 |
|
| |
20:23 19.05.2023
Сегодня (19.05) в 23.59 заканчивается приём работ на Арену. Не забывайте: чтобы увидеть обсуждение (и рассказы), нужно залогиниться.
13:33 19.04.2023
Сегодня (19.04) в 23.39 заканчивается приём рассказов на Арену.
|
|
|
|
|
|
Першим, що привертає увагу в кабінеті керівника – логотип відомства над його кріслом. Зображення земної кулі, яка оточена середньовічною фортецею вельми реалістичне. На рівні екватора нашу планету оперізує зубчата кам’яна стіна, дві високі вежі по краям символізують неприступність, а третя, по центру, в якій розміщуються маленькі замкнуті ворота – нашу самовіддану пильність.
– Доброго здоров’я! Викликали? – затримуюсь я на порозі.
– Жераре? Проходьте, присідайте, – чується у відповідь.
Обличчя Ван Лу залишається спокійним, навіть тембр голосу буденний, тільки колючий погляд маленьких чорних очей виказує занепокоєння. Востаннє він так дивився, коли виникла загроза вторгнення із Сіріуса. Добре, що тоді вдалося все залагодити масованим ударом по чужинських базах. Отже й зараз справа серйозна. Та яке лихо б не сталось – я завжди готовий захищати нашу багатостраждальну Землю.
– Вибачте, що змусив терміново прибути в штаб-квартиру. Для вас є невідкладна й секретна справа, – діловито повідомляє керівник. За манеру буравити співбесідників у кризових ситуаціях неморгаючим поглядом, шефа прозивають не інакше, як Пугачем. І справді Ван Лу зараз нагадує старого мудрого птаха.
– Уважно слухаю, – відгукуюсь я, влаштовуючись у кріслі.
– Тридцять два роки тому в систему Кеплер-19 була відправлена наукова експедиція. Корабель «Ніобія» в складі дванадцяти членів екіпажу мав налагодити контакт зі стародавньою чужинською расою. Їх називають сяючими. Це про них по Галактиці ходять дивні легенди, як про вкрай загадкових істот, справжній вигляд котрих нікому не відомий. Та ви й самі напевно чули подібні історії…
Моє серце спочатку завмирає, а потім стає шалено битися. Шеф розворушив давній біль. Якби повідомили, що всі планети Сонячної системи одночасно зійшли з орбіт – це зачепило би мене менше. Адже в тій експедиції брала участь Тара, єдина жінка, яку я кохав. І яка загинула більше тридцяти років тому, назавжди зробивши мене нещасним.
– Від капітана отримано єдине гіперповідомлення, після чого на зв'язок вони більше не виходили, – зігнутим в гак старечим пальцем Ван Лу вибирає на віртменю потрібний файл. Комп'ютер слухняно формує у повітрі коротенький текст, характерний для енергозатратної гіперкомунікації: «Контакт успішно встановлено. Зроблено неймовірні відкриття. Негайно повертаємось на Землю».
Це повідомлення я й так пам’ятав чи не краще за назви битв Альтаїрського чи Фомальгаутського конфліктів. В той час його обговорювали всі інформаційні агенції. Людство жило в очікуванні чогось грандіозного. Змін, які дозволили би перескочити на наступний щабель еволюції. Я часто повторював ці десять слів довгими безсонними ночами, мріючи побачити й обійняти Тару після довгої розлуки.
А коли терміни прибуття експедиції з Кеплера-19 давно скінчилися – зрозумів, що даремно себе катую. Незважаючи на титанічні зусилля космос був, є і буде нашим заклятим ворогом. Через кілька років на пошук зниклих ми послали калька лінкорів. Однак діставшись потрібної планети вони нічогісінько не виявили. Ні решток нашого корабля, а ні будь-яких слідів перебування там клятих сяючих. Ймовірно людей було жорстоко знищено, щоб Земля не змогла отримати нових знань.
– Знайдено уламки «Ніобії»? – запитую хрипким, наче не своїм голосом.
