07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №52 (зима 2020) Фінал

Автор: Ліандра Количество символов: 28438
Конкурс №52 (зима 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ap009 Екстремальний вікенд


    

    «Екстремальний вікенд без краплі ризику!» – кричала реклама туристичного агентства «Еxtreme».
    Ал скрушно зітхнув і штовхнув двері.
    – Доброго дня! – миловидна працівниця агентства білозубо посміхнулася. – Присядьте будь ласка! – вказала на зручний диванчик. – Глянете прайс послуг?
    – Ні, дякую. Я за оголошенням, – пояснив Ал.
    – А-а-а...– трохи розчаровано протягла красунечка і натиснула кнопку на комутаторі. – Оленочко, тут ще один реципієнт прийшов.
    Оце «реципієнт», прозвучало ніби лайка.
    – Приходьте, будь ласка. На вас чекають, – вказала на непримітні двері, майже сховані за великою декоративною пальмою.
    Маленька кругленька Оленка була більш ґречною: привіталася, запропонувала чаю, почала розповідати умови:
    – Договір у нас стандартний. Щоб ми якомога краще використали ваші уміння необхідно заповнити анкету. Ви у нас вперше? Служили?
    Ал кивнув.
    – Гарячі точки?
    – Так.
    Дівчина вручила Алові кілька аркушів із запитаннями, терпляче дочекалася, поки він відповість і продовжила:
    – Процедура стандартизована, безболісна і цілком безпечна. Повна страховка – практично від усього. Оплата відповідно до ступеня складності та ризику. Звісно, клієнт може ще докинути, за екстрим. Зазвичай працюємо за сценарієм, але бувають унікали, що вимагають повної реалістичності.
    Ал вчитався у контракт, вишколений – комар носа не підточить. Все передбачено та враховано, аж підозріло. Хотілося піднятися, розвернутися і піти геть. Однак він не мав виходу. Як би ж не Ден... Ал ще раз глянув на кругленьку суму гонорару в контракті, зітхнув і поставив підпис.
    Оленка задоволено посміхнулася.
    – Приходьте в п'ятницю о шістнадцятій на процедуру, а за два дні, в понеділок, отримаєте винагороду.
    До п’ятниці Ал тинявся, мов неприкаяний. Заходив двічі до Дена. Той жартував, оплутаний дротяними павутинами датчиків, під’єднаний до крапельниці. Наталка, Денова дружина, трималася, хоча на обличчі залягли тіні. У Ала на очах закипали сльози, а душу вогнем пекло почуття провини. Це він, а не Ден, мав би корчитися від болю і доживати свої останні дні у лікарняному ліжку. Це було б правильно і справедливо. За Алом нікому сумувати. Більшість знайомих тільки б зітхнули полегшено, якби його не стало. А в Дена – Наталка, діти, батьки, друзі... Віднедавна Ал став його вічним боржником, хоч і не мав чим віддати боргу. Від безсилого розпачу стискалися кулаки і скрипіли зуби.
    
