 |
|
| |
10:06 02.01.2026
У нас снова работает форум. И это хорошо.
В ближайшее время обновится список "Аргонавти Всесвіту" і REAL SCIENCE FICTION. Книжек за эти полгода прибавилось изрядно. Заброшенные ветки форума будут удалены, вместо них думаю открыть тему "Будущее Украины". Нет, это не публицистика. Это проза. Фантастика. В теории, на двух языках: рус/укр. На русском, потому что ещё не родился такой путин, который бы мне запретил думать на языке, которому меня научили папа с мамой. И на украинском, потому что путин, который загнал репутацию русского языка под плинтус, увы! - всё-таки родился.
Надеюсь, я найду силы, время и возможность для реализации этого проекта.
12:11 08.06.2024
Пополнен список книг библиотеки REAL SCIENCE FICTION
|
|
|
|
|
Нет судейского бюллетеня.
|
- Де ж він пропав? – не витримавши важких розумів, промовив пес Дітріх до кішки Ельзи. Він розумів, що й вона аніскілечки не відає, де запропастився їхній спів житель, але й мовчати було вже несила.
- Напевно, десь пошвендявся з якоюсь шльондрою, – спокійно відповіла сусідка по квартирі, махаючи хвостом до голуба. Та любила насміхатися з голуба. Бувало, протяжно мовила до нього: «І хто ти? Навіть імені свого не маєш, не кажучи про паспорт. А я голосувати ходила!». Голуб тільки дивився на неї, як на грішну істоту.
- Істота бездушна! – дорікнув кішці пес.
Петро Павлович, 50-річний службовець відділу корекції снів обласної психоклініки заблукав у звичайнісінькому коридорі обласної державної адміністрації. Після виснажливого робочого дня він мав прикру необхідність вияснити декілька питань у владних структурах. Минуло не так багато часу після виборів, а люди, собаки й коти вже були невдоволені діями, а власне – бездіяльністю влади. У час виборчої кампанії Петро Павлович добровільно записався в команду агітаторів, їздив по селах, агітував, вів дебати. Іноді, переконати людей було важче, аніж собак. Хвала Небу, що право голосу не дали півням, а вони б мали і за себе, і за десяток кур, ті би гребенистих збаламутили. Та й ці результати підрахунку бажали кращого.
Але, треба було йти по кабінетах і «вибивати» дозвіл на авіарейси для собак своєї вулиці. Коти вже отримали, чим користалися, щоб висміяти своїх колег. В кабінеті, замість знайомої жінки, сиділа кішка, яка жила з нею на квартирі, – Теодозія Мурківна, та її підміняла. Кішок вже допускали на посади середньої ланки. Звісно, у цієї «вибити» щось для песиків, повноправних громадян і членів суспільства було явно непросто. Що ж, не було куди діватися: вийти з кабінету було б негарно – звинуватили б у зневазі та нерозумінні. Виявилося, о та Мурківна хизувалася, що котячим право голосу дали на місяць скоріше, аніж собачим. «Дурепа!», – про себе подумав Павлович. Та й скільки того місяця. Вже не 30 чи 31 день, а 3 тижні, та й тиждень вже триває 6 діб, а доба – 25 годин, ті ще лишилися за старими мірками.
Петро Павлович сперечався з Теодозією Мурківною, але все ж таки, переконав її – на його боці був закон! Проте, пухнаста холера і тут найшла лаз. Дала дозвіл тільки в ті країни, де собаки, як місцеві, так і туристи, позбавлені права голосу. Щоб затвердити, потрібно було обійти ще пару-другу кабінетів, лише для печатки, але й то вимагало часу і прохань. Лише в одному кабінеті пощастило, там сидів бульдог в окулярах. Швидко поставив печатку, і скрушно похитав головою – він і сам не міг нічого вдіяти з приводу дискримінаційного рішення тієї Дозьки, яка явно була хвора на ксенофобію.