– Цей корабель виявлено у Сонячній системі, на підході до зовнішніх меж хмари Оорта. «Ніобія» повільно рухається в напрямку Землі, у неї відсутній правий двигун, бракує енергії, численні пошкодження корпусу. На даний момент її супроводжує наш патруль з групи оперативного реагування.
***
Я був настільки вражений, що з хвилину не міг промовити ані слова. Одне діло, коли щось трапляється із незнайомцями, або узагалі з бридкими чужопланетянами, а зовсім інша справа, коли важливі події торкаються близьких людей. В такій ситуації навіть бувалий професіонал часто втрачає самовладання. Сподіваюсь, що хоч зовнішньо я нічим не виказав бурю емоцій, яка вирувала в душі.
До честі мого шефа, він терпляче чекав поки я усвідомлю отриману інформацію.
– Там… є хто живий? – нарешті я вичавлюю із себе заповідне питання.
І одразу стискаю кулаки, готуючись до найгіршого: за стільки років та ще й у сильно пошкодженому зорельоті шанси команди на виживання мізерні.
Ван Лу з кректанням підводиться зі свого місця і підходить ближче. Його маленька сухорлява долонь лягає на моє плече. Мимоволі відзначаю, що вона майже нічого не важить. Непривабливе, вкрите численними зморшками обличчя керівника зблизька нагадує печене яблуко. Проте зовнішність оманлива. Я знаю, що завдяки зусиллям цього столітнього китайця Землі успішно вдається протистояти загрозам із космосу.
Пугач рідко проявляє подібні знаки уваги до підлеглих, тому його поведінка в інший день сильно би мене здивувала, але сьогодні, після всього почутого, мене вже нічого не може вразити сильніше, ніж прибуття «Ніобії». Хіба, що…
– На зв'язок вийшов єдиний член екіпажу. Тара Кортес, екзобіолог експедиції.
Закортіло радісно заволати на всю штаб-квартиру. Вистрибнути з крісла, здушити шефа в міцних обіймах й закружляти з ним в дикому танку. Якби я був віруючим, то неодмінно би подякував Богу, Аллахові, Будді чи якомусь із численних язичницьких кумирів. Благо імена багатьох з них до сир пір на слуху: всі крупні об’єкти Сонячної системи названі на честь небожителів греко-римського пантеону.
Тара! Жива! Вона так близько! Тепер я зроблю все, аби бути поряд й не відпущу її ніколи й нікуди. Візьму тривалу відпустку, або узагалі звільнюся зі служби, адже останні роки тамував душевний біль у роботі, наче п’яничка у алкогольних напоях. Після того, як кохана пройде всі необхідні процедури, карантин та підлікується – обов’язково запрошу її туди, де ми познайомились тридцять три роки тому.
У пам’яті зринають миті, які я так старанно й послідовно намагався забути. Вперши ми побачили одне одного у чи не найгарнішому місці на світі – Національному ботанічному саду, що розташований у місті Вінья-дель-Мар. Того дня прохолодний вітерець з Тихого океану рятував од звичної в тих місцях спеки і я охоче затримався на прогулянці. Як пізніше виявилось, ми обоє фанатіли від кактусів і мало не зіштовхнулись лобами біля чудового екземпляра Трихоцереуса чілійського.
Вибачившись за свою необережність, я нагородив дівчину незграбним компліментом, порівнявши її вроду з квітами. Це було дуже кумедно, бо у той момент нас оточували дуже гарні й різноманітні представники родини Cactaceae, деякі з яких справді цвіли. Тара довго з мене сміялась і таки дала себе вмовити піти на побачення. З тих пір я полюбив її, як не любив нікого до і після неї. Ми разом відвідували численні музей і виставки, займались альпінізмом в Андах. То був чи не найкращий час у моєму житті.
– Коли вона прибуває на Землю? – цікавлюсь у Ван Лу, хоч в голові розтривоженим роєм снують безліч запитань.