    ***
    
    Агентство «Еxtreme» зустріло Ала гамором. Він пройшов до зали очікувань зі зручними меблями, де вже дожидалися виклику зо два десятки «реципієнтів». Примостився в одному з вільних крісел і зробив вигляд, що дрімає.
     – Хай, чуваче! – поруч Ала присів юнак із відстовбурченими вухами та розпатланим світлим волоссям. – Вперше тут?
    Ал кивнув.
    – Я – Сержик. Мама Сергієм зве. А мені так більше подобається.
    – Ал, – коротко назвався. і потис міцну жилаву руку. – Просто Ал.
    Нікому його звати... Та й не було ніколи. Крім, хіба що, Дена.
    – А я вже давно ходжу. Захоплює, є таке. Всіх старожилів знаю. Он бачиш, то Лиска-Лариска, – вказав на худу рудоволосу дівчину із веснянкуватим обличчям і хлопчачою фігурою. Не дивись, що дрібна, зате голова варить. Бував із нею в групових контрактах. Сама брата тягне. Все обіцяє агентство покинути, та залишається.
    Ал слухав хлопця в піввуха. Йому було байдуже до інших, та розмови Сержика дозволили уникнути незручної ситуації мовчанки. А так ніби і розмова...
    – А он того бачиш?
    Ал перевів погляд на чоловіка зрілих літ із лисиною, в окулярах, та не першої свіжості сорочці.
    – Це Вадик Петрович.
    Чоловік сидів у кріслі й посмикувався: нога, закинута на іншу ногу, нервово похитувалася, пальці рук вистукували дріб на підлокітниках крісла. Спина напружена, на лисині виступив піт.
    – Кажуть, Вадик Петрович раніше був клієнтом і добряче підсів на екстрим. Потім збанкротував, а старі пристрасті залишилися. От і подався в реципієнти, – продовжував пліткувати Сержик. – А он ті – професійні заробітчани, – кивнув на групу спортивних молодиків, – зазвичай групові контракти беруть, але по різному буває. А ти? Чого тут?
    Сержик уже втомлював.
    – Як і всі... – відмахнувся Ал.
    – А я просто люблю це діло.
    До зали зайшов блідий юнак, обвів широко розплющеними переляканими очима приміщення і несміливо підпер стінку поруч Ала.
    – Привіт! – переключився на новоприбулого Сергій. – Я – Сержик. А це – Ал.
    – Же... Жека, – запинаючись, промовив прибулий.
    – Ти теж вперше? – осідлав улюбленого коника Сергій.
    Хлопець злякано на нього зиркнув і кивнув. Руки його помітно тремтіли.
    – Щось не дуже схоже, що ти прийшов сюди добровільно, – протягнув Сержик.
    – Проспорив.
    – Не бійся, це не боляче і навіть цікаво.
    Хлопець глитнув, його кадик конвульсивно сіпнувся.
    – А правда, що я себе геть не контролюватиму?
    – Це завжди індивідуально, – із виглядом знавця почав пояснювати Сергій. – Іноді реципієнт повністю себе контролює, іноді трохи менше, дуже рідко – може тільки спостерігати за тим, що робить його тіло.
    – Я чув, що іноді трапляються застрягання...– Жека з мольбою прикипів поглядом до Сергія.
    – Дурня! Хоча балакають всяке. Я вже більше півроку тут і нічого подібного при мені не траплялося.
    – Ясно, – проговорив хлопець, та з тону було зрозуміло, що відповідь співбесідника його не заспокоїла.
    З дверей визирнув оператор-лаборант й назвав кілька прізвищ. Серед них і Алове. Разом із ним до процедурної рушили Сержик, Жека, Вадик Петрович і Лиска-Лариска.
    Приміщення було напрочуд комфортне. Ал очікував побачити стерильне білі стіни із металевими поверхнями лабораторних столів та обладнанням. Натомість пастельних кольорів перегородки розділяли увесь простір кімнати на невеличкі затишні комірки зі зручними великими меблями. З невеликих отворів у перегородках виходили кілька кабелів і ховалися за кріслом.
    Ал вмостився, мов потонув, у великому кріслі. Оператор підійшов і пристібнув його руки до підлокітників, а ноги до піддону. На голову, низько по самі очі, натягнув шолом із безліччю проводів. Ал сіпнувся, запанікувавши.
    – Все нормально. Це – щоб не було збоїв. Після підселення можлива дезорієнтація. Розслабтесь, процедура займе близько тридцяти хвилин.
    Ал спробував розслабитися, однак йому це ніяк не вдавалося. В голові залоскотало. Це було незрозуміле почуття. Здавалося, що пустотливий нічний метелик поселився і тріпоче крильцями у нього в мізках. Страшенно захотілося почухати голову, вчепитися руками, роздерти череп і вирвати той лоскіт. Ал стиснув кулаки і зрадів, що його руки прив’язані.
    Лоскіт припинився раптово, тоді коли вже здавалося не було сили терпіти його в голові. Зник мов і не було, залишивши легке запаморочення.
    – Що вже? – запитав Ал, коли оператор зняв із нього шолом.
    – Так. Процедура пройшла успішно. Маєте кілька годин на адаптацію, а тоді в путь. Як буде хилити в сон, можете подрімати в залі очікування.
    