Також Петро Павлович мав прикру необхідність зайти у відділ скарг споживачів. Одна кішка із сусіднього кварталу, якось заходила до нього на прийом, написала на нього скаргу, що він їй часто сниться. Ще б нічого, якщо б раз на місяць – це дозволялося (і скільки ж того місяця), а то аж – два, а то й три рази! «Ех, клопіт з тими вертливими кішками у бідного чоловіка», – сумно подумав заклопотаний службовець з відділу корекції снів. І його Ельза ставилася до нього так, ніби він ще не сплатив їй за квартиру. Зі скаргою якось владналося, принаймні, відтермінувалося. Чиновник, людської категорії, порадив звернутися у паспортний стіл (добре, що в тому столі він мав знайомих), щоб там їй виписали довідку, що він, Павлович, позбавляється права снитися тій Навелії Василівні, іншими словами – Нявці-провокаторці.
Петро Павлович з полегшенням вийшов з кабінету, звернув не в той бік. Зрозумівши, що помилився, бігом пішов у зворотному напрямку. Як на біду, мало не став на хвіст кішці, що присіла почухатись. Та строго глянула на нього, на що чоловік уклінно вибачався. На проході дорогу заслонив патлатий ньюфаундленд. Поки той ступився, ліфт вже поїхав. Довелося чекати знову. З ліфту вийшла пані з котом, кокетливо поглядаючи на чоловіка. Той таки задивився на її спідницю, а власне на узори задніх кишень. Оглянувся, ліфта знову не було. Хтось порадив, що в паралельному коридорі ліфт частіше їздить. Пішов туди, саме в той час коридором переносили нові меблі – по розміру. Павлович подумав, що можуть прийняти корову. Нарешті, дістався першого поверху.
«Мало не забув!», – схаменувся Петро Павлович при виході з ОДА. Йому ж потрібно було зайти у ще один кабінет – давня знайома, яку він приймав у себе безкоштовно, просила рецепт для захмарних сновидінь – землі їй мало. Чоловік попрямував до ліфта. Добре, що черги не було. Минулого разу до ліфту вперто пхалася крізь чергу пані з собачкою – широка жіночка з таким же широким сенбернаром. Вони так теревенили, що слина бризкалась на стрункого хорта, якому теж треба було на висотний поверх. І що? Тих двоє перегодованих поїхали самі.
Чоловік зайшов у ліфт, трішки вичекав, поки камера сканувала, чи нікого немає в черзі, двері плавно зачинилися. Павлович, витираючи піт з чола, втомлено натиснув кнопку потрібного поверху. «О, кари небесні!», – вигукнув він від того, що ліфт рванув, мов ракета в небо. Та невдовзі так же раптово зупинився, як і злетів – аж сповзли окуляри на край носа. Двері відчинилися…
А вдома Дітріх тривожно ходив туди-сюди, нашорошивши вуха – чи не чути кроків його друга. На дивані йому не сиділося, газета до лап не бралася – стаття в голову не лізла. Ельза ж, чистюля така, вмивалася, показуючи язика голубу.
- Та заспокойся. Хвостом присягаюся, сидить і кавує з якоюсь, або вже й перейшов до наступного етапу.
- Тобі одне в голові. – схвильовано дорікнув пес кішці.
- Не одне, але зайве хвилювання шкодить вашому здоров’ю.
- Добре, що твій пофігізм тобі не шкодить. Ти ж як хвилювалася про квитки на море?
- Якби не я і ти б не поїхав.
- А тобі, який сенс: ні плавати, ні таляпатися. Рибу велику вона хотіла побачити. І що? Потім годину обтріпувалась, після того, як дельфін махнув хвостом по воді.
- Ой, маєш, що згадати. Ти й сам боявся підплисти до нього.
- Я не його боявся, я медуз бридився.
- А за щуром ганяти він не бридиться. Навіть, не здогнав.
- Я тебе не хотів лякати ним. Наступного разу, принесу в зубах і кину тобі на ліжко.
Ельза сплюнула і замовчала. Дітріх сів, важко зітхнувши.
- Що за холера! – вигукнув Петро Павлович.