– Це залежатиме тільки від тебе.
– Як це? – підхоплююсь з крісла. Виявляється, я на дві голови вищий за шефа.
– Вийшовши на аудіозв'язок, екзобіолог запитала про тебе. А потім висунула вимогу, від виконання якої залежатиме співпраця й допущення людей на борт «Ніобії».
– Що вона хоче?
– Щоб першим на її зореліт ступив саме ти.
***
Крім мене на нараді присутні ще чотири десятки людей. Багатьох з них я знаю особисто. Так Гван М'Банг – командир елітного абордажного загону. Філіп Лароса – представник комісії по контактах з чужими, Карл Беручі – заступник керівника карантинної служби. З поміж інших вирізняється високим зростом і кремезністю Отто Шульц, командир ескадрильї винищувачів типу «Гарпія». Є тут і жінки, сама пащекувата серед яких Розалінда Францішек – експерт по новітнім системам озброєння.
Окремою групою розташувалися капітани лінкорів та фрегатів, що супроводжують наш «Зевс». Найбільші повноваження серед усіх має контр–адмірал Аслан Моххамед, саме йому журналісти приписують сакраментальну фразу: «Добрих чужих не буває, бувають чужі, які добре приховують справжні наміри». Він очолює нашу місію, від його рішення залежатиме доля Тари. Якщо у нього виникне враження, що «Ніобія» становить реальну загрозу людству – ніхто в цілому світі не зможе його переконати в протилежному.
Я не беру участь у дискусії. Але навіть просто слухати колег – то вкрай важке випробування, бо кожне їхнє висловлювання нічого хорошого Тарі не обіцяє. Зненацька в свідомості спалахує розуміння, що якби на місці моєї коханої був хтось інший, я пропонував би те ж саме. Або навіть щось більш радикальніше та кровожерніше.
– …нісенітниці! Перед початком операції слід знищити й лівий двигун «Ніобії». Так ми позбавимо потенційного супротивника маневреності і спростимо справу абордажній команді, – супить брови Яцумо Катамі, капітан фрегата «Тарагосі».
– Навряд чи прибулий об’єкт намагатиметься від нас утекти, – задумливо потирає підборіддя Карл Беручі. – Не для того, він сюди добирався. Тут щось набагато хитріше. Необхідно бути максимально обережними і…
– Але якщо спробує рипатися – обіцяю, що пошкодує! Мої хлопці доженуть і зроблять з нього справжнє решето, – не дуже ввічливо перебиває колегу Отто Шульц і на підтвердження своїх слів гупає по столу кулачищем, так що дзеленчать пляшки з водою.
– А як у відповідь на такі превентивні дії ворог одразу відкриє вогонь на ураження? – цікавиться Розалінда з такою інтонацією, наче маститий професор у студента-недоучки. – Ми ж не знаємо можливостей сяючих. Дуже ймовірно, що цей зореліт – майстерна підробка нашого. Маскування чогось настільки руйнівного, що й годі уявити. А видимі пошкодження його корпусу – то тільки витончений спосіб ввести нас в обману!
– Вишикуємо «Гарпії» та бойові дрони таким чином, щоб вони максимально прикривали кораблі від прямих ударів ворожої зброї! – відказує кмітливий Яцумо, на рахунку якого кілька успішних військових операцій. – А ще можна застосувати загороджувальний вогонь, який при потребі швидко переноситься на ворожий об’єкт. Цей прийом добре зарекомендував себе під час конфлікту з Бетельгейзерською республікою.
– Хіба раціонально просто знищити потенційну загрозу? Де гарантія, що вона не повернеться пізніше? – підвищує тон уповноважений представник комісії з контактів, киваючи у бік Катамі та Шульца. – Їхніх емісарів доцільніше взяти живцем й вивідати все, що тільки можливо. Для цього маємо зберігати витримку, а не компенсувати відсутність далекоглядної стратегії примітивною силовою тактикою!
