07:59 01.01.2020
Отпечатан тираж 40-ого выпуска.
Заказы отправляйте Татьяне Левченко (ака Птица Сирин).
Или на reglav @ rbg-azimut.com
Поздравляем писателей и читателей с этим событием.


16:04 04.11.2019
Определены победители 2019-ого года:

1. Юлес Скела и ЧучундрУА.
2. Птица Сирин (Татьяна Левченко).
3. Христя Хмиз (Наталья Кондратенко).
4. Лара (Лариса Турлакова).
Призы ждут вашего выбора!


   
 
 
    запомнить
     
Регистрация Конкурс №52 (зима 2020) Фінал

Автор: Панасюк Сергій Количество символов: 30837
Конкурс №52 (зима 2020) Фінал
рассказ открыт для комментариев

ap006 Ще не вмерла...


    Семеро людей зустрічали Святвечір у тісній криївці. Дванадцять пісних страв ледь уміщувалися на маленькому столі. Марійка дивилася голодними оченятами на святкове частування. Їсти ще не можна, спочатку дід прочитає молитву.
    - В окопах у хлопців стіл накритий,
     І на куті вже лід бринить.
     А малорос, в теплі і ситий
     «Какая разница» бубнить…
    
     Шановне панство, українці!
     Та схаменіться з того сну!
     Язик цей клятий забувайте,
     Бо з ним не виграти війну!
    
     Війну не виграти – програти.
     Віддати ще шматок землі.
     І Неньку кинути за ґрати,
     На радість карлику в кремлі.
    
     Шановні браття, українці!
     Та наверніться до єства.
     Христос Рождається сьогодні!
     Забудьте «празднік Раждества»
    
     Христос Рождається!
    
    - Славімо його! – відгукнулась решта.
     Сумна якась молитва вийшла. І чому сьогодні? Батюшка в церкві страхав, що тих, хто святкуватиме Різдво у грудні, чекає вічне пекло і довгий час у в’язниці. Та люди, що сиділи за столом, не боялися вже нічого: ні чортів вигаданих, ні реальних – з триколорами на шевронах. Марічка вперше святкувала не вдома. Тиждень тому мама не прийшла з роботи. Дівчина не змогла заснути до ранку. Хвилювалась, чи з мамою усе добре. Вона і раніше зрідка затримувалась аж до ранку, але завжди попереджала. Марічка вже була дорослою дівчинкою – п’ятнадцять років, тож уміла не лише розігріти вечерю, а й сама її приготувати, аби було з чого. Майбутній чоловік буде приємно здивований, коли дізнається, що з самої лише картоплі вона може приготувати півтора десятка смачних страв!
     На ранок прийшов дідусь. Наказав швидко зібрати речі і йти з ним.
    - А як же мама? Записку лишимо? – стривожилась Марійка.
    - Ні, вона нас сама знайде, - відповів дід, копирсаючись у маминому письмовому столі.
    - Ми надовго? – спитала дівчина, перебираючи свій гардероб.
    - Не знаю. Бери лише теплі речі. Все яскраве і з блискітками полиш.
    - А куди ми йдемо? – дівчина, зітхнувши, повісила назад до шафи червоного пуховика.
    - До зайчика в гості, - дід пішов на кухню. – Пам’ятаєш, він тобі в дитинстві цукерки передавав?
    - Ага! Я тоді дуже пишалася, що про мої оцінки у школі знають навіть зайчики в лісі, - посміхнулася дівчина, запихаючи до наплічника білизну.
    - То я їм розказав, - дід вийшов із кухні з торбою харчів і підійшов до дверей, прислухаючись. – Ходімо, Марічко, нам час.
     За кілька годин дівчина вже знайомилася з мешканцями криївки. У них не було імен, лише чудернацькі псевдо. Мавка - повненька жіночка віком десь під сорок років, добра і весела, Скорпіон - поважний дядько невизначеного віку, з бородою і нестерпним характером, Ялинка - лише на п’ять років старша за Марічку, сильна і мужня, з короткою зачіскою і пронизливим поглядом. З двома іншими, Гуцулом і Тополею, дівчинка познайомилася пізніше, коли ті залізли до криївки, припорошені снігом.
    - А де мама? – знову стривожилась Марічка, коли зрозуміла, що ці двоє – останні.
     Лисуватий низенький Тополя знизав плечима. Замість нього відповів дідусь.
    - Пробач, доцю. Вона сьогодні не прийде.
