07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №52 (зима 2020) Фінал

Автор: Левченко Татьяна Количество символов: 11794
Конкурс №52 (зима 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ap026 Страшна історія


    

    Еге ж, якби запрошений до квартири панотець Меркурій був здатний почути ту реготню з-під ліжка, він негайно би збагнув, що від цього «освячення житла» йому треба тікати світ за очі. Але крім власного баса, яким він співуче читав молитви, святий отець не чув у квартирі жодного звуку. Проте щойно священник замовкав і замислювався, яку б ще молитву прочитати, щоб виправдати ціну магічних послуг, тишу порушував верескливий жалісний голос господині:
    – Ой, лишенько напало та й годі! Що я вже ні робила – екстрасенса кликала, хрести на дверях малювала, ікони та свічі в церкві купляла, навіть водою святою кропила, але воно…
    Отець Меркурій тихо застогнав. Бо з самого ранку він страшенним похміллям спокутував учорашнє освячування джипа. Тож кожне гучно вимовлене слово билося луною в голові, мов той язик у мідному дзвоні. Меркурій вдавав, що уважно слухає господиню, статечно кивав і знову затягував про вигнання бісів, нахабно обриваючи жіночу промову:
    – …і відправляю їхні орди до того світу, з якого вони з’явилися!
    Але під час наступної паузи господиня знову встигала ввернути ще декілька подробиць:
    – Вони й воду на мене лили, й підпалювали, навіть газета на столі горіла. А посуду перебили – страх скільки! Вночі ковдру стягують, регочуть, а вдень, часом, відчуваю, що хтось лягає поруч, незримий…
    На цих словах священник повернувся до жінки, забувши, що планував якомога менше лишатися віч-на-віч із замовницею, щоб та не почула міцного перегару.
    «Та хто ж своєю волею до тебе в ліжко піде», – зневажливо подумав отець Меркурій, розглядаючи старкувату жінку – одягнену в якусь недоладну піжаму, стрижену під хлопчика та пофарбовану в синювату білявку.
    Скільки Меркурій встиг дізнатися, у квартирі, де він старанно «виганяв бісів», ця жінка давно жила на самоті. То й встигла трохи «поїхати дахом» через відсутність чоловічої та взагалі людської уваги. Тож, на думку святого отця, сеанс читання молитов мав бути своєрідним плацебо, яке примусить господиню повірити, що сили тьми злякалися, зникли й більше не дошкулятимуть.
    Якби Меркурій був доброю, романтичною людиною, він би додумав цю історію до хепі-енду. Про те, як після обряду жінка піднесеться духом, зустріне любов усього життя та приведе її до цього гніздечка, повного молі й мотлоху. І заживуть вони щасливо.
    Однак, отцю Меркурію було геть байдуже, як і хто заживе. Він мріяв про винагороду та добрячий келих пива, який один здатний скрасити наслідки вчорашньої дегустації коньяку.
    «Палений підсунув, вражий сине, – чистив він про себе дарувальника й мимоволі відвертався від клієнтки, поки та не почула запах. – Та щоб ти гепнувся на своїй таратайці!»
    І продовжував обряд.
     