– Підтримую пана Лароса, – соковитий бас Гвана М'Банга перекриває загальний гул. – Корпус «Ніобії» в багатьох місцях пробитий, проникнути усередину легко, а це вже половина успіху. Атакувати будуть кілька абордажних команд одночасно. Зореліт не такий вже великий, швидко знешкодимо та пов’яжемо всіх, хто там є.
– Хороший план, – погоджується контр-адмірал Аслан Моххамед, який до цього не втручався в обговорення, залишаючи останнє слово за собою. – Але спочатку маємо приспати пильність ймовірного ворога. І тільки тоді розпочинати активну фазу.
– Як саме? – піднімає брови Розалінда Францішек. Всі довкола затихають.
– Виконавши його умову, – вдоволено посміхається Моххамед, наче бувалий картяр, що на кінець гри притримав козир. – І в цьому нам допоможе месьє Жерар Наат. Що скажете? Готові ризикнути життям заради Землі?
***
Останні години перед тим, як ми підлетимо до «Ніобії», вирішую провести на самоті. Стою перед великим, мало не на всю стіну, ілюмінатором оглядової палуби флагмана. Вдивляюсь у зорі. Прямо по курсу променіє сузір’я Стрільця. Чи не символічно, що й судно, де я зараз перебуваю, також добре озброєне й готове захистити себе й Землю від невідомої, і від того ще страшнішої, загрози?
Що сталося з «Ніобією» після зустрічі з чужими? Сяючі й справді передумали ділитися таємницями й ринулись навздогін нашому зорельотові, аби його знищити? Чи хтось інший перехопив корабель по дорозі додому? Може сталась аварія, що надовго затримала експедицію й принесла їй тяжкі випробування? Але чому на Кеплері-19 пізніше не було знайдено й сліду чужих, наче ті ганебно втекли від ймовірної помсти?
На одній шальці терезів мого сумління – почуття обов’язку перед Батьківщиною, яке я вважаю чи не найбільшою чеснотою для кожного чоловіка, та й служба у Пугача зв’язує врочистою присягою, а на іншій – моє ставлення до Тари, почуття провини за те, що не зміг втримати її біля себе більше тридцяти років тому, а значить, не вберіг від загибелі. І якщо я й зараз, коли вона повернулась із небуття, не зможу нічим допомогти коханій – нестерпний біль спопелить мене до решти.
Я не маю доказів того, що «Ніобія» не зазнавала небезпечного для Землі впливу іншопланетян. Презумпцію винуватості стосовно чужих поки ніхто не скасовував. І в таких ситуаціях, як мене вчили, краще перестрахуватись. Отож доведеться дуже постаратись, щоб знайти переконливі аргументи для контр-адмірала. Інакше Тару до кінця життя мордуватимуть в секретній лабораторії десь на Плутоні.
Моххамед планує використати мене, як відволікаючий фактор, після якого розпочнеться справжня операція, тому часу буде обмаль. На що розраховувала Тара, запрошуючи мене на борт? Безнадія пронизує душу. Бувають такі моменти, що здаються марними всі зусилля і як би не вчинив – все-одно програєш. Ось і зараз я не знаходжу виходу. Ввижається, що й зорі блякнуть, а життя – суцільна кара.
З глибин пам’яті виринає спомин. Ось ми з Тарою, тісно притиснувшись одне до одного, лежимо в маленькій палатці на вузькій терасі неподалік вершини Аконкаґуа. Пориви шарпають брезент, намагаючись скинути нас у глибоке провалля. Що ж, наші тіла послужили би гарною їжею для місцевих грифів, які напередодні кружляли поряд. Та не зважаючи на сильний вітер та холоднечу, втома затягує мене у сон.
Раптом кохана штовхає мене у бік. Їй чомусь не спиться.
– Про що ти мрієш?
– Успішно спуститись з відси завтра, – бурчу я невдоволено.
– Ні. Я не про це… Розкажи про щось сокровенне.
– Придбати будинок десь біля річки, тільки щоб подалі від будь–яких гір.