    Наступного дня мама теж не прийшла. Марічка вже була геть доросла. Більше не питала. І так усе зрозуміло. Люди часто зникали. Сумно. І страшно. Тут у криївці – ні, кремезний Гуцул захистить. Він сильніший за ведмедя і хитріший за лисицю. Ялинка теж не дасть скривдити ні Марійку, ні себе. Дід розповів, як вона з семисот метрів зі старої «СВД» одному запроданцю кулю в голову вліпила. Страшно зараз у містах і селах, що під окупацією. А тут у криївці тепло і затишно. Дрова потріскують у грубці, Мавка колядки наспівує впівголоса, Скорпіон із Гуцулом зброю чистять. Здавалося, що час зупинився – і Марічка десь у лісах під Рівним зустрічає Різдво сорок восьмого року. Годинник на руці мав свою думку – 24 грудня 2022-го.
    ***
    - Прокидайся, доню, - дід легенько поторсав Марічку за плече. – В гості поїдемо.
    - Куди? – розплющила очі дівчина.
    - До Києва – родичів провідати, з Новим роком привітати.
     Марічка промовчала, але послухалась і зістрибнула з верхнього ліжка. Якщо дід каже, що треба їхати, то вона не проти. Зимовий ліс набрид на третій день, ниття Тополі – на четвертий. Мавка непогано давала раду за плитою, готуючи на всю компанію, Ялинка іноді, під настрій, вчила теорії балістики й снайперської справи. Про родичів у Києві Марічка чула вперше у житті. І хоч здавалося дивним і страшним їхати до самої столиці, вщерть заповненої московськими загарбниками, та впевненість діда передалася і їй – старий точно знає, що робить, отже, все буде добре.
    - Це твої нові документи, - дід тицьнув дівчині якусь заламіновану «картонку».
    - Це ж свідоцтво про народження?
    - Так. Тобі тринадцять років, паспорта ще не маєш, батьки загинули рік тому під час обстрілу Борисполя, а тебе звуть Павлюк Олена Сергіївна.
    - Ти думаєш, що я це все отак запам’ятаю? Це ж не кіно про шпигунів!
    - Угу! Це життя. І якщо щось сплутаєш, то розстріляють насправді, а не холостими. Звикай, дівчино.
    - Ти точно мій рідний дід? – прискалила око Марічка.
    ***
     Старий «Ланос», що чесно відпрацював у таксі всі свої найкращі роки, помалу віз двох людей до столиці. За кермом – старий дід із густим сивим волоссям. Поряд – молоденька дівчинка, майже дитя, з неслухняним русявим волоссям, що стирчало з-під кумедної шапки з балабонами. В багажнику – мішок картоплі і кілька банок із закрутками. Ще недавно могло здатися, що то дідусь їде до Києва повертати онучку батькам, бо скоро до школи.
     Марічку не було кому повертати. Батько загинув давно, ще у 2016-му. Гаубичний снаряд поцілив просто у бліндаж. У зведеннях наступного дня прозвучало: «Російсько-терористичні війська одинадцять разів порушували режим тиші. Обстріли велись із застосуванням гранатометів, стрілецької зброї, та озброєння, забороненого Мінськими домовленостями. Троє наших захисників загинули, ще шестеро зазнали поранень». Марічка була у школі, коли мамі зателефонували з бригади.
    - Вона тоді три дні проплакала, - промовила дівчина, дивлячись у вікно «Ланоса».
     Дід кинув швидкий погляд на Марічку і відповів:
    - Він був в останній хвилі. До демобілізації залишався місяць.
    - А як уже поховали, то більше не плакала. Але й не посміхалася, - провадила далі дівчина. – Зла стала. Самим поглядом спепелити могла.
    - О так! – посміхнувся дід. – І не лише поглядом!
    - Угу. Я знаю. Колись натовкла пику якомусь дядьку в автобусі – той щось патякав про «братоубійствєнную вайну», а маршрутнику дзеркала повідбивала, бо він не спинився, коли солдат із наплічником на зупинці стояв голосував.
    - Це він ще недорого відбувся, - кивнув головою старий.
     Кому, як не йому, знати характер власної дочки. Микола, царство йому небесне, був їй до пари – і зростом, і вдачею. Шкода обох. Один уже на небі, дочка – в підвалах ФСБ. Якась падлюка донос написала. Навряд чи вже випустять живою. Воля у Катерини – будь-який чоловік позаздрить. Була б слабшою, то, може, зламали б і випустили, примусивши підписати папірця про співпрацю, та не у цьому випадку.
    - Мама вже не повернеться? – подивилась на діда Марічка.
     Старий промовчав. Дівчина вже доросла – все бачить, усе розуміє.
    - Я їм не прощу, - Марічка похитала головою. – Ніколи.
     Дід кивнув. Навіть не став відмовляти. А сенс? Батьківська вдача, тут уже нічого не поробиш. Треба лише навчити дівчину, поки самого не загребли. У старого майора-спезпризначенця були знання і навички, а в дівчини – сила й молодість.