    ***
    
    Пробудження видалось не з легких, мов після добрячого застілля. Ал зауважив себе пристебнутим до крісла у салоні космолайнера. Поруч отямлювалися інші «реципієнти». Довго прислухався до власних відчуттів, намагаючись десь глибоко в голові відшукати хоч натяк на присутність чужого, але нічого підозрілого не помітив. Усе як завжди. Може, не все так і погано. Над головою дзенькнуло, привернувши увагу, і пролунав приємний жіночий голос:
    – Вас вітає туристичне агентство «Еxtreme». Раді, що ви обрали нашу фірму для організації вашого дозвілля. Сьогодні ми прямуємо на Дельту Варни, де очікується виверження вулкану.
    Жека, який сидів навпроти Ала, тонесенько заскиглив і відкинувся на спинку крісла. Крізь скло шолома було видно, як затремтіло його підборіддя. Сержик зухвало посміхнувся та підморгнув Алові.
    Їх висадили у невеличкому містечку, якомога ближче до місця очікуваного виверження. Звідти майже до самого вулкану вони дісталися човном.
    Громада вулкану вражала. Небо, клубочачись чорними хмарами, нависало над головою, раз по раз розколюючись блискавицями, в повітрі літали жарини і клапті попелу, із верхівки сипали дрібні розжарені камінці, згустки лави.
    Місцеві жителі терміново евакуйовувалися і з подивом поглядали на купку нерозважливих сміливців, які прямували не від вулкану, а до нього. Скрізь по дорозі траплялися клунки та торби зі збіжжям, покинуті побутові речі, автівки. Люди застрягали в цьому коркові намертво, сварилися, знову ж таки полишали речі, і далі йшли пішки. Звідусіль було чутно лайку, перегукування знайомих.
    Йти проти натовпу було важко. Ал загубив своїх супутників. Вулкан, здавалося, не приблизився ні на метр, тільки став значно вищим. В задушливому димі важко було дихати і Ал одягнув респіратор. Внутрішній гість подумки задоволено потирав руки, обмираючи від величі та небезпеки розбурханої стихії. Ал дивувався. як можна хотіли наблизитися цього вогнедишного монстра.
    Гримнуло. Від верхівки зі сторони поселення відламався і повільно сповз шматок верхівки вулкану.
    Мов зачарований, Ал вдивлявся у те, як розпечений язик лави лизнув утворений пролом і повільно перекотився через його край. Хтось у натовпі закричав. Цей крик підхопили десятки голосів. Люди раптово перетворилися на дике стадо, яке, осліплене страхом, у єдиному пориві кинулося геть. Потік лави, мов у сповільненому відео, невблаганно покотився в бік поселення, спопеляючи все на своєму шляху. Від високої температури мов скіпки спалахували дерева, паркани, невеличкі будівлі, що примостилися на схилах. Ал відчув азарт внутрішнього гостя. Той, мов витанцьовував від нетерпіння, від непоборимого прагнення постояти якомога ближче до лавового потоку. Емоції клієнта передалися й Алові: близькість смертельно небезпечного явища п’янила і паморочила голову.
    Люди, піддавшись паніці, вели себе мов стало овець, залишених без пастуха. Алові добре було видно, що лава, протореною до верхівки доріжкою, прямує саме сюди. Десь заплакав хлопчик років семи. Розмазуючи сльози, кликав маму. Мати з молодшим дитям на руках намагалася крізь дикий натовп дістатися до нього. Певно люди розділили їх. Жінку штовхали і вона майже не просувалася. Дитина плакала все голосніше. Тут і там лунали голоси, хтось когось кликав, хтось гарячково проштовхувався поміж людей, намагаючись знайти рідних, чим ще більше затримував рух. З Алового місця було добре помітно, що їхні спроби врятуватися були марними. В страхові люди, замість того щоб вибратися вбік на узвишшя, бігли вперед і вниз по дорозі, якраз куди і потече лава.
    Ал глянув на вулкан. Той манив і гостя, і його. Перед очима стояла кругленька сума винагороди за виконане завдання. Що буде, якщо клієнт не отримає того, чого хоче? Доведеться неустойку виплатити? А грошей і так катма. Без щоденного вартісного підтримування Ден згасне в одну мить. А цих людей він зовсім не знає. Яке йому до них діло? Уже розвернувся було, щоб піти і зайняти найвигіднішу позицію, аж раптом перед очима зринуло обличчя Дена, який скрушно хитав головою. Він би навіть не розмірковував. Закінчений мораліст та ідеаліст, Ден завжди був ладен пожертвувати одним заради багатьох, собою заради інших, за що і поплатився.
    – Чорт! – лайнувся Ал.
    Зняв респіратор, набрав повні груди повітря. І крикнув:
    – Увага! Увага! Відбувається евакуація! – перше правило в ситуації паніки, робити вигляд, що все під контролем. – Всім зберігати спокій.
    Його ніхто не почув.
    – Вліво, всі вліво! Ви якраз у руслі потоку! – закричав він у розпачі.
    Як можна бути такими нерозважливими?
    Кілька фігур кинулися саму людську гущавину, викрикуючи:
    – Вліво!
    – Повертай!
    – Всі повертаємо!
    – Давай нагору!
    – Вбік давай!
    В декому з них Ал упізнав «реципієнтів» компанії «Еxtreme». Вискочив на машину. Поруч викарабкалася Лиска, і сунула йому в руки мегафон. Де тільки взяла?
    – Увага! Увага! – пролунало значно голосніше. – Відбувається евакуація. Зберігайте спокій. Виконуйте інструкції: всі зміщаємося вліво і йдемо догори. Будьте людьми: підтримуйте один одного, візьміть дітей, які поруч. Разом ми виберемось.
    Блідий Жека, що десь загубив шолома, з усе ще переляканими очима, підхопив малого, який досі кликав маму.
    – Влі-во! – заскандував Ал.
    – Влі-во!– підхопили у юрбі, мов молитву.
    І поступово натовп піддався цьому ритму, люди, мов отямившись від кошмарного сну, почали зміщатися в сторону. Давка припинилася. Всі єдиним потоком прямували до безпечного місця. Ал замикав евакуацію. Вдячно кивнув Ларисі, привітно махнув Сержикові, показав великий палиць Жеці.
    Лавова ріка невідворотно наближалася, клекотіла і дихала в обличчя жаром. Схоже клієнт таки побачить виверження зблизька.
    