– А ще? – сміється вона.
– Жити у ньому з тобою до старості. Дітей народити. Кота завести.
– Хм-м-м… Непогано. Хоч і банально.
– А ти чого хочеш? – ледь стримуюсь, щоб не розгніватись.
– Змінити світ. Так щоб люди назавжди забули, що таке страх та ненависть.
– Що-о-о? Тобі скільки років? Напевно легше воду ситом вичерпати з океану, – критично зауважую я. – Та й віра в утопію ніколи до добра не доводила.
– А знаєш, чому здається, що це так нереально? – вона серйознішає і я зненацька розумію, що хоч ми й дуже близькі, але всього про неї я так і не знаю. – Чи не через те, що ми самі живемо в антиутопії? І навіть цього не помічаємо!
Тоді я швидко забув ці слова. А зараз згадав і подумав, а що як вона мала рацію? Невже людство збилося з доброго шляху? І після перших кількох невдалих контактів з представниками позаземних цивілізацій наше суспільство впало у ксенофобію, замість того, щоб активно шукати союзників і просто друзів в інших світах?
***
З кабіни мого маленького десантного човника «Ніобія» здається ще жалюгіднішою, ніж на відео відзнятому патрулем. Зореліт нагадує пораненого лебедя з одним крилом, та безжально видзьобаним пір’ям до м’яса у районі шиї і грудей, саме там, де розташовані житлові відсіки. Печальну картину доповнює зграя хижих орлів, тобто військових кораблів, що загрозливо кружляють довкола, готові будь-якої миті ринутись у бій.
Викликаю Тару на частоті, яку вона використовувала минулого разу. Однак Кортес не виходить на зв'язок. Дуже обережно підлітаю до найближчої пробоїни. Випускаю магнітний якір. Швартуюсь до «Ніобії», притягуючи своє суденце впритул до її корпусу. Перевіряю скафандр та виходжу у відкритий космос. З метою продемонструвати мирні наміри, я умисне відмовився від посиленої броні та не взяв штурмової зброї.
Тримаючись за краї рани-діри, протискуюсь всередину прибулого зорельота. Помічаю, що оплавленого металу на внутрішньому боці обшивки менше, ніж на зовнішньому. Це свідчить, що постріли здійснювались зсередини чимось на зразок плазмової гвинтівки. Отже чужаки такі були на борту «Ніобії», і екіпаж відстрілювався із важкого озброєння, жертвуючи герметичністю корпусу.
Штучна гравітація не підтримується, освітлення також відсутнє. Підкручую ліхтар скафандра на максимум, оглядаю все довкола. Це каюта котрогось із членів екіпажу. Речей практично немає, тільки ліжко та шафа. Все, що не було прикріплено до стін чи підлоги вакуум давно витягнув у космос. Вирішую просуватись далі, знаходжу люк. На щастя він зачинений, але не задраєний і піддається моїм зусиллям.
Опиняюсь у широкому центральному коридорі. Звіряюсь із планшетом – так, цим шляхом легко дістатись до майже будь-якого приміщення. Де ж може бути Тара? Ну, чи та істота, що вдає із себе мою кохану? Сподіваюсь, що я таки зможу розпізнати підміну. Напевно на це й розраховував Пугач, направляючи мене сюди. Адже Тарі могли повідомити про те, що я, наприклад, давно загинув, чи по стану здоров’я не можу літати.
Проти моєї волі уява малює жахливу сцену. Наче я відшукую екзобіолога, але вона вже давно, як мертва – відразливий скелет, прив’язаний до капітанського крісла. А коли підходжу ближче – її череп зухвало клацає зубами й сатанинським голосом скликає привидів, які умисно зачаїлися у потаємних схованках довкола. Мить – огидні ікласті чужаки оточують мене. Жалію, що не прихопив зброї. Бр-р-р…
Краще щось робити, ніж чекати, поки здолає власний страх. Просуваюсь по коридору до найближчого відсіку. Прочиняю люк. Світло від ліхтаря вихоплює те, що колись було обличчям. Здригаюсь, хоч внутрішньо вже давно готовий до чогось подібного. За кілька метрів, заплутавшись у дротах, висить скособочена мумія. На місці живота – чорне провалля. Роберт Войчек, бортінженер – читаю золотаву табличку на грудях померлого. Ось і ще один серйозний доказ на користь підступного нападу чужаків.