    - Ще не вмерла України… - посміхнувся старий і додав газу.
     До Києва залишалось двадцять кілометрів.
    ***
    - Я нє мскаль! – буркотів Тополя, дивлячись з-під лоба на Мавку.
    - А хто? А ну скажи: «Маленьке телятко гамцяло паляницю».
    - Я рускогаварящій бандеровец!
    - Не кажи так, а то зараз Степан Андрійович у труні перевертається! Взагалі не розумію, як ти тут опинився? Що такого в тобі знайшов Скорпіон?
    - Ми с нім ваєвалі вместе. На Промке. В адной роте билі.
    - А голосував за кого? – не втихомирювалась Мавка.
    - За Смєшка!
    - Угу! Якби всі, хто зараз так говорить, у дев’ятнадцятому і справді за нього голосували, то у клоуна не було б шансів!
    - Ваш барига нє лучше! – огризнувся Тополя. – Зачєм он опять майданіть начал?
    - А на холеру ваш бубочка виніс на рєфєрєндум закон про надання російській статусу другої державної? Язик стомився українською балакати? Хоча кому я це кажу? Руськогаварящєму націоналісту? Ти якої нації патріот? – Мавку було не спинити.
     І недивно. Вчителька, філологиня, одна з небагатьох кримчанок, що любили мову і відстоювали її у часи русифікації. Після захоплення півострова ФСБ до неї прийшли майже одразу. Врятував свекор – офіцер на флоті. Клятий зрадник. Та хоч одну добру справу він зробив - федерали жінку відпустили. Наступного дня Олена Леонідівна вже сідала на потяг Сімферополь–Київ.
    - Украінской! – Тополя теж закипав. – С Расієй у меня сваі счьоти – ані мнє два пальца далжни! А! І за пять осколков в спинє я с німі нє расчитался!
    - Ой! Теж мені месник! Йди вже клич хлопців і будемо обідати, - Мавка мотнула головою на двері і зняла з плитки казанок із гречкою.
     Тополя дістав ножа, підійшов до столу і з усієї сили вгатив його в бляшанку тушонки. Підсунув відкриті консерви до Мавки і мовчки вийшов надвір.
    ***
     Блокпости пройшли швидко. Дід із дитиною підозри не викликали. Лише під Броварами якийсь бурят чи якут конфіскував банку вишень.
    - Щоб ти кісточкою вдавився, сволото, - прошипів старий, сідаючи за кермо.
     Банки компоту не шкода, шкода, що якесь одоробало з Сибіру, що тих вишень у житті не бачило, порпалось у його багажнику, як у власній коморі.
    - Не переживай, дідусю, вдавляться! І садками нашими вишневими, і територіями. Підуть у землю на добрива, як і всі, хто був до них, - мала хотіла підбадьорити старого.
    - Так, доню, нема сумніву, що так і буде, - дід завів двигуна. – Зарано вони святкують перемогу. Ще не вмерла…
     Київ зустрів брудом. Він був усюди: на дорозі, на тротуарах і в людських душах. І огидні триколори ледь не на кожному стовпі. Окупанти зі штанів вистрибували, намагаючись показати, хто тут тепер хазяїн. Порожніми дорогами гасали військові вантажівки і броньовані автівки, змушуючи поодиноких таксистів притискатися до бордюрів. Іноді чулися короткі автоматні черги. Чи то попереджувальні, чи на ураження. Окупанти дуже не любили, коли до них хтось наближався – боялися. Іноді їх побоювання справджувалися – починався справжній бій. Кілька хвилин скаженої стрілянини – і тиша. Кияни зникали у дворах, залишаючи по собі кілька ворожих тіл на асфальті.
     Дід з’їхав із проспекту і поїхав манівцями на північ, у бік Троєщини. Величезний мікрорайон, місто в місті, був обнесений колючим дротом, на виїздах блокпости, посилені танками, другорядні дороги перекриті бетонними блоками і скрізь таблички «Осторожно! Мины».
    - Швидко працюють, падлюки! – видихнув дід.
    - Це що? Концтабір? – Марічка дивилась на паркан із колючого дроту.
    - Гірше, доню. Це гетто…
    ***
     Бійці мовчки наминали кашу, зосереджено працюючи ложками. Навіть Ялинка, онучка видатного українського письменника, тимчасово забула правила етикету і мисливським ножем вишкрібала з бляшанки рештки тушонки.
    - Долго нам тут сідеть? – порушив мовчанку Тополя.
    - Ти кудись поспішаєш? – Скорпіон потягнувся до банки за огірком.
    - Нєт. Просто стидно тут в тєплє кашу жрать, пока наши от расіян атбіваются.
    - Тополя правий, - відставила порожню бляшанку Ялинка. – Чого ми чекаємо?