    ***
    
    Наталі не було. Ден лежав у ліжку. Забачивши товариша, спробував підсунутися вище і скривився від болю.
    – Як воно?– спитав Ал, присідаючи на стілець.
    – Живий ще, – відказав Ден.
    Слова друга боляче хльоснули по душі. Почуття провини накотилося з новою силою. Якби Ал не втнув дурницю тоді, на Октенії, Денові не довелося б за ним повертатися, незважаючи на те, що радіаційні фільтри його скафандру виснажилися. Доза опромінення отримана ним переважала допустимі норми майже в сотню разів. Ще на кораблі Дена одразу ж помістили в реанімаційний ізолятор. Та марно. Лікарям вдавалося підтримувати в ньому життя, однак, організм, отруєний радіацією, поступово вмирав, попри всі їхні зусилля.
    – Мені нічого не говорять. Та не думай, що я не розумію. Лікарі посміхаються, а органи відмовляють один за одним. Ні штучні, ні донорські не приживаються. Наноботи не встигають мене латати. І знаєш, я відчуваю – все! Приїхав уже! Фініш!
    – Не кажи дурного. – голос Ала ледь не зірвався.
    – Я серйозно. Ні про що не шкодую. Якби міг повернутися назад – вчинив би так само. Жаль, лише не можу по-людськи попрощатися: обійняти Наталю, сходити до парку на наше із нею місце, скуштувати пельменів маминих, погратися з дітьми. Якось раніше завжди був зайнятий: місії, операції, проєкти… А зараз… Не хочеться, щоб вони запам’ятали мене таким.
    Ал стиснув кулаки.
    – Дене, зараз і не таких витягують. Гроші не проблема. Не здавайся! – на очах закипали сльози, і він зробив вигляд, що побачив щось за вікном.
    Ден поблажливо посміхнувся.
    – Попрошу тільки, коли … все… Подбай про моїх. Їм важко буде. Обіцяєш? Я знаю, що тобі подобається Наталя. Завжди подобалася. Вдячний, що ти тримався осторонь зі своїми почуттями, але тепер я прошу тебе. Зараз їй потрібен сильний чоловік, а не оце ось…
    – Я…– Ал розгубився.
    – Пообіцяй,– наполягав друг.
    – Добре. Обіцяю. Але радше для твого спокою. Сам побачиш що все налагодиться.
    