Він вже починав дратуватися після некомфортної їзди, нарікаючи на ледь освітлений коридор. «І сморід якийсь, ніби хтось смолу в пеклі варить, – про себе мовив чоловік, – Надумали ремонт робити в середині осені». Ступивши перші кроки, ледь не впав – зашпортався за нерівну поверхню підлоги. Придивившись, Павлович зрозумів, що це була не підлога. «Де ж я є?». – з тривогою запитав сам себе, хоча знав, що відповіді не буде. Обережно зробив ще декілька кроків у напрямку, звідки линуло світло, його ставало більше. І так звана підлога, яка більше нагадувала не відшліфовану брилу, була вже більш гладкою – можна було йти швидко, але повітря ставало не стільки свіжішим, як спекотним. «Як у сауні!», – знову висловив невдоволення Петро Павлович, знімаючи жакет. Пройшовши ще з двадцять метрів, побачив майже рівний прямокутник, що слугував дверима. В нього виринула рятівна думка – на даху задумали якесь фантастичне кіно знімати, для панорами. Але, тільки притишено мовив:
- Який же дідько мене сюди заніс?!
Всюди, куди сягало око, простягались піски, десь між ними і небом вимальовувався конус піраміди, з правої сторони, на відстані стадіону для людей (для котів стадіони були менші, для собак – більші), виструнчився обеліск, який увінчувала статуя кота. Насправді, це був не так кіт, чи кішка, як богиня Баст, яка уособлювала родючість, материнство, оберіг і прихильність сонця. В єгипетському суспільстві кішки, як і інші священні тварини, володіли особливим статусом, були на привілейованому становищі. Було заборонено вбивати, або навіть причинити найменшу шкоду кішкам, а порушників чекало покарання – до смерті, тобто, аналогічне завданій шкоді священній тварині. А траур по смерті кішки чи кота, яких, як і фараонів, муміфікували, тривав цілих 70 днів, у знак горя й скорботи співжителі покійної чи покійного виголювали свої брови.
Аж раптом, чоловік пригадав, де ж він бачив ту статую? Плакат із таким зображенням вчепила Ельза в себе у кімнаті, з підписом «Міу», за іншою версією – «Мау», так звучало слово «кішка» у давньоєгипетській вимові. Вдома Ельза, як і всі коти, готувалася до свята. 18-го жовтневія (за реформованою назвою) у їхньому місті мали б відкрити пам’ятник мадам Фелісетт. У 1963 році французи готували політ у космос тварини, серед 30 претендентів кошачих, вибрали кота Фелікса. Його тренували у барокамерах і центрифугах. Але 18 жовтня, у день старту, кіт пропав. Не може бути, щоб кішки не були до того причетні. Щоб не виникло голосного скандалу, піймали будь-яку кішку, назвали її Фелісетт і запустили в космос на кораблі «Вероніка-47». І нічого, обійшлося без жодних тренувань, та мадама з хвостом успішно вернулася на Землю. Як казала прабабця Петра Павловича: «Кицьку шляк не трафить». Власне, до тієї знаменної дати готували й пам’ятник. «Мали б відкрити» – це, як і те, що добрій людині мали б снитися добір сни, «Але не все так є у сонній реальності», – висловлював фахове порівняння спеціаліст зі снів.
Відволікшись від асоціативних спогадів, Павлович нарешті зрозумів – це ж Давній Єгипет! Підняв погляд до неба, і гірко промовив:
- За що мені така кара?! Хіба я в чомусь винен? – він тільки хотів допомогти своїй давній знайомій, можливо, не лише щодо сновидінь, більш обширно допомогти. Тут немає складу злочину.
За мить його осінила думка, хто винен, що таке з ним трапилось. Може й не тільки з ним – він вже чув, що в місті пропадали люди. У всьому були винні коти! Казав же він, щоб не брали їх на роботу в керівний орган, але ж хто його слухав. Ще прабабця Петра Павловича казала, а їй – старий знахар, що кіт – непевна тварина. Він, хоч і створений Богом, але все ж таки, нечистий, бо колись чорта з’їв – так казало народне повір’я. Кіт живе на межі двох світів: реального і потойбічного або ж паралельного. «А тепер. – подумав Павлович. – як же вони розмовляти навчилися, як виросли, не менші вівчарки. Ні! Тут не одна прискорена еволюція, ніби, її хтось дав копняка. Тут без того нечистого не обійшлося!».