    - Ти пропонуєш учотирьох піти й Чернігів відбити? – трохи сумно промовив Скорпіон.
    - А ми що – одні в цих лісах?
    - Отож! Зв’язок треба. Мобільний не працює, Інтернету немає.
    - І что? Сидеть ждать, пока включат? – не вгамовувався Тополя.
    - Д-дід п-привезе, - затинаючись, промовив Гуцул.
    - Угу. Американці супутникові телефони підігнали. Гуманітарка, - підтакнув Скорпіон. – Без централізованого командування кіна не буде – передушать, як кошенят.
    - Так, це ми вже проходили, - зітхнула Мавка. – Коли вони перейшли кордон, не знайшлося нікого, хто б віддав наказ. Тепер маємо те, що маємо. Розділили Україну по Дніпру. Може, й далі б зайшли, та дехто схаменувся і взяв командування на себе. А де твої смарагдові бубочки? У Харкові хлібом-сіллю гостей зустрічали?
    - Сколько раз повторять? Я за Смєшка галасавал!
    - Та хоч за Ляшка! Результат той самий!
    - Не сваріться, - скривилась Ялинка. – Ми і так з цими срачами між собою ворога проґавили.
     За столом стихло. На «буржуйці» закипів чайник, Мавка заходилась запарювати чай.
    - То все «піаніст» винен. Не захотів мову вчити і давай ліпити свою «какую разніцу», де треба і де не треба, - тихо бурмотіла жінка до чашок із окропом.
    ***
    - Малесеньке телятко… - долинуло з домофона.
    - Гамцяло паляницю, - відповів дід.
     Пілікнув замок – двері відчинились. Ліфт працював. Стіни згори донизу були обписані матюками, які не обурювали навіть місцевих інтелігентів: путін – х..ло, зеля – сцикло, москалі – пі…си...
    Сьомий поверх. Броньовані двері прочинені. Дід кахикнув. Але це було зайвим – на гостей чекали. У щілину спочатку просунулось дуло гвинтівки, і лише за ним показався сам власник.
    - Слава Україні! – привітався дідусь.
    - Героям слава! – відповів лисуватий огрядний чоловік у спортивних штанях і білій майці.
    - Невже так постарів? – примружився дід.
    - Майор? – чоловік опустив рушницю.
    - Ти теж не помолодшав, - посміхнувся дід. – Лисина, пузо, тільки штани ті самі, що й двадцять років тому.
    - Нє! Двічі на рік нові купую, у мене під боком найбільший ринок у місті, - лисий кинувся обіймати діда.
    - Ви б спробували трохи далі на базар зайти, може, там трохи новіші моделі є? – бовкнула Марічка, роздивляючись затерті спортивки з трьома смужками.
    - Ти що? Це ж класика! – удавано образився лисий.
    - Це Валєра, - тикнув пальцем на товстуна дід, - можеш називати його Гномом, його так більше знають.
    - А я – Марічка, - подала руку дівчина. – Можете звати мене Тауріель, а його, - показала на діда, - Гендальфом.
    - Ну тоді прошу до моєї печери, - вишкірився Гном. – Познайомлю з моєю королевою.
     Трикімнатна квартира зустріла тишею.
    - Свої, - голосно сказав Гном.
     Квартира ожила. З ванної кімнати вийшла миловида жінка років тридцяти з помповою рушницею, а з кімнат вибігло двійко діток – без зброї, але з дуже суворими обличчями. За пів години після знайомства Марічка, тобто Тауріель, казилася з двома дітлахами, тобто з хоробрими гномами Ділі і Вілі, на великому дивані у вітальні. Дорослі пили «чай» на кухні, пошепки радячись, як їм звільняти від орків Гондор, тобто Україну.
    ***
     Скорпіон зустрічав Мавку на узліссі. Дядько на підводі, що їздив до лісу по дрова, питань не ставив і в гості не напрошувався - свій. Мовчки допоміг жінці спуститися, мовчки поклав мішок із харчами на санчата і поїхав далі. Скорпіон провів його поглядом, не виходячи з-за дерев.
    - Що там у селі? Які новини?
    - Усе, як завжди: половина села збирається у партизани, а друга сидить перед телевізором – слухає «піаніста», як він хрипить про вічну дружбу з сусідами і що то не він Україну роз’єднує, а кляті бандерівці.
    - Нічого не міняється… З фронту є щось?
    - Де там. Одні чутки. Інтернету немає, а телебачення… Ну ти ж знаєш. Микола казав, що по супутнику СNN дивився. Слів не зрозумів, але картинку бачив, то поки що так, як і було, – по Дніпру.
    - А Одеса?
    - Наша. Одесити самостійно відбилися, коли десантні кораблі з Криму прийшли.