    ***
    
    Ал брався за замовлення так часто, як тільки дозволяли умови в договорі із агентством. Сержик жартував, що Ал теж підсів на екстрим і в чомусь мав рацію. Кожне завдання наповнювало азартом, лоскотало нерви, але більш за все радував рахунок, що красувався кругленькою сумою. Рейтинг Ала значно зріс, відповідно збільшився і гонорар. Ще й за допомогу в евакуації влада Дельти Варни щось підкинула. Крім того в нього з’явилися постійні клієнти і можливість обирати завдання.
    За останній місяць Ал брав участь у полюванні на екзотичних інопланетних хижаків, займався екстремальними видами спорту, полював на злочинців, спускався в найглибші океанські западини та сходив на гірські вершини обжитих обжити та диких світів, боровся зі стихійними лихами, лоскотав собі нерви, відвідуючи планети-вбивці, в тому числі й злощасну Октенію, яка майже відібрала в нього друга.
    Денові не ставало краще. Завдяки Аловим заробіткам, була змога спробувати все нові методи та способи відновлення його організму. Та безрезультатно. З кожним днем наближалося неминуче.
    Ал з’їдав себе докорами сумління й з усе більшим завзяттям брався за найскладніші, найекстремальніші завдання.
    
    ***
    
    Перед дверима Денової палати, Ал на хвилю завмер, зробив кілька глибоких вдихів. Натягнув на обличчя посмішку і зайшов.
    – Ти сам? У мене для тебе сюрприз, – змовницьки підморгнув другові.
    Вправно трансформував лікарняне ліжко у зручний візок, поправив крапельницю та перевірив показники датчиків.
    – Що ти задумав? – здивовано зиркнув на нього Ден.
    – Побачиш…
    – А давай. Все одно несила тут доживати.
    В коридорі чергова медсестра читала жіночий роман.
    – Ви на прогулянку? – запитала механічно.
    – Так, – бадьоро відповів Ал. – Свіже повітря нікому не завадить.
    Вулиця зустріла їх теплим вітром, терпким запахом молодого листя й трав. Цвірінчали горобці, ластівки діловито приводили до порядку гнізда під стріхами медцентру.
    – Куди ти мене везеш? – здивувався Ден.
    – Сюрприз, – Ал загадково посміхнувся.
    Несподівана ідея, що віднедавна запала в голову, подобалася йому все більше.
    – «Екстремальний вікенд»? – закашлявся сміхом Ден побачивши вивіску. – Ти вважаєш саме це мені зараз потрібно? Для мене зараз просто дихати – це екстрим.
    В «Еxtreme» вже на них чекали. Коли оператор-лаборант побачив клієнта то заціпенів.
    – Ви впевнені? – перепитав він.
    – Так, звісно.
    – Але, це такий складний випадок… – у оператора навіть руки затряслися. – Якщо щось станеться, фірма втратить репутацію. І взагалі це підсудне діло…
    Ал дістав теку з документами.
    – Ознайомтеся. Всі документи готові. Після того, як ми поставимо свої підписи, якби не склалися обставини, вся відповідальність особисто з вас та агентства повністю знімається. Оператор зашурхотів аркушами, почав комусь тихенько надзвонювати.
    – Що відбувається? Що ти задумав? – збентежився Ден.
    – Зараз у тебе буде можливість побути деякий час у здоровому тілі.
    – Якому тілі? – не розумів його Ден.
    – Моєму.
    – Це абсурд. Я на таке нізащо не погоджуся, – Ден почав відмовлятися.
    – Це цілком безпечно. Знав би ти, скільки людей вже побувало у моїй свідомості... І я – все ще досі я. Кілька разів на тиждень я надаю своє тіло іншим, то чому ж не можу зробити це для тебе?
    – Це якось неправильно.
    – Ти мій друг. Ні! Ти – значно більше, ніж мій друг! З першої миті нашого знайомства, коли в училищі всі були налаштовані проти мене, і я був готовий до тривалого і, можливо, навіть, кривавого протистояння, ти змінив усе одним словом, одним рухом. Ти підійшов до «безрідного притулька», як вони мене називали, і, поклавши руку мені на плече, сказав іншим: «Дивіться, який сміливий. Один проти всіх готовий вийти. Такий нашій команді знадобиться». Відтоді ти став для мене і другом, і братом. А я не вберіг тебе. Мало того, це саме через мене ти…
    Ал не витримав і заплакав. Гіркі сльози, стримувані місяцями, ринули з очей.
    – Будь ласка, дозволь мені, хоч так тобі віддячити.
    – Гаразд, – здався Ден.
