всіх пацієнтів лікарні водночас і нам не треба було втікати звідти якнайшвидше.
     - Як добре, що через мене зростає твоя креативність.
     - Ти маєш на увазі, що мені бракує креативності? - образився Андрій.
     - Та ні, дурненький.
     Андрій насупився і замовк, далі йшли мовчки. За п'ять хвилин були на місці. Хлопець набрав код на дверях, пропустив вперед Оксану, потім, оглянувшись навколо, зайшов сам. Їхня квартира знаходилася на другому поверсі, тож ліфт не викликали, йшли сходами. Назар вже їх чекав на порозі дверей.
     - Заходьте, я вам чаю зробив, - сказав він.
    
    
     ***
    
    
     Чай був дуже солодкий, але Оксана пила його з задоволенням, ще й вафлями закушувала. Андрій від солодкого відмовився, пив просту воду з пляшки, яку витягнув з холодильника. А Назар наминав свої улюблені зефірки.
     - Тепер не скоро з квартири вийдемо, - нарешті сказав Назар, витираючи липкі пальці вологою серветкою.
     - Чого ж це? - поцікавився Андрій, - Ти ж сам нас виводив, ніхто не бачив, як ми вийшли, чого нам боятися?
     - Ніхто не бачив, а камери спостереження зафіксували.
     - Тоді твій прокол.
     - Це не мій прокол, це неймовірна удача, що я зміг уникнути вашої зустрічі з живими людьми. А запис не дуже якісний, хоч впізнати вас і можливо. Так що декілька днів посидите вдома, доки ажіотаж не вщухне.
     - Який ще ажіотаж? - відірвалася від чаю Оксана.
     - Всі соцмережі вже заповнені постами про диво в київській лікарні. Всі великі та не дуже телеканали відправили туди свої знімальні знімальні групи. Там зараз повно журналістів, поліції та тих, кому цікаво дізнатися що там сталося. Та навіть закордонні агентства відправляють сюди своїх людей. А ще ж всякі релігійні організації втручаються, беручи “відповідальність” за диво на себе.
     - Невже такий розголос?
     - Оксано, хіба це тебе дивує? Можливо, для тебе подібне здається цілком природнім, але основна маса людей до цього не готова. Тепер буде розслідування, буде повно версій, переважна більшість з яких виявляться цілковитою маячнею. Зате ютьюбним конспірологам буде чим підживитися.
     - Зате я дітей врятувала! - надула губки дівчина.
     - Молодець, все правильно зробила. І заодно зрозуміла дещо.
     Оксана почервоніла.
     - То це була провокація? Ти спеціально мене розізлив, щоб я це зробила?
     Назар простягнув руку і взяв чергову зефірку. Почав мовчки її жувати.
     - Я в туалет, - сказав Андрій і вийшов з кімнати.
     - Ненавиджу тебе... - Оксана підійнялася зі стільчика і теж вийшла з кухні.
     Назар взяв наступну зефірку. Думками він вже був не тут.
    