    - Обожнюю бандерівців із прізвищем Рабіновіч! – вишкірився Скорпіон.
    - Ага! Росіяни десять кораблів послали. Половину потопили на підході.
    - «Нептунами». Ракети такі, - кивнув головою Скорпіон.
    - А тих, хто все ж доплив і висадився, то потім усім містом ганяли. Ну і, щоб двічі не ходити, трошки покришили місцевих ватників.
    - Яка ж Одеса без погромів? От тепер усе сходиться! Це все звідки знаєш?
    - Ну телебачення теж іноді можна дивитися, особливо коли з екрану ватники ллють крокодилячі сльози про те, що одесити – зрадники, а ледь не половина флоту на дні.
    - Респект чорноморцям! – Скорпіон посміхався і тягнув санчата з таким виразом обличчя, наче особисто російського фрегата потопив.
    ***
    - До гетто заїхати – не проблема, - Гном налив по пів чарки горілки, - а от вибратися звідси – той ще ребус.
    - А що це москалям вжарило, що вони тут усе колючкою затягли?
    - Бояться…
    - Так мало ж бути навпаки.
    - Угу, до них українською звернешся, то або за автомати хапаються, або тікають, як чорти від хоругви. Ну, будьмо! – і перехилив чарчину. – На Позняках теж частину району відгородили. Ватний сусід або просто наволоч яка пише на тебе донос, що так і так, громадянин Петренко балакає українською і співає гімн на кухні – і за кілька годин ти з родиною опиняєшся тут.
    - Як усе просто. А що далі?
    - А я знаю? Як усіх зберуть, то рознесуть гаубицями все до бісової мами, а скажуть, що то з правого берега ЗСУ обстріляли. Нічого у них не міняється – так Донецьк обстрілювали, Горлівку. Ти ж і сам в курсі.
    - Я так думаю, що кілька виходів ви підготували? – дід і собі перехилив чарку.
    - А толку? Тут уже близько пів мільйона людей! Куди їх усіх? До лісу? Взимку, з дітьми, без тепла і харчів? Будемо битися.
    - Як? Голіруч?
    - Як треба буде, то й голіруч! – скипів Гном. – Краще в бою загинути, ніж під уламками власного будинку.
     До кухні зайшла дружина Гнома. Той одразу заспокоївся. Старий нишком посміхнувся – українську жінку бояться навіть спецпризначенці, хай і відставні.
    - Зброї, дійсно, мало. Налагодили один канал через Білорусь і чорнобильську зону, але він не вельми надійний і багато не принесеш, тягають просто в руках.
    - Танка на шворці не притягнеш, - сумно промовив дід. – Зв’язок є?
    - Є. Звідти просять ще кілька тижнів, щоб одночасно почати. Знову армію з нуля збирають. Ти не повіриш, українці повертаються зі всього світу, навіть ті, чиї діди виїхали сто років тому з країни.
    - Нас чомусь завжди лише біда об’єднує. Відіб’ємося від москаля – знову пересваримося за обніжки.
    - Хтозна. Може, не повторимо помилок сторічної давнини? Дуже я на це сподіваюся, - Гном налив ще по пів чарки. – Вночі я вас виведу. На машині не виїдете, шмон на виїздах капітальний, знайдуть телефон – сам розумієш.
    - Може, хай Марічка з нами лишається? – спитала жінка. – Їсти є що, тепло, та й малим веселіше.
    - Зараз такий час, що не певен, де безпечніше – посеред лісу чи тут на районі, - похитав головою дід. – Нехай уже зі мною буде, а то он уже як виросла, поки я шість років донецькими териконами бігав, і поговорити не було коли.
    - За дітей! – Гном підняв чарку. – На них усі сподівання, що врешті побудують справжню Україну!
    - За перемогу! – підняв чарку дід. – Бо інакше доведеться їм будувати Україну десь у Канаді чи Польщі.
    ***
     Гуцул десь у селі вициганив самогону і впився. Мавка дивилася, як він намагався співати тужливих пісень, але затинався на третьому слові, збивався, починав матюкатись і плакати.
    - Швидше б уже дід повернувся, - тихенько буркотіла жінка, - дисципліна в підрозділі впала до нуля. Я – вчителька, а не заступник командира з виховної чогось там. Ті герої пішли на залізницю по військових ешелонах стріляти, цей взагалі розум згубив. Знайшов час, коли свою кацапку провідувати! Йолоп!
     Дід взагалі забороняв будь-кому, крім Мавки, ходити до села, та його тут зараз не було, от Гуцул тихенько і гайнув до Любки – сто першого, але цього разу справжнього кохання.
    - Ця к-курва з-зрадлива… З чукчою! - давився сльозами Гуцул.