    – Якщо ви готові, то можете підписатися і перейдемо до процедури, – сказав оператор-лаборант. Вивчивши документи та отримавши відповідні інструкції й роз’яснення по телефону, він заспокоївся. Ще б пак! Текст контракту перероблювався безліч разів, поки керівництво агентства не визнало його прийнятним у цій ситуації.
    Ал зайняв звичне місце у кріслі реципієнта. Знайомий лоскіт уже не доставляв такої незручності як у перші рази. Та й сутність Дена не була йому чужою. Усвідомив, що процес завершився, коли відчув безграничну радість від того, що просто не відчуває всепоглинаючого болю, який не могли втамувати й найсильніші знеболювальні. Ал навіть не уявляв, що можна так радіти через біль чи, скоріше, через його відсутність. Ден просто дихав його Аловими грудьми і почував себе на сьомому небі від щастя.
    Друг поволі освоювався в чужому тілі. Спершу недовірливо помахав руками, встав, походив, і Ала накрила хвиля глибокої вдячності за можливість просто рухатися.
    «І куди підемо? – подумки запитав Дена. – Чого б тобі хотілося?»
    Одразу відчув страшенний голод, немов це його вже кілька місяців підтримували лише поживними розчинами внутрішньовенно.
    Ал подумки розреготався – Ден завжди любив смачно поїсти.
    Першим ділом пішли до супермаркету. Товариш, мов мале дитя, перебігав від полиці до полиці, з одного відділу в інший. Ал дивувався як можна радіти таким буденними речам: обирати продукти, стояти у черзі до каси, нести важкі пакети…
    – Підемо до тебе? Я ж не зможу заявитися у твоїй подобі до дружини, – бурмотів собі під ніс Ден.
    Ал згадав безлад у своїй квартирі: немитий посуд, купки паперових стаканчиків з-під кави, упаковок від чіпсів, піци, розкиданий одяг, і відчув незручність. Як це він не здогадався хоч трохи поприбирати?
    – Облиш, – засміявся Ден. – Це такі дрібниці. Поки ти не опиняєшся в певних обставинах, то ніяк не можеш зрозуміти, що насправді цінне. А немитий посуд та безлад – дурниці!
    Ал подумки закотив очі і змирився, ніби з боку спостерігаючи, як неминуче наближається його під'їзд, а потім і двері квартири.
    – Оце так, – присвиснув Ден, ступивши за поріг і забачивши розгардіяш, що панував у квартирі. – У тебе тут що, битва орків із гоблінами була?
    Ал уявив як розводить руками.
    – Нічого!
    Ден прослизнув на кухню, прилаштував пакети із покупками і закотив рукава. Замочив посуд у раковині, зібрав у великий пакет сміття, прибрав поверхні, заходився мити посуд.
    – Тепер інша справа. Не блиск звісно, але ти вже вибачай – не наймичка, – реготнув сам собі Ден.
    На думку Ала, стало більш ніж чисто.
    Ден нарізав великими шматками м'ясо, заправив і поставив маринуватися. Накришив перцю, баклажанів та помідорів, додав цибулі, щедро сипнув приправ, солі та суміші перців. Поставив тушкуватися. Оперативно начистив картоплі.
    – Де у тебе деко?
    Ал знову подумки розвів руками, мовляв: «А хто його зна?»
    Ден позаглядав у тумбочки і знайшов стару сковорідку з високими бортами та відбитою ручкою.
    – Якраз те, що треба.
    Виклав на неї шарами м'ясо й картоплю, накрив фольгою.
    «Так ось навіщо вона йому знадобилася», – нарешті второпав Ал.
    Поки все запікалося, Ал доприбирав на кухні і стало досить пристойно. Потім пробігся по квартирі, підібрав сміття, зібрав одяг і запустив пралку.
    – Ти маєш трохи краще дивитися за місцем де живеш. Раптом жінку захочеш привести... Вона ж з порогу втече.
    Ал подумки скрипнув зубами. Це не та тема, яку він хотів би обговорювати з Деном.
    – Зрозумів,– ретирувався гість. – Ти пробач. Бути у твоїй свідомості так незвично. Я одночасно маю твої й свої спогади, думки, емоції, й вже не розберу, де чиї. Легенька така собі шизофренія. Ну що, сідаємо їсти? Чекай,зараз.
    Ден приніс із ванної дзеркальце і поставив навпроти себе.
    – Мені буде зручніше, бо я зараз із котушок злечу, А так можна уявити, що просто зайшов до тебе в гості.
    Насипав рум’яної картоплі, поверх виклав шматки м’яса та тушковані овочі. Аромати були такі, що слинка потекла навіть у Ала, який не володів своїм тілом.
    