    Не можна сказати, що справа пана Меркурія була вже зовсім марною. Бо кожне нове закляття додавало гарного настрою компанії, що зручно влаштувалася під ліжком. Як вони там умістилися? Не питайте! Але поміж схожих на щурів клубочків пилу, серед трьох самотніх шкарпеток та пари капців, що ховалися від господині з позаминулого року, вирувало життя й лунали пісні під старовинну кіфару. І бажання залишити приміщення через якусь нісенітницю, що її верзе нудний піп, веселій компанії на думку не спадало. Одначе й просто реготати над цим жалюгідним дійством трохи набридло.
    – Цікаво було послухати! Навіть шкода, що нічого не записав. Вибачте, бо неграмотний. Одне бентежить – чи довго ще? Бо нудить вид його голосу, – зауважив домовик, дотягнувся до забутого капця й почав набивати його пухнастими грудками пилу. – А ще в мене на ладан алергія. Доведеться вдень іти по ті пігулки, що рекламували. Це ж я всю аптеку перелякаю…
    – Та хоч яка розвага, бо від нашої хазяєчки інших гостей не дочекаєшся, – заперечила дівчина, що сиділа з ним поруч, перебираючи струни кіфари.
    Дівчина була вбрана як справжня балерина – в кофту болеро, довгу пишну спідницю – «шопенку» й пуанти. Проте «шопенку» вже трохи погризла міль, болеро де-не-де покрилося цвіллю, а на шиї… ні, на шию краще не дивитися.
    – Хай віщає та міру знає! – поставленим театральним баритоном відповів їй високий сановитий чоловік у чорному фраку з білим накрохмаленим пластроном.
    Пластрон – це така фальшива манишка з краваткою, що її надягають, коли мають фрака, але не мають грошей на нормальну сорочку. Пан Баритон поводився поважно й ніби випромінював упевненість і спокій. Проте, це враження трохи псувала невелика червона пляма на правій скроні.
    Баритон скинув туфлю з ноги, зачепив пальцями й підтягнув до себе другий капець. І теж заходився набивати його пилом.
    – Чи знову пожежу влаштуєте? – зітхнувши, з докором спитала Балерина.
    – Звичайно! – погодився домовик. – Прикольно ж. Пам’ятаєш, як тоді з газетою?
    – Я навіть прочитати не встигла, – раптом серйозно докорила дівчина. – Може, там щось цікаве було.
    – Та що там може бути? – обурився домовик. – За триста років, що живу, жодної новини, все вже було. Хто тепер ті газети читає? Ондечки, навіть господиня на них насіння лузає.
    – Звичайна людська дурниця, – підтвердив Баритон. – Вибухи, пожежі, повені…
    Пан Баритон любив дивитися телевізор, тільки не новини. Вечорами вони разом із господинею надовго завмирали, спостерігаючи за перипетіями життя героїв різних серіалів. Щоправда, жінка дивилася, сидячи в кріслі, а Баритон зазвичай стояв у неї за спиною як справжній мажордом. Інтернет у господині теж був, але й там вона дивилася серіали…
    Старий будинок, у якому вони всі разом мешкали, колись належав театрові. Баритон за життя був оперним співаком, але мав лише єдину пристрасть – карти. Одного разу він програвся в пух, не мав чим віддати боргу й вирішив за краще звести рахунки з життям.
    І пані Балерина колись була так само балериною, проте її до непоправного кроку підштовхнула нещасна любов… Балерина поміж усіх була наймолодшою на вигляд, тож іноді дозволяла собі поводитися по-дитячому, тобто вередувати й комизитися.
    Часом обидва привиди вигадували собі нове життя чи подумки перегравали минуле.
    – Одного разу я в газеті читала про відкриття театру. Знаєш, яка там тепер гарна сцена! – звернулась вона до домовика.
    Той зиркнув суворо:
    – Не знаю. Та й знати не бажаю! Життя – то така скрута! Радій, що ти не жива. Уяви. Тобі б дарували квіти, шанувальники обсипали б золотою мішурою, а тоді й зовсім перетворили б на ляльку. Ти б пішла з балету, постаріла, зіпсувала пологами фігуру й перетворилась на сварливу бабцю, яка щоранку їде переповненою маршруткою казна куди. То що, до вподоби таке життя?
    – Але й тут я не з власної волі. Хоч ви чудова компанія та стали майже рідні для мене.
    Домовик обережно пригорнув її до себе й провів мохнатою долонею по волоссю.
    – Знаю, донечко. Коли-небудь ти відбудеш це покарання за безглузде самогубство й повернешся туди, де завжди буде легко. Повір, дитинко, старому домовику. Але годі вичавлювати з мене сльози! Зараз наше завдання – привести до тями панотця Меркурія. Бо чужакам тут не місце!
    Баритон закінчив із приготуванням взутте-вибухового пристрою й прислухався до їхньої розмови.
    – А цікаво, як того панотця звали в дитинстві? – він замислився… – Меркуша? Чи Мерчик?
    Всі троє зареготали, чим знову ледь не довели господиню до інфаркту.
    – Ба ні, в нього це сценічний псевдонім, – припустив домовик.
    – Який-який… Цинічний? – спитався Баритон, вдаючи, що не розчув.
    – То що ти так нехтуєш панотцем, шановний співаче? – жартома спитав домовик. – Бо він же ж справжній провідник божого слова. Фахівець із дипломом, так би мовити.
    – Я в бога не вірю, – раптом тихо відповів Баритон.
    Домовик завмер із набитим пилом капцем в одній руці й поцупленою в господині коробкою сірників – в іншій.
    – Тобто ти атеїст?
    – Саме так.
    Домовик од несподіванки впустив коробку с сірниками на підлогу:
    – Матка Боска! Куди котиться цей світ…
     