А в цей час на горизонті, віддаляючись від піраміди, показалася процесія.
Петро Павлович вирішив тікати звідси, але куди? Якось, у рідному місті, йому довелося тікати, точніше – ступитися дурням з кроку. Вертаючись з роботи у час зимових сутінків, його згараздило натрапити на нетверезу компанію, в якій був його, на той час вже колишній, приятель. І ось, той колишній, який вже мав клопіт і з тверезою головою, а на вигляд був, як пузатий вгодований старий кіт, почав обзивати працівника психоклініки, висміювати його фах і галузь науки, ще й Дітріха «приклеїв», добре, що пес не чув. Павлович і сам не був у Товаристві тверезості, але синдрому алкогольної агресії в нього не було. Але то було у рідному місті, де він знав, якщо не всі, то, принаймні, необхідні закавулки.
А тут? Виходу не було, окрім … входу в ту печеру чи штольню, ще не зданої в експлуатацію піраміди. «Треба поспішати, бо якщо горять смолоскипи, то мали б вернутися робочі», – логічно міркував Павлович. «А, може, та процесія йде сюди на якесь освячення? Холера, ще того мені бракувало!». Чоловік зайшов туди, звідки нещодавно вийшов, витерши піт з чола і шиї – «Знову доведеться комірець запирати. … Якщо доведеться».
Знайти тут двері ліфта, з якого вийшов, ще й робочу кнопку виклику – було неймовірно. Але й те, що чоловік потрапив сюди, теж було неймовірно. Павлович йшов, скільки часу, важко було сказати – його годинник зупинився, як і телефон вимкнувся, що і не дивно. На його шляху виник поворот. Чи повертав він раніше, коли виходив? Вже й сумніви огорнули. Аж раптом, почулися співи у жіночому виконанні. Це було прославляння і молитви богині родючості. З острахом Петро Павлович звернув у керунок, там смолоскипів вже не було. За парканадцять метрів йому довелося знову повернути. Він поспішно віддалявся від звуків процесії, не замислюючись, куди поспішає. Ставало все темніше і темніше. Знову поворот стіни, який Павлович не одразу помітив, вдарився в плече і скроню. Але повернув, і … провалився.
Падав не надто довго і приземлився неважко, навіть на щось м’яке. Він лежав на м’якій доріжці коридору ОДА. Віддихався і поправив окуляри, звів погляд вгору. «О, кара небесна! Знову кішка єгипетська!». Але не встиг чоловік осягнути гірку думку, як та кішка з докором звернулася до нього:
- Чого розлігся тут. Витріщився на мене зі споду. Нахаба п'яна!
- Хвала Небу! Вибачте, пані! – Петро Павлович упізнав секретарку відділу постачання оновленої документації для тварин, – Я посунувся.
- Розумом він посунувся, – невдоволено сказала секретарка.
Павлович встав, хотів поправити жакет, але його не було. Важко зітхнув. «Що ж, така його доля!», – промовив чоловік і посміхнувся. Виходячи на сходову клітку, зустрів працівника технічного відділу.
- Ви не підкажете, який ліфт погано працює? – запитав той.
- Вже всі добре працюють, – відповів Павлович, і попрямував на сходи, вирішив йти пішки вниз. Знайома пані не помре без його поради нині. «В крайньому випадку, спробую наснити їй ті хмари», – вирішив фахівець.
Внизу його зустрів охоронець, мовчки поклонився, і загадково сказав:
- Добре, що вернулися. І не вірте забобонам і наклепам, коти – добрі створіння, недаремно ж їх обожнювали у Давньому Єгипті.
Павлович лише кивнув у відповідь, мало не втративши дар мови, і вийшов на свіже осіннє повітря, згадавши про жакет, який лишився там… |
|
|
|
Время приёма: 15:49 19.01.2020
|
|
| |
|
Рассказ открыт для комментариев