    ***
    
    Після ситного обіду Ден вирішив сходити додому.
    Наталя відчинила двері – змучена, заплакана, якась ніби згасла.
    – Але? Що ти тут робиш?
    – Зайшов тебе провідати. Може допомога яка потрібна, щось полагодити, картоплі з підвалу принести.
    – Дякую. Заходь. В мене трохи не прибрано, – знітилася вона.
    – Нічого.
    – Знаєш, відтоді як це сталося з Деном, я геть зовсім розклеїлася. Оце тільки коли до нього йду то зберусь, посміхнусь. А варто вийти за двері палати, як все зникає. Як же я тепер без нього, – схлипнула вона.
    Відвернулася, ховаючи сльози.
    Грудину стиснуло душевним болем. Як же їм обом захотілося втішити, обійняти цю дорогу їм обом жінку, сказати, що все буде гаразд, але кожен розумів, що це було б недоречно.
    – Ти пробач мене. Я зараз заспокоюся. Просто, це все так навалилося. І, якби не ти... Дякую за гроші на лікування, що ти мені даєш. Інакше, ми б вже давно втратили надію.
    «Які гроші?»– подумки хмикнув Ден.
    «Потім», – відмахнувся Ал.
    – Ну, що тут у тебе де негаразд? – потираючи руки запитав у Наталки.
    – Та не треба. Я майстра викличу, – відмовилася жінка.
    – Треба-треба, – наполіг. – Ден якось говорив, що у вас у ванній кран постійно розкручується. Піду гляну. Що ще?
    За годину Ал, за посередництвом Дена, навчився ремонтувати крани, дверцята кухонних меблів, чистити пральну машину і лагодити розетки.
    – Навіть не знаю, як тобі подякувати, – посміялася Наталка. – Їсти будеш. В мене правда тільки суп, дієтичний. Марійку знову обсипало.
    «Ні-ні-ні! – внутрішньо зарепетував Ал. – Тільки не суп. Тим більше, що ми нещодавно добряче перекусили».
    – Звісно буду. Я такий голодний.
    Ден наминав і нахвалював суп. Ал внутрішньо бурчав, але прислухався до емоцій друга: до дивної безграничної ніжності, коли він поглядав на Наталку, що трепетного щему і безкрайнього жалю, що змушений її залишити.
    Заскреготав ключ у замку, двері відчинилися і впустили галас.
    – Мамо, ми вже погуляли! – долинуло з коридору. – Роззувайся і мий руки, – було сказано тонким хлопчачим голосом із командирськими нотками.
    – Павлик такий молодець, – проговорила Наталя, втупившись за вікно і намагаючись втамувати сльози. – Все мені допомагає. Зовсім дорослий став. Не скажеш, що йому лише сім.
    На кухню влетів вихор: Марійка, рожевощока від алергії, і Павло – Денові діти.
    В горлі залоскотало і Ден сьорбнув ще одну ложку супу.
    – О, дядьку Але, здраствуйте, – зовсім по дорослому простягнув руку хлопчик. – Марійко привітайся.
    Дівчинка підняла очі й радісно закричала:
    – Ура, тато прийшов! – і кинулася в обійми.
    Наталя закрила руками рот, намагаючись приховати ридання. Чоловік мовчки пригорнув дівча. По щоках Ала рясно покотилися сльози незламного Дена, який ніколи не плакав.
    – Марійко, це дядько Ал, татів друг. Пам’ятаєш? – терпляче пояснив Павло. – Ви її пробачте. Вона дуже вже за татом скучила, – це вже Алові.
    «Справді дуже подорослішав» - із гордістю подумав Ден.
    Марійка обхопила руками обличчя Ала і вдивилася пильно в очі.
    – Тату, хіба це не ти? – від цього запитання волосся стало дибки.
    – Марічко, йди пограйся, – сказала Наталя. – Павлику відведи її!
    – Я не хочу йти! Я хочу побути з татом! – закапризувала мала, коли хлопчик за руку потягнув її до кімнати.
    – Я, мабуть, вже піду, – сказав Ал.
    – Добре. Спасибі, що допоміг. Ти завжди нас так виручаєш.
    Ал мовчки спостерігав за тим, наскільки Денові не хочеться йти, як ніби згас останній промінець надії, коли Наталя зачинила за ними двері.
    – Дякую тобі за цей день, – пробурмотів собі під ніс Ден. – Хай мені небагато лишилося, але ти зміг зробити останні дні мого життя не таким нікчемним.
    