     Познайомилися вони рік тому на будівництві у Києві. Через неї і залишився тут, хоча звав до себе у Сваляву. Навіть тоді, коли росіяни пішли у наступ і стало зрозуміло, що її маленьке селище опиниться під окупацією, вона не схотіла виїжджати. Клята кацапка. Серце розривалось. Гуцул милувався її формами, вдихав аромат її тіла і водночас хотів проштрикнути собі барабанні перетинки, щоб не чути, як вона «акає» наче корінна «масквічка». А ще бісив телевізор, приєднаний до супутникової антени. На сорок російських каналів – один український і той – «Інтер». Тьху! Але ж яка вона в ліжку! Пантера! Левиця! І борщ теж нічогенький вдавався.
     Два основних інстинкти затулили собою третій – самозбереження. Якось із п’яної голови він бовкнув, що воював у другій хвилі. Отримав контузію і з того часу трохи затинається. Любка наче не звернула уваги, бо теж була «під газом», то Гуцул і заспокоївся. Лише до ранку. Бо о сьомій почув у подвір’ї ту саму московську акаючу говірку, тільки голоси були чоловічими. Так і вискочив голяка у вікно. Тоді хоч і рання осінь була і ліс зустрів, як свого, та за годину дав зрозуміти, що треба терміново розкласти вогнище, бо задубіє і все хазяйство відморозить. Так його Мавка і знайшла – стояв голяка навкарачки і щосили тер одна об одну дві палички. Після такого видовища довго дражнила його пітекантропом, гуцульським Йетті і Робінзоном Крузо.
    ***
     Там, де машиною годину, пішкодрала два дні. Добре, що глобальне потепління і снігу мало, переметів немає. Старий із онучкою потихеньку чимчикували полями. Марічка навіть не втомилась. Так вона діду сказала. Але під вечір їй стало страшно. День у січні короткий, а готелю в полі не видно було. Старий спокійно йшов. Невеликими кроками, але в одному темпі. Марічці здалося, що дід, незважаючи на свої шістдесят сім, може так йти до ранку. У самої ноги вже нили. І це після семи років танцювальної студії. Сором який.
     Заночували у селі. Добрі люди зайвого не питали, втікачі з гетто йшли щодня. Картопля, заправлена олією, шматок домашнього хліба і кухлик козиного молока – смачнішої вечері Марічка в житті не їла.
    - Ешелони щодня йдуть, - промовила жінка, що прихистила старого з онукою.
    «Скільки їй? П’ятдесят?» - подумала Марічка, дивлячись на господиню. – «Які сильні великі руки. Звиклі до лопати, а не до олівця чи клавіатури».
    - Траса з Чернігова теж не замовкає. Гуде і вдень і вночі. Колони пруть. Невже кінець? Знову в ярмо на п’ятсот років?
    - Дулю їм з маком! Одеса відбилась, Дніпро і Запоріжжя рубаються, що навіжені, Полтава в блокаді, але не здається. Правобережна Україна надшвидко вчиться тримати в руках зброю. Повертаються заробітчани й емігранти. Всі розуміють, що «посєрєдінє» вже не вийде! Або ми їх, або вони нас, - дід видихнув.
    - За що нам це все? – сумно спитала жінка. – Жили собі, нікого не чіпали, хліб сіяли.
    - Погано історію вчили. Не за тими підручниками. Ця війна йде вже тисячу років, - відповів дід. – А більшість лише зараз це зрозуміли! Незалежність не дають аби кому і задарма. За неї треба платити найдорожчим – життям!
    - І бажано, щоб це було життя ворога! – додала Марічка.
     Дід посміхнувся – це його онучка!
    ***
    - Вибухівку треба! Бо почуваюся малолітнім розбишакою, що кидає камінцями по приміській електричці, - жалівся Скорпіон дорогою до криївки.
    - Да, кілограм десять тротила нє помешало би, - підтримав його Тополя.
     Мавка йшла мовчки. Обстрілювати військові ешелони з Росії було її ідеєю. Так, не дуже ефективно, навіть невідомо, чи вони поцілили кого у тих причеплених вагонах. Просто пар випустили, бо всидіти біля пічки і нічого не робити було вже несила. Дід примушував чекати невідомо чого, якогось сигналу з іншої галактики, певно. Мавка все бідкалась, що Ялинка така молода, а вже має воювати, Тополя – старий пень, задовбав своїми ідіотськими заграваннями. Скорпіон теж набрид. Слухати історії про військові подвиги українського Рембо спочатку було цікаво, та коли вони пішли по третьому колу, стало нудно.