В душі піднімається нестримна хвиля ненависті до всього іншопланетного. Стовідсотково правий Аслан Моххамед, та інші мої колеги! Земля вибрала вірну політику по відношенні до чужинських цивілізацій. З ними треба завжди бути безкомпромісними, інакше залізуть на голову й диктуватиму свої умови. Добрий чужак – це мертвий чужак! А я, дурень, напередодні дозволив собі сумніватися в цьому.
Залишаються неперевіреними ще багато кают. Та в мене мало часу і я вирішую добиратись до центрального посту керування. Страх відступає перед почуттям ненависті. У скронях пульсує кров. Дуже хочеться, щоб усе скінчилось, і на «Ніобію» висадились озброєні кремезні хлопці із елітного абордажного підрозділу та навели тут порядок. Але вони не зайдуть раніше моєї команди, або швидше, ніж мене вб’ють.
Я вже готовий торкнутися дверей командного відсіку, коли вони зненацька відчиняються переді мною. Навпроти з’являється Тара. Вона також у скафандрі, але я її впізнаю одразу. І тут же розумію, що вона занадто юна, для жінки, яка поневірялась у космосі більше тридцяти років. Кохана виглядає такою ж молодою, як я побачив її при першій зустрічі. А значить, справдилося найгірше.
***
Краплі сліз блищать на довгих віях, що обрамляють великі карі очі. Щира посмішка робить дівчину настільки милою, що я на мить забуваю де ми знаходимося і просто любуюся коханою. Тара Кортес нагадує справжнісінького янгола, як його зображували на картинах великі художники епохи Відродження.
Потім, відчувши єдиний порив, ми кидаємось в обійми один одного. Екзобіолог притискується прозорим куполом гермошолому до мого скафандру і я тепер можу чути її схвильований, але такий дорогий для мене голос:
– Дякую, що прийшов! Я так чекала… Не бійся говорити зі мною. Твої відеокамери та мікрофони тут не працюватимуть.
Мені кортить закричати, щось на зразок: «Тара! Сонечко моє! Це ти?». Однак розумію безглуздість цього запитання. Чужачка ніколи не зізнається, що вона несправжня. Хіба, що це входитиме в її інтереси. Та я все-одно дуже вдячний долі за це побачення.
Тамуючи тугий клубок у горлі, цікавлюся:
– Що сталося? Як ти вижила?
– Мені допомогли! – відказує юний ангел, явно ігноруючи перше питання.
– Хто?
– Друзі.
– Сяючі? – вирішую прояснити все й одразу.
– Так, – відчуваю деяку незручну затримку у її відповіді.
Вона призналася! По спині розливається холодок. Певно я ще десь глибоко у душі сподівався на щасливий кінець. Але тепер точно знаю, що чуда ждати не варто.
– Вони… взяли тебе у полон?
Простіше було, якби замість Кортес на мене накинувся страхітливий дев'ятипащий морок з єдиної планети системи Тарантул. Чи ще якась осоружна хижа потвора. Але підступні чужопланетяни добре розрахували, кого потрібно до нас присилати.
– Ні.
На мить відсторонюю дівчину, вдивляюсь у такі рідні, неймовірно прекрасні очі. Чому вона не хоче до кінця зізнатися? Може сама не усвідомлює свого положення? Я знову пригортаю її до себе, лагідно погладжуючи по спині.
– Тебе довіку не випустять з лабораторії, – тихо повідомляю я.
– Знаю, – вловлюю ледь чутний печальний стогін.