    ***
    
    У агентство поверталися мовчки. Ден випромінював думки вдячності, щастя, радості й легкого суму. Алова свідомість металася, розриваючись між почуттям провини, жалю і розпачем безвиході. Він був зобов'язаний Денові життям. Якби не він, це Ал зараз би випльовував нутрощі клаптями, і корчився б від болю, розкладаючись заживо. Він усе віддав би, щоб допомогти більше. Та все, що було в його силах – це заробляти гроші другові на лікування чи надати йому доступ у своє тіло. Цього явно було замало для компенсації за відібране життя.
    – Не докоряй собі. Те, що ти зробив для мене сьогодні – справжнє чудо, про яке я навіть не міг мріяти, – проговорив Ден.
    Зараз, коли їхні свідомості тісно переплелися, і у них не було жодної таємниці один від одного, Ал бачив, що в його другові не було ні краплі лукавства. Він дійсно не шкодував, що порятував Ала, не звинувачував його у своєму становищі і щиро був вдячний за сьогоднішній день.
    – Слава Богу, ви прийшли! – зрадів оператор агентства. – Я вже думав, що клієнт не захоче повертатися у своє тіло.
    Він покосився на скоцюблену постать у візку.
    – Давайте швиденько проведемо зворотну процедуру. Я, поки вас дочекався, ледь не посивів. Все переживав, що клієнт... – Оператор, зрозумівши, що бовкнув зайвого, примовк.
    – А що б сталося, якби тіло померло, перш ніж туди повернулася моя свідомість? – запитав Ден.
    Оператор перелякано вирячився на нього.
    – За-застрягання, – затинаючись відповів він. – Ви так і залишилися б обоє у одному тілі. У контракті це також прописано.
    «Ти продумав таке у контракті?» – взявся за допит Ден.
    «Більше того, – здався Ал, – я сподівався, що твоє тіло не витримає процедури і ти станеш мною».
    «Зовсім здурів? – розсердився Ден. – Занапастити своє життя...»
    «Так як і ти, коли на Октенії кинувся мене рятувати!» – огризнувся Ал.
    «Дурень!»
    «Від дурня чую!»
    Думки схлиснулися не згірш клинків.
    – То ми будемо проводити процедуру? – не витримав мовчанки оператор.
    – Ні!
    «Ні!»
    Гарикнули обоє одночасно.
    – Тобто як «Ні»? – сторопів оператор.
    «Як це «Ні»? – в унісон із ним запитав Ден.
    «Давай все залишимо як є, – пояснив Ал. – Сьогоднішній день показав, що ми добре можемо співіснувати в одному тілі... Будь ласка. Скажи лаборанту, хай прочитає примітку сім одинадцять у договорі. І ми просто завеземо твоє тіло, яке так і не прийде до тями в медцентр. А завтра знову сходимо до Наталі. Тим більше, що картоплю з підвалу ми так і не принесли...
    Ден завагався, майже згаслий гнотик надії спалахнув із новою силою. Ала накрило лавиною Денових протилежних емоцій.
    – Прочитайте примітку сім одинадцять у договорі, – зрештою сказав операторові, що вже аж змокрів від хвилювання.
    «А що там?» – запитав у Ала.
    – Моя відмова від зворотної процедури, у разі, якщо клієнту теж не захочеться повертатися.
    
    

  Время приёма: 14:39 19.01.2020