     Місяць тому Ялинка знайшла собі розвагу – займала позицію десь біля шосе і видивлялась поодинокі автівки ворога. Робила один постріл. У того, хто сидів поруч із водієм. Машина давала газу і їхала далі з трупом у кабіні, а дівчина, заспокоївшись, йшла назад до своїх. Усе було б добре, поки вона не завалила якогось поважного таварища з лампасами. Окупанти влаштували облаву, ледь встигла вийти. За тиждень хотіла піти знову на розвагу, ледь не втрапила в засідку – на неї чекали. Довелось змінити маршрут і піти на залізницю. Того дня до Києва прибув локомотив лише з одним машиністом, другий лежав на підлозі з діркою у грудях.
    - Бо нє фіг сюди везти російські танки! – сплюнула Ялинка.
     Десь у душі їй було шкода машиніста, може, той і не зі своєї волі. Наступного разу взяла з собою Скорпіона, щоб той навалив короб по пасажирських вагонах, у яких везли особовий склад. Він потім три дні світився від щастя.
    ***
     На другий день дід вчив Марічку, як правильно дихати, у якому темпі йти, щоб пройти більше, вчив орієнтуватися у лісі, як добути вогонь і що можна їсти, щоб не померти з голодухи, як розпізнавати звіра і його сліди. Дня не вистачило, проте дід з онучкою гарно провели час.
    - Шкода, що ти мене раніше з собою не брав, - сказала дівчина.
    - Я не бажав тобі такої долі, - відповів дід. – Нікому не бажав. Ти мала б зараз їхати до Риму на гастролі зі своїм ансамблем, а не зі стариганем зимовим лісом блукати!
    - Той Рим кілька тисяч років простояв. Ще дочекається, - посміхнулась Марічка. – Сьогодні дійдемо?
    - Краще вже зранку. Тут поряд є покинутий дитячий табір. Перед війною його пластуни взялися відновлювати, встигли два будиночки. Там заночуємо.
    - А ти звідки знаєш? – здивувалась дівчина.
    - Мене хотіли туди інструктором з виживання взяти.
    - Ага! Чужих дітей виховував би. А рідну онучку зась?
    - Ну-у… - протягнув старий. – Там черв’яків треба було їсти, личинок, спати на землі. Воно тобі треба?
     Марічка на хвильку задумалась.
    - А ще ловити рибу, купатися в річці, сидіти вночі біля багаття, розказуючи один одному страшні історії! – промовила дівчина. – Та це ж було б круто! Пообіцяй, що коли все скінчиться, ти обов’язково візьмеш мене до табору пластунів!
    - Домовились! – дід пригорнув малу до себе. – Виженемо москалів і я навчу тебе їсти все, що повзає, літає і плаває!
    - Оце діло! А то мама мені дотепер кукурудзяні пластівці молоком заливала. Хробачки, певно, смачніші!
    ***
    Удосвіта почало сніжити. Ялинка вилізла з криївки і почула, як хтось біжить лісом. «СВД» внизу, але пістолет із собою. Тихенько пересмикнула затвор і сховалась за деревом. Десь здаля почувся гавкіт собак. Той, що наближався, перечепився і голосно гепнувся.
    - Тваю мать! – вилаявся знайомий голос.
    - Тополя? – озвалась Ялинка.
    - Я! Шухер! Облава! – вибіг з-за дерев «рускоязичний» бандерівець.
     Збори – дві хвилини. Вдягтись, зброя, БК. Замаскувати вхід, може, пронесе і не знайдуть.
    - Це навряд чи. З собаками, - скривилась Мавка.
     Їй було дуже шкода кидати обжите місце. Українська жінка і з ями, викопаної посеред лісу, може зробити затишне гніздечко.
    - Нема коли б-бідкатися, - намагався втішити Гуцул.
    - Все, відходимо! – скомандував Скорпіон. – Тополя з Ялинкою попереду.
    - А куда? Слєва – шосе, справа – «жєлєзка». Там точно пєрєкрито.
    - Через покинуту ферму? – озвалась Мавка.
    - Так они ж оттуда і прут! Трі «Урала» пєхоти. Сам відел!
    - Через село підемо! – розвернувся Скорпіон.
     Ялинка лисицею шугнула вперед, Тополя взяв трохи праворуч і теж зник за деревами.
    - Ц-це не н-найкраща ідея, - пробубонів Гуцул і пішов слідом.
     За ним – Мавка, Скорпіон – останній. Якщо доженуть, то трохи затримає рашистів.
    - Тільки вчора кулемета почистив! Як знав!
    ***
     Дід із Марічкою підходили до села, що межувало з лісом. Ще трошки – і криївка. Мавка, напевно, щось смачненьке приготувала. Головне, щоб Гуцул із Тополею все не з’їли – тим скільки не дай.
    - Ти ж пам’ятаєш, що ти не Марічка? – спитав дід.
     Дівчина здивовано подивилась на старого.