    Баритон тим часом прислухався до гуркоту грому, яким з-під ліжка здавався голос Меркурія.
    – Давай у цього дзвонаря капцями кинемо?
    – Чи не шкода вам його? – спитала Балерина.
    – Ані грамулечки! – відповів домовик. – Бо закладаюся, що той Меркурій не нашій церкві належить, а ворожому патріархату. Ану, гайда, подивимося!
    Вони по черзі виглянули назовні, уважно розглянули довжелезну патлату постать панотця, впевнилися, що це саме так, і знову сховалися.
    Домовик прибрав поважну позу:
    – Отже! Розпочинаємо бойові дії. Пані Балерина керує лівим флангом, тобто капцем, пан Баритон – правим. Я здійснюю загальне командування. Готові? – Обоє кивнули. – Кроком… руш!
    Перше, що відчув шановний панотець Меркурій, був слабкий запах гару. Священник значно зекономив на вугіллі й ладані, тож кадило мало давно згаснути. Перевірив – саме так. Звідки ж воно тхне?
    Він уже обернувся спитати про це в господині, аж тут з-під ліжка виповзла тонка цівка диму, а вслід – рушило щось невелике, але темне й неприємне на вигляд, мов щур без хвоста… Господиня зойкнула й сховалася за спіну панотця, а тоді й зовсім ретирувалася до кухні, щільно зачинила двері й голосно там лементувала. Священник залишився наодинці з силами зла. Власне, хіба не в тому полягає місія церкві – захищати населення від ворога роду людського? Проте від цього Меркурію не ставало легше.
    Це був звичайний капець, але він рухався самотужки в напрямку панотця. Поки священник шукав, чим кинути в цю погань (кадилом? – боже збав! чим тоді захищатися?!), над капцем піднеслося сине полум’я, охопило його, але не спалило, бо лишалося примарним, холодним і від того ще моторошнішим.
    Панотець Меркурій кинувся до дверей, але не встиг – бо цієї миті другий оповитий полум’ям капець випірнув з-під ліжка й швидким рухом пішов навперейми. Священник опинився поміж двох вогнів…
    – Відпустить мене, будь ваша ласочка! – благав Меркурій, звертаючись то до одного, то до іншого капців. – Я більше не питиму, їй-богу!
    – Точно? – пролунав чийсь глухий голос.
    – Зарікаюся на віки вічні!
    – Шабашку брати, казенне кадило з церкви тягати, бісів виганяти – припиняєш?
    – Клянуся!
    – Пообіцяв, тож тримай слово! Добре… Амінь!
    Той капець, що заступав дорогу, повільно посунувся вбік, і панотець прожогом кинувся до дверей, в коридор і – на вихід, забувши про гроші.
    – Капець ворожому патріархату! – констатував домовик. – Прибрати тутечки треба, бо ж ми вдома, не в гостях. До праці, шановна громадо!
    Лише за годину господиня наважилась увійти до кімнати. Все вже було ретельно прибрано – ані пилу під ліжком, ані горілих капців, і навіть три випрані шкарпетки рядком висіли на стільці.
    – То що ж ви наробили, бісові діти! Чи назавжди тепер мені з вами лишатися?
    Але ніхто не відповів. Панувала тиша. Може, освячення допомогло, попри те, що панотець так швидко втік?
    Почувалася вона зле. Дві години стояння на ногах та ще ті кляті капці (що це було? примарилось чи справді?) призвели до того, що заболіла спина й взагалі сили полишили. Жінка прилягла, закуталась у плед, при цьому за звичкою продовжувала уважно спостерігати за тим, що відбувається у квартирі. Але у квартирі було тихо. Треба ж увімкнути телевізор, бо незабаром почнеться черговий серіал. Вона клацнула пультом… і закуняла.
    Прокинулася від того, що ліжко просіло під вагою невидимого тіла. Воно нахабно прилаштувалося до неї «під бочок». Це з одного боку. А з іншого… З іншого зістрибнуло щось маленьке, протупотіло до телевізора й витягло штекер із розетки.
    – Бо треба поспати.
    Жінка намагалась не дивитися на цю мохнату істоту, в якій, авжеж, впізнала класичного домовика.
    – На добраніч, пані! – звідкись од кухні почувся дівочий голос. – Почивайте, ми на ранок вам щось зготуємо. На жаль, я тільки яєчню вмію…
    – І головне, нічого не бійтеся, – пролунав уже зовсім поруч приємний чоловічий баритон. – Хай ми інші. Це не означає, що чужі. Світ – різноманітний, але єдиний.
    Невидима рука ніжно обійняла за талію, чиєсь дихання залоскотало вухо, й вона почула тихий лагідний спів:
    – Ти признайся мені, звідки в тебе ті чари…
    – Я без тебе всі дні у полоні печалі, – підхопив домовик, хоч і слуху музичного в нього не було.
    Незабаром співали вже вчотирьох, позабувши про власні печалі та хто з якого світу. Бо разом бути класно!
    

  Время приёма: 15:24 19.01.2020