    
     ***
    
    
     - Знову вони обстрілюють наші позиції! - сердито вигукнув Андрій, читаючи стрічку новин.
     - Так, знаю, - відповів Назар, не відкриваючи очі.
     - І тебе це не хвилює?
     - Мене хвилює багато чого.
     - Мені здається, що ти уникаєш відповіді, - втрутилася Оксана.
     - А мені здається, що вам просто нудно і ви чіпляється до мене. Я цього не люблю.
     - Ми знаємо, що ти любиш зефірки. Вони, до речі, вже закінчуються.
     - Знаю. Треба буде ввечері сходити в магазин.
     - Ну то сходи, - запропонував Андрій, - Нас із Оксаною можуть впізнати, а тебе на записі немає, можеш вільно пересуватися.
     Назар смикнувся.
     - Я цього не люблю, - повторив він, - Але я знайду для когось із вас безпечний маршрут і безпечний час.
     - Мені здається, що не варто ризикувати через якусь там їжу, - ледь стримуючи сміх, припустила Оксана.
     - Я знаю, що ви спеціально мене хочете розлютити. За що? Що я вам зробив?
     - Ти якраз нічого не зробив, ось це в тобі і бісить.
     - Не розумію логіки, - Назар сів на диван.
     - Ти прекрасно знаєш, про що ми, - сказав Андрій, - Чи може скажеш, що не знаєш, про що ми з Оксаною розмовляли вчора.
     - Не стану брехати, я все знаю, але все рівно не розумію.
     - Назаре, ми хочемо, щоб ти щось зробив, - рішуче мовила Оксана, - Як можна знати все і навіть не намагатися нічого змінити?
     - А навіщо?
     Дівчина приречено видихнула.
     - Андрію, ну скажи йому щось.
     Андрій розгубився. Говорити очевидне він теж не любив, але не міг залишитися осторонь.
     - Назар, ми тут подумали...
     - Я знаю про що ви говорили вчора. Ви хочете, щоб ми перестали ховатися і почали використовувати нашу силу на благо.
     - Все вірно. Нам набридло поводитися так, наче ми якісь злодії. Чи не краще було б показати всім на що ми здатні?
     - Наприклад.
     - Ну, - задумалася Оксана, - Наприклад, ти ж розповідав нам про збитий Боїнг, називав імена, звання, дати.. Все-все розповідав, до дрібниць. Якби ти повідомив всю цю інформацію потрібним людям, то розслідування завершили б за тиждень і винні були б покарані.
     Неочікувано Назар почав сміятися. Він взагалі рідко сміявся, а щоб так сильно, то такого ні Андрій, ні Оксана не пам’ятали. Вони дивилися один на одного нічого не розуміючи.
     - Прошу вибачення, не втримався, - закінчивши сміятися мовив Назар, - Тобто, ви думаєте, що ніхто не знає дрібниць? Твої “потрібні люди”, Оксано, давно вже все знають, але їх обов’язки не в тому, щоб дізнаватися правду, а в тому, щоб виконувати вказівки.
     - Чиї вказівки? - здивувалася Оксана.
     - Складне питання, навіть не знаю як на нього відповісти. Але, скажу я вам, ну ви й наївні, друзі. Ви насправді думаєте, що правда у цьому світі може щось змінити? Важлива не правда, важливе ставлення до неї, а це вже зовсім інша річ. Формування ставлення до чогось у нашій країні, та й, по-правді, не лиш у нашій, це складна справа. Цим займаються політики, всілякі органи і організації, в тому числі і релігійні, якщо це тобі цікаво, Оксано. Одна людина, яку б важливу правду вона не сказала, нічого не змінить. Ба більше, ця людина наразить себе на смертельну небезпеку! А я цього не люблю!
     Андрій з Оксаною обмінялися тривожними поглядами.
     - Тихше, Назаре, сусіди почують, - спробувала заспокоїти друга Оксана.
     - Якби я знав, що хтось крім вас зверне увагу на мої крики, то я б не кричав. Взагалі, я лиш тому кричав, щоб ви більше це питання не підіймали. Ми самі в собі не розібралися, а сторонніх в це вплутувати нема чого.
     - Тобто, нічого робити не будемо? - уточнив Андрій.
     - Не будемо. Походу за зефірками на сьогодні буде достатньо.
    
    
     ***
    
    
     - Назаре, прокидайся, будь ласка, - Оксана легенько штурхнула хлопця в плече.
     - Прокинувся, - відповів Назар не відкриваючи очей.
     - Андрія немає. Ти його знову за зефірками відправив?
     - Ні, він сам пішов.
     - За зефірками?
     - Ні.
     - То куди ж?! - розсердилася дівчина.
     - На фронт поїхав.
     - Що?! - оторопіла Оксана.
     - Поїхав у Маріуполь, хоче проїхати на лінію розмежування і почати “щось робити”, - в голосі звучали нотки сарказму, - Ви ж цього хотіли?
     - Так... Але що він там хоче робити. Воювати буде чи що?
     - Я майбутнє не передбачаю, та настрій у нього рішучий.
     - Ти маєш його зупинити, він же нічого не знає про війну! Як же так? - дівчина виглядала дуже розгубленою
     - Якщо захоче, то сам зупиниться.
     - Тобі хіба неважливо, що з ним станеться?
     - Важливо. Але я знаю, що тепер нічого не зміню, а спати хочеться сильно. Якщо ти не проти, то я ще годинку подрімаю, а потім знайдемо спосіб як налагодити з ним зв’язок.
     Оксана мовчки вийшла з кімнати, на її очах блищали сльози.
    
    
     ***
    
    
     Андрій рішуче крокував дорогою. Від початкової його впевненості залишилося небагато, але й цього вистачало, щоб не повернути назад.
     Він відчував, що з обох боків від дороги залягали міни: маленькі протипіхотні і здоровенні протитанкові.
     "Гарно приготувалися", - відмітив подумки Андрій.
     Задзвонив телефон. Номер невідомий, але Андрій упізнав голос одразу.
     - Не чіпай, зайва увага тобі ні до чого, особливо, якщо ти хочеш зробити все тихо-мирно, - сказав Назар.
     - З чого ти взяв, що "тихо-мирно"? - єхидно посміхнувся Андрій.
     - Бо ти ввечері сказав Оксані, що йдеш їх лише налякати і прогнати.
     - А хто ж лякає і проганяє "тихо-мирно"? Треба це зробити так, щоб вони з брудними штанами тікали геть звідси.
     - Чи не переоцінюєш ти свої сили?
     - То я раніше себе недооцінював, тепер з цим все нормально.
     Голос в навушнику замовк, але не надовго.
     - Їх там дев'ятнадцять разом з командиром. Це не справжній блокпост, справжній далі, за півтора кілометри по дорозі. Але й тут у них окопи, повно зброї, навіть гранатомети є. І про рацію не забудь.
     - Якраз навпаки - рацію я не чіпатиму, нехай всі почують що з ними буде.
     - Як тільки на другому блокпості зрозуміють, що тут непереливки, то одразу накриють мінометами, а може навіть і "градом". Командир про це знає, тож, якщо щось, тікатиме першим.
     - Ти серйозно?
     - Я колись був не серйозним? До речі, у них тепловізор накрився, а запасного немає, так що побачать тебе метрів за двісті-триста, бо вже якраз починає світати, не програв момент.
     - Я вже напоготові.
     - Андрій... - голос у навушнику звучав нерішуче.
     - Що?
     - Ти впевнений, що готовий до цього?
     - Я готовий діяти, - твердо мовив хлопець.
     - А вбивати ти готовий?
     Андрій відкрив було рота, щоб відповісти, але так і не зміг сказати нічого, навіть призупинив свою ходьбу.
     - Не думав про це, так? - поцікавився Назар.
     - Я думав... Але не про вбивство як таке.
     - А про яке? - тепер вже голос співрозмовника звучав єхидно, - Про таке як у кіно? Чи у грі? Коли лиш "паф" - і "мінус один", а герой біжить далі задоволений, щасливий, успішний.
     - Ні! Я не так собі це уявляв!
     - А ти подумав, що вони, хоч і вороги, але теж живі люди? У них сім'ї є, діти. Вони їх героями вважають, захисниками.
     - То й що?!
     - Тобі їх не шкода?
     - Чому мені їх має бути шкода? - вже спокійніше відповів Андрій, - І взагалі, тебе, що, Оксана вкусила і ти пацифістом став?
     - То вже наші особисті справи хто кого кусав.
     - Ах ти!.. - крикнув Андрій, видираючи провід навушника з-за пазухи.
     Провід був міцним, не піддавався, як би хлопець не смикав. Ця дрібна злість стала останньою краплею.
     Свідомість Андрія розширилася. Він став частиною навколишнього світу, що враз розрослася у всі боки, наче коріння велетенського дерева, пронизуючи простір та матерію. Один з "корінців" рвонув до блокпоста. Атоми, атоми, атоми, безліч їх. Такі одинакові і такі різні водночас. Молекули, речовини, тіла...
     "Я не вагатимусь!" - Назар стиснув кулаки.
     Весь метал, що був у районі блокпосту, вмить нагрівся і почав плавитися, зминаючись, наче гарячий пластилін. Почулися зойки та крики людей, обпечених білим від жару металом. За декілька секунд все потонуло у гуркоті вибухів - це здетонували боєприпаси. Вони вибухали швидко, наче петарди китайського феєрверку, лише набагато гучніше.
     Назар усміхнувся. Він був ще досить далеко від блокпосту, але все прекрасно відчував. Сила його п'янила і тепер він зрозумів чому Оксана не могла втриматися від використання своїх здібностей на повну. Так, вона людей лікувала, а не вбивала, але й він робив це на благо. Не своє благо, а на благо своєї країни, на яку вторгся ворог. Він був правий, що почав це. Давно треба було цим зайнятися.
     Посміхаючись сам до себе, Назар потихеньку підходив до залишків блокпосту. Всі, хто залишався живим, тікали звідти з усіх сил, всі інші лежали хто де. Хлопець відчув, як жива матерія ворожих тіл поступово стає звичайною, мертвою, отже, він зможе нею керувати. Назар знову стиснув кулаки, з насолодою відчуваючи як розпадаються органічні сполуки на окремі атоми. Декілька секунд - і замість трупів залишилися купи незрозумілої субстанції, схожої на бруд.
     Почувся свист. Але за мить до цього Назар відчув як в його особистий простір почало вторгатися щось. Це були невеличкі, металеві та смертоносні предмети. Міни. Правий був Назар.
     Невеличке зусилля і міни в повітрі розпалися на окремі атоми, які враз здуло вітром.
     - Що, не чуєте вибухів? - засміявся Андрій, - Давайте ще!
     Ніби почувши його заклик, прилетів новий залп. Тепер вже хлопець відчув спалахи енергії від запусків, він зрозумів де це. Не встигли міни розпастися на вищій точці траєкторії, як у металі, з якого були зроблені міномети, змінилася структура — він став крихким. Наступний залп став останнім для бойових розрахунків.
     Андрій сміявся. Його сила діяла на нього наче алкоголь. Він рушив далі, помахом руки зруйнувавши всі споруди на блокпості.
     Його ціль — справжній блокпост — був близько. Хлопець впевнено крокував у тому напрямку, відчуваючи, як швидко наближаються важкі металеві об’єкти.
     “Бронетехніка? Ну, подивимося”, - Андрій трошки напружився і замість танків та “бетеерів” утворилися калюжі розплавленого металу.
     “Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці...
    
Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці”, - тихо наспівував хлопець, йдучи на схід. Планам, що складалися в його голові, позаздрили б багато полководців минулого.
    
    
    
    
    
    
    
    

  Время приёма: 16:59 19.01.2020