    - Ти зараз із ким розмовляєш? Я Оленка! Павлюк Олена Сергіївна.
     Дід уважно подивився на дівчину і кивнув головою.
    «З малою можна справи робити», - подумав він, а вголос сказав:
    - Щось не подобається мені село – якесь воно галасливе сьогодні.
    - Досі святкують? – припустила дівчина.
     У відповідь з лісу почулася стрілянина. Короткі черги, поодинокі постріли, стихло, знову постріл, дві черги, ще одна.
    - Ах ти ж зараза! Бігом! – потягнув Марічку до будинків.
    - Це ж по наших? – розхвилювалась дівчина.
    - Не тільки. Чуєш – деякі черги трохи голосніші? Зуб даю, то Скорпіон зі свого ПКМа навалює!
    - А оті поодинокі – то Ялинка рашистам дірки в головах робить! – радісно додала Марічка.
     Село зустріло порожніми вулицями. Більшість, почувши стрілянину, поховались, та кілька чоловіків бігали городами від однієї хати до іншої. Стукали не до всіх. Дід із Марічкою якраз добігли до однієї, коли з неї вийшло двоє дядьків із мисливськими двостволками.
    - Слава Україні! – видихнув дід.
    - Героям слава! – пролунало у відповідь. – Почалося?
    - Ні, це якесь падло донесло, - дід розвернувся до дівчинки. – Йди до хати доню, я пізніше прийду.
    - Ні, я з тобою!
    - Тобі не можна! Ще не час! Обіцяю, що повернусь і навчу тебе боронити себе й країну!
    - Якщо загинеш, я тебе вб’ю! – мала обійняла старого і пішла до дверей.
    - Зачекай! – дід видобув із-за пазухи пакунок і віддав Марічці. – Це телефон. Якщо все піде шкереберть, увімкнеш його через два дні о дванадцятій годині. Залишаю тебе за старшу! Тобі зателефонують. Уважно слухатимеш і виконуватимеш усе, що скажуть, добре?
    - Я краще тобі слухавку дам, - ледь не схлипнула Марічка.
    - Домовилися! Дай цьом! – дід поцілував у щоку дівчину і підштовхнув її до дверей.
     На подвір’я ще забігли чоловіки. Дід швидко порахував – десятеро людей, вісім рушниць і два автомати. Шанси мізерні, але грати треба до останньої хвилини.
    ***
     Ліс маленький. Рашисти півколом заганяли партизанів у засідки, як на полюванні на вовків. Вони не врахували одного – що хтось прийде на допомогу. Дід прийшов. А з ним ще десятеро, що все життя полювали у цьому лісі. Кілька хвилин – постріли, зойки поранених, матюкливий вереск, ще постріли. Тиша…
     Ті, хто сиділи в засідках, як на номерах, там і залишились. Мертвими. Здобич вполювала мисливців. Так буває.
     До вечора рашисти перевернули село догори дриґом. В однієї жінки знайшли червоно-чорний прапор. Її розстріляли біля клубу. Потім завантажили в «Урал» два десятки тіл, вбраних у камуфляж з триколорами, підпалили сільраду і забралися геть.
     Дивним чином вогонь того вечора перекинувся ще на одну хату, що стояла на іншому кінці вулиці. Якась жінка бігала кругом неї і репетувала з московським акцентом, а потім замовкла. Знайшли зранку посеред хати обвуглене тіло. Хтозна, чого вона поперла у вогонь, мабуть, телевізора рятувати.
    ***
     Марічка дивилася на старого годинника з двома металевими шишками, що звисали на ланцюжку. Її брали сумніви, чи він правильно показує. Навіть електронні часто брешуть, а тут дві шишки? До дванадцятої залишалось десять хвилин.
     Дівчина розгорнула пакунок. Уперше бачила телефон з антеною. Хоча колись були, що і навпіл складалися – їм учителька у школі казала, ще всі сміялись. Так – екран, кнопки, оця збоку зелена – увімкнути. Нічого складного, тут і дитя розібралось би. Марічка поклала апарат на стіл. Підсунула ближче папірець і ручку, спробувала, чи пише, а ну ж з переляку не запам’ятає, що їй скажуть.
    - Так, все. Заспокоїлась! Вже кобила здорова – час дорослішати! А дідо – гівнюк старий! Обіцяв же повернутись! – і скривила носа. Завжди так робила, коли хотілось розплакатися, але не було бажання показувати це іншим.
     Тишу порушив незвичний звук, що видав апарат. Марічка схопила телефон.
    - С-слухаю, - у роті пересохло від хвилювання.
     За спиною рипнули двері. Дівчина повернула голову.
    - Так. Добре. Передаю слухавку майору…

  Время приёма: 14:31 19.01.2020