Як же мені жаль кохану! Якби в моїх силах було її захистити!
Стоп! Невже я можу зрадити Землю заради прекрасної… ілюзії?
– Жераре? Знаєш, що кажуть про людей в Галактиці?
– Ніколи не цікавився таким.
– Ксенофоби! Агресори! Вбивці! Ось хто ми для решти чужопланетних рас, – в її голосі бринить такий пекучий біль, наче у важкопораненого. – Якщо так буде й надалі, вони об’єднаються і разом виступлять аби врешті зупинити людство. Земля сама веде себе до загибелі й зовсім не помічає цього!
– Брехня! – в праведному обуренні я трясу Тару за плечі. Ми підлітаємо до стіни і я притискаю до неї кохану, наче хочу змусити її визнати нещирість. – Це вони прагнуть загарбати нашу Батьківщину! Це вони захопили «Ніобію», знищили екіпаж і перетворили тебе на маріонетку! І тепер я здогадуюсь для чого! Щоб посіяти між нами розбрат! Роз’єднати перед вирішальною війною! Не вийде! Не на тих натрапили!
Я не чекав від себе такої бурхливої реакції. Але на Тару це не справляє жодного враження. Вона тільки кволо посміхається. Й скрушно хитає головою.
– Сяючі нікого не позбавляли життя. Мої колеги повбивали один одного й понищили зореліт через свою патологічну підозріливість. Гадали, що чужинці вселились у чи не кожного з членів експедиції. Хоч насправді в свою душу їх впустила лиш я одна.
– Як тобі вдалось врятуватись?
– Старший помічник підступно підстрелив капітана, а потім і мене. Вважав що я вже мертва, але сяючий розібрався, як функціонує людський організм, та налагодив його. Тому мені пощастило вижити в тій безглуздій міжусобиці. Я зуміла сяк-так налагодити роботу корабля й дібратися сюди. І всі ці роки я думала про Землю і про тебе.
Не знаю, що відповісти. Якщо сказане Тарою правда – то… це все змінює!
– На нас змалечку тисне жахлива пропаганда. Вона в’їлась у мізки так глибоко, що сприймається за істину. Завдяки їй мільйони наївних хлопців та дівчат гинуть у війнах по всій Галактиці, які не треба було й розпочинати, а мільярдні суми витрачаються не на поліпшення медицини, освіти, екології, економіки, а на побудову все нових і нових бойових космічних кораблів, по вінця завантажених смертоносною зброєю.
– Ну, може ми і трішки перегинаємо палку…
– Пам’ятаєш, як тоді високо в горах, я розповідала про свою мрію змінити наш світ? Так от, я знайшла друзів, які готові допомогти. Показати землянам, що далеко не всі чужинці погані. А коли ми не будемо у кожному чужаку вбачати ворога – то й не треба буде воювати зі всіма підряд. Зараз у нас є шанс, який не можна упускати. Й тільки від тебе залежить, чи ми з нього скористаємось.
– Чим я допоможу? Мене ніхто не слухатиме! – відчай обпікає мене зсередини.
– Мою долю вже не змінити. І я цілком готова до цього, – відповідає Тара, і хоч вона намагається бути спокійною та губи її тремтять. – Але ти можеш прийняти від мене сяючого. Й перенести його на Землю. Після всього, що тут відбулося, він тепер краще розуміє людей і зможе їм допомогти. Згоден ризикнути заради майбутнього?
Кому мені вірити? Хто насправді обманює? Тара зі своїми загадковими сяючими чи наш уряд зі всіма відомствами? Від стіни відчуваю вібрацію. Це біжать коридором штурмовики абордажних команд, клацаючи по металу палуби магнітними підошвами взуття. Певно відсутність сигналу з пристроїв стеження мого скафандру розцінюється ними, як моя загибель. Дуже швидко вони будуть тут
Часу на роздуми обмаль.
І я вирішую… прислухатись до того, що каже моє серце! |
|
|
|
Время приёма: 16:43 19